Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 16

Ще не відійшовши у думках від «Джорджа Барнуела», я спершу схильний був повірити у свою причетність до нападу на сестру або, в усякому разі, в те, що підозра насамперед упаде саме на мене, оскільки я близький її родич, і котрий, як це всім було відомо, багато що їй завдячував. Але вранці, при світлі дня, я передумав цю справу і, наслухавшись різних вражень з усіх боків, прийшов до іншого, тверезішого висновку.

Того вечора Джо, посмоктуючи люльку, просидів у «Трьох Веселих Моряків» від чверті на дев'яту до без чверті десята. Поки він був там, один робітник з ферми, вертаючись у село, бачив мою сестру в дверях кухні, і вона ще привіталась до нього. Робітник той не міг пригадати, коли саме це було (спробувавши напружити пам'ять, він і зовсім заплутався),– але гадав, що перед дев'ятою. Прийшовши додому за п'ять хвилин до десятої, Джо застав її розпластаною на підлозі и кинувся кликати на допомогу. Вогонь у коминку палав ще досить яскраво, і нагару на свічці було небагато; правда, її вже хтось погасив раніше.

В домі все вціліло, і в кухні не було ніякого розгардіяшу, тільки ото свічку погашено (вона стояла на столі близько дверей, за спиною у сестри, що була лицем до вогню у момент нападу) та ще все довкруг забризкане кров'ю – певно, коли сестра падала. Але на місці злочину знайшовся один вельми прикметний речовий доказ. Вдарено сестру було чимось тупим і важким у голову й спину; коли вже вона впала ницьма, в неї щосили пошпурили щось важезне. Отож, підносячи дружину з підлоги, Джо побачив поруч арештантські кайдани з перепиляним кільцем.

Приглянувшись своїм ковальським оком, Джо заявив, що перепиляно їх уже давненько. Оскільки вони походили з плавучої в'язниці, звідти прийшли люди і, перевіривши кайдани, підтвердили думку Джо. Вони не бралися твердити, коли саме ці кайдани зникли з баржі, якій, безперечно, належали, але рішуче заперечили припущення, ніби їх міг носити хтось із тих каторжників, що втекли попереднього дня. До того ж одного з них уже зловили, і він був у кайданах.

Знаючи дещо більше за інших, я дійшов до власного висновку. Я був певний, що це кайдани мого арештанта, ті самі, які він при мені перепилював на болотах, хоч я й у думках не припускав, щоб він міг мати якесь відношення до скоєного. Я вважав, що вони потрапили до рук комусь іншому, хто й використав їх для таких нелюдських цілей. Може, то був Орлік, а може, той незнайомець, що показував мені напилка.

Тільки ж Орлік і справді ходив до міста, як він сказав нам біля застави: за вечір його там не раз бачили по шинках у різних компаніях, а до села він вернувся разом зі мною й містером Вопслом. Проти нього не свідчило нічого, хіба що сварка, але ж моя сестра сварилася з ним і з усіма іншими десять тисяч разів! Та й незнайомець – якби він повернувся забрати свої дві фунтові банкноти, непорозуміння й не могло б виникнути, бо моя сестра загодя приготувала ті гроші на віддачу. І ніякої сварки ж і не було: нападник увійшов знишка й так раптово, що збив сестру з ніг, навіть не давши їй обернутись.

Страшно було подумати, що це я, хоч і мимоволі, дав лихочинцеві до рук зброю, але де я міг від цього визнання подітися! У мене аж голова йшла обертом, коли я думав і передумував про те, чи не треба мені кінець кінцем скинути з себе ці чари дитячих літ і розповісти все Джо. Протягом кількох подальших місяців я кожного дня вирішував, що цього не варто робити, а наступного ранку брався знову сперечатися сам із собою. Суть справи полягала в тому, що ця таємниця настільки задавнилася, настільки вросла в мене й зробилася часточкою мого єства, що мені вже несила було й відірвати її від себе. Мало того, що вона й так спричинила багато знегод, я боявся, що коли Джо повірить мені, то цим тальки віддалиться від мене, але чи не дужче боявся я, що він мені не повірить, а сприйме це, як ще одну з моїх вигадок, щось на зразок тих собак і телячих котлет у домі міс Гевішем. Та хоч би там як, а я просто зволікав і ні на що не наважувався – бо ж хіба не бувало у мене й раніше, що я зроблю щось, а тоді починаю вагатись: правильно я вчинив чи ні? Зрештою я поклав собі так: в усьому відкриюся, коли побачу, що це буде потрібним для встановлення особи нападника.

