Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 9

Коли я прийшов додому, моя сестра, якій дуже кортіло все дізнатись про міс Гевішем, закидала мене безліччю запитань. І невдовзі на мене посипались дошкульні удари по голові й по спині, а чолом мене стали ганебно товкти у кухонну стіну, оскільки мої відповіді не повністю задовольняли сестру.

Якщо побоювання бути незрозумілим і справді такою значною мірою притаманне дітям, як це було зі мною в дитинстві,– а так, очевидно, і є, бо не думаю, щоб я становив якийсь виняток,– то саме в цьому криється причина дитячої замкненості. Я був певний, що коли змалюю міс Гевішем такою, як я її побачив, мене не зрозуміють. Мало того: я був певний, що й саму міс Гевішем тоді не зрозуміють. І хоча вона була суцільною загадкою для мене, я чомусь вважав, що вчинив би нечесно й зрадницьки, якби виставив її, а тим паче Еетеллу, такими, як вони є, перед очі місіс Джо. Через це я й говорив якомога менше, і за це ж мене й товкли чолом у стіну.

А найгірше, що перед вечерею прикотив у своєму візку цей причепа Памблечук, якого підстібала ненаситна жадоба дізнатись про все, що я побачив та почув. Уже самого вигляду цього мого мучителя з риб'ячими очима й роззявленим ротом, з цим запитливо настовбурченим рудуватим волоссям, з жилетом, що аж роздимався від арифметичних прикладів, виявилось достатньо, щоб я й зовсім уперся мовчати.

– Ну, хлопче? – почав дядько Памблечук, зручно вмостившись, як почесний гість, біля коминка.– То як же тобі повелося в місті?

Я відповів: «Непогано, сер»,– за що сестра погрозила мені кулаком.

– Непогано? – перепитав містер Памблечук.– Непогано – це не відповідь. Розкажи нам, хлопче, що ти розумієш під цим словом.

Вапно на чолі, мабуть, сприяє тому, що людина робиться особливо затятою. В усякому разі, мій мозок, скріплений вапном із стіни, затверд у затятості, мов кремінь. Я поміркував з хвилину й відповів, так наче придумав щось нове:

– Я й розумію – «непогано».

Моя сестра з вигуком обурення уже ладна була налетіти на мене – я не мав і надії, що хтось за мене заступиться, бо Джо як на те працював у кузні,– але її стримав містер Памблечук:

– Ні, не треба втрачати самовладання. Облиште хлопця мені, добродійко, облиште його мені.

Після цього містер Памблечук обернув мене обличчям до себе, немов збирався підстригати мені волосся, і сказав:

– По-перше (щоб довести до ладу наші думки), скажи-но, сорок три пенси – скільком це дорівнює?

Я зважив, чим мені пахне відповідь «Чотириста фунтів», і вирішив, що це вже буде небезпечно, тоді прикинув, наскільки міг точно, й відповів з похибкою десь так на вісім пенсів. Після цього містер Памблечук примусив мене повторити всю таблицю грошового рахунку, починаючи від «дванадцять пенсів дорівнює одному шилінгові» і кінчаючи на «сорок пенсів дорівнює трьом шилінгам чотирьом пенсам», і, оскільки гадав, що вже приборкав мою впертість,– тріумфально запитав на завершення:

– Ну, то скільки ж буде сорок три пенси? На що я, подумавши довгенько, відповів:

– Не знаю.

Я був настільки збитий з пантелику, що, може, і справді не знав.

Містер Памблечук покрутив головою, наче мав намір нею, як штопором, викрутити з мене відповідь, і запитав:

– Скажімо, чи дорівнюють сорок три пенси семи шилінгам, шести пенсам і трьом фартінгам?

– Дорівнюють! – заявив я.

І хоч сестра ту ж мить огріла мене по вуху, все одно я був радий, що зіпсував йому жарт і ошелешив своєю відповіддю.

