Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

8

З Мостиськ – районного центру на трасі Перемишль – Львів, де, як звичайно в галицьких містечках, більшість населення становили євреї, до нас приїхав далекий родич – молодий парубок на ім'я Павло. Восени 1939 року мав Павло оженитися, але через несподіваний вибух війни весілля, зрозуміло, довелося відкласти. Як тільки загальна ситуація більш-менш унормувалася, Павло дістався Львова дещо придбати собі на шлюб. Далі відкладати весілля не хотів і, як твердив, уже не міг. Відзначався Павло талантом до лицедійства та веселим характером, Якби не фізична вада – одне око мало зиз (косоокість), що, до речі, врятувало Павла від військової мобілізації, то, можливо, мав шанс потрапити на театральну сцену. Павло не вперше продемонстрував нам виставу одного актора і ми провели чудовий вечір, спілкуючись із ним. Він, досягаючи потрібного комічного ефекту, зобразив в особах польських офіцерів, які в перший день війни бундючно горлали: «Завтра будемо в Берліні», а вже на другий – ховалися перед всюдисущими німецькими літаками в бур'янах і по селянських городах. Заспівав нам Павло і новомодну пісеньку – оперативний відгук на воєнні події. Із цієї популярної тоді серед українців народної пісні мені запам'яталися декілька строф:

 
Німецькі бомбовці над Львовом гуділи,
Польські офіцери в капусті сиділи.
У неділю рано сталася новина:
Розпалася Польща на дві половини,
Одну половину взяли собі німці,
Другу половину – червоноармійці.
– Чи ви, ляхи, спали, чи ви в карти грали,
Що ви свою Польщу на війні програли?
– Ми спати – не спали, ми в карти не грали,
Як під'їхав німець, ми страшно тікали.
Світи місяченьку, скоса на Варшаву,
Бо вже вража Польща навіки пропала.
 

Оповів нам Павло, вже серйозним тоном, про свої враження від німецької армії, яку мав нагоду спостерігати зблизька. Мостиська належали до тієї частини Галичини, яка в ході німецько-польської кампанії потрапила під короткочасну окупацію вермахту. Згідно з домовленостями Гітлера – Сталіна, після 17 вересня німці стали звідти відходити на демаркаційну лінію за річку Сян.

У Павлових словах, а точніше, в низці оповідей про бойовий вишкіл, організованість, технічну оснащеність німецької армії звучало беззастережне захоплення. Він показав, знову ж в особах, як браві німецькі солдати, зламавши польський опір, захопили Мостиська. В його показі польські вояки виглядали розгубленою отарою овець, а німці, із закоченими рукавами, – вмілими пастухами, які сумлінно виконували свою роботу. «У них такий шик, такий спосіб воювати, – розповідав Павло, – йти у бій із закоченими рукавами. Німецькі солдати – всуціль молоді, дужі юнаки, – продовжував Павло, – хлопці – веселі, красиві. Армія – повністю моторизована. Навіть піхота їздить на машинах. Крім того, силенна кількість мотоциклів, танків, бронетранспортерів і авіації. Постачання у них працює як годинник. Німецькі солдати всім вдосталь забезпечені, нічого не забирають від населення».

Екзальтована зачарованість Павла німцями сприймалася без заперечень, як належне. Галичани, які понад шість поколінь (150 років) перебували під владою австрійських німців, усе німецьке звикли цінувати якнайвище. Загально вважалося, що німці мають виняткові організаційні здібності, є дуже дисциплінованими, відзначаються сумлінністю і старанністю в роботі і завзяті у досягненні мети. Зрештою, такі погляди на німців існують донині.

– До цивільної людності, – вів далі Павло, – солдати ставляться коректно. Німці не люблять лише злодійства та чомусь сильно не терплять жидів.

І став Павло оповідати нам дивовижні речі. У неділю, в полудне, навмисне, коли публіка в Мостиськах якраз виходила з парафіяльної церкви та з костела, німці зігнали групу поважних, шанованих у містечку євреїв на Ринкову площу. Їм вручили мітли і на очах перехожих, на глум, змусили підмітати головну площу. Типовий німецький псевдожарт, породжений германською манією чистоти. Серед «підмітальників» були рабин Мостиськ, він же вчитель німецької мови, знаний адвокат, шанований жителями містечка лікар та декілька заможних купців, серед них -найбільший в районі торговець зерном (Павло називав прізвища). Їх присилували підмітати вулицю на єврейське свято, коли віруючим не дозволялося взагалі нічого робити, тільки молитися. Хто, на погляд німців, не виказував ретельності в роботі мітлою, того нещадно лупили дрючками. Особливо лютували солдати, одягнені в чорну форму, що на пілотках мають зображення черепа і схрещених костей.

