Текст книги "«Шоа» у Львові"

Автор книги: Евгений Наконечный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

32

При кожній зміні влади у Львові всіх працюючих зобов'язували негайно повертатися на свої місця роботи. Німці оголосили: «Хто не повернеться на місце праці, того чекає смертна кара». Мій батько поспішив на вулицю Сокола (тепер Ковжуна), в обласну друкарню, де він до початку війни працював у поліграфічному цеху газети «Вільна Україна». Друкарня залишилася неушкодженою воєнними діями і зберегла значний запас паперу, але большевицька газета, звичайно ж, за нової влади не могла виходити. У перші дні німецької окупації друкарня випускала лише плакати і листівки, які ніяк неспроможні були замінити собою періодичне видання з систематичним оперативним матеріалом, урядовими розпорядженнями і повідомленнями. У багатолюдному місті будь-яка адміністративна влада не може справно функціонувати без загальнодоступної щоденної газети.

П'ятого липня батько приніс з роботи свіжий номер щойно посталої львівської газети, яку офіційно стала видавати управа міста. Новий часопис дістав назву «Українські щоденні вісті», а його перше число роздавали львів'янам безплатно. Зацікавлення газетою серед спраглих свіжої інформації людей було надзвичайним. Щоб ознайомитись з першим номером офіційної газети, до нас прибігли відразу і Блязер, і Штарк, і Валах, і Щур. На тому не закінчилося. Наступного дня мене стали запрошувати до себе ті сусіди, які слабше розуміли українську літературну мову, і просили прочитати та витлумачити їм окремі мовні звороти.

Вміщене в часописі «Слово Митрополита», в якому йшлося про те, що на основі солідарності та невтомної праці постане Соборна Україна не тільки як велике слово та ідея, але як живий, здоровий, життєздатний могутній державний організм, мої єврейські слухачі сприймали з розумінням і задоволенням. Євреї ніколи не мали з українцями щонайменших територіальних суперечок, а жити в українській державі їм, зрозуміло, подобалося більше, ніж в гітлерівському райху.

Стриманий коментар викликало суворе розпорядження німецького коменданта міста Львова генерала Ренца. Комендант сповіщав, що за найменшу спробу виступу проти німецьких військ – кара смерті. За зберігання вогнепальної зброї та амуніції – кара смерті. Несанкціоновані збори, демонстрації, вуличні походи – кара смерті. Комендант теж застеріг, що без дозволу військової влади не можна чинити жодних заходів поліційного, економічного та будь-якого іншого характеру. «Це, мабуть, незле, – розмірковували сусіди, – звісно, німці полюбляють чіткий порядок і залізну дисципліну і не допустять надалі жодного самоуправства».

Найбільше всім припало до вподоби подане в газеті одне коротеньке, але дуже вагоме практично оголошення: «Наказую всім органам міліції і торговельних підприємств м. Львова організувати під крамницями одну чергу громадян. Самовільний поділ черги по віросповіданні чи національності забороняється. Управа м. Львова». Таким чином, українське керівництво міста повідомило львів'ян, що воно налаштоване не на конфронтацію, а на співпрацю з усіма його жителями, без різниці національності. Стосувалося це передусім саме євреїв, бо їх жорстка дискримінація німцями на кожному кроці стала для всіх очевидною.

Проте вже через кілька днів під тиском ґестапо оголошено нову постанову, яка розділяла час продажу в продуктових крамницях окремо для євреїв, що було рівнозначне з дискримінаційним поділом черги за національною ознакою. На тому далекоприцільний гестапівський курс ізоляції євреїв від решти львів'ян не зупинився. У другій половині липня для єврейського населення відведено «окремі ресторани, кав'ярні, їдальні та крамниці на всі товари». Тоді ж їх перевели на голодоморний, наполовину менший від інших, рівень постачання харчовими продуктами.

