Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

65

На початку червня 1943 року містом розійшлася зловісна чутка, що німці приступають до ліквідації ґетто, тобто починають акцію повного знищення усього єврейського населення, яке ще досі уціліло. Говорилося про те, що єврейська молодь приготувалася на такий випадок і дасть гітлерівцям останній смертний бій. Наскільки це відповідало дійсності свідчив той факт, що на вимогу гестапівців під територію ґетто спровадили міські пожежні автомобілі. Окремі будинки, де зустрічався опір, німці підпалювали. Міські пожежники мали пильнувати, щоб вогонь не перекидався на сусідні квартали за межами ґетто. Знищення ґетто через опір його жителів затяглося майже на два тижні.

В один з тих жахливих днів акції у ґетто я їхав трамваєм за маршрутом номер п'ять: міська різня – центр міста. Тим маршрутом, який проходив через робітничі квартали Підзамча, користувалися зазвичай прості люди, грубоватої поведінки, схильні до сварок і конфліктів. Колія п'ятого номера з Жовківської вулиці переходила на вулицю Бальонову (тепер Гайдамацька), і в певний момент трамвай опинявся немов на горі, звідки проглядалася частина вулиці Замарстинівської, якраз та, де було розташоване ґетто. Коли трамвай доїхав до того місця, пасажири раптом різко закричали до водія: «Зупини трамвай! Зупини трамвай! Негайно зупини, тобі сказано!».

Від несподіваного наказу переляканий водій затримав трамвай. Відгороджена ланцюгом «Тільки для німців» передня частина вагона була на той час зовсім порожньою. Хтось з пасажирів сміло відкинув «расовий ланцюг», і всі з'юрмилися на передньому помості, щоб краще бачити, що відбувається у ґетто.

Звідти долітали постріли. Пасажири жваво обмінювалися репліками: «Глянь, гестапівці ходять з псами»; «Дивись, горять будинки. Валяються трупи людей». Хтось вигукнув: «Гляньте, людина на даху!». Всі ми побачили постать молодого чоловіка, який швидко, з краю в край перебігав дахом. Раптом він немов спіткнувся і упав униз.

– Він падає, його застрелили!

– Ось знову хтось виліз на дах! Кам'яниця палає!

Видно було, як полум'я з вікон піднялося вище даху і чоловік у розпачі не знав, що робити.

– Кинувся сам! Ні, застрелили!

– Шваби прокляті! Бандити! Звірі!

Так у львівському трамваї реагувала проста публіка на знищення ґетто. Минуло кілька хвилин. Водій благальним голосом пояснив, що ззаду під'їхав новий вагон і він не може довше стояти. Трамвай мусить дотримуватися графіка руху.

Вагон поволі рушив. Люди повернулися за «расову» перегородку. Невеликий відрізок шляху трамвай проїжджав уздовж паркану ґетто. Звідти чулися постріли і крики. У нашому вагоні пасажири відкрито заговорили, що німці – бузувіри, ні з ким не рахуються і не мають ніякого співчуття до інших народів. Усе гребуть для себе, все у них «Nur für Deutsch».

– Скінчили з євреями, візьмуться за нас, – сказав хтось під загальне потакування. Серед львів'ян вже давно панувало переконання, небезпідставне, що після євреїв прийде черга на поляків і українців.

Того ж дня прибігла до нас в стані шоку тітка Юстина (сестра мами). Вона розповіла, що якимсь чином опинилася випадково на окраїні ґетто і бачила трупи євреїв у калюжах крові.

– Я остовпіла, – розповідала вона, – зробилася дерев'яною, навколо крики, зойки, стрілянина, горять будинки, а я стою, мов вкопана, не можу зрушитися з місця. Дивлюся, гестапівець підійшов до дитячої коляски, що стояла на вулиці, добув звідти немовля і жбурнув через вікно в палаючий будинок. – Говорячи, тітка заплакала, – а за нею і мама.

До кінця свого життя тітка Юстина, переповідаючи цю історію, кожен раз гірко плакала.

Розлючені опором німці вбивали на території ґетто всіх євреїв без розбору, де б вони їх не зустріли. Після закінчення ліквідації ґетто, оголосили місто Львів «вільним від євреїв» («judenfrei»). А після ліквідації у листопаді 1943 року Янівського лаґера бриґадефюрер СС Кацман оголосив місто Львів «Judenrein»), тобто чистим від євреїв.

