Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 47

Кілька тижнів минуло без будь-яких змін. Ми чекали знаку від Вемміка, а він усе не озивався. Якби я ніколи не бачив його поза Літл-Брітен і не мав приємності отак по-дружньому гостювати в Замку, я б ще й засумнівався в ньому; але добре знаючи Вемміка, я не піддавався й найменшим сумнівам.

Мої справи тим часом різко погіршали, кредитори один за одним стали вимагати сплати боргів. Мені навіть почало не вистачати грошей (інакше кажучи – кишеня засвітила пусткою), і я мусив обернути на готівку деякі свої коштовні дрібнички. Але я твердо вирішив, що поки нічого не з'ясується з моїми намірами та планами, брати гроші від мого доброчинця було б нечесно. Тим-то я відіслав йому через Герберта неторкане портмоне, щоб він зберігав у себе власні заощадження, і сам відчув при цьому своєрідне задоволення – не скажу, вдаване чи щире,– що от відколи він відкрився, я з його щедрості не скористався ні разу.

З часом мене опосіло прикре відчуття, що Естелла вже одружилася. Боячись дістати підтвердження цьому здогадові, хоч і майже певний у цьому, я уникав газет і попрохав Герберта (якому я виклав подробиці своєї останньої розмови з Естеллою) ніколи мені про неї не згадувати. Бозна-навіщо беріг я цей останній клаптик від шат надії, розшарпаних усіма вітрами. Але ж от хоча б і вас узяти, читачу,– навіщо допустились ви такої самої непослідовності у своєму житті минулого року, минулого місяця, минулого тижня?

Дуже невесело мені тоді жилося, і з-посеред усіх моїх тривог була одна, що ні на хвильку не давала мені спокою – вона підносилась над рештою, як ото висока гора над гірським кряжем. Щоправда, ніяких нових підстав для побоювання не було. Хоч би скільки разів я схоплювався ночами з постелі, вражений моторошною думкою, що Провіса вже викрили; хоч би з яким жахом прислухався до Гербертової ходи ввечері, чи не квапиться він з лихою звісткою, хоч би яких страхів не наганяв я собі,– життя своїм звичаєм ішло далі. Приречений на бездіяльність і повсякчасну стривоженість та неспокій, я одно тільки катався на човні й безнастанно чекав, чекав і чекав.

Бувало так, що, спустившись річкою, я не міг пробитись назад через водоверті коло арок та хвильорізів старого Лондонського мосту; тоді я полишав човна на пристані, там, де митниця, домовляючись, щоб пізніш його підігнали до сходів Темплу. Це навіть на краще виходило: я зі своїм човном ставав звичнішим явищем для річкових завсідників. З цією незначною обставиною пов'язано дві зустрічі, про які я зараз маю намір розповісти.

Одного дня наприкінці лютого я прибився до берега біля митниці, коли вже сутеніло. Спустився я разом з відпливом аж до Грінвіча, а повернувся з припливом. День був ясний і погожий, але надвечір з'явився туман і доводилося поміж суден та човнів пробиратися вельми обережно. І пливучи вниз, і на зворотній дорозі я бачив знак у Провісовім вікні: «Все гаразд».

Вечір був сльотавий, я промерз і вирішив зразу ж підкріпитись обідом. А оскільки в Темплі на мене чекали години понурої самотності, я подумав, чи не сходити після обіду до театру. Той театр, де містер Вопсл досяг був свого сумнівного успіху, стояв неподалік від річки (тепер він ніде не стоїть), і ось туди я й вирішив піти. Я знав, що містерові Вопслу не пощастило з відродженням британського театру – швидше навпаки, разом з театром він і сам підупадав. На одній афіші мені якось впала в око лиховісна згадка про містера Вопсла в ролі вірного арапа при якійсь шляхетній панночці з мавпочкою. А Герберт раз бачив його, вирядженого за кровожерного східного царка, що смішив публіку розмальованою на червоне парсуною та чудернацьким ковпаком з балабончиками на голові.