Протягом наступного тижня-двох до нашого дому раз по раз заглядали місцеві констеблі та детективи з лондонської Боу-стріт (у ті дні поліція ще носила червоні жилети), заклопотані тим самим, чим у таких випадках, судячи з розповідей та книжок, в основному й клопочуться люди цього фаху. Вони затримали кількох явно непричетних, уперто розвивали хибні умоглядні припущення і все силкувалися припасувати факти до цих припущень замість того, щоб будувати припущення на основі фактів. Поза тим вони цілі години стовбичили під дверима «Веселих Моряків» з таким тямущим і таємничим виглядом, що всю околицю приводили в захоплення, а спиртне втягували в себе так глибокодумно, що, здавалося, вони так само легко можуть і злочинця притягти до відповідальності. Хоча це тільки здавалося, бо його вони все-таки не знайшли.

Ще довго після того, як ці офіційні представники забралися, моя сестра лежала прикута до ліжка. Зір її розладнався, в очах у неї двоїлося, і вона частенько хапалася руками за чашки й чарки, що існували тільки в її уяві. І слух її, і пам'ять дуже погіршились, та й мова стала зовсім нерозбірлива. Навіть коли врешті її звели наниз, довелося класти обік неї мою грифельну дошку, щоб вона мала змогу висловити на письмі те, чого не вдавалося їй усно. А що не тільки почерк у неї був поганий, а й грамотність кульгала, і з Джо до того ж і читака був абиякий, між ними часто-густо виникали неймовірні непорозуміння, усувати які доводилось мені. Але я щодо цього теж був небезгрішний: замість ліків подавав їй лійку, Джо я плутав з чаєм, а сито читав там, де малась на увазі шинка, і це ще були порівняно безневинні з моїх помилок.

Вдача сестри, однак, помітно злагідніла, і вона стала стриманішою. Усі її порухи тепер постійно супроводила якась тремтлива непевність, і згодом через кожні два-три місяці вона раптом бралася прикладати руки до голови і після цього на якийсь тиждень впадала в стан цілковитого затьмарення. Ми просто губилися, де б знайти для неї добру доглядачку, аж поки нам не стала в пригоді одна сприятлива обставина. Двоюрідна Вопслова бабця кінець кінцем зборола в собі закоренілу звичку жити, і Бідді перебралася до нашої домівки.

Сестру десь так уже з місяць приводили в кухню, коли до нас прийшла Бідді з невеличкою рябенькою скринькою, в якій містилися всі її земні пожитки, і принесла з собою втіху в нашу оселю. Особливою ж утіхою стала вона для Джо: цього любого Джо страшенно пригнічувало постійне споглядання тієї руїни, на яку перетворилась його дружина, і він, допомагаючи їй увечері, раз у раз обертався до мене й зі слізьми у своїх голубих очах промовляв: «А яка ж показна була молодиця, Піпе!» Бідді зразу заходилася так уміло доглядати мою сестру, наче знала її з дитинства, і Джо тільки тепер зумів оцінити благословенну тишу, що прийшла в його життя, а ще ж крім того він дістав спромогу подеколи навідуватись для різноманітності до «Веселих Моряків». До речі сказати, поліційні чини всі як один мали підозру на бідолашного Джо (про що він і не звав) і сходились думкою, що такого потайного чоловіка їм рідко коли траплялося бачити.

Першим тріумфом Бідді на її новій ниві було те, як вона блискуче розв'язала загадку, що мені аніяк не давалася. А справа була ось яка.