– А яка з себе міс Гевішем, хлопче? – почав наново містер Памблечук, коли трохи врівноважився. Він сидів, схрестивши руки на грудях і наготувавши до чергового вжитку свій штопор.

– Дуже висока й темноволоса,– відповів я.

– Це правда, дядечку? – поспитала моя сестра. Містер Памблечук ствердно підморгнув їй, з чого я зразу здогадався, що він ніколи не бачив міс Гевішем, бо ж вона була зовсім не така, як я сказав.

– Чудово! – прорік містер Памблечук самовдоволено (мовляв: «Ось як з ним треба! Пішло вже на наше, добродійко, чи не так?»).

– Авжеж, дядечку,– погодилась місіс Джо.– Оце якби ви частіше з ним розмовляли: ви так умієте давати йому раду.

– Ну, хлопче? То що ж вона робила, коли ти сьогодні прийшов? – запитав містер Памблечук.

– Сиділа в чорній оксамитовій кареті,– відповів я. Містер Памблечук і місіс Джо вражено втупились одне в одного – бо й було чого – і повторили обоє:

– В чорній оксамитовій кареті?

– Атож,– підтвердив я.– А міс Естелла – це начебто її небога – у віконечко карети подавала їй на золотій тарілці торт з вином. І ми всі їли торт із золотих тарілок і запивали вином. Я їв свій торт, сидячи на зап'ятках карети, бо вона мені так звеліла.

– І ще хтось там був? – спитав містер Памблечук.

– Четверо собак,– відповів я.

– Великих чи малих?

– Величезних,– відповів я.– І вони перегризлися, коли їли телячі котлети зі срібного кошика.

Містер Памблечук і місіс Джо знову втупились одне в одного, вражені ще дужче. Я вже сам себе не тямив, як знеможений свідок під тортурами, і чого хоч міг їм наговорити.

– А де ж стояла ця карета, ради всього святого? – поцікавилась моя сестра.

– У кімнаті міс Гевішем.– Вони знову втупились одне в одного.– Але коней там не було.– Цю спасенну примітку я додав після того, як подумки відмовився від четвірки рисаків у розкішній збруї, що їх зопалу вирішив був запрягти в карету.

– Чи ж може таке бути, дядечку? – спитала місіс Джо.– Що це він плете?

– Зараз я вам поясню, добродійко,– сказав містер Памблечук.– Це, я гадаю, портшез. Вона, знаєте, жінка чуднувата, дуже чуднувата, вона така, що й не дивно, якби надумала цілі дні висиджувати в портшезі.

– А ви коли-небудь бачили, як вона в ньому сидить? – спитала місіс Джо.

– Та де ж би, коли я взагалі її ніколи не бачив! – мусив нарешті визнати містер Памблечук.– Ні разу навіть оком на неї не глянув!

– Боже милостивий, дядечку! Але ж ви розмовляли з нею?

– Та хіба ви не знаєте,– невдоволено озвався містер Памблечук,– що коли я там буваю, то стою за дверима, а двері ледве прочинені, і вона зсередини говорить до мене. І не кажіть, що ви цього не знаєте, добродійко. Ось хлопець – інша річ, він ходив туди гратися. То як же ти грався, хлопче?

– Ми гралися в прапорці,– відповів я (мені й самому тепер дивно, як згадаю, що я тоді спромігся так багато понавигадувати).

– В прапорці? – луною повторила сестра.

– Атож,– підтвердив я.– Естелла махала блакитним прапорцем, я червоним, а міс Гевішем з віконечка карети – прапорцем, що весь був у золотих зірочках. А тоді ще ми всі вимахували шаблюками й кричали «ура».

– Шаблюками! – повторила моя сестра.– Де ви взяли ці шаблюки?

– З шафи дістали,– сказав я.– Там ще я бачив пістолети… і варення… і ліки. І в кімнаті не було денного світла, тільки свічки горіли.

– Це правда, добродійко,– підтвердив містер Памблечук, повагом кивнувши головою,– Так воно і є, це я й сам бачив.