Пообідав я в одному з тих закладів, що їх ми з Гербертом називали «географічними закусочними», де на кожній скатертині сліди від кухлів з портером викреслили карту світу, а на кожному ножі підливою повимальовувало морські течії – іще й досі в усіх володіннях лондонського лорд-мера ледве чи знайдеться бодай одна негеографічна закусочна! – і де я збував час, дрімаючи над хлібними крихтами, мружачись на газові ріжки й засмагаючи у гарячих повівах від обідів. Але потім я таки розворушився й подавсь до театру.

Там я побачив доброчестивого боцмана на службі його величності – героя хоч куди, от тільки штани у нього в одних місцях були занадто тісні, а в інших занадто вільні,– який насував усякій людській дрібноті капелюхи на очі, дарма що сам був великодушний та мужній, і підбивав усіх навколишніх не сплачувати податків, дарма що сам був запеклим патріотом. У кишені він мав торбу з грішми, схожу на завинутий у скатертину пудинг, і на ці гроші одружився з дівулею, вбраною у завіски з ліжка, чим дуже розважив присутніх; з цієї нагоди все населення Портсмута (в кількості дев'яти чоловік за останньою ревізією) висипало на берег і, потираючи власні руки й тиснучи чужі, заспівало: «Наливай, наливай!» Проте один темновидий плюгавець, який відмовився й наливати і взагалі нікого не слухав і серце якого (про що відверто сказав боцман) було таке саме чорне, як його мармиза, закликав двох інших плюгавців заморочити всім на світі голови; це було здійснено так блискуче (плюгавське поріддя мало великий вплив на громадське життя), що минуло піввечора, поки спромоглися знов усе направити, та й то лише завдяки тому, що один чесний дрібний бакалійник з червоним носом, у білому капелюсі й чорних гетрах заховався в годиннику, маючи при собі рашпер, підслухав чиюсь розмову, тоді виліз і попристукував ззаду рашпером усіх, кого не переконала здобута ним інформація. Після цього без жодного попередження з'явився на сцені з орденом Підв'язки на грудях містер Вопсл – у ролі всемогутнього можновладця безпосередньо з адміралтейства – і заявив, що всіх плюгавців негайно відправлять до в'язниці, а боцманові він привіз британського прапора як скромну винагороду за його заслуги перед короною. Боцман через цю відзнаку вперше на віку пустив сльозу, яку поштиво витер прапором, а далі, повеселішавши, назвав містера Вопсла «ваша честь» і попросив дозволу потиснути йому руку. Містер Вопсл простяг долоню з належною гідністю і зараз же опинився затиснутим у курному кутку, оскільки решта дійових осіб заходилась танцювати матроський танець. Ось із цього кутка, оглядаючи невдоволеним оком публіку, він і помітив мене.

Другим номером ішла нова комічна різдвяна пантоміма, у вступній сцені якої я, собі на прикрість, розпізнав містера Вопсла з обличчям, що аж світилося від фосфору: вдягнений у червоне вовняне трико, з кучмою червоних торочок замість волосся, він в, якійсь подобі печери кував громи й страшенно злякався, коли з'явився додому його хазяїн-велетень (до речі, дуже охриплий). Невдовзі, однак, він задемонстрував себе достойнішим чином. Геній Юного Кохання, опинившись у скруті – через жорстокість і нетямущість фермера, котрий, щоб досадити доччиному обранцеві, заліз у лантух з-під борошна і в такому вигляді з другого поверху звалився йому на голову,– вдався по допомогу до мудрого Чарівника, і коли цей Чарівник вигулькнув досить нетвердою ходою з підземелля явно після втомної дороги, виявилося, що це не хто, як містер Вопсл у високому капелюсі і з грубенькою книжкою чорної магії під пахвою. Оскільки діяльність цього Чарівника на землі обмежувалась в основному тим, що до нього зверталися, про нього співали, його штовхали, танцювали навкруг і засліплювали його різнокольоровими хлопавками, вільного часу він мав достатньо. І я з немалим подивом побачив, що весь цей вільний час він украй вражено втуплює очі у мій бік.

