Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 12

Мене дедалі дужче непокоїв образ блідого паничика. Що більш я думав про бійку і згадував, як він падав горілиць, щоразу покриваючись усе новими набряками й синцями, то певніше відчував, що це мені так не минеться. Кров цього блідого паничика лежала на моєму сумлінню, і закон неминуче мав мене покарати. Не уявляючи собі виразно, як саме це здійсниться, я був, проте, переконаний, що сільським хлопчиськам не можна безкарно блукати околицею, вдиратися в оселі благородних людей і лупцювати віддану науці англійську молодь. Протягом кількох днів я навіть намагався далеко не відходити від дому, а, виконуючи яке-небудь доручення, з якнайбільшою осторогою й тремтінням визирав за кухонні двері, щоб не наткнутися ненароком на тюремників з в'язниці графства. Ніс блідого паничика заплямив мені штани, і я серед ночі силкувався змити з них це свідчення власної провини. Пальці мої пообдирались об його зуби, що змушувало мене щосили натужувати уяву, придумуючи всякі неймовірні способи, як одвести від себе цей фатальний доказ, коли я постану перед судом.

Страхи мої досягли апогею у той день, коли я мав знову відвідати ті місця, де скоїв злочин. А що, як у засідці за хвірткою критимуться представники правосуддя, спеціально прислані з Лондона? А що, як міс Гевішем надумає самочинно відомстити за насильство, скоєне в її домі, і підведеться в тому своєму савані, вихопить пістолета й застрелить мене на місці? А що, як підкуплять хлопців і вони цілою ватагою нападуть на мене у броварні й заб'ють на смерть? Щодо самого паничика, то я, здається, не піддавав найменшому сумніву його непричетність до цих виявів помсти: вони мені незмінно уявлялися виплодом зусиль його нерозважливих родичів, роз'ятрених станом паничевої фізіономії і обурених з чисто родинних міркувань.

А проте йти до міс Гевішем таки треба було, і я пішов. І що ж? Моєї сутички з блідим паничиком так наче й не бувало. Ніхто не згадав про неї бодай натяком, та й самого її співучасника я ніде не виявив. Хвіртка знов стояла отвором – я обходив увесь садок і заглянув навіть у вікна флігеля, але мій погляд затримали зачинені зсередини віконниці на них, і ніде не було аніякісіньких ознак життя. Тільки в закутку, де сталася наша битва, я натрапив на деякі сліди існування паничика. То були плями засохлої його крові, і я притрусив їх землею, аби сховати від людських очей.

На широкій площадинці між кімнатою міс Гевішем і тією залою, де стояв довгий стіл, я побачив легке садове крісло на коліщатках, яке возять, підштовхуючи ззаду. Воно з'явилося тут після моїх попередніх відвідин, і вже того самого дня я почав виконувати своє нове доручення – возити у ньому міс Гевішем (коли вона втомлювалась ходити, поклавши руку мені на плече) кругом по її кімнаті, через площадинку й по тій другій, більшій кімнаті. Ми знов і знов кружляли в цих своїх прогулянках, які часом тривали години зо три без перерви. Я так і кажу у множині – «прогулянки», бо їх виявилося чимало: річ у тім, що зразу ж було ухвалено, що я приходитиму возити міс Гевішем через день, та й узагалі я тепер збираюся коротенько розповісти про цілий період свого життя, що тривав добрих вісім, а то й десять місяців.

Коли ми потроху призвичаїлися одне до одного, міс Гевішем стала балакучішою зі мною і не раз розпитувала мене, чого я навчався та ким думаю стати. Я казав їй, що, мабуть, піду в підмайстри до Джо, і особливо налягав на тому, що нічого не знаю, а хочу знати все,– надіючись подумки, чи не зохотиться вона якось допомогти мені в цьому. Але вона такого бажання не виявляла – навпаки, неуком я навіть був їй начебто любіший. І грошей вона ніколи мені не давала, ото й тільки, що нагодує,– навіть і натяку я від неї не чув, що вона збирається якось оплатити мої послуги.

