Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 19

Ранок вніс значні зміни в мої уявлення про своє майбутнє – вони настільки розпогодилися, що стали просто невпізнанними. Тепер мене гнітило тільки те, що треба ще цілих шість днів чекати від їзду, а за цей час щось може статися з Лондоном, і поки я туди приїду, його або сплюндрують, або й зовсім зітруть з лиця землі.

Джо і Бідді були вельми щирі й зичливі, коли я заговорював про близьку розлуку, але самі про неї не згадували. Після сніданку Джо дістав з шафи у вітальні мій договір, ми вкинули його у вогонь, і я відчув себе вільним. Охоплений цим новим для мене відчуттям свободи, я пішов разом з Джо до церкви і, слухаючи пастора, думав, що якби він усе знав, то не став би виголошувати притчі про багатого й царство небесне.[9]9
  Натяк на євангельський вислів про те, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити в царство небесне.


[Закрыть]

Коли ми пообідали – своїм звичаєм, рано,– я вирішив сам-один пройтись на болота розпрощатися з ними, бо вже не думав, що коли-небудь ще там побуваю. Проходячи повз церкву, я пройнявся (як і під час відправи вранці) милостивим співчуттям до тих нетяг, яким суджено щонеділі ходити сюди аж до кінця своїх днів, а потім упокоїтись у невідомості під невисокими зеленими могилками. Я дав собі слово незабаром щось для них зробити і подумки прикинув, що кожному з односельців припаде від мене по обідові з ростбіфу та плумпудингу, з пінтою елю та добрим галоном моєї прихильності на додачу.

Якщо я й раніше відчував щось подібне до сорому, думаючи про своє знайомство з утікачем, що шкутильгав серед цих могил, то які ж були мої думки цієї неділі, коли, опинившись на цвинтарі, я знову згадав його, обшарпаного й тремтячого, з залізними кайданами на ногах! Одне тільки мене втішало, що це сталося дуже давно, і що його, безперечно, вивезли дуже далеко, і що він, можна сказати, помер для мене, а може, й взагалі вже неживий.

Уже не буде більше ніколи цих болотяних низовин, цих дамб і шлюзів, цієї худоби на пасовищах – хоча корови, при всій своїй худоб'ячій тупості, здавалися тепер трохи шанобливішими і, обертаючи голови, якомога довше видивлялися на власника таких великих сподівань,– прощавайте, безбарвні приятелі мого дитинства, мене створено не для вас, та й не для ковальської роботи, на мене чекають Лондон і велич! У такому просвітленому настрої дістався я до старої батареї, ліг там, став думати про те, чи входить у плани міс Гевішем одружити мене з Естеллою, і зрештою заснув.

Прокинувшись, я з подивом побачив, що поруч зі мною сидить Джо й покурює люльку. Він ласкаво всміхнувся, коли я розплющив очі, і сказав:

– Я подумав, Піпе, що це ж востаннє, то й вирішив пройтися за тобою.

– І я дуже радий, що ти так зробив, Джо.

– Дякую, Піпе.

– Запевняю тебе, любий Джо,– мовив я після того, як ми потисли один одному руки,– я ніколи тебе не забуду.

– Авжеж, Піпе, авжеж! – сказав Джо таким тоном, наче заспокоював мене.– Я й не сумніваюся.

й-богу, друзяко! Таж воно як помізкуєш, що до чого, то й побачиш, що це річ безперечна. Ото тільки щоб обмізкувати, треба трохи часу, надто вже несподівано все вийшло,– ге ж бо?

Мене, однак, якось не дуже втішило, що Джо такий у мені певний. Я б волів, аби він краще розчулився або сказав: «Це тобі робить честь, Піпе», або щось отаке. Тим-то я ніяк не відповів на першу частину його промови, а на другу тільки зауважив, що ця новина й справді була несподіваною, але що я завжди мріяв стати джентльменом і дуже часто розмірковував, як повівся б, діставши таку змогу.

– Кажеш, розмірковував про це? – озвався Джо.– От дивовижа!

– Дуже шкода, Джо,– сказав я,– що ти не взяв трохи більше з тих уроків, які я тобі тут давав. Ти не згоден зі мною?

