Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

62

Вуйкові Камінському, чоловікові в літах, який страждав на поліартрит, нелегко вже було зі Стрілецької площі, де він мешкав, добиратися до нас на вулицю Каспра Бочковського власним ходом. Мусив їхати трамваєм. Найближча зупинка до нашого будинку була неподалік вулиці Королеви Ядвіґи (тепер Марка Вовчка), майже під самісінькою брамою солдатського борделю, що містився у високому будинку на Городоцькій, 46.

Під входом до борделю частенько збиралися зграйки молодих німецьких солдатів, що збуджено галасували.

– Іржать під борделем, як жеребці, – з огидою говорив вуйко, – кляті шваби сорому не мають, відкрили собі бордель на людному місці. Стид і ганьба!

Слухали його моралізаторські інвективи з поблажливістю, бо в нашому домі існували свої, не німецькі Содомі Гоморра. На першому поверсі мешкала молода жінка на ім'я Гелька, яка вела розпусне життя. У Гельки безперестанку збиралися розгульні компанії. У цьому кублі розпусти цмулили самогонку, яку поляки називають «бімбер», і грали в карти на гроші. Звідти часто можна було почути модну пісеньку:

 
Му młodzi, mу młodzi,
Nam bimber nie zaszkodzi!
 

Вже влітку 1941 року у львівських парках можна було спостерегти молоді пари; німецький офіцер і, переважно, польська дівчина. Чепурні німецькі офіцери, на противагу совєтським, виглядали культурнішими і симпатичнішими. А дівчата, звісно, полюбляють молодих військових, особливо офіцерів. Цією ситуацією намагалося, небезуспішно, скористатися польське підпілля. Одним, на погляд українців, підступним, улюбленим польським прийомом була так звана «політика спідничкова», коли окупаційним можновладцям і бюрократам підсовувалися у якості стенографісток, секретарок, перекладачок рафінованих полюбовниць.

У будинку навпроти мешкала одна із них – красива полька, яку звали Ґрета. Працювала Ґрета перекладачкою при якомусь німецькому начальникові. Використовуючи службові можливості та жіночі принади, ця метреса добувала окупаційні бланки: «аусвайси», різні дозволи і перепустки. Ґрета допомагала влаштовуватися знайомим полякам на такі роботи, звідки не забирали до Німеччини на примусову працю. Отож, допомагала своїм як могла. Ґрета не виїхала своєчасно до Польщі і дістала від радянського трибуналу вісім років за «сотрудничество с оккупантами». Вийшовши з ув'язнення, Ґрета якось під час зустрічі скаржилася мені, що її засудили несправедливо, адже вона «крутила» з німцями за спонуканням і згодою аківського підпілля.

«Спідничкова політика» давала свої результати. Поляки набирали щораз більшого впливу на німецьку окупаційну адміністрацію, на всіляких там крайсгауптманів, ляндкомісарів й ляндвіртів. Краще освічені від українців, маючи більше людей, що знали німецьку мову, львівські поляки ставали для окупантів незамінними фахівцями в багатьох ділянках господарського життя міста.

