Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

39

Розташований у самому центрі Львова розлогий міський парк корінні львів'яни не називали інакше, як Єзуїтський город. Нова, невмотивована назва парк Костюшка не прижилася. (Теперішня назва парк Івана Франка теж не дуже популярна) Завдяки центральному положенню і усебічним широким алеям Єзуїтський город є зручним пішоходним вузлом для навколишніх мешканців. Через цей тінистий міський сад мені доводилося часто ходити в різних напрямках.

У довоєнний час парк служив місцем розваг і дозвілля. Функціонував тут літній кінотеатр. Поблизу містився ресторан. У парковій ротонді давалися музичні концерти. На дитячому майданчику з пісочницями, турніками і гойдалками гомоніли діти.

Тепер все щезло, оніміло. Лише верхніми алеями блукав дивний жебрак – казали, збожеволілий оперний співак. Він поволі, нога за ногою, йшов алеєю і час від часу ритмічно проказував сильним, поставленим голосом одну й ту ж саму фразу:

– Дай ґрош! Дай ґрош!

Спонукальний тон і тембр голосу звучав ненамарно: перехожі опускали в металеву посудину, яку прошак тримав у руках, дрібні монети. Подателям дивний старець не дякував. Він взагалі не розмовляв, а лише ритмічно, як автомат, у рівних проміжках часу виголошував потужним голосом:

– Дай ґрош! Дай ґрош!

Одного разу, коли я ніс батькові в друкарню на вулицю Сокола обід і вийшов, за звичкою, на пряму нижню алею Єзуїтського городу, мене зупинив грізний окрик: «Halt!». На доріжці стовбичив жандарм і застережливо помахував транспортним жезлом. Німець підняв переді мною круглий червоно-білий щиток жезла, показуючи, що необхідно перейти на іншу, вищу алею. Аж тепер я зауважив, що перед фасадом університетської будівлі виднівся поліцейський ланцюг. Сам фасад був удекорований звисаючими червоними гітлерівськими стягами, що мали посередині біле коло, а в колі чорну свастику. Долітали маршові звуки духового оркестру. На унікальній, що гасила шум транспорту, дерев'яній проїжджій частині Університетської вулиці застигли розкішні лімузини. Біля входової арки тупцювала збентежено пара дівчат у ритуальній на такий випадок українській народній ноші. Обвішані розмаїтою апаратурою метушилися фотографи. Для кожного спостерігача було зрозумілим – відбувається церемонія вітання якогось високого німецького достойника. Поспішаючи, щоб не згаяти обідню перерву, я аж на виході з парку, під пам'ятником Голубовському, дізнався від зібраних там зівак, що до Львова з Кракова приїхав губернатор. Вітали промінентну особу, як це часто донині трапляється, спеціально підібрані, довірені люди, які мали відігравати роль вдячного місцевого населення. А справжній народ, як ведеться, міг дивитися на урочистість лише віддалік, крізь поліційний кордон. Зрештою, зібралося тоді зовсім мало зацікавлених візитом людей.

У той день до Львова переймати від вермахту владу і запровадити в Галичині німецьку цивільну адміністрацію приїхав губернатор Ганс Франк. Рівно через місяць від початку окупації Львова німці взялися адміністративно облаштовувати західноукраїнські землі. Твердження Йонеса, що німці надали українцям якусь «широку внутрішню автономію», не відповідає правді. Несподівано для українського суспільства оголошено про приєднання Галичини до Генерального губернаторства («Generalgouvernement»). Під такою дивоглядною назвою гітлерівці організували в 1939 році на окупованій польській території тоталітарну адміністративну структуру, як своєрідну колонію Німеччини. Досі до складу Генеральної губернії входили чотири області-дистрикти: Варшавський, Краківський, Радомський і Люблинський. Наприкінці липня 1941 року в Берліні вирішено до Генерал-губернаторства, а не до «Райхскомісаріату Україна», приєднати ще дистрикт Галичина. Одночасно на території Галичини запроваджено окупаційні польські злоті.