– Та хто його зна,– відказав Джо.– Я ж такий тупайло. Я тільки у своєму реместві мастак. Воно завше було шкода, що я такий тупайло, от і зараз шкода, але не більше, ніж, скажімо… Ну, хоча б рік тому. Їй-бо!

Я мав на думці те, що, ставши власником свого багатства, зможу дещо зробити для Джо, отож було б доречніше, якби він виявився більш підготовленим до цього. Однак Джо зовсім не зрозумів мене, і я вирішив, що краще поговорю на цю тему з Бідді.

Так я й зробив. Коли ми попили чаю вдома, я покликав Бідді у наш невеличкий садок біля провулка, підбадьорив обіцянкою ніколи її не забути і сказав, що маю до неї прохання.

– А полягає воно в тому, Бідді, щоб ти не пропускала жодної нагоди бодай трохи облагородити Джо.

– Як це – облагородити? – перепитала Бідді, напруживши погляд.

– Та ти розумієш, Джо – такий любий, славний, коли хочеш, то любішого я й у світі не знаю, але в дечому він трохи неотесаний. Візьми от його знання, його манери. Хоч я дивився на Бідді, поки говорив, і хоч, коли я скінчив, вона широко розплющила очі, на мене вона не дивилась.

– Ах, його манери! Отже, у нього з манерами не гаразд, так? – спитала Бідді, зриваючи листок чорної смородини.

– Люба Бідді, тут вони цілком нормальні…

– Ах, саме тут цілком нормальні? – урвала вона мене, пильно роздивляючись листок у себе в руці.

– Вислухай же мою думку!.. Адже якщо мені вдасться ввести його у вищі кола, а я маю надію, що така змога у мене з'явиться, коли моя власність перейде до мене в руки, то тоді його манери ледве чи свідчитимуть на його користь.

– А ти гадаєш, він цього не знає? – спитала Бідді. Запитання було таке ущипливе (мені-он самому воно навіть і на думку не могло спасти), що я аж огризнувся:

– Що ти хочеш цим сказати, Бідді?

Вона розтерла листок між пальців – відтоді, коли я не почую запах чорносмородинового куща, він зразу нагадає мені той вечір у нашому садку біля провулка – і сказала:

– І ти ніколи не подумав, що він, може, гордий?

– Гордий? – повторив я, зневажливо скривившись.

– Гордощі ж бувають різні,– сказала Бідді, дивлячись мені просто в вічі й похитуючи головою.– Гордощі не в усіх однакові…

– Ну? Чому ти не договорюєш? – спитав я.

– Не в усіх однакові,– повторила Бідді.– Може ж, він занадто гордий і не погодиться, щоб хтось забрав його з місця, де у нього своя робота, яку він виконує добре і має від людей повагу. Як на правду, то я думаю, що він таки і є гордий, хоч не мені б це говорити: ти повинен знати його куди краще.

– Мені, Бідді,– сказав я,– дуже прикро таке чути від тебе. Я цього не сподівався. Ти просто заздриш, Бідді, тебе беруть завидки. Ти невдоволена, що мені так пощастило, і не вмієш цього приховати.

– Якщо сумління тобі дозволяє, можеш так і говорити,– відказала Бідді.– Повтори це ще раз і ще, якщо сумління тобі дозволяє.

– Ні, Бідді: це просто тобі сумління дозволяє так це сприймати,– заперечив я повчальним і зверхнім тоном.– Не звалюй вину на мене. Мені дуже прикро таке чути, бо це… це погана риса характеру. Я хотів попросити тебе, щоб коли я від'їду, ти в міру своїх скромних можливостей допомогла любому Джо розвинутися. Але тепер я ні про що тебе не прошу. Мені страшенно прикро за тебе, Бідді,– повторив я.– Це… це погана риса характеру.

– Можеш мене гудити або хвалити,– відказала бідна Бідді,– а я однаково завжди намагатимусь тут робити все, що в моїй силі. І хоч би якої ти був думки про мене, моє ставлення до тебе не зміниться. Хоча джентльменові не годиться бути несправедливим,– докінчила Бідді й одвернулася.

