Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 14

Нема прикріше, як соромитись рідної домівки. Можливо, що в основі цього лежить чорна невдячність, за яку рано чи пізно доводиться розплачуватись, але все-таки безмежно прикре це відчуття, знаю по собі.

Через сестрину вдачу домівка ніколи не була мені особливо любою. Але домівку освячувала присутність Джо, і я досі вірив у неї. Я вірив, що наша вітальня не гірша від якого-небудь вишуканого салону, вірив, що парадні двері – це таємничі врата величного храму, відкривання яких супроводиться жертвоприношенням у вигляді смажених курей, вірив, що наша кухня – нехай і не розкішне, але цілком пристойне приміщення, вірив, що кузня – осяйний шлях до самостійного дорослого життя. І ось не минуло й року, як усе це змінилося. Тепер наша оселя здавалась мені звичайною й простацькою, і я б ні за що у світі не хотів, щоб її побачили міс Гевішем та Естелла.

Якою мірою я сам завинив у таких негідних думках, а якою міс Гевішем чи моя сестра – це тепер не має значення ні для мене, ні для будь-кого. Головне, що зміна сталася, і саме в мені. Добре це чи зле, можна її вибачити чи ні – але вона сталася.

Колись мені здавалось, що як тільки я закасаю рукави і вступлю нарешті до кузні в ролі підмайстра Джо, гордості й щастю моєму не буде меж. Але тепер, і справді опинившись у цій ролі, я відчував лише те, що всього мене запорошив дрібний вугільний пил та що день у день мою душу гнітить такий тягар спогадів, перед якими ковадло – це суща пір'їна. В подальшому зі мною не раз бували випадки (як, мабуть, і з більшістю людей бувають), коли на якийсь час щось таке наче густа запона заступає все, чим життя цікаве й гарне, коли тобі зостається самий лише тупий біль. Так-от – найважчою і найщільнішою була ця запона, коли переді мною прослався безпросвітний шлях мого учнівства у Джо.

Пам'ятаю, як трохи пізніше в ту пору я, бувало, частенько стояв недільного вечора на цвинтарі, коли землю огортав присмерк, дивився на обвітрені болота і знаходив у них якусь подібність до власного життя: і там, і тут усе пласке й рівне, тільки вдалині дорога невідь-куди, густий туман і море. Таким пригніченим я почував себе з найпершого свого учнівського дня, хоча з задоволенням можу визнати, що за весь час чинності мого договору я ні разу навіть не натякнув Джо про свій стан. Це, власне, єдине, що мені приємно згадати з тогочасної своєї поведінки.

Бо хоч я іще дещо маю сюди додати, вся заслуга в цьому належить не мені, а Джо. Не моя відданість, а тільки відданість Джо утримала мене від того, щоб утекти з дому й піти у солдати або в моряки. І зовсім не через власну роботящість працював я в кузні досить сумлінно, хоч і не виявляв при цьому ніякого запалу. Годі й сказати, наскільки далеко поширюється у світі вплив чесного трударя, щирого серцем і відданого своєму обов'язкові, але, в усякому разі, для ближніх цей вплив, безперечно, не минає без сліду. Я добре знаю, що як і було щось путнє у моєму учнівстві, то завдячувати його треба Джо, котрий умів задовольнятись життям, а не мені, вічно невдоволеному химерникові.

Хто може сказати, чого я хотів? Я й сам цього не знав. Мене жахало, а що, як у нещасливу годину підведу я голову – саме коли матиму найбрудніший і найпростацькіший вигляд – і раптом побачу, як з-поза дерев'яної рами вікна на мене дивиться Естелла? Я боявся, що рано чи пізно вона застукає мене при чорній роботі, закіптюженого з ніг до голови, і насміється, й покаже свою зневагу.

Скільки разів після смерку, коли я роздимав міхи для Джо і ми співали «Старого Клема», мені згадувалось, як ця пісенька звучала в домі міс Гевішем, і ввижалося у вогні обличчя Естелли, як її гарненькі кучері розвівав вітер, яким презирством горіли її очі,– і за кожним разом я оглядався до чорних отворів вечірніх вікон, неначе бачив там, як вона тільки-но відвернула лице, і проймався певністю, що нарешті вона прийшла.

А коли після роботи ми йшли вечеряти, і кухня й сама їжа здавались мені ще й надто вбогими і я дужче, ніж будь-коли, соромився, невдячний, рідної домівки.