Губернатор Франк, що мав постійний осідок в польському Кракові, виявив велике задоволення розширенням свого колоніального володіння за рахунок родючої української землі. Дистрикт Галичина («Distrikt Galizien») давав сільськогосподарських продуктів стільки, скільки названі чотири етнічно польські дистрикти разом узяті. Значення цього факту були дуже суттєвим. Власне у природній нерівноцінній якості грунтів полягає одна з головних причина минулих українсько-польських конфліктів, про що сором'язливо рідко говорять польські історики. А саме тут лежить ключ до розуміння українсько-польського антагонізму протягом сторіч. Польська етнічна територія є від природи доволі бідною: «piasek i lasek» (пісок і лісок). Ось чому наші західні сусіди безперестанку з пожадливістю зазирали на український чорнозем. В уяві поляків (і німців теж) Україна виростала до міфічного «Ельдорадо», ставала для них райською країною, яка опливає молоком і медом. Польський вісімнадцятирічний поет Трембецький писав: «Witaj, kraino mlekiem płynąca i miodem!». Аналогічна за тематикою поезія відома і в російській літературі:

 
Ты знаешь край, где все обильем дышит,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу,
И до земли висит их плод тяжелый,
И чист, и тих, и ясен свод небес…
 

Століттями польські королі намагалися закріпити польський етнос в Галичині, на Волині та Поділлі, але марно. Стійкий опір автохтонів не допустив до цього. Зокрема, Галицький край, хоча зазнав деяких етнічних втрат, як був, так і зостався, попри всі намагання, українським, а не польським. Польські поселенці не становили тут ніколи більше 25%.

Приєднання в серпні 1941 року дистрикту Галичина до Генерал-губернаторства викликало обурення і протест з боку українського суспільства і радісну втіху серед польського.

І одні, і другі, засліплені ненавистю, забували, що приєднання здійснили німці в своїх власних інтересах, які аж ніяк не співпадали ні з українськими, ні з польськими прагненнями і сподіваннями. В перспективі українців і поляків, згідно з таємними гітлерівськими планами, мали з Галичини виселити, бо ця територія підлягала германізації та прилученню до Райху.

– Нас знову повертають під Польщу, – бідкався кухар Матіїв у розмові з батьком.

На ту пору кухар щонеділі приходив до нас у гості. Веселі шахові турніри давно припинилися – єврейським чоловікам стало не до розваг. Однак невгамовному Матіїву, який ціле життя полюбляв усякі азартні ігри, вдалося, замість команди шахістів, згуртувати компанію картограїв. Збиралися вони по неділях, щоб, як самі казали, «різатись в шістдесят шість» і «забити час».

За картярським столом обговорювалися також пекучі політичні новини. Коли зайшла мова про приєднання Галичини до Генерал-губернаторства, вуйко Камінський з неприхованою зловтішністю зауважив, що, бач, німці так само не визнають Галичину українською територією, як і поляки. Тоді біля церкви св. Юра почув я український варіант модного анекдоту: «Німці всіх задовольнили: жидам дали воші, полякам – гроші, українцям – поліцію, а собі забрали Галіцію». Євреї до цієї події поставилися байдуже. Правда, Малка Блязер повідомила моїй матері, що тепер, коли зникли кордони, вона матиме, ймовірно, можливість спілкуватися з сестрою, що мешкала у Варшаві. Проте шалений розвиток подій наповнився таким драматизмом, що львівським євреям стало не до гітлерівських адміністративно-територіальних поділів.

40

Несподівано з фронту до брата приїхав Михайло Щур. Прибув він з військового лазарету, на один день, по дорозі в тиловий шпиталь. Не був пораненим, але його обличчя набрало зловісного сірого кольору, очі глибоко запали, виглядав кепсько.