Я знов запально повторив, що це погана риса характеру (і згодом переконався, що небезпідставно подумав, тільки стосувалась ця думка зовсім не її), і подався стежкою вбік, а Бідді вернулась додому. Вийшовши за хвіртку, я похнюплено проходив до самої вечері, і знов мені зробилось навдивовижу сумно, що й цей другий вечір мого райдужного майбутнього минає так само самотньо й невтішно, як і перший.

Але наступний ранок ізнов розпогодив мій настрій, і я вирішив милостиво вибачити Бідді й більше не повертатися до тієї розмови. Вбравшись у найкращу свою одежу, я завчасу подався в місто, щоб, коли відчинятимуть крамниці, бути вже там. Містера Требба, кравця, я застав за сніданком у його вітальні в глибині приміщення, куди він і покликав мене, вважаючи, що виходити самому до такого клієнта, як я, не варто.

– А-а, як ся маєте? – по-панібратському почав містер Требб.– І чим я можу стати у пригоді?

Містер Требб щойно розрізав гарячу булочку на три перинки і, промастивши проміжки маслом, склав їх назад. Старий парубок, він мав чималі достатки, відчинене вікно з його кімнати дивилось у чималенький садок з городом, а в стіну біля комина вправлена була чимала обкута залізом скриня, в якій, щодо чого я не сумнівався, лежало чимало клунків з цими самими його достатками.

– Містере Требб,– сказав я,– мені не хочеться про це згадувати, щоб не здалося, наче я хвалюсь, але справа в тому, що у мене з'явилися значні кошти.

Містер Требб враз перемінився. Він забув про масло в затишній постелі, схопився з місця, витер руки об край скатертини й вигукнув:

– Хай мене бог милує!

– Я їду до свого опікуна в Лондон,– сказав я, наче між іншим дістаючи з кишені кілька гіней і поглядаючи на них,– і мені потрібен на дорогу модний костюм.– Боячись, що він тільки пообіцяє, а не виконає замовлення, я тут-таки додав: – За роботу я плачу готівкою.

– Дорогий сер,– прорік містер Требб, шанобливо вигинаючись усім тілом, розкидаючи руки й навіть дозволяючи собі доторкнутись до моїх ліктів,– ваші слова ображають мене! Ви не будете заперечувати, якщо я вас поздоровлю? І я вас попрошу, сер, пройдіть, будь ласка, до майстерні!

У Требба був служка-хлопчак, шибеник з шибеників на всю округу. Коли я ввійшов, він саме підмітав майстерню і зараз же скористався нагодою розважитись, задля чого війнув на мене сміттям зі щітки. Вернувшись же з містером Треббом, я застав його за тим самим підмітанням; тепер він заходився торгати щіткою за всі виступи й перепони, аби показати (як мені видалося), що він не згірший за будь-якого коваля, живого чи й мертвого.

– Припини цей шарварок, а то я скручу тобі карк! – якнайсуворіш наказав йому містер Требб.– Чи не зволите сісти, сер? Ось, приміром, оце,– сказав містер Требб, дістаючи з полиці сувій тканини й плавно розгортаючи на прилавку, щоб можна було просунути під неї руку й показати, як вона вилискує проти світла,– дуже симпатичний крам. Можу рекомендувати вам, сер, бо це справді найвищий гатунок. Але ви познайомитесь і з іншими зразками. Подай-но сюди номер чотири, ти? – (Це він звернувся до хлопця, водночас перестерігши його страховито сердитим позирком, оскільки існувала реальна небезпека, що цей лиходій черкне мене по голові сувоєм або ще як інакше засвідчить свою фамільярність.)

Містер Требб не зводив з хлопчака суворого погляду, поки той не поклав номер чотири на прилавок і не відступив на безпечну відстань. Потім він скомандував йому принести номер п'ять і номер вісім.

– І щоб без ніяких цих штучок, поганцю,– докинув містер Требб,– як не хочеш каятись до останнього свого подиху!

Після цього містер Требб нахилився над номером четвертим і конфіденційно відрекомендував його мені, як легку літню тканину, дуже модну у світському товаристві, через що він вважатиме за честь для себе вбрати в костюм з неї свого славного земляка (якщо тільки йому можна так про мене висловитись).

– Та ти подаси нарешті номер п'ятий і номер восьмий, ледацюго? – звернувся містер Требб до хлопчака, покінчивши з рекламою номера четвертого.– Чи мені доведеться копняком тебе звідси витурити й самому піти по них?

