Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 27

«Дорогий містере Піп!

Пишу я вам на прохання містера Гарджері, аби Ви знали, що він збирається до Лондона у товаристві містера Вопсла і був би радий зустрітися, якби на це Ваша згода. Він зайде до Барнардового готелю у вівторок о дев'ятій годині ранку, а коли Ваша незгода, то, будь ласка, сповістіть. З Вашою бідною сестрою так само, як і тоді, коли Ви від'їжджали. Ми згадуємо Вас у кухні щовечора і все думаємо, що то Ви там говорите і робите. Якщо Вам тепер здасться, що я забагато собі дозволяю, то вже даруйте з пам'яті про нашу давню приязнь. На цім кінчаю, дорогий містере Піп,-

вічно вдячна і віддана Вам

Бідді.

P. S. Він конче наполягає, щоб я написала: «Як-то чудовно буде». Він каже – Ви зрозумієте. Я маю надію і не сумніваюся, що буде Ваша згода побачитися з ним, дарма що Ви тепер і джентльмен, бо у Вас добре серце, а він дуже-дуже достойний чоловік. Я прочитала йому все, крім цього останнього речення, і він дуже наполягає, щоб я ще раз написала: «Як-то чудовно буде».

Одержав я цього листа з ранішньою поштою в понеділок, отже, в запасі лишалася ще доба. А зараз дозвольте мені цілком щиро розповісти, як я сприйняв звістку про приїзд Джо.

Не з радістю, хоч мене багато що й зв'язувало з ним, ні, а з неабияким неспокоєм і явною досадою, бо гостро відчував недоречність цього візиту. Якби можна було відкупитися від Джо грішми, я, безперечно, так би й зробив. Утішало мене тільки те, що він прибуде до Барнардового заїзду, а не до Геммерсміту, і, отже, не зустрінеться з Бентлі Драмлом. Мене не бентежило, що Джо побачать Герберт або його батько, яких я поважав, але я аж сахався на думку, що він потрапить на очі Драмлові, до якого я відчував тільки презирство. І так воно завжди в житті: найбоягузливіше й найнегідніше чинимо ми тоді, коли зважаємо на тих, хто нічого іншого не вартий, крім зневаги.

Останнім часом я чимало доклав зусиль, щоб приоздобити нашу оселю всіляким недоладним мотлохом, хоча таке змагання з Барнардом вимагало значних видатків. Нині це помешкання вже було зовсім не таким, яким я його застав, і я міг пишатися, що мої рахунки заповнили не одну сторінку в гросбухові сусіднього драпувальника. Розходячись дедалі швидше, я вже завів хлопчину-служку у своїх покоях – вірніш, у передпокої,– в залежності й рабстві у якого я, можна сказати, проводив цілі дні. Бо, породивши це страховище (з відходів родини моєї прачки) і спорядивши його в синю куртку, канаркову камізельку, білу краватку, кремові штани й високі чоботи, я ще мусив вишукувати для нього дещицю роботи й безмір їжі, і моторошна потреба день у день забезпечувати одне й друге переслідувала мене, мов мара.

Цей мстивий привид дістав наказ у вівторок від восьмої ранку перебувати у згаданому вище передпокої (площею в чотири квадратних фути, як з'ясувалося при купівлі постілки), а Герберт запропонував замовити на сніданок деякі наїдки, що, на його думку, мали б Джо сподобатися. Я, хоч і був щиро вдячний йому за таку турботливість і увагу, все-таки в глибині душі гадав, що якби це до нього завітав Джо, він би й наполовину так не клопотався.

Та хоч би там як, але я приїхав до Барнардового заїзду ще в понеділок увечері і, рано вставши у вівторок, подбав, щоб наша вітальня й сніданковий стіл виглядали якнайсвятковіш. На лихо, ранок випав сльотавий, і навіть ангел не зміг би приховати, що Барнард, немов здоровецький плаксій-сажотрус, проливав за вікном кіптяві сльози.

