Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

50

Не лише на селі, але й тут у великому місті мешканці зріднюються з навколишнім ландшафтом. Жителі міста, хоча й легкі на зміну житла, теж призвичаюються до тих вулиць, якими щоденно доводиться ходити до свого парафіяльного храму, звикають до знайомих крамниць, скверів, місць розваг, певна річ, і до свого будинку.

Мої батьки перебралися на нову квартиру, що була розташована не так вже й далеко від Клепарівської вулиці. Поруч мешкав Микола Щур. Поблизу Клепарівської поселилася сім'я Матіївих, а ще ближче – Владек і Соня Желязні, хоч всі могли підшукати собі квартири в інших районах Львова. Спрацювала тут інерційна сила звички. Так само вимушене переселення не переривало усталених довготривалих людських стосунків між сусідами. Багаторічні дружні контакти продовжувалися далі. Навідуватися до колишніх сусідів-євреїв ходили ми всі. Щоправда, після останньої великої акції, яка забрала моїх друзів-однолітків, переступати рідні пороги став я вже зрідка.

Наприкінці літа 1942 року вийшов за підписом генерала СС Кацмана наказ про зменшення загальної площі ґетто. Немов бальзаківська шагренева шкіра, площа ґетто катастрофічно скорочувалася. Згідно з новим німецьким розпорядженням, Клепарівська вулиця раптом опинялася поза єврейською мешканевою дільницею. Найближчого дня батько поспішив до нашої кам'яниці дізнатися про стан справ у зв'язку з новим німецьким наказом. Вернувся він з Клепарівської сильно опечалений.

– Там ще живуть євреї, але немає вже нікого зі старих знайомих сусідів. Усі кудись поділися, – сповістив він.

Ця звістка так вразила мене, що я не втримався, щоб самому не пересвідчитися. На Городоцькій, поблизу костела св. Анни, доброзичливий старший чоловік притишеним голосом попереджував цивільних перехожих, киваючи в бік Клепарівської:

– Увага, туди не ходіть, там – «лапанка».

Словом «лапанка» називали у Львові поліційні облави окупантів. Одного разу я спостерігав перебіг класичної «лапанки» в самому центрі міста. Тоді уславлений Краківський ринок («Кракідали»), як я вже згадував, розміщувався не там, де зараз, а там, де торговий центр «Добробут», тобто навпроти нелицьового боку будівлі театру ім. Заньковецької. Я опинився під мурами театру якраз тоді, холи з вулиці Жовківської виповзла, мов змія, колона критих військових вантажівок. Рухалася колона без дотримання інтервалу. Автомобілі їхали небезпечно тісно, як кажуть у таких випадках водії: бампер в бампер, і проскочити між ними нікому не вдалося б. Вантажівки блищали чистотою і це нагадало мені постійно охайні нефронтові автомобілі карателів Зондердінсту на постої при школі ім. Шашкевича.

Захоплена круговертю купівлі-продажу заклопотана публіка на «Кракідалах» не звернула уваги на колону авт: йшла війна, через місто часто проїжджав військовий транспорт. Коли чоловий автомобіль досяг початку ринку, він плавно зупинився, а за ним усі решта. Враз із автомобілів почали вискакувати озброєні солдати, утворюючи живий ланцюг. Водночас у провулках з боку Замарстинова з'явилися німецькі жандарми і українська «гільфсполіція». Пастка закрилася. Розпочалася дика паніка. Знявся крик, гармидер, ґвалт. Люди покидали свій крам напризволяще, а самі метушливо забігали по периметру оточення в марних пошуках вільного проходу. Під ногами смертельно переляканого тлуму місилися овочі, ярина, ягоди, гриби, борошно, валялися покинуті одіж, взуття, якесь залізяччя і багато розмаїтого паперу. Перекупки, що торгували невибагливими їстівними стравами, виливали прямо на землю свої зупи, флячки, висипали варену картоплю. Продавці самогону намагалися свій посуд з цінною рідиною десь заховати, але це їм теж не вдавалося. Мов розгуканий табун диких коней, натовп усе трощив на своєму шляху.