За допомогою містера Требба я таки вибрав матеріал на костюм і знов пройшов у його вітальню зняти мірку. Бо хоч містер Требб і мав мою мірку і досі вона цілком його задовольняла, тепер було зовсім не те. «За нинішніх обставин вона зовсім не годиться, сер,– як він уклінко пояснив,– зовсім не годиться». Отож містер Требб виміряв мене вздовж і впоперек у своїй вітальні, немов я був земельною ділянкою, а він найдосвідченішим землеміром, і завдав собі при тім стільки мороки, що ніяка платня за пошиття не відшкодувала б цих його зусиль. Коли ж містер Требб нарешті з цим упорався і ми домовились, що готовий костюм буде прислано містерові Памблечуку в четвер увечері, він сказав, тримаючись за клямку на дверях:

– Я знаю, що лондонські джентльмени рідко звертаються до послуг провінційних майстрів, але якби ви, сер, пробуваючи в столиці, сподобили мене такої честі, я був би вельми вдячний. На все добре, сер, красно дякую. Двері!

Останнє слово адресувалося хлопчакові, котрий і поняття не мав, до чого воно. Але я бачив, як він ошелешено витріщився, коли його хазяїн, запобігливо обтрушуючи з моєї одежі порошинки, провів мене до самого порога. Ось саме тоді я вперше й по-справжньому відчув приголомшливу силу грошей, побачивши, як вони, образно кажучи, поклали на лопатки Треббового хлопчака.

Після цієї достопам'ятної події я побував у капелюшника, у шевця, у торгівця білизною, почуваючи себе наче той собака матінки Габбард,[10]10
  Матінка Габбард – персонаж відомих англійських дитячих віршиків; у різних майстрів скуповувала одежу для свого собаки.


[Закрыть] шати якому виготовляло так багато майстрів. Крім того, я побував і в конторі диліжансів, де замовив місце на сьому годину ранку в суботу. Не було такої особливої потреби всюди пояснювати, що у мене з'явилися значні кошти, однак щоразу, коли я про це згадував, господар закладу переставав споглядати з вікна події на вулиці й зосереджувався увагою на мені. Покінчивши з усіма замовленнями, я попрямував до Памблечукової крамниці й ще здалеку побачив, що цей добродій стоіть на порозі.

Дожидаючи мене, він аж горів від нетерплячки. Уранці він своїм візком заїжджав до нас у кузню й там почув новину. Тепер у своїй вітальні, тій самій, де відбулось читання «Барнуела», він приготував для мене частування і теж, пропускаючи в двері мою священну особу, наказав прикажчикові «ушитися з дороги».

– Дорогий друже,– сказав містер Памблечук, коли ми залишилися втрьох – він, я і частування,– щиро вітаю вас з нагоди такого великого щастя! Ви його заслужили, цілком заслужили!

Сказано було це слушно і, як мені здалося, вельми до речі.

– Вже сама думка про те,– сказав містер Памблечук, спершу хрипливо продемонструвавши свій захват мною,– що я відіграв певну роль у цьому – для мене найвища винагорода.

Я звернув увагу містера Памблечука, що цього питання не можна торкатися ані словом, ані натяком.

– Мій дорогий юний друже,– сказав містер Памблечук,– якщо ви дозволите називати вас так…

Я пробурмотів: «А певно ж», і містер Памблечук знов узяв мене за обидві руки й надав своєму жилетові хвилястого поруху, що мав виражати його схвильованість, хоч і народжувався трохи нижче від серця.

– Мій дорогий юний друже, можете покластись на мене, що у вашу відсутність я докладу всіх своїх скромних сил, щоб про це не забув Джозеф. Джозеф! – сказав містер Памблечук тоном ревного заклинання.– Джозеф!! Джозеф!!! – Після цього він похитав головою і постукав себе по лобі, засвідчуючи в такий спосіб своє ставлення до відповідної вади Джозефа.