Розділ 15

Оскільки я вже переростав кімнатинку двоюрідної Вопслової бабці, мій освітній курс у цієї здитинілої на-вчительки вичерпався. Щоправда, на той час я вже встиг перейняти від Бідді все, що вона пізнала – від зошита-прейскуранта до аркушика з жартівливою пісенькою, колись придбаною за півпенса. Членоподільними в цьому літературному витворі були тільки два рядочки:

Коли у Лондон я приїхав, сер,

Туу-рул, луу-рул,

Туу-рул, луу-рул,

Чи ж не зазнав я в місті лиха, сер?

Туу-рул, луу-рул,

Туу-рул, луу-рул,-

але у своєму прагненні просвітитись я все-таки чесно вивчив його напам'ять і не піддавав сумніву мистецьких його вартостей, хоч мені здавалося (та й тепер здається), що «туу-рулів» там містилося більше, ніж поезії. Спраглий знань, я попрохав містера Вопсла вділити мені кілька окрушин цього духовного покорму, на що він милостиво погодився. Виявилося, однак, що я потрібен був йому тільки як статист – щоб було кому суперечити й грозитися, над ким ридати, кого обіймати, хапати, душити й жбурляти на землю в найрозмаїтіших різновидах. Отож невдовзі я відмовився від таких студій, хоч тим часом містер Вопсл у своєму поетичному запалі вже встиг завдати мені серйозних ушкоджень.

Усім, що набував нового, я намагався ділитися з Джо. Ця заява звучить трохи претензійно, тому доведеться пояснити її. Я хотів, щоб Джо не був такий неотесаний і простацький, щоб він став вартніший мого товариства і менш заслуговував на Естеллин осуд.

Стара батарея на болотах правила нам за класну кімнату, а поламана грифельна дошка й шматок грифеля – за навчальне приладдя, до якого Джо незмінно додавав свою люльку. Не було жодного випадку, щоб Джо запам'ятав що-небудь від неділі до неділі або взагалі щоб він набув під моєю опікою хоч сяку-таку крихту знань. Але свою люльку він смалив на батареї так по-знавецькому – ба навіть по-вченому,– як ніде, немов гадав, що досяг бозна-яких успіхів у навчанні. Любий Джо! Я б так хотів, щоб ці його успіхи відповідали дійсності!

Тут було погожо й тихо, ген по той бік земляного валу линули вітрила на річці, під час відпливу скидаючись на вітрила затонулих кораблів, що все пливуть і пливуть річищем. Коли я бачив, як судна з напнутими білими вітрилами виходять у відкрите море, мені згадувались міс Гевішем та Естелла, і так само й тоді, коли скісний сонячний промінь падав на хмарину, чи на вітрило, чи на зелений схил, чи на воду. Міс Гевішем, і Естелла, і той їхній дивний дім, і те дивне життя в моїй уяві пов'язувалися з усім, що було у світі мальовничого.

Однієї неділі, коли Джо, захоплено посмоктуючи люльку, так розхвалився власною «тупістю», що довелося дати йому спокій на цей день, я довго лежав на валу, спершись підборіддям на руку, і всюди, куди не гляну,– і в небі, і у воді,– добачав обриси міс Гевішем та Естелли, аж нарешті зважився заговорити про те, що давно вже крутилось у мене на язиці.

– Джо,– звернувся я,– як ти гадаєш, чи не годилося б мені відвідати міс Гевішем?

– Та хто його зна,– задумливо мовив Джо.– А навіщо?

– Як це навіщо? А навіщо взагалі ходять у гості?

– Бувають такі гостини, Піпе, що й справді хтозна-навіщо. Але я кажу про гостини у міс Гевішем.

й може здатися, що ти чогось від неї хочеш, чогось сподіваєшся.

– А хіба я не можу сказати, що нічого такого не думаю, Джо?

– Та ти можеш сказати, друзяко,– зауважив Джо.– І вона може тобі повірити. Але може й не повірити.

Джо, як і я, відчував, що сказав дуже слушно, і став ретельно пахкати люлькою, щоб не послабити своєї думки повторенням.

– Бачиш, Піпе,– мовив він далі після того, як ця небезпека минула,– міс Гевішем повелася з тобою порядно. І коли вона це зробила, то потім ще покликала мене до себе й сказала, що це вже все.

– Я знаю, Джо. Я чув.

