Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 58

Звістка про крах мого осяйного майбутнього досягла нашої місцевості раніше, ніж я туди прибув. «Синій Кабан», як виявилося, уже поінформували про це, і ставлення до мене там різко змінилося. Той самий «Кабан», що всіляко запобігав переді мною, коли справи мої йшли вгору, тепер, коли вони завернули вниз, повівся щодо мене вкрай холодно.

Приїхав я до міста ввечері, страшенно втомлений дорогою, яку раніше переносив так легко. «Кабан» не зміг приділити мені звичайного мого номера (очевидно, зайнятого постояльцем із сподіваннями), і я мусив задовольнитись простенькою кімнатинкою у глибині подвір'я, десь поміж голубником та возівнею. Але заснув я в ній так само міцно, як і в найрозкішнішому апартаменті «Кабана», і сни бачив такі самі, як і на щонайкращій постелі.

Рано-вранці, поки мені готували сніданок, я пройшовся до Сатіс-Гаусу. На хвіртці і на крайчиках килимів, повивішуваних з вікон, красувались друковані оголошення про те, що наступного тижня тут відбудеться продаж з аукціону меблів та різних хатніх пожитків. Самі споруди йшли на злам і продавались як будівельний матеріал. Виведені вапняним розчином здоровенні літери на стіні броварні повідомляли, що вона продається під «№1» а під «№2» іде та частина головного будинку, що довгий час стояла замкненою. Такого ж роду написи були й на інших будівлях садиби, а щоб звільнити для них місце, зі стін поздирали плющ, і повсюди валялись у пилюці купи прив'ялого вже гілля. Ввійшовши на часинку у відчинену хвіртку і ніяково оглянувшись з виглядом людини, що забрела сюди знічев'я, я побачив, як клерк аукціоніста ступає з діжки на діжку й перелічує їх, а інший клерк складає з його слів реєстр, причому за письмовий стіл йому править те саме садове крісло, яке я так часто возив під мотив «Старого Клема».

Повернувшись на сніданок до «Кабана», у закусочній я побачив містера Памблечука, що розмовляв з господарем. Коли містер Памблечук (на зовнішність якого недавня нічна пригода вплинула аж ніяк не позитивно) уздрів мене, з уст його почулось таке звернення:

– Юначе, мені шкода, що доля зле з вами вчинила. Але чого ж було й сподіватись, чого й сподіватись!

І він величним всепрощальним жестом простяг мені руку, яку я, такий знесилений хворобою, що мені було не до сварок, мовчки потис.

– Вільяме,– обернувся містер Памблечук до офіціанта,– подайте гарячу булочку. І щоб оце дійти до такого, аж до такого!

Я похмуро взявся за свій сніданок. Містер Памблечук став наді мною, і ще й не встиг я доторкнутися до чайника, як він уже налив мені чаю з виглядом доброчинця, що вирішив бути вірним до кінця.

– Вільяме,– сумовито промовив містер Памблечук,– подайте солі. За кращих часів,– це вже він звертався до мене,– ви, здається, пили чай з цукром. І з молоком теж? Аякже! Чай з молоком і цукром. Вільяме, подайте салати з водяного хрону.[26]26
  Водяний хрін (наукова назва – настурція лікарська) – болотяна рослина, молоде листя якої, багате на вітамін С, споживається як салата.


[Закрыть]

– Дуже дякую,– сказав я гостро,– але я не вживаю салати з водяного хрону.

– Не вживаєте,– повторив містер Памблечук, зітхаючи й киваючи раз за разом головою, так наче він цього й сподівався, так наче утриманням від салати з водяного хрону й пояснюються всі мої життєві невдачі.– Де ж бо. Прості земні плоди. Атож. Не треба салати, Вільяме.

Я сидів і снідав, а містер Памблечук з по-риб'ячому вибалушеними очима невідступно стримів наді мною, своїм звичаєм сопучи в ніс.

– Сама шкіра та кості! – розважав він уголос.– А від'їжджаючи з цих місць (можна сказати – з мого благословення), коли я, мов та бджілка, пригощав його своїми скромними припасами, він був округленький, як пончик.

При цих його словах я згадав, як підлабузницьки він тоді, в годину мого процвітання, простягав до мене руку, приказуючи: «Чи дозволите?», і як демонстративно зверхньо тицьнув мені зараз ту саму пухку п'ятерицю.