Моя сестра часто креслила на дощці літеру, що трохи скидалася; на Т, і всіляко намагалася привернути до цього нашу увагу, як до чогось дуже для неї важливого. Чого я тільки не пропонував їй, що починалося на Т,– від табуретки до тарілки й терпуга,– і все було невгад. Зрештою мені спало на думку, що ця літера обрисом нагадує молоток, і коли я прокричав це слово сестрі на вухо, вона виразно зраділа й замолотила рукою по столу. Тоді я один за одним поперетягав до неї всі наші молотки, але даремно. Потім я подумав, може, її цікавить милиця, адже вона теж подібна формою; позичивши в когось на селі милицю, я приніс її сестрі, майже певний, що це саме те, чого вона хоче. Але, побачивши милицю, сестра так енергійно захитала головою, аж ми злякалися, що у цьому своєму знеможеному стані вона зовсім скрутить собі в'язи.

Коли сестра виявила, що Бідді дуже легко її розуміє, вона знов намалювала цей таємничий знак. Бідді задумливо подивилась на нього, вислухала мої пояснення, тоді в задумі подивилась на сестру й на Джо (якого моя сестра завжди зображувала першою літерою його імені) і побігла до кузні, а ми з Джо за нею.

– Таж ясно! – сяючи, вигукнула Бідді.– Хіба ви не бачите? Це ж він!

Виявляється, йшлося про Орліка! Вона забула, як його звуть, і, щоб нагадати про нього, малювала молота. Ми сказали йому, навіщо його треба в кухню, і він повільно відклав знаряддя праці, витер обличчя рукавом, а тоді ще фартухом і рушив у дім своїм характерним перевальцем.

Щиро кажучи, я сподівався, що моя сестра зараз же викриє його, отож неабияк розчарувався, коли побачив щось зовсім інше. Вона виявила ревне бажання залагодити з ним стосунки, була дуже рада, що його врешті-решт привели, і показала знаками, щоб йому дали випити. Вона придивлялась до виразу його обличчя, немов хотіла переконатись, що він задоволений цим прийомом, і взагалі силкувалась примиритися з ним, і в усіх її жестах проступали така покора й догідливість, як у дитинчати перед лицем суворого вчителя. З тих пір вона майже кожного дня малювала на дошці молота, після чого на кухню приходив Орлік і стовбичив бовваном у неї на очах, навряд чи більш за мене тямлячи, яка в цьому потреба.

Розділ 17

І знов потяглось одноманіття мого підмайстерського життя, обмеженого селом та болотами; єдиним просвітком у ньому був мій день народження та пов'язаний з цим ще один візит до міс Гевішем. Хвіртку мені знову відімкнула міс Сара Покет, і міс Гевішем я застав на тому самому місці, і про Естеллу вона говорила якщо не тими самими словами, то, в усякому разі, в тому самому дусі. Розмова наша тривала заледве кілька хвилин, і коли я вже йшов, вона дала мені гінею, сказавши прийти знов на мій наступний день народження. Зауважу, до речі, що я став бувати у неї щороку. Першого разу я спробував відмовитись від гінеї, але домігся лише того, що вона сердито запитала: «Ти що, більше хочеш?» Після цього я вже мусив її взяти.

Таке все незмінне було в цьому тьмяному старому будинку – жовте світло в затемненій кімнаті, вибляклий привид у кріслі біля дзеркала – аж здавалося, що, зупинившись, годинники зупинили й сам час у цій таємничій оселі, і, поки я й усе інше навколо старшало й старішало, тут усе лишалося, як було. Денне світло ніколи не пробивалось до цього будинку, як не пробивалось воно й до моїх думок та згадок про нього. Збитий усім цим з тверезого глузду, я й далі в душі ненавидів своє ремесло й соромився власної домівки.

Зате мимоволі я став помічати, як змінювалась Бідді. Підбори на її черевиках зробилися вищими, волосся на голові тепер вилискувало й було охайно зачесане, руки завжди чисті. Бідді не вирізнялася вродою – звичайна сільська дівчина, вона й не могла рівнятися з Естеллою,– але вона була симпатична, здорова й лагідна. Минуло не більше року, відколи Бідді з'явилась у нас (пам'ятаю, на ній ще зовсім недавно була жалобна сукня), аж це раз увечері я помітив, які в неї на диво задумливі й уважні очі, такі привабливі й дуже добрі.

Я саме підвів погляд від своєї роботи, над якою гибів,– я виписував цілі сторінки з книжки, щоб таким хитрим чином удосконалюватись як у читанні, так і в письмі,– і побачив, що Бідді стежить за мною. Я відклав убік перо, а Бідді перестала шити, хоча шитва не відклала.

