Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

11

Хтось влучно підмітив, що суспільно-політичне життя трьох громад довоєнного Львова – української, польської та єврейської – нагадувало орбіти віддалених планет, які дуже рідко між собою перетиналися. Стосовно взаємин української та єврейської громад таке образне порівняння було, на жаль, більш ніж влучним.. На непривабливий стан цих взаємин впливали розмаїті чинники, але найголовнішою причиною була свідома відчуженість самих євреїв від бездержавного, пригнобленого українства. Байдужість, за якою ховалася зневага до українства, яскраво проявлялася в ігноруванні євреями української мови. Небажання засвоювати мову навколишньої людності потягло за собою небажання мати культурно-політичні зв'язки з місцевим населенням. За свідченням відомої громадсько-політичної діячки Мілени Рудницької (єврейки по матері), обидва суспільства, українське і єврейське, в довоєнний період жили окремим життям, відгороджені муром взаємних невдоволень. Хоч як це не дивно, навіть політичні діячі, депутати польського сейму, що співпрацювали у Варшаві, не підтримували у Львові ні політичних, ні товариських взаємин. У драматичний час Катастрофи така недалекоглядна позиція дала свої гіркі плоди як для одних, так і для інших. Зберігалися ще етнічні стереотипи, за якими єврей виступав в образі хитрого підпанка-гнобителя та експлуататора, а у євреїв українець – в образі п'яниці та жорстокого погромника.

Мабуть, ніщо так не псувало (і не псує донині) українсько-еврейські взаємини, як саме проблема мови. Асимілятори Москви і Варшави постійно намагалися відібрати в українців рідну мову – основну ідентифікаційну прикмету, а це означало, що ставиться під сумнів саме право на існування українського етносу, який кількісно не поступався французам чи англійцям. Боротьба за збереження української мови стала боротьбою за збереження існування народу. Складалося враження, що єврейське суспільство, в кращому випадку, не бачить цієї боротьби або ж відкрито стає на бік асиміляторів. За підсумками найновішого перепису 2001 року, понад 80% євреїв рідною мовою визнали російську. За переписом 1900 року євреї Галичини своєю розмовною мовою визнали: польську – 76%, німецьку – 17% і заледве 5% – українську. Згодом відсоток україномовних євреїв ще знизився. Відомо, що євреї спілкуються мовою населення, серед якого живуть. Проте на українських землях вони користувалися мовою та культурою панівних народів, яких українське населення вважало окупантами. На східноукраїнських землях це була російська, в Галичині – польська, на Буковині – почасти німецька, почасти румунська, на Закарпатті – угорська мови.

У галичан, які з напруженням усіх сил боролися з утисками рідної мови, така постава «домашніх» євреїв викликала роздратування і почуття образи. Євреїв часто мали за пособників окупантів, хоча наївно було вимагати, щоб вони стали наперекір державній асиміляційній політиці і почали орієнтуватися на безправну мову гнобленого бездержавного люду.

Знання української мови у більшості львівських євреїв обмежувалося тим мізерним запасом слів, які потрібні на ринку. Все ж зрідка траплялися винятки.

Відразу за Оперним театром, там, де зараз торговий центр «Добробут», раніше знаходився головний ринок міста – Краківський. Із західного боку до ринку прилягав квартал старих непривабливих будинків, розташованих так тісно, що створилися вузенькі вулички. Війна і час зруйнували десь третину з них, щоправда, без відчутної втрати для краси львівської архітектури. Перші поверхи тут займали суцільно, одна поруч з іншого, невеличкі мануфактурні крамниці, товар яких призначався, головним чином, для сільського споживача.