Розгубленість у погляді містера Вопсла щодалі дужчала, здавалося, чим напруженіше пробує він щось з'ясувати, тим більше плутається, і я просто збагнути не міг, у чому тут річ. Я думав про це ще довго після того, як він знявся до хмар у великому футлярі з-під годинника, і все так само нічого не розумів. Іще й через годину я думав про це, коли, вийшовши з театру, побачив, що він чекає мене біля під'їзду.

– Як ся маєте? – привітав я його й потис руку, після чого ми рушили вулицею.– Ви, я бачив, мене помітили.

– Помітив вас, містере Піп? – відказав він.– Звичайно ж, я вас помітив. Але хто там був ще?

– Хто ще?

– Це страшенно дивно,– сказав містер Вопсл, і на обличчі у нього знову з'явився розгублений вираз,– але я міг би поклястися, що то він.

Стривожившись, я попросив містера Вопсла пояснити, що він має на думці.

– Я от не знаю, чи звернув би на нього увагу, якби вас не було,– сказав містер Вопсл усе так само розгублено,– але думаю, що, мабуть-таки, звернув би.

Я мимоволі оглянувся на всі боки, як уже звик робити дорогою додому,– бо від цієї загадкової мови мене обсипало морозом.

– О ні, його близько не може бути,– сказав містер Вопсл.– Він вийшов ще до кінця вистави, я бачив.

Небезпідставно припускаючи, що за мною стежать, я запідозрив навіть цього бідолашного актора. Я подумав, а чи не заманюють мене в пастку, щоб вивідати щось? Тим-то я тільки глянув на нього, коли ми йшли разом далі, але нічого не сказав.

– Мені чомусь здалося, що ви прийшли з ним, містере Піп, та потім я побачив, що вам і невтямки, хто то сидить за вами, немов привид.

У мене знов мороз пробіг поза шкурою, хоч я таки не озвався, адже цілком могло бути, що цими натяками хотіли витягти у мене згадку про Провіса. Але що сам Провіс не міг бути в театрі – я ні на хвильку не сумнівався.

– Я бачу, ви не розумієте, містере Піп. Справді. Бо ж таки це дивовижно! Ви ледве чи й повірите, коли я вам зараз скажу. Я б і сам ледве чи повірив, якби почув від вас.

– Справді?

– А й справді. Ви, містере Піп, пам'ятаєте той давній різдвяний вечір, коли ви були ще дитиною, і я обідав у Гардзкері, і до вас прийшли солдати полагодити пару наручників?

– Пам'ятаю дуже добре.

– А пам'ятаєте, як потім була погоня за двома втікачами, і як ми брали в ній участь, і як Гарджері посадив вас на плечі, і як я біг попереду, а ви насилу встигали за мною?

– Пам'ятаю все це дуже добре.– Йому й не уявити, як міцно запам'ятались мені всі ці деталі,– за винятком, звісно, останньої.

– І пам'ятаєте, як ми надбігли, а вони двоє билися в рові, і один страшенно віддухопелив другого й розтовк йому все обличчя?

– Я бачу все це, як сьогодні.

– І потім солдати запалили смолоскипи й поставали навколо тих двох, а ми пішли за ними через чорні болота, щоб до кінця все роздивитися, і світло смолоскипів падало на їхні обличчя – на цьому я особливо наголошую, світло смолоскипів падало на їхні обличчя,– а оточувало нас кільце непроглядного мороку?

– Так,– сказав я.– Я все це пам'ятаю.

– Так ото один з тих двох в'язнів сидів сьогодні за вами. Я розпізнав його ззаду вас.