Що ближче стрілка годинника підходила до дев'ятої, то більше поривало мене чкурнути навтіки, але ж Месник у згоді з наказом сторожив передпокій, і невдовзі я почув, як сходами піднімається Джо. Я знав, що це Джо по тому, як він незграбно ступав ногами – святкові черевики у нього завжди бували завеликі – і як він час від часу зупинявся на площадинках, читаючи на дверях прізвища пожильців. Коли нарешті він дістався до наших дверей, мені було чутно, як його пальці обвели написане фарбою моє прізвище, а потім крізь замковий отвір чітко донеслося його дихання. Кінець кінцем він тихенько постукав, один раз, і Перчик – так непоетично звався мій Месник – доповів: «Містер Гарджері!» Ноги Джо витирав так довго, що я вже подумав, чи не доведеться стягувати його з постілки, але зрештою він таки вступив у кімнату.

– Здоров, Джо, як поживаєш?

– Здоров, Піпе, а як ти поживаєш?

Його добре чесне обличчя аж сяяло з радощів, і він, поставивши капелюха на підлогу поміж нами, схопив обидві мої руки й заходився водити ними вгору й униз, так наче я був помпою новітньої моделі.

– Радий тебе бачити, Джо. Давай сюди капелюха. Але Джо, обережно піднявши його обіруч, мов пташине гніздо з яйцями, навіть чути не хотів, щоб розлучитися зі своєю власністю, і так і далі стояв у цій незручній позі.

– Але ж ти здорово виріс,– сказав Джо,– і розпишнів, і ошляхетнів – (Джо трохи подумав, поки знайшов це слово),– що король та Англія могли б і пишатися тобою.

– У тебе теж чудовий вигляд, Джо.

– Слава богу,– сказав Джо,– нарікати не можу. Та й твоїй сестрі не гірше, ніж було. Ну, а Бідді – та молодець молодцем. І всі знайомі – хто як жив, так і живе. Окрім лишень Вопсла, бо цей урвався.

Увесь цей час Джо – турботливо тримаючи пташине гніздо – обводив очима то кімнату, то мій халат.

– Урвався, Джо?

– Та вже ж,– відказав Джо, стишуючи голос.– Покинув церкву й подався в лицедії. Оце саме лицедійство і привело його до Лондона разом зі мною. І він просив,– додав Джо, беручи на хвильку гніздо під ліву пахву, а правою рукою намацуючи там яйце,– що як не сприйметься це за образу, то щоб я передав.

Я взяв згорненого папірця, якого простяг мені Джо, і виявив, що це афішка одного дрібного лондонського театрика з повідомленням про перший виступ у них на сцені, цього ж таки тижня, «знаменитого провінційного актора-аматора, нового Росція,[14]14
  Росцій (пом. 62 р. до н. є.) – славетний актор-комік у Давньому Римі.


[Закрыть] чиє незрівнянне виконання головної ролі в найвеличнішій трагедії нашого Національного Барда викликало справжню сенсацію у місцевих театральних колах».

– А ти бачив, як він це грає? – спитав я Джо.

– Та вже ж бачив,– значливо й поважно відповів Джо.

– І сенсація була справжня?

– Ну, та звісно,– мовив Джо,– апельсинових шкоринок вистачало. Надто ж як ото він уздрів привида. Хоча й те сказати, сер, що як чоловікові справитись, коли він говорить з привидом і йому раз по раз рота затикають і кричать «Амінь»? Може ж, чоловіка біда спіткала, що мусив у церкві служити,– сказав Джо, стишуючи голос, щоб виходило переконливіше й емоційніше,– але це ж не причина збивати його з плигу в таку хвилину. Себто воно така справа, сер, що як не можна спокійно поговорити з привидом власного батька, то що ж тоді й можна? І ще, як на те, жалобний капелюх у нього був такий малий, що чорне пір'я все стягувало його набакир,– спробуй тут утримай його!