Удвох чи трьох місцях живого обруча німці створили проходи, де стовбичили гестапівські офіцери з палицями в руках. Вони швидко сортували людей. Після поверхового обшуку старих і малих переважно відпускали. Відпускали і тих, хто мав надійні окупаційні документи, а решту скеровували на вантажівки, борти яких були для цього відкинуті. Натовп стишився, чути стало лише німецьку команду; «Льос! Льос!». Хто барився, того відразу сильно били. Через годинку «Кракідали» спорожніли. Облавники ретельно перешукали територію, заглянули навіть до двох металевих пісуарів, що стояли на Краківському ринку, і аж тоді зі своїм ясирем від'їхали. Доля зловлених на «лапанці» людей була двояка: більшість потрапляла на примусові роботи в Німеччину, а частина – в концтабір. Якщо траплявся єврей, то його доля була однозначною – розстріл.

Коли доброзичливець застеріг, що на Клепарівській «лапанка», я все ж таки надумав подивитися, що там відбувається. Справді, на тій стороні бовванів німецький солдат, але поряд не видно було інших німців, ані автомобілів. І попри все, тоненький струмок перехожих перетікав повз солдата. Я підійшов ближче. У повній викладці, з карабіном, важким наплечником, металевою коробкою протигазу, стояв солдат на розі біля Клепарівської і Янівської вулиць. Пригрівало сонце. Свій сталевий шолом він причепив до наплечника і розстебнув верхні ґудзики френча. Вітер розвівав біляве волосся, а на молодому обличчі сяяла усмішка. Я впізнав красеня – він був одним з команди Зондердінсту, що стояла в школі ім. Шашкевича.

Зі здивуванням я зауважив, як німецький солдат широко усміхається до цивільних перехожих, більше того, він робив спроби заговорити до них. Солдат простягав вільну від зброї руку і запрошував людей подивитися на протилежний бік вулиці. Німець все повторював: «Кукен, кукен», тобто гляньте, мовляв, яких «унтерменшів», яких недолюдків і паразитів вполював, але ніхто не поділяв чомусь його радості, навпаки, перехожі, опустивши голови, швидко проходили мимо. На протилежному від солдата боці Клепарівської підмурами будинків номер три і п'ять стояли зо два десятка єврейських чоловіків, усі в чорному робочому одязі, їх поставили ближче до стіни, з піднятими вгору руками на певній віддалі одного від іншого. Могло скластися враження, що зараз під цим муром їх будуть розстрілювати.

Перехожі, як я вже сказав, поспіхом, опустивши очі, оминали німця, лише я на хвильку затримався, пильно приглядаючись до нещасних жертв, у пошуках знайомих постатей, але сусідів серед них не було. Відійшовши до найближчого провулки, став спостерігати за дальшим ходом подій. Незабаром з міста під'їхали вантажні трамвайні платформи. Одна з платформ вже була запруджена єврейськими чоловіками, що тісно сиділи навпочіпки, а над ними стояли озброєні вартові. Тих з Клепарівської загнали на вільну платформу, посадили навпочіпки і так повезли догори по Янівській. Львів'яни знали – там жахливий концтабір і розстрільний піщаний кар'єр.

51

Перед тим, як розпочалися мої регулярні вояжі до міської різні, на родинній нараді докладно обмірковували, як і коли маю возити батькові обід, і довго вирішували чи не найважливішу проблему: в якій сумці це робити – адже йшлося про те, що додому везтиму якісь м'ясні субпродукти (печінку, легені, серце). Зупинилися на моєму ще довоєнному шкільному портфелі, який у Галичині називали «течкою». Виготовлена з правдивої шкіри «течка» місцями вже втратила свій питомий коричневий колір і не впадала в око. Дарма, що портфель був добряче потріпаний часом, він зберіг міцний замок і мав додатково ще дві надійні застібки. За оманливим виглядом малого шкільного портфелика, затаїлася його чимала вмістимість за рахунок ширини. У портфелі легко поміщалося чотири-п'ять кілограмів м'ясопродуктів без видимого обтяження.