Після цього вони обоє витріщились на мене, а я з якомога невимушенішим виглядом витріщився на них, розправляючи рукою праву штанину.

Якби вони стали далі мене розпитувати, я, безперечно, забрехався б, бо вже мав намір заявити їм, що на подвір'ї у міс Гевішем бачив повітряну кулю, і тільки тому стримався, що водночас придумав живого ведмедя у неї в броварні й не знав, чому з них віддати перевагу. Але містера Памблечука і місіс Джо настільки захопило обговорення тих дивовиж, якими я їх уже обдарував, що вони мене більше на чіпали. Вони ще й тоді говорили про це, коли прийшов Джо з кузні випити кухлик чаю. Отож моя сестра – не стільки, щоб удовольнити його цікавість, скільки щоб собі розважити душу – і доповіла йому про всі ті пригоди, учасником яких я нібито був.

І ось, коли я побачив, як вражений подивом Джо безпорадно обвів голубими очима кухню, мене охопило каяття – але тільки через нього, а не тих двох. Лише перед Джо, перед самим Джо я відчував себе малолітнім страховищем у той час, як вони сиділи й обмірковували, які вигоди можуть спасти на мене від знайомства і сприяння міс Гевішем. Всі були згодні, що міс Гевішем «щось зробить» для мене; думки розходилися тільки щодо форми, в якій це виявиться. Моя сестра наполягала на чомусь матеріальному. Містер Памблечук схилявся до чималенької пожертви на моє навчання якому-небудь пристойному ремеслу – приміром, торгівлі зерном та насінням. Джо вони обоє одностайно затюкали, коли він висунув оригінальну ідею, що мені подарують щонайбільше одну з тих собак, які гризлися за телячі котлети.

– Коли твоя дурна голова нічого кращого не здатна придумати,– заявила моя сестра,– і коли в тебе є якась робота, то краще йди собі й працюй.

Він і пішов.

Коли містер Памблечук розпрощався і моя сестра почала мити посуд, я шаснув у кузню до Джо, дочекався кінця роботи, а тоді озвався:

– Я хотів би щось тобі сказати, Джо, поки ще вогонь не згас.

– Сказати щось, Піпе? – промовив Джо, підсовуючи ближче до горна низеньку лавочку, якою він послуговувався, коли підковував коней.– Ну, то кажи. Я слухаю, Піпе.

– Джо,– почав я, схопившись закасаного рукава сорочки Джо й ставши перебирати його двома пальцями,– ти пам'ятаєш усе те про міс Гевішем?

– Чи пам'ятаю! – відповів Джо. – Ще й як! Це ж так чудово!

– Мені соромно й казати, Джо, але все це неправда.

– Що ти, Піпе! – скрикнув Джо, відхиляючись назад у крайньому подиві.– Отже, ти…

– Так, ти вгадав, Джо. Це брехня.

– Але ж не все, певно?! Невже ти хочеш сказати, Піпе, що не було ніякої чорної оксамитової каре…– Він не договорив, побачивши, що я заперечливо хитаю головою.– Але бодай собаки були, Піпе? Послухай, Піпе,– він так аж наче хотів переконати мене.– Ну, нехай не було телячих котлет, але бодай собаки були?

– Ні, не було, Джо.

– Ну, хоч один собака? Хоча б щеня? Га?

– Ні, Джо, жодного собаки там не було.

Коли я приречено втупився в Джо, він подивився на мене зовсім розгубленим поглядом.

– Піпе, друзяко! Це ж неможливо, братчику! Послухай, до чого ж це ти так докотишся?

– Жахливо, Джо, правда?

– Жахливо? – скрикнув Джо.– Та це просто неймовірно! Що це тебе затьмарило?

– Не знаю, що мене затьмарило, Джо,– відповів я й, відпустивши його рукав, похнюплено сів просто в попіл біля його ніг, – але все-таки шкода, що ти навчив мене називати кралею даму і що черевики у мене грубі й руки такі пошерхлі.