– Солдати в чорній уніформі, – розповідав Павло, – вхопили прямо на вулиці кількох хуситів (хасидів), обрізали їм пейси, змусили їздити верхи один на одному і всіляко над ними знущалися. А насамкінець сильно побили. Взагалі вони так чомусь ненавидять жидів, що готові їх убивати, – зробив висновок Павло восени 1939 року.

Мій батько пережив Першу світову війну і добре знав порядки у німецькому та австрійському війську, де не було місця антисемітизму. Його страшенно здивувало, що законослухняні німецькі солдати, які славилися міцною військовою дисципліною, могли самовільно збиткуватися над мирним цивільним населенням, пригноблювати і мучити євреїв.

– Тут щось не так, – сказав він. – Без наказу зверху німецький солдат, знаю, нічого такого не зробить. Замішана тут, напевне, найвища влада, мабуть, сам Гітлер.

Про те, що Гітлер запеклий антисеміт, знали всі, але щоб армія німецька стала робити погроми цивільного люду, не могли зрозуміти. Адже армія традиційно вважалася аполітичною.

З часом у Львові дізналися, що за подібним зразком, як у Мостиськах, німці публічно глумилися над євреями на площах Судової Вишні, Дрогобича, Стрия, Самбора, Добромиля та інших галицьких містечок. Вже тоді виникало тривожне припущення, що ці показово-провокаційні акції здійснені німцями спеціально для заохочення місцевого населення до єврейських погромів.

9

Можна сміливо сказати, що Львів ні перед тим, ні після не зазнав такої галасливої, відверто безпардонної, цілеспрямованої, всеосяжної пропагандивної кампанії, як восени 1939 року. Советська влада тоді готувала пародійні «вибори» до винятково декоративних народних зборів, які мали заднім числом просити Москву і, звичайно, «батька» Сталіна особисто включити «визволену» Західну Україну до складу СССР. Щоденно з ранку до вечора на підприємствах, в установах, школах, на вулицях, у домоуправліннях, навіть у медичних закладах спеціальні агітаційні бригади організовували мітинги, читали лекції, доповіді, проводили пропагандивні бесіди. Літаки розкидали над вулицями міста агітаційні листівки. Колишній польський уряд і польське правління неодмінно звали «буржуазним», а польську державу – «панською». Дорадянську дійсність всебічно шельмували як часи гноблення, експлуатації та безпросвітної нужди. Натомість під небеса вихвалялося майбутнє «заможне, квітуче життя в СРСР». Про це кричали з ранку до вечора чорні гучномовці, почеплені на людних перехрестях міста. Явка на щоденні передвиборні мітинги була нібито вільною, але насправді – «непримусово-обов'язковою». І страх перед Сибіром гнав закручених у вирі подій людей на большевицькі агітаційні зборища. Звичайно, було також природне бажання якось пристосуватися до нового способу життя.

Львів'яни, як уже згадувалося, погано розуміли тоді російську мову. Називали її «какаючою». Коли виступав тією мовою військовий, слухачі ввічливо мовчали, але досить було цивільному почати говорити російською, як невдоволена аудиторія протестуючи гомоніла: «Не розуміємо! Говоріть з нами по-польськи або по-українськи!».

Сам мітинг ділився на дві частини: політичну і художню. У нудній політичній частині нескінченно повторювалися ті ж самі звертання і гасла у різних варіаціях. Починалося з засудження проклятого капіталістичного минулого під вигуки «Ганьба Пілсудському!», а завершувалося палким закликом «Хай живе батько Сталін!». Промовці в потрібних місцях першими починали плескати, змушуючи аудиторію їх наслідувати. В художній частині, крім професійних, нерідко брали участь і самодіяльні актори. Вокальні номери чергувалися з поетичною декламацією або, як це ще називали, художнім читанням. У репертуарі самодіяльних артистів незмінною популярністю користувалася «Давня казка» Лесі Українки. На кожному мітингу декламувалися уривки з цієї поеми. Акцент робився на таких «грізних» рядках:

 
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як проткнути пану груди?
 

Натяк був прозорий. Чекістський терор вже показав свої кігті і незабаром збирався ухопити місто за горлянку.

