Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 38

Якщо після моєї смерті коли-небудь у цьому старому масивному особняку над Річмондським лугом заведеться привид, то це буде не хто інший, як мій невгомонний дух. О, як багато ночей і днів блукав він у ньому, коли там жила Естелла! Хоч би де бувши тілом, душею я незмінно й невтримно вертався до цього будинку.

Місіс Брендлі, леді, яка взяла до себе Естеллу, була вдовою і мала одну дочку, на кілька років старшу від Естелли. Мати виглядала молодувато, дочка – старувато, мати – була квітуча обличчям, дочка – прив'яла, мати захоплювалась світськими насолодами, дочка – теологією. Вони посідали те, що називається добрим становищем у товаристві, багато роз'їжджали і самі приймали багатьох.

Їх з Естеллою ледве чи зв'язували які-небудь почуття – скорше ніяких не було,– але вважалося, що вони потрібні їй, а вона їм. Місіс Брендлі приятелювала з міс Гевішем до того, як та пішла у своє відлюдництво.

І в домі місіс Брендлі, і поза ним я терпів найнеможливіші муки, що їх тільки могла накликати на мене Естелла. Характер наших з нею стосунків, коли вона трималася зі мною простіше, ніж з іншими, але зовсім не прихильніше, доводив мене мало не до розпачу. Мною вона дражнила своїх залицяльників, і водночас сама простота наших взаємин давала їй змогу демонстративно нехтувати моє почуття. Якби я був її секретарем, служкою, однокровним братом, убогим родичем – чи хоча б меншим братом її нареченого,– то й тоді не відчував би, що, перебуваючи так близько від неї, я дуже далеко від здійснення своїх надій. Що мені дозволено було називати її на ім'я й чути, як вона називає мене на ім'я,– це тільки посилювало мої страждання і доводило мене до ще більшої нестями, аніж інших закоханих у неї.

А залицяльників вона мала силу-силенну. Через мої ревнощі мені здавалося, що кожен, хто підходить до неї, уже її залицяльник, але й без того їх було більше ніж досить.

Я часто бачив її в Річмонді, часто чув про неї в Лондоні, часто катався з нею і з обома Брендлі по річці. І не перелічити пікніків, іменин, вечірок, поїздок в оперу, на драму й на концерти, всіляких інших розваг, на яких я бував поруч з нею, і всі вони ятрили мені душу. Жодної щасливої години я не зазнав у товаристві Естелли, хоч сам дні й ночі тільки й марив про те, яким щастям було б не розлучатися з нею аж до могили.

Увесь цей період – а він тривав, як незабаром стане ясно, дуже довго за моїм тодішнім уявленням – Естелла в поводженні зі мною силкувалася підкреслити, що наше спілкування накинуто нам іззовні. Але бували моменти, коли вона раптом відходила він цього тону і взагалі від своєї заданості в манерах і начебто шкодувала мене.

– Піпе, Піпе,– сказала вона одного вечора, бувши якраз у такому незаданому настрої,– ми саме сиділи біля присмеркового вікна у річмондському домі,– невже ви так і не навчитесь остерігатись?

– Чого остерігатись?

– Мене.

– Остерігатись вас – тобто не захоплюватись вами, ви це маєте на увазі, Естелло?

– Маю на увазі! Якщо ви не бачите, що я маю на увазі, то ви сліпий.

Хотів я їй відповісти, що кохання ж і є сліпим, але мене стримала думка – через неї я теж чимало натерпівся,– що негоже нав'язуватися своїми почуттями, коли Естелла й без того муситиме скоритись волі міс Гевішем і знає це. У мені завжди жив страх, що вся її гордість опирається цьому примусові і що в душі вона не може не збурюватись проти мене.

– В усякому разі,– сказав я,– сьогодні ніхто мене не остерігав, ви ж навіть самі написали мені приїхати.

– Це правда,– погодилась Естелла з холодною дужною посмішкою, від якої у мене щоразу терпло на серці.