Раптом у самого Джо з'явився такий вираз, наче він уздрів привида, і я зрозумів, що до кімнати веійшов Герберт. Я познайомив їх, і мій приятель простяг йому руку, але Джо позадкував від неї і ще цупкіше вчепився за гніздо.

– Ваш покірний слуга, сер,– промовив Джо,– і я маю надію, що ви з Піпом…– У цю мить погляд Джо впав на Месника, що ставив на стіл грінки, і в ньому так виразно проступив намір залучити й цього милого джентльмена до числа членів родини, що я насупив брови, від чого Джо остаточно розгубився.– Воно така справа, панове, що ви, маю надію, обоє при доброму здоров'ї, хоч і живете в такій тисняві. Бо, може, цей ваш готель і путящий, як на лондонську мірку,– конфіденційним тоном додав Джо,– і я вірю, що йому нічого не можна закинути, але я й свині не став би в такому тримати,– звісно, коли б хотів, щоб вона сала нагуляла та щоб воно опісля добре смакувало.

Висловивши таку лестиву думку про переваги нашого житла і принагідно виявивши схильність прозивати мене «сером», Джо, коли його запросили сідати за стіл, став розглядатись по кімнаті в пошуках пристанища для свого капелюха, наче цей головний убір можна було притулити тільки на дуже вже винятковому місці, і кінець кінцем поклав його скраєчку полички над каміном, звідки той згодом час від часу падав на підлогу.

– Вам чаю чи кави, містере Гарджері? – спитав Герберт, котрий зранку завжди сидів на чільному місці.

– Дякую, сер,– відповів Джо, завмерши всім тілом на кріслі.– Що вам підходить, те й мені.

– То налити вам кави?

– Дякую, сер,– відповів Джо, помітно знічений цією пропозицією,– коли вже ваша ласка вибрати каву, я не суперечитиму. Але чи не здається вам, що вона трохи збуджує?

– Ну, тоді краще чаю,– сказав Герберт і налив йому чашку.

У цю мить капелюх звалився з полички, і Джо схопився, підняв його й поклав точнісінько на те саме місце, так наче вважав, що виявив би крайню невихованість, не давши капелюхові змоги незабаром звалитися знову.

– Коли ви приїхали до міста, містере Гарджері?

– Чи не вчора вдень? – промовив Джо, кахикнувши у кулак, немов після приїзду вже встиг і застудитися.– Ні, не так. Хоча ні, так. А так. Учора вдень.– (У тоні його вчувалася глибока задума, прихильність до істини і втіха.)

– А чи встигли ви що-небудь цікаве побачити у Лондоні?

– Та чому ж, встигли,– відказав Джо.– Ми з Вопслом, як тільки приїхали, пішли подивитись на фабрику вакси. Але показалося, що вона не зовсім схожа, як на тих червоних наліпках, що на дверях крамниць. Себто воно така справа,– додав Джо на правах пояснення,– що там її малюють занадто архітектуралістично.

Це слово (яке, на мою думку, цілком відповідає певному різновидові будівель) Джо розтягнув би на цілий приспів, якби, на щастя, уваги його не привернув капелюх, що знов замірився впасти. Капелюх і справді вимагав від нього непослабної уваги, а також прудкості руки й окоміру не менших, ніж у гравця в крикет. Джо виробляв з капелюхом усілякі кордебалети, виявляючи при цьому неабияку віртуозність: то, підскочивши, хапав його над самою підлогою, то ловив напівдорозі, підбивав угору й ганяв з ним по всій кімнаті, натикаючись на шпалери на стінах, бо все не важився зійтися врукопаш, аж кінець кінцем дозволив йому хлюпнутись у миску з водою, звідки вже я сам його виловив.

Що ж до комірців Джо – і від сорочки, і від піджака,– то вони викликали такі тяжкі роздуми, що й не сказати. Чому, щоб вважатися пристойно одягненою, людина мусить пообдирати собі шию? Чому, одягаючи недільне вбрання, неодмінно треба очиститись стражданням? Потім ще Джо став так глибоко задумуватись, не доносячи при цьому виделки до рота; втуплював свої очі невідь-куди; раптом заходжувався якось чудно бухикати; і так далеко відсовувався від столу, і трусив на підлогу більше їжі, ніж з'їдав, вдаючи, ніби в нього нічого не падає,– що я був неймовірно радий, коли Герберт нарешті вирушив до своєї контори.