«Спокійно!» – подумав я собі й спитав:

– А котрий же з них це був, як вам здалося?

– Той, що з розтовченим обличчям,– ту ж мить відповів він,– і я можу поклястися, що впізнав його! Що довше я про це думаю, то стаю більш певний.

– Дуже дивно,– відповів я, силкуючись вдати, ніби його розповідь не аж надто мене зацікавила.– Справді дуже дивно!

І не переказати, як я стривожився від цієї нашої розмови, як я вжахнувся, коли збагнув, що позад мене, «немов привид», сидів Компесон. Бо якщо за весь цей час, що ми переховували Мегвіча, я й мав кілька хвилин, не обтяжених думками про Компесона, то це саме тоді, коли він був у мене за спиною; і усвідомлювати, що після стількох моїх застережних заходів мене таки застукано зненацька, було однаково, якби я, щоб відгородитись від нього, замкнув за собою одні по одних сотню дверей, а тоді раптом виявив його поруч. І прийшов він до театру, безперечно, лише через мене, а це означало, що хоч і не було якихось видимих ознак небезпеки, вона чигала на мене невідступно.

Я став про дещо розпитувати містера Вопсла. Коли цей чоловік увійшов? Цього він не міг сказати – спершу він побачив мене, а вже тоді за мною і його. І розпізнав він його не зразу, хоч із самого початку підсвідомо відчував, що цей чоловік має якесь відношення до мене і до тих часів, коли я малим жив у селі. Як він був одягнений? Пристойно, але нічого такого особливого; здається, у чорному костюмі. Чи обличчя його було спотворене шрамом? Ні, начебто ні. Я теж так гадав, бо хоч заклопотаний своїми думками, я й не приглядався до тих, хто був ззаду мене, усе-таки шрам, певне, привернув би мою увагу.

Коли містер Вопсл розповів мені все, що спромігся пригадати, а я з нього витягти, і коли я почастував його легкою перекускою після такого втомливого вечора, ми розпрощалися. Поки я дістався до Темплу, була вже майже година ночі, і ворота стояли замкнені на ніч. Ані коли я ввійшов у ворота, ані коли підходив до будинку, нікого поблизу мене не було.

Герберт якраз був удома, і, посідавши біля вогню, ми почали серйозно радитись. Але зробити ми могли лиш одне: повідомити Вемміка про сьогоднішню мою пригоду й нагадати, що чекаємо його вказівок. Щоб не пошкодити йому надто частими відвідинами Замку, я вирішив сповістити його листовно. Написав я листа ще до того, як лягти, і зразу ж вийшов і відправив, і знову ніде навколо нікого не було. Ми з Гербертом погодились, що нам тільки й залишається бути дуже обережними. І ми й справді стали берегтися ще більше, ніж перше, наскільки це було можливо – я, наприклад, взагалі не показувався перед Чінксовою затокою, хіба що пропливаючи повз неї човном, але й тоді на берег Вітрякового ставка я дивився анітрохи не уважніше, ніж на інші довколишні об'єкти.

Розділ 48

Друга з двох зустрічей, про які я згадав у попередньому розділі, сталася десь так за тиждень після першої. Я знову залишив човна на пристані нижче Лондонського мосту; до смерку було ще з годину і, не вирішивши поки що, де пообідати, я вийшов на Чіпсайд і прогулювався вулицею, найнеприкаяніший серед усіх цих заклопотаних перехожих, коли раптом ззаду на плече мені лягла чиясь важка рука. Виявилось, що це рука містера Джеггерса,– він узяв мене під лікоть.

– Якщо ми в тому самому напрямі, Піпе, то можемо й разом пройтися. Ви куди саме прямуєте?

– Та, мабуть, до Темплу,– відповів я.

– А ви що, не знаєте? – спитав містер Джеггерс.

– Та як вам сказати,– відповів я, радий, що хоч цього разу його допит не збентежив мене.– Не знаю, бо ще не надумав.

