Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 8

Заклад містера Памблечука на Головній вулиці нашого міста весь просяк перчано-борошняним духом, як і годиться закладові крамаря, що торгує зерном та насінням. Мені здалося, що він, мабуть, неабиякий щасливець, бо має у своїй крамниці так багато маленьких шухлядок; я не витерпів і заглянув у декотрі з тих, що були нижче, а побачивши там повно перев'язаних пакетиків з рудого паперу, ще подумав, що погожої пори насінню та цибулинкам дуже кортить вирватись із цих темниць і розцвісти на волі.

Розмірковував я над цим раненько-вранці на другий день після приїзду. Попереднього вечора мене зразу послали спати в комірчину у мансарді, де похила покрівля в кутку так низько опускалася до ліжка, що від моїх брів до черепиці було відстані не більше фута. Того ж ранку я завважив своєрідну подібність між насінням і вельветовою тканиною. Містер Памблечук був у вельветових штанях, так само і його прикажчик; і чомусь загальний вигляд і запах вельвету до того відгонили насінням, а вигляд і запах насіння відгонили вельветом, що я ледве чи розрізняв, де одне, а де друге. При цій же нагоді я запримітив, що містер Памблечук, здавалося, тільки й мав клопоту, що дивитись через вулицю на сідляра, котрий провадив свій інтерес у той спосіб, що не опускав погляду з каретника, котрий начебто заробляв на прожиття тим, що, встромивши руки в кишені, споглядав пекаря, котрий, у свою чергу, склавши руки розглядав бакалійника, котрий стояв на порозі й позіхаючи лупив очі на аптекаря. Здавалося, що на всю Головну вулицю самий лише годинникар був заклопотаний ділом: приклавши до ока збільшувальне скло, він скоцюрблено сидів за столиком і не відривався від роботи, чим незмінно привертав увагу роззяв у полотняних одежинах, які юрмились перед його вітриною.

Ми з містером Памблечуком сіли снідати о восьмій годині ранку у вітальні в глибині приміщення, тоді як прикажчик споживав свій кухоль чаю та шматок хліба з маслом, прилаштувавшись на мішку гороху в самій крамниці. У товаристві містера Памблечука я почував себе вкрай погано. Мало, що він поділяв думку моєї сестри, ніби їжа мені вділяється виключно для приборкання плоті й покари духу, мало, що він силкувався дати мені якомога більше шкоринок і якомога менше масла і настільки розбавив молоко теплою водою, що чесніше було б обійтися взагалі без молока,– так ще й уся його розмова зводилась до лічби. Коли я, ввійшовши, чемно побажав йому доброго ранку, він замість відповіді самовдоволено поспитав: «Скільки буде сім на дев'ять, хлопче?» Звідки я міг це знати, заскочений зненацька, в незнайомому домі, і до того ж натщесерце? Я був голодний, але не встиг я й першого кусня проковтнути, як він засипав мене арифметичними прикладами, що їх вистачило аж до кінця сніданку. «Сім додати?», «І чотири?», «І вісім?», «І шість?», «І два?», «І десять?» І отак без кінця. Відповівши на одне запитання, я ледве встигав раз куснути чи піднести ложку до рота, як уже мусив відповідати на подальше; а йому ж самому нічого не треба було відгадувати, він спокійно сидів собі й наминав гарячі булочки з шинкою, як захланний ненажера (коли дозволено мені вжити такий вираз).

З огляду на це все я дуже зрадів, коли вибило десяту, і ми вирушили до міс Гевішем, дарма що я й гадки не мав, як мені поводитись під дахом у цієї леді. За чверть години ми дісталися до будинку міс Гевішем – він був старий, цегляний і похмурий, з усіх боків у іржавих залізних ґратах. Частину вікон замурували, а з тих, які ще дивились на світ, на нижньому поверсі всі були заґратовані. Так само грати обгороджували й подвір'я перед будинком, отож, подзвонивши, ми мусили зачекати, поки хтось вийде відімкнути нам хвіртку. Коли ми там чекали, я заглянув на подвір'я (містер Памблечук і тут спромігся запитати: «І чотирнадцять?», але я вдав, ніби не почув) і побачив, що обік будинку стоїть чимала броварня. У ній ніхто не працював, і видно було, що вона вже довгий час без ужитку.

