Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

53

За гітлерівськими расовими «нюрнберзькими законами», що стали діяти в окупованій німцями Галичині, якщо хтось з батьків був євреєм, то їхні нащадки навіть до третього коліна вважалися євреями і підлягали дискримінації. У сім'ї Желязних, незважаючи на вихрещення, і Соня, і їхня маленька дитина, згідно з тими законами, вважалися расово євреями. Ґестапо подібним мішаним сім'ям пропонувало розлучення і повне припинення усяких родинних стосунків. Інакше арійський партнер ставав для гестапівців злочинцем, який переховує євреїв і має за це бути покараний смертю. Відповідне оголошення під назвою «Пересторога» було розплакатоване по місту і опубліковане в пресі. Розлучитися з Сонею реально означало б відправити її з дитиною в ґетто на вірну загибель.

Владислав Желязни кохав свою Соню, до безтями любив свого первістка і не міг їх віддати на поталу гестапівцям. Він вирішив зберегти сім'ю за всяку ціну. Желязні поміняли лише квартиру і мешкали тепер на вулиці Вестштрассе (Янівська) під сорок першим числом, де їх раніше ніхто не знав. Ми по старій добрій пам'яті часто до них навідувалися. Зовні сім'я Желязних не піддавалася паніці, вела себе спокійно і впевнено. Насправді, як звірялася Соня моїй матері, вони дуже переживали, усвідомлюючи, що граються з долею. Смерть їх підстерігала кожної миті. Викриття можна було чекати з різних боків. Найбільше боялися доносів. Ґестапо і німецькі власті зобов'язали населення повідомляти про всіх підозрілих на єврейське походження осіб, які мешкають поза межами ґетто. За недонесення теж погрожували суворими карами. Сім'ю Желязних знало чимало людей, зокрема з львівського кримінального світу, але серед них існував своєрідний кодекс честі – не видавати своїх. Владек теж не боявся так званих «шмальцівників» – професійних шантажистів, які розшукували прихованих євреїв і вимагали від них за мовчанку відкуп. У Львові особливо відзначалася в тому банда якогось «Доктора», що навіть брав з собою на «полювання» спеціально дітей, які безпомильно визначали євреїв за зовнішніми ознаками, манерою триматися та жестами. «Якщо сюди прийдуть «шмальцівники» від Доктора, то я з ними розправлюся. Не зможу сам, покличу друзів, вони допоможуть», – твердив упевнено Владек. Він розповів нам про долю свого товариша Біндера. Той мав польську полюбовницю і якийсь час переховувався у її помешканні. Його діяльна натура не витримувала тривалого запертя і Біндер одного разу вийшов на вулицю у якійсь справі. Несподівано потрапив під облаву. Щоб вирватися з пастки, Біндер спробував утекти, але гестапівська куля наздогнала його.

Як предмет релігійної пошани в кожному християнському помешканні у Львові побутували зображення Христа або святих, або картини подай святого Письма. Желязні ніколи не відзначалися особливою набожністю. Якийсь образок у них, мабуть, таки був, але я якось його не помічав. Тепер у Желязних на чільному місці виднівся надмірно великий для габаритів звичайного помешкання образ Богородиці в голубих шатах. Під ним блимала лампадка, а на спеціальному білому столику у вазах стояли паперові квіти, влітку – живі. Разом це утворювало щось на зразок домашнього вівтаря. Кожен, хто заходив у їхню квартиру, мав відразу скласти собі враження, що потрапив у вельми благочестиву християнську оселю. Тепер Соня і Владек ретельно і регулярно відвідували костел. Доказати своє арійське походження Владеку було просто. Від чоловіків, звичайно, не вимагалося для цього надто демонстративної набожності. Їх перевіряли на предмет єврейського походження лише за так званим «конкретним доказом», тобто за наявністю обрізання крайньої плоті. Зате підозрілих, жінок перевіряли ретельно за освідомленістю у християнських обрядах, за знанням молитов, перевіряли за народними християнськими звичаями, яких не вичитати в жодному молитовнику. При ґестапо було створено спеціальний відділ для розшуку єврейських жінок, які, вдаючи християнок, живуть у «арійській» частині міста. Нишпорки цього відділу застосовували різні методи для викриття прихованих єврейок.