У мене не вистачило ні глузду, ні такту збагнути, що це ж я в усьому завинив, що якби я простіше повівся з Джо, то й він повівся б простіше зі мною. Мене брала така досада й злість на Джо, а тут він ще й долив масла у вогонь.

– Оскільки ми тепер лишилися самі, сер…– почав Джо.

– Джо! – невдоволено урвав я його.– Як у тебе язик повертається називати мене «сер»!

На хвильку в очах Джо промайнуло щось наче докір. Хоч яка недоладна була на ньому краватка і комірці не кращі, погляд його променився своєрідною гідністю.

– Оскільки ми тепер лишилися самі,– почав знову Джо,– і я не маю наміру й змоги надовго затримуватись, то я зараз кінчу – вірніше, почну,– про те, як це вийшло, що я сподобився нині такої честі. Бо коли б,– сказав Джо, лагодячись за своєю давньою, звичкою усе докладно роз'яснити,– коли б не моє бажання стати тобі в пригоді, я б не мав честі причаститися сніданком у джентльменській оселі.

Мені дуже не хотілося знову відчути на собі той його погляд, і я вже не став дорікати йому за такий тон.

– Отож, сер, це було так,– повів далі Джо.– Сидів я ввечері якось у «Веселих Моряках», Піпе,– (щоразу, коли в ньому брала гору симпатія, він називав мене Піпом, а коли переважала церемонність, волів величати «сером»),– аж це під'їжджає своїм візком Памблечук. Той самий,– мовив Джо, відбігаючи раптом на іншу тропу,– що часами така нехіть до нього, коли він на кожному перехресті почне торочити, що ви з ним з самого малку приятелювали і що він перший товариш усіх твоїх забав.

– Які вигадки! Не він, а ти, Джо!

– Я й вірю, Піпе,– сказав Джо, ледь стріпуючи головою,– хоча тепер це вже ні до чого, сер. Отож, Піпе, цей самий Памблечук, пустомолот неприторенний, підходить до мене в шинку (бо й чого ж робочому чоловікові для розваги не покурити люльки та не випити пива, сер,– хіба це що?) і каже: «Джозефе, з тобою хоче поговорити міс Гевішем».

– Міс Гевішем, Джо?

– «Вона,– отак він сказав, Памблечук,– з тобою хоче поговорити».

Джо змовк і перевів погляд на стелю.

– Ну? А далі що, Джо?

– А на другий день, сер,– мовив Джо, дивлячись на мене так, мов я був хтозна-як далеко,– я прибрався і пішов до міс Ге.

– Міс Ге, Джо? Міс Гевішем?

– Тож я й кажу, сер,– провадив Джо таким офіційним голосом, наче виголошував свій заповіт,– міс Ге, або інакшими словами – міс Гевішем. А сказала вона ось що: «Містере Гарджері, ви підтримуєте листування з містером Піпом?» А що я дістав листа від тебе, то й мав право сказати: «Підтримую». (Коли я ставав до вінця з вашою сестрою, сер, то сказав: «Обіцяюся підтримувати», а коли відповідав твоїй доброчинниці, Піпе, то сказав: «Підтримую».) Далі ж вона й каже: «Ну, то передайте йому, що приїхала Естелла і рада була б його бачити».

Підводячи погляд на Джо, я відчув, що весь зашарівся. Як би я хотів, щоб це бодай почасти було викликане думкою, що я, знаючи, з чим Джо приїхав, зустрів би його куди привітніше!