На закінчення мітингу головуючий, за усталеним ритуалом, звертався до публіки: «Чи є якісь запитання?». Одного разу я був свідком, коли не зовсім тверезий муляр з дев'ятого будинку нашої вулиці зголосився, що він має запитання, але не з місця, а з трибуни. Його люб'язно запросили туди. Він вибрався на трибуну і гучним голосом запитав:

– Скажіть, коли вас, нарешті, шляк трафить?

Своє запитання муляр висловив польською мовою. Головуючий, приїжджий східняк, не зрозумів цієї галицької ідіоми, що походить від німецького (ein) schlagen – вдарити, бігти, тут в розумінні «Коли ви щезнете?». На вимогу головуючого муляр знову повторив запитання під загальний регіт аудиторії. Хтось з президії тихо пояснив зміст фрази. Головуючий отямився і сповістив, що муляр сильно п'яний і швидко розпорядився, щоб міліціонери стягнули його з трибуни. Ніхто більше нещасного муляра не бачив.

В людних місцях Львова, на стінах високих будинків з'явилися величезні портрети Сталіна, Леніна та менші – інших комуністичних «вождів» – небожителів з Політбюро, серед яких, до речі, не було жодного українця чи поляка, але був український єврей Лазар Каганович. Усього вождів разом зі Сталіном було дев'ять: Андреєв, Ворошилов, Жданов, Калінін, Мікоян, Молотов, Хрущов. Скрізь порозвішували червоні транспаранти з серпом і молотом, зіркою та написами на зразок: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» або «Хай живе Сталінська Конституція!». Львів'яни призвичаїлися не звертати на них уваги. Але один із транспарантів постійно викликав у поляків дику лють. На ньому було написано: «Хай живе стародавній український Львів!».

Зміна влади в місті відчувається болючіше, ніж на селі. Раптом усі численні високооплачувані престижні адміністративні посади районного та обласного рівня, а також посади в армії, поліції, судочинстві, шкільництві, освіті, культурі, керівні посади у торгово-банковій сфері, у системі зв'язку, на виробництві стали для поляків недоступними. Їм залишалися робочі місця біля верстатів, на будівництві, у санітарно-очисних закладах міста, тобто в соціальному плані поляків зрівняли з українцями. До пори, до часу зберігала свої посади лише польська «трудова інтелігенція». Але домінуючі позиції втримати надовго вона не змогла.

Щоб притягнути на свій бік «єдинокровних братів», про яких говорив Молотов, проводилася поверхова українізація. В урядових установах Львова вперше зазвучала українська мова, радіо теж заговорило українською. Стали напівукраїномовними театри. Але справді реальним кроком у припиненні віковічної полонізації Галичини стало стихійне масове переведення шкіл на українську мову. Всього за декілька місяців кількість українських шкіл зросла з 371 до 5 536. Зросла теж кількість єврейських шкіл – з 23 до 103. Із 7 000 західноукраїнських шкіл в 1940 році польськими залишилися 984 школи. Пропорція 1 до 7 відповідала, в основному, справжньому кількісному співвідношенню польського і українського населення. Якщо ще додати українські етнічні землі, що опинилися тоді у німців за Сяном (Лемківщина, Посяння, Холмщина), то співставлення не на користь поляків буде ще більшим. Ось якого скромного результату досягли поляки за шістсотрічну політику всебічної полонізації. Національний склад Галичини напередодні війни був таким: українці – 4 257 тисяч (73,2%), поляки – 984 тисяч (16,2%), з них 73 тисячі колоністів 1920-1930 років, і 570 тисяч (9,9%) євреїв. Крім того, 49 тисяч (0,8%) припадало на німців та інших. Росіян у довоєнній Галичині статистика не знала. Щоб зрозуміти подальший хід подій варто ці цифри запам'ятати.

Галицькі євреї поставилися до українізації спокійно, хоч були прихильниками німецької та польської культури. Мусьо Штарк, який любив мало не щодня приходити на бесіди з моїм батьком (спілкування з пролетарієм – за його поняттям), спробував перейти на українську розмовну мову. Цією ж мовою Мусьо взявся викладати в університеті, де відразу дістав посаду. Раніше євреям важко було отримати в університеті посаду, а українцям– неможливо. Львівський університет ім. Яна Казімєжа (за австрійської доби ім. Франца І) перейменовано в університет ім. Івана Франка. Як завжди, польська професура всіма силами намагалася протистояти українізації вищих шкіл, зокрема університету. Єдиним аргументом їм служила та обставина, до якої вони самі приклали руки, що українською мовою, як бездержавною, не існувало навчально-наукової літератури. А ця література, у свою чергу, не була потрібна українською, оскільки немає українських вищих навчальних закладів. Цим лукавим софістичним аргументом російські українофоби широко користуються і донині. Слід підкреслити, що поверхова большевицька українізація не змінила істотно реальний мовний режим міста. За весь період війни Львів зберігав польськомовний характер. Польською мовою львів'яни спілкувалися на вулиці, на ринку, в транспорті, на пошті тощо.