– Але, мій дорогий юний друже,– сказав містер Памблечук,– ви ж, мабуть, голодні, ви ж так втомилися. Сідайте-но. Ось курятинка – це з «Кабана», ось язик, теж із «Кабана», ось іще одна-дві страви з «Кабана», які вам, сподіваюся, припадуть до смаку. Але невже ж це переді мною,– сказав містер Памблечук, ледве встигши сісти і вже знов схоплюючись,– невже ж це переді мною той, з ким я ділив забави його щасливого дитинства? Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Це «чи дозволите» означало, чи дозволю я, щоб він потис мені руку. Я погодився, він гаряче потис її і знов сів.

– Ось вино,– сказав містер Памблечук.– Випиймо. Подякуймо долі, і нехай вона й надалі вибирає своїх улюбленців не менш мудро. І все-таки я не можу,– сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,– бачити перед собою того… випити за здоров'я того, хто… щоб не виявити ще раз… Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Я сказав, що дозволю, і він знов потис мені руку, спорожнив чарку й перевернув її догори дном. Я зробив так само, але хоч би я навіть і себе самого перевернув догори ногами, перше ніж випити, вино й тоді не вдарило б мені у голову з такою силою.

Містер Памблечук підклав мені смачненьке куряче крильце й накращий шматочок язика (минули ті часи, коли на мою долю перепадали самі лише глухі закапелки шинки), а про себе, порівняльно кажучи, не дбав зовсім.

– О птице, птице! – високомовно вдався містер Памблечук до курки на тарелі.– Чи ж думала ти, бувши молоденьким курчам, яка тебе чекає доля у майбутньому! Чи ж думала ти, що під цим скромним дахом тобою буде підкріплятися той, хто… Нехай це вам видасться слабкістю з мого боку,– сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,– але чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Оскільки потреба у спеціальному моєму дозволі, очевидно, почала відпадати, він тут-таки задовольнив своє бажання. Я й досі не розумію, як йому щастило робити це так часто і жодного разу не порізатись об мого ножа.

– А ваша сестра,– поновив він мову після того, як грунтовно підживився,– що мала честь виховувати вас своєю власною рукою! Як це сумно, що вона неспроможна вповні зрозуміти, яка честь їй судилася! Чи дозволите?..

Я побачив, що він знов насувається на мене, і стримав його рукою.

– Вип'ємо за її здоров'я,– запропонував я.

– Ах! – скрикнув містер Памблечук, відхиляючись на спинку стільця й мало не мліючи від захоплення.– Ось по чому вони пізнаються, сер! – (Я не знаю, кого він ушанував титулом «сер», в усякому разі не мене, а жодної третьої душі з нами не було.) – Ось по чому пізнається шляхетна людина, сер! Завжди готова простити й привітати! Хтось нетямущий сприйняв би це як нав'язливість,– угідливо прорік Памблечук, поспіхом відставляючи неторкнуту чарку й знов схоплюючись,– але чи дозволите?..

Виконавши знову ту саму операцію, що й раніше, він вернувся на місце й випив за здоров'я моєї сестри.

– Не можна заплющувати очі,– сказав містер Памблечук,– на хиби її вдачі, але маймо надію, що вона діяла з добрими намірами.

Я сказав містерові Памблечуку, що доручив принести мій новий костюм до нього в дім, і він прийшов у екстаз від цієї виявленої йому шаноби. Я сказав, що мені не хотілося б, щоб на мене витріщали очі в селі, і він розхвалив мене до самого неба. Він дав мені наздогад, що ніхто, крім нього, не гідний моєї довіри і що… коротше, чи дозволю я? Потім він чуйно так поцікавився, чи пам'ятаю я нашу хлоп'ячу розвагу в арифметичні приклади на додавання, та як ми разом ходили записувати мене у підмайстри, та як він завжди був моїм улюбленцем і найщирішим другом? Хоча насправді ніколи й на крихту нічого подібного не було, і мені було гидко й подумати про таке, і я на це не міг би пристати, навіть випивши вдесятеро більше чарок вина. А проте, пригадую, мені тоді здалося, наче я дуже помилявся в ньому, наче він у дійсності розсудливий, практичний і доброзичливий чолов'яга.