– Але ви збираєтесь обідати? – спитав містер Джеггерс.– Цього вже ви, гадаю, не заперечуватимете?

– Ні, не заперечуватиму,– відказав я.

– А вас нікуди не запрошено?

– І цього не заперечуватиму.

– В такому разі,– сказав містер Джеггерс,– ходімо на обід до мене.

Я вже хотів під якимсь приводом відмовитись, коли він додав:

– Веммік теж прийде.

Тоді я свою відмову змінив на згоду – ті перші слова, що я промовив, підходили й на одне, і на друге,– і, пройшовши ще трохи Чіпсайдом, ми звернули на Літл-Брітен, тимчасом як у вітринах крамниць уже спалахувало яскраве світло, а ліхтарники, насилу знаходячи серед вуличної тисняви, де примістити свої драбинки, стрибали вгору й униз, бігали взад і вперед, запалюючи у передвечірньому тумані більше червоних очиць, аніж було білих очиць від очеретяної свічки на сповненій примар стіні мого номера в «Гаммамзі».

У конторі на Літл-Брітен тривали звичайні роботи, що завершували діловий день: писано листи, мито руки, гашено свічки, замикано касу. Поки я нудився в кабінеті містера Джеггерса, у зблисках і спадах полум'я з каміна мені привиділося, ніби зліпки з полиці завели зі мною якусь диявольську гру в піжмурки, а дві грубі конторські свічки, що тьмяно освітлювали містера Джеггерса, заклопотаного у кутку писанням листів, в опливах воску здавалися загорнутими у брудні поховальні савани, наче в пам'ять про повішених клієнтів.

На Джеррард-стріт ми вирушили втрьох найманою каретою, і відразу ж, як туди прибули, нам подали обід. У цьому домі я, звичайно, не дозволив би собі й найвіддаленішого натяку на Веммікові волвортські почуття, але був не від того, щоб часом помітити на собі його дружній погляд. Та ба! Він якщо й підводив очі від столу, то тільки на містера Джеггерса, а до мене озивався так сухо й стримано, немов на світі жило двоє близнюків Вемміків і присутній був якраз не той, котрого я потребував.

– Ви переслали містерові Піпу записку міс Гевішем, Вемміку? – спитав містер Джеггерс, тільки ми сіли за стіл.

– Ні, сер,– відповів Веммік,– я саме лаштувався це зробити, коли ви привели містера Піпа в контору. Ось вона.– І він простяг записку – але не мені, а своєму патронові.

– Тут усього два рядки,– сказав містер Джеггерс, передаючи записку мені.– Міс Гевішем послала її через мене, бо вона не знала вашої нової адреси. Вона каже, що хоче побачитися з вами в тій невеличкій справі, про яку ви з нею говорили. Ви поїдете?

– Поїду,– відповів я, глянувши на записку, зміст якої містер Джеггерс виклав цілком точно.

– І коли ви думаєте поїхати?

– Я тут зв'язаний деякими обставинами,– сказав я, кидаючи погляд на Вемміка, що запихав рибу в поштову скриньку,– і не зовсім вільний з часом. Але думаю, що зразу й поїду.

– А якщо містер Піп збирається їхати зразу,– звернувся Веммік до містера Джеггерса,– то йому, очевидно, і відповідь нічого писати.

Добачивши в цих словах натяк, що краще не баритись, я вирішив поїхати вже завтра, і так і сказав. Веммік вихилив чарку вина і з похмуро-задоволеним виглядом подивився – але зовсім не на мене, а на містера Джеггерса.

– Отже, Піпе, наш друг Павук,– промовив містер Джеггерс,– розіграв свої карти. Він-таки зірвав банк.

Найбільше, що я міг зробити,– це кивнути на знак згоди.