– Х-ха! – мовив він далі, підсовуючи до мене хліб з маслом.– І прямуєте ви, очевидно, до Джозефа?

– Ради бога! – відказав я, несамохіть зірвавшись.– Та яке вам діло, куди я прямую? Дайте спокій чайникові!

Це було найгірше, що я міг зробити, бо Памблечук мовби й чекав цього.

– Атож, юначе,– відпустивши ручку чайника й відступивши крок-два назад, сказав він досить голосно, щоб його почули господар та офіціант у дверях.– Я дам спокій чайникові. Ви маєте рацію, юначе. Цього разу ви маєте рацію. Я забувся, дозволивши собі подбати про ваш сніданок, бо щиро вважав, що вашому організмові, ослаблому від надмірностей, додасть нових сил здоровий харч ваших предків. А проте,– докинув Памблечук, звертаючись до господаря й офіціанта і вказуючи на мене рукою,– це він, той самий, з яким я ділив забави його щасливого дитинства! І не кажіть мені, що цього не може бути: запевняю вас – це він!

Ті двоє пробурмотіли щось у відповідь. А особливо переконливими його аргументи видались офіціантові.

– Це він,– сказав Памблечук,– кого я возив на своєму візку. Це він, кого у мене на очах виховувано власною рукою. Це він, що його сестрі я доводився дядьком по чоловікові, а ім'я їй дали Джорджіана-Марія в честь її матері,– нехай-но лише спробує він це заперечити!

Офіціант явно був певний, що я й не пробуватиму заперечити і тим самим засвідчу, що справи мої швах.

– Ви, юначе,– сказав Памблечук і за давньою звичкою покрутив головою, мов штопором,– прямуєте до Джозефа. Вас цікавить, яке мені діло до того, куди ви прямуєте? А я вам скажу, добродію, що ви прямуєте до Джозефа.

Офіціант кахикнув, так ніби чемно припрошував мене погодитися з цим.

– А тепер,– мовив Памблечук з незмірно пишнодум-ним виглядом, як і личить речникові неспростовних істин, проголошуваних в ім'я чесноти,– я навчу вас, що сказати Джозефові. Ось тут присутній господар «Кабана», чоловік знаний і шанований у нашому місті, і присутній також Вільям, на прізвище, коли не помиляюся, Поткінс.

– Так і є, сер,– підтвердив Вільям.

– Ось при них,– вів далі Памблечук,– я й навчу вас, юначе, що сказати Джозефові. Отак ви скажете: «Сьогодні, Джозефе, я бачив мого найпершого доброчинця, якому я завдячую своє щастя. Імен я не називатиму, Джозефе, але в місті саме так про нього й кажуть, і от його я й бачив».

– Присягаюся, я його тут не бачу! – сказав я.

– Ви й це скажете,– не розгубився Памблечук.– Скажете, що ви це сказали, і навіть Джозеф, я певен, здивується вашим словам.

– Оце вже дзуськи,– сказав я.– І не подумає дивуватись.

– Ви скажете,– провадив своє Памблечук,– «Джозефе, я бачив цього чоловіка, і він не гнівається ні на тебе, ні на мене. Він бачить тебе, як облупленого, Джозефе, і йому добре відома твоя тупоголовість і неуцтво. І мене він бачить, як облупленого, Джозефе, і моя невдячність йому добре відома. Так, Джозефе»,– скажете ви,– при цьому Памблечук безнадійно похитав головою і махнув рукою,– «йому відомо, що елементарне почуття вдячності зовсім не властиве мені. Йому, Джозефе, відомо це, як нікому. Тобі, Джозефе, це невідомо. Звідки б воно тобі було відомо, а от йому відомо».

Навіть мене, що з дитинства знав, який він дурний пащекун, вразило, як у нього вистачило нахабства так зі мною розмовляти!

– Ви скажете: «Джозефе, він просив мене дещицю переказати тобі, і я це виконую. Воно полягає в тому, що у моєму падінні він бачить перст божий. Уже хто-хто, а він, Джозефе, знає цей перст і бачить його виразно. Цей перст накреслив: «Відплата за невдячність до першого свого доброчинця, який заклав підвалини його щастя». Але чоловік цей сказав, що не шкодує за тим, ща зробив, Джозефе. Анітрохи не шкодує. Його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя, і він зробив би це знову, якби трапилась нагода».

– Жаль тільки,– зневажливо кинув я, скінчивши свій перерваний сніданок,– що цей чоловік не сказав, що саме він зробив і збирається зробити знову.