Після того, коли селянки продали або здали перекупкам свої продукти, вони полюбляли, як то жінки, заглянути сюди, в текстильний квартал, щоб подивитися на якісь новомодні фасони або купити собі потрібні обнови. В ярмарковий день на порозі привітно відчинених крамничок стовбичили молоді єврейські хлопчаки, зазиваючи покупців. З безпардонною настирливістю вони азартно запрошували клієнток до своїх закладів. Бувало чіплялися руками за тлумаки, які носили галицькі селянки за спинами, як це прийнято було в Європі (а не прийнято в Росії), і силою втягували жінок до середини, А там досвідчений крамар блискавичним рухом, наче цирковий фокусник, розгортав перед розгубленим жіноцтвом щоразу інші та інші сувої різнокольорових тканин, палко розхвалюючи справді добротний лодзький чи бєльський товар. Продавець божився, що таких дешевих тканин не знайдуть у всій Галичині. Як тільки простодушні селянки, спантеличені крамарським бідканням, буцімто він продає свій неперевершений крам за безцінь, майже даром, собі на збиток, лише зі щирого прагнення такій показній господині чимось прислужитися, брали до рук тканину, продавець тут же швидко кидався допомагати приміряти її перед дзеркалом. Він не скупився на улесливі похвали і жінці, і її вроді, і смакові вибору товару.

Ті енергійні бородаті євреї в ярмулках з крамниць текстильного кварталу вартували справжніх академічних дипломів за блискуче знання українських діалектів та української етнографії, не кажучи вже про менталітет. Це вони за малопомітними, дрібненькими фонетичними відтінками мовлення та деталями одягу навдивовижу точно вгадували, з якої конкретно місцевості походить та чи інша селянка, і починали жваво розмову з покупницею саме тією говіркою, яку вживали в її селі. Почувши з уст чужої людини слова рідної мови в звичній домашній артикуляції, вражені селянки втрачали прикметну їм пильність і витягали з-за пазухи гроші. На той випадок, коли жінка встигла вже десь по дорозі розтратити зарібок і лишень сумно, споглядаючи на барвисті тканини, розводила руками, продавець не впадав у відчай. Визначивши безпомилково, з якого підльвівського села походить клієнтка, наприклад зі Звенигорода, Черепиня чи Шоломиї, крамар, щоб остаточно приголомшити селянку своєю обізнаністю, ще й називав їй прізвища тамтешніх парохів: Роздольського, Цебрівського чи Гайовського, і без жодних формальностей відпускав товар у кредит на вагоме слово «бігме». Про дату повернення боргу домовлялися за прийнятим у селах церковним відліком часу: на Першу Пречисту, на Петра, на Спаса. Так у текстильному кварталі українсько-єврейські контакти набирали характеру правдивої мовної гармонії з обопільною вигодою. На жаль, лише там. В Галичині не витворився тип українського єврея, так як він утвори вся в польському, російському, німецькому, угорському чи румунському середовищі. Хоч з українського боку в Галичині, і це слід підкреслити, здавна робилися наполегливі спроби порозуміння та зближення, про що є беззаперечні докази і про що ще йтиме мова.

12

До війни на відносно короткому відрізку Клепарівської вулиці – від її початку до муру старого єврейського цвинтаря -жваво торгували аж сім продовольчих крамниць. На прилеглих магістральних вулицях – Казимирівській та Янівській -продовольчих крамниць було значно більше. Отож, у потенційних покупців з нашого кварталу, зосібна наших домогосподарок, нерідко виникав клопіт з вибором крамниці.

Найчастіше мої батьки ходили, іноді посилали мене самого, робити закупи, як тоді говорилося, до склепу (магазину) старого Гальперна. Влаштовував їх і ввічливий господар, і вибір товару, і, мабуть, подобався затишний інтер'єр крамниці. На одвірку вхідних дверей висів латунний дзвінок, і коли відвідувач натискав на клямку, штовхаючи двері, звучав веселий, мелодійний передзвін. На цей сигнал із глибини житлових кімнат, що містилися позаду крамниці, з'являвся з хитруватою купецькою усмішкою балакучий Гальперн, який з постійними клієнтами не забував перекинутися однією-другою парою фраз про життя-буття. В його крамниці панувала мила старосвітська солідність. І вкритий мідною бляхою прилавок, і відполіровані тривалим ужитком дубові полиці, і настільна вага із завитками старомодного литва, і навіть приємний, як згадую, просякнутий цинамоном, гвоздикою, ваніллю та іншими прянощами, настояний запах – все це свідчило, що торгують у цьому приміщенні не одне десятиліття, що крамниця існує тут здавна, ще з дев'ятнадцятивічних австрійських часів. І справді, старожили пам'ятали ще батька Гальперна за цим прилавком.