Мало-помалу він і сам пройнявся такою великою довірою до мене, що став питати моєї ради у своїх власних справах. Він згадав, що на основі його закладу, якби його розширити, можна було б створити чимале об'єднання й монополію торгівлі зерном та насінням, що їй рівної не бувало ні в цій, ні в жодній сусідній окрузі. Для здійснення цієї запаморочливо прибуткової ідеї потрібно було всього лишень «трохи капіталу». Саме ці два слівця – «трохи капіталу». І він (Памблечук) гадає, що якби котрийсь новий партнер вклав у діло цей капітал, сер, то він, новий партнер, мав би тільки й клопоту, що у зручний для себе час самому або через повіреного переглянути гросбухи та ще двічі на рік приходити й складати в кишеню прибутки, десь так із п'ятдесят відсотків,– він гадає, що для молодого джентльмена з головою і водночас із грішми це чудова можливість. А що я думаю з цього приводу? Він вельми високо цінує мій розум, і його цікавить, що я думаю з цього приводу. Я сказав, що думаю так само, як і він. «Але не треба квапитись». Широчінь і чіткість мого погляду настільки вразили його, що він уже не став питати, чи я дозволю потиснути мені руку, а заявив, що просто мусить це зробити,– і негайно й зробив.

Містер Памблечук знов і знов обіцявся тримати Джозефа в межах (невідомо яких) і ретельно й повсякчасно услуговувати мені (невідомо чим). Він також заявив – про що я довідався вперше в житті, оскільки ця таємниця крилася глибоко в його душі,– що він завжди говорив про мене: «Це хлопець незвичайний, і, затямте моє слово, доля його теж буде незвичайна». Зобразивши на обличчі сумовитий усміх, він сказав, що зараз це здається просто неймовірним, і я погодився з ним. Нарешті я вийшов надвір, якось туманно відчув, що з сонцем щось таке негаразд, і ледве чи уявляючи, куди йду, немов у напівдрімоті добрів до дорожньої застави.

Тут мене привів до тями голос містера Памблечука. Він був уже далеченько на заллятій сонцем вулиці, але, енергійно вимахуючи руками, просив, щоб я зачекав. Я зупинився, і він захекано підійшов до мене.

– Ні, дорогий друже,– сказав він, коли трохи віддихався.– Я не можу з цим примиритись. Я не пропущу такої нагоди, щоб не скористатися ще раз із вашої люб'язності… Тож чи дозволите, як давньому другові й доброзичливцю?.. Чи дозволите?

Ми, мабуть, усоте потисли один одному руки, і він обурено наказав якомусь молодому візникові дати мені дорогу. Потім він поблагословив мене й так і лишився стояти, махаючи рукою, поки я не зник за поворотом. А я собі там звернув у поле і, перше ніж іти додому, гарненько передрімав під живоплотом.

Дуже скромний був багаж, який я мав узяти з собою до Лондона, бо з тієї малості, яка у мене була, небагато що підходило мені в моєму новому становищі. Але, вирішивши, що не можна гаяти ні хвилини, я заходився спаковуватись того ж самого дня і в поспіху спакував навіть речі, які, я знав, знадобляться мені вже наступного ранку.

Нарешті минули вівторок, середа й четвер, а у п'ятницю вранці я пішов до містера Памблечука переодягтися у свій новий костюм і скласти візит до міс Гевішем. Для одягання містер Памблечук приділив мені власну спальню, прикрашену заради такої події чистими рушниками. Мій костюм, як і слід було сподіватись, трохи розчарував мене. Мабуть, відколи люди навчилися одягатись, жодного разу нове вбрання не виправдовувало тих ревних надій, які на нього покладалися. А проте, коли я пробув у новому костюмі з півгодини і трохи не скрутив собі шиї, марно намагаючись за допомогою ручного дзеркала містера Памблечука побачити власні литки, мені почало здаватись, що він уже краще сидить на мені. Містер Памблечук поїхав за десять миль до сусіднього містечка на базар. Я не сказав йому, коли саме збираюся виїжджати, і прощальне рукостискання з ним мені не загрожувало, отож з цього боку все склалося якнайкраще. Але, показавшись на люди у своїх нових шатах, я все-таки зі страхом проминув прикажчика, бо потай побоювався, чи не здаюся в цій одежі такою самою проявою, як Джо у недільному костюмі.

До будинку міс Гевішем я дістався загумінками й насилу спромігся подзвонити, оскільки пальці мої були в довгих цупких рукавичках. Сара Покет, що вийшла відімкнути хвіртку, мало не зімліла, побачивши, яким я став, а її горіхово-шкаралуписте личко з бурого перетворилось на зелено-жовте.