У воєнне лихоліття ніщо так реально не показує дієвість нової влади і її справжнє ставлення до підвладного населення, як забезпечення міста продуктами харчування. За радянських часів, хоча й виникали значні перебої з постачанням, але відповідальні органи намагалися якось цьому зарадити і пояснити населенню причини дефіциту, щодо певної міри заспокоювало і давало сили терпіти злигодні. Відчувалося, що влада хоч на словах, але все-таки дбає про населення. Німці ж продемонстрували холодну байдужість і повну відчуженість від місцевого населення. У перші тижні німецької окупації постачання Львова продуктами не мало виразної організаційної форми, яка існує при картковій системі. Панував суцільний безлад: комусь, щось, десь, колись видавали за якимись списками домоуправлінь. Комусь ще за якимись там іншими списками чи дорученнями… Бракувало найнеобхіднішого і, в першу чергу, хліба. Під харчовими крамницями за хлібом стояли довжелезні черги. Оскільки чоловіки ходили на роботу, то в чергах були переважно жінки і підлітки. Мені випало немало тоді вистояти. Збиралися під крамницями, як правило, люди з одного кварталу, що давно знали одне одного, і це створювали доброзичливу атмосферу.

Тоді, у липні 1941 року, розповсюдилася серед львів'ян, як пошесть, мода на політичні «пророцтва». Це захоплення проіснувало без перерви до післявоєнних літ. Серед українців поширення набули пророцтва відомої стигматички Насті Волошин. Щоб згаяти час, жінки в чергах переповідали одна одній розмаїті «пророчі» віщування популярної Михальди та різних інших ворожбитів. Особливо на їхню уяву впливала магія чисел, зокрема числа 21. Саме 21 день тривали українсько-польські вуличні бої у Львові в 1918 році. Польща після того проіснувала 21 рік. Польсько-німецька війна закінчилася на 21 день. Большевицьке панування у Галичині тривало 21 місяць.

Отже, робилися патріотичні висновки – через 21 тиждень або місяць наступить воскресіння Польщі, але тепер вже від «можа до можа», тобто від Балтійського до Чорного морів. Так себе розраджували львів'янки у липневих чергах.

Одного погожого дня стояв я у порівняно невеликій черзі на початку вулиці Яховича (тепер Кучера), близько її перетину з вулицею Бернштайна (тепер Шолома Алейхема). Місце тихе, спокійне. За списком домоуправи видавали нам десь по кілограму пересушеної, зацвілої тараньки. Казали, що ця малоїстивна солена риба походить ще зі совєтських тюремних запасів. Раптом з будівлі «Ізраелітської релігійної громади», що на Бернштайна 12, долинув сильний гамір. До слова, із проголошенням Україною незалежності цей величний будинок, після багаторічної перерви, був відразу повернутий українською обласною радою єврейській релігійній громаді Львова. З коридору широкої брами «ізраелітського» будинку почувся тонкий дівочий крик. Залунали ще грубі чоловічі голоси, які про щось, судячи з інтонації, грізно запитували, а у відповідь звучав розпачливий плач, змішаний з відчайдушним благанням. Жінки з черги насторожено повернули у той бік голови. З лункого коридору долітали до нас окремі слова, але ніхто не міг до ладу збагнути, що там відбувається. Крик залунав дужче і став наближатися до виходу.

Ми здивовано побачили, що з брами вибігла не дівчина, як ми по голосу сподівалися, а гладкий, плеканий єврейський хлопчина, який, мабуть, ще не перейшов мутацію голосу. Був він у добротному сірому літньому костюмі, що свідчило про неабиякі статки батьків. Вираз хлопець мав смертельно переляканої істоти, яка не розуміє, завіщо її безневинно цькують і мордують. Його обличчя з напружено вибаламушеними від страху очима було позбавлене живого кольору. На мить він завагався, куди тікати далі Ліворуч розтяглася багатолюднії Городоцька вулиця, навпроти – наша черга, яка могла дати йому прихисток. Але він вибрав найгірший варіант – повернув праворуч у бік старого єврейського цвинтаря. За ним з брами, мов хижа вовча зграя, вискочила групка розлючених чоловіків. Розпізнати, хто вони такі, мешканцям нашого кварталу було неважко з першого погляду. І їхня звісна нам манера триматися, і фасон цивільно застібнутого одягу, і підкреслено недбало натягнуті на очі кепки видавали в них кримінальників.