Для навколишніх мешканців не було таємницею, що Гальперн не дотримується державних торговельних приписів -торгує цілодобово. Після шостої, коли крамниці замикалися, обізнаним людям можна було потрапити до Гальперна з «чорного» ходу, через браму, і купити з-під поли невідкладно потрібний продукт. Щоправда, за трохи вищу ціну. Знайомим клієнтам Гальперн, як, зрештою, й інші крамарі, давав у кредит. Взагалі клепарівські продавці і покупці, взаємно зналися особисто настільки, що між ними зав'язувалися мало не приятельські стосунки.

Налагоджену роками, широко розгалужену і зручну торговельну мережу Львова совєтська влада зруйнувала вщент за якихось два-три місяці.

Приватних власників замінила анонімно бездушна державна система під назвою «Міськхарчоторг». Малі продовольчі крамнички отримали дивну для галицького вуха назву «бакалія», а великі – «гастроном». Не для вигоди населення, а для вигоди бюрократів «Міськхарчоторгу» незабаром шляхом об'єднання крамничок проведено велике укрупнення. Нещадна та необдумана кампанія таких заходів поглинула всі торговельні заклади Клепарівської вулиці. З тих пір до сьогодні тут немає жодної продовольчої крамниці. Хоча, либонь, скоро знову появляться.

Новий режим наказав продавцям торгувати за старими цінами. В грошовому обігу до грудня 1939 року паралельно обертались знецінений польський злотий і радянський рубель, що створювало вигідний для прибульців зі сходу валютний паритет. Купці, які добре зналися на фінансах, відразу збагнули, що за старими цінами торгувати зовсім невигідно, – єдиним виходом для них було причаїтися або самоліквідуватися.

Мойсей Блязер оповідав татові, як до його скромної мануфактурної крамнички (полюбляв казати: «до мого інтересу») вийшов випадково офіцер, чи то пак командир Червоної армії. «Командир, – розповідав Блязер, – дивився на викладений товар з таким захопленням, наче дитина на цяцьку. Коли я назвав цілу метра вибраної ним тканини, він аж затрясся, вигрібаючи з кишені без останку все, що мав. Придбав він на свої гроші цілий сувій – всі сорок метрів!

Таких покупців у мене ще не було. За часинку прибігло ще двійко командирів з новенькими рублями в руках. Стали купувати ти мої тканини теж не на метри, а на сувої.

Еге, щось тут не так, – стурбовано звірявся татові Блязер. Це не схоже на торгівлю, а радше на рабунок. Я, буцімто, – на обід, враз зачинив крамницю на замок. Гадаю наразі інтерес прикрити, товар притримати, а найпевніше – заховати».

Блязер довірливо попросив мого батька допомогти йому перевезти текстильний товар з крамниці до своєї квартири.

Совєтські військові старшини та наслані чиновники, що хмарою наїхали до міста, в перші тижні, наче хорти, гасали по львівських крамницях, викуповуючи все: ювелірні вироби, тканини, шкіру, одяг, взуття, годинники, фотоапарати, меблі. Словом, геть усе – включно до ґудзиків і швацьких ниток. Ті, вищих рангів, і енкаведисти отоварювалися прямо на львівських торговельних базах. Знаний тодішній випадок, коли відомий «русский писатель» Олексій Толстой спеціально примчав до Львова отоваритися на базі чоловічими костюмами. Вочевидь, що далеко не за повну їхню вартість. Траплялися також такі приїжджі покупці, які заявляли ошелешеному господареві «Купую все, що маєте в крамниці». За такої ситуації збентежені власники стали масово приховувати товар, хоч за утаювання влада погрожувала карою. Гальперн теж сховав свій товар тобто переніс його через поріг торгового залу до житлових кімнат. За доносом недоброзичливців міліція провела у нього трус. Гальперна як спекулянта за знайдений його ж власний товар показово засудили на чотири роки ув'язнення. Зважаючи на вік, такий присуд був рівнозначний смертному вироку Ось так пропав старий Гальперн з Клепарівської.