– Господаре «Кабана»! – Памблечук вдався тепер безпосередньо до публіки.– І Вільяме! Я буду тільки радий, коли ви, як на те ваша воля, перекажете всім городянам нашого міста, що його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя і що він зробив би це знову, якби трапилась нагода.

Прорікши згадані слова, цей самозванець велично потис їм обом руки й вийшов, залишивши мене не гак захопленим його вчинком, як радше заінтригованим, у чому ж він, власне, полягав. Незабаром і я вийшов із «Синього Кабана» і на Головній вулиці знов побачив його – він стояв на порозі свого закладу й розпатякував (безперечно, про те саме) перед гуртом добірних слухачів, що сподобили мене вельми неприязними поглядами, коли я проходив з другого боку вулиці.

Але тим приємніше було мені звернути думки свої до Бідді та Джо, чия незмірна скромність на тлі цього небаченого вихваляння засяяла ще яскравіше (якщо тільки це було можливе). Я йшов до них повільне, бо в ногах ще мало мав сили, але що ближче підходив, то легше ставало на душі, бо ж усе далі полишалися пиха та лицемірство.

Червень стояв у всій своїй красі. Небо – суцільна блакить, жайворонки виспівували високо над зеленими нивами, і весь краєвид здавався таким прегарним і супокійним, як ще ніколи. Уява малювала мені різні принадні картини того життя, яким я тут заживу, та наскільки вирівняється мій характер під впливом людини, що в її простій вірі та ясному незбаламученому розумі я не раз мав змогу пересвідчитись. Картини ці пробудили в моїй душі ніжні емоції, повернення злагіднило мені серце; так багато переживши, я почував себе, мов той мандрівець, що босоніж вертає додому з далеких довголітніх доріг.

Я ще ніколи не бачив школи, де вчителювала Бідді, але глуха стежка, якою я, щоб не привертати зайвої уваги, входив до села, пробігала саме повз школу. На мою прикрість виявилося, що сьогодні уроків нема – дітей ніде не було видно, й заклад Бідді стояв замкнений. Я трохи розчарувався, бо ж нишком думав, що побачу її за роботою ще до того, як вона мене побачить.

Але звідти недалеко була кузня Джо, і я рушив туди під духмяними зеленими липами, наслухаючи, коли почується звук ковалевого молота. Давно вже я б мав його почути, і не раз мені здавалось, наче я таки чую його, а проте навколо панувала тиша. Липи стояли на своєму місці, і білий глід, і каштани, і мелодійно шелестіло їхнє листя, коли я зупинявся прислухатись, але от стукоту молота Джо літній легіт не доносив.

Вже аж навіть ледь побоюючись тієї хвилини, коли побачу кузню, я нарешті побачив її – вона була замкнена. Ані вогню у горні, ані розприску іскор, ані сопіння міхів; усе позачинювано, усюди тихо.

Але сам наш будинок не стояв порожнем, і парадна вітальня стала жилою, бо на розчиненому вікні веселилися квіти й поколихувалась біла фіранка. Я хотів тихенько підступити до вікна, щоб заглянути в кімнату поверх квітів, коли раптом переді мною виросли рука в руку Джо й Бідді.

Зразу Бідді скрикнула, немов я видався їй привидом, а в наступну мить уже кинулась мені на шию. Ми розплакались, побачивши одне одного: я тому, що вона була така гарненька й мила, вона – тому, що я був такий блідий і виснажений.

– Яка ж ти виряджена, люба Бідді!

– Справді, Піпе, дорогий.

– І ти, Джо, теж – такий виряджений!

– Справді, дорогий Піпе, друзяко.

Я дивився то на неї, то на нього, і враз…

– Сьогодні у мене весілля! – скрикнула Бідді, вся аж сяючи від щастя.– І я вийшла заміж за Джо!

Вони провели мене до кухні, і я сів, схиливши голову на старий сосновий стіл. Бідді піднесла мою руку до своїх уст, а Джо лагідно погладжував мене по плечах.

– Він ще не досить піддужав, дорогенька, щоб так його дивувати,– сказав Джо.

І Бідді відказала:

– Й сама не знаю, як це я, не подумавши, Джо, любий,– щастя зовсім закрутило мені голову!

Вони обоє були дуже раді мене бачити, дуже горді моїм приїздом, дуже зворушені й захоплені, що я потрапив до них саме в цей такий пам'ятний день!