– Бідді,– мовив далі Джо,– коли я прийшов додому й попросив написати тобі, чогось почала огинатися. А тоді й каже: «Я знаю, що він був би дуже радий почути про це від вас самих. А тепер же якраз свята, і ви теж хотіли б з ним побачитись, то й з'їздіть». Оце вже я й кінчив, сер,– додав Джо, підводячись із крісла,– і бажаю тобі, Піпе, щоб ти завше був у доброму здоров'ї і при великих статках.

– То ти вже йдеш, Джо?

– Таки йду,– відповів він.

– Але ж на обід ти ще прийдеш, Джо?

– Ні, вже не прийду,– відповів він.

Наші погляди зустрілись, і коли він простяг мені руку, ніяких «серів» уже наче й не знала його благородна душа.

– Піпе, друзяко ти мій, життя така штука, що розлука за розлукою, і кому що судилося – кому метал кувати, кому ліс рубати, а кому й золото чи то мідь обробляти. Отож і розходяться люди, і нема на це ради. Коли й вийшло що сьогодні тут невлад, так це через мене. Наші з тобою дороги в Лондоні не сходяться, це не те, коли ми вдома, де всі нас знають і всі свої. І не те, що я гордій, а просто я хочу бути сам собою, тож ти мене більш ніколи не побачиш у цій одежі. Я в ній наче й на себе не схожий. Ото кузня, кухня та ще болота наші – там тільки я й схожий на людину. А ти краще запам'ятай мене у ковальському фартусі, з молотом у руці або навіть і з люлькою – тоді воно й приємніше згадається. І так само приємніше буде, коли ти, скажімо, захочеш на мене глянути, і приїдеш, і заглянеш у вікно кузні, і побачиш коваля Джо біля того самого ковадла, в тому самому пропаленому фартусі, при тій самій роботі. Я страх який тупайло, але, здається, кінець кінцем сказав щось до пуття. І хай господь тебе береже, дорогий Піпе, друзяко, хай господь тебе береже. Я не помилився, відчувши своєрідну гідність у простоті Джо. Недоладність його одежі зовсім цьому не вадила, як не завадила б і відсутність її, коли б ми стрілися з ним у раю. Він лагідно доторкнувся до мого чола і вийшов. Коли трохи згодом, отямившись, я вибіг услід за ним на вулицю, ніде вже не було й сліду його.

Розділ 28

Було ясно, що їхати мені треба наступного ж дня, і у першому спалахові каяття було так само ясно, що зупинитись я маю у Джо. Проте, коли я замовив місце на передку у завтрашній кареті і з'їздив попередити містера Покета, другий пункт уже не здавався мені таким незаперечним, і я став придумувати всякі причини й приводи, щоб заночувати у «Синьому Кабані». Бо у Джо я звалюсь як сніг на голову,– там же мене не ждуть, і постіль не встигнуть приготувати, і буде занадто далеко від міс Гевішем, а вона ж така примхлива, і це їй може не сподобатись. Нема облуди над самооблуду, а я ж якраз і силкувався сам себе одурити. Чудна-таки річ! Нічого дивного, коли я через незнання прийму від когось фальшиві півкрони; але як я міг монету свого власного карбу взяти за повноцінну?! Послужливий незнайомець, вдаючи, ніби щільніш скручує мої банкноти задля безпечності, насправді ховає їх собі в кишеню, а мені підсовує лушпу в папірці,– але чого варте це дешеве ошуканство проти того, коли я сам підсовую собі лушпу й сприймаю її за чисті гроші!

Зрештою, постановивши зупинитись таки у «Синьому Кабані», я став сушити голову тим, чи брати з собою Месника. Дуже кортіло мені побачити, як цей дорогий найманець хизуватиметься своїми чобітьми на подвір'ї «Синього Кабана», і вже зовсім важко було стриматися від спокуси так наче між іншим з'явитися з ним у кравцевому закладі й ошелешити нешанобливу душу Треббового хлопчака. Хоча, з другого боку, Треббів хлопчак міг би втертися Месникові в довіру й бозна-що йому наговорити або ж освистати його на всю Головну вулицю – то такий одчайдух і паливода, що на все здатен. А крім того, про нього могла б почути моя заступниця і не схвалити мого вибору. Кінець кінцем я вирішив обійтися без Месника.