66

Я стовбичив на вулиці Городоцькій поблизу кам'яниці, де жив мій товариш Павло Матіїв. Напередодні ми з ним домовилися тут, на вулиці, вранці зустрітися. Якраз навпроти Павлового будинку виднілася головка брама найбільшої у Львові німецької казарми. Біля брами постійно, як бджоли на вічку вулика, роїлися групки німецьких солдатів. Раніше при вході до казарми стояв красень, а поряд на щоглі бундючно розвівалася гітлерівська фана з величезним «гакенкрайцом». Тепер, після нищівних поразок вермахту, тевтонська пиха зів'яла: вартову стійку, щоб не привертала іронічної уваги, забрали до середини казарми, а щоглу з прапором перенесли вглиб території.

Цього ранку вулиця Городоцька виглядала спорожнілою. Десь-не-десь швидким темпом заклопотано пробігали цивільні перехожі, з легким шумом гумових коліс зрідка проїжджав військовий автомобіль, дзеленчав одинокий трамвай. Поза тим на вулиці панували тиша і спокій, які важко уявити сучасним мешканцям бурхливо вируючої Городоцької. Непомітно з гори вулиці з'явилася група приблизно з двадцяти чоловіків, що жвавим кроком пряму вали до центру міста, вишикувані в колону по троє в шерензі. Збоку тротуаром ішов їхній командир. Молоді, стрункі чоловіки в однакових чорних робах, в однакових головних уборах скидалися здалеку на якесь військо. На львівських вулицях часто можна було тоді зустріти військові частини в розмаїтих одностроях, включно з мальовничою формою донських козаків, що перебували на німецькій службі. Але це не було військо. І усміхнений фельдфебель у пілотці набакир, що супроводжував колону, не був їхнім командиром, а чимось більше.

Змарнілі, пригаслі обличчя, на яких лише іскрилися великі смутні очі, та позначки на одежі свідчили, що це – євреї. Я скорботно прикипів на місці, пильно вдивляючись у кожну постать з надією побачити серед них знайомого: може, Блязера, може, Муся, може, ще когось… Від в'язнів віяло холодом: я знав, як і всі львів'яни, що ці люди роковані на загибель. Відчувалося, що голод, знущання і кістлява смерть постійно заглядає їм у вічі. А тому споглядали вони відчуженим, невидющим поглядом прямо перед собою, ніби перебували десь в іншому вимірі. Один із них, проте, глипнув у мій бік, і його уста на мить розхилилися у журній усмішці. Він несподівано підбадьорливо підморгнув мені, мовляв, не розпачай, не хорони нас передчасно.

Коли колона порівнялася з брамою казарми, німецький конвоїр, молодецько поправивши пілотку, тихим голосом скомандував:

– Singen.

В колоні наступило хвилинне сум'яття, мабуть, не всі розчули команду і фельдфебель нетерпляче повторив голосніше:

– Singen!

І євреї заспівали. Дзвінко, дружно, злагодженими голосами. Відомо – євреї, як і українці, співати вміють. Співали на мотив польської військової пісеньки з відповідно пристосованим текстом. Наскільки можна судити, був це марш Янівських лаґерників. За непристойним, батярським приспівом ховався трагічний зміст буття людей, призначених на страту:

 
Му chłopacy jacy-tacy
Z Janowskiego lagru pracy.
Robie każą – jeść nie dają
I codziennie nas strzelają.
Rano kawa, wieczór kawa,
A bodaj to krew zalała.
Z tego kutas nie chce stać,
h… ci w dupę, kurwa mać!
Jak wyciągną cię z kolumny,
Nie potrzeba tobie trumny,
Pójdziesz na Piaskownię spać,
h… ci w dupę, kurwa mać!
Nasz Kolanko chłop morowy,
Ma karabin maszynowy,
I оп umie na nim grać,
h… ci w dupę, kurwa mać!
 

Вони проспівали ще кілька куплетів, але колона настільки віддалилася, що я вже їх не розчув.

Довго я стояв непорушно під враженням від маршу єврейських в'язнів Янівського лаґера смерті.

Не раз потім, знову і знову згадуючи цей епізод на Городоцькій, я все більше переконувався, що народ з такою незборимою силою духу, який в обличчя смерті зуміє весело кпити і зі свого трагічного становища, і зі своїх катів, – безсмертний, всупереч усяким спробам його знищити. Мені постійно пригадувалася у тому зв'язку відома з історичних свідчень і опису Гоголя козацька іронія в обличчя смерті, яка дозволяла з погірдливою усмішкою моральної вищості дивитися на свого ката.