Щоб не стягувати на себе найменшу підозру, не «засвітитися» перед поліційними органами, які по нитці могли дійти до клубка, Владислав Желязни занехаяв свій кримінальний промисел і поступив інструментальником на роботу в майстерні, що німці організували в кінці Янівської вулиці на базі колишньої єврейської фірми Штайнхауза. Майстерні стали називатися «DAW» – абревіатура від «Deutsche Ausrüstung Werke» (німецькі ремонтні майстерні). Робітники «DAW» працювали під керівництвом німецьких майстрів над ремонтом військової техніки. Їм видавали надійні «аусвайси» – особисті виказки і непогані продовольчі пайки. Спочатку на «DAW» працювало добровільно декілька сотень євреїв і близько триста поляків та українців. Владека Желязного дуже цінували там як висококваліфікованого слюсаря.

Одного дня німець – старший майстер – відкликав Владека убік на балачку «nur mit uns» і завів секретну розмову.

– Herr Желязни, – звернувся майстер тим поширеним німецько-польським волапюком, який вживали сілезькі (шльонські) німці, – раджу вам у найближчі три-чотири дні «zum arbeit» не виходити. Посидьте ті дні дома.

– Але ж, пане майстре, за невихід на роботу суворо карають. Я боюся.

– Herr Желязни, ви правдивий класний спеціаліст, таких людей німецькі майстри завжди шанують, коли раджу не виходити вам на роботу, то маю на те вагомі підстави. Зробіть. як я кажу.

– Став я вагатися, – розповідав нам Владек, – адже «DAW» – військове підприємство, ним керують есесівці. За невихід на роботу без поважних причин можуть як за саботаж і розстріляти. Час воєнний. Але я послухав старшого майстра. Роздобув не зовсім переконливу довідку про хворобу, нібито в мене щось не те зі шлунком, і сиджу, як радив майстер, вдома. Сиджу і тремчу, а тут ще зі мною Соня і малюк. Думаю, прийдуть есесівці, заберуть мене, загорнуть Соню і хлопця. Усіх нас знищать. Однак з другого боку – старий німецький майстер, до мене завжди явно прихильний, не став би безпідставно таке по секрету говорити.

Коли через три дні дізнаюся, начальник «DAW» Гебауер зібрав на площі робітників і оголосив: «З нинішнього дня ви всі залишаєтеся тут, додому не йдете». Таким способом усі робітники «DAW» раптом зробилися в'язнями! «За найменший непослух, – продовжував Гебауер, – чекає важка кара». Для залякування із сторожових вишок відкрили вогонь по тих, хто надто наблизився до огорожі.

Так розпочав своє існування Янівський лаґер примусової праці – «Zwangsarbeitlager Lemberg», який став відомою гітлерівською катівнею. Саме тут хочу зазначити, що я категорично протії словесної мімікрії, яку навмисне пропагують в українській мові щодо специфічних термінів тоталітарних репресивних режимів. Інколи тепер намагаються українізувати, ніби «одомашнити», криваві німецькі та російські терміни: «лагерь» у «табір». Слово «табір» в українській мові в'яжеться з поняттям відпочинку, радощів, сміху. За вимогами психології мови, не годиться перекладати слова: «Ґулаг» в «Гутаб», «ҐПУ» в «ДПУ», «енкаведе» в «енкавеес», «каґебіста» в «кадебіста» тощо. Усіма мовами світу, не перекладаючи, вживаються такі назви, як Ґестапо, КҐБ, Ґулаг, лаґер. Лише українською з дивного дива їх перекладають. Перетворити тоталітарний лаґер у милозвучний український «табір» (буває польовий, дитячий, пластовий, дівочий, козацький, вишкільний тощо) – витівка, інспірована так званими «кадебістами». Ніхто не вживав у розмові надуманий канцелярський псевдонім «табір» замість живомовного «лаґер». Янівський лаґер так всі і називали – лаґер, а не інакше.