Подивившись трохи на сутінки за вікном, вона мовила далі:

– Міс Гевішем знову викликає мене на один день до Сатіс-Гаусу. Ви, коли згодні на це, маєте одвезти мене туди й привезти назад. Вона проти того, щоб я їхала сама, і не дозволяє мені брати з собою покоївку, бо не терпить, коли челядь пліткує про неї. То ви можете мене супроводити?

– І ви питаєте, Естелло!

– Отже, можете? Тоді, будь ласка, післязавтра. Всі витрати ви оплачуєте з мого гаманця. Така умова, чуєте?

– Я мушу скоритись,– відповів я.

Це було перше й останнє попередження як щодо цієї поїздки, так і щодо всіх інших: міс Гевішем ніколи мені не писала, і я навіть не знав її почерку. Через день ми з Естеллою поїхали і застали міс Гевішем у тій самій кімнаті, де я її вперше побачив, і в домі – зайве й додавати – нічогісінько не змінилося.

Любов її до Естелли стала ще страшнішою, ніж була тоді, коли я бачив їх удвох останнього разу; я свідомо вживаю цього слова, бо її пестощі й погляди на Естеллу – це таки воістину було щось страшне. Вона упивалася красою дівчини, упивалась її словами, упивалась її жестами і, дивлячись на неї, мемрала губами свої тремтячі пальці, немов пожирала прекрасне створіння, яке сама ж і викохала.

З Естелли вона переводила погляд на мене, наче хотіла прозирнути мені в саме серце й пересвідчитись, чи глибоко його зранено.

– Як Естелла до тебе ставиться, Піпе, як вона ставиться? – з відьомською настирливістю допитувалася міс Гевішем знову й знову, дарма що Естелла була поруч.

Але особливо моторошною видалась мені вона, коли ми сиділи ввечері при мерехтливому вогні каміна: притисши до себе ліктем Естеллину руку і вп'явшись у неї кістлявими пальцями, вона випитувала в Естелли імена й титули причарованих її вродою чоловіків, що про них та регулярно згадувала в листах; міс Гевішем прикипіла до цього реєстру так затято, як може прикипіти тільки смертельно ушкоджений розум, другою ж рукою вона спиралася на свій костур, підборіддя поклала на цю руку, а її втуплені в мене вибляклі очі пашіли, мов у привида.

І хоч як боляче було мені від цих розмов, хоч як гостро давали вони мені відчути мою залежність, а то й приниженість,– я вбачав у них свідчення того, що Естеллі суджено мстити за міс Гевішем чоловічому родові і що вона стане моєю лише тоді, коли ця помста бодай якоюсь мірою удовольнить міс Гевішем. Я вбачав у них також доказ того, що Естеллу заздалегідь приділено мені. Бо посилаючи її у світ зваблювати, і мучити, і ранити, міс Гевішем мала ту зловтіху, що дівчина однаково недосяжна для всіх залицяльників і що всякий, хто поставить на цю карту, неминуче програє; і ще я вбачав у цьому хворобливе жадання навіть і мені завдати мук, дарма що в кінці на мене таки чекає винагорода. Я вбачав у цьому також причину того, чому я маю так довго чекати, чому мій колишній опікун уперто не визнає, що він посвячений у плани щодо мене. Одне слово, я вбачав у цьому і міс Гевішем – такою, якою вона поставала переді мною і тоді, і раніше,– і виразну тінь затемненого нездорового дому, в якому її життя ховалося від сонця.

Свічки, що освітлювали кімнату міс Гевішем, стояли в канделябрах, прикріплених на стінах. У затхлому повітрі вони горіли рівним і тьмяним полум'ям. Дивлячись на них, на їхнє мерхле сяйво, на зупинений годинник, на напівзотлілі клапті її весільного вбрання, розкидані на столі й на підлозі, на цю схудлу жінку, довжелезне примарне відбиття якої падало на стелю й стіну, я знову й знову вбачав у всьому підтвердження своїх здогадів. Мої думки перекинулись до зали по той бік сходів, де стояв накритий стіл, і я й там читав ці самі слова – у павутинні, що обвисало з вази посеред столу, в повзанні павуків по скатертині, в шурхоті полохливих мишей за панелями стін, у неквапливих прогулянках тарганів по підлозі.