В одному з вікон піднялася вгору рама, і чийсь дзвінкий голос спитав: «Як зветесь?» На що мій проводар відповів: «Памблечук». Голос тоді сказав: «Правильно», віконце зачинилось, і надвір вийшла молоденька панночка з в'язкою ключів у руці.

– Це Піп,– пояснив містер Памблечук.

– Отже, це – Піп? – перепитала панночка, дуже вродлива й гордовита собою.– Заходь, Піпе.

Містер Памблечук теж хотів увійти в двір, але вона не пропустила його через хвіртку.

– Ви що? – спитала вона.– Бажаєте побачити міс Ге-вішем?

– Якщо міс Гевішем бажає мене побачити…– знічено відповів містер Памблечук.

– Але ж ні,– заперечила дівчинка.– Вона цього не бажає.

Голос її прозвучав так рішуче й категорично, що містер Памблечук, хоч і відчув образу своєї гідності, не знайшовся чим заперечити. Натомість він суворо глянув на мене – наче це я щось йому заподіяв! – і відійшов, докірливо мовивши мені на прощання:

– Гляди ж, хлопче, щоб твоя поведінка була до честі тим, хто виховав тебе власною рукою!

Я трохи побоювався, чи не вернеться він назад, щоб ще спитати через хвіртку: «І шістнадцять?» Але він не вернувся.

Моя юна провідниця замкнула хвіртку, і ми рушили через подвір'я. Воно було вибрукуване й чистеньке, тільки у кожній шпарині між камінням пробивалася трава. Праворуч бігла алейка до броварні; дерев'яні ворота на ній стояли навстіж, і всі двері у броварні теж стояли навстіж, усе порожнє й занехаяне. Холодний вітер здавався тут ще холоднішим, ніж зокола, він гулко завивав, продимаючи броварню наскрізь, як-то завиває вітер серед снастей корабля у відкритому морі.

Помітивши, що я дивлюсь на броварню, дівчинка сказала:

– Ти міг би випити все міцне пиво з цієї броварні, хлопчику, і тобі нічого б не сталося.

– Може, й міг би,– соромливо погодився я.

– Тепер тут і не пробуй варити пиво, хлопчику, однаково вийде кисле. Правда ж?

– Та наче так, міс.

– Хоча ніхто й не збирається пробувати,– додала вона,– бо з цим усім давно скінчено і все тут так і стоятиме, поки не розвалиться. А міцного пива у погребах так багато, що вистачить затопити всю цю резиденцію.

– Так називається цей дім, міс?

– Це одна з його назв, хлопчику.

– То він ще й інші назви має, міс?

– Принаймні одну. Сатіс-Гаус. «Сатіс» означає «досить» – чи то по-грецькому, чи то по-латині, чи то по-гебрейському, чи то всіма трьома мовами. Та мені до цього байдуже.

– «Будинок Досить»! – озвався я.– Чудна якась назва, міс.

– Атож,– погодилась дівчинка.– Але вона має своє значення. Коли якомусь домові давали таку назву, це означало, що його власник більш нічого не потребуватиме. За тих часів, мабуть, уміли вдовольнятись малим. Проте не гаймося, хлопчику.

Вона раз у раз називала мене «хлопчиком» і говорила це вкрай байдужно, хоча сама була десь такого самого віку, що й я. Звичайно, як дівчинка, та ще й гарненька і самовпевнена, вона здавалася куди старшою, але до мене вона ставилась так зневажливо, наче була зовсім повнолітньою і навіть королевою.