Моя перша думка була – який я вдячний долі, що не дала мені прохопитися перед Джо з цим моїм останнім, тепер теж розвіяним сподіванням. Скільки разів я поривався заговорити про це, коли він був біля мене! Та якби він побув тоді ще з годину, мої слова могли б заподіяти непоправної шкоди.

– Дорога Бідді,– сказав я,– у тебе найкращий чоловік на світі, і коли б ти тільки бачила, як він мене доглядав, ти б… Але ні, ти не змогла б полюбити його дужче, ніж тепер любиш!

– Так, це правда,– погодилась Бідді.

– А у тебе, дорогий Джо, найкраща жінка на світі, і з нею ти будеш такий щасливий, як ти того й заслуговуєш, мій дорогий, добрий, чесний Джо!

Джо глянув на мене, губи у нього затремтіли, і він затулив очі рукавом.

– Джо і Бідді, ви обоє тільки-но з церкви і сповнені милосердя й любові до всіх людей, тож прийміть мою скромну подяку за все, що ви зробили для мене й за що я так зле відплатив! І коли я скажу вам, що за годину мене вже тут не буде, бо я незабаром їду за кордон, і що я не знатиму спокою, поки не відроблю всіх тих грошей, якими ви врятували мене від тюрми, і не пришлю їх вам, то не подумайте, дорогі Джо та Бідді, що якби я навіть заплатив вам у тисячу раз більше, борг мій перед вами зменшився хоча б на ламаний гріш, або що я хотів би в такий спосіб зменшити його!

Їх обох так зворушили мої слова, що вони стали просити, щоб я облишив цю тему.

– Але я мушу сказати ще кілька слів. Дорогий Джо, я сподіваюся, що у тебе будуть гідні любові діти і що зимовими вечорами в цьому куточку біля коминка сидітиме малюк, який, можливо, нагадав тобі іншого малюка, що назавжди покинув ці краї. Не кажи йому, Джо, що я був невдячний; не кажи йому, Бідді, що я був недобрий і несправедливий; тільки скажіть йому, як я шанував вас обох за вашу зичливість та щирість та як я казав, що він повинен вирости набагато кращою людиною, ніж я, бо він ваш син.

– І не подумаю,– сказав Джо, не відкриваючи обличчя,– нічого такого йому говорити, Піпе. І Бідді не подумає. І ніхто інший.

– А тепер, хоч я й знаю, що в доброму серці своєму ви це вже зробили, прошу вас, скажіть мені обоє, що прощаєте мене! Скажіть мені ці слова, щоб я поніс їх із собою, і тоді я знатиму, що ви зможете мати до мене довіру й думати про мене краще, ніж раніше думали!

– Ох, Піпе, друзяко ти мій любий,– озвався Джо.– Бог свідок, що я прощаю тебе, коли я тільки маю що прощати!

– Амінь. Бог свідок, що і я прощаю,– озвалась Бідді.

– Тепер ще дозвольте мені піднятись нагору в мою давню кімнатинку й побути кілька хвилин на самоті, а тоді, коли я поїм і поп'ю за вашим столом, ви, дорогі Джо та Бідді, проведете мене до дороговказу на перехресті й там ми розпрощаємось!

Я спродав усе, що мав, відклав, скільки міг, для заспокоєння моїх кредиторів,– які погодилися почекати, поки я зможу сплатити їм сповна,– і виїхав до Герберта.

За місяць мене вже не було в Англії, а за два місяці я вже служив клерком у фірмі «Кларрікер і спілка», а за чотири – вперше опинився на відповідальній посаді. Річ у тім, що балка над вітальнею біля Вітрякового ставка перестала двигтіти від ревища старого Білла й затихла, і Герберт поїхав одружитися з Кларою, а мене залишив до свого повернення очолювати Східну філію.

Чимало років збігло, поки я теж став компаньйоном фірми, але я почував себе щасливим у домі Герберта та його дружини; жив я ощадливо, потроху сплачував свої борги й постійно листувався з Бідді та Джо. Лише коли я став третім співвласником, Кларрікер виказав мене Гербертові, заявивши, що він і так надто довго зберігав таємницю його компаньйонства. Отож Герберт про все довідався, чим був безмірно вражений і зворушений, і дружба наша аж ніяк не потерпіла від цієї довготривалої моєї скритності. Я не скажу, що наш торговий дім став дуже знаменитим або що ми загрібали купи грошей. Ні, особливо великими справами ми не орудували, але фірма мала добре ім'я, прибутки свої ми заробляли чесно, і загалом велося нам непогано. І ми так багато завдячували непослабній винахідливості й енергії Герберта, що я не раз дивувався, як це він колись міг справити на мене враження людини, не пристосованої до життя, аж поки раптом одного дня мені проясніло, що непристосованість була тоді властива швидше мені, а не йому.