– Бідді,– спитав я,– як ти з цим справляєшся? Або я дуже дурний, або ти дуже вже тямовита.

– З чим справляюся? Не розумію,– усміхнувшись, сказала Бідді.

Вона справлялася з усіма своїми хатніми обов'язками, і то бездоганно, але я не це мав на увазі, хоч те, що я мав на увазі, тим самим ставало ще більш гідним подиву.

– Як ти справляєшся, Бідді,– сказав я,– вивчати все, що я вивчаю, і ні в чому від мене не відставати?

Я на той час уже потроху пишався своїми знаннями, на які витрачав і ті гінеї, що отримував від міс Гевішем, і більшість кишенькових грошей, хоча тепер я бачу, що надто дорого платив за крихти пізнання, якими збагачувався.

– З таким же успіхом я можу спитати,– відказала Бідді,– як це ти справляєшся.

– Е ні: коли я ввечері приходжу з кузні, кожен бачить, що я сідаю вчитися. А ти ніколи не вчишся, Бідді.

– Мабуть, воно саме до мене чіпляється… як застуда,– спокійно пояснила Бідді й стала знову шити.

Розмірковуючи про Бідді, я сперся на дерев'яну спинку стільця й задивився, як вона шиє, схиливши набік голову. Дедалі виразніше я відчував, яка вона незвичайна дівчина. Бо ось я пригадав, що вона й на ковальському ремеслі добре знається, як та чи інша робота зветься та які в нас інструменти. Одне слово, що я знав, те й Бідді знала. Теоретично вона була ковалем не гіршим за мене, а може, й кращим.

– Ти, Бідді, така,– зауважив я,– що жодної нагоди не пропускаєш. Поки ти не жила у нас, у тебе не було такої змоги чому-небудь навчитись, а тепер диви, як ти розвинулася!

Бідді глянула на мене й знов заходилася шити.

– А я ж була твоєю першою вчителькою, правда? – сказала вона, не відриваючись від роботи.

– Бідді! – вражено скрикнув я.– Ти що, плачеш?

– Ні, я не плачу,– сказала Бідді й, підвівши голову, засміялася.– З чого це ти вигадав!

З чого б це я вигадав, як не з того, що на її шитво впала блискуча сльозинка! Я мовчки задумався, як їй тяжко доводилось, поки Вопслова двоюрідна бабця кінець кінцем не здолала в собі лиху звичку жити, якої багато кому не завадило б заздалегідь позбуватись. Мені згадалось, яка безпросвітність оточувала її в тій жалюгідній крамничці, в гаморі тієї жалюгідної вечірньої школи, при тій жалюгідній звироднілій трухлі, геть безпорадній без допомоги Бідді. Я гадав собі, що й у ту несприятливу пору в ній, певне, вже крилася духовна сила, така помітна тепер, бо інакше чого б я, тільки-но відчувши неспокій і тривогу, звертався по допомогу саме до Бідді? Вона тихенько шила й більше не плакала, і коли я дивився на неї й міркував про все це, мені раптом спало на думку, що я, мабуть, трохи винен перед нею. Я, можливо, був надміру потайливим, коли слід було б ущасливити її (хоч тоді й не вжив подумки саме цього слова) своєю довірою.

– Справді, Бідді,– сказав я, коли добре над цим розважив,– ти була моєю першою вчителькою, і тоді ми навіть гадки не мали, що колись сидітимем ось так поруч, у цій кухні.

– Ох, бідненька,– зітхнула Бідді. Це було так схоже на її саможертовну вдачу,– перенести моє зауваження на мою сестру, схопитися й поправити щось там, аби сестрі було затишніше.– Хто б міг таке припустити!

– Тож мені здається,– сказав я,– що нам треба частіше розмовляти одне з одним, як колись. І я повинен частіше з тобою радитись, як колись. Ось давай, Бідді, хоч би й у цю неділю пройдемося на болота та поговоримо вволю.