– Усе,– з притиском повторив Джо.

– Я знаю, Джо. Я ж чув, кажу тобі.

– Себто воно така справа, Піпе, що, може, міс Гевішем так це й розуміла: з цим скінчено! Годі вже! Мені на північ, вам на південь! Розходьмося!

Я й сам так думав, і мене зовсім не втішало, що наші думки сходяться, бо від цього вони здавалися ще ближчими до істини.

– Але ж, Джо.

– Що таке, друзяко?

– Я ж ось уже майже рік, як став підмайстром, а й досі не подякував міс Гевішем, не поцікавився, як вона, не показав, що пам'ятаю її.

– Це правда, Піпе, але ж коли б ти, скажімо, відніс їй повний набір підків, себто цілих чотири підкови, у дарунок, то я й не знаю, нащо вони б їй здалися, коли в неї й копит ніяких не водиться…

– Та я зовсім не це мав на увазі, коли говорив про пам'ять, Джо, зовсім не дарунки.

Але Джо як ухопився за думку про дарунок, то й далі став її снувати:

– Або навіть і таке – щоб ми, значиться, вдвох викували їй новий ланцюжок на парадні двері, чи там десяток-два шурупів з гайками, чи якийсь дріб'язок господарчий – видельце для грінок чи то рашпер, на якому рибку підсмажують, абощо…

– Та я ніяких дарунків не мав на увазі, Джо,– урвав я його.

– Отож я й кажу,– провадив далі Джо, немов я бозна-як захопився цією його думкою,– що на твоєму місці, Піпе, я б не робив цього. Таки не робив би. Бо нащо їй дверний ланцюжок, коли в неї й так двері завше замкнено? Шурупи – то й узагалі не ясно, чи зрозуміє вона, для чого вони. Видельце – на це треба міді, і з цим тобі важкувато було б упоратись. Ну, а рашпер – з ним і найкращий майстер не відзначиться, бо рашпер – він і є рашпер,– невідступно напирав на мене Джо, немов силкуючись розвіяти мої глибоко закоренілі ілюзії,– і що ти собі там не задумав би зробити, а рашпер у тебе вийде хоч-не-хоч, ніде ти не дінешся…

– Джо, дорогий! – вигукнув я в розпачі, хапаючи його за рукав.– Досить про це! Я ж і в думках не мав дарувати щось міс Гевішем.

– От бачиш, Піпе,– підтвердив Джо, наче весь час саме цього й домагався.– І я скажу тобі на це, що ти маєш слушність, Піпе.

– Добре, Джо,– але я ось що хотів сказати: оскільки у нас тепер не дуже багато роботи, то якби ти відпустив мене завтра з полудня, я б міг сходити в місто й навідати міс Ест… Гевішем.

– Тільки зветься вона не Естевішем, Піпе,– повагом зазначив Джо,– хіба що її вже перехрестили.

– Це я знаю, Джо, знаю. Це просто у мене прохопилось так. То що ти гадаєш з цього приводу, Джо?

Виявилось, що як я вважаю це доцільним, Джо теж. Він тільки висунув одну умову: якщо мене приймуть не дуже щиро або не натякнуть, що я можу повторити свої відвідини, які я здійснив виключно з вдячності за виявлену мені ласку, тоді нехай цей мій перший пробний візит буде й останнім. Я твердо пообіцяв цієї умови дотримати.

У Джо, треба вам знати, був найманий робітник ка прізвище Орлік. При хрещенні його начебто нарекли Долджем – іменем явно не існуючим, про що він і сам, очевидно, знав: судячи з його капосної натури, він зумисне вигадав собі таке ім'я, аби подражнити сільських легковірів. Це був широкий у плечах смаглявий незграба, неабиякий здоровань, і ходив він перевальцем, ніколи нікуди не кваплячись. Навіть на роботу він приходив так, наче знічев'я забредав до кузні, та й ідучи обідати до «Трьох Веселих Моряків» або ж вертаючи з роботи ввечері, ступав з таким виглядом, як у Каїна чи Вічного Жида,[5]5
  Каїн – за біблійною легендою, старший син Адама, проклятий богом за вбивство свого брата Авеля. Вічний Жид (Агасфер) – герой середньовічної легенди, засуджений на вічні блукання за те, що не дав Христу відпочити, коли того гнали на розп'яття.