І от саме під час цих моїх відвідин Естелла й міс Гевішем перекинулись кількома гострими словами. Це я вперше був свідком такої сцени.

Ми сиділи біля вогню, про що я вже говорив, і Естеллина рука досі була притиснута ліктем міс Гевішем, і досі ще в долоню дівчини впивалися пальці старої жінки, коли це Естелла потроху почала вивільнювати руку. Вона й раніше не раз виказувала бридливе роздратування цими виявами шаленої ніжності і тільки терпіла їх, зовсім ані рада їм, ані охоча відповісти на них взаємністю.

– Що! – сказала міс Гевішем, блиснувши на Естеллу очима.– Я тобі обридла?

– Ні, це я сама собі трохи обридла,– відповіла Естелла і, випручавши-таки руку й відійшовши до каміна, звернула погляд до вогню.

– Не кажи неправди, невдячна! – скрикнула міс Гевішем і гнівно стукнула костуром об підлогу.– Я тобі обридла!

Естелла незворушно глянула на неї і знову перевела погляд на вогонь.

ї граційна постава й прегарне обличчя виявляли таку цілковиту байдужість до дикого спалаху старої жінки, що було не далеко від жорстокості.

– О бездушне створіння! – вигукнула міс Гевішем.– О, холодне, холодне серце!

– Що-о? – спитала Естелла, прихилившись до камінної полички; все так само байдужа, вона тільки повела очима в бік міс Гевішем.– Ви докоряєте мені, що я холодна? Ви?

– Бо хіба ж неправда? – гостро відповіла та.

– Ви повинні б знати,– сказала Естелла,– що я така, якою ви мене зробили. Чи хвали я варта, чи огуди, чи успіху я досягла, чи хреста несу – все це ваша і заслуга, і вина.

– О, ви тільки гляньте на неї, тільки гляньте! – гірко промовила міс Гевішем.– Ви тільки гляньте, яка вона недобра й невдячлива, і це в тому самому домі, де її виховано! Де я притискала її малою до своїх нещасних грудей, які ще кривавилися ранами, де я роками виливала на неї свою ніжність!

– Ну, в цьому я вже не винна,– відказала Естелла,– бо я тоді ледве тільки навчилася ходити й говорити. Але чого ви від мене хочете? Ви були дуже добрі зі мною, і все, що у мене є, я завдячую вам. Чого ж ви ще хочете?

– Любові,– промовила та.

– Я вас люблю.

– Ні, не любиш,– заперечила міс Гевішем.

– Моя прибрана мати,– почала Естелла, не міняючи граційної пози й не підвищуючи голосу, як це робила стара жінка, і не виказуючи ані гніву, ані ніжності.– Моя прибрана мати, я вже сказала: все, що у мене в, я завдячую вам. Все, що я маю,– ваше. Все, що ви дали мені, я можу вам повернути, коли така ваша воля. Поза цим я нічого не маю. Але якщо ви просите від мене того, чого ніколи мені не виявляли,– то я, при всій своїй вдячності й почутті обов'язку, не можу зробити неможливого.

– Це я ніколи не виявляла до неї любові! – скрикнула міс Гевішем, у нестямі обертаючись до мене.– Я ніколи не виявляла любові, я, що любила її так палко – аж до ревнощів, або й до гострого болю, як-от зараз, коли я чую від неї такі слова! Та краще, та краще нехай назве вона мене божевільною!

– Чого б це я називала вас божевільною? – відказала Естелла.– Саме я? Та чи ж хто-небудь на світі краще, ніж я, знає, яку певну мету ви перед собою поставили? Чи ж хто-небудь краще, ніж я, знає, яка у вас міцна пам'ять? Та це ж я сиділа перед цим самим каміном на ослінчику, який і досі біля вас, слухала вашу науку й дивилась у ваше обличчя, яке так разило мене й проймало страхом!

– І все вже забуто! – простогнала міс Гевішем.– Так скоро забуто!