Мою сестру ми тепер ніколи не залишали саму, але в неділю з полудня Джо охоче погодився доглянути її, і ми з Бідді пішли прогулятись. Стояло літо, погода була чудова. Ми проминули село, церкву й цвинтар і, вийшовши на болота, побачили на річці судна під вітрилами, і ось тоді переді мною, як то бувало вже не раз, знов постали образи міс Гевішем та Естелли. Коли ми добулись до самої річки й посідали на березі, в цій тиші, ще більш лункій від мирного жеботіння води у нас під ногами, я подумав, що це, мабуть, найвідповідніша пора й місце поділитися з Бідді таємницею своєї душі.

– Знаєш, Бідді,– сказав я, спершу взявши з неї обіцянку, що вона про це нікому ні слова,– мені хочеться стати джентльменом.

– Ну, я б на твоєму місці цього не хотіла,– відказала вона.– Навіщо це тобі?

– Бідді,– сказав я вже трохи суворішим тоном,– у мене в на це поважні причини.

– Тобі видніше, Піпе, але невже тобі не ясно, що так, як тепер, для тебе краще?

– Бідді,– нетерпляче вигукнув я,– мені так зовсім не краще! Мене відштовхує і це моє ремесло, і все моє життя. Вони мені відразливі з першого ж дня, коли я став підмайстром. Які ти дурниці городиш!

– Я городжу дурниці? – відказала Бідді, спокійно зводячи брови.– Пробач, коли так, це я ненароком. Я тільки хотіла, щоб тобі було добре й приємно.

– Ну тоді, Бідді, зрозумій раз і назавжди, що мені ніколи не буде добре й приємно, а навпаки, дуже погано, якщо я не зможу змінити оце своє життя!

– Шкода,– сказала Бідді й журливо похитала головою.

Я й сам не раз думав, що шкода, і тепер, вичерпаний цією нескінченною суперечкою з самим собою, мало не заплакав з горя й досади, коли Бідді висловила вголос те почуття, яке мене проймало. Я сказав їй, що вона має слушність, я й сам знаю, наскільки це прикро, але нічого тут не вдієш.

– Якби я міг пристосуватись до цього життя,– сказав а Бідді, вириваючи рукою травинки, як-то колись був висмикував разом із волоссям свої ображені почуття і вигупував їх ногою об стіну броварні,– якби я міг пристосуватись до цього життя і хоча б наполовину так полюбити кузню, як любив її малим, мені б стало набагато легше. Тоді б ми усі втрьох зажили чудовим життям, і Джо, мабуть, узяв би мене за компаньйона, коли скінчиться моє учнівство, а ми з тобою зблизилися б і котроїсь неділі могли б сидіти на цьому самому березі зовсім іншими людьми. Я ж був би для тебе зовсім непоганий жених, хіба ні, Бідді?

Бідді зітхнула, дивлячись на вітрильники, що пропливали річкою, і відповіла:

– Та вже ж, я не дуже перебірлива.

Гордощам моїм ледве чи полестили слова Бідді, але я знав, що вони щирі.

– А натомість,– сказав я, вирвавши ще жмут трави й одну-дві стеблинки встромивши в рот,– бач, який я зробився. Неспокійний, усім невдоволений і… та це було б ще пусте, якби мені не кинули в очі, який я простак і селюк!

Бідді раптом обернулась і подивилася на мене куди уважніше, ніж хвилину тому на вітрильники.

– Сказати таке – це було не дуже правдиво й не дуже чемно,– зауважила вона, знов одводячи погляд у бік річки.– Хто це сказав?

Я розгубився, бо й не помітив, як зопалу вибовкнув зайве. Але тепер уже нікуди було відступати, і я зізнався:

– Вродлива панночка в домі міс Гевішем, вона найвродливіша на світі, і я просто зачарований нею і заради ж неї й хочу стати джентльменом.

Після цього безтямного зізнання я почав кидати жмутки зірваної трави в річку, немов і сам був не від того, щоб кинутись услід за ними.

– Ти хочеш стати джентльменом на злість їй чи щоб прихилити її до себе? – помовчавши, тихо спитала Бідді.

– Не знаю,– похнюплено відповів я.

– Бо коли на злість їй,– вела далі Бідді,– то я думаю – хоча тобі видніше,– що краще й розсудливіше було б знехтувати ці слова. А коли ти хочеш прихилити її, то я думаю – хоча тобі видніше,– що вона цього не варта.