[Закрыть] немов і гадки не мав, куди його несе, немов забирався звідси на віки вічні. Мешкав він у сторожа на шлюзі і в робочі дні прителіпувався з цього свого відлюддя, встромивши руки в кишені, а підвішений на шию клуночок зі сніданком закинувши за спину. В неділю він здебільшого вилежувався увесь день біля воріт шлюзу або стовбичив, прихилившись до клуні чи ожереду сіна. Снуючи туди-сюди, він завжди очі втуплював у землю, і коли хто, бувало, питав його що-небудь або з якої іншої причини доводилося піднести голову, погляд у нього робився напівобурений, напіврозгублений, так наче єдине, що морочило йому голову,– це здивування, що він ніколи ні про що не думає. Вовкуватий цей наймит недолюблював мене. Коли я був дуже малим і всього боявся, він мені наговорив, що в чорному кутку кузні живе чорт і що він з ним добре знається, і ще додавав, що раз на сім років вогонь у кузні розпалюють живим хлопчиком, тож, мовляв, і я можу піти на розпал. Коли я став підмайстром Джо, в Орліка, здається, скріпилася давня підозра, що я з часом займу його місце, і він став недолюблювати мене ще більше. Щоправда, говорити чи робити що-небудь відкрито вороже він не важився, але я помітив, що лупить молотом він неодмінно так, щоб іскри летіли на мене, або от тільки я затягну «Старого Клема», він і собі встряне, і конче невлад.

Коли наступного дня я нагадав Джо про обіцянку дати мені вільних півдня, Долдж Орлік чув це. В ту хвилину він нічого не сказав, бо вони з Джо саме розплескували розжарену штабину заліза, а я роздував міхи, але трохи згодом він сперся на молота й заговорив:

– Послухайте, хазяїне! Ви ж, певне, не збираєтесь тільки одному з нас давати попуст. Коли малий Піп дістає вільного півдня, то й Старому Орлікові теж хочеться.

Йому було років двадцять п'ять, але він мав звичку говорити про себе, як про діда.

– Та нащо тобі цих гулящих півдня? – спитав Джо.

– Нащо? А йому нащо? Я незгірш за нього з цим часом впораюся,– відказав Орлік.

– Та в Піпа є діло, він іде до міста,– пояснив Джо.

– Тоді Старий Орлік теж піде до міста,– не розгубився той.– До міста й двоє можуть піти, не тільки один.

– Та не дражнися,– осмикнув його Джо.

– Як схочу, то й дражнитимусь,– буркнув Орлік.– Теж мені ходак до міста! Ні, хазяїне. Так не подобає – мазунчиків заводити. Треба порівну. По правді.

Оскільки господар відмовився обговорювати це питання, поки наймит не врівноважиться, Орлік кинувся до горна, видобув розжарену до червоного пластину, націливсь нею, мов хотів проштрикнути мені тіло, крутнув її у мзне над головою, поклав на ковадло й заходився кувати – так запекло, немов то був я, а іскри – то бризки моєї крові. Коли нарешті сам розпалився до гарячого, а залізо охололо, він знову сперся на молота й сказав:

– То як, хазяїне?

– Ти вже вгомонився? – поспитав Джо.

– Та що, вгомонився,– буркнув Старки Орлік.

– Тоді, як ти все-таки хлопець роботящий,– сказав Джо,– нехай так і буде – сьогодні з полудня всі вільні.

Моя сестра, що стояла надворі на послуху – підслухувати й підглядати вона була першорядна майстриня! – тут таки встромила голову у вікно кузні.

– Ну й дурень же! – напалася вона ка Джо.– Відпускаєш на гульки такого неробу! Багатій ти, я бачу, що отак тринькаєш гроші! От би мені його дали в руки!

– Та вам би хоч кого в руки, ви справитесь,– зло ошкірився до неї Орлік.

(– Не чіпай її,– сказав Джо.)

– Я б не попустила всім цим бовдурам і пройдам! – відрубала сестра, розпалюючи себе.– А якби цим бовдурам не попустила, то твоєму господареві й поготів, бо він бовдур над бовдурами. А якби пройдам не попустила, то й тобі тим паче, бо другого такого потвору й пройду, як ти, ані в нас, ані в самій Франції не знайдеш. Ось так!

– Ну ж і відьма ви, тітко Гарджері,– буркнув наймит.– Недурно й на пройдисвітах так добре знаєтесь.

(– Не чіпай її, чуєш? – повторив Джо.)