На прохідній сторожівці м'ясокомбінату мій портфель при вході прискіпливо-демонстративно перевіряли, навіть заглядали в кастрюльку, зате на виході, згідно з домовленістю, не заглядали до нього зовсім, хоч він був заповнений товаром. За брамою міської різні найнебезпечнішими для мене були три десятка метрів до найближчої трамвайної зупинки, бо кожна особа з багажем викликала зацікавлення поліції. З нетерпінням я чекав приїзду трамвая, щоб загубитися в ньому серед пасажирів. Задня платформа тодішніх трамвайних вагонів мала з трьох боків суцільну дерев'яну лавку. Сідаючи неодмінно на задній поміст, я відразу заштовхував важкий портфель під лавку і прикривав його ногами. Часто на наступній зупинці до вагону заглядали жандарми, які забирали людей з підозрілим багажем, проте на мій портфель ні разу не звернули увагу. Портфель був щасливим. Про всяк випадок мав я заготовлену легенду, мовляв, портфель не мій, я його випадково знайшов. Рятунок від сумнівної легенди був насправді сумнівним. Якби мене впіймали німецькі жандарми з винесеним м'ясом, не обійшлося би без тяжкого побиття – від гестапівців чекали всякого. Якби впіймали з товаром батька – запроторили б у концтабір або й розстріляли. Але іншого виходу в голодне лихоліття не існувало: дехто з міських підлітків, ризикуючи, мусив допомагати утримувати родину. Саме підлітки могли непомітно кудись пролізти і вчинити те, чого не міг дорослий.

Я вже згадував, що в місті гостро бракувало палива. Стараючись допомогти батькам, підлітки нишпорили повсюдно в пошуках дров, проявляючи не раз дивовижну кмітливість. Відразу за Оперним театром і в районах, прилеглих до Жовківської вулиці, траплялися зруйновані (часом і війною) старезні будинки, які у повсякденній мові називали латинським словом «рудери». З таких «рудер» підлітки крадькома витягали різну деревину, з великими колодами включно. Дорослих за такий вчинок могли запроторити до в'язниці. Якщо поліцаї ловили підлітка, то, відшмагавши ременем, відпускали.

Хлопчакам середмістя вдавалося промишляти не тільки дровами. Сміливці на Клепарівському вигині залізної дороги, де поїзди сповільнюють хід, видиралися на відкриті вагони, якими перевозили вугілля. На короткому відтинку колії – від Замарстинівського мосту до станції Підзамче – спритні хлопчаки жбурляли на насип кусні вугілля, а їхні спільники підбирали викинене у приготовлені мішки. Підлітки-євреї в цьому промислі участі не брали: поза ґетто вони вже перестали появлятися.

Практика гітлерівської расової політики у Львові не зводилася лише до утворення ізольованого єврейського ґетто. Расова сегрегація, що полягала у виокремлюванні німецької «раси панів» (Herren folk) від расово «неповноцінних» (Minderwertig) народів, стосувалася також українців і поляків. Мало не на кожному кроці очі львів'ян кололи написи «Nur für Deutsche» «Тільки для німців». Найкращі крамниці, ресторани, пивні, лікарні, кінотеатри та низка установ вивісили цей застережливий для ненімців напис. Дотепники зробили «Nur für Deutsche» їдким компонентом львівської сатиричної пісеньки про невірну дівчину, яка злигалася з німцями:

 
Meine liebe Каська,
Meine liebe Frau,
Чи ти пам'ятаєш,
Як я тебе мав?
На вулиці Коперніка
Я тебе впізнав,
1 на твоїх плечах
Я перечитав:
Що «Nur für Deutsche
Ist diese Frau».
 