Розділ 59

Цілих одинадцять років, живучи на Сході, не бачив я Джо й Бідді – хоча в думках вони часто поставали перед моїм зором,– коли це одного грудневого вечора, за годину-дві після смерку, я легенько торкнув рукою клямку на кухонних дверях нашої старої домівки. Я натис її так тихо, що ніхто не почув, і непомітно заглянув усередину. Там на своєму звичному місці біля вогню, посмоктуючи люльку, сидів Джо, такий самий дужий і здоровий, тільки вже сивуватий, а в кутку, відгороджений коліном Джо, примостився на моєму ж маленькому ослінчику, дивлячись на вогонь… не хто, як я сам!

– Ми назвали його в твою честь Піпом, дорогий друзяко,– сказав Джо, радо побачивши, що я взяв другий ослінчик і сів поруч з малим (але волосся йому не став чухрати),– і ми сподіваємось, що він виросте бодай трохи схожим на тебе,– та, либонь, так воно і є.

Я теж був такої думки, і наступного ранку взяв малюка з собою на прогулянку, де ми багато розмовляли, розуміючи один одного з півслова. Я зводив його на цвинтар і там посадив на певний надгробок, а він показав мені з цього підвищення, який камінь лежить на могилі «Філіпа Пірріпа, мешканця сієї парафії, а також Джор-джіани, дружини вищепойменованого».

– Бідді,– звернувся я до неї після обіду, коли вона сиділа з заснулою донечкою на колінах,– ви повинні б котрогось дня віддати мені Піпа, хоча б ненадовго.

– Е ні,– лагідно заперечила Бідді.– Тобі треба самому одружитись.

– Оце ж і Герберт з Кларою кажуть, але я не думаю, що взагалі ще одружуся. Мені так затишно в їхньому домі, що важко наважитись на будь-які зміни. Я вже став старим парубком.

Бідді глянула на дівчинку, піднесла до уст її маленьку ручку і простягла до мене свою добру материнську долоню. Щось було надзвичайно промовисте в цьому порусі Бідді, в легкому доторку її персня.

– Любий Піпе,– сказала вона,– а ти певен, що цей біль по ній уже минув?

– Та вже ж… Мабуть, таки минув, Бідді.

– Скажи мені, як давньому другові. Ти вже зовсім забув її?

– Бідді, люба, я не забув нічого з того, що посідало найважливіше місце в моєму житті й узагалі не забув майже нічого. Але та «жалюгідна мрія», як я колись називав її, розвіялась, Бідді, розвіялась остаточно.

А проте, навіть говорячи ці слова, я знав, що потай душі наміряюся того ж таки вечора побувати на місці старого дому, сам-один, у пам'ять про неї. Атож. У пам'ять про Естеллу.

Я чув, що життя її склалося вкрай невдало і що вона оселилась окремо від чоловіка, який дуже брутально поводився з нею і в очах навколишніх став втіленням пихи, скнарості, підлоти й ницості. Чув я й про загибель її чоловіка у нещасливому випадку через його жорстоке ставлення до коня. Це звільнення випало їй років зо два тому; досі вона вже могла й удруге вийти заміж.

Після раннього обіду у Джо я мав досить часу, щоб уволю набалакатися з Бідді й ще завидна дійти до колишньої садиби міс Гевішем. Але дорогою я не підганяв себе – роздивлявся на всі боки, згадував минуле – отож день уже зовсім примерк, поки я туди дістався.

Там не було тепер ні особняка, ні броварні, ні якихось будівель,– вцілів лише мур старого садка. Спорожнілу ділянку обгородили простим парканом, і я, заглянувши поверх нього, побачив, що де-не-де старий плющ наново розрісся й позеленив невисокі пагорки руйновищ. Хвіртка у паркані була прочинена; я штовхнув її й увійшов яа подвір'я.