І тоді я сказав Джо, що я дуже нещасний і що я не зміг нічого пояснити місіс Джо й Памблечукові, бо вони мене геть затуркали, і що у міс Гевішем була така прегарна панночка, страшенно гордовита, і що вона сказала, що я звичайний селюк, і що я сам знаю, що це правда, і що я хотів би не бути ним, і що всі ці брехні самі собою вийшли, я й не знаю як.

Мова моя була чисто риторична, і добрати ладу в ній Джо було не легше, ніж мені. Але він вивів її поза межі риторики і все поставив на свої місця.

– Одне в цьому безперечне, Піпе,– сказав Джо, трохи розваживши, – що брехня – це і є брехня. Звідки б вона не взялася, її просто не повинно бути, бо як вона виходить від творця брехні, так до нього й приводить. Тож гляди, щоб більше такого не робив, Піпе. Так не станеш незвичайним, друзяко. Та й то ще як сказати, чи ж звичайний ти. Он у дечому ти аж далеко не такий звичайний. На зріст ти малий зовсім незвичайно. І вченістю ти незвичайний.

– Де там, я темний і неосвічений, Джо.

– Е, ти от згадай, якого листа вчора ввечері написав! Ще й по-друкованому! Я не раз бачив листи, і навіть такі, що не прості люди писали, але от жодного там не було, щоб писаний друкованими літерами, їй-же бо,– сказав Джо.

– Я ж нічого не знаю, Джо. Ти це говориш, просто щоб мені було приємно.

– Знаєш, Піпе,– сказав Джо,– так це чи не так, але я гадаю, що перше треба побути звичайним вченим, а вже тоді станеш незвичайним. Ось хоч би й король, що сидить на троні й має корону на голові, – де б він зумів писати закони друкованими літерами, якби перше не вивчився абетки, ще коли був звичайнісіньким принцом, отак! – На підкріплення своїх слів Джо багатозначно шарпнув головою.– І якби почавши з першої літери, не добився до останньої. Я й сам добре знаю, яка тяжка ця наука, хоч і не можу похвалитися, що здолав її.

Мене трохи підбадьорив проблиск надії в його мудрих словах.

– Щоправда, може, тим, котрі звичайні, себто ремеслом і заробітками,– у задумі мовив далі Джо,– може б, краще їм було й спілкуватися з рівними собі, а не водити забави з незвичайними… До речі, може ж таки, бодай прапорці були, га?

– Ні, не було, Джо.

– А шкода, Піпе, що навіть прапорців не було. Та хоч би там як, а ми не будемо зараз цього зачіпати, бо ще твоя сестра розшаленіє. Це такий клопіт, що нема дурних самим на свою голову його накликати. Але послухай-но, Піпе, що я тобі скажу, як щирий друг. Це я тобі, як щирий друг, щоб ти знав. Коли ти не можеш чесним шляхом вибитися в незвичайні люди, то кривим шляхом і геть не виб'єшся. Тож-бо гляди, щоб більше не було брехень, Піпе, і ти вік звікуєш у добрі й злагоді до самої смерті.

– А ти не сердишся на мене, Джо?

– Ні, друзяко. Проте як подумати, скільки ти нині тут нам наторочив – і язик у тебе не затнувся! – за всякі ці телячі котлети та собачі бійки, то справжній твій доброзичливець порадив би тобі, Піпе, як підеш нагору спати, добренько над цим подумати. Оце й усе, друзяко, і хай більш ніколи такого з тобою не трапляється.

Піднявшись у свою кімнатинку й проказавши молитви, я не забув напучення Джо, а проте мій юний розум був такий збаламучений і такий несприйнятливий на вдячність, що ще довго після того, як я влігся, у мене снувались думки про те, яким простацьким видався б Естеллі Джо, звичайний коваль з грубими черевиками й пошерхлими руками. Я думав, що ось Джо й моя сестра сидять на кухні і що я сам теж тільки-но з кухні, тоді як міс Гевішем і Естелла навіть звички такої не мають – сидіти на кухні, вони далеко вищі від цих буденних речей. Засинаючи, я ще пригадував, як, «бувало», збавляю час у міс Гевішем, так наче я пробув там не кілька годин, а цілі тижні чи й місяці, так наче ці спогади постали не сьогодні, а бозна-як давно.