Місце розташування Янівського лаґера було вибрано гестапівцями дуже зручне. Близько знаходилася товарна залізнична станція Клепарів, і лаґер став пересильним, транзитним. Звідси підправляли людей в Белзець і Треблінку. Зовсім недалеко від лаґера, біля підніжжя гори Кортумівки, знаходилась улоговина, прикрита з усіх боків високими горбами і тінистими деревами. Отож, природні умови місцевості, застосоване маскування і сильна охорона дозволяли катам вільно чинити там свою чорну справу. За півкілометра від лаґера знаходилося основне місце розстрілів, назване в'язнями «Долиною смерті». Янівський лаґер вважався центральним у Галичині, тут було розстріляно близько 200 тисяч осіб, переважно євреїв. Щоправда, гестапівцям не вдавалося в глибокій таємниці розстрілювати людей, як це чинили енкаведисти до війни в Биківні, Сандормосі чи згодом в Катині. Про німецьку «фабрику смерті» на Янівській знало все місто. Львів'яни знали, що там, на «лісках», масово розстрілюють євреїв… і не тільки євреїв…

– Добре, що я послухав старого німецького майстра, – розповідав Владек Желязни. – Про мене в тому початковому організаційному хаосі на «DAW» зовсім забули, і я став на роботу в «Beutepark» (трофейний парк), що розміщається на колишній торговельній виставці у Стрийському парку. У парку була споруджена маленька домна, в якій виплавляли алюміній. Добиратися далеко, але є надійний «аусвайс», є пайок, щось платять. Ті мої товариші, що працювали зі мною разом в «DAW», тепер стали справжніми безпросвітними лаґерниками, частина з них вже загинула. Сам лаґер відгородили високим цегляним муром і колючим дротом. В'язні, залежно від національності, носять латки: поляки – червоні, українці – сині, а євреї – жовті. Коли б не послухав старого майстра, то гибів би в лаґері, якщо б не загинув, а що сталося б з Сонею і сином, не важко здогадатися.

У 1944 році під час авіанальоту Янівський лаґер розбомбили. Частина в'язнів, користуючись нагодою, втекла. Серед утікачів був знайомий мого батька на прізвище Чмир. Він розповідав про порядки в лаґері. Від нього ми дізналися, хто такі так звані «аскари». Назвою «аскари» німецькі колоністи в Африці (до 1918 року Німеччина мала в Африці колонії) називали тубільних поліцейських. «Аскари» Янівського лаґера складалися з угорських фольксдойчів і радянських полонених. Ті останні, виховані жорстокою большевицько-російською тоталітарною системою, були готові на найбільші підлоти і звірства. Говорили вони між собою по-російськи і так сильно підкреслювати їхнє українське походження, як це робить Йонес та інші єврейські автори, немає підстав. Нічого українського в них не залишилося, а переважно – й не було зовсім. «Аскари» в національному плані були росіянами, про що українофобськи налаштовані автори не люблять казати, воліючи говорити про українців, власовців і дезертирів.

Перших два роки окупації Соня Желязна сильно боялася і рідко виходила з дому, посилаючись на те, що вона мусить пильнувати непосидющого малюка. Але в 1943 році я кілька разів здибав її на ринку Теодора, де вона чимось торгувала. Була Соня вже вдруге вагітною. Хоча волосся пофарбувала в золотистий колір, обличчя її набрало яскраво єврейського виразу. Про це я сказав матері, вона у відповідь засміялася: «Це ти бачиш, бо знаєш, хто вона, а інші цього не помічають».

Забігаючи вперед, скажу, що восени 1944 року, у п'ятому парку, ми прощалися зі сім'єю Желязних, які щасливо пережили гітлерівське лихоліття. Не бажаючи жити під совєтами, як більшість львів'ян польського походження, вони виїхали на історичну батьківщину, до Польщі. Моя мама і Соня при прощанні біля вагона сильно плакали, між ними існувала довголітня симпатія. Чоловіки випили собі «на коня» і щось зворушливо говорили, маючи надію незабаром знов зустрітися в коханому Львові.