Восени 1939 року у Львові забракло продуктів першої потреби, зокрема цукру. Біля крамниць утворювалися черги до ста і більше метрів завдовжки. Мені тоді довелося гартуватися і призвичаюватися до радянського способу торгівлі та життя у тих довжелезних чергах за цукром. Незабаром через відсутність муки виникли катастрофічні перебої з хлібом. Не стало м'яса, масла, молока. З тієї нагоди і пори походить гіркий анекдот що з російської азбуки треба викинути літеру «м», бо для однієї махорки не варто тримати цілу букву. Тоді поширився й інший анекдот східноукраїнського походження про поїзди, що возять вантажі між Україною і Росією. Той поїзд, що везе з Україні вантаж, натужно промовляє басом: «Везу хліб і сало, хліб і сало». Поїзд з Росії крикливо тарахкотить скоромовкою: «Табак-спічькі, табак-спічькі».

Загальний совєтський дефіцит товарів першої необхідності не оминув і школярських предметів. З торгівлі раптом щезли зошити на якісному білому папері. Натомість з'явилися на жовтявому, дрантивому, зате з портретом вождя на обкладинці. Щезло також звичайне чорнило. У канцтоварах раніше існувало розмаїття «атраментів» з мінливими відтінками кольорів. Найпоширенішими з них були синій та чорний, а ще використовували зелений, червоний і для особливого письма – золотистий. Усіх їх замінив один-єдиний фіолетовий колір. Весь Союз писав похідним від зеленого військового кольору фіолетовим чорнилом. Іншого совєтська хімічна промисловість, налаштована на війну, не виробляла.

Від харчових труднощів львів'ян врятувала геополітика. Після розвалу Польщі Львів раптом опинився на рубежі Сходу і Заходу. Неподалік проходив спільний радянсько-німецький кордон, наразі нещільний. Люди тікали у той чи інший бік, залежно від політичних уподобань. Відбувався ще легенький обмін населення: львів'яни німецького походження масово виїжджали на етнічну батьківщину. Отож, затаїти перед сусідами невтішний стан справ з продовольством у Львові було неможливо. А хотіла влада того, чи не хотіла, Львів зробився західною вітриною Совєтського Союзу. У Кремлі змушені були десь увірвати, щоб прирівняти постачання Львова до привілейованих під тим оглядом столичних міст – Москви та Києва. Так появилися у Львові продукти, і ті, на літеру «м», і у достатній кількості дефіцитний цукор. У продаж поступали досі небачені тут делікатесні цінні породи каспійських риб, балики, кавказькі вина і, звичайно, уславлений російський експортний товар – паюсна та кетова ікра. Скрізь у «бакаліях» на видному місці в неоковирних фанерних діжках виставляли червону кетову ікру. Продавці черпали з діжок цей делікатесний продукт незграбними дерев'яними лопатками і клали на вагу, підстеливши газетний папір, з браку обгорткового. Якогось ажіотажного попиту за ікрою не спостерігалося. Прості львів'яни казали, що не вбачають в ній чогось надзвичайного: несмачна, солена, тхне рибою та ще й недешева.

У крамницях «Міськхарчоторгу» навесні 1941 року неочікувано з'явився особливий хлібопекарський виріб, який викликав широкі пересуди антисемітського характеру, що мали відгомін за німецьких часів. Тим пекарським виробом стала маца прісний пшеничний хліб у вигляді дуже тонких сухих коржів (єврейський пасхальний хліб). Розпочали торгувати мацою якраз напередодні єврейської пасхи. Неважко уявити собі, з якою радістю кинулися євреї купувати свою мацу. Також купували ці пшеничні коржі неєвреї. У нас вдома смачну і, головне, дешеву мацу їли всі залюбки. Але мимоволі виникало запитання, чому режим, що так гостро виступає проти християнських релігійних свят і обрядів, несподівано робить виняток для іудаїзму.

Загальновідомо було, що Совєтський Союз – перша в історії людства держава, яка утвердила атеїзм офіційною ідеологією. Переслідування християнської церкви в Україні набрало нечуваного варварського характеру. Члени правлячої комуністичної партії за статутом і програмою зобов'язані були боротися з релігією в усіх її проявах. Голова «Союза воінствующих бєзбожніков» Ярославський (Губельман) проголосив навіть атеїстичну п'ятирічку, впродовж якої мали ліквідувати геть усі церкви, а сама релігія мусила щезнути. «Релігія – опіум для народу», – повчав Карл Маркс; релігія – «духовна сивуха», – вторив йому Володимир Ленін. Ці та інші богоборчі вислови так званих класиків марксизму-ленінізму можна було побачити на транспарантах, почеплених у людних місцях.