– Що ти сказав? – скрикнула моя сестра, зриваючись на вереск.– Що ти сказав? Що цей Орлік сказав на мене, Піпе? Як він обізвав мене в присутності чоловіка?! Ох! Ох! Ох! – Кожен подальший її вигук був усе голосніший; до речі, моя сестра, як і всі інші мегери, що їх доводилось мені бачити, не була нестриманою по натурі, бо щоб розшаленіти, їй доводилося свідомо й розважливо докладати чималих зусиль, проходячи при цьому через кілька стадій, поки остаточно знетямиться.– Яким же це словом обізвав він мене на очах цього негідника, що присягався боронити власну дружину? Ох! Тримайте мене! Ох!

– Х-хе! – чвиркнув крізь зуби наймит.– Я б вас потримав, коли б ви моя жінка. Під кран головою – і всі дурощі б змило!

(– Ти що, не чув? Не чіпай її! – повторив ще раз Джо.)

– Ох! Тільки послухайте його! – скрикнула моя сестра, водночас сплескуючи руками, що означало наступну стадію.– Як він тільки мене не прозиває! Цей Орлік! У моєму власному домі! Мене, одружену жінку! На очах у чоловіка! Ох! Ох!

Додавши ще кілька сплесків руками та вигуків, вона почала бити себе в груди й по колінах, зірвала капелюшка й стала шарпати волосся, що було останньою стадією на переході до цілковитої нестями. Успішно досягши рівня чистої фурії, вона метнулася до дверей, які я, на щастя, встиг замкнути.

Бідолашному Джо, коли так було знехтувано його наведене у дужках заступництво, нічого іншого не лишалося, як підійти до наймита й поцікавитися, що той дозволяє собі, стаючи поміж ним та дружиною, а також, чи готовий він відповісти за свої слова ділом. Старий Орлік відчув, що тут єдиний вихід – оборонна позиція. Отож, ледве-но скинувши з себе пропалені брудні фартухи, вони зчепились, як два велетні. Але якщо й був у нашій околиці такий чоловік, що довго міг вистояти супроти Джо, я його не бачив. Дуже скоро Орлік, немов сили мав не більше, ніж той блідий паничик, уже лежав серед вугільного пилу й зовсім не поспішав звестися на ноги. Потім Джо відімкнув двері, підхопив на руки мою сестру, що лежала без пам'яті під вікном (спершу, очевидно, таки додивившись до кінця бійку), переніс її в хату і вклав на ліжко, вмовляючи прочнутися, у відповідь на що вона одно тільки відбивалась та силувалася вчепитись йому у волосся. Після цього настали та особлива тиша й супокій, які звичайно приходять на зміну колотнечі, і я пішов нагору переодягтися, пройнятий неясним відчуттям, яке щоразу пов'язувалось у мене з такими хвилинами, наче сьогодні неділя і хтось помер.

Повернувшись, я побачив, як Джо й Орлік підмітають у кузні, і тільки й знаку було по недавній стусанині, що роздерта ніздря в Орліка, від чого він не став ні вродливіший, ні симпатичніший. З'явився глек пива, принесений від «Веселих Моряків», і вони обоє по черзі прикладались до нього, немов добрі приятелі. Це умиротворення схиляло Джо до філософських міркувань, і він, вийшовши слідом за мною на дорогу, напутив мене такими словами:

– Розшаленіє, та й відшаленіє,– ось таке воно, життя, Піпе.

Хтозна, чи цікаво було б розповідати про те, які безглузді емоції поймали мене, поки я знову йшов до дому міс Гевішем: бо ж почуття, що, на нашу думку, варті серйозної уваги в дорослого, здаються нам кумедними у хлопчика. Як і про те, що я безліч разів то підступав, то відходив від хвіртки, поки нарешті наважився подзвонити. І про те, що я довго роздумував, чи не краще мені піти, так і не подзвонивши, і про те, що я таки й пішов би назад, якби мав вільний час вернутися сюди при іншій нагоді.

Хвіртку мені відімкнула міс Сара Покет. Не Естелла.

– Як, це ти? Знов? – спитала міс Покет.– Що тобі треба?

Коли я відповів, що прийшов тільки довідатись про здоров'я міс Гевішем, Сара явно завагалася, чи не хряпнути хвірткою мені перед носом, але не ризикнула взяти на себе таку відповідальність і впустила мене, а невдовзі повернулася з лаконічним дозволом піднятись «нагору».