Не довелося.

54

При вході в ґетто, як з боку вулиці Пелтевної (Полтв'яної), так і від Замарстинівської, на видному місці стовбичили дощані стенди, на яких трьома мовами великими чорними літерами на білому сповіщалося, що вхід і вихід без дозволу з єврейської мешканевої дільниці карається смертю. Під грізним оголошенням виднівся підпис групенфюрера СС і начальника поліції дистрикту Галичина генерал-лейтенанта Фріца Кацмана. Останні події у Львові і ті, які долинули до нас з провінції, підтверджували, що німці виконують погрози і що вони з холодною, тупою безжальністю здатні на систематичні, сплановані звірства. На піскових кар'єрах Лисинич, на «пісках» Янівського лаґера та в інших місцях гестапівці проводили масові розстріли не лише єврейських чоловіків, але й жінок та дітей. Без питань кати жорстоко вбивали навіть невинних єврейських немовлят. Розстрілювали також поголовно циган. Водночас німці за будь-які, на їхній розсуд, провини не цуралися розстрілювати українців та поляків, зокрема за допомогу євреям. Той факт, що за будь-яку допомогу євреям в Україні людей розстрілювали, на відміну від значно м'якшої кари за цю «провину» в інших окупованих країнах, свідчить, що гітлерівці, знаючи поставу місцевого населення, боялися акції масового переховування.

Ми знову в полудне стояли з мамою біля Замарстинівського мосту. Знову в руках я тримав свій «чародійний», безрозмірний портфель і пильно роздивлявся навколо. Нічого підозрілого та небезпечного При вході до ґетто ми не помітили. Німців не було видно і близько. Як і першого разу, вулиця Германа виглядала зовсім порожньою.

– Можеш йти, – сказала теплим голосом мати, – будь обережним, чекатиму тут біля мосту.

Я бадьоро кивнув головою і швидким кроком відійшов. Соромно було признатися матері, що я боюся. Але в дійсності, як рибу вода, так мене в ґетто відразу оповила зловісна аура страху. Все тут дихало смертельною небезпекою. Тепер я вже знав: за фасадом беззвучних і нібито безлюдних будинків захована понад усяку мислиму міру величезна маса зацькованих людей. Знав, що ті нещасні люди, які не вмістилися в кімнатах, туляться по сходах, на горищах, у підвалах, – скрізь, де можна і не можна. Більшість львів'ян не мала вже сумніву, що гітлерівці мають намір фізично знищити весь єврейський рід. Про це восени 1942 року часто говорилося вдома і поза домом. Говорилося, що всі жителі ґетто, незважаючи на вік і стать, роковані на смерть. Вирок на приречених уже запав, залишилося його виконати.

У мертвотній тиші ґетто лише мої кроки відлунювали порожньою вулицею. Я підійшов до знайомого будинку і сторожко озирнувся – нікогісінько. Тепер, відчиняючи браму, знав заздалегідь, що доведеться побачити. Як і минулого разу, на всіх сходах сиділи з відчуженими від земної суєти виразами облич, збайдужілі, апатичні від пережитих страждань, мовчазні постаті Молоді серед них не спостерігалося, переважали люди середнього віку, які видавалися ветхими стариками. Бліді, змордовані голодом, журбою і страхом, змарнілі обличчя, на яких лежала печать близької насильницької смерті. Я розумів тепер шоковий стан приречених людей – вони чекали смерті. Моя поява на мить вивела їх з душевного самозаглиблення. Вони очікували команду «льос!», а далі – вантажівка, яма і куля в потилицю. Кінець всім нестерпним стражданням. З моєю появою команда не прозвучала, і люди повернулися у свій стан передсмертної туги.

Не раз потім чув я безглузді по своїй суті балачки, мовляв, євреї без спротиву, мов худоба, йшли на загибель. Ніби існувала для них тоді альтернатива. Ніби сотні тисяч радянських полонених, молодих, дужих військових чоловіків гинули інакше. Коли плем'я готів захопило Рим, що інакшого могли зробити горді римські сенатори, як не зібратися в останній раз на Капітолії і спокійно, мовчки чекати смерті від рук диких варварів.

