Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 6

Навіть після того, як звинувачення у крадіжці так несподівано відпало від мене, моє самопочуття було таке, що я зовсім не поривався визнати власну провину; гадаю тільки, що спонукали мене до цього й добрі міркування.

Щодо моєї сестри, то я не відчував анінайменших докорів сумління, коли небезпека викриття минула. Але Джо я любив – у ті далекі дні, можливо, тільки за те, що він, добряга, дозволяв мені себе любити,– тож у ставленні до нього я не так легко міг віднайти душевну рівновагу. Сумління мені раз у раз підказувало (особливо коли він уперше кинувся шукати напилка), що я повинен розповісти йому всю правду. Проте я цього не зробив, боячись, щоб він не подумав, ніби я гірший, ніж насправді. Страх, що я втрачу довіру Джо і муситиму вечорами сидіти в кутку біля коминка, журливо втупившись у того, хто навік перестав бути моїм товаришем і приятелем,– цей страх сковував мені язика. Моя хвороблива уява твердила, що якби Джо знав усе, то кожного разу, коли він погладить свої лляні баки, мені здавалося б, що це він розмірковує про мій переступ, що якби Джо знав, то я при кожному його мимовільному погляді на залишки вчорашнього м'яса чи пудингу, поставлені на стіл, думав би, чи не підозрює він, що я знову лазив до комірчини; що якби Джо знав і при якійсь нагоді пиво здалося б йому густим чи безбарвним, то я спаленів би від сорому, що це ж він подумає, ніби пиво розбавлено дьогтем. Одне слово, я з боягузтва не повівся так, як мав би повестись, так само як з боягузтва вчинив те, чого аж ніяк не годилося б чинити. Я тоді ще не знав, які звичаї панують у світі, і не наслідував нікого, хто діє у згоді з цією засадою. До цього відкриття я прийшов виключно завдяки власним зусиллям, як геній-самоук.

Оскільки я мало не заснув уже за кілька кроків від плавучої в'язниці, Джо знов узяв мене на плечі й так доніс до самого дому. Зворотна дорога йому відчутно далася взнаки, бо геть виснажений містер Вопсл до того роздратувався, що якби церква була «відкритою», він піддав би анафемі всіх причетних до нашого походу, почавши з Джо та мене. А що такої змоги не було, він уперто хлюпався в багнюку, і то дуже часто; отож, якби за таку поведінку карано смертю, на штанях у нього (коли він повісив сурдут підсушити перед кухонним вогнем) знайшлося б достатньо речових доказів, щоб спровадити його на шибеницю.

Коли Джо опустив мене на підлогу в кухні, я захитався, мов п'яничка, бо ж устиг заснути на його плечах, а тепер прокинувся в теплі та світлі, серед людського гамору. Прочумавшись (чому сприяв добрячий сестрин стусан мені межи плечі та її ж підбадьорливий окрик: «Ну й шибеник!»), я почув, як Джо розповідає гостям про зізнання каторжника, і всі присутні заходилися висловлювати свої міркування щодо того, як він забрався до кухні. Містер Памблечук, уважно оглянувши приміщення, висунув здогад, що спершу він виліз на дах кухні, звідти перебрався на дах будинку, а потім, зсукавши мотуза зі своїх простирадел, порізаних на смужки, спустився через димар у кухню; оскільки ж містер Памблечук був особою статечною, їздив у власному візку й нікому не поступався дорогою, усі погодилися, що так воно, певно, й було. Щоправда, містер Вопсл із роздратованістю втомленої людини слабосило вигукнув: «Ні!» Але ж він не мав аргументованої теорії і був без сурдута, тим-то на нього й не звернули уваги; та й, крім того, затилля його курилося парою, коли він сушився, стоячи спиною до вогню, а це, звісно, теж не викликало довіри до його слів.

Більш я нічого не почув того вечора, бо невдовзі сестра схопила мене, щоб я не ображав своїм сонним виглядом товариства, і відправила до ліжка такою владною рукою, що коли я підіймався нагору, то так прогрюкотів по сходинках, наче на мені було з півсотні черевиків.

Оте моє самопочуття, про яке я щойно розповів, охопило мене, тільки-но я прокинувся наступного ранку, й не покидало ще довго після того, як ця тема пішла в забуття і її перестали згадувати, хіба що в дуже виняткових випадках.