Естелла щоразу бувала в домі, вона впускала мене й випускала, але вже більш ніколи не казала мені, що я можу її поцілувати. Іноді вона байдуже терпіла мою присутність, іноді була поблажлива, а то й панібратська, іноді ж запально заявляла, що ненавидить мене. Міс Гевішем частенько – перед Естеллою пошепки, без неї вголос – за питувала мене: «Чи ж не гарнішає вона з кожним разом, га, Піпе?» І коли я відповідав: «Так» (бо це була правда), моя відповідь проймала її якоюсь хижою радістю. А коли ми грали в карти, міс Гевішем стежила за нами, пожадливо переймаючись мінливими настроями Естелли. Іноді ж, коли її настрої були такі вже перепадисті й суперечливі, що я не знав, на яку й ступити, міс Гевішем обіймала Естеллу з гарячковою ніжністю й мурмотіла їй на вухо слова, в яких мені вчувалося: «Розбивай їм серця, моя гордосте й надіє, розбивай без усякого жалю!»

За роботою Джо любив мугикати уривки однієї пісеньки, у приспіву якої говорилось про «Старого Клема». Це був не вельми шанобливий спосіб засвідчувати повагу до опікуна ковальського ремесла, яким, здається, вважався цей святий. Пісеньку цю співалося в такт з ударами молота, і сама вона була не більш як ліричним приводом, щоб згадати поштиве Клемове ім’я.

Молотом-но раз за разом – Старий Клем!

Биймо дружно, биймо ладом – Старий Клем!

Не шкодуй напруги й сили – Старий Клем!

Вдар, луна щоб розкотилась – Старий Клем!

Дужче хай вогонь жахтіє – Старий Клем!

Іскри тьму нічну розвіють – Старий Клем!

І ось одного дня, невдовзі після того, як з'явилося крісло на коліщатках, міс Гевішем раптом промовила, нетерпляче ворухнувши пальцями: «Ні-ні-ні, співай!» її пропозиція так мене сдивувала, що я, не перестаючи штовхати крісло, несподівано для самого себе затягнув пісеньку про Старого Клема. Вона її уподобала і стала й сама підспівувати, тихенько й задумливо, наче крізь сон. Отак у нас виробилася звичка роз'їжджати по кімнатах під ковальську співанку. Часто й Естелла до нас прилучалася,– хоча ми співали такими приглушеними голосами, навіть коли втрьох, що були не чутніші за легкий подув вітерця у цьому старому понурому будинку.

Що могло з мене вийти за таких обставин? І чи могла моя вдача не зазнати їх впливу? То й чи можна ж дивуватися, що коли я виходив із жовтого смерку цих кімнат на денне світло, думки мої, як і очі, застилала мла?

Я б, мабуть, розповів Джо про блідого паничика, якби ото був не наговорив зопалу всіляких нісенітниць, в яких сам перед ним і зізнався. А так я побоювався, щоб мій паничик не видався Джо одним з пасажирів тієї чорної оксамитової карети, тож і не згадав йому про нього. Крім того, з часом я став ще більше, ніж перше, уникати згадок про міс Гевішем та Естеллу. Я ні до кого не мав цілковитої довіри, за винятком бідної Бідді,– і от їй я й розповів усе. Тоді я не розумів, чому мені так легко було ділитися з Бідді й чому вона так брала до серця все, про що я говорив, хоча тепер, здається, розумію.

Тим часом на кухні у нас тривали нарада за нарадою, які доводили мене до такого розпачу, що я просто місця собі не знаходив. Цей осел Памблечук мало не щовечора з'являвся обговорювати з місіс Джо моє майбутнє, і я щиро вірю (навіть тепер у цьому анітрохи не каючись), що таки витяг би загвіздок з колеса його візка, якби тільки мої руки спромоглися на це. Жалюгідний цей недолюдок до того зашкаруб умом, що не міг говорити про моє майбутнє, коли не мав перед собою, так би мовити, об'єкта своїх зусиль, задля чого він витягав мене (звичайно за комір) з кутка, де я тихенько сидів на ослінчику, і, поставивши навпроти вогню, так наче збирався засмажити, починав:

– Ось вам, добродійко, цей хлопець. Ось вам цей хлопець, якого ви виховали власною рукою. Вище голову, хлопче, і будь завжди вдячний тим, хто тебе виховав. Отже, добродійко, що стосується цього хлопця!..– При цьому він так розкуйовджував моє волосся (права на що, як уже згадувано, я не визнавав ні за ким змалку), притримуючи весь час мене за рукав,– що я прибирав такого самого ідіотського вигляду, який мав він сам.