Пам'ятний то був день, бо він спричинив великі зміни у моєму житті. Але таке буває з кожним. Уявіть собі, що от з вашого життя викреслено один особливо важливий день – і як би тоді по-інакшому все воно склалося! Ви, що читаєте ці рядки, на хвильку відсуньте набік книжку і подумайте про той довгий ланцюг із заліза чи золота, з терня чи квітів, що не обвив би ваше життя, якби не було викуто першої його ланки котрогось одного пам'ятного для вас дня!

Розділ 10

Десь на другий чи третій день, коли я прокинувся вранці, мені сяйнула чудова ідея, що як я хочу стати незвичайним, то найкраще було б почати з того, щоб перейняти у Бідді все, чого вона встигла навчитись. Прийшовши ввечері до школи двоюрідної Вопслової бабці, я й заходився здійснювати цей блискучий задум. Я сказав Бідді, що з певних поважних причин маю намір вибитись у люди і що я був би дуже вдячний їй, якби вона змогла поділитися зі мною своїми знаннями. Бідді, добре дівча, охоче погодилась і зразу ж почала втілювати моє бажання в життя.

Перебіг занять чи то уроків, що їх запровадила двоюрідна бабця містера Вопсла, зводився в двох словах ось до чого. Учні гризли яблука й пхали один одному соломинки за шию, аж поки господиня закладу, зібравши всі свої сили, натужно зводилась на ноги й замахувалася березовою різкою на кого попаде з школярського гурту. Зустрівши цю атаку глузливими вигуками, учні вирівнювались рядком і під дружний гул передавали з рук до рук одну пошарпану книжчину. У цій книжчині містились абетка, деякі цифри й таблиці, трохи вправ на читання – вірніше, збереглися сліди того, що колись усе це було в ній. Тільки-но цей друкований опус розходивсь по руках, двоюрідна Вопслова бабця впадала в безпам'ятність, породжену або старечою сонливістю, або нападом ревматизму. Учні тоді влаштовували конкурсне змагання на тему «черевики» – хто кому болючіше наступить на ногу. Ця розумова вправа тривала доти, доки не вривалась Бідді й не розподіляла між ними три зашоргані Біблії (такі з вигляду, немов їх було невміло відрубано від якоїсь колоди), надруковані нечитабельніш, ніж будь-яка з антикварних книг, що згодом трапляли мені до рук, усі в чорнильних плямах і густо всіяні трупами різноманітних комах, сплющених поміж сторінками. Цю частину занять звичайно пожвавлювали поєдинки, що раз у раз спалахували між Бідді та невпокірними спудеями. Після того, як колотнеча вщухала, Бідді називала сторінку, і ми диким хором читали вголос, хто як міг (і хто як не міг) – Бідді вела перед тонким монотонним голосом, і ніхто з нас ані розумів, ані виявляв бодай найменшої шаноби до того, що читалося. Коли цей моторошний гам тривав достатньо довго, він сам собою пробуджував Вопслову двоюрідну бабцю, яка, шкутильгаючи, добиралась до котрого-небудь хлопчиська й наминала йому вуха. Це було знаком, що сьогоднішнє навчання скінчилося, і ми висипали надвір, сповнюючи повітря переможним вереском в ім'я науки. Справедливість, однак, вимагає визнати, що учням не заборонялося вряди-годи розважитись грифельною дошкою або навіть і чорнилом (коли воно водилося), хоча зимової пори нелегко було реалізувати цей аспект учених студій, оскільки тісненька крамничка, де відбувалися заняття,– вона ж правила і за вітальню та спальню Вопсловій двоюрідній бабці – ледь освітлювалась однією-єдиною кіптюжною свічкою, з якої навіть нагару нічим було знімати. Я розумів, що за таких обставин мені довгенько доведеться вибиватись у незвичайні люди; проте я вирішив таки спробувати і, уклавши з Бідді спеціальну угоду, того ж вечора збагатився деякою інформацією, вміщеною в рубриці «вогкий цукор» з невеличкого прейскуранта Бідді, на додачу до чого я ще дістав від неї для списування вдома заголовне давньоанглійське «D», яке сама Бідді перемалювала з однієї газети і яке спершу, поки вона мене не просвітила, здалось мені зображенням пряжки.