Війна послаблює громадську мораль, крім того, німецькі окупаційні власті ненав'язливо сприяли деморалізації молоді. Зокрема міської, бо село ще твердо зберігало консервативні засади. Алкоголь видавався на роботі у вигляді премії. Або, наприклад, спеціально розповсюджувався напівпорнографічний ілюстрований журнал під назвою «Fala». Як ніколи, за тихою згодою влади, широко процвітала проституція. Проте звести зацікавлення міської молоді до алкоголю і сексу гітлерівцям, як вони не старалися, не вдалося. Зате успішно вдалося львівську молодь захопити кіноманією. Кінотеатри в часи окупації були переповнені. Техніки дубляжу ще тоді не знали і для населення Генеральної Губернії випускали фільми з субтитрами двома мовами: польською і українською. За радянських часів, до слова, кінофільми йшли лише російською. У Львові діяли чотири кінотеатри, де показували фільми з українськомовними титрами. Найбільший український кінозал містився в музичному Інституті ім. Лисенка і називався «Одеон». Другий був на вулиці Зеленій (пізніше «Зірка»), а два інших, з невеличкими залами, – десь у передмістях. Два кінотеатри на головних вулицях міста (пізніше «Україна» і «Спартак») обслуговували лише німців, а всі решта були польськими, в тому числі такі великі кінозали, як «Сьвіт» (тепер театр Армії) і найбільший у Львові кінозал «Рокс» (Клуб залізничників). Демонструвалися численні розважальні фільми німецької кіностудії «Дефа» і також фільми передвоєнних польських студій, якщо режисерами не були євреї. Намагання керівництва польського підпілля відвадити молодь від окупаційних кінотеатрів не вдалося, глядацькі зали, як уже зазначалось, постійно були переповнені. Заклик підпілля: «Tylko świnie siedzą w kinie» – абсолютно не спрацьовував. Мабуть, молодь інстинктивно прагнула відгородитися ілюзією кіно від жорстокої дійсності. Згодом, після війни, ці ж німецькі розважальні фільми, але вже з російськими титрами, демонструвалися у Львові як трофейні. Найпопулярнішим був фільм «Die Frau meines Traum», що в радянському прокаті називався «Девушка моей мечты».

На початку кожного сеансу демонстрували кінотижневик, званий «Wochenschau», котрий розпочинався пафосним вигуком диктора: «Вікторія! Німці воюють і перемагають на всіх фронтах!». Водночас на екрані поставала велика літера «V». Інколи перед кінофільмом додавалися коротенькі сюжети на місцеві теми. Постійною пропагандивною темою був ролик про євреїв і небезпеку плямистого тифу. Виглядав він так: у брамі будинку стоїть п'ять-шість молодих пейсатих євреїв у традиційних чорних капелюхах і про щось жваво розмовляють. Євреї весь час неспокійно погойдуються або ритмічно хитаються, як це роблять при молитві. До брами з вулиці раптом заходить дама – яскрава блондинка у дорогому хутрі. Молоді євреї не звертають на неї жодної уваги і продовжують розмовляти. Блондинка з гримасою відрази змушена їх розштовхати, щоб пройти вглиб кам'яниці до сходів. Коли вона поминула євреїв, збільшеним планом показано, як по її хутрі повзе велика воша. На екрані висвітлюється застереження: «Воші спричиняють плямистий тиф, євреї – рознощики вошей!».

Як уже згадувалося, у 1942 році Львів перетворився на глибокий тил, тут навіть майже скасували затемнення від можливих бомбардувань авіації. Вечорами вулиці освітлювались газовими ліхтарями. Отож, не лише кінотеатри запрацювали, а й комунальні служби міста. На вулиці Шпитальній, наприклад, знову відновила свою роботу міська лазня, яка призначалася для військ гарнізону. Саме біля цієї лазні я востаннє побачив велике скупчення львівських євреїв.

Якось під вечір, проходячи повз лазню, зауважив єврейських в'язнів з Янівського лаґера, яких привели помитися. Охороняли їх кілька німців, сувора з вигляду єврейська поліція і наряд «аскарів» зі сторожовими вівчарками .«Аскари» в чорних шинелях з сірими комірами і сірими манжетами виглядали зловісно екзотично. Розмовляли «аскари» між собою (я спеціально прислухався) російською мовою. Деяких з них, з розкосими очима, можна було прийняти за чистих азіатів. Повторю, окремі єврейські автори полюбляють лаґерних охоронців російського походження переназивати в українських, або вживати нейтральний термін «власовці».

Став я вдивлятися в колону в'язнів з надією впізнати когось Із знайомих. Але марно. Вразило те, що лаґерники скидалися на одне лице. Чомусь усі однакового зросту, більш-менш однакового віку, худющі, аж висохлі, вбрані в дешевеньку чорну робу, достоту схожі на рідних братів. Підсилював враження загальний нестерпно страдницький вираз їхніх облич. Євреї гляділи на нас, випадкових перехожих, великими, зболілими очима приречених на близьку смерть людей. Людей з правдивого мертвого дому, з якого немає вороття.