Відомий у Польщі літератор і дотепник Бой-Желенський, що втік перед німцями з Варшави до Львова, говорив тоді так: «Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою». Якби там не було, за сприяння нової влади і зусиль галичан українська мова у Львові стала звучати масовіше.

Десь тоді я потрапив до Міського театру, який перейменували на Оперний, на виставу київського театру – драму «Богдан Хмельницький» (автор – О. Корнійчук). Коли зі сцени донеслися козацькі крики: «Кари ляхам, кари!», польські глядачі втягнули голови в плечі і стали озиратися. У виставі така сцена: королівські посли вручають Хмельницькому польський біло-червоний прапор до рук, він розглядає його усебіч на хвильку замислюється, а потім рішуче з відразою шматує і топче ногами. У театрі почувся збурений шум серед глядачів. Присутні на виставі поляки у той момент демонстративно встали і покинули зал. Українці спільно з євреями, навпаки, дружно зааплодували, зазвучали вигуки «Браво!».

З Києва до Львова прислали на пропагандивні гастролі крім драмтеатру, артистів з інших театрів. Особливою популярністю серед львів'ян користувалася солістка Київського театру опери і балету, знаменита співачка Оксана Петрусенко. Мені пощастило потрапити декілька разів на її концерти. Свій виступ вона розпочинала арією Наталки з опери «Наталка Полтавка», далі виконувала російський класичний романс, потім якусь народну пісню, але публіка не відпускала Петрусенко зі сцени, поки вона не заспіває своїм чудовим лірико-драматичним сопрано пісню «Україно, моя Україно». Зараз ця пісня не виконується, на жаль, вона зовсім забута, хоча красива і мелодійна. Щоб передати дух епохи, дозволю собі привести довший уривок цієї пісні:

 
У неволі в полоні була ти,
Україно, вітчизно моя.
Ще недавно шляхетськії кати
Перекраяли рідні поля.
А тепер ти могутня, єдина,
Вільна й радісна ти, як весна,
Україно моя, Україно,
Золотая моя сторона.
Задзвеніла співучая мова,
Вже інакше звучить «Заповіт».
Українськеє звільнене слово,
Наче пташка, із клітки летить.
В повні груди співає дівчина,
І ця пісня далеко чутна.
Україно моя, Україно,
Золотая моя сторона.
 

У 1939 році цю пісню, створену двома євреями (слова Лебедєва-Кумача, музика Дмитра Покрасса), в Галичині сприймали мало не як національний гімн.

Проте ніякі єрихонські труби большевицької пропаганди не зуміли прихилити на свій бік навіть незначну частину львівських українців. Вони бачили і розуміли, що Галичина залишалася надалі колоніальною територією, призначеною для наживи тепер вже не польського, а російського чиновництва, та полігоном для підготовки до війни. Тим паче, не прихилила совєтська влада на свій бік львівських поляків. Одні євреї поставилися лояльно до нової влади, зрештою, щиро теж не всі.

Керована НКВД і парторганами імітація виборів до так званих Народних зборів завершилася перемогою блоку «комуністів і безпартійних», які отримали сміховинні на здоровий глузд 90,4% голосів. Подиву гідно, але сучасні єврейські історики ці бутафорські «вибори» трактують дуже поважно – як волевиявлення населення, і скаржаться на непропорційно малий відсоток делегатів єврейського походження, нібито це грало хоч би якусь роль. Правдиве значення тоді і потім мав національний склад владної партійно-чекістської вертикалі, яка була винятково російськомовна. Галицьких українців і поляків там не знаходимо. Не було там і галицьких євреїв.

Делегацію від Народних зборів на чолі з академіком Кирилом Студинським повезли до Москви просити «Верховний совєт» про приєднання. Прохання милостиво задовольнили. На тому функція Народних зборів закінчилася. Через півтора року непотрібного більше Студинського, який драматичним тоном проголошував у Львівському оперному театрі встановлення на Західній Україні «радянської влади», доблесні чекісти за невияснених обставин «пустілі в расход».