67

Розглядаючи трагічну долю львівських євреїв у роки Другої світової війни, Еліяху Йонес, щоб вкотре підкреслити вину українців, не оминув увагою дивізію «Галичина», солдати якої, за його словами, нібито брали участь у винищуванні євреїв. Розповсюджені твердження про участь дивізійників у придушенні повстання варшавського ґетто (квітень – травень 1943 року) або про їхню участь в антиєврейських акціях в ґетто на території Галичини ніяк не узгоджуються з реальним календарним перебігом подій. Адже, нагадаємо, у жовтні 1943 року, коли дивізія «Галичина» тільки-но почала формуватися у навчальних центрах Сілезії, окупаційні власті оголосили місто Львів «очищеним від євреїв» – «юденрайн». Перед тим, у липні 1943 року, на всій території Галичини були ліквідовані так звані «юлаги» (єврейські лаґери), а їхні в'язні – знищені. Таким чином задумана і здійснена гітлерівцями «Акція Райнгард» з винищення євреїв була завершена в Галичині влітку 1943 року. Особовий склад дивізії перебував у навчальних таборах до кінця 1943 року.

У другу неділю липня 1943 року, напередодні Дня святих апостолів Петра і Павла, наша близька родина традиційно зібралася відзначити іменини мого батька, якого звали Петром. Приїхав старший батьків брат Михайло і прийшов «на Петра» син другого брата – Олекса. Стрийко Михайло повних чотири роки воював в австрійській армії у Першу світову війну, побував у нелюдському, голодному італійському полоні і звідти набрав твердого переконання, що український народ здобуде свободу і незалежність лише шляхом збройної боротьби. Його тісні пов'язання з «організованими націоналістами», тобто з ОУН, не становили для родини таємниці. Молодший, Олекса, – висококваліфікований столяр за фахом – відзначався тверезою оцінкою політичних подій. Батькові подобалася його мудра розважливість.

Коли слова вітання закінчилися і за скромним святковим столом, де на десять душ припадала одна пляшка саморобного вина, розпочалися мляві балачки, Михайло і Олекса повернули розмову на оголошений з великим пропагандивним тріском у травні набір до так званої «Стрілецької дивізії СС Галичина». Тема ця зворохоблювала всеньке галицьке суспільство. Українська молодь Галичини, говорилось, опинилася на роздоріжжі, маючи на вибір три дороги: або зголоситися до дивізії, або, дочекавшись приходу большевиків, йти до Червоної армії, або податися до УПА.

І стрийко Михайло, і Олекса висловились одностайно проти зголошення до дивізії.

– Тепер, коли війна вже програна, – обурювалися вони, – німаки раптом згадали про українців і надумали забирати наших хлопців до свого війська, зрозуміло, в якості гарматного м'яса.

Стрийко Михайло наполягав, що ОУН категорично проти, щоб галицька молодь зголошувалася до німецької дивізії. «Патріотичний обов'язок молоді – йти до лав Української Повстанської Армії», – говорив він.

– Усі «в ліс» піти не зможуть, – зауважив скептично Олекса.

Через кілька днів після татових іменин мій товариш Павло запропонував подивитися парад новобранців, що мав відбутися в центрі міста біля Оперного театру. Павло знав якогось поліциста, який погодився провести нас двох через охоронний кордон до кам'яниці біля самісінького театру. З вікна другого поверху будинку номер сорок один на проспекті Свободи ми з Павлом спостерігали за парадом дивізійних новобранців. Тоді ця вулиця носила назву Адольф Гітлеррінг, а на тому самому місці, де пізніше поставили пам'ятник Леніну, як вже зазначалось, стояв пам'ятний знак Гітлеру у вигляді високого гранітного червонястого куба. Зверху на ньому в темній чавунній чаші горів газ, що мав символізувати вічний вогонь на честь фюрера Великонімеччини.

Ми спостерігали з висоти трибуну, яку німці поставили поперек проспекту, плечима до вхідних брам театру. На трибуні розмістили ряди крісел, щоб високе німецьке начальство не дуже втомлювалося видовищем парадуючих тубільців. Кілька українських цивільних осіб затратилося серед маси німецьких військових кашкетів і бездоганно начищених офіцерських чобіт. Фасад театру і трибуну обліпили державними німецькими прапорами і есесівськими емблемами. На червоних гітлерівських полотнищах виднілися білі кружальця, а в середині – чорні свастики. Навпроти трибуни, за пам'ятником Гітлеру, розмістили стенд зі золотим левом на синьому полі – гербом галицької землі. Вздовж безлюдної алеї стояли попарно дівчата в народних ношах, тримаючи в руках стяги з тим же гербом.