Батальйон «Нахтігаль», який він називав не інакше як легіон, брав участь у важких боях під Браїлівом, на підступах до Києва. Обороняла Браїлів добірна дивізія НКВД і бої там були запеклі. «Мене, – розповідав Михайло, – разом з іншим стрільцем післали на розвідувальну стежу. Завдання ми дістали ризиковане: з'ясувати, де розмістився штаб дивізії противника.

Ми обережно заглибилися у рідкий ліс, терен на Вінничині хвилястий – то горбок, то долинка. Припускали, що штаб знаходитиметься у якомусь яру. Так і було. Ми знайшли той яр, у якому перебував штаб противника. Стояла там прикрита гіллям штабна машина з радіоантеною. Звідти, з яру, тягнулися вгору телефонні дроти, туди під'їжджали на мотоциклах зв'язкові.

Завдання своє ми виконали, тепер залишалося непомітно вислизнути назад. У зворотній дорозі, коли, пригинаючись, перебігали через якусь полянку, нас таки зауважили. Зав'язалася перестрілка. Ми побігли, а за нами посипався град куль. Одна з них наздогнала мого товариша і він впав з простреленою головою навиліт. Я побіг далі, розуміючи безнадійність свого становища. За мною гналося зо два десятка «бойцов». Шансів на порятунок не мав. А здаватися у полон невільно. Всі ми знали, солдатів з синьо-жовтими нашивками на барчиках рукавів комісари розстрілюють відразу.

Вибіг я на якусь заболочену долинку, глянь, між очеретом блищить озерце. Там, на Вінничині, розкидано по долинках чимало таких ставків. Чую, погоня насувається і ось-ось мене наздоженуть. Вирішив, прийшов мені тут кінець. В останній момент згадалися козацькі хитрощі, про які я юнаком читав у повістях Чайковського. Миттю зірвав грубе стебло очерету і пірнув з ним в озеро.

Ліг плечима на глиняне дно, а через очеретину став дихати. Погоня прочесала навколишні кущі і, не знайшовши мене, помчала далі. Хотів я вже вилазити з води, коли чую підійшла нова група солдатів. Розклали вони неспішно на березі вогонь та почали варити кашу. Один з кашоварів підійшов до того місця, де я заховався, зачерпнув води. На мить наші погляди зустрілися, але він, на щастя, мене у воді не розгледів, хоч я бачив його виразно. Мабуть, тінь верби мене спасла.

Лежу під водою, проте виразно чую, що робиться довкруги. Солдати повечеряли і посідали покурити біля багаття. А я лежу на дні ставка і замерзаю. І ще кляті п'явки кружляють біля обличчя. Надійшов вечір, солдати гомонять і, як на зло, довго не влягаються спати. А мене від холоду стали бити дрижаки. Майже півночі довелося пролежати у воді, тільки десь над ринком вибрався зі ставка і крадькома відповз. Тіло начисто задубіло, голова йшла обертом, ледве якось добрався до своїх.

Хлопці, побачивши в якому я стані, кинулися на порятунок. Міцно розтерли спиртом усе тіло з ніг до голови. Напоїли чаєм з ромом, переодягли в сухе. Командир наказав підправити в лазарет. Лікарі боялися, що в мене почалося запалення легенів, але знайшли запалення нирок. Не знаю що ліпше. Тепер маю скерування до шпиталю в місті Франкфурт. Сподіваюся, там мене поставлять на ноги».

Михайло захоплено ще розповідав про українського командира легіону – Романа Шухевича. З гордістю підкреслював, що німецький командир полку постійно спілкується з Шухевичем, радячись з ним у всіх важливих справах.

– Часто радиться з ним і сам командир дивізії, Шухевич -це людина великих військових здібностей, – говорив Михайло, – він достойний стояти на чолі майбутньої української армії.

Усіх цікавило, як ставляться до легіону люди на східно-українських землях.