Звісно, що в нашому селі був шинок і що Джо часом любив там посидіти й викурити люльку. Того вечора я дістав від своєї сестри суворий наказ по дорозі зі школи знайти його у «Трьох Веселих Моряках» і будь-що-будь приставити додому. Отож я й спрямував свою ходу до «Веселих Моряків».

У першій кімнаті там був шинквас, а поруч, на стіні біля дверей,– написані крейдою страшенно довгі боргові рахунки, що їх, як мені здавалося, ніколи не сплачувано. Відколи себе пам'ятаю, я завжди їх там бачив, і росли вони швидше за мене. Але й крейди у наших краях хоч греблю гати, і можливо, що люди просто не проминали нагоди вжити її на що-небудь.

Оскільки була субота, господаря я застав похмуро втупленого в ці записи, проте мені потрібен був не він, а Джо, тож я тільки привітався до нього й пройшов коридором до зали в глибині приміщення, де у коминку яскраво палахкотів огонь і де Джо смалив свою люльку в товаристві містера Вопсла та якогось незнайомця. Джо зустрів мене звичним своїм: «Здоров, Піпе, друзяко!», і ледве промовив він ці слова, як незнайомець обернувся й подивився в мій бік.

Щось таємниче було в цьому чоловікові, якого я бачив уперше в житті. Голову він тримав схиленою набік, а одне око приплющене, наче цілився в щось з невидимої рушниці. У роті в нього була люлька; цю мить він вийняв її, повільно випустив дим, усе не відводячи від мене пильного погляду, і кивнув. Я теж кивнув, тоді він кивнув знову і посунувся на лавці, наче запрошуючи мене сісти поряд.

Але, маючи звичку сидіти поруч із Джо у цьому благословенному закладі, я тільки сказав: «Дякую, сер» – і присів на лавку навпроти, де Джо вже звільнив для мене місце. Незнайомець, глянувши на Джо і побачивши, що увага його заклопотана чимось іншим, кивнув мені ще раз, коли я вже сидів, і якось дуже дивно, як на мене, почухав ногу.

– Отже, ви сказали,– промовив незнайомець, обертаючись до Джо,– що ви коваль.

– Атож, так я й сказав,– підтвердив Джо.

– Ви що вип'єте, містере…? Ви, здається, не назвали свого імені.

Джо назвав його тепер, і незнайомець звернувся до нього вже на ім'я.

– Отже, ви що вип'єте, містере Гарджері? Я плачу. Так би мовити, на дорогу?

– Та знаєте,– мовив Джо,– коли казати правду, то я не вельми охочий пити чужим коштом.

– Не вельми охочі? Нехай і так,– заперечив незнайомець,– але разок не зашкодить, тим паче суботнього вечора. Тож-бо вибирайте, містере Гарджері.

– Ну хіба що заради компанії,– сказав Джо.– Ром.

– Ром,– повторив незнайомець.– А що воліє другий добродій?

– Ром,– сказав містер Вопсл.

– Рому на трьох! – гукнув незнайомець господареві.– Три склянки!

– Цей другий добродій,– зауважив Джо, відрекомендовуючи містера Вопсла,– такий, що ви б його заслухались, якби почули. Це псаломник з нашої церкви.

– Он як,– хутко підхопив незнайомець і примружив до мене око.– З тієї церкви, що на відчепі край боліт, і могили навколо неї?

– Атож,– підтвердив Джо.