Якось тоді, на єврейську пасху, завітав до нас мамин двоюрідний брат, якого я кликав вуйком, Юзек Камінський, що був затятим польським патріотом. Уздрівши на тарілці мацу, він узяв її в руку і збуджено вигукнув:

– Нарешті совєтська влада скинула маску! Нарешті можна переконатися, що це жидівська держава! Християнам забороняє релігійні відправи, а сама пече для жидів мацу. Чи потрібні ще якісь докази?

Схожі думки поширювалися тоді серед львівського простолюду, особливо в польському середовищі. Звучали вони і в час Катастрофи.

13

Наші сусіди-поляки – брати Желязни належали, про що я вже згадував, до львівського кримінального світу. Брати втратили батька, кондуктора трамваю, що загинув на роботі у дорожній пригоді. Магістрат, якому належав міський трамвай, сплачував осиротілій сім'ї з п'яти душ доволі високу пенсію. Катерина Желязна тими грішми навчилася топити в алкоголі вдовине горе, а її діти зростали згідно з приповідкою -як бур'ян при дорозі. Дівчина Гелена виросла добропорядною і, скоро вийшовши заміж, покинула братів. Виховання буйних, непокірних хлопців без пильного батьківського ока мамою-пиячкою дало заздалегідь відомі наслідки. Наймолодший брат Сташек зробився дрібним злодюжкою. Середній – Роман став небезпечним професійним злодієм. Старший – Владек, якого батько встиг віддати до майстра на науку, хоч і вивчився на кваліфікованого слюсаря, теж не цурався злочинного середовища. На замовлення Романових дружків Владек Желязни виготовляв злодійське начиння: усякого роду хитромудрі відмички, які на злодійському жаргоні називалися «витрихи». Казали, що в справі «витрихів» до нього приїжджали замовники навіть з Кракова та Варшави.

На фабриці, де Владек працював, цінували його за золоті руки, але сам Владек не шанував своєї роботи. Частенько прогулював як з власної, так і з чужої волі. За фахово змайстровані, висококласні злодійські вироби йому не раз доводилося сьорбати тюремну юшку. Сидів він кожен раз, через відсутність обтяжливих доказів і завдяки своїй впертості на слідстві, недовго: місяць-два, найдовше – півроку. З часом Владек зробився у львівських в'язницях знаною персоною. Якось директор тюрми Бриґідки попросив його відімкнути в кабінеті сейф, від якого поламався ключ. Штатний в'язничний слюсар не міг дати собі з ним ради. За якихось півгодини непокірний сейф гостинно відчинився перед Владеком.

Улюбленим місцеперебуванням братів Желязних став розташований поруч з нашим будинком знаменитий у Львові шинок, про який любили пописувати бульварні газети. Про шинок склали навіть популярну пісеньку:

 
Там на розі на Янівській,
При вулиці Клепарівській,
Там ся добре пиво п'є,
Там ся добре в морду б'є.
 

Міський фольклор Львова творився на основі польської лексики та української фонетики. У транскрипційному записі наступний куплет цієї пісеньки мав такий вигляд:

 
Там сі сходзі панна Франя
І та спухла кшива Маня,
Там батярув пелна сіць,
Там сі бедзі бровар піць!
 

До шинку, про що говорить пісенька, сходилися батяри, злодії, проститутки та інші непевні, напівкримінальні елементи з усього Клепарова, щоб попити пива і послухати оркестр. Львів'яни, незалежно від соціального стану, відзначалися музикальністю і любили оркестрову музику. Модним «шлягером» тоді було таке танго:

 
Трамвай за трамваєм,
За трамваєм трамвай,
А за тим трамваєм -
Єще єден трамвай!
Трамвай від'їзжає
Дівчинонька плаче,
Бувай ми здоровий.
Мій милий козаче.
 