Далі вони вдвох з моєю сестрою поринали в такі безглузді розмірковування про міс Гевішем та про те, що вона зробить зі мною й для мене, що в мене зі злості аж сльози виступали і я ладен був налетіти на Памблечука й нещадно відлупцювати. У цих їхніх діалогах моя сестра зверталась до мене так, ніби при кожній згадці мого імені видирала мені по зубові, тоді як Памблечук, взявши на себе роль непроханого опікуна, несхвально споглядав мене, наче з сумом пересвідчувався, що його бажання залагодити моє щастя обертається вельми прикрими невигодами.

Джо у цих дискусіях участі не брав. Але згадувалося про нього не раз, оскільки місіс Джо дійшла висновку, що він не дуже прихильно ставиться до наміру забрати мене з кузні. Я вже достатньо був підріс на ту пору, щоб стати підмайстром у Джо, і коли він сидів біля вогню й задумливо ворушив попіл, просунувши коцюбу поміж нижніми ґратками коминка, моя сестра вбачала в цих безневинних діях таку незаперечну ознаку його спротиву, що налітала на нього, шарпала щосили, видирала коцюбу з рук і відставляла вбік. Усі ці розмови закінчувались для мене якнайнеприємніш. Ні сіло ні впало моя сестра уривала себе на півпозіху і, неначе тільки-но помітивши мою присутність, хижо накидалась на мене з криком:

– О, ти ще тут! Ану киш у ліжко! Досить уже з тобою мороки на цей вечір! – Немовби вони робили бозна-яку ласку, доводячи мене до того, що й життя мені було немиле!

Так тяглося протягом довгих місяців і, здавалося, тягтиметься ще довго, коли це одного дня під час нашої прогулянки міс Гевішем раптом зупинилася і, не знімаючи руки з мого плеча, невдоволено зауважила:

– Ти стаєш високим, Піпе!

Задумливо втупивши погляд у далечінь, я тим самим досить переконливо відповів, що це вже від мене не залежить.

Вона більш нічого не сказала того разу, але невдовзі знов зупинилась і подивилася на мене, тоді ще раз, після чого насупилась і спохмурніла. За наступних моїх відвідин, коли ми відбули звичайні свої вправи і я підкотив її до туалетного столика, вона затримала мене нетерплячим порухом пальців:

– Нагадай-но мені, як звати цього твого коваля.

– Джо Гарджері, мем.

– Це той ремісник, до якого ти маєш піти в підмайстри?

– Так, міс Гевішем.

– То краще тобі з цим не баритись. Як ти гадаєш, погодиться Гарджері прийти сюди з тобою і принести ваш договір?

Я висловив упевненість, що він сприйме ці запросини як велику честь.

– Тоді нехай прийде.

– А в який час, міс Гевішем?

– Ні-ні! Про час я нічого не знаю. Нехай прийде, не зволікаючи, і з тобою разом.

Коли я повернувся додому й переказав Джо це доручення, моя сестра розшаленіла дужче, ніж будь-коли раніше. Вона поспитала у нас із Джо, чи не вважаємо ми її за постілку в себе під ногами, і як ми насміли так до неї ставитись, і для якого ж товариства, скажіть на ласку божу, вона в такому разі придатна? Вичерпавши потік цих запитань, вона пошпурила у Джо підсвічником, голосно розридалася, дістала совок для сміття – що завжди було дуже лихою прикметою,– начепила на себе грубого фартуха й люто заходилася наводити в домі лад. Не задовольнившись сухим прибиранням, вона схопила відро й швабру і викурила нас обох з кімнати і взагалі з дому, аж нам довелося стояти й ловити дрижаки надворі. Була вже десята година вечора, коли ми наважилися показати носа в двері, і вона тоді запитала Джо, чого б йому зразу було не взяти собі за жінку негритянку-невільницю. Джо, бідолаха, нічого на те не відповів, а тільки стояв, помацуючи свої баки й понуро дивлячись на мене, так наче думав, що це, може, й справді був би слушніший вибір.