Людина – смертна. Проте трудиться, планує, сподівається, бореться, любить, народжує дітей, досягає високої мети, втішається життям, Так ніби її існуванню меж немає. А все тому, що часі обставини кончини людині не дано заздалегідь знати. Інша річ, ті, хто засуджені до страти. Їм відомий час і спосіб власної смерті. Правдива мужність приречених полягає в спокійному сприйнятті неминучого, коли іншого реального виходу з безвиході немає. Коли польські жандарми вели в Бриґідках на шибеницю українських патріотів – Біласа і Данилишина, то хлопці роззулися, щоб рідна земля дала їм сили набратися мужності спокійно глянути у вічі катам. І спокійно глянули, і героїчно прийняли смерть. І дізналася про це вся Галичина. А скільки інших українських патріотів мужньо, спокійно прийняли смерть від рук ворогів, хто злічить.

Я зайшов до знайомої кімнати, де мешкали Блязери. Від попередньої зустрічі минуло небагато – якихось два-три тижні, але Блязери настільки змінилися, що мені аж стало не по собі. Малка Блязер враз перетворилася в посивілу бабцю, а завжди бадьорий, рухливий, мов ртуть, Мойсей зів'яв нанівець. Ніби відповідаючи на моє німе запитання, Блязер пояснив: «Мене переводять на іншу, тяжчу роботу, а що трапиться з дружиною, не знаю».

Мамина передача їх все ж таки розворушила. При вигляді добрячого шматка м'яса Блязер хмикнув, а Малка стала міркувати, як його приготувати. Ми коротко, як було прийнято, пошепки поговорили, і я, обіцяючи скоро навідатися знову, попрощався. Чомусь відчув, що бачу їх востаннє. Переступаючи через незворушні постаті на сходах, я з полегшенням добрався вулиці. Надворі яскраво світило сонце, стояв погожий день золотої львівської осені. Безтурботно пустився серединою вулиці, адже тут не їздив ніякий транспорт. Навколо панували тиша і спокій. Гнітюча аура страху покидала мене. Йшов я з легким серцем людини, яка виконала потрібну і добру справу.

Коли вже вийшов на пряму і до мосту залишилося не так уже й далеко, раптом побачив есесівця. Як господар у своїх володіннях він неспішно прямував мені назустріч. За час війни я мав змогу бачити мундири різних армій, у тому числі французької, англійської, американської, іспанської, словацької. Мушу зізнатися, німецькі мундири своєю ужитковою доцільністю сподобалися мені найбільше. Чорний есесівський мундир, особливо елегантний офіцерський, нагадував парадний костюм для урочистих випадків. Особливо цей мундир надавався для… похорон. І недарма, він, мабуть, для цього був задуманий. Додам, що актор Тіхонов у ролі Штірліца, мав величезний успіх, частково, як визнають кінокритики, завдяки есесівському мундиру. Гітлерівська націонал-соціалістична ідеологія ділила людство на вищі і нижчі раси. Найвищою расою, покликаною панувати над світом, оголошено, звичайно, германську. В перспективі передбачалося тотальне винищення так званих «неповноцінних» рас. Очищення світу від «нижчих» рас покладали на есесівські формації. Недарма на шапках вони носили зроблену з алюмінію емблему смерті: череп і схрещені кістки. За це їх називали «ангелами смерті».

У перший момент, побачивши «ангела смерті», я подумав: кудись утекти в бік, сховатися, заскочивши в якусь браму. Але згадав, що брами переповнені людьми і сховатися там ніяк не вдасться. «Єдиний порятунок не виказати страху», – подумалось. «Портфель мій порожній, – гарячково міркував я, – сьогодні Блязер не поклав туди записки, а тільки усно передав подяку, грошей при собі не маю. Як запитає, що я тут роблю, відповім, що заблудився». Я став розпачливо згадувати, як німецькою буде слово «заблудився». Крутилося слово «die Irre».