Недалеко від шинку, вгору по Клепарівській, містився, і міститься дотепер, відомий львівський бровар (пивзавод). Щоденно з бровару свіже пиво довозили до шинку на спеціальній широкій платформі, яку неквапно тягнули схожі на слонів коні, могутні важковози голландської породи. Власником шинку був, як велося, єврей. Євреї ж нашої кам'яниці туди не вчащали і, взагалі, євреї, відомо, в ті часи по шинках не швендяли. Траплялися проте винятки. Приятель братів Желязних, єврей Біндер, який теж промишляв злодійством, туди вчащав. Високий, плечистий Біндер, де тільки появлявся, ставав душею товариства. Знав він безліч анекдотів, зокрема єврейських. Якось Біндер розповів новий політичний анекдот, який я потім чув у різних варіантах. В анекдоті запитується: «Як зараз моляться львівські євреї?». Підставляючи з обережності під слова «совєти», «поляки», «Гітлер» займенники, львівські євреї моляться: «Щоб ті собі пішли! Щоб тамті не повернулися! Щоб він не прийшов! Щоб ми тут зісталися!». З анекдоту випливало, щонайкраще євреям зістатися наодинці з корінним етносом.

Треба сказати, корінні львів'яни тоді дружно і досить-таки в'їдливо висміювали безкультурність і неєвропейські звичаї та звички «совітів» і «совіток», як нащодень називали пришельців зі сходу. Особливо це було притаманне полякам, які органічно не терпіли «москалів». Розповідали, наприклад, що «совітки» ходять до театру в нічних сорочках, або що вони наливають молоко в порцелянові дитячі нічні горщики, сприймаючи їх за посуд, або «совіти», мовляв, умиваються в туалетних раковинах і тому подібні історійки. Популярним став анекдот, що між Радянським Союзом і трамваєм є та подібність, що як у трамваї, так і в цілім Радянськім Союзі завдяки «батькові Сталіну» одні люди сидять, а інші тремтять.

Львів'яни старших і середніх літ добре пам'ятали російську окупацію Галичини в Першу світову війну. Тоді представників окупаційної адміністрації називали традиційно: москаль, москалька. Тепер, зустрівшись з большевицькою адміністрацією, львів'яни розгубилися. Перед ними з'явилася партійно-господарська номенклатура, яка суттєво відрізнялася від царського чиновництва. Львів'яни побачили різноетнічну збиранину, в тому числі з єврейською домішкою, чого за царату не допускалося. Тому на означення прибульців зі Сходу з'явилися нові терміни: совєт, совєтка (совіт, совітка).

Навесні 1940 року Владислав Желязни, вік якого наближався до тридцятки, раптом закохався і надумав оженитися. Наречену він знайшов собі в закритому сирітському закладі, неподалік від нас – на початку Янівської вулиці. Будівля сирітського закладу стояла вглибині, за деревами, відмежована від вулиці огорожею з металевих прутів у вигляді списів (зараз школа № 33). Люди дивувалися, як зуміли молодята через таку огорожу познайомитися і вподобати одне одного. Судженого і конем не об'їдеш – кажуть у таких випадках.

Та обставина, що наречена є бідною, мов церковна миша, і сиротою, для простих міщан не мала істотного значення на відміну від тодішніх поглядів селян, для яких дівоче віно у формі моргів поля було першорядним. Але непереборною перешкодою був вік нареченої. Соня, хоч зовні виглядала дозрілою жінкою, мала неповних шістнадцять літ. На додаток – за походженням єврейка.

Шлюбний закон України різнився від законів Польщі та Росії тією особливістю, що дозволяв дівчатам виходити заміж з шістнадцяти років. Казали, що такий термін встановили за ініціативою євреїв. Однак до потрібного терміну все одно бракувало ще кілька місяців. Закоханим слід було набратися терпіння.

Із сирітського закладу, перейменованого у дитячий будинок, Соню відпускали на вулицю рідко й неохоче. Цей час вона намагалася проводити разом з Владеком. Частенько зустрічі закоханих закінчувалися сварками з ревнощів. Як говориться: хто любиться, той чубиться. Крики і плачі в таких випадках лунали на весь будинок, бо ані Соня, ані Владек, люди гонористі, запальної в дачі, не думали гальмувати свої почуття. Ставлення єврейських мешканців нашої кам'яниці до Соні було відчужене, прохолодне. Моя мама, яка сама рано вийшла заміж, навпаки ставилася до Соні приязно, зі співчуттям. Дівчина любила пошептатися з мамою і часто до нас забігала.