– Ні, не забуто,– заперечила Естелла.– Не забуто, а старанно бережеться у моїй пам'яті. Чи ж було коли так, щоб я вчинила всупереч вашим настановам? Щоб я знехтувала вашу науку? Щоб я коли-небудь допустила сюди,– вона торкнулася рукою грудей,– те почуття, яке ви в мені викоренили? Будьте ж справедливі щодо мене.

– Самі гордощі, самі гордощі! – простогнала міс Гевішем, обіруч відкидаючи своє сиве волосся.

– А хто прищепив мені ці гордощі? – відказала Естелла.– Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?

– І така недобра, така недобра! – простогнали міс Гевішем, повторивши той самий жест.

– А хто навчив мене буди недоброю? – відказала Естелла.– Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?

– Але ти ж горда й недобра зі мноюі – голос міс Гевішем мало не зірвався на крик, коли вона простягла вперед руки.– Естелло, Естелло, Естелло, ти ж горда й недобра зі мною!

Естелла хвильку подивилась на неї з холодним подивом і ані здригнулася, а потім знов перевела погляд на вогонь.

– Мені незрозуміло,– помовчавши, промовила Естелла і підвела очі на міс Гевішем,– чому ви влаштовуєте ці недоречні сцени, коли я приїжджаю до вас після розлуки. Я ніколи не забувала ні вашого горя, ні його причини. Я ніколи не відступаюся від вас і від вашої науки. Я не можу собі закинути, щоб хоч раз проявила якусь слабкість.

– Хіба це була б слабкість,– відповісти любов'ю на любов? – вигукнула міс Гевішем.– Але що ж – вона назвала б це слабкістю!

– Я вже майже розумію,– задумливо почала Естелла, знов перемовчавши трохи в такому самому холодному подиві,– як це вийшло. Якби ви виховали свою приймачку в темряві оцих покоїв і приховали від неї саме існування денного світла, при якому вона ніколи не бачила вашого обличчя, і після цього якби вам закортіло, щоб вона враз зрозуміла, що таке денне світло, а вона не змогла б цього зробити,– то ви б розчарувалися й образились?

Міс Гевішем нічого не відповіла – обхопивши голову руками й тихо стогнучи, вона погойдувалась на своєму кріслі.

– Або,– мовила далі Естелла,– і це буде ясніше – якби ви з самого її дитинства постійно й невідступно нав'язували думку, що денне світло існує, але що воно створене їй на шкоду й на згубу, і що вона повинна завжди уникати його, бо воно погубило вас і може погубити її, і якби після цього вам закортіло, щоб вона сприйняла денне світло, як щось нормальне, а вона не змогла б,– то ви б розчарувалися й образились?

Міс Гевішем сиділа й слухала (принаймні так мені здавалося, бо я не бачив її обличчя), але знову нічого не відповіла.

– Що ж, якою мене зроблено, такою й беріть,– докінчила Естелла.– І успіху свого я не сама досягла, і хреста не сама на себе взяла – на це обставини мого життя склалися.

Я й не помітив, як це міс Гевішем опинилася долі, серед свого весільного стріп'я. Скориставшись цією хвилиною – мене вже давно поривало втекти звідси,– я вийшов з кімнати, після того як помахом руки попрохав Естеллу змилостивитись над старою жінкою. З порога я побачив, що Естелла все так само стоїть біля каміна, як і стояла. Сиве волосся міс Гевішем розтріпалося по підлозі всуміш з весільними лахманами, і вся вона була жалюгідною руїною.

Тяжко мені було на серці, коли я з годину чи й більше блукав під ясними зорями у дворі, навколо броварні, стежками занехаяного садка. Набравшись нарешті духу й вернувшись до кімнати, я побачив, що Естелла сидить біля ніг міс Гевішем і зшивав докупи одну з тих старих суконь, що розповзлись на клапті,– згодом я не раз згадував їх, коли дивився на вибляклі посмуги старих корогов, порозвішаних на стінах соборів. Того вечора я з Естеллою ще пограв, як бувало, у карти – тільки ми вже були мастаки і грали не в які, а у французькі ігри,– і так настала пора лягати спати.