Есесівець наближався. Він здалеку сверлив мене очима і з єхидною усмішкою професійного убивці опустив руку на кобуру пістолета. «Не відводь погляду, – шепнув мені внутрішній голос. – Не відводь!» Зібравши всю волю, я став напружено дивитися йому прямо у вічі. Краєм ока за його спиною побачив міст, а біля нього постать матері. Вона нервово приклала руки до грудей, готова кинутися мені на допомогу. Есесівець бачив, що перед ним світловолосий, сіроокий хлопчина в куртці з хутряним коміром, а вже рік як євреям носити хутрові вироби заборонялось під карою смерті, тобто він бачив, що перед ним явно не єврей. До того ж, на вулицях ґетто вже ні підлітків, ні дітей не було видно.

Ми неухильно наближались один до одного. Не звертаючи нікуди, я йшов просто, як і спочатку, проїжджою частиною вулиці, а він – тротуаром. Погляду від його мутних, водянистих очей я ні на мить не відводив. Коли ми порівнялися, «ангел смерті» відірвав руку від кобури і мовчки погрозив мені пальцем. Так ми розійшлися. Стримуючись, щоб не побігти, рівним кроком я підійшов до матері. Її трусило, як у лихоманці.

– Більше до ґетто не підеш, – сказала вона твердо.

55

Мабуть, ніщо так не дивує і не гніває людей, які спостерігали за перебігом Шоа у Львові, як твердження деяких єврейських авторів, що львів'яни мало не оплескували та оваціями зустрічали трамвайні платформи, заповнені євреями, яких везли на Янівську чи в Лисиничі на страту. Може і траплялися окремі виродки, одурманені антисемітизмом, які виказували зловтіху, але переважна більшість львівських людей щиро, по-християнськи співчувала приреченим. Побачивши таку платформу, перехожі ціпеніли й зупинялися, схиляючи голови, як під час похорону. Жінки, за природою своєю, органічно не могли не жахатися гестапівським дітовбивством. Не раз я чув жіночі розмови на цю тему: для них найбільшим злочином, який волає до неба, було беззастережно дітовбивство. Церковні структури, як українські, так і польські, намагалися, по можливості, хоч якось рятувати, в першу чергу, саме єврейських дітей.

Одного вечора, коди ми зібралися вдома всі разом, мати розповіла, що зустріла Весту Вайсман і та запропонувала їй взяти єврейську дівчинку, доньку її племінниці, на переховування. Обіцяла за спасіння дитини добрі гроші авансом, а після війни ще більші, бо родичі дівчинки, багаті американські «євреї, готові будуть за врятування кревної дати кругленьку суму. Певна річ, для мами головне тут були не гроші. Вона завжди бажала мати дівчинку. «Якщо справді після війни об'являться багаті американські кревні, то віддамо дитину, а якщо ні, то залишимо собі, – сказала замріяно мати. – Дівчинка білява, синьоока, зовсім не схожа на типових єврейських дітей. І дуже, дуже мила дитина».

Батько відразу заперечив і навів низку вагомих перешкод, Чому не можна адаптувати єврейську дитину. Треба було, перш за все, дістати десь сфальсифіковану метрику, По-друге, усі наші численні родичі і знайомі знали, що в нас немає ніякої дівчинки, а звідки раптом могли взятися у тих часах три-чотирирічні діти, не важко було здогадатися. Наші нові малознайомі ще сусіди теж знали, що в нас немає дівчинки і як тепер пояснити її несподівану появу. Сім'я наша була україномовна, а чому тоді наша дівчинка не знає української мови. І таких колізій було повно. Нарешті, маленька чотирирічна дівчинка могла легко при сторонніх щось випатякати про себе і своїх справжніх, батьків.