– Спочатку з недовірою, – відповів Михайло, – але пересвідчившись, що ми справжні українці, – з великою симпатією. На постої ми залюбки співали народні пісні. Це приваблює молодь і старших. Українці закохані в хоровий спів. Нам стани носити молоко, мед і неймовірно смачні яблука. Подібних я ніколи не їв навіть у Франції. Однак найбільше на українське населення впливає наш священик. Коли перед польовим вівтарем капелан відправляє Службу Божу за участю батальйонного хору, збігаються навколишні люди і моляться разом з нами. Жінки плачуть від зворушення. Адже там зовсім немає діючих церков, большевики їх давно знищили.

Розмова поволі зайшла на найголовніше. Тоді львівські українці мали одну єдину болючу тему: власна держава. Арешт українського уряду, Бандери, Стецька та інших провідних членів ОУН німцями, приєднання Галичини до польської Генеральної губернії, а Буковини до Румунії, недвозначно вказувало, що Німеччина виступає проти української незалежності. «Чи може бути нашим приятелем той, хто виступає проти української незалежності?» – говорили львів'яни.

– Ми не присягали ні на вірність Гітлеру, ні на вірність Німеччині, – сказав Михайло, – ми присягали на вірність Україні. Ми воюємо за інтереси України, за інтереси Гітлера воювати не збираємося.

– А як же бути? – спитав хтось. – Адже солдати воювати зобов'язані.

– Ми не німецькі солдати, ми українські добровольці і воювати за Німеччину не будемо, – повторив Михайло.

– У воєнний час за відмову воювати розстрілюють, – сказав хтось.

Михайло спохмурнів:

– Не знаю, як це зроблять, Роман Шухевич щось, напевне, придумає. За Німеччину воювати не будемо.

На початку серпня 1941 року сотник Роман Шухевич вислав до Головної команди вермахту заяву, що, внаслідок арешту українського уряду і керівників ОУН, батальйон «Нахтігаль» не може надалі залишатися у складі німецької армії. Легіон роззброїли і розпустили, а частину, перетворену в поліційний відділ, змусили один рік відслужити на Білорусі.

Михайло Щур приїжджав до брата ще кілька разів. Його здоров'я неухильно і швидко погіршувалось. Запалення нирок (пієлонефрит) не піддавалося лікуванню. Через неповний рік він передчасно помер. Від природи Михайло мав гарний голос і любив співати. Під кінець життя наспівував лише одну і ту саму пісню. Згодом її чув не раз від інших осіб. Для розуміння тогочасних подій на Західній Україні варто навести слова цієї програмної для його покоління пісні:

 
Зродились ми великої години,
З пожеж війни із полум'я вогнів —
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гніт і гнів на ворогів.
І ось ідемо в бою життєвому,
Тверді, міцні, незламні, мов граніт —
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець – той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати -
Заплатою нам розкіш боротьби!
Солодше нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди -
Не сміє брат на брата йти у бій,
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе:
«Батьківщині будь вірний до загину —
Нам Україна вища понад все!»
Веде нас в бій борців упавших слава —
Для нас закон найвищий – це наказ:
Соборна Українськая Держава —
Вільна, міцна, від Тиси по Кавказ.
 

41

Львівський передвоєнний магістрат прийняв постанову, вочевидь, слушну, яка забороняла торгувати на вулицях з рук молочними продуктами і яриною, поза відведеними для цього місцями. Поліція з належною ретельністю пильнувала виконання магістратської постанови і порушників чекав дошкульно високий штраф.