Загарчали пси, – «аскари» ледь отримували на повідках лютих сторожових вівчарок. Німець подав команду, і під наглядом суворої єврейської поліції колона зникла в лазні.

– Чому вони не пробують утікати? – спитав якийсь перехожий.

– Куди їм втікати і до кого? – впала відповідь. – Адже за переховування євреїв – смертна кара.

– У них кругова порука, якщо втече один – розстріляють двадцятьох, – додав хтось.

63

Сусід з першого поверху (носив незвичне, мабуть, німецького походження, прізвище Ірлі) належав до таємної організації польської Армії Крайової (АК), яку в розмовній мові називали коротко – «ака». До Львова Ірлі прибув перед війною, звідкись із Сілезії, з місцевості, що відійшла до Райху. Незважаючи на інвалідність – під час Шльонського повстання 1921 року позбувся ноги, – Юзеф Ірлі розпочав у Львові активну підпільну діяльність. Він став фахівцем з підробки документів.

Непомітна, скромна дружина його, рідко показувалася на людях, вона хворіла тяжкою формою туберкульозу. Дітей у них не було. Кілька разів Ірлі просив мене віднести якісь записки за різними адресами, аж поки мій батько, довідавшись, не заборонив, підозрюючи (і слушно), що таким чином мене мимоволі втягують в аківську кур'єрську службу. Підпільник-романтик Ірлі виявляв невгамовний прозелітизм і прагнув притягнути якнайбільше прихильників до своєї боротьби. Він залюбки вступав у роз'яснювальні політичні бесіди з сусідами і знайомими, поширював підпільну газетку «Biuletyn Ziemi Czerwieńskiej» і намагався завербувати сусіді в до конспірації. Мешканці – поляки нашої кам'яниці, хоча були щирими патріотами, дотримувалися розважливості і до небезпечної підпільної роботи не квапилися.

Ірлі не любив ані євреїв, ані українців. Він постійно повторював, що євреї діють на шкоду Польщі, а українці є її заклятими ворогами. Коли у квітні 1943 року розійшлася вістка про відкриття масових поховань розстріляних польських полонених офіцерів біля селища Катинь на Смоленщині, Ірлі твердив, що це не інакше, як справа єврейського ума, бо, мовляв, сам добродушний «Іван до такого не додумався б». З цього приводу спалахували гарячі суперечки, бо мій батько та інші сусіди вважали, що москалі здатні на всілякі злочини і в нелюдській жорстокості та звірствах не поступаються німцям, лише вміють ліпше маскуватися. Взагалі тема Катині збурила тодішнє польське суспільство – адже у Львові мешкало чимало близьких родичів розстріляних полонених. Комуністична контрпропаганда з Москви намагалася приписати цей злочин німцям. Російський православний Патріарх навіть урочисто запевняв, позичивши у Сірка очі, що масовий розстріл офіцерів справа рук німців. Проте львів'яни не мали найменшого сумніву, хто тут справжній винуватець. Раптове припинення листування з офіцерами у мирному 1940 році підтверджувало докази, що полонених замордували опричники з НКВД саме тоді. Червоний Хрест регулярно публікував у польськомовних газетах довжелезні списки розстріляних. У тих списках було чимало львів'ян. Німецькі власті зняли навколо катиньських розстрілів величезний пропагандивний галас у пресі і на радіо. У кінотеатрах після закінчення кожного сеансу з екрана звучав заклик: «Pamiętaj о zbrodni w lasku pod Katyniem!». Цей заклик до пам'яті гнітюче впливав на польські серця.