10

Коли місто охоплювали сутінки, наче птахи на нічліг, тихо й непомітно до нашої скромної кам'яниці пробиралися на нічний відпочинок якісь чужі люди. Вранці вони швидко, так само тихо й непомітно, розліталися по метушливих вулицях. То були єврейські біженці з корінної, властивої Польщі, з території, що потрапила під гітлерівську окупацію. Не знаю, куди дівалися біженки, в нашому домі ночували лише молоді чоловіки. НКВД ставився до біженців із підозрілою упередженістю. Чекісти дивилися на них, як на потенційних шпигунів, диверсантів і контрреволюціонерів, бо органи не могли належно перевірити ні їхню тотожність, ні простежити відповідність даних їхніх біографій. Як правило, підозрілих біженців не поспішали прописувати у Львові і, звичайно ж, не брали на роботу. Біженці – поляки, яких хвиля воєнних подій докотила до Львова, користуючись відкритим до кінця жовтня кордоном, масово поверталися додому. Повертатися «під німця» єврейські біженці якраз не бажали, хоч і такі непоодинокі випадки траплялися. На цю тему побутувала така жартівлива оповідь: У Перемишлі, на мості через річку Сян, що служила кордоном, зустрічаються два євреї, які йдуть у протилежні боки: один до совітів, інший до німців. Зустрівшись поглядом, один другому докірливо покрутив пальцем біля скроні – жест на означення дурнуватого – «мішіґіне».

До нашої кам'яниці гурт єврейських біженців привів Іцхак Ребіш, якого по-простому кликали Іцик. Мав він тоді років десь сімнадцять, але молодість не завадила йому бути по-дорослому розсудливим. Взагалі треба відзначити, що єврейські хлопці і дівчата швидко дорослішають. Іцик ще й не подібний був до хирлявих єврейських юнаків інших кварталів. Міцної будови, скидався радше поведінкою на типового Клепарівською батяра, ніж на помічника продавця, ким він насправді був. До війни Іцик марив Палестиною, до якої сподівався невдовзі перебратися. Колекціонував ілюстровані вирізки з періодики про єврейські кібуци в обітованій землі. Не раз я спостерігав, як він захоплено ці ілюстрації переглядав або демонстрував колегам. З діда-прадіда міський торговець Іцхак Ребіш усією душею прагнув стати хліборобом на палестинській ріллі. Перед війною для збору коштів на переселенську акцію серед львівських євреїв розповсюджувалися символічні сертифікати. Хто купив, приміром, один такий сертифікат, той мав право володіти десятьма квадратними сантиметрами палестинської землі. Іцик, купивши сертифікат, хвалився, що він тепер став палестинським землевласником. У розташованому неподалік від нас, біля гори «гицля», спортивному комплексі єврейського товариства «Хасмонея» він з ровесниками-однодумцями наполегливо фізично гартувався до Палестини. Доля розпорядилася інакше.

Не без певного тертя і глухих нарікань вдалося Іцикові розмістити чимало біженців по єврейських квартирах нашого дому. Сам він, подаючи приклад, брав на нічліг найбільше, щораз осіб з двадцять. Я бачив сам, як на кухні Ребішів тісно вкладалося спати, прямо на долівці, з десяток людей. А ще біженці спали у двох кімнатах Ребішів на всіх можливих вільних місцях. Єврейські біженці плинно мінялися: одні відходили, інші приходили, проте чимала їх кількість щоденно залишалася на нічліг у нашому будинку.

Так тривало якийсь час до певної ночі, коли будинок раптом здригнувся від тупотіння численних чобіт, шуму і галасу, На всіх поверхах одночасно затраскали, заскрипіли двері. Цієї ночі у Львові органи НКВД та міліція провели облаву на непрописаних біженців. Тих, хто не мав прописки і роботи, забирали на депортацію на Урал, на тамтешні заводи. НКВД розпочав вже свою чорну роботу – вивозити з Західної України невгодних людей. Здебільшого слід за депортованими назавжди губився в російських снігових пустелях. Львів'яни стали наочно осягати здавна відому в Росії державну істину, що ворота в Сибір є для всіх широко й постійно відкритими. Тоді, до речі, вияснилося, що під час поліційної облави в місті, на відміну від села, немає практично де сховатися. У місті немає ні лісу, ні чагарників, ні ярів, словом, такого природного місця, де людина, мов звір, може знайти прихисток.