Загриміли фанфари, прибув на автомобілі губернатор Галичини – Отто Вехтер. Дівчата вручили йому ритуальний букет квітів, і розпочався парад. Від Академічної (тепер проспект Шевченка), тим боком вулиці, де тепер Національний музей, над'їхала група вершників у селянських свитках. Вершники продефілювали перед трибуною і повернули на другий бік проспекту, де тепер музей етнографи. Таким зигзагом повз трибуну просувався весь парад. Лунали якісь промови, говорили щось Паньківський і Кубійович. Звучали оплески підібраної на той випадок цивільної публіки.

Ті, хто підтримували ідею створення дивізії, належали до прихильників «реальної політики» Андрія Мельника. «Реалісти» наївно думали, що знову повториться те, що сталося наприкінці Першої світової війни, а саме: обидва імперіалістичні хижаки – Німеччина і Росія – настільки взаємно послабляться, що не зможуть протиставитися силам поневолених народів. Тоді дивізія як регулярна українська військова формація скаже своє вагоме слово, як це зробили Січові Стрільці в 1918 році. Мельниківські інтелігентні мрійники і фантазери слабо розуміли реальну ситуацію.

Оркестр врізав бадьору в'язанку стрілецьких пісень і появилися піші колони новобранців. Хлопці марширували мляво, без потрібного ентузіазму. Кидалися у вічі їхні втомлені обличчя. Більшість з них через парадні перипетії не спали всю ніч. Шеренги новобранців у цивільному, поношеному, часто сільському одязі, не скидалися на стрункі військові лави, радше нагадували гурти прочан якогось відпусту. Німці кривилися, серед новобранців виднілося чимало низькорослих, чорнявих хлопців, далеких від зовнішніх нордійських стандартів. Під впливом недавніх критичних домашніх розмов, посилених ще й тим, що все це я спостерігав з висоти, звідки людські фігури скидалися на ляльки, парад видавався мені жалюгідним. Не справив він доброго враження і на мого Павла.

У липні 1944 року німецьке командування спішно перекинуло дивізію «Галичина» із Сілезії на найбільш загрозливу ділянку фронту – під Броди. Після триденних боїв з 11 тисяч вояків дивізії лише 3 тисячі вирвалося з оточення. Уцілілі частини під кінець року реорганізували, поповнили і перевели до Словаччини, а звідти – до кордонів Італії. Там дивізія «Галичина» без бою здалася в полон англо-американським військам. Згодом, звільнившись з англійського полону, колишні дивізійники відіграли неабияку конструктивну роль в житті української діаспори.

Проте до сьогодні на дивізію «Галичина» тривають шалені пропагандивні нападки, інспіровані Москвою і Варшавою. Під їх прикриттям відвертається увага від того історичного факту, що на боці гітлерівської Німеччини воювало понад мільйон радянських громадян і десятки тисяч поляків. У німецьких військах СС служило 100 тисяч естонців, 25 тисяч латишів, 10 тисяч татар. Кількість росіян налічувалася сотнями тисяч. Російськими за особовим складом були 29-та і 30-та гренадерські дивізії СС, 15-й (козачий) кавалерійський корпус СС, штурмбригада СС «Бєларусь». Російські есесівці з 29-ї дивізії і солдати «Русской Освободительной Народной Армии» (бригада Камінського) придушували Варшавське повстання. Крім того, на боці німців воювали дві дивізії генерала Власова «Русской Освободительной Армии».

Поляки, які до сьогодні затято плямують українців за створення 10-тисячної дивізії «Галичина», сором'язливо промовчують, що зі західних, прилучених до Райху районів Польщі було мобілізовано до німецької армії близько 200 тисяч поляків. Під кінець війни лише до армії Андерса долучено 36 тисяч полонених поляків з вермахту. Під німецьким командуванням служило ще 40 тисяч польської поліції, а української – лише 8 тисяч. Щоб її не називати польською придумали нейтральний термін «ґранатова». Для повноти картини додамо, що у німецьких військах СС служило 40 тисяч голландців, 40 тисяч угорців, 25 тисяч фламандців, 10 тисяч французів, 10 тисяч італійців і 8 тисяч норвежців.