Мені постелили у флігелі за двориком. Вперше я проводив ніч у Сатіс-Гаусі, і сон уперто не йшов до мене. Цілі сотні міс Гевішем не давали мені спокою. Вона ввижалася мені то зліва, то справа, то в узголів'ї, то в ногах, то поза ледь причиненими дверима туалетної кімнатки, то в самій тій кімнатці, то вгорі наді мною, то внизу – всюди. Нарешті, коли час доповз до другої години ночі, я відчув, що таки не засну тут і що мушу встати. Тож я встав, одягся і через дворик перейшов у довгий кам'яний коридор, щоб дістатись на зовнішнє подвір'я і там походити, коли трохи вляжеться у мене на душі. Але в коридорі я зараз же загасив свою свічку, помітивши, як удалині, мов привид, ступає з тихим плачем міс Гевішем. Пройшовши за нею, я побачив, що вона стала підійматися сходами. У руці в неї була свічка, вийнята, мабуть, із канделябра у спальні, а сама вона при цьому світлі скидалася на примару. Знизу від сходів мені не видно було, як вона відчинила двері, але я відчув, як пахнуло спертим духом парадної зали,– вона пройшла туди, потім через площадинку до себе в кімнату, потім знов до зали, усе з тим же тихим плачем. Перечекавши трохи, я спробував напомацки вибратись надвір або вернутись назад, але спромігся на це лише тоді, як перші проблиски світання процідились у коридор. І весь цей час, коли я підходив ближче до сходів, чулися вгорі її кроки, миготіла свічка й долинав неугавний тихий плач.

Суперечка між нею та Естеллою більше не виникала ні наступного дня, коли ми від'їжджали, ні за інших наших приїздів, а їх було, наскільки пригадую, ще четверо. Та й ставлення міс Гевішем до Естелли ані в чому не змінилося, хіба що в її почуваннях з'явилося щось подібне до страху.

Неможливо – хоч як я й хотів би цього! – перегорнути цю сторінку мого життя, не згадавши на ній імені Бентлі Драмла.

Одного дня, коли Зяблики зібралися в повному складі і коли всі встигли пересваритися між собою на доказ квітучої взаємозичливості, голова зборів закликав присутніх угамуватись, нагадавши, що містер Драмл ще не виголосив тосту за здоров'я леді – згідно зі статутом клубу сьогодні це випадало зробити саме цьому мурлові. Коли карафки пішли по колу, мені видалось, наче Драмл якось так гидко вищирився в мій бік – що, зрештою, не дуже мене й здивувало, оскільки ми й не мали обопільної симпатії. Але яке ж було моє обурення, коли він запропонував членам клубу випити за здоров'я «Естелли»!

– А як на прізвище? – поцікавився я.

– Не має значення,– відрубав він.

– І звідки вона? – спитав я.– Ви зобов'язані сказати звідки.– Таке правило й справді існувало серед Зябликів.

– З Річмонда, джентльмени,– заявив Драмл, так наче виключаючи мене з-посеред їх числа.– І незрівнянна красуня.

«Дуже ж він знається на незрівнянних красунях, ідіот нещасний!» – шепнув я Гербертові.

– Я знайомий з цією леді,– голосно сказав Герберт, коли всі випили.

– Справді? – озвався Драмл.

– Я теж,– додав і я, зашарівшись.

– Справді? – повторив Драмл.– О господи!

На яку-небудь іншу відповідь (хіба загилити склянкою чи тарілкою) цей бевзь і не був здатен, але я, спалахнувши від цього слова, наче від бозна-як дошкульного дотепу, скочив на ноги й заявив, що коли високодостойний Зяблик виступає в цьому Гаю – ми полюбляли вдаватись до таких парламентських зворотів,– пропонуючи тост за здоров'я леді, з якою він зовсім не знайомий, то я не можу оцінити це інакше, як нахабство. На що містер Драмл схопився з місця й запитав: що я хочу цим сказати? У відповідь на що я вдався до крайнього засобу, висловивши надію, що він знає, де мене знайти.