Тим часом на прилеглому до нас відрізку Клепарівської вулиці щоранку на лічені хвилини з'являлися дві сільські молодиці і збували крадькома, просто з рук, так зване «зелене» – суповий набір з капусти, моркви, петрушки, кропу та ще чогось по сезону. Навколишні домогосподарки охоче брали цю дешевшу, ніж у перекупок на ринку, а головне – свіжу, щойно з грядок, ярину. Так тривало кілька тижнів, а, може, більше. Якось на незаконне торговище наспів поліцай. Жінки в паніці кинулися врозтіч. Одна в метушні розгубила кілька в'язок «зеленого». Я кинувся збирати свіжі дари природи з камінних плит тротуару і знічев'я гукнув молодиці навздогін повернутися після переполоху, мовляв, товар збережу. Поліцай, зачувши, вирішив, що я спільник селянок. Особливо польського поліцая роздратувала моя українська мова. Він без слова вхопив мене за комір і брутально потягнув в комісаріат. Там він ствердив що я, стоячи на чатах, своєчасно попередив селянок, завдяки чому їм вдалося втекти. З тієї пори я і боявся, і сильно не любив польських поліцаїв, зрештою, зізнаюся, не тільки польських.

Коли несподівано восени 1941 року в брамі нашої кам'яниці ж раптом побачив зловісний силует польського поліцая, мимоволі гукнув до Асі Валах, що стояла неподалік:

– Тікаймо, до нас йде поліцай!

У відповідь Ася поблажливо усміхнулася.

– Та це ж Іцик, – відказала вона, – він тепер єврейський поліцай.

Справді, карбованим службовим кроком до нас наближався не хто інший, як Іцхак Ребіш. На голові він мав (до болю знайомого крою) темно-синю польську поліційну шапку. Але замість хижого польського орла на шапці блищала бляха з «Маген Давид». Ще там виднілися три латинські літери «J.O.L.», що розшифровувалися як «Jüdische Ordnungdienst Lemberg». До правого Іцикового зап'ястя петлею була прикріплена, як і в польських поліцаїв, довга гумова палиця. Лівий рукав Іцика оперезувала особлива пов'язка не білого, а жовтого кольору, де, крім обов'язкової зірки Давида, була відбита ще німецька печатка зі свастикою. Щоб зберігати пов'язку в елегантній чистоті, Іцик акуратно обгорнув її прозорим целофаном. Одяг він носив цивільний -мундирів єврейським поліцаям німці не видавали. Проте Іцик, для кращого уподібнення до поліцая, підперезався широким армійським ременем польського зразка. Дотримуючись моди польської поліції, Іцик взувся у високі чоботи. У більш-менш схожий спосіб одягалася більшість єврейських поліцаїв. Підійшовши до нас, Іцик застебнув під бородою тонкий чорний ремінець від шапки, підніс до лискучого дашка руку, на якій теліпався гумовий кийок, як це робили польські поліцаї, і замість грізного наказу, удавано суворим тоном сказав нам щось кумедно-веселе. Ми дружно засміялися. Євреї на ту пору ще не втратили до решти вміння жартувати.

Єврейська поліція у Львові була організована за розпорядженням гітлерівців, а точніше – ґестапо (Geheime Staats Polizei), при національному єврейському представництві – Юденрат (Єврейська рада). Юденрат мав розгалужену організаційну структуру, нібито якийсь окремий автономний уряд. Його діяльність охоплювала і регламентувала життя єврейської спільноти у всіх її проявах. Ні українцям, ні полякам окупанти не дозволяли мати такі власні національні представництва. Втручатися у діяльність Юденрату ніхто, крім ґестапо, не мав права.

З утворенням Юденрату німці відокремили єврейську спільноту від так званого «арійського» населення, тобто від українців та поляків, адміністративно. Перед тим запровадженням обов'язкової нарукавної пов'язки з зіркою Давида німці відокремили євреїв від решти львів'ян за національним ознакуванням.

Незабаром окупанти стали відокремлювати львівських євреїв територіально. Всі ті та інші заходи були результатом продуманої, чітко спланованої, методичної німецької програми ізоляції євреїв від решти львівського населення. Представники, за націонал-соціалістичними гітлерівськими поняттями, нижчої раси -українці і поляки – в плануванні та організації антиєврейських починів саме через це ніякої участі не могли брати.