– Ви? – сказала вона.– Боже всемогутній, ви? Чого вам треба?

– Я їду до Лондона, міс Покет,– пояснив я їй,– і хочу попрощатися з міс Гевішем.

Мого візиту явно не сподівалися, бо, замкнувши за мною хвіртку, вона пішла дізнатися, як бути далі. Але повернулась вона досить скоро й повела мене нагору, не зводячи з моєї персони враженого погляду.

Міс Гевішем, спираючись на костура, походжала по кімнаті з довгим накритим столом. Горіли все такі самі тьмяні свічки. Почувши нашу ходу, міс Гевішем зупинилась і обернулася. Вона якраз була навпроти зігнилого весільного пирога.

– Залишіться, Capo,– сказала міс Гевішем.– Ну то як, Піпе?

– Я завтра від'їжджаю до Лондона, міс Гевішем:– Я старанно зважував кожне слово.– І мені подумалося, що ви, можливо, не матимете нічого проти, якщо я завітаю до вас попрощатися.

– А ти став он який чепурун, Піпе,– сказала вона, обвівши круг мене костуром, немов та добра фея, що здійснила моє чарівне перетворення і тепер уділяла мені ще одного дарунка насамкінець.

– На мене спало таке велике щастя, відколи я останнього разу бачив вас, міс Гевішем,– пробурмотів я.– І я за це страшенно вдячний, міс Гевішем.

– Так-так,– сказала вона, врадувано косячи поглядом на розгублену й пройняту заздрістю Сару.– Я бачила містера Джеггерса. Я чула про це, Піпе. Отже, завтра ти від'їжджаєш?

– Так, міс Гевішем.

– І тебе всиновив якийсь багач?

– Так, міс Гевішем.

– Ім'я якого залишається невідомим?

– Так, міс Гевішем.

– І містера Джеггерса уповноважено стати твоїм опікуном?

– Так, міс Гевішем.

Вона просто упивалася цими запитаннями й відповідями, бачачи, як заздрощі дедалі дужче гнітять Сару Покет.

– Ну що ж,– мовила вона далі,– перед тобою блискуче майбутнє. Будь розважливий, поводься гідно, слухайся вказівок містера Джеггерса.– Вона подивилась на мене, а тоді на Сару, пригніченість якої викликала словтішний усміх у неї на обличчі.– Прощавай, Піпе! Ти ж завжди зберігатимеш це ім'я, правда?

– Так, міс Гевішем.

– Прощавай, Піпе.

Вона простягла мені руку, і я схилився на коліно й приклав її до уст. Я не думав, як попрощаюся з міс Гевішем,– це просто вийшло само собою. Вона подивилась на Сару Покет з торжеством у своїх загадкових очах, і такою я й залишив цю добру фею, коли вона стояла, схрестивши руки на костурі, посеред тьмяно освітленої кімнати, біля повитого павутинням зігнилого весільного пирога.

Сара Покет провела мене вниз, немов того привида, якого треба швидше викурити з дому. Вона все не могла прийти до тями, побачивши мене в такому незвичному вигляді, і так і була вкрай розгубленою. Я сказав їй: «Прощавайте, міс Покет», але вона тільки витріщилась на мене, явно не чуючи моїх слів. Вийшовши з будинку, я поспішив до містера Памблечука, скинув новий костюм, зав'язав у клунок і подався додому у своїй старій одежі, в якій, правду кажучи, почував себе куди вільніше, хоч і мусив нести клунка в руках.

І ось ті шість днів, що начебто мали тягтись так довго, блискавично збігли, і вже завтрашній день дивився мені в очі, а я не наважувався підвести на нього погляд. З кожним наступним вечором, як їх залишалося з шести п'ять, тоді чотири, три й два – мені дедалі дорожчим ставало товариство Джо й Бідді. Останнього вечора я їм на втіху вбрався в новий костюм і просидів у цій пишноті до самої ночі. Заради врочистої нагоди ми влаштували гарячу вечерю, оздоблену неминучою курячою печенею та фліпом. Усім нам було дуже сумно, хоч як ми й прикидалися бадьорими.