У мову львів'ян увійшов новий термін – вивезення («вивузка»). Саме слово «вивіз» набирало таємничо-страхітливої сили. За ним ховався один з найжахливіших засобів московсько-большевицького терору. Вивозу підлягали всі небажані для Москви категорії населення без обмеження віку і статі. З тієї пори в душах досі традиційно непокірних офіційній владі львів'ян зародилося почуття безсилля і приниження перед організованим терором тоталітарної держави.

Наступного дня я почув, як Іцик з болем казав Гельці Валах: «Знаєш, це не така влада, за яку вона себе видає». За даними сучасних дослідників, упродовж 1940 і перших місяців 1941 років із Західної України було примусово депортовано на схід 64 583 євреїв-біженців. Скоро містом поповзли чутки, що не лише біженців, але всіх заможних людей, так званих буржуїв, вивозитимуть на Сибір. Домовласниця нашого будинку, «буржуйка» Веста Вайсман скаржилася моїй матері, що вона тепер втратила спокій, стала погано спати зі страху перед вивезенням. Зрештою, тоді багато львів'ян втратило спокій, бо кампанія вивезень і арештів наростала. Відтоді ціле місто охопив жах, бо ніхто, дійсно ніхто не був певний, що найближчої ночі не прийде і його черга. Первісна оцінка радянського режиму як вдані аморфної, хаотичної, примітивного розгардіяшу, поволі змінювалася. Виявилося, за показними наївними, тріскучими, псевдогуманними гаслами маскувалася досконало організована, небачена в історії політична система людиноненависницької тиранії.

За декілька місяців 1939-1940 років було зруйновано віками сформований європейський економічний уклад життя Львова і загалом Галичини. Спішно проведено одержавлення усіх промислових підприємств, банків, транспорту, торгових закладів, кооперативів, багатоквартирних будинків. З пропагандистським галасом конфісковано поміщицьку і церковну землю нібито для роздачі селянам. Однак галичани вже знали драматичний розвиток сценарію: невдовзі у хліборобів відберуть їхню землю і заженуть у колгоспне ярмо.

Серед біднішої частини євреїв Львова до війни переважали робітники дрібних кустарних підприємств, а також ремісники: шевці, капелюшники, ювеліри, оптики. Майже 80% кравців, 70% перукарів у Галичині були євреї. Звичайним традиційним заняттям більшості євреїв була торгівля – стаціонарна, гуртова, роздрібна. Статистика каже, що майже вся торгівля в Галичині була в єврейських руках. У 1921 році євреї складали 74,1% усіх зайнятих в торгівлі. Львівські крамниці, що, як правило, належали євреям, радвлада відбирала без жодної компенсації. Більшість будинків у місті теж належала євреям. У передвоєнні роки серед жителів Львова побутував такий вислів: «Польськє уліце – жидовскє камєніци». «А Львів наш», – додавали українці.

Тепер ця приповідка втратила сенс. І вулиці, і кам'яниці, і ціле місто стали совєтськими. Тоталітарна московсько-большевицька держава, прикриваючись ідеологічними догматами та інтернаціональними гаслами, здійснювала брутальне пограбування своїх нових підданих, цинічно привласнювала чуже добро.

Деякою втіхою могло бути хіба те, що проголошувалося скасування безробіття і формально не дискриміновано людей за національною ознакою. Проте на всі головні посади міської, а також районної чи обласної адміністрації прибули з Росії заздалегідь визначені службовці, не говорячи вже про органи НКВД та армії. Із ліквідацією безробіття становище єврейської та української інтелігенції морально поліпшилося. Усім знайшлася сяка-така робота. Перед війною в Галичині із загальної кількості 1 700 практикуючих лікарів 1 150 були євреї. Єврейського походження були 41% працівників культури, театрів і кіно, 43% – зубних техніків і 45% – старших медсестер. Євреями були 2 200 адвокатів. Для порівняння – українців-адвокатів було заледве 450.

Муся Штарка взяли на роботу в університет. Галицьких євреїв почали брати на роботу в нижчі адміністративні ланки. Популярний львівський анекдот тієї пори розповідав, що поляки, які раніше нарікали на єврейське засилля в комерції, мовляв, не дають євреї займатися торгівлею, тепер масово, щоб вижити, торгують на ринку «Кракідали» власними речами. Євреї, які раніше скаржилися, що їх поляки не допускають до прибуткових чиновницьких посад, тепер отримують зарплату «служащіх», на яку годі пристойно прожити. А українці, вічні борці за вільну Україну, мають свою «Вільну Україну» за п'ять копійок у кожному кіоску.