У дім ми ввійшли бічними дверима – парадний вхід був замкнений ззовні на два ланцюги,– і найперше мене вразила суцільна темрява всередині: дівчинка залишила в передпокої запалену свічку. Тепер вона взяла її, і ми подались через коридори й далі вгору сходами; якби не свічка, нас поглинула б навколишня пітьма.

Нарешті ми підійшли до дверей кімнати, і дівчинка сказала:

– Заходь.

Я відповів – не так з чемності, як через сором'язливість:

– Ні, спершу ви, міс.

Вона на це кинула:

– Що за дурниці, хлопчику. Я не збираюся заходити. І, сповнена зневаги, пішла собі назад, а найгірше – забрала з собою свічку.

Мені стало дуже незатишно, ба навіть трохи страшно. Лишалось одне – постукати в двері, що я й зробив і почув ізсередини дозвіл увійти. Я ввійшов і опинився у досить великій кімнаті, непогано освітленій кількома восковими свічками. Ані промінчика сонячного світла не пробивалося сюди. Судячи з меблів, це була спальня, хоча вигляд і призначення багатьох речей були мені тоді абсолютно незнайомі. Серед них виділявся покритий тканиною столик із дзеркалом у позолоченій рамі, з чого я зразу зробив висновок, що це чи не туалетний столик якоїсь панії.

Якби нікого не було за цим столиком, він, можливо, і не впав би мені зразу в око. Але у кріслі, спершись ліктем на стільницю і схиливши голову на долоню, сиділа така дивна леді, що дивнішої я ніколи не бачив і не побачу.

Вона була розкішно вдягнена – самі атласи, мережива, шовки,– і все біле. Туфлі також були білі. З її голови спадала довга біла фата, волосся прикрашали весільні квіти, але саме волосся було сиве. На шиї і на руках у неї виблискували яскраві коштовності, ще інші іскрилися на столі. Всюди видніли розкидані сукні – хоч не такі пишні, як та, що була на ній,– і стояли напівспаковані валізи. Вона ще не скінчила вдягатись, бо одна туфля була на нозі, а друга стояла на столі поруч з її рукою, і фата звисала абияк, і годинник з ланцюжком був не на ній, і мереживо було не на грудях, а лежало біля дзеркала вкупі з дрібними оздобами, хустинкою, рукавичками, якимись квітами й молитовником.

Все це я помітив не відразу, хоч і з першого погляду побачив багато більше, ніж можна було б сподіватись. Я побачив, що те, яке мало бути білим, давно втратило цю білість, поблякло й пожовкло. Я побачив, що наречена у весільній сукні зів'яла, як і та сукня та квіти, і в ній тільки й лишилось яскравого, що блиск запалих очей, Я побачив, що сукня, яка колись облягала стрункий молодий стан, тепер обвисає на висохлому тілі, де сама шкіра й кістки. Одного разу на ярмарку мене водили подивитись на воскову фігуру, що зображувала якусь там історичну знаменитість у труні. А іншого разу в одній з наших давніх церков на болотах мені довелося бачити скелета в зотлілих шатах, викопаного зі склепу під кам'яною підлогою. Тепер у тієї воскової фігури й того скелета наче з'явилися живі темні очі, втуплені в мене. Я б закричав з жаху, якби тільки стало на це духу.

– Хто ти? – спитала леді за столом.

– Піп, мем.

– Піп?

– Хлопчик від містера Памблечука, мем. Я прийшов… погратися.

– Підійди ближче, щоб я на тебе роздивилась. Підійди до мене.

Ось саме тоді, коли я стояв біля неї, силкуючись уникати її погляду, я й роздивився докладніше все довкола і побачив, що годинник її зупинився, показуючи за двадцять хвилин дев'яту, і так само настінний годинник стояв і показував за двадцять дев'яту.