Незнайомець вдоволено прицмокнув люлькою і витяг ноги вздовж лавки, де тільки він і сидів. На ньому був дорожній капелюх з широкими обвислими крисами, а під капелюхом щільно пов'язана хустинка, через що волосся зовсім не було видно. Коли він дивився на вогонь, на обличчі у нього наче з'явився якийсь хитрий вираз, а потім напівприхований усміх.

– Я не бував у ваших краях, панове, але так здається, що у вас тут безлюдна місцевість ближче до річки.

– На болотах воно здебільше безлюддя,– підтвердив Джо.

– Звичайно, звичайно. А чи не трапляються тут які цигани або, скажімо, волоцюги чи то жебраки?

– Ні,– відповів Джо,– оце хіба що втікачі-каторжники час від часу. Та на них не так і легко натрапити. Правда ж бо, містере Вопсл?

Містер Вопсл милостиво зволив кивнути головою, хоч і не надто захоплено, бо ж ці згадки не містили нічого втішного для нього.

– А вам, мабуть, доводилося їх ловити? – спитав незнайомець.

– Та раз було,– визнав Джо.– Воно-то, власне, ми й не ловили їх, а просто цікаво було подивитись, тож ми й пішли – містер Вопсл, Піп і я. Чи не так, Піпе?

– А так, Джо.

Незнайомець знову подивився на мене – усе ще мружачи одне око, так ніби цілився зі своєї невидимої рушниці,– і сказав:

– Хлопчак він у вас наче нічого. Як ви його звете?

– Піп,– відповів Джо.

– Це що, його ім'я?

– Ні, не ім'я.

– То прізвище?

– Ні,– відповів Джо.– Це просто щось як прізвисько, він сам собі його дав малюком, так воно й прижилося.

– Це ваш син?

– Та, бачите…– задумливо протяг Джо – не тому, що тут було над чим думати, а тому, що у «Веселих Моряків» так годилося – глибокодумно розмірковувати з люлькою в зубах, незалежно про що йшлося.– Як вам сказати… Ні, Ні, не син.

– Небіж? – запитав незнайомець.

– Та, бачите…– промовив Джо все в такій самій поважній задумі.– Власне, ні. Правду кажучи, ні, не небіж.

– Тоді хто ж він вам, у лихої години? – вигукнув незнайомець, як мені здалося, з зовсім недоречною гарячковістю.

Аж це до розмови вклинився містер Вопсл. За родом своєї діяльності добре поінформований у питаннях спорідненості, оскільки йому доводилось пам'ятати всіх родичів, з якими не дозволяється брати шлюб, він докладно з'ясував, які саме родинні зв'язки поєднують мене з Джо. На завершення містер Вопсл гаркливо відтарабанив якийсь монолог із Річарда Третього, додавши при кінці: «Як каже поет», чим достатньою мірою (у власних очах) виправдав свою поведінку.

Зауважу, до речі, що містер Вопсл кожного разу, коли заговорював про мене, вважав за доцільне скуйовдити при цьому моє волосся, щоб воно лізло мені в очі. Я й досі не розумію, чому і він, і всі інші, хто бував у нас в гостях, неодмінно мусили піддавати мене цій принизливій процедурі. Здається, не було жодного випадку за моїх ранніх літ, щоб котрийсь довгорукий добродій з нашого кола, завівши про мене мову, не виявляв своєї прихильності в такий спосіб.

Увесь цей час незнайомець дивився тільки в мій бік, і то так, наче твердо вирішив кінець кінцем мене підстрелити й покласти трупом. Але після того, як він згадав лиху годину, більше ні слова не почулося з його уст, аж поки подали склянки рому з водою. Ось тоді він і стрельнув, і постріл цей був напрочуд дивний.

Словами він нічого не сказав, а просто розіграв цілу пантоміму, адресовану тільки для мене. Він розколотив ром у своїй склянці тільки для мене і для мене ж покуштував його. Але і розколотив, і покуштував ром він не поданою йому ложкою, а напилком.