Хтось з них крикнув: «Дає нура! [утікає!] Не пустити!».

Хлопчина відбіг лише декілька кроків, як один з напасників спритно підставив йому ногу, і він з розгону впав на тротуар. Тоді вони всі, а було їх шість-сім, підскочили до хлопця і стали бити його ногами.

«Смарувати!» [бити його!] – викрикували розлючені бандити. Хлопець жалісно, якось по-дитячому заквилив під градом ударів. Жінки з черги не витримали і здійняли ґвалт: «Що ви хочете від того хлопця? Припиніть його бити!» – навперебій кричали.

Поряд з брамою височіла залишена від ремонту пірамідка дорожнього каміння. У Львові брук вимощений важкими базальтовими кістками.

– «Закобзаць!» – скомандував їхній старший і вказав на каміння. На злодійському сленгу це означало «убити». Зловмисники миттю розібрали верхівку піраміди і, коли нещасний став підводитися, обступили його і з дикою люттю закидали камінням. Якийсь час хлопчина заслонювався, а потім, як підкошений, упав лицем униз.

«Закобзаць!» – залунало знову, і бандити стали жбурляти базальтові кістки, цілячись у голову.

На ту хвилю підійшов немолодий німецький старшина. Жінки з лементом кинулися до нього за допомогою. Оцінивши ситуацію, старшина добув з кобури пістолет і вистрілив уверх. З напрочуд неймовірною миттєвою реакцією напасники кинулися врозтіч і тут же щезли, ніби розчинилися у повітрі.

На кам'яному тротуарі, з розбитою головою, залишилося лежати нерухоме тіло. Хлоп'ячий череп з одного боку був повністю оголений, виднілася біла з синіми прожилками речовина людського мозку. Тіло стрясали конвульсії, хлопець кілька разів сіпнув ногами і помер.

Потім жінки говорили, що кримінальники вбили не тільки хлопця, а вимордували усю його сім'ю. Зробили це з помсти. Хтось з них працював у большевицьких каральних органах.

33

Увечері до нас прийшов Мойсей Блязер.

– Маю важливу розмову, – звернувся до батька.

Той ввічливо відповів, що уважно слухає.

– Один мій родич, – почав Блязер, – скочив у халепу за свої політичні ліві переконання.

Помітивши, що батько на такі слова скривився, Блязер поправився:

– Власне, це не мій родич, а жінчин, і насправді він зовсім не якийсь там большевик. Просто за радянських часів, як людина запальна і наївна, зробився діяльним агітатором. Любить собі чоловік поговорити. Така натура. Він часто виступав на мітингах, намовляв селян вступати до колгоспу, вихваляв батька Сталіна і тому подібне. Цей родич моєї Малки, – продовжував Блязер, – мешкає у Глинній Наварії. Коли прийшли німці, він мусив сховатися, бо за ним стали приходити хлопці з української міліції. Наразі йому таланить, але чи довго вдасться так переховуватися, не знаю. Думаю, що ні. Міліціонери вже робили в хаті обшук, вони за ним полюють. Родич сильно страждає, ночує десь у полі під кущами, не має змоги поїсти теплої страви і взагалі постійно перебуває у великому страху, постійно під напругою. Дійшов до такого стану, що ладен накласти на себе руки. Треба нам разом обдумати, як йому допомогти.

– При чому тут я? – щиро здивувався батько. – Я його навіть не знаю.

– Гадаю, – незворушно продовжував Блязер, – єдиний вихід – це вибратися йому з Глинної Навари. Необхідно спровадитися до Львова. У місті його ніхто не шукатиме. Правда?