Оскільки я взяв місце у денному диліжансі і пора стояла зимова, я знав, що останні дві-три години доведеться їхати в темряві. Від «Схрещених Ключів» ми від'їжджали о другій. На станцію я прибув хвилин за п'ятнадцять до відходу диліжанса в супроводі свого служника, якщо дозволено так назвати того, хто переважно слугував власному неробству.

У ті часи перевозити поштовими каретами в'язнів на кораблі було звичайною річчю. Мені часто розповідали, як їх возили, наче пасажирів, на відкритій площадці диліжанса, та я й сам не раз бачив, як вони сидять на лавках угорі, звісивши закуті ноги, тож і не здивувався, коли Герберт (він прийшов провести мене) сказав, що з нами їхатимуть два каторжники. Але у мене були свої, хоч і давні вже, причини щоразу завмирати серцем, тільки-но я почую слово «каторжник».

– Тобі це нічого, Генделю? – спитав Герберт.

– Та ні.

– А мені щось видалось, наче ти їх не любиш.

– Я й справді їх не люблю, та й ти, мабуть, теж. Але це нічого, хай собі їдуть.

– Дивись! Онде й вони,– сказав Герберт,– виходять з пивнички. Які неприємні й деградовані обличчя!

Вони, напевне, частували свого конвоїра – бо з ними був і третій, їхній супровідник,– і всі троє витирали долонями губи. Каторжників було скуто разом ручними кайданами, і на ногах вони мали залізні кільця з ланцюгами, так добре мені знайомі! Хоча й одежа їхня теж була мені добре знайома. Конвоїр мав на озброєнні два пістолети і ще під пахвою міцного кийка, але він був у найкращих стосунках з підопічними і, стоячи поряд них, поки запрягали коней, зберігав такий вигляд, немов арештанти були експонатами цікавої виставки, ще не відкритої для загального огляду, а він сам – її хазяїном. Один з каторжників був вищий і ширший у плечах, ніж другий, і йому, за якимись незбагненними приписами, чинними як у тюрмі, так і на волі, припав одяг меншого розміру. Його руки й ноги скидалися на здоровенні довгасті подушечки для шпильок, в арештантській робі він узагалі здавався потворним, але я з першого погляду впізнав це приплющене око. Воно належало чоловікові, що того давнього суботнього вечора сидів на лавці в «Трьох Веселих Моряках» і ціляв у мене з невидимої рушниці!

Що він мене поки що не впізнав, було очевидно. Він кинув на мене погляд, прицінився до мого ланцюжка від годинника, сплюнув і сказав щось товаришеві; тоді обоє засміялись і, забряжчавши спільними кайданами, одвернулися в інший бік. Великі цифри у них на спинах, як ото на дверях будинків, гидкі струпи на шкірі, як у бродячих собак, закуті ноги, сором'язливо оздоблені обмотками з хустинок, зацікавлені погляди й бридливість, що вони викликали у сторонніх,– усе це (як сказав Герберт) становило дуже неприємне й відворотне видовище.

Але це було ще не найгірше. Виявилося, що всі задні місця в кареті зайняла одна родина, яка вибиралася з Лондона, і двох в'язнів не було більш де посадити, як на передній лавці за кучером. Обурений цим холеричний добродій, якому припало четверте місце на цій лавці, зчинив одчайдушний лемент і розкричався, що це суперечить усім правилам, що саджати його поруч з такими мерзотниками – це бридота, й гидота, й зараза, й ганьба, й не знаю, що ще. А коней тим часом уже запрягли, і кучер квапив до від'їзду, і ми збиралися сідати на свої місця, і в'язні разом з конвоїром підійшли до карети, війнувши на нас своєрідним тюремним духом прокислого хліба, дешевого сукна, канатного двору й вапна.

– Та ви не хвилюйтеся, сер,– умовляв конвоїр розгніваного пасажира.– Поруч з вами я сяду, а вони скраю лавки. Вони вам анітрохи не завадять, сер. Ви сидітимете спокійно, наче їх тут і нема.