– Х-ха! Промітний молодик – як на свій лад, звичайно,– але, може, не все так вийде, як він ладнає. Кінець кінцем дужчий виграє, а тут якраз і невідомо, хто з них дужчий. Якщо він дійде до того, щоб битися з нею…

– Невже ви серйозно думаєте,– урвав його я, відчуваючи, як у мене пашать і обличчя, і серце,– що він аж настільки підлий, містере Джеггерс?

– Я цього не тверджу, Піпе. Я тільки умовно кажу. Якщо він дійде до того, щоб битися з нею, то, можливо, сила виявиться на його боці. Але якщо вони поміряються розумовими здібностями, перевага, безперечно, буде не на його боці. Важко гадати, чим скінчить цей тип за таких обставин, коли однаково ймовірні обидва результати.

– А які саме, ви не скажете?

– Такий тип, як наш друг Павук,– зауважив містер Джеггерс,– або б'ється, або плазує. Він може плазувати й гарчати або плазувати й не гарчати, але він неодмінно або б'ється, або плазує. Спитайте у Вемміка, яка його думка з цього приводу.

– Або б'ється, або плазує,– сказав Веммік, звертаючись знову ж таки не до мене.

– Отож вип'ємо за місіс Бентлі Драмл,– промовив містер Джеггерс, беручи з обертової етажерки карафку добірного вина й наливаючи нам і собі,– і нехай питання про верховну владу розв'яжеться на користь леді! Щоб вийшло на користь і леді, і джентльмена, такого повік не може бути. Але ж, Моллі, Моллі, Моллі, Моллі, яка ви невправна сьогодні!

Економка цю мить була поряд нього – ставила на стіл якусь страву. Випустивши її з рук, вона відступила на крок-два і щось розгублено пробурмотіла на своє виправдання. І от увагу мою привернуло те, як заворушились у неї пальці.

– Що сталося? – спитав містер Джеггерс.

– Нічого,– відказав я.– Просто тема цієї розмови не надто мені приємна.

Пальці її ворушились так, як ото коли плетуть. Вона-стояла, дивлячись на свого господаря, не впевнена, чи може відійти, чи він щось їй ще скаже й покличе назад, якщо вона піде. Погляд її був дуже напружений. Та я ж зовсім недавно, в такий пам'ятний для мене день бачив точнісінько такі самі очі й руки!

Господар відпустив її, і вона безгучно вийшла з кімнати. Але вона й далі стояла перед моїм зором так виразно, наче зовсім і не виходила. Я дивився на ці руки, на ці очі, на ці виткі коси, і бачив поруч добре мені знайомі інші руки, інші очі, інші коси, і уявляв собі, якими вони стануть після двадцяти років виснажливого життя з таким тварюкою-чоловіком. І знову я дивився на руки й очі економки і пригадав, яке нез'ясовне почуття охопило мене, коли я – не сам – востаннє проходив занехаяним садком і потім через покинуту броварню. Я пригадав, як пережив те саме почуття, побачивши обличчя, звернене до мене, і руку, помахом якої мене кликано з віконечка диліжанса, і як воно знов ожило в мені й осліпило, немов блискавка, коли я проїздив каретою – також не сам – і на нас серед темної вулиці раптом упало світло газового ліхтаря. Я пригадав, як недавно в театрі досить було однієї ланки в ланцюгу спогадів, щоб розпізнати мерзотника, і зрозумів, що тепер, завдяки такій самій, відсутній раніше ланці, у мене теж усе прояснилося, коли враз перекинувся місток від імені Естелли до цих пальців, що ворушилися так, наче плели, і до цих пильно зосереджених очей. І я відчув з абсолютною певністю, що ця жінка – Естеллина матір.

Містер Джеггерс бачив мене разом з Естеллою, і навряд, щоб для нього лишились таємницею мої почуття, яких я й не збирався приховувати. Він кивнув головою, коли я сказав, що тема нашої розмови не надто мені приємна, поплескав мене по плечах, налив усім вина і знов заходився їсти.