– Може, й так, – байдужим тоном погодився батько.

– Саме так, – підхопив Блязер. – А тому пропоную вам піти до Глинної Наварії і привести його звідти.

– Як маю привести? – не зрозумів батько. – Хіба він сам не може прийти до Львова? Він що, каліка?

– Звичайно не каліка, міг би й сам, проте страх повністю паралізує його. Чоловік настільки наляканий, що нездатний сам пуститися у дорогу. Мусить його хтось супроводжувати.

Мені, зрозуміло, появлятися там небезпечно. Пропоную піти туди вам. Я віддячусь за послугу.

Тато рішуче, навіть обурено відмовився від такої пропозиції. На тому розмова закінчилася. Але не таким був Мойсей Блязер, щоб легко відступити від наміченого. Наступного дня, у відсутність тата, він став умовляти мою маму. Мати, пам'ятаючи, що завдяки ініціативі Блязера вона врятувалася від сибірського етапу, відчувала перед ним борг вдячності і погодилася вплинути на чоловіка. Обіцянку виконала. Після бурхливої домашньої розмови, яка не обійшлася без сліз і дорікань, тато здався.

Зі Львова до Глинної Наварії близько 15 кілометрів. З вибухом війни всяке транспортне сполучення припинилося. Покладатися треба було лише на власні ноги, а коли пощастить, – на попутні підводи. Немаловажною перепоною стала і проблема з особистим документом. На руках у населення залишалися ще радянські паспорти, які німецькі патрулі не вельми брали під увагу. Десь батько поклопотався у цій справі і здобув аж два різні посвідчення. В одному на відповідному офіційному бланку німецькою мовою підтверджувалося, що він працює у львівській державній друкарні, а в другому – що він проявляв себе повсякчасно як патріот і є довголітнім, перевіреним симпатиком ОУН. Посвідчення скріплювали кругла печатка з тризубом і підпис окружного провідника. Зі свого боку Мойсей Блязер дав батькові рекомендаційну записку до єврейської громади.

Вранці, у неділю, батько вирушив у дорогу. Повернутися необхідно було того ж дня, до поліційної години. Коли ми стали неабияк нервуватися, що час спливає, поліційна година от-от наближається, батько нарешті появився. Мав він втомлений вигляд. Попрохав чаю, жадібно випив і тут же, не роздягаючись, заснув на канапі. Згодом розповів нам про свої пригоди.

Вийти зі Львова йому вдалося легко. Знайомими бічними стежками оминув німецьку заставу на рогачці і вийшов на шосе. Над'їхав селянський віз, і господар без слова погодився підвезти. Селянин цікавий був почути від людини з міста у той мінливий час свіжі новини. У Глинній Наварії теж швидко знайшов потрібну єврейську хату. Прийняли його не без обережної настороженості. Прочитали записку, а потім делікатно попросили пред'явити паспорт. Аж тоді, пересвідчившись, що він є той, про кого пише Блязер в записці, покликали родича Милки. Появився середніх літ худорлявий чоловік у бідному, поношеному одязі з переляканим, застиглим виразом обличчя. Родич Малки знав про домовленість з Блязером і був готовий якстій рушити до Львова. Відбулося прощання з родиною і трьома малими дітьми. Всі розчулилися.

План батька мав такий маршрут: обійти Наварію городами, загумінками, щоб ніхто їх не запримітив, а там далі вийти на битий шлях і зупинити попутну підводу. Спочатку все йшло за планом. Коли вони вже минали село, раптом у видолинку натрапили на міліцейську засідку.

– Ти куди, Мошко, зібрався? – насмішкувато сказав міліціонер, поправляючи рушницю.

Родич глипав на батька злими очима, підозрюючи, що він у змові з міліціонерами. Але скоро переконався, що це не так. Міліціонери стали жорстко допитувати батька хто, звідки, де працює. Тато показав їм паспорт, потім німецьку довідку з місця праці. Тоді старший міліціонер сказав батькові, що він вільний, може собі йти.