– Подивись на мене,– сказала міс Гевішем.– Ти не боїшся жінки, яка ні разу не бачила сонця за весь той час, що ти живеш на світі?

Як не прикро це визнати, але я не побоявся відповісти страшенною брехнею, яку містило слово «ні».

– Ти знаєш, що тут у мене? – спитала вона, приклавши одну, а тоді й другу руку до лівого боку грудей.

– Знаю, мем.– (При цьому я мимоволі згадав молодика з боліт, яким страхав мене мій каторжник.)

– Що це?

– Серце.

– Розбите!

Вона промовила це слово дуже значливо і пильно подивилась на мене, а уста її скривив якийсь загадковий і навіть гордовитий усміх. Ще з хвилину вона тримала руки на грудях, а потім повільно опустила, наче їй несила було їх утримати.

– Я втомлена,– сказала міс Гевішем.– Я хочу розради, а дорослі чоловіки й жінки мені обридли. Грайся.

Я думаю, кожен мій читач, хоч би й який він був сперечальник, погодиться, що за даних обставин навряд чи можна було придумати більш обтяжливе завдання для бідолашного хлопчака.

– У мене часом бувають хворобливі примхи,– мовила вона далі,– ось і зараз мені закортіло подивитись, як хтось грається. Ну ж бо! – Вона нетерпляче поворухнула пальцями правої руки.– Грайся, грайся, грайся!

Коли я згадав, що мені «покаже» моя сестра, в разі я тут поведуся якось не так, у мене раптом зблиснула відчайдушна думка – чи не кинутись навскач по кімнаті, вдаючи конячку містера Памблечука? Але я зразу ж відчув, що це в мене не вийде, і не схотів навіть пробувати, а тільки стояв і дивився на міс Гевішем, якій я, мабуть, видався упертюхом. Як ми отак трохи надивились одне на одного, вона спитала:

– То ти неслухняний і норовистий?

– Ні, мем, мені вас дуже шкода, і дуже шкода, що я не можу зараз гратися. Якщо ви поскаржитесь моїй сестрі, вона дасть мені чосу, отож я б грався, якби міг, але тут усе таке нове для мене, і дивне, і гарне… і сумне…– Я урвав мову, боячись, щоб не сказати зайвого – чи то, може, я вже сказав його,– і ми знову якийсь час мовчки дивились одне на одного.

Перше ніж знов заговорити, вона відвела від мене погляд і подивилась на свою сукню, на туалетний столик і нарешті на саму себе у дзеркалі.

– Таке нове для нього,– пробурмотіла вона,– і таке давнє для мене; таке дивне для нього і звичне для мене, і таке сумне для обох нас! Поклич-но Естеллу.

Оскільки міс Гевішем і далі дивилась на свій образ у дзеркалі, я подумав, що це вона й говорить до самої себе, отож і не ворухнувся з місця.

– Поклич Естеллу, – повторила вона, блиснувши на мене поглядом.– Це вже ти можеш зробити. Поклич Естеллу. З-за дверей.

Стояти в темряві таємничого коридора невідомого будинку й дозволити собі таку непрощенну вільність, щоб гукати на весь голос ім'я гордовитої панночки, якої не видно й не чутно,– це було майже так само тяжко, як і гратися по команді. Але нарешті вона озвалась, і світло її свічки, мов зірочка, замиготіло в темному коридорі.

Міс Гевішем кивнула Естеллі підійти ближче і, взявши зі столу якусь коштовність, помилувалась, як вона виглядатиме на грудях у дівчинки, а потім на її гарненьких каштанових кучерях.

– Колись, моя люба, це стане твоїм, і ти зумієш як слід себе оздобити. Пограй у карти з цим хлопчиком.

– З цим хлопчиком! Та він же звичайний селючок! Мені здалося, наче я розчув відповідь міс Гевішем – хоч вона й здавалась неправдоподібною:

– Ну то й що? Ти можеш розбити йому серце.