Питання про те, чи можливо у християнській країні обійтися після таких слів без кровопролиття, викликало справжній рейвах серед Зябликів. Дебати набрали досить гучного характеру, і не менш як шість інших високодостойних членів висловили шістьом іншим надію, що ті знають, де їх можна знайти. Кінець кінцем ухвалили таке (оскільки Гай взяв на себе обов'язки суду честі): у разі містер Драмл подасть найменший доказ того, що він мав честь бути знайомим з цією леді, містер Піп, як джентльмен і Зяблик, повинен перепросити за те, «що, пройнявшись запалом, він…» і так далі. Щоб наша честь не вичахла, розгляд справи призначили вже на наступний день, і того ж таки дня Драмл прибув з коротенькою запискою почерком Естелли, де вона чемно сповіщала, що мала честь кілька разів танцювати з ним. Мені не лишилось нічого іншого, як перепросити, «що, пройнявшись запалом, я…» і так далі, і забрати назад, як цілком необгрунтовану, заяву про те, що мене можна десь там знайти. Після цього ми з Драмлом із годину ще глухо погарикували один на одного, а Гай аж заходився від безладних суперечок, внаслідок яких було проголошено, що ніколи ще взаємозичливість серед членів клубу не сягала такого високого рівня.

Я розповідаю все це легкома, але пережив ті дні я аж ніяк не легко. Словами й не передаси, як боляче мені було довідатись, що Естелла обдаровує своєю прихильністю такого ницого неотесу й незграбу, такого телепня, дурніш якого ще попошукати. Моє почуття до неї горіло чистим вогнем великодушності та самозречення, і я й досі тільки цим і можу пояснити, чому мені нестерпно було навіть думати, що вона сходить на рівень цієї тварюки. Звісно, що хоч би до кого вона прихилилася, мене б це не врадувало, але якби то був хтось вартніший, я переживав би це не так гостро й болісно.

Невдовзі я пересвідчився – та це й неважко було,– що Драмл залицяється до неї і вона не відшиває його. Ще трохи минуло часу, і він уже не давав їй проходу, тож ми з ним стали стикатися день у день. Він переслідував її невтомно, з тупою впертістю, а вона так само невтомно його заохочувала: то ласкавістю, то холодністю, то мало не лестячи, то відверто виявляючи свою зневагу, то зустрічаючи його як доброго знайомого, а то наче й зовсім не пам'ятаючи, хто він.

Але Павук, як назвав його містер Джеггерс, звичний був чекати на здобич і мав павуче терпіння. На додачу до цього він твердолобо вірив у свої гроші й знатність, що часом незле йому ставало у пригоді, заступаючи цілеспрямованість та силу волі. Отож уперто липнучи до Естелли, Павук уже цим самим віднаджував багатьох тямковитіших зальотників і не раз звивав своє павутиння й спускався згори саме слушної для себе хвилини.

На одному міському балу в Річмонді (в ті часи такі бали влаштовували повсюдно), де Естеллина врода зачарувала всіх, цей недотепа так в'язнув до неї і вона так терпляче сприймала це, що я вирішив поговорити з нею про нього. Я скористався хвилиною, коли вона, чекаючи на місіс Брендлі, щоб разом їхати додому, сиділа осторонь серед ваз із квітами. Я ж був поруч, бо майже завжди супроводив її при таких виїздах.

– Ви втомились, Естелло?

– Та трохи, Піпе.

– Воно й не дивно.

– Але мені якраз це зайве, бо я ще маю перед сном написати листа до Сатіс-Гаусу.

– Звітуватись про сьогоднішній тріумф? – сказав я.– Але мало чого він вартий, Естелло.

– На що ви натякаєте? Я щось нічого й не помітила.

– Естелло,– сказав я,– подивіться-но на того молодика в кутку, що не зводить з нас погляду.

– А навіщо мені на нього дивитись? – відказала Естелла, підводячи натомість погляд на мене.– Чим таким цей молодик у кутку, як ви кажете, відзначився, щоб на нього дивитись?