Точнісінько те саме, що й я думав, і скільки разів! Точнісінько те саме, що й зараз мені було ясніше ясного. Але як міг я, бідний збаламучений сільський хлопчина, уникнути тієї дивовижної непослідовності, в яку день крізь день впадають і найкращі та найрозумніші з чоловіків!

– Це все, можливо, й правда, але що ж, як я зачарований нею?

Сказавши ці слова, я упав ниць на траву, обіруч учепився в чуприну і щосили шарпонув. Добре усвідомлюючи, як мало глузду й розваги в цьому божевіллі, що опосіло моє серце, я подумав, що нічого кращого й не заслужив, як піднести свою голову за волосся й бебехнути нею об рінь, щоб не діставалась такому йолопові, як я.

Бідді була найрозумніша з дівчат і більш не стала мене напоумляти. Вона поклала свою ніжну, хоч і огрублу від роботи руку на мої долоні й одну за одною лагідно витягла їх з чуприни. Потім заспокійливо погладила мене по плечах, а я затуливсь рукавом і трохи поплакав – точнісінько як отоді біля броварні,– невиразно відчуваючи, якої тяжкої кривди я зазнав чи то від когось одного, чи, може, від усіх.

– Я все-таки рада,– сказала Бідді,– що ти мені довірився, Піпе. І ще я рада, що ти знаєш, що я твою таємницю збережу й не підведу тебе. Якби твоя перша вчителька (бідненька, як же то вона сама потребувала, щоб її хтось навчив!) була й зараз тобі вчителькою, вона, здається, знала б, який урок тобі задати. Тільки його важко було б вивчити, а що ти вже й так її випередив, то й ні до чого про це говорити.– Вона наділила мене тихим зітханням, підвелася з піску й сказала зовсім іншим, свіжим і бадьорим голосом: – Пройдемося ще далі чи вже завернемо додому?

– Бідді! – скрикнув я, схопився й, обнявши її за шию, поцілував.– Я завжди тобі все говоритиму!

– Поки не станеш джентльменом,– додала Бідді.

– Ти ж знаєш, що я ніколи ним не стану, отже, це й буде завжди. Хоча я й не дуже маю що казати тобі, ти ж знаєш усе, що я знаю,– я вже говорив це тобі того вечора вдома.

– Атож,– майже пошепки промовила Бідді, дивлячись на кораблі. І тоді повторила тим самим бадьорим голосом: – То пройдемося ще далі чи завернемо додому?

Я сказав Бідді, що краще пройдемось далі, і ми так і зробили, а літнє надвечір'я навкруг змінив літній вечір, і все було таке прегарне. Я задумався, чи не природніше й правильніше було б задовольнитись цим моїм життям, аніж при світлі свічки грати в дурня у кімнаті з зупиненими годинниками й терпіти зневагу Естелли. Я подумав, що треба було б викинути її з голови разом з усіма іншими спогадами й химерами і полюбити ту роботу, яка мені судилась, стати добрим майстром. Бо хіба ж не ясно було, що якби в цю мить поруч зі мною була Естелла, а не Бідді, то вона довела б мене до розпачу? Я не міг не визнати, що так воно, безперечно, й було б, і сказав сам собі: «Який же ти дурень, Піпе!»

Ми йшли й говорили, говорили, і все, що казала Бідді, здавалося сущою правдою. Бідді ніколи не піддражнювала мене, не вередувала, не мінялася з дня на день; якби вона завдала мені болю, то це їй би самій заболіло, а зовсім би її не врадувало: вона швидше собі заподіяла б рану, аніж мені. Але ж як це виходило, що я просто не міг віддати їй перевагу перед тією, другою?

– Бідді,– сказав я, коли вже ми верталися додому,– я так хотів би, щоб ти змогла мене вирятувати!

– Я теж хотіла б,– сказала й вона.

– Якби я тільки міг закохатися в тебе… Ти нічого не маєш, що я говорю отак просто, як щирій товаришці?

– Та чого б я щось мала,– сказала Бідді.– На мене можеш не зважати.

– Якби я зміг покохати тебе, це було б чудово!

– Але в тому-то й річ, що ти ніколи цього не зможеш,– сказала Бідді.