– В яку гру ти вмієш грати, хлопчику? – вкрай зневажливо спитала у мене Естелла.

– Тільки в дурня, міс.

– То й залиш його в дурнях,– сказала міс Гевішем Естеллі.

Так ми сіли грати в карти.

Ось тоді до мене почало доходити, що все в цій кімнаті ще хтозна-коли зупинилося, як оті обидва годинники. Я помітив, що прикрасу міс Гевішем поклала точнісінько туди, звідки її взяла. Поки Естелла роздавала карти, я знов глянув на туалетного столика і побачив, що туфля на ньому, колись біла, а тепер пожовкла, ні разу не була взувана. Я глянув на ногу без туфлі й побачив, що шовкова панчоха на ній з білої зробилась жовта й протерлася на підошві до дірок. Якби не цей безрух на всьому, не застиглість усіх цих побляклих і зітлілих речей – навіть вицвіла весільна сукня на схудлому тілі не нагадувала б так погребної одежі, а довга фата – савана.

Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.

– Він на даму каже краля, цей хлопчик! – зневажливо заявила Естелла, коли ми скінчили перший кін.– І які у нього пошерхлі руки! А черевики які простацькі!

Раніш мені й на думку ніколи не спадало соромитися своїх рук, але тепер я глянув і подумав, що й справді вони якісь недоладні. Презирство її до мене було таке сильне й заразливе, що передалося й мені.

Вона виграла, і тепер я роздавав. Я тут-таки збився – що й не дивно було, коли збоку хтось тільки й чекає, щоб ти що-небудь зробив не до ладу,– а вона прозвала мене дурним і незграбним простаком.

– Ти нічого не відповідаєш їй,– озвалась до мене міс Гевішем, що дивилась на нашу гру.– Вона всіляко обзиває тебе, а ти мовчиш. Якою вона тобі здається?

– Мені б не хотілося цього говорити,– пробелькотів я.

– А ти скажи мені на вухо,– міс Гевішем нахилилась ближче до мене.

– Вона здається дуже гордою,– пошепки відповів я.

– А ще?

– І дуже вродливою.

– А ще?

– І дуже злою.

(Естелла в цю мить глянула на мене з безмежною відразою.)

– А ще?

– І ще мені хочеться додому.

– І ти не хочеш більш ніколи її бачити, хоч вона дуже вродлива?

Не знаю, може, мені й захочеться її ще побачити, але зараз я хотів би додому.

– Скоро підеш,– голосно сказала міс Гевішем.– Дограй до кінця.

Якби не той її загадковий усміх напочатку, я б нізащо на повірив, що міс Гевішем може усміхатись. На запалому її обличчі застигла похмура настороженість – очевидно, ще відтоді, як усе навкруг неї застигло,– і здавалося, що вже ніщо не зможе її розвіяти. Груди у неї запали, і вона зсутулилась, і голос у неї запав, зробився глухіш і безживний, та й уся вона справляла враження занепалої тілом і душею, всередині й ззовні, пригніченої якимось нищівним ударом.

Естелла й цього разу обіграла мене і кинула карти на стіл з таким виразом, наче їй бридко було й вигравати у такого нездари, як я.

– Коли ж тобі знов сюди прийти? – промовила міс Гевішем.– Дай-но я подумаю.

Я вже хотів нагадати їй, що сьогодні середа, але вона зупинила мене все тим самим нетерплячим порухом пальців правої руки.

– Ні, ні! Мене не цікавлять ні дні тижня, ні тижні місяця! Прийдеш через шість днів. Ти чуєш?

– Чую, мем.

– Естелла, проведи його. Даси йому попоїсти, й хай він походить там, поки їстиме. Іди, Піпе.