Найбільше львів'янам оце «Nur für Deutsche» допікало в трамваях – єдиному загальнодоступному виді транспорту в місті. У мій обов'язок, про що вже йшлося, входило двічі на тиждень доставляти батькові на роботу обід, а від нього привозити додому товар. Від трамвайної зупинки поблизу костела св. Ельжбети до міської різні, розташованої в кінці Замарстинова на так званій Гаврилівці, – десять кілометрів – шмат дороги. Прямий трамвайний маршрут німці скасували, необхідно було в центрі, поблизу постамента Яну Собєському, пересідати з дев'ятого номера на шостий і відповідно у зворотньому напрямку – з шостого на дев'ятий. Дістатися до дев'ятого номера зробилося нелегкою справою через те, що «раса панів» не бажала їздити разом з расово «неповноцінними» автохтонами. Кожен трамвайний вагон, а якщо трамвай був спареним, то кожен перший вагон, розділили стальним ланцюгом, обшитим шкірою, на дві половини. На помості, де вагоноводій, і на лавках половини салону розміщалося декілька німців, траплялося, що не було там жодного, а в той же час у другій половині, за ланцюгом, – ніде встромити ногу, люди висіли на підніжках, а частина взагалі не могла потрапити до вагона.

Расово поділеному трамваю стало складно піднятися на Городоцький пагорб. Колись, за часів кінного трамваю, на площі Бема (тепер Я. Мудрого) була стайня, звідти виводили додаткову пару коней, щоб здолати цей підступно крутий пагорб. Тепер, коли одна половина вагона, призначена для Herrenfolk, була порожньою, а інша – обтяжена понад усяку міру, трамвай, долаючи пагорб, вперто задкував, втрачаючи стійку опору. Щоб запобігти катастрофі, переляканий водій вискакував і благав пасажирів тимчасово покинути вагон, доки він не промине критичну точку. Люди слухняно виходили, бігли за трамваєм, а потім знову вскакували досередини. Треба сказати, що німецьке замилування до порядку не допускало жебрацько-анархічного безплатного проїзду трамваєм. Платили всі: військові, поліцаї, есесівці.

Трамвай їздив повільніше, ніж сучасний, а інтервали між зупинками були меншими. Через постійну тісняву пасажири нерідко сварилися між собою, сипали прокльонами і, звичайно ж, ділились новинами, не цураючись дражливих злободенних політичних тем. Особливо такі розмови велися на задньому помості. Одного разу я почув, що двоє чоловіків розмовляли про те, як проводяться масові розстріли євреїв у провінції. Один з них – очевидець – розповів, що маленькі діти плачуть і кличуть маму перед тим, як їх уб'ють. Розповідав з реалістичними подробицями, що морозили кров у жилах.

Я зійшов, як звичайно, на потрібній мені зупинці на вулиці Ядвіги (тепер Марка Вовчка) під сильним враженням від почутого. На розі працювала пивна кнайпа з осоружним написом «Nur für Deutsche» і звідти долинали музика та спів. Якось мимоволі я підійшов до вітрини шинку. Грала скрипка і хрипкий тенорок виводив красиву ліричну пісню:

 
Темна нічка гори вкрила,
полонину всю залила,
а в ній постать сніжно-біла,
гуцул Ксеню в ній пізнав.
Він дивився в очі сині,
тихо спершись на соснині,
і слова ці без упину
він до неї промовляв:
– Гуцулко Ксеню,
Я тобі на трембіті,
Лиш одній в цілім світі,
Розкажу про свій жаль.
Душа страждає,
Звук трембіти лунає,
А що серце кохає,
Бо гаряче, мов жар.
 