Після цього економка показувалась тільки двічі і на короткий час, і щоразу містер Джеггерс обходився з нею досить суворо. Але руки у неї були – Естеллині руки, і очі її були – Естеллині очі, і хоч би вона ще й сотню разів зайшла, це й на крихту ані зміцнило б, ані похитнуло моєї впевненості.

Вечір тягся нудно. Веммік вихиляв своє вино, коли йому наливали, з таким діловим виглядом, як, певне, й свою платню отримував, коли йому її вручали, а погляд його був невідривно втуплений у патрона, засвідчуючи постійну готовність бути підданим допитові. Що ж до вина, то Веммікова поштова скринька споживала його в не меншій кількості (і так само байдужно), ніж усяка інша поштова скринька приймає листів. З мого погляду, це весь час був зовсім не той близнюк, він тільки зовнішністю нагадував волвортського Вемміка.

Розпрощались ми рано і вийшли вдвох. Уже коли ми намацували свої капелюхи серед Джеггерсового завалля чобіт, я відчув, що потрібний мені близнюк ось-ось оживе, і не пройшли ми й десятка кроків по Джеррард-стріт у напрямку Волворту, як я переконався, що йду руч об руч з потрібним близнюком, а той другий устиг розчинитись у вечірньому присмерку.

– Нарешті вже! – озвався Веммік.– Дивовижний він чоловік, іншого такого й не знайдеш, але, обідаючи у нього, мусиш засупонювати себе по саму зав'язку, тоді як мені обід більше смакує, коли я у розсупоненому стані.

На мою думку, він висловився дуже слушно, і я так йому й сказав.

– Нікому, крім вас, я й не говорив би цього,– зазначив Веммік.– Я знаю, що сказане між нами далі не піде.

Я поцікавився у нього, чи він коли-небудь бачив названу дочку міс Гевішем, нинішню місіс Бентлі Драмл. Він відповів, що ні. Щоб уникнути надто різкого переходу, я тоді заговорив про Старого й міс Скіффінс. Він зробив хитрувату міну, коли я згадав міс Скіффінс, і зупинився серед вулиці висякати носа, стріпнувши головою й розгорнувши хустинку не без прихованого самовдоволення.

– Пригадуєте, Вемміку,– сказав я,– ви мені радили – ще до того, як я побував у домі в містера Джеггерса,– звернути увагу на його економку?

– Невже? – відказав він.– Ах, таки й справді. Хай йому чорт! – додав він похмуро.– Звісно, що радив. Виявляється, я ще не повністю розсупонився.

– І ви назвали її диким приборканим звіром?

– А як би ви її назвали?

– Точнісінько так само. Але от як її містер Джеггерс приборкав?

– Це його секрет. Вона у нього вже багато років.

– Мені хотілося б почути її історію. З певних причин вона мене дуже цікавить. Ви ж можете не сумніватись, що сказане між нами далі не піде.

– Та, як на правду, то я не знаю її історії,– відказав Веммік.– Тобто я знаю не все. Але те, що я знаю, я вам розповім. Звичайно, це ми з вами розмовляємо як суто приватні особи.

– Певна річ.

– Десятків два років тому цю жінку судили в кримінальному суді за вбивство і виправдали. Замолоду вона була красуня, і здається, має в собі домішку циганської крові. В усякому разі, тоді кров у неї була досить гаряча, як можна гадати.

– Але ж її виправдали.