– А той? – вказав батько на родича Малки, що стояв збоку ні живий, ні мертвий.

– Його заберемо з собою.

– І що з ним буде? – тиха спитав батько.

– Відведемо на цвинтар і там пристрелимо. Він агент НКВД. Через нього багацько наших людей вивезли на Сибір.

– Але ж це повинен вирішити суд, – запротестував батько. – Не можна самовільно страчувати людей.

– Йде війна, який може бути суд? – усміхнувся міліціонер.

– Подумайте собі, – сказав батько, – як це буде виглядати. Усі євреї в Навари знають, що українець його вивів з хати. Виходить, я вивів людину на смерть. Де тоді моя честь? Тоді стріляйте нас обох, раз ви готові вбити людину без суду.

Міліціонер зняв рушницю і штовхнув прикладом батька в груди.

– Забирайся геть! – процідив сердито. – Невідомо хто ти є насправді, може, так само агент енкаведе. Будеш багато патякати, і ти опинишся на цвинтарі. Йди геть, поки ми добрі!

Тоді батько витягнув посвідчення з ОУН, яке справило на міліціонерів приголомшуюче враження. Посвідчення довго і уважно вивчали, навіть розглядали на світло. За словами тата, міліціонерів вразив підпис окружного провідника, якого вони, виявилось, знали особисто. Задали пару контрольно-перевірочних запитань і, переконавшись, що посвідчення справжнє, спустили з тону.

Куди ви прямуєте? – запитали.

– До Львова, – відповів тато.

– А чому разом?

– Маю таке завдання, – відповів тато.

Почувши ті слова, міліціонери виструнчилися.

– Зичимо успіху! – побажали.

Більшу частину дороги здолали пішки, бо родич Малки боявся сідати на попутні підводи. Але справа зроблена: батько привів його цілого і здорового.

34

Старі, з австрійських часів, житлові будинки у Львові мають здебільшого внутрішні балкони. Довгі, з залізним поручням, ці балкони оперізують поверхи таких будинків з краю в край. Влітку у гарну погоду жіноцтво нашого кварталу любило на гамірливих внутрішніх балконах ніжитися на сонці. Мамам і бабусям зручно було теж з висоти поверхів наглядати за своїми юними нащадками, що гралися з ровесниками внизу на подвір'ї. Голосні розмови перелітали з балкона на балкон, траплялося, що говорили одночасно кілька поверхів нараз. Серед мешканців панували доброзичливі стосунки спільноти і мало не родинна лагідність.

Будинки із внутрішніми балконами подобалися і вуличним музикантам. Сценою для музик служило подвір'я, тому їх зазвичай називали «подвірковими». Послухати і подивитися подвіркових артистів мешканці виходили на балкони, утворюючи там глядацьку публіку. В подяку за концерт належалися дрібні монети. Їх загортали в папірці, аби не розгубилися по подвір'ї, і в такому вигляді кидали вниз, цілячись у підставлений капелюх музиканта. Подвіркові концерти користувалися незмінною увагою нашого жіноцтва, яке мало свої улюблені пісні. Вуличні скрипалі часто виконували одну із них – сентиментальну єврейську пісеньку про містечко Белз: «Мейн штейтелє Белз».

 
Kochany mój Bełz,
Maleńka mieścina,
Gdzie moja rodzina,
Gdzie dom mój był.
 

Ця тужлива, мелодійна пісня сприймалася як своєрідний гімн галицького єврейства.

Матронам, які висиджували влітку на внутрішніх балконах, перепадали з подвір'я ще й інші розваги. Якось серед чоловіків кам'яниці зайшла мода проводити у погожий вихідний день шахові змагання. Відбувався шаховий бліц-турнір прямо на подвір'ї. Глядачі на балконах з нетерпінням чекали на закінчення кожного поєдинку. Той, хто програв, мав, згідно з домовленістю, встати на повний зріст, повернутися обличчям до глядачів на балконах і тричі вигукнути на повний голос: «Я -не грач, а – партач, люди, навчіть мене грати!». У відповідь З усіх балконів нісся нестримний регіт.