Все в домі було незмінним, міс Гевішем сиділа сама.

– Ну? – сказала вона, втупивши в мене погляд.– Сподіваюся, ти нічого не хочеш? Бо нічого ти й не дістанеш.

– Я зовсім не того прийшов, міс Гевішем. Я тільки хочу, щоб ви знали, що я сумлінно навчаюся ремесла і не забуваю, як багато ви для мене зробили.

– Ні-ні, це пусте! – відказала вона все з тим звичним своїм порухом пальців.– Можеш приходити деколи. Приходь на свій день народження. А-а! – раптом скрикнула вона, обертаючись до мене разом з кріслом.– Ти розглядаєшся, де Естелла? Так?

Я й справді шукав очима Естеллу і тепер, запинаючись, висловив надію, що з нею все гаразд.

– Вона за кордоном,– пояснила міс Гевішем.– Стає справжньою леді, далеко звідси, погарнішала ще більше, нею всі захоплюються. Чи тобі не здається, що ти втратив її?

Останні слова вона вимовила з такою зловтіхою й засміялася таким неприємним сміхом, що я зовсім розгубився і не знав, як і відповісти. Але вона звільнила мене від цього клопоту, бо тут-таки сказала йти. Коли хвіртку за мною замкнула Сара з горіхово-шкаралупистим личком, я ще дужче, ніж раніше, відчув прикру невдоволеність і своєю домівкою, і ремеслом, і всім – оце такий був наслідок моїх відвідин міс Гевішем.

У понурому настрої йшов я Головною вулицею, заглядаючи у вітрини крамниць і думаючи, що купив би, якби був джентльменом, коли це з однієї книгарні вихопився не хто інший, як містер Вопсл. У руках у нього була душе-вбивча трагедія про Джорджа Барнуела,[6]6
  Мається на увазі популярна й у часи Діккенса трагедія Дж. Лілло (1693-1739) «Історія Джорджа Барнуела», герой якої, підмайстер, під впливом куртизанки Мілвуд грабує свого господаря і вбиває багатого Дядька у Кемберуелі, а при кінці разом з нею гине на шибениці.


[Закрыть] за яку він щойно виклав шість пенсів з наміром утовкти її геть усю до останнього слова в голову Памблечука, бо саме до нього й прямував на кухлик чаю. Побачивши мене, він, очевидно, вирішив, що це не інакше як провидіння послало йому в особі підмайстра ще одного слухача, і став наполягати, щоб я пішов з ним. А що я знав, як незатишно буде мені вдома та як рано смеркає і яка дорога безлюдна, коли майже будь-який подорожній краще від самотини, то й недовго огинався. Отож, коли на вулицях і в крамницях засвітилися перші вогні, ми вже входили в дім до Памблечука.

Я ніколи не був на жодній виставі «Джорджа Барну-ела» й не знаю, скільки часу триває ця трагедія на сцені, але добре знаю, що того вечора вона тяглася до пів на десяту і що, коли містер Вопсл опинився в Ньюгейтській тюрмі, у мене не лишилося жодної надії побачити його на шибениці, настільки на цьому етапі уповільнила свій біг його ница кар'єра. Нарікаючи, що гине у розповні літ, він явно перебирав міру: адже він з самого початку тільки й знав, що всихати на пню й скидати з себе листок за листком. Але всю цю нудоту ще якось можна було висидіти. Доткало мені інше: намагання доконче ототожнити головного героя з моєю безневинною особою. Коли Барнуел почав збиватися з путі праведної, я аж почервонів під обуреним Памблечуковим поглядом. Вопсл теж усіляко силкувався виставити мене в якнайгіршому світлі. Жорстокий і слізливий, я з його волі забив рідного дядька, хоч той не дав мені для цього анінайменшого приводу; я щоразу виявлявся безпорадним перед аргументами Мілвуд; скориставшись недоумкуватістю господаревої доньки, я збудив у ній прихильність до мене, а те, як я гаявся й зволікав фатального ранку, тільки відповідало моїй лемехуватій вдачі. Навіть після того, як я заслужено повис на шибениці і Вопсл загорнув книжку, Памблечук ще довго сидів, утупившись у мене, похитував головою і приговорював: «Вважай, хлопче, вважай!» – так наче це був незаперечний факт, що я задумав убити котрогось близького родича, якщо тільки він по своїй слабодухості стане мені за благодійника.