Танго «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича заполонила тоді всі львівські ресторани і шинки. Щодня з багатьох питних закладів по кілька разів на день, аж до несхочу, звучала ця сентиментальна мелодія. Німцям чомусь вона дуже припала до вподоби. Того дня, стоячи на вулиці Королеви Ядвіги під вітриною шинку, я задумався: чому на світі так є, що в той час, коли жорстоко вбивають невинних діток, неподалік спокійно п'ють пиво, веселяться і насолоджуються музикою і співом…

52

Одного дня, восени 1942 року, мати сказала мені, що сім'я Блязерів, про долю якої вона десь дізналася, сильно в ґетто бідує і здалося б з почуття вдячності, хоч якось допомогти. Треба занести їм трохи харчів.

– Згода, – відповів я.

– Візьмемо твою «течку», вона не кидається у вічі. Адресу Блязерів я маю точну. Мешкають вони неподалік Замарстинівського мосту. Туди підемо разом, але до середини ґетто я, мабуть, не зайду. Доведеться тобі йти самому, – сказала мати.

– Гаразд, – погодився я.

– Йти нам необхідно завтра. Відкладати не можна. Блязер тимчасово працює у другу зміну. Виходить, маємо потрапити в ґетто приблизно на одинадцяту годину.

– Добре, – ствердно кивнув головою.

Звечора мати довго поралася на кухні з моїм «чародійним» безрозмірним портфелем: щось туди клала, щось перекладала з місця на місце, дещо виймала, дещо додавала, аж, накінець, втомлено зітхнувши, позастібала всі пряжки і ляснула замком.

– Щоб вкласти все, що хотілося б, портфель, звичайно, замалий, – поскаржилася вона, – але й так на перший раз не є зле. Тільки б донести щасливо.

Наступного дня ми поїхали на означену годину трамваєм і зійшли на зупинці поблизу Замарстинівського мосту. Вдаючи звичайних перехожих, пройшлися під мостом кілька разів туди й назад, пильно роззираючись навколо. Німців не було видно ніде. Ґетто з замарстинівського боку міста ніхто не охороняв.

– Дорога вільна, йди, синку, з Богом, – сказала мати, – лише пам'ятай – не барися і будь вкрай обережним. Чекатиму тебе тут.

Я пішов бадьорим кроком, стискаючи в руках важкенький портфель. Але досить мені було відійти кілька метрів від вулиці Замарстинівської, у глиб ґетто, як мене скувала наростаюча тривога. Вражав незвичний вигляд вулиці. Доки сягало око, вона виглядала абсолютно порожньою: Жодного перехожого, ні дітей, ні якогось транспорту, ні звичних бродячих кішок, ні, навіть, всюдисутніх міських горобців. Нікогісінько! І тиша. Як часто полюбляють писати письменники – тиша аж дзвеніла. Я зупинився прислухаючись. Ніде найменшого шереху. Ніби в зачарованому злим духом казковому царстві – жодного звуку. Немов усе за помахом чарівника вмить застигло-завмерло. Брами і вікна будинків виглядали наглухо зачиненими. Ніщо по рипить, не скрипить, не дзеленькає. Не квилять немовлята, не чути жодних розмов, ніби все заніміло.

«Мабуть, геть усі на роботі», – втішив мене раптовий здогад. Самозаспокоєний, я рушив далі трохи упевненіше. Але гнітюча тривога до кінця не розвіювалася. Йти мені треба було лише прямо, не звертаючи в бічні вулиці, які теж вражали пусткою. Нарешті віднайшов я потрібний номер будинку і зупинився перед ним, уважно дослухаючись. За масивною дубовою брамою кам'яниці теж не чутно жодного людського голосу. Оглянувся: вулиця зовсім порожня, ніде ні живої душі. Набрався сміливості і рішуче натиснув на клямку.