Я пройшов за вогником свічки вниз, як був пройшов за ним угору, і Естелла поставила її там, де взяла, коли ми входили. Поки вона не відімкнула зовнішніх дверей, мені мимоволі здавалося, що надворі вже ніч. Сяйво дня зовсім спантеличило мене, так неначе я провів у тій дивовижній кімнаті при світлі свічок багато-багато годин.

– Почекай тут, хлопчику,– сказала Естелла і зникла, замкнувши за собою двері.

Скориставшись нагодою, що більш нікого нема на подвір'ї, я приглянувся до своїх пошерхлих рук і грубих черевиків. Висновок мій був дуже для них несприятливий. Раніш вони мене анітрохи не бентежили, а ось тепер почали здаватися нестерпно простацькими. Я вирішив спитати Джо, чому він навчив мене називати кралею карту, яка називається дамою. Я пошкодував, що Джо не дістав витонченішого виховання, бо тоді воно й мені б передалося.

Повернувшись, Естелла принесла шматок хліба з м'ясом та кухлик пива. Кухлик вона поставила долі, а хліб з м'ясом, не дивлячись на мене, зневажливо тицьнула мені в руку, мов собачаті. Я відчув себе таким приниженим, ображеним і зневаженим, так мені стало прикро, гидко й тоскно – не знаю, може, тільки сам бог відає, яке слово відповідало б цьому пекучому болеві,– що аж сльози виступили на моїх очах. У ту ж мить Естелла блякнула у мій бік поглядом, втішена, що довела мене до такого стану. Це, однак, додало мені сили притамувати сльози, і я зміг витримати її погляд. Тоді вона презирливо стріпнула головою – хоча, здається, зрозуміла, що занадто поквапилася радіти,– і пішла геть.

Я на самоті розглянувся, де б сховатися зі своїм розпачем, і, зайшовши за ворота, що вели до броварні, прихилився плечем до стіни, затулив обличчя рукавом і заплакав. Плачучи, я гупав ногою в стіну, а рукою щосили смикав себе за волосся – так гірко було мені на душі, такий гострий був мій безіменний біль, що потребував якогось виходу назовні.

Сестрине виховання зробило мене дуже вразливим. Хоч би хто виховував дітей, вони у своєму маленькому світі нічим так боляче не переймаються, нічого так боляче не відчувають, як кривду. Нехай це буде мала кривда, але ж і дитина мала, і світ її малий, і коник-гойдалка для неї не менш дорогий, ніж для дорослого ставний ірландський кінь-скакун. У мене от із самого малку виробилась на все життя нетерпимість до кривди. Ледве-но навчившись говорити, я вже знав, що моя сестра з її вередливим і злим самовладдям несправедлива зі мною. Глибоко в моїй душі засіло переконання, що, виховуючи мене власною рукою, вона все-таки не має права зводити це виховання до стусанів. Певність у цьому я леліяв у собі всупереч усім покарам і приниженням, постам і покутам і всяким іншим виховним заходам, а що я у своїй самотності й беззахисності так довго був пройнятий цими думками, то це великою мірою позначилось і на моїй вдачі, яка стала сором'язкою і вразливою.

Цього разу я, проте, дав раду своїм ображеним почуттям, вигупавши їх об стіну броварні й повисмикувавши разом з власним волоссям, після чого витер обличчя рукавом і повернувся з-за воріт назад. Тепер уже й хліб з м'ясом виявився доречним, і пиво приємно гріло й лоскотало в носі, і я невдовзі настільки відійшов духом, що зміг розглянутись довкола.

Все тут і справді дихало пусткою, аж до голубника на дворі броварні, який стримів на тичці, перехняблений від вітру; якби в ньому були голуби, то їм би, певне, видалося, що це їх поколихує море. Але не було ніяких голубів у голуб'ятнику, ані коней у стайні, ані свиней у хліві, ані солоду в коморі, ані пахощів зерна й пива в казані та чані. Усі запахи й саме життя вивітрилися з броварні з останнім струмінцем диму. В дальньому кінці двору валялася купа діжок. Від них, мов на пам'ятку по давноминулих кращих днях, ледь відгонило кислим духом, хоч з нього й важко було вгадати, який смак мало колись пиво у цих діжках,– спогади відлюдників узагалі рідко бувають схожі на їхнє справжнє життя.