Розділ 7

В ту пору, коли я стояв на цвинтарі біля могил своїх батьків, знань у мене заледве вистачало, щоб прочитати написи на надгробках. Проте навіть ті прості слова я не міг до ладу втямити, бо от у виразі «дружина вищепойменованого» мені бачився шанобливий натяк на те, що мій батько вознісся до вищих сфер; а якби хтось із моїх покійних родичів фігурував там як «нижчепойменований», у мене, безперечно, склалася б про нього аж ніяк не схвальна думка. Не вирізнялось ясністю і моє розуміння релігійних догматів, викладених у катехізисі: я й досі, скажімо, пам'ятаю, що, обіцяючи «прямувати тією самою стезею усі дні свого життя», я наче брав на себе зобов'язання ходити через село завжди однією дорогою, щоб не звернути вбік ані біля стельмашні, ані біля млина.

З часом я мав стати підмайстром у Джо, але поки я ще не доріс до такої честі, місіс Джо вважала, що мені нема чого потурати. Отож я не тільки підсобляв, що міг, у кузні, а й коли комусь із сусідів треба було хлопця, щоб прогнати птахів з городу, позбирати каміння або щось таке, то саме мене й сподобляли цієї роботи. Однак щоб не зазнало осуду добре ім'я нашого дому, на поличці над коминком у кухні поставили скарбничку, куди, як було оголошено, вкидалися всі мої заробітки. У мене склалося таке враження, що вони призначались у кінцевому підсумку на покриття державного боргу – я, в усякому разі, не мав анінайменшої надії скористатися цим скарбом.

У нашому селі двоюрідна бабця містера Вопсла провадила вечірню школу; інакше кажучи, ця кумедна бабця з обмеженими коштами й необмеженими болячками взяла собі за звичку щовечора від шостої до сьомої години дрімати у товаристві кількох хлопчаків, з яких вона стягувала по два пенси на тиждень за дуже повчальну можливість споглядати її в цьому дрімотному стані. Вона орендувала невеличкий будиночок, в якому горішню кімнатку займав містер Вопсл, і нам, учням, унизу було чутно, як він лунко декламує там вірші піднесеним страховитим голосом та час від часу гупає ногою в стелю. Вважалося, що раз на три місяці містер Вопсл влаштовує нам «іспит». Полягала ця процедура в тому, що він, відгорнувши вилогу і скуйовдивши волосся, виголошуваз перед нами монолог Марка Антонія над забитим Цезарем.[2]2
  3 трагедії В. Шекспіра «Юлій Цезар».


[Закрыть] Після цього щоразу виконувалась Коллінзова ода «Пристрасті»,[3]3
  Коллінз В. (1721 -1759)-англійський поет, в оді якого «Пристрасті» виступають алегоричні образи Мсти, Гніву тощо.


[Закрыть] де мене особливо вражав містер Вопсл у ролі Мсти, коли він грохав на землю меч кривавий свій і, змірявши всіх нищівним поглядом, війни знегоди провіщав. Я аж далеко пізніше спізнав у реальному житті пристрасті й зміг порівняти з ними Коллінза й Вопсла – на жаль, порівняння вийшло не на користь цих двох добродіїв.

Двоюрідна бабця містера Вопсла, окрім освітнього закладу, тримала – у тій самій кімнатинці – також крамничку. Які саме запаси там містилися або по якій що було ціні – вона не мала жодного поняття, але в шухляді комода в неї лежав засмальцьований зошит, що правив за прейскурант, і от, керуючись цим оракулом, Бідді залагоджувала всі торговельні операції. Бідді була онукою двоюрідної бабці містера Вопсла; ким вона доводилась самому містерові Вопслу, цього вже я – щиро зізнаюсь – установити не годен. Вона була сирота, як і я, і виховувано її, як і мене, власною рукою. Найбільше, що в ній впадало в око, це зовнішність: волосся, завжди незачесане, руки, завжди немиті, черевики, завжди не-полагоджені й викривлені. Цей опис, однак, стосувався лише буднів. У неділю вона йшла до церкви просто невпізнанною.

Великою мірою самотужки, і більше за допомогою Бідді, аніж двоюрідної бабці містера Вопсла, я продерся крізь абетку, немов крізь густе терня, перечіпаючись і ранячись об кожну літеру. Після цього я потрапив у лабети