Проте невдовзі і справа Катині, і трагічна загибель в авіакатастрофі польського лідера генерала Сікорського відійшли для галицьких поляків на другий план у зв'язку з подіями на Волині. Склалася парадоксальна ситуація, коли поряд з окупаційними полчищами Німеччини на українській етнічній території стали діяти збройні диверсанти з польської Армії Крайової («Вахляж») і заслані з території Білорусії совєтські партизани. До речі, національний склад совєтських партизанів виглядав так: росіяни – 52,9%, білоруси – 33,9%, інші національності – 7,3%, українці – лише 5,9%. Ситуація українських автохтонів Волині зробилася трагічно-розпачливою. Їхнім життям, їхнім майном одночасно розпоряджалися і жорстока, грабіжницька колоніальна окупаційна німецька влада та диверсійно-розвідувальні групи поляків і росіян, які ніскільки і ніяк не рахувалися з інтересами місцевого населення, а виконували накази або Варшави, або Москви. А що тоді насправді являли собою так звані «радянські народні месники», розповів у 1995 році журнал «Молодая гвардия» у четвертому номері: «Известно, что никакого партизанского движения не существовало, а была работа чекистов в тылу врага, себе в помощники они мобилизовали людей из местного населення – это и были партизанские отряды».

Захищаючись від нелюдського колоніального режиму, що встановив у Райхскомісаріаті кат українського народу гауляйтер Кох, жителі Волині почали створювати власні захисні партизанські загони. Полісся і Волинь, що за своєю природою стратегічно підходять для партизанських дій, повстали проти окупантів. Влітку 1942 року, на основі стихійних груп, з ініціативи ОУН на Волині організувалася Українська Повстанська Армія. Десь через рік уся Галичина з гордістю і надією співала пісню про УПА, про її перші бої з німцями:

 
Там десь далеко на Волині
Зродилась армія УПА,
Щоб нам воскресла Україна
І завітала свобода.
Про контингенти там не знають,
Живуть там люди, мов в раю,
Бо за цю волю, за свободу
Пролива молодь кров свою.
Горіли села і містечка,
Борці боролись ніч і день.
В перших рядах борців-героїв
Згинув Івахів – наш Василь.
Упав, як лицар України,
На Полі Слави, як борець.
Ціле життя страждав по тюрмах,
Геройська смерть сплела вінець.
Ой, не плач, сестро, не журися,
Не гляди сумно в далечінь, —
Твій брат умер, та жити буде
В піснях майбутніх поколінь.
 

Згідно з наказами головного командування АК і лондонського еміграційного уряду поляки на Волині, де вони становили менше 15% від кількості населення, готувалися до боротьби з українцями, щоб після війни встановити на цій території польську окупаційну владу. Навесні 1943 року розгорілися затяті бої між українцями та польськими колоністами, а також польськими поліцаями, що були на службі у німців і які поставилися вороже до визвольної боротьби українського народу проти двох окупантів – німців і большевиків. За розмахом, тривалістю, за кількістю задіяних сил і за кількістю жертв це була справжня війна, а не якісь сутички, як тепер хочуть зобразити. У кінцевому рахунку поляки цю народну, безкомпромісну, жорстоку війну програли.

Навесні 1943 року появилися у Львові перші польські втікачі з Волині. Польська громадськість міста намагалася допомогти їм, чим могла. Якось, гнаний цікавістю, я зайшов до школи (тепер СШ № 56), що розташована на вулиці Кордецького (зараз Олени Степанівни). Там, я знав, розмістили волинських утікачів. На подвір'ї школи стояли кінні підводи польських колоністів, навантажені домашнім скарбом. Тут же притулилася польова кухня від польського Допомогового комітету і роздавала втікачам теплу страву. Шкільні класи перетворились у казарми чи, пак, у гуртожитки. Молодих, здорових чоловіків серед утікачів не було – можливо, вони продовжували воювати. Старі та діти тихо відпочивали на розкладених у класах ліжках. Зате молоді жінки охоче виходили на подвір'я, щоб усмак наговоритись. Вирував велелюдний гамір, над яким панували тонкі жіночі голоси. На подвір'ї тривав безперервний політичний антиукраїнський мітинг. Утікачі розповідали жахливі, драматичні епізоди. Між двома слов'янськими народами йшла кривава боротьба на тотальне винищення, незалежно від статі і віку.