Там, де кінчалась броварня, за давнім муром, виднів буйно зарослий садок. Мур був не дуже високий, тож я зміг підтягтись на руках і заглянути по той бік. Садок, що розкинувся за тильною стіною будинку, густо заріс зелено-сірими бур'янами, серед яких, однак, було проторовано стежку, і ось саме цю мить стежкою ішла в глибину садка Естелла. Але вона здавалася всюдисущою. Бо коли я не витримав спокуси й, вибравшись на діжки, став ходити по них, то побачив, що й вона ходить по діжках, тільки з другого кінця. Підтримуючи руками свої гарні каштанові кучері, вона віддалялася і, так ні разу й не оглянувшись, невдовзі зникла з очей. Та й у самій броварні теж, у цьому просторому приміщенні з кам'яною підлогою, де колись варили пиво і де ще й опорядження вціліло: коли я заглянув туди і зупинився при вході, вражений його понурістю, то побачив, як вона пройшла поміж погаслих печей, піднялась легкими залізними сходами й опинилася на галереї високо над моєю головою, немов хотіла знятись до самого неба.

От саме в цьому місці і в цю хвилину моя уява утнула зі мною химерний жарт. Уже тоді він здався мені химерним, і ще химернішим – коли я згадував про нього через багато років. Кинувши погляд – ледь притуманений, оскільки перед тим я дивився на морозяне небо,– на товстелезну бантину в кутку праворуч, я раптом побачив там підвішену людину. Постать у білій пожовклій сукні, з однією туфлею на нозі – мені навіть видно було на сукні вибляклі оборки, наче зроблені з сіруватого паперу, і обличчя у неї було міс Гевішем – воно ще й ворухнулося, наче вона хотіла покликати мене. Нажаханий цією постаттю і тим, що вона – я був певен – постала просто у мене на очах, я спершу кинувся бігти від неї, а тоді до неї. Але ще дужче я вжахнувся, коли ніякої постаті там не виявилося.

І тільки знов глянувши на морозяне світло привітного неба, побачивши людей, що проходили за огорожею подвір'я, і підкріпившись рештками хліба з м'ясом та пивом, я більш-менш заспокоївся. Хоча, можливо, я б і не прийшов так скоро до пам'яті, якби не з'явилась Естелла з ключами в руках, щоб випустити мене на вулицю. Я подумав, що, побачивши, який я перестраханий, вона й справді матиме підстави дивитися на мене згори вниз, і вирішив: ні, візьму себе в руки.

Кинувши на мене тріумфальний погляд, наче втішена тим, які в мене пошерхлі руки й простацькі черевики, Естелла відімкнула хвіртку. Коли я проходив повз неї, не підводячи очей, вона глузливо торкнулась мене рукою.

– Чому ти не плачеш?

– Бо не хочу плакати.

– Ні, хочеш,– сказала вона.– У тебе очі повні сліз, ти й зараз насилу стримуєшся від плачу.

Вона зневажливо засміялась, підштовхнула мене за хвіртку й замкнула її. Я пішов прямо до містера Памблечука і дуже зрадів, що не застав його вдома. Переказавши йому через прикажчика, коли мені знову треба бути у міс Гевішем, я вирушив пішки додому і всі чотири милі до кузні пройшов, заглиблений у роздуми про те, що я побачив, і що мені судилось бути простим хлопчиськом-селюком, і що у мене руки пошерхлі й черевики простацькі, і що я маю препогану звичку даму в картах називати кралею, і що я куди більший неук, ніж мені здавалося ще вчора, і що все моє життя безпросвітне.