З вибухом радянсько-німецької війни товариське життя на спільних балконах обірвалося. Ніхто більше не виходив побалакати з сусідами, погрітися на сонці. Балкони спорожніли.

Наприкінці липня з верхнього балкона будинку, розташованого на вул. Янівській 16, долетів до нас галас крикливої суперечки. Ми стали придивлятися, що там відбувається. Під дверима квартири, що виходила прямо на балкон, син двірнички Микола про щось затято сперечався з її господарем. З приходом німців Микола, недавній селюх, зробився поліцаєм. Його сусід за радянської дійсності працював службовцем в облвиконкомі. Микола, молодий ще хлопець, силоміць тягнув кудись статечного літнього сусіда, який опирався з усіх сил.

Раптом відчинилися двері і на балкон вискочила чорнява дівчина, яку звали Адою. Дружила вона з Ідою Штарк, і в нас її усі знали. Ада вхопила за плечі статечного чоловіка, що був її батьком, і стала тягнути назад до помешкання, а Микола тримав йога за рукав і тягнув на сходову клітку. Всі троє при цьому сильно кричали. Ада все ж таки перемогла – затягнула батька назад у хату.

Приголомшений рішучою відсіччю, Микола безрадно затупцював на балконі під їхніми дверима. Нарешті зібрався з духом і почав безперестанку люто гримати в двері. Коли стало зрозумілим, що він не зупиниться і поламає благенькі засклені двері, його впустили до помешкання. Незабаром він звідти вийшов, тримаючи за рукав статечного сусіда. Так вони разом підійшли від дверей на кілька кроків.

Але за ними знову вибігла розлючена Ада і стала відбирати батька. Гострий жіночий крик лунав над принишклим подвір'ям. Ні перекричати, ні втримати сусіда Микола не зумів – Ада ще раз повернула батька до хати.

Похнюпившись, Микола зник. На балконі все затихло. На тому, здавалось, інцидент вичерпався, Але насправді драма тільки розгорталася.

Через короткі хвилини Микола повернувся з двома німецькими жандармами. Львів'яни щиро ненавиділи українських поліцаїв, але не дуже їх боялися. З поліцаями могли вступати в суперечки, входити з ними, як говорилося, в «коншахти» (таємні зносини), давати їм хабарі та постійно з них, переважно вихідців із села, кпинити. Популярною стала дошкульна приповідка: «Як я жив на селі, то я пас корови, а тепер у місті я пан постерунковий». Зате німецьких жандармів, подібно як совєтських чекістів, люди боялися, мов вогню. З ними в ніякі суперечки, зрозуміло, навіть не пробували вступати.

Жандарми, не заходячи до середини квартири, викликали господаря на балкон. Переляканий до смерті, той слухняно вийшов. Його підштовхнули рушницею у напрямку сходової клітки, де чекав Микола. Нараз з квартири, вже вкотре, вибігла Ада і розпачливо заголосила. Жандарми зупинилися. Як потім розповідали близькі сусіди, що все чули, Ада кричала до німців, навіщо і куди вони забирають її батька. Жандарми спокійно пояснили, що він, як большевицький функціонер, підлягає суворому покаранню. Ада заскиглила і стала крізь сльози обзивати німців бандитами, на що жандарми наказали «проклятій єврейці, якій пора здохнути», долучитися до батька.

– Ні! – скрикнула у нестямі Ада, – Не дочекаєтесь! Мене не візьмете!

Вона вхопилася за поруччя балкону, перегнулася вперед головою вниз і відпустила руки. Ми почули лише глухий удар на бетонному подвір'ї.

Через декілька днів Микола зайшов у коридор своєї брами, приклав до скроні пістолет і натиснув на гачок.