– А мене й нічого ганити,– пробурчав той каторжник, якого я впізнав.– Я з доброї волі туди не їду. Я можу й тут лишитись. А як хто хоче на моє місце, я залюбки поступлюся.

– Я теж,– хрипко озвався другий.– Коли б моя воля, мого б і сліду тут не було.

Вони засміялися і заходились лущити горіхи й випльовувати на всі боки шкаралупу,– як і я, мабуть, зробив би на їхньому місці, відчуваючи оцю загальну зневагу.

Зрештою з'ясувалося, що зарадити сердитому добродієві ніяк і що перед ним один вибір: або їхати в тій компанії, яку випадок судив, або зовсім не їхати. Отож він, не перестаючи бурчати, вибрався на своє місце, конвоїр сів поруч, і каторжники натужно виграмулялись нагору, а той з них якого я впізнав, опинився саме за мною, аж я відчув на потилиці його дихання.

– Щасливої дороги, Генделю! – гукнув Герберт, коли ми рушили. І я в цю мить подумав: як добре, що він дав мені це прибране ім'я!

Годі й переказати, як дражливо відчував я каторжни-кове дихання не тільки потилицею, а й усією спиною. То було так, наче у спинний мозок мені просякала якась гостра ядуча отрута, від чого я навіть зуби зціпив. Здавалося, він дихає і частіше, ніж звичайні люди, і голосніше,– я аж відхилився набік, силкуючись якось уникнути цих його видихів.

Повітря просякло остудною вогкістю, і обидва каторжники стиха кляли негоду. Ще й не проїхали ми далеко, як нас огорнула дрімота, а коли позаду лишився заїзд «Напівдорозі», ми вже давно позамовкали й тільки дрібно тремтіли від холоднечі. Я теж задрімав, так і не додумавши до кінця, чи повернути цьому бідоласі два фунти стерлінгів, поки він тут поруч, і як краще це зробити. Гойднувшись уперед – чи не з наміром пірнути поміж коней,– я злякано прокинувся й знов заходився думати про те саме.

Але я, мабуть, проспав довше, ніж гадав, бо хоч стояла темрява і в миготливому світлі наших ліхтарів нічого не можна було розрізнити, все ж таки холодний вогкий вітер уже доносив знайомий подих боліт. Каторжники, скулившись від холоду, присунулися майже впритул до моєї спини. Перші їхні слова, які я почув після того, як прочнувся, неначе вторували моїм думкам:

– Дві фунтові банкноти.

– Де він їх дістав? – спитав незнайомий мені каторжник.

– А відки я знаю! – відказав перший.– Мав сховані. Від приятелів хіба.

– Ото б мені їх зараз,– сказав другий, лайнувши холоднечу.

– Гроші чи приятелів?

– Гроші! А всіх своїх приятелів я б і за фунта продав, і ще й заробив би на цьому. Ну й що ж він сказав?

– Та сказав,– повів далі мій знайомець.– Ми миттю все це облагодили за штабелем лісу на пристані. «Ти ж, мовляв, виходиш на волю?» – «Та виходжу»,– кажу. Тож він і попросив знайти хлопчиська, що нагодував його й не виказав, і дати йому ті дві фунтові банкноти. Я й погодився. І так і зробив.

– Бо дурень,– буркнув другий.– Я б собі їх забрав, проїв би й пропив. То він зелений, певне, був. І ти кажеш – до того він тебе й не знав?

– Зовсім не знав. Різні партії, на різних суднах. Його судили вдруге, за втечу з тюрми, вліпили довічне.

– Значить, тоді… А щоб його!.. Ото лиш тоді ти й бував у цих краях?

– Лиш тоді.

– І яка ж тут місцина?

– Та препаскудна. Болота, драговина, мла, робота – і знов робота, мла, драговина, болота.

Вони обидва нещадно лайнули місцину, куди закинула їх доля, і, одвівши душу, змовкли.