Для «підкріплення сердець» багато на тих мітингах, як, зрештою, і у приватних розмовах львів'ян, говорилося про майбутні, післявоєнні кордони Польщі. Звучав божевільний імперський клич: «Польща від можа до можа», тобто від Балтійського до Чорного морів. На Заході кордон мав проходити по лінії Одера і Нейса, а на Сході – по лінії Дніпра. До Польщі мала відійти вся Пруссія з Кенігсбергом, частина Литви і Білорусії, Західна Україна (без Буковини і Закарпаття) і Правобережна Україна (без Києва, але з Одесою). А тим часом для волинських утікачів Львів служив лише транзитом углиб Польщі, по дорозі на правдиву історичну батьківщину. Щоб там не говорили, всі розуміли, що Волинь – українська етнографічна територія. Через рік-півтора утікачі сподівалися повернутися і помститися. Даремне. Вони вже школи не повернулися. Травма від програної волинської війни дошкуляє полякам до сьогодні. Найбільший біль викликають розвінчані ілюзії.

Хвора жінка Ірлі не раз прохала мою маму зварити їй міцний бульйон. Коли я приніс велику миску тлустого м'ясного бульйону, господаря не було в хаті. Ірлі тоді розгорнув гарячкову діяльність, опікуючись волинськими втікачами. Він часто шкандибав на протезі до школи на вулиці Кордецького і до інших подібних місць, де примістили волинських вигнанців. Ми собі удвох з хворою мирно розмовляли, коли вернувся Ірлі разом зі своїми друзями. Ліжко хворої жінки відгороджене було: ширмою і мене прибулі не запримітили.

«Українці не являються окремим народом, – гримів Юзеф Ірлі до своїх супутників. – Це клята збиранина різної голоти, збиранина злодіїв і гайдамаків. Вони – не люди!»

Я сидів принишклий за ширмою. Ні мовою, ні зовнішністю я нічим не відрізнявся від своїх польських ровесників, і мені не раз доводилося, зокрема в малознайомому польському середовищі, чути антиукраїнські випади, які мали присмак неприхованого расизму. Найчастіше при мені українців обзивали «кабанами», тобто свиньми. Я був призвичаєний не подавати виду, що подібні вислови мене ображають. Далі Ірлі горлав, що з поляками на Волині воюють «збунтовані хами», яких слід належно покарати і вказати їм їхнє місце. Закінчив він фразою, яка мене перелякала.

– Прекрасно, що німці очистили нам «зем'ю червєньську» від паразитів-жидів, – кричав істерично Ірлі, – настає пора очистити Львів від клятих «кабанів», яких слід «виржнонць до ноґі!». Він повторив: «Виржнонць до ноґі!».

Це не були пусті погрози. Напруження між українським і польським суспільством як у Львові, такі по всій Західній Україні і зросло так, що холодна ворожість переросла в криваве протистояння. Логічним продовженням віковічної етнічної ненависті на грунті прагнення загарбників панувати над чужою землею, а поневолених – до свободи став черговий збройний конфлікт.

Боївки АК взялися вбивати активних членів української спільноти. Серед поляків твердилося, що після знищення української

інтелігенції та активістів залишиться неосвічена маса, яка потрібна, щоб служити як робоча худоба. Вони не були оригінальними. Так говорили і робили німці стосовно поляків.

Восени 1943 року терористами АК був демонстративно вбитий декан Медичного інституту, професор Андрій Ластовецький. Для українців це була уразлива втрата: української інтелігенції було кількісно значно менше, ніж польської. У відповідь, прямо на вулиці, в білий день застрелили професора Медінституту поляка Ялового. ОУН пригрозила АК, що у Львові безкарні для поляків часи минули – за одного вбитого українця вбиватимуть трьох поляків. У результаті дійшло до переговорів і порозуміння зупинити в місті розкручування спіралі терору. Домовилися припинити взаємне винищування інтелігенції. Розправу над українцями у Львові АК змушена була відкласти на післяокупаційний період.