Зробив він це так, що тільки сам я й побачив напилка, а скінчивши, витер його й сховав у нагрудну кишеню. Я зразу ж здогадався, що це напилок Джо і що цей незнайомець знає мого арештанта. Я втупився в нього, мов зачарований. Але він тепер невимушено відхилився на лавці й уже не звертав на мене уваги, завівши розмову головним чином про ріпу.

Суботніми вечорами наше село огортало розкішне відчуття, що всі клопоти залагоджено й можна супокійно перепочити перед тим, як знову доведеться братися за життя, тож з такої нагоди Джо наважився пробути в шинку на півгодини довше, ніж звичайно. Коли ці півгодини й ром водночас вичерпалися, Джо підвівся й узяв мене за руку.

– Стривайте хвилинку, містере Гарджері,– озвався незнайомець.– У мене, здається, завалявся в кишені новенький блискучий шилінг, і якщо я його знайду, він дістанеться вашому хлопцеві.

Незнайомець вийняв з кишені пригорщу дрібних монет, вибрав з неї шилінга і, загорнувши його в якийсь пожмаканий папірець, вручив мені.

– Це тобі,– сказав він.– Запам'ятай! Тобі особисто!

Я подякував йому, витріщившись на нього поза межі всякої пристойності і міцно тримаючись за Джо. Незнайомець попрощався з Джо, попрощався з містером Вопслом (котрий теж вийшов з нами), а на мене тільки глянув тим своїм прицільним оком – ні, не глянув, бо воно в нього було приплющене,– але хіба мало на що здатне око, коли його примружити!

Дорогою додому, якби мені охота говорити, я міг би вибалакатись уволю, адже містер Вопсл розпрощався з нами на самому порозі «Веселих Моряків», а Джо весь час тримав рота широко розтуленим, щоб якомога більше вивітрився дух рому. Але я був страшенно приголомшений тим, що знову випливли назовні мій давній злочин і давній знайомець, тож ні про що інше не міг і думати.

Джо, підбадьорений тією рідкісною обставиною, що моя сестра виявилась не надто сердитою, коли ми показалися в кухні, вирішив розповісти їй про блискучого шилінга.

– Закладаюся, що фальшивий, – урочисто заявила місіс Джо.– Бо чого б він дарував його хлопцеві! Ану-но покажи.

Я дістав монету з папірця, і перевірка підтвердила її справжність.

– Але що це? – скрикнула місіс Джо, кидаючи геть шилінга й хапаючи папірець.– Дві фунтові банкноти?

Таки й правда: дві замащені пухкенькі банкноти по фунту стерлінгів, здавалося, близько знайомі з усіма скоторинками графства. Джо знов схопив капелюха й побіг до «Веселих Моряків» з наміром повернути банкноти власникові. Поки Джо не було, я сидів на своєму звичайному ослінчику й невидюще дивився на сестру, впевнений, що незнайомця там уже не буде.

Незабаром Джо повернувся й сказав, що незнайомця справді вже немає, але що він, Джо, переказав у «Веселих Моряках», де власник може знайти свої гроші. Тоді моя сестра загорнула їх у шматок паперу й поклала під висушені пелюстки троянди в розписаному чайнику на буфеті у святковій вітальні. Там вони й залишилися лежати, ставши для мене джерелом гнітючих видив ще багато-багато днів та ночей.

Того вечора я довго не міг заснути, усе мені не сходило з думки, як незнайомець цілиться в мене з невидимої рушниці та як ганебно й ницо я повівся, вступивши в потаємну змову з каторжниками (про що я вже встиг був і забути). Та й згадки про напилка не давали мені спокою. Мене брав страх, що, коли я найменш цього сподіватимусь, він знов візьме й вигулькне. Зрештою я приспав себе думкою про візит до міс Гевішем наступної середи, але й уві сні не знайшов спокою: мені примарилось, наче з-за дверей насувається на мене напилок, а хто його тримає – не видко. Я аж закричав і прокинувся.