Картина, яка враз відкрилася мені, запам'яталася на все життя. У багатьох сецесійних львівських кам'яницях сходова клітка починається з п'яти-шести широких сходинок. Відразу на першій сходинці і так до останньої, один біля одного, плече о плече, сиділи десятки людей. Сиділи вперемішку: чоловіки і жінки. Як за командою, вони мигцем глянули на мене єдиним напруженим переляканим поглядом. Тут же переляк у їхніх очах згас і вони знову, як за командою, мовчки відвернули погляд під мене, повертаючись у попередній свій зацепенілий стан. Невидющими очима дивилися вони непорушно на чорний прямокутник брами. Зморені, восково-бліді обличчя не виражали, як мені здавалось, жодних емоцій. Люди сиділи так тісно, що я розгубився, не знаючи, як мені пробратися наверх. Моє запитання, де тут мешкає Блязер, недоречно зависло в повітрі без відповіді. Ніхто на мене навіть не глянув, ніхто не зронив ані слова. Боком, попід стінкою, обережно переступаючи через незворушно сидячих людей, я з трудом, навшпиньках, таки вибрався на поміст сходової клітки. Наступні сходові марші триповерхового будинку теж займали люди, що тісно притулились одне до одного. Отак мовчазно сиділи вони на всіх сходах, до самого горища.

Блязер мешкав на першому поверсі. Номер квартири був мені відомий. Я підійшов до потрібних дверей, але в цьому завороженому царстві тиші не наважився стукати. Тихенько натиснув на клямку -двері легко відчинилися. Квартира, до якої я зайшов, мала незвичний для мене вигляд. Львів'яни ще тоді не знали «добродійства» комуналок, коли житло скоріше нагадує багатолюдний загальний барак, аніж нормальну оселю. Блязери займали в одній з невеликих кімнат чверть її площі, Вся двокімнатна квартира разом з кухнею була поділена, якщо можна так сказати, на дрібні сімейні ділянки. Одну з ділянок займали Блязери, Щоб зберегти видимість приватного життя, кожна сім'я намагалася за допомогою занавісок відгородитися від решти співмешканців. Блязери відгородилися занавіскою і шафкою для білизни. Крім простих білизняних шаф і крихітних столиків, інших меблів я там не зауважив, У квартирі за браком місця не було ні ліжок, ні крісел, ні креденсів, ні дзеркал, ні інших звичних предметів побуту. Сиділи і спали жильці на підлозі.

Коли я увійшов, то застав подружжя Блязерів опертих на подушках, як це прийнято у безмебельних монгольських юртах. Моїй появі Блязери приємно здивувались. Для них я був посланцем з колишнього призабутого світу, який вони безповоротно втратили, переступивши поріг ґетто. Так у лікарнях безнадійно невиліковні хворі радісно сприймають відвідувачів, знаючи, що їм уже не повернутися до світу здорових людей, проте не хочеться втрачати з ними зв'язок.

Малка Блязер ніжно погладила мене по голові і прошепотіла:

– Нівроку ти підріс, хлопче.

На очі їй набігли сльози. Попередньо мама застерегла мене не розпитувати про Блязерового малюка, який не витримав злигоднів і помер. Мойсей Блязер теж ласкаво торкнувся мого вуха і потиснув мені руку, як дорослому. Він пошепки поцікавився, як нам ведеться.

Примостившись біля маленького круглого стола, який хіба колись служив підставкою для вази, я став виймати з портфеля гостинці: банку топленого масла, цукор і ще там щось у маленьких мішечках та прегарний шматок волового м'яса. Блязер, побачивши м'ясо, не міг приховати задоволення.

– Скільки де добро коштує? – поцікавився він діловито. – Нічого. Мама сказала, що це подарунок.

Блязер відлічив кілька окупаційних польських злотих і всунув мені в кишеню.

– На, матимеш на цукерки.

Пам'ятаючи наказ матері, я добув з кишені його злоті і поклав на столик.

– Мама категорично заборонила брати з вас якісь гроші.

– Хай Господь благословить твою маму, – промовила розчулено Малка і знов погладила мене по голові.

– І тебе, – додала.

Мойсей нашвидкоруч написав записку і поклав у портфель.

– Віддаси її мамі, – попросив.

Я розпрощався і вже на відході почув, як Блязери, перейшовши на їдиш (досі спілкувалися зі мною польською мовою), стали тихенько бідкатися, де знайти дров, щоб зварити м'ясо.