Наприкінці року за Ірлі приїхало ґестапо і відвезло його на Лонцького. Через кілька місяців гітлерівці розстріляли Юзефа Ірлі в Лисиницькому лісі. Його дружина, яка вже не вставала з ліжка, подарувала мені скромну бібліотеку свого чоловіка. Серед паперів я знайшов рукописи патріотичних поезій. Програмний вірш називався «Sól polskiej ziemi» і голосив, що воєнний інвалід є якраз сіллю польської землі. Важкохвора жінка, всіма, крім моєї мами, покинута і забута, закінчила життя відразу після війни.

64

На початку лютого 1943 року Німеччина оголосила триденну жалобу по загиблій під Сталінградом шостій армії. За розпорядженням німецьких властей у Львові вивісили чорні прапори, зачинилися кінотеатри та інші розважальні заклади. Серед львів'ян запанувала затаєна радість. Найупертіші песимісти стали погоджуватися, що німці війну не виграють, а оптимісти твердили, що кінець німецької окупації наступить через кілька місяців, згідно з поширеною тоді політичною приповідкою «z wiosną nadzieje rosną» (з весною ростуть надії), тобто навесні відновиться польська влада.

Десь у березні цього ж року, проходячи повз червону будівлю школи св. Анни, яку перетворили у військовий шпиталь, я побачив колону санітарних амбулансів, що привезла поранених солдат. Перехожі на мить зупинялися, щоб глянути на знівечених німаків. Санітари виносили все нові й нові ноші, а медсестри у високих накрохмалених сніжно-білих очіпках зі знаком червоного хреста розпоряджалися, на який поверх пораненого віднести. Ходили чутки, що знову, як і взимку 1942 року, серед солдатів є багато сильно обморожених. «Чимало солдатів, – говорилося, – мають обморожені животи від вимушеного в бою довгого лежання на замерзлій землі», У гурті випадкових перехожих хтось зронив: «Відвоювалися».

Цієї весни за якоїсь нагоди татові вдалося здійснити своє давнє прагнення – близько познайомитися з працівником Винниківської тютюнової фабрики. Під час війни і довгі роки після підльвівське містечко Винники, де знаходилася тютюнова фабрика, звісне було передусім тим, що тут торгували «лівими» цигарками. Міські курці за окупації не мали легкого життя. На картки, траплялося, видавали дещицю низькосортного курива, але нерегулярно. З тим робітником тютюнової фабрики батько узгодив, що за цигарками прийду я. Туди, до Винників, – пішки, а назад мене має до рогачки підвезти підвода.

Надворі стояла гарна весняна днина, коли мене відрядили за цигарками. Йшов я не сам, а в гурті кількох молодих хлопців, родовитих мешканців Винників, що верталися зі Львова додому. За личаківською рогачкою, вирвавшись із суцільних сірих, припорошілих мурів міста, я став жадібно вдихати свіжий запах трав і ніжний аромат лісу, що линув з навколишніх зелених пагорбів. Крокувати мальовничим винниківським шляхом було легко і приємно. Мої попутники, зайняті своїми розмовами, не звертали уваги на знайоме їм довкілля, а я насолоджувався шумом дерев, співом пташок і весняним сонцем.

Коли ми оминали селище Лисиничі, що по дорозі на Винники, долинули приглушені, але достоту виразні звуки коротких кулеметних черг: тра-та-та, невеличка пауза і знову; тра-та-та. Мої супутники, як мені здалося, не чули ці кулеметні сальви і спокійно продовжували свої балачки. Ми пройшли добрий шмат дороги під постійний акомпанемент кулеметного «тра-та-та».

– Що це за стрілянина? – не витерпів я.

Ніби про щось буденне мої попутники відказали:

– А, це жидів стріляють.

– Їх тут давненько розстрілюють, – пояснив хтось.

– Либонь, з початку війни, – додав котрийсь з винниківців.

«Ось де, – кольнула болюча думка, – вбили Йосале, Асю та вбивають когось зараз».