Було вже зовсім темно, коли все це скінчилося і ми з містером Вопслом рушили додому. Вийшовши за місто, ми опинилися в густому вогкому тумані. Ліхтар над дорожньою заставою розплився у каламутну пляму і немов змістився вбік, а промені його здавалися затужавілими стяжками фарби в імлі. Звернувши на це увагу й перемовляючись, що ось туман звичайно розсіюється, коли вітер на болотах починає віяти з певного напрямку, ми раптом наткнулись на чоловіка, що стовбичив з завітряного боку хатини сторожа біля дорожньої застави.

– О! – сказали ми, зупиняючись.– Та це ж Орлік!

– Він і є,– відповів той, підходячи ближче.– Пристав тут, думаю, чи не надійде хто для компанії.

– Пізнувато щось ти,– зауважив я. Орлік відповів цілком природно:

– Справді? Та й ти теж пізнувато.

– А ми, містере Орлік,– сказав містер Вопсл, ще збуджений недавньою своєю декламацією,– провели вечір з високою духовною насолодою.

Старий Орлік тільки буркнув щось ледве чутно, наче не мав чого відповісти на такі слова, і ми пішли далі втрьох. Трохи згодом я спитав у нього, чи він був у місті весь цей час.

– Еге ж,– відповів він,– весь час. Я пішов зразу ж за тобою. Тебе я не бачив, але, мабуть, ходив майже слідом. А сьогодні знов гатять з гармат.

– З плавучої в'язниці? – запитав я.

– Звісно! Якісь пташки вилетіли з клітки. Стріляють раз у раз, відколи звечоріло. Скоро ви самі почуєте.

І справді – не пройшли ми й кількох кроків, як до нас долинув знайомий мені гулкий постріл, приглушений туманом, і важко розкотився вздовж низовини над річкою, неначе слав погрозу вслід утікачам.

– Добра нічка давати драла,– сказав Орлік.– За такої погоди пташку в літ не підстрелиш.

Слова про втечу розворушили мої спогади, і я задумався. Містер Вопсл, усе ще в ролі потерпілого дядечка з вечірньої трагедії, розмірковував уголос у своєму садку в Кемберуелі. Орлік з руками в кишенях важко ступав поруч зі мною. Було дуже темно, дуже мокро, дуже грузько, і ось так ми й чалапали. Час від часу знов лунав постріл сигнальної гармати і знов так само гнітюче розлягався понад річкою. Я мовчав, поринувши у свої роздуми. Містер Вопсл покірно сконав у Кемберуелі, поліг у жорстокому бою на Босвортськім полі й помер у муках біля Гластонбері.[7]7
  На Босвортськім полі загинув король Річард III, герой однойменної трагедії В. Шекспіра; Гластонбері, очевидно, якась довільно вжита у Діккенса географічна назва.


[Закрыть] Орлік вряди-годи затягував ледь чутно:

Не шкодуй напруги й скли – Старий Клем.

Вдар, луна щоб розкотилась – Старий Клем!

Я думав, що він п'яний, але ж прислухався – ні.

Нарешті ми дійшли до села. Дорога наша пролягала повз «Трьох Веселих Моряків», і ми з подивом помітили там – була ж одинадцята година вечора! – якусь незвичну метушню, двері стояли широко відчинені, де-не-де валялися схоплені поспіхом і покидані ліхтарі. Містер Вопсл заглянув усередину дізнатися, в чому річ (гадаючи, що це схопили втікачів), але враз і вибіг звідти.

– Щось там сталося у тебе вдома, Піпе! – кинув він на бігу.– Гайда швидше!

– А що саме? – спитав я, силкуючись не відстати. Орлік біг упорівень зі мною.

– Та не зовсім ясно. Хтось наче вдерся в дім, коли Джо Гарджері не було. Гадають, це втікачі. На когось напали й побили.

Ми мчали так швидко, що більш не змогли розмовляти, і зупинились, тільки добігши до кухні. Там було повно людей – зібралося все село, хто зайшов у приміщення, хто лишивсь надворі. Був там і лікар, і Джо стояв, і гурт жінок серед кухні. Угледівши мене, вони розступилися і я побачив, що моя сестра лежить без пам'яті й без руху на голій підлозі, збита з ніг сильнющим ударом по потилиці: невідома рука завдала його, коли вона стояла лицем до вогню, і назавжди позбавила її змоги шаленіти.