– Оце ж я й хотів у вас спитати,– сказал я.– Він же ввесь вечір кружляє біля вас.

– Навколо запаленої свічки кружляють метелики й усяка інша бридка комашня,– відказала Естелла, зиркнувши в його бік.– Чи ж може свічка цьому зарадити?

– Свічка не може,– зауважив я,– але Естелла може!

– Та хтозна,– сказала вона, засміявшись.– А проте, можливо, й так. Думайте як завгодно.

– Але ж, Естелло, вислухайте мене. Мені страшенно прикро, що ви підохочуєте цього Драмла, якого всі тільки зневажають. Ви ж знаєте, що до нього інакше й не ставляться.

– Ну то й що? – спитала вона.

– Ви ж знаєте, що вдачею він так само непривабний, як і зовнішністю. Обмежений, нестриманий, понурий, бекебетний.

– Ну то й що? – спитала вона.

– Ви ж знаєте, що у нього за душею нічого нема, крім грошей та купи тупоголових предків,– ви ж знаєте, хіба ні?

– Ну то й що? – спитала вона втрете, і за кожним разом її премилі очі ставали все ширші.

Щоб якось здолати цю її короткослівну відповідь, я сам ухопився за неї і запально вигукнув:

– Ну то й що! А те, що я цим мучуся!

Якби ж тільки я міг повірити, що вона приманює Драмла, аби цим завдати мені – саме мені! – муки, у мене б зразу відлягло на серці, але вона, як звичайно, просто забувала про моє існування, тобто дарма було й видумувати собі щось таке.

– Не говоріть дурниць, Піпе,– сказала Естелла, кинувши оком по кімнаті.– Хоча на інших, може, це й справді так впливає, і, може, я цього й хочу. Але про це не варто балакати.

– Ні, таки варто,– заперечив я,– бо я не витерплю, коли люди почнуть говорити, що «вона свою вроду й чари пускає на цього сущого хама».

– Я це витерплю,– сказала Естелла.

– Ох, та не будьте ж така гордовита, така непоступлива, Естелло!

– Тепер я гордовита й непоступлива! – сказала Естелла, розводячи руками.– А хвилину тому мені дорікали, що я зійшла на рівень хама!

– Бо й правда,– гарячково мовив я,– адже ось цього самого вечора у мене на очах ви дарували йому такі погляди й усмішки, яких ніколи не дарували… мені!

– То ви хочете,– сказала Естелла, раптом звертаючи на мене пильний і зосереджений, мало не гнівний погляд,– щоб вас дурили й заманювали в пастку?

– Тобто ви його дурите й заманюєте в пастку, Естелло?

– Атож, і багатьох інших теж – усіх, крім вас. Ось підходить місіс Брендлі. Більше я нічого не скажу.

А тепер, присвятивши увесь цей розділ тому, що так довго панувало у моєму серці і так часто примушувало його знов і знов страждати, я можу нарешті перейти до події, що зависала наді мною вже довший час, події, передумови до якої постали ще перед тим, як я дізнався, що є на світі така Естелла,– її дитячий розум тоді щойно починав відчувати на собі руйнівний вплив міс Гевішем.

В одній східній казці важку брилу, що мала в годину тріумфу впасти на владареву голову, довго вирубали в каменярні, довго пробивали в скелях багатоверстовий тунель для мотуза, який утримував би брилу на місці, саму брилу довго піднімали й вправляли в дах, обмотали її мотузом і довго протягували той мотуз довжелезним тунелем до великого залізного кільця. Коли після нескінченних зусиль усе було готове й надійшла належна година, султана розбудили глухої ночі, дали в руку гостру сокиру, що мала відділити мотуз від великого залізного кільця, і він ударив сокирою, вивільнений мотуз зник удалині, і стеля обвалилася. Отак було й зі мною: всі підготовчі зусилля, близько й далеко від мене, що вели до неминучого кінця, довершилися, водномить ударила сокира, і я опинився під руїнами своєї твердині.