Розділ 13

Мені було просто мукою спостерігати, як через день Джо став виряджатись у свій недільний костюм, щоб супроводити мене з візитом до міс Гевішем. Однак оскільки він вважав парадне вбрання конче необхідним для такої нагоди, не мені було казати йому, що у нього далеко кращий вигляд у звичайній його робочій одежі; до того ж я знав, що він піддає себе цим тортурам виключно заради мене, що це ж задля мене він підтяг іззаду комір сорочки так високо, аж волосся у нього на маківці піднялося сторчака.

За сніданком моя сестра оголосила про свій намір піти до міста разом з нами – ми мали залишити її у дядька Памблечука і забрати по дорозі додому, коли «покінчимо зі своїми вельможними леді», як вона висловилась, з чого Джо зробив висновок, що можна сподіватись найгіршого. Кузню замкнули на цілий день, і Джо крейдою нашкрябав на дверях (як мав звичай у тих рідкісних випадках, коли не працював) коротеньке «ПШОВ», доповнивши цей напис стрілкою, спрямованою в той бік, куди він вирушав.

Ішли ми пішки, і перед вела моя сестра, маючи на голові здоровенний касторовий капор, а в руках солом'яний кошик, подібний до того, в якому носять велику королівську печатку Англії, а також – дарма, що стояла погожа днина,– дерев'яні ступаки, запасну шаль і парасольку. Мені не ясно, для чого вона прихопила з собою всі ці причандалля – на знак покути чи, може, хизування,– але скорше, аби похвалитися своїм майном, як ото і Клеопатра[4]4
  Клеопатра (69-30 pp. до н. є.) – остання цариця Єгипту.


[Закрыть] чи котрась інша розшаленіла можновладниця могла б винести на оглядини своє багатство під час карнавалу або якої процесії.

Коли ми добулися до Памблечукової оселі, моя сестра прожогом вскочила туди й покинула нас посеред вулиці. Було вже близько полудня, і ми з Джо поспішили до дому міс Гевішем. Хвіртку, як звичайно, відімкнула Естелла, і Джо ту ж мить скинув капелюха, взяв його за криси й став зважувати в руках, так ніби мав серйозні підстави побоюватись, що капелюх не дотягує у вазі на одну восьму унції.

Естелла, не звернувши на нас ніякої уваги, рушила вперед у добре відомому мені напрямку. Я йшов за нею, а Джо за мною. Коли я оглянувся на Джо у довгому коридорі, він усе ще якнайретельніш зважував капелюха в руках, ступаючи широкими кроками, але навшпиньках.

Естелла сказала нам обом увійти, отож я взяв Джо за вилогу і запровадив на очі міс Гевішем. Вона сиділа за туалетним столиком і зразу ж обернулася до нас.

– О! – промовила вона до Джо.– То це ви чоловік сестри цього хлопця?

Я ледве міг собі й уявити, що мій любий Джо може стати таким не схожим на самого себе, а більше схожим на якогось дивовижного птаха, коли він так оніміло застиг з розтріпаним жмутком волосся на маківці і з розтуленим ротом, немов дожидав хробака.

– То це ви чоловік сестри цього хлопця? – повторила своє запитання міс Гевішем.

Як це не прикро, але протягом усієї розмови Джо вперто звертався саме до мене, а не до міс Гевішем.

– Бачиш, Піпе, воно така справа,– почав нарешті Джо вельми розважливим, щиро довірливим і водночас глибоко чемним тоном,– що я таки взяв та й оженився з твоєю сестрою, а до того був, як то мовиться, парубком.

– Ага,– зауважила міс Гевішем.– І ви виховали цього хлопця з тим, щоб узяти його собі за підмайстра? Так я розумію, містере Гарджері?

– Ти ж знаєш, Піпе,– відказав Джо,– що ми з тобою завше були друзями і не раз балакали, як воно тоді чудовно буде. Але я нічого, Піпе,– коли маєш хоч найменшу нехіть до цієї роботи – ну, що, мовляв, бруд, і сажа, і всяке таке,– то ніхто тебе й не силуватиме.

– А чи хлопець,– запитала міс Гевішем,– коли-небудь висловлював свою нехіть? Чи подобається йому це ремесло?

– Ти і сам, Піпе, гаразд знаєш,– мовив Джо ще розважливішим, довірливішим і чемнішим тоном,– що завше про це мріяв, скільки жив.– (Ще й не прозвучали подальші слова, а я вже вгадав з вигляду Джо, що він зараз приточить сюди риму зі своєї епітафії.) – І ні про яку нехіть ти не говорив – ти завше про це мріяв, скільки жив.