Став я розпитувати хлопців, що їм відомо про подробиці страт у Лисиничах. Байдужим тоном вони розповіли, що німці відгородили частину Лисиницького лісу колючим дротом -заборонили туди наближатися. Зону оточення стережуть «аскари» і українська поліція. Але дехто, ризикуючи життям, туди зазирав. Бачили вони, що сюди привозять на автомобілях євреїв, а часами – українців та поляків. Євреїв шикують у колону і змушують співати пісеньку:

 
Jak był Śmigły Rydz,
Nie robiliśmy nic.
Przyszedł Hitler złoty,
Dał żydam robotę.
 

Колону приречених ведуть на місце колишнього піщаного кар'єру, до заздалегідь приготовлених глибоких ям. Людям наказують роздягатися, а потім партіями підводять до ями під приціл встановленого кулемета. Розстрілює спеціальна гестапівська команда. Щоб приглушити зойки мордованих, пускають на повну потужність танцювальну музику з декількох патефонів нараз.

Про Лисиничі не раз розповідають небилиці. Недобросовісні дослідники намагаються підвести читача до думки, що, мовляв, гестапівці у Львові виконували лише функції спостерігачів, а всю «брудну роботу» – українська допоміжна поліція. Такі твердження не відповідають правді. Випадки траплялися, коли поодинокі садисти з допоміжної поліції брали добровільно безпосередню участь у розстрілах євреїв. Але українська громадськість в особах митрополита Шептицького і голови УЦК Кубійовича протестувала перед німецькими властями проти використання української допоміжної поліції в будь-яких антиєврейських акціях. Програму остаточного розв'язання («Endlösung») єврейського питання запланували, організували і виконували німці, а точніше -досвідчені фахівці з ґестапо. Передовірити таку «відповідальну роботу» нижчій слов'янській расі, зокрема українцям, німці не могли з ідеологічних засад. І у Львові, і в провінції, по численних галицьких містечках, знищували євреїв за наперед розробленими планами спеціально призначені для цього німецькі пересувні команди СС (Rollkommando, Vernichtungskommando), а не українські поліцаї.

Заступник голови ізраїльського кнесету Ш. Вайс, родом з м. Борислава Дрогобицького повіту, який в роки німецької окупації переховувався в сім'ї українського поліцая Лосота, написав у листі до голови товариства «Американці в обороні людських прав в Україні» таке: «А вам і вашим приятелям раджу я, щоб ви ходили до церкви не тільки в неділю, а кожного дня, і щоб стояли там на колінах, поки кров не виступить, благаючи прощення за те, що ваш народ зробив нашому».

Мабуть, якби заступник голови ізраїльського кнесету мав глибше обізнання з історичною долею українського народу, то знав би, що українці вже понад триста років стоять на окривавлених колінах, і стоять кожного дня і не лише в церкві, як він радить, а скрізь, на кожному кроці. І від того, якщо глобально розглядати історичний хід подій, євреям аж ніяк не легше. А навпаки. Якби ми, українці, не стояли на окривавлених колінах, не було б ні Сталіна, ні Гітлера, ні єврейської Катастрофи.

Ще тривала війна, як по гарячих слідах опубліковано в 1945 році в Києві повідомлення Спеціальної урядової комісії «Про злочинства німців на території Львівської області». Тоді ж вийшла присвячена цій темі документальна брошура «Звірства німців на Львівщині». У повідомленні та брошурі названо поіменно понад двісті прізвищ львівських гестапівських катів – від рядового есесівця Фокса, шарфюрера СС Адольфа Коланко і до бриґадефюрера СС, начальника поліції в дистрикті Галичина, генерал-майора поліції СС Фріца Кацмана. У цьому переліку злочинців, які займалися Знищенням єврейського Населення Львова, українських прізвищ немає. Я це зазначую не заради виправдання, а заради правди. Слід наголосити, що німці запланували, організували і здійснили Шоа у Львові, а всі інші твердження є політичними спекуляціями.