Того вечора це не здавалось мені таким уже неймовірним, як, скажімо, напередодні. Я пробурмотів, що не зовсім у цьому певний. Але Бідді заявила, що вона таки певна і нема тут про що й розводитись. У глибині душі я був з нею згоден, а проте категоричність Бідді трохи мене різонула.

Поблизу цвинтаря нам треба було перейти дамбу й перелізти через огорожу біля самого шлюзу. Зненацька перед нами чи то зі шлюзу, чи з очерету, чи з твані (що цілком відповідало б його вайлуватій натурі) вихопився Старий Орлік.

– Привіт! – буркнув він.– Куди це ви вдвох мандруєте?

– Куди ж, як не додому?

– Е, тоді щоб мене шпигонуло, якщо я не проведу вас.

Накликати на себе цю кару було у нього улюбленою примовкою. Оскільки я знаю, він не надавав цьому вислову якогось певного значення і вживав його, як і своє вигадане ім'я, просто щоб дражнити людей, щоб їм чулася тут якась невиразна, але страшна погроза. Мені-от малому уявлялося, що якби він надумав шпигонути мене, то зробив би це гострим кривим гачком.

Бідді не хотілося, щоб він нас супроводив, і вона прошепотіла мені:

– Нехай він не йде з нами, я не люблю його!

А що я теж не дуже його любив, то взяв на себе сміливість подякувати йому й сказати, що ми й самі дорогу знаємо. У відповідь на це він зареготав і відстав від нас, хоча оддалеки таки побрів слідом.

Мене зацікавило, чи Бідді не підозрює його у підступному нападі на мою сестру, чого сестра так і не змогла пояснити, і я запитав Бідді, чому вона його не любить.

– Та! – мовила вона й оглянулась через плече на лінькувату постать позаду.– Просто тому… тому, що я, здається, йому подобаюсь.

– А він коли-небудь казав тобі про це? – обурено спитав я.

– Ні,– відповіла Бідді, знов оглядаючись через плече,– він ніколи не казав, але де тільки мене побачить, так і крутиться перед очима.

При всій новизні й незвичності такого способу освідчуватись я не мав сумніву, що витлумачено його правильно. І дуже розізлився, як це сміє Старий Орлік захоплюватися Бідді,– так розізлився, наче він мені самому заподіяв образу.

– Але ж тобі до цього байдуже,– спокійно сказала Бідді.

– Так, Бідді, байдуже, хоч усе-таки це мені не подобається. Я цього не схвалюю.

– Я теж,– сказала Бідді.– А проте тобі до цього байдуже.

– Це правда,– погодився я,– Але мушу сказати, що ти дуже упала б у моїх очах, якби він крутився перед тобою з твоєї згоди.

Після того вечора я почав стежити за Орліком, і тільки-но йому випадала нагода покрутитися перед Бідді, як я виринав поміж ними, щоб позбавити її цього видовища. На той час Орлік став почувати себе певніше в кузні через незбагненну прихильність до нього моєї сестри, а то б я, мабуть, умовив Джо здихатись його. Орлік чудово бачив і розумів моє ставлення до нього, в чому я згодом мав змогу пересвідчитись.

Тепер, наче у мене й без того не було повно плутанини у голові, я заплутався в п'ятдесят тисяч разів більше, бо іноді мені ставало ясно, що Бідді незмірно краща від Естелли і що нема чого соромитись простого й чесного трудівницького життя, для якого я народився,– навпаки, саме воно може дати мені самоповагу й щастя. Під таку годину я твердо вирішував, що моє розхолодження до любого Джо й до кузні минуло, і що з часом ми з Джо станемо працювати на рівних правах, і я одружуся з Бідді,– коли раптом зринав якийсь непроханий спогад про дім міс Гевішем і підкошував мене, мов нищівний постріл, і розпорошував усі мої добрі наміри. А зібрати їх знову було не так легко, і, бувало, тільки почну я це робити, як їх знов розпорошить на всі боки довільне припущення, що, можливо, міс Гевішем збирається забезпечити моє майбутнє після того, як я відбуду учнівство в кузні.

Хоча гадаю, що навіть якби мій термін і вийшов, я б і далі борсався у своїх непорозуміннях. Але сталось так, що він урвався передчасно, і ось про це я зараз і розповім.