Даремно пробував я переконати його, що він повинен звертатися до міс Гевішем. Що дужче силкувавсь я показати йому це жестами й мімікою, то довірливіш, розважливіш і чемніш промовляв він таки до мене.

– А договір ви принесли? – запитала міс Гевішем.

– Ну, Піпе, знаєш,– відказав Джо, немовби вважав трохи несерйозним це запитання,– ти ж бачив, як я поклав його в капелюха, то він там і лежить – хіба ти не знаєш? – З цими словами він дістав і простяг його – знов-таки не міс Гевішем, а мені. Я аж знітився з сорому за свого любого Джо – з сорому, де правду діти,– коли побачив, як Естелла, стоячи за кріслом міс Гевішем, зухвало сміється очима. Я взяв документ з його рук і передав міс Гевішем.

– То ви не розраховуєте,– сказала міс Гевішем, проглянувши папір,– ні на яку винагороду за навчання хлопця?

– Джо! – докірливо кинув я, оскільки він затято мовчав.– Чого ти не відповіси…

– Піпе,– зупинив мене Джо, аж ніби образившись,– таж воно така справа між нами, що на це й відповідати нічого, бо ж ти знаєш, що відповідь лиш одна: ні. Ти знаєш, що ні, Піпе, то нащо мені й повторювати?

Міс Гевішем глянула так, немов розуміла Джо краще, аніж можна було б гадати з його недорікуватості, і взяла зі столика перед собою якусь торбинку.

– Піп заслужив на винагороду,– сказала вона.– Ось тут вона і є. У цій торбинці двадцать п'ять гіней. Віддай їх своєму господареві, Піпе.

Наче зовсім відбившися глузду під впливом цієї дивної постаті в цій дивній кімнаті, Джо навіть і тепер уперто звертався тільки до мене.

– Це дуже з твого боку щедро, Піпе,– сказав Джо,– щоб отакі великі гроші, хоч я ніколи й не сподівавсь на таке, анітрохи. А тепер, друзяко,– мене аж кинуло в жар, тоді в холод від цього слова, мовби це він так панібратськи звернувся до міс Гевішем,– а тепер, друзяко, за роботу! І ти, і я – виконаймо свій обов'язок один перед одним і перед тими, що твій щедрий дарунок… е-е… передали… щоб він… задля спокою душі… які й не думали, не гадали…– тут Джо явно й сам відчув, що заплутався, але врешті якось-таки виборсався, врочисто заявивши: – І в думках такого не мав! – Ці слова видались йому такими слушними й переконливими, що він навіть повторив їх.

– На все добре, Піпе,– сказала міс Гевішем.– Випусти їх, Естелло.

– А мені ще приходити, міс Гевішем? – поспитав я.

– Ні. Тепер твій господар – Гарджері. На одне слівце, Гарджері!

Я вже був на порозі, коли міс Гевішем покликала Джо назад, і почув, як вона чітко й недвозначно заявила йому:

– Хлопець поводив себе тут добре, і це його нагорода. Гадаю, що ви, як чесна людина, більш ні на що не розраховуєте.

Як Джо спромігся вийти з кімнати, я так і не збагнув,– знаю тільки, що, опинившись на площадинці сходів, він уперто поривався вгору і не слухав ніяких пояснень, аж кінець кінцем мені довелося взяти його за руку й звести вниз. За хвилину ми вже були по той бік хвіртки, вона замкнулася за нами, і Естелли теж не стало.

Коли ми залишилися вдвох серед ясного дня, Джо прихилився до огорожі й сказав мені: «Дивовижа!» Він довго стояв так і раз у раз повторював це своє «Дивовижа!», Що я вже став сумніватись, чи взагалі він коли-небудь прийде до тями. Нарешті він висловився дещо докладніш: «Ну й дивовижа, Піпе!», після чого потроху до нього повернулася здатність розмовляти й переставляти ноги.

Я маю підстави припускати, що хоч клепки Джо й зазнали такого незвичайного струсу, невдовзі вони знов стали дієздатні, і дорогою до Памблечука він вигадав один хитромудрий план. Припущення мої підтверджуються тим, що сталось у вітальні цього гидкого крамаря, коли ми ввійшли й побачили, як моя сестра провадить з ним раду.