Коли Владек у черговому припадку ревнощів починав до Соні присікатися, вона звично втікала до нас. Якось Соня, влетіла стрімголов до нашого помешкання, дрібно тремтячи від страху, і сховалася за шафу. За хвильку прибіг агресивно налаштований п'яний жених. Соня не втрималася -заверещала, викривши таким чином себе. Розлючений Владек, нетвердо тримаючись на ногах, поривався її бити. Мій батько, який був випадково на той час вдома, став на захист дівчини і штовхнув Владека в груди. Той заточився і, втративши рівновагу, осів на порозі. Далі події розвивалися блискавично. З укриття вигулькнула Соня, вхопила качалку до тіста і зненацька втяла батька по голові. Батько упав. Закохана пара взялася за руки, ніби нічого не сталося, миролюбно защебетала та й пішла собі геть. З того дня тато заборонив пускати Соню до хати, але у його відсутність вона продовжувала, як і раніше, відвідувати мою маму.

День шлюбу неухильно наближався. Молодята припинили сварки. Мама вдоволено сказала, що врешті-решт вони вгомонилися. Коли якось знову, дрібно тремтячи зі страху, прибігла перелякана Соня і попрохала її сховати. Ми не встигли отямитися, коли тут же слідом зайшов не Владек, а літній бородатий єврей у чорному круглому капелюсі та в довгому вовняному чорному пальто. Так здебільшого одягалися рабини. Чоловік у чорному запропонував Соні вийти поговорити віч-на-віч. Дівчина категорично відмовилась, вчепившись рукою за край столу. Подальша розмова точилася в нашій присутності. Рабин спершу звернувся до неї на їдиші, але Соня запротестувала, твердячи, що не розуміє, і він змушений був перейти на польську. Почав терпляче відговорювати дівчину виходити заміж за іновірця – «гоя». Лякав, що її ім'я ніколи не буде згадано в Ізраїлі Обіцяв їй молодого, багатого, красивого жениха -єврея. На всі його аргументи Соня з юним запалом шістнадцятирічної відповіла: «А де ви раніше були? Адже ви тоді покинули мене напризволяще, а тепер обіцяєте золоті гори. Запізно, ніщо мене не стримає, я вийду за нього, я його кохаю!». Рабин правив своє, запалюючись гнівом, але все даремно. Соня твердила своє: «А де ви раніше були?».

Минуло декілька днів. Появився інший, молодий рабин. Його умовляння теж не мали успіху – дівчина непохитно стояла на своєму. Моїй мамі Соня скаржилася, що рабини та їхні помічники не дають їй проходу, підстерігають на вулиці, проникають у закрите приміщення сирітського закладу, у змові з вчителями, викликають з класу під час уроків, підсилають єврейських женихів, лякають різними карами. Закохана дівчина вперто не піддавалася тискові.

Перед самим шлюбом, коли в костелі св. Анни проголосили вже другі заповіді, Іда Штарк і Гелька Валах перехопили Соню в коридорі нашої брами. Дівчата, не підбираючи слів, всіляко ганили Владека Желязного, повторюючи, що виходити заміж за «гоя» – неподобство, ба більше – страшний гріх, що відмовлятися від рідного народу – злочин.

Мимоволі підслухавши цю розмову, я був сильно вражений. Напередодні Штарк переконував мого батька, що національна ознака є відсталим буржуазним пережитком, що в близькому майбутньому окремих народів не стане. «Такі, як він, кинув Штарк у мій бік, – коли виростуть, не захочуть знати ніякої національності, бо стануть вільними трудящими громадянами, для яких батьківщина – цілий світ». А Іда, його рідна сестра, і, як я знав, заповзята комсомолка, гаряче втовкмачувала бідолашній Соні, що зрікатися єврейства, зрікатися свого народу – тяжкий гріх перед Богом і людьми. Їхні повчання я запам'ятав назавжди.