За переховування євреїв за окупаційними законами належалася смертна кара. Скрізь по місту були розліплені оголошення «Командира Безпеки й СД Галицької області», що переховування жидів – це кари гідний страшний злочин і замах на німецьку справу «відбудови» Генеральної Губернії. В оголошенні говорилося: «Забороняється приймати жидів до будинків і мешкань нежидівської людності. Той, хто свідомо надає жидові притулок, зокрема приміщує, харчує або переховує жида, буде покараний смертю». Повідомлялося: «Згідно з цим приписом, застосовуватимуться заходи поліційної безпеки проти того, хто, довідавшись про безправне перебування єврея поза його мешканевою дільницею, не повідомить про це поліцію». Тобто передбачалося покарання за недонесення. Далі сповіщалося, що зокрема несе відповідальність кожний домовласник, домоуправитель і відповідальний квартиронаймач. Про безправне перебування євреїв слід негайно повідомляти поліцію. За таке повідомлення можна отримати винагороду.

За друкованими погрозами наступили конкретні дієві заходи. Дільничі поліцисти регулярно робили по квартирах обшуки. Сховатися у тісних квартирах центральної частини міста з її суцільною забудовою було нелегко. Виникали проблеми з туалетами, які були, як правило, загальними на спільному балконі. Утих голодних роках цікаві сусідки любили заглядати на чужі кухні, до чужих баняків, встановлюючи, що і скільки вариться. Словом, у місті чужі допитливі очі, при бажанні, бачать багато, якщо не все. Недарма професійні конспіратори обирали за свій осідок будинки поза центром міста. Керівника польського підпілля у Львові, полковника Окуліцького чекісти впіймали в особняку біля «Рокси», а Роман Шухевич мав свою останню квартиру в окремому будинку на Білогорщі. Ті євреї, яким вдалося переховатися у Львові, збереглися, як правило, саме на околицях міста.

У сільській місцевості німці пригрозили за переховування євреїв не тільки стратити укривачів, а й спалити все село. Тут застосовувався принцип колективної відповідальності. У неділю під церквою св. Юра якось розповідали, що гестапівський офіцер, дізнавшись про проживання в одному селі літньої єврейки-вихрестки, що давно асимілювалася, прибув до її хати і там власноручно застрелив на порозі бабусю, заборонивши хоронити її за християнським обрядом. Крім грізних наказів, ґестапо широко застосовувало метод «шептаної пропаганди». Серед населення постійно поширювалися чутки про жахи, які чинять німці тим, хто переховує євреїв. Про розстріли людей, які рятували євреїв, повідомлялось в газетах і в спеціальних розклеюваних на видних місцях плакатах червоного кольору. Метою такої оперативної інформації було залякування українського і польського населення.

Можливо, мої батьки зважилися б взяти єврейську дівчинку, але склалося так, що десь на другий день наша худа і писката двірничка зібрала квартиронаймачів і заявила їм приблизно таке:

– Я бідна вдова, мій чоловік помер, залишив мене з трьома дітьми. Німецький жандарм нас двірників попередив, що коли в будинку знайдуть захованого єврея, то відправлять усю двірничу сім'ю за недогляд у лаґер примусової праці. Я не бажаю, щоб мої дітки загинули в лаґері. Я все спостерігаю і все бачу, чесно, відкрито попереджаю усіх, за найменшої підозри піду і викажу.

Вона тут вжила популярний термін «зденціоную». На початку 1945 року ця ж сама двірничка говорила мешканцям: «У мене троє ще малих дітей. Совєтський начальник сказав, що в місті багацько дезертирів і підозрілих непрописаних осіб. Я все спостерігаю і все бачу. Чесно, відкрито попереджаю– на Сибір за когось з дітьми не поїду. Зауважу щось підозріле – негайно повідомлю кого слід. Начувайтеся!».

Додатково оливи до вогню підлив вуйко Камінський. Він розповів, як у його знайомого знайшли єврея і німці повісили не лише його, а й усю сім'ю укривачів. Страх пройняв нас, і мати з болем серця відмовилася взяти дівчинку, про що потім жаліла до кінця життя. Треба наголосити, що люди, які бралися переховувати євреїв, незалежно від мотивів, ризикували не лише власним життям, а й життям своїх близьких. А це вияв великої особистої відваги, довготривалого межового ризику, словом, це – тихий героїзм.