– Оборонцем у неї був містер Джеггерс,– мовив далі Веммік, значливо глянувши на мене,– і він провів справу напрочуд майстерно. Справа здавалась безнадійною, та й він тоді лише починав кар'єру, але йому вдалося повернути все так, що це викликало загальне захоплення – власне, з тих часів він і прославився. Він день у день стримів у поліційному суді, протестуючи навіть проти попереднього ув'язнення, а на судовому процесі, коли сам не міг виступати, радив адвокатові, що треба говорити,– всі чудово це бачили. Жертвою вбивства була жінка, на добрих десять років старша за цю і куди як кремезніша та й узагалі дужча. Причина – ревнощі. Вони обидві були волоцюжки, і ця з Джеррард-стріт дуже молодою вийшла за якогось волоцюгу – жила з ним, як то говориться, на віру,– і ревнива була до сказу. Жертву – по літах вона, очевидно, більше підходила тому чоловікові – знайшли мертвою в клуні поблизу Гаунслоу-Гіта. Між ними сталася сварка й, мабуть, бійка. Жертва вся була в синцях, ґулях та подряпинах, і кінець кінцем її схопили за горло й задушили. Підозра ні на кого не могла впасти, крім цієї жінки, і ось містер Джеггерс побудував оборону на тому, що їй просто не по силі було б це зробити. І вже будьте певні,– додав Веммік, торкаючись мого рукава,– що тоді він і не натякав, як тепер, які в неї дужі руки.

(Якось я був розповів Веммікові, що раз під час обіду він примусив її показати гостям свої зап'ястки.)

– Отож, сер,– мовив далі Веммік,– випадково так вийшло – чисто випадково, розумієте,– що, опинившись під арештом, ця жінка весь час мала на собі дуже вміло підібрану одежу, завдяки чому здавалась куди тендітнішою, ніж насправді; особливо ж рукави були прикметні – від них було таке враження, наче руки її зовсім тоненькі. На тілі в неї виявили всього один-два синці – для волоцюжки річ звичайна,– але долоні з тильного боку вона мала подряпані, і питання стояло, чи це не від нігтів. Так-от містер Джеггерс довів, що вона продиралася через зарості ожини, які до обличчя їй не сягали, але не могли не зранити її рук; на шкірі у неї справді знайшли колючки, подані опісля судові як речові докази, до того ж у тих заростях при огляді познаходили й надламані гілки, маленькі клаптики від її сукні та де-не-де цяточки крові. Проте найсміливіший його аргумент був ось який. Щоб довести її ревнощі, висувалося нібито обгрунтоване припущення, що приблизно в той самий час, коли сталося вбивство, вона на злість своєму чоловікові у нестямі позбавила життя їхню трилітню дитину. Містер Джеггерс повернув це ось в який спосіб. «Ми твердимо, що це сліди не нігтів, а колючок ожини, і показуємо вам ці колючки. Ви твердите, що це сліди нігтів, і висуваєте гіпотезу, що вона забила власне дитя. Але в такому разі ви повинні погодитись і на всі висновки, що випливають з цієї гіпотези. Коли на те пішло, то вона могла вбити свою дитину, а дитина, чіпляючись за неї, могла подряпати їй руки. Але що з цього? Ви ж розглядаєте не справу про вбивство дитини, то вже була б зовсім інша історія. А що стосується даної справи, то якщо ви наполягаєте на тому, що це таки подряпини від нігтів, очевидно, у вас є якесь пояснення цього, припустивши заради суперечки, що ви їх не вигадали?» Коротше кажучи, сер,– докінчив Веммік,– містер Джеггерс так забив баки присяжним, що ті визнали її невинною.

– І відтоді вона служить у нього?

– Так,– сказав Веммік.– Але тут ще одне: вона пішла до нього на службу зразу ж, як її виправдали, і вже такою приборканою, як нині. Щодо її обов'язків, то вона за цей час дечого навчилася, однак приборканою вона була з самого початку.

– А ви не пам'ятаєте, якої статі була дитина?

– Кажуть, дівчинка.

– Більше ви нічого не маєте мені сьогодні сказати?

– Більше нічого. Вашого листа я отримав і знищив. А більше нічого.

Ми щиро побажали один одному на добраніч, і я пішов додому, обтяжений новими думками, хоч так і не звільнився від тягаря тих, які обсідали мене давніше.