Вину за знищення євреїв покладають не лише на дивізію «Галичина», але і на УПА. Абсольвент львівського університету В. М. Радовський написав у 1992 році в ізраїльській газеті: «Це ж не секрет, що немалий вклад у катастрофу українського єврейства внесли українські військові формування, зокрема УПА, яке брало активну участь в акціях знищення багаточисельних ґетто, в тому числі і в розстрілах євреїв у Бабиному яру». Можна б відповісти В. М. Радовському, що знищення багаточисельних ґетто і розстріли євреїв у Бабиному яру воїнами УПА якраз і становить секрет, відомий лише йому одному. Ця голослівна заява нічим не обґрунтована.

А справжнім секретом, про який ні В. М. Радовський, ні його університетські вчителі не посміють згадати до сьогодні, це дві акції УПА, які вберегли в середині сорокових років український народ від тотального знищення. Саме УПА не допустила поголовної депортації українців з рідної землі. Про секретні сталінсько-жуковські плани виселення всіх українців, як це зробили з чеченцями, інгушами, балкарцями, калмиками та іншими народами, до Сибіру розповів Хрущов на закрито му засіданні XX з'їзду. Текст секретного наказу від червня 1944 року про виселення всіх українців оприлюднив генерал-майор НКВД Василь Рясной (див. Чуев Ф. Солдаты империи: Беседы. Воспоминания. Документы. – М., 1998). План депортації довелося Москві відкликати зі страху перед організованим загальнонаціональним повстанням під керівництвом проводу УПА. До повстанців відразу долучилися б озброєне підпілля Литви, Латвії, Естонії, а в перспективі й інші поневолені народи.

Коли вияснилося, що виселити всіх українців до Сибіру не вдасться, Москва вирішила застосувати випробуваний спосіб боротьби з українством – голодоморний погром. Навесні 1946 року Москва спустила Україні заздалегідь нереальний заготівельний план зернових (400 мільйонів пудів). Виконуючи наказ Кремля, республіканські органи з весни 1946 року розпочали «битву за врожай». Було наголошено, що «партія оцінює роботу кожного комуніста за тим, як він бореться за виконання хлібозаготівель». Колгоспи мали не тільки повністю виконати план заготівель, а й повернути державі всі борги за минулі роки.

Восени 1946 року розпочався голод. Коли в Україні голодомор косив людей сотнями тисяч, коли опухлі діти даремно благали: «Мамо, їсти…», Москва експортувала за кордон величезну кількість хліба та харчових продуктів. Це був хліб, вирваний із закляклих рук помираючих жінок і дітей. У 1946 році лише до Франції завезли за безцінь 500 тисяч тонн зерна. Безоплатно поставлялося зерно в Чехословаччину, Польщу, Румунію, Німеччину тощо. У 1946 році було вивезено за кордон 1,7 мільйона тонн лише самих зернових. А Україна корчилася в голодному зашморгу. Від січня до червня 1947 року органи міліції зареєстрували 130 випадків людоїдства і 189 – трупоїдства. Секретар Одеського обкому Кириченко розповідав Хрущову: «Я бачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, який лежав на столі. При цьому вона промовляла: «Меланку ми вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванка, протримаємося ще трохи». Вважають, що голод 1946-1947 років забрав життя півтора мільйона українських селян. Документи Центрального державного архіву дають занижену цифру – 800 тисяч.

Показовий той факт, що провести голодомор на територіях, контрольованих збройними відділами УПА (Галичина, Волинь), совєтській владі не вдалося. Тут ніхто з голоду не помер. У директиві крайового проводу ОУН з приводу голодомору вказувалося: «Звертаємося до членських кадрів тримати твердий курс і ініціативу в справі надання допомоги братам зі східних областей. Поділімося усім, що в нас є». І люди ділилися. Так, УПА в 1946-1947 роках врятувала мільйони життів, що історики «совєтської» виучки сором'язливо тримають в секреті донині. Зате спішать приписати УПА винищення «багатьох ґетто».

Голда Меїр застерігала вільні демократичні суспільства, що їм нелегко збагнути проблеми бездержавного народу. «Вони не можуть навіть уявити собі, що означає належати до народу, якого саме право на існування стоїть під знаком запитання». Складається враження, що ці мудрі слова Голди Меїр деякі єврейські автори чомусь зовсім забувають, коли йдеться про боротьбу бездержавного українського народу за свою свободу, за саме право на існування.