Підслухавши цю розмову, я був би скочив з диліжанса в темряву безлюдного шляху, якби не певність, що цей каторжник і не підозрює, хто я. Бо й справді: за ці роки я не тільки виріс, а ще ж і одежею і всім своїм виглядом цілковито змінився, тож без чийогось підказу йому мене й не впізнати. Неймовірним був збіг обставин, що звів нас поруч в одній кареті, але саме через це й було мені страшно: ану ж станеться й друга така неймовірна випадковість і хтось при ньому назве мене на ім'я? Тим-то я вирішив висісти з карети ще на околиці містечка. І це мені вдалося. Моя невеличка дорожня сумка лежала в спеціальній загородці під лавкою, де я сидів; я відгорнув запону, дістав сумку, скинув на дорогу й сам скочив слідом, опинившись біля першого ліхтаря першої ж брукованої вулиці. А каторжники поїхали диліжансом далі – я знав, де саме їх висадять і поведуть до річки. В уяві я вже бачив човна з гребцями-в'язнями, що чекав на них побіля замулених сходинок причалу, і знов чув, як хтось гаркнув їм, немов собакам: «Гребіть, ви!», і знов бачив на чорній воді той нечестивий Ноїв ковчег.

Я не міг сказати, чого саме боявся, бо страх мій був якийсь неозначений і невиразний, але все-таки він проймав мене до глибини душі. До готелю я йшов, тремтячи з жаху, і цього мого стану аж ніяк не можна було пояснити побоюванням – хоч як то було б неприємно й прикро,– що мене впізнають. Швидше всього, в цьому підсвідомому почутті ожили на мить страхи мого дитинства.

Закусочна в «Синьому Кабані» була порожня, і я не тільки замовив тут обід, а й встиг уже сісти за стіл, коли офіціант упізнав мене. Зразу ж вибачившись, що його підвела пам'ять, він спитав, чи не послати коридорного по містера Памблечука.

– Ні, ні в якому разі,– заперечив я.

Офіціант (той самий, що передав був нам глибоке обурення купців-постояльців з нижнього поверху того дня, коли мене записали в підмайстри) начебто вельми здивувався і при першій же нагоді підсунув мені заяложений старий номер місцевої газетки, де я прочитав таку статейку:

«Недавнє таке романтичне піднесення долі молодого залізних справ майстра з нашої місцевості (до речі, яка вдячна це тема для чарівного пера нашого поки що не загальновизнаного співгородянина Тубі, чиї віршовані твори часто оздоблюють наші шпальти!) спонукає нас довести до читацького відома цікавий факт, що першим доброчинцем, товаришем та приятелем згаданого юнака була одна високошанована особа, яка має певну причетність до торгівлі зерном та насінням і зручний та просторий комерційний заклад якої розташований невіддалік Головної вулиці. Не без почуття особистого задоволення кожен з нас у цій особі вбачає Ментора [15]15
  Ментор – приятель Одіссея, опікувався його домом і був вихователем його сина Телемаха (про це розповідається у творах Гомера).


[Закрыть] нашого юного Телемаха, бо приємно знати, що саме мешканець нашого міста заклав підвалини юнакового щастя. Хто ж він, цей юний герой? – постає запитання на задумливому чолі місцевого Мудреця, у прекрасних очах місцевої красуні. Оскільки нам відомо, Квентін Массейс[16]16
  Квентін Массейс (14667-1530) – видатний фламандський художник, що замолоду начебто працював у кузні.


[Закрыть] був ковалем в Антверпені. Verb, sap.».[17]17
  Verbum sat sapienti – розумний зрозуміє (і без дальших слів) (латин.).


[Закрыть]

Багатий досвід незаперечно мені підказує, що якби в дні свого добробуту я опинився на Північному полюсі, то й там знайшовся б такий мандрівний ескімос чи цивілізований панок, який став би мене запевняти, що найпершим моїм доброчинцем був Памблечук і що саме він заклав підвалини мого щастя.