У щоденній мові львів'ян щоразу з'являлися нові, породжені реаліями німецької окупації слова та поняття. Поряд з новомодними словами «Арбайтсамт», «Юденрат», «аусвайс» та іншими у жовтні-листопаді 1941 року набрало стрімкого поширення нове, італійське за походженням, окупаційне слово – «ґетто». Словом «ґетто» в середньовічні часи називали відокремлений єврейський квартал міста. Німецькою мовою такий квартал носив назву «Judisches Wohnbezirk». Українською офіційно перекладався як «Жидівська мешканева дільниця» і так само тотожно польською мовою. Проте у повсякденному усному вживанні звучало лише коротке звучне слово «ґетто».

Утворення ґетто прямо або опосередковано зачіпало багатьох, якби не сказати всіх, мешканців Львова. Оприлюднене окупантами оголошення про створення окремої єврейської дільниці читали і перечитували всі львів'яни. На території дистрикту Галичина державною мовою була лише німецька. Для полегшення спілкування окупаційної адміністрації з тубільним населенням вживання двох крайових мов: української та польської, милостиво допускалося. Відповідно афіші з важливими оголошеннями окупаційної адміністрації публікувалися одночасно трьома мовами: німецькою, українською і польською. Саме в такому переліченому порядку. Розклеєне на рекламних тумбах оголошення про створення ґетто львів'яни читали у певній послідовності. Зазвичай євреї спершу читали колонку з німецьким текстом, потім переходили на другий бік тумби і для контролю читали ще колонку польською мовою. У свою чергу поляки читали, зрозуміло, польський текст, а хто знав німецьку мову, перечитував ще німецьку колонку. Таким чином, набраний малознайомою для багатьох львів'ян кирилицею україномовний текст, що розміщався посередині афіші, ніхто, крім самих українців, не читав. А оскільки українцю було відносно небагато – близько 15% від усього населення Львова, то місце посередині афіші, як правило, світилося порожнечею. Читаюча публіка збиралася або з того краю афіші, де надруковано німецький текст об'яви, або з протилежного, – де був польський текст. У книжці про Львів часів окупації Еліяху Йонес вмістив фотокопії саме україномовної колонки з розпорядженням про утворення ґетто. Зробив він це, звичайно, навмисне, для культивування примітивних українофобських настроїв серед своїх читачів. Ось вам, мовляв, наочний доказ, як вражі українці орудували єврейською громадою, як, мовляв, зловмисні українці запровадили у Львові для євреїв ґетто. І в цьому випадку, як і в багатьох інших, українофобські сугестії Еліяху Йонеса не мають нічого спільного з історичною правдою. Німецьке розпорядження про створення ґетто мешканці нашої кам'яниці сприйняли порівняно спокійно. Блязер розповідав, що євреї Львова жили у відокремленій дільниці міста, тобто в ґетто, понад п'ять століть. Наприкінці XVIII століття євреям дозволялося мешкати лише у двох львівських передмістях: Жовківському і Краківському, і лише на трьох вулицях: Жидівській, Руській і Зарванській. Аж в середині XIX століття австрійська влада зламала у Львові мур відчуження і дозволила євреям селитися по всьому місту.

– Мій дідусь, – пригадував Мусьо Штарк, – ще пам'ятав львівське ґетто і говорив, що жити в ньому було не так вже і погано. Довкола усі були свої, ніхто не заважав у тиші і спокою святкувати суботу, ні проводити інші релігійні свята. Виниклі непорозуміння розв'язувалися у своєму дружньому колі Жили однією сім'єю. Наші предки перебули приниження у старому ґетто, якось переживемо сучасне ґетто і ми, – завершив Штарк надто оптимістично.

Люди ще не розуміли справжніх гітлерівських намірів.