– Ну? – скрикнула вона заразом до мене й Джо.– То як з вами обійшлися? І чи ж зволите ви тепер розмовляти з такими простими людьми, як ми, хотіла б я знати?

– Міс Гевішем,– почав Джо, втупившись у мене, наче силкувався напружити пам'ять,– дуже наполягала, щоб ми передали від неї… як-то вона казала, Піпе,– привітання чи шанування?

– Привітання,– підказав я,

– Отож і мені так пригадується,– підхопив Джо.– Привітання від неї місіс Дж. Гарджері…

– Дуже воно мені потрібне! – буркнула моя сестра, хоч трохи й улещена.

– І що вона, міс Гевішем, страшенно шкодує,– мовив далі Джо, знову втупившись у мене, щоб краще напружити пам'ять,– що стан її здоров'я позбавляє… чи то не дозволяє, як, Піпе?

– Позбавляє її приємності,– підказав я.

– Бачити у себе достойну пані,– докінчив Джо і перевів дух.

– Х-хе! – вигукнула моя сестра і глянула умиротворено на містера Памблечука.– Могла б це переказати й раніше, але краще пізно, ніж ніколи. А що вона дала цьому шибеникові?

– Йому вона нічого не дала,– відказав Джо.

Місіс Джо вже ладна була спалахнути, але Джо її стримав.

– Що вона дала,– сказав Джо,– те дала його друзям. «А коли я кажу – його друзям,– так вона пояснила,– я маю на увазі в руки його сестри, місіс Дж. Гарджері». Так точнісінько вона й сказала: «Місіс Дж. Гарджері». Може, вона не знала,– задумливо додав Джо,– як саме має бути – Джо чи Джордж.

Моя сестра подивилась на Памблечука, що погладив поруччя свого дерев'яного крісла й закивав то до неї, то до вогню в каміні, немов знав усе це наперед.

– І скільки ж вона дала? – спитала моя сестра, засміявшись. Таки так, засміявшись!

– А що скаже шановне товариство на десять фунтів? – поцікавився Джо.

– Скаже, що непогано,– сухо відповіла сестра.– Непогано, хоч могло бути й більше.

– Тоді й беріть більше,– сказав Джо.

Цей бридкий самозванець Памблечук зараз же закивав головою й притакнув, потираючи бильця крісла:

– Беріть більше, добродійко.

– Невже ви хочете сказати?..– почала моя сестра.

– Так, я хочу, добродійко,– сказав Памблечук.– Але зачекаймо трошки. Далі, Джозефе. Ти молодчага. Далі!

– А що скаже шановне товариство,– мовив Джо,– на двадцять фунтів?

– Це вже була б кругленька сума,– відказала сестра.

– Так ото й не двадцять фунтів,– сказав Джо,– а навіть більше.

Цей мерзенний лицемір Памблечук знов закивав і, всемилостиво засміявшись, зауважив:

– Навіть більше, добродійко. Таки молодчага, Джозефе! То кажи ж далі!

– Щоб уже довше не тягти,– промовив Джо, розпро-мінено вручаючи торбинку моїй сестрі,– так тут двадцять і п'ять фунтів.

– Двадцять і п'ять фунтів, добродійко,– луною повторив цей пройдисвіт з пройдисвітів, Памблечук, підводячись потиснути руку сестрі,– і ви їх повністю заслужили (як я й сказав, коли спитали моєї думки). Бажаю вам великої радості від цих грошей, добродійко!

Якби цей поганець більше нічого не зробив, то й тоді його злочин був би непрощенний, але ж він ще й поглибив свою провину, тут-таки беручи мене під арешт, причому з таким непрохано опікунчим виглядом, що це перевершило всі його попередні лихочинства.

– Тепер ви обоє, Джозефе з дружиною, бачите,– заявив він, схопивши мене за руку вище ліктя,– що я з тих людей, які не полишають справу на півдорозі. Цього хлопця треба невідкладно записати до ремесла. Я так вважаю. Записати невідкладно.

– Бог свідок, дядечку Памблечук,– сказала моя сестра (затискаючи в руках гроші), – як багато ми вам завдячуємо.