У другій половині дня холодний сріблястий туман розстелився навкруги, і місяць ще не встиг його розвіяти Але крізь туман пробивалися зорі, місяць уже сходив і вечір був нетемний. Я міг непохибно встановити, де стояла та чи інша частина будинку, де була броварня де ворота, де діжки. Пригадавши всі ці деталі, я звернув погляд на зарослу стежку в садку й побачив там чиюсь самотню постать.

Мене, здається, теж помітили. Людина, що йшла в моєму напрямку, зупинилася. Підступивши трохи, я розгледів обриси жінки. Коли я підійшов ще ближче вона була хотіла звернути вбік, але потім дала мені зрівнятись. І цю ж мить вона здригнулася, наче у великому подиві, промовила моє ім'я, і я вигукнув:

– Естелла!

– Я дуже змінилася. Як це ви мене впізнали?

Врода її справді втратила юнацьку свіжість, але невимовно велична постава, невимовний чар – це лишилося. Добре пам'ятаючи ці її принади, тепер я, однак, побачив і дещо нове – тиху зажуру в такому колись гордовитому погляді, і відчув дещо нове – дружній дотик такої колись нечулої руки.

Ми сіли на лаві неподалік, і я сказав:

– Як це дивно, Естелло, що ми через стільки років знову зустрілися саме на місці першої нашої зустрічі! А ви часто тут буваєте?

– Відтоді ні разу не була.

– І я теж не був.

Сходив місяць, і я згадав втуплений у білу стелю безживний погляд, що давно вже згас. Сходив місяць, і я згадав потиск тієї руки на моїй долоні, коли він почув від мене останні слова, що судилось йому почути на землі.

Естелла першою порушила мовчанку, що залягла між нами.

– Я не раз думала й намірялася побувати тут, але все безліч причин ставало на заваді. Бідний, бідний старий дім!

Сріблястий туман прорізали перші промені місяця, і в цих променях на очах у неї зблиснули сльози. Не знаючи, що я їх помітив, вона, трохи опанувавши себе, тихо сказала:

– Вас, певно, здивувало, коли ви сюди ввійшли, чому тут усе в такому стані?

– Так, Естелло.

– Ця земля належить мені. Це єдине, що в мене ще лишилося. Все інше спливло одне за одним, але це я втримала. Всі свої нещасливі роки я тільки цю ділянку вперто й відстоювала.

– Тут щось має будуватись?

– Так, нарешті. Я прийшла сюди попрощатися, поки тут ще все по-старому. А ви досі живете за кордоном? – перевела вона мову на мене, і в голосі її почулась дорога для блукальської душі нотка симпатії.

– І досі.

– Й у вас, я певна, все йде добре?

– Я сумлінно працюю, щоб заробляти на прожиття, отож… Так, у мене все добре.

– А я часто думала про вас,– сказала Естелла.

– Справді?

– Останніми роками дуже часто. Був у моєму житті довгий і тяжкий період, коли я проганяла спогади про те, що я відкинула, не зумівши його оцінити. Але відколи ці спогади вже не суперечать моєму обов'язкові, я дала їм притулок у себе в серці.

– А ви в моєму серці жили завжди,– відказав я. І ми знову замовкли, аж поки вона й цього разу озвалась першою.

– Я й не гадала, що, прощаючись із цим місцем, прощатимусь і з вами. Але я дуже цьому рада.

– Раді, що ми знов розлучимось, Естелло? Для мене розлука дуже болісна. Для мене згадка про наше тодішнє прощання назавжди повита сумом і болем.

– Але ви сказали мені,– вкрай серйозним тоном заперечила Естелла,– «Нехай вас господь благословить і простить!» І якщо тоді ви могли сказати мені ці слова, тим паче ви не завагаєтесь сказати їх і тепер – тепер, коли страждання, цей найпереконливіший за всіх учитель, навчило мене розуміти, що було у вашому серці. Життя гнуло мене й трощило, але, маю надію, зробило трохи кращою. Будьте ж до мене так само вибачливі й добрі, як тоді, і скажіть, що ми – друзі.

– Ми і є друзі,– сказав я, підводячись і допомагаючи їй підвестись.

– І залишимось друзями, навіть розпрощавшись, додала Естелла.

Я взяв її за руку, і ми покинули це пустище. І, як ото колись давно ранковий туман знімався вгору, коли я покидав кузню, так тепер знімався вгору вечірній туман, і погідне місячне світло залило широкий простір навколо, і ніщо навіть не натякало на можливу нову розлуку з Естеллою.