Вийти з села зі своєю валізкою я мав о п'ятій годині ранку, і ще напередодні ми з Джо домовилися, щоб він мене не проводив. Боюся – далебі, боюся! – чи не крилася за цим думка, що якби ми вдвох показалися на стоянці диліжансів, надто вже різкий контраст був би між нами. Я силкувався переконати себе, що нічого такого й не думаю, але, піднявшись у свою кімнатинку того останнього вечора, мусив таки визнати, що це дуже ймовірно, і вже ладен був зійти вниз і попросити Джо, щоб провів мене. Але не зійшов і не попросив.

Усю ніч мені снилися неспокійні сни, в яких диліжанси їхали куди завгодно, аби лиш не до Лондона, і запряжено в них було то собак, то котів, то свиней, то людей, але жодного разу – коней. Химерні дорожні пригоди не полишали мене до самого світанку, коли вже почали співати пташки. Тоді я підвівся, почав одягатись, але, присівши біля вікна, щоб востаннє оглянути краєвид, там-таки міцно заснув.

Бідді раненько встала приготувати мені сніданок, і я, не проспавши й години, крізь сон почув дим з кухні й перелякано схопився, подумавши, що вже день. Але ще довго після цього – знизу вже почувся брязкіт чашок, та й я сам давно був одягнений – мені не ставало духу спуститись. Я так і сидів нагорі, то відмикаючи й розв'язуючи свою валізку, то знов замикаючи її й зав'язуючи, доки нарешті Бідді не гукнула, що я спізнююсь.

Снідав я поспіхом, байдужий до їжі. Схопившися з-за столу, я жваво, наче це тільки-но спало мені на думку, сказав: «Що ж, мабуть, уже пора!», поцілував сестру, що, сидячи на своєму звичайному місці, сміялася, кивала й тіпала головою, поцілував Бідді й обняв Джо за шию. Потім узяв валізку й вийшов. Востаннє я побачив їх, коли оглянувся на якусь шамотню позад себе: це Джо кидав услід мені старого черевика, а другого черевика кидала Бідді. Я тоді зупинився й помахав їм капелюхом, у відповідь на що любий мій Джо, вимахуючи дужою правицею над головою, хрипко прокричав: «Гур-ра!», а Бідді затулила обличчя фартухом.

Я жваво йшов уперед, думаючи, що от вибратися виявилось куди легше, ніж я боявся, і що як це виглядало б, якби старий черевик полетів навздогін за диліжансом на очах в усієї Головної вулиці! Дорогою я невимушено посвистував. У селі всюди було мирно й тихо, легкий туман урочисто знімався вгору, немов відкриваючи переді мною світ,– а я ж був тут колись такий маленький і безневинний, і те, до чого я прямував, здавалося таким невідомим і безмірним, що раптом грудка підкотилась мені до горла, і я заплакав. Сталось це край села, де стояв дорожній стовп із вказівним перстом; я поклав на нього руку й сказав:

– Прощавай, мій любий, дорогий друже!

Нам не слід соромитися своїх сліз, бог свідок, бо вони ж наче дощем змивають задушливу пилюгу, що висушує наші струджені серця. Коли я виплакався, мені полегшало – я пожалкував за дечим, гостріш відчув власну невдячність і подобрішав. Якби до мене раніше прийшов цей плач, Джо, певне, був би зі мною у ту хвилину.

Настільки упокорили мене ці мої сльози, які знов і знов навертались мені на очі на безлюдному шляху, що, й сівши в диліжанс і виїхавши з міста, я все з болем у серці думав, чи не зійти мені, коли мінятимуть коней, та не вернутись назад, щоб ще бодай вечір побути у колі близьких і якось щиріше з ними розпрощатися. Коней поміняли, а я так і не наважився висісти, втішаючи себе тим, що й з наступної станції це так само можна буде зробити. У цих міркуваннях мені не раз ввижався Джо то в одному, то в іншому перехожому, що наближався до нас, і серце у мене завмирало… Так наче Джо міг тут опинитись!

Ми ще раз поміняли коней, і ще раз, і вже було занадто пізно й занадто далеко вертатись, тож я поїхав далі. А туман тим часом геть увесь урочисто знявся вгору, і переді мною розпростерся широкий світ.

Такий кінець першої пори Піпових сподівань.