– Ну, це ви зайве, добродійко,– заперечив облесливий зернокрамар.– Хто б не хотів стати в пригоді ближньому! Але цей хлопець – його треба записати до ремесла і квит. Я ж казав вам, що подбаю про це, ви знаєте.

До міської управи, де засідали й судді, було зовсім близенько, і ми відразу й подались туди, щоб належним чином записати мене в підмайстри до Джо. Я сказав: «Ми подались», хоч насправді мене весь час підштурхував у спину Памблечук, наче зловивши на тому, як я заліз до когось у кишеню або підпалив скирду сіна. У суді на мене й дивились так, ніби я погорів на місці злочину, бо коли Памблечук проштовхував мене крізь юрбу, одні запитували: «Що він накоїв?», а інші казали: «Е, молодий, та, либонь, битий!» А котрийсь тихенький доброзичливець навіть стромив мені в руку брошурку з намальованим на обгортці молодиком злочинницької вдачі, геть обвішаним кайданами на кшталт продавця сосисок, і з заголовком: «Читанка для камери».

В міській управі було чимало цікавого: лавки з вищими спинками, ніж у церкві, і людські обличчя, що визирали з-поза них, і всемогутні судді (один навіть у припудреній перуці), що сиділи розвалившись у кріслах,– хто склавши руки, хто нюхаючи табаку, хто лагодячись прикуняти, хто пишучи, хто читаючи газету,– а на стінах висіли лискучі чорні портрети, які, на мій неуцький погляд, здавалися зробленими з мигдалевої карамелі та липучого пластиру. В одному з куточків цієї зали й було відповідно до вимог закону оформлено й завірено мій договір, і я вже став «записаним». Протягом усієї цієї процедури містер Памблечук невідступно тримав мене за руку, так наче провадив на шибеницю, а сюди ми заглянули тільки залагодити дрібні формальності.

Вийшовши на вулицю й спекавшись хлопчаків, що з великим пожвавленням сподівались, як мене на очах у всіх скарають на горло, а тепер неймовірно розчарувалися, коли побачили, що я у гурті друзів, ми завернули до Памблечука. Дорогою моя сестра так розпалилася, згадавши про двадцять п'ять фунтів, що вирішила неодмінно відзначити цей несподіваний набуток обідом у «Синьому Кабані», а містер Памблечук нехай з'їздить своїм візком привезти подружжя Габлів та містера Вопсла.

Так і вирішили зробити, і сумнішого дня я й не пригадую у своєму житті. Бо всій чесній компанії якось так само собою видалося, що я тільки завада їхнім веселощам. Мало того, вони знічев'я ще й запитували мене раз по раз: чому я не тішуся? Ну, і що ж – мусив я відповідати їм, що ні, тішуся, хоч і як це далеко було від правди!

Самі ж вони, бувши дорослі, робили собі, що хотіли, й розважалися уволю. Цей пройда Памблечук навіть засів на чільному місці, піднісши себе до ролі загального благодійника, а заходившись пасталакати про те, як приписали мою особу до науки, зловтішно поздоровив усіх присутніх з тим, що віднині я підлягаю арештові, якщо гратиму в карти, питиму спиртне, ходитиму допізна, водитимуся з поганим товариством або вчиню який інший переступ – у договорі вони перелічувались як майже неминучі для мене,– і для кращого унаочнення своїх просторікувань поставив мене на стільця поруч із собою.

Ще я згадую з цієї пишної врочистості те, як вони, тільки-но почнуть злипатися мої очі, розбуркають мене і наказують тішитись. Як уже пізнім вечором містер Вопсл продекламував Коллінзову оду, так громовито брязнувши об землю закривавленим мечем, що прибіг офіціант і сказав: «Купці-постояльці з нижнього поверху передають вам вітання і нагадують, що тут не акробатський шинок». Як вони всі були в пречудовому настрої, коли верталися додому, і співали «О, красуне!», причому містер Вопсл запевняв своїм дужим басищем (у відповідь на причепливість заспівувача, котрий у цій пісні вперто намагався вивідати, хто чим дише), що це таки у нього кучері біляві і що це саме він на прощу йде, молодий та жвавий. І останнє, що я згадую,– як уже опинившись у своєму ліжку, я відчув себе глибоко нещасним: у душі я був рішуче певний, що ніколи не полюблю ремесла Джо. Колись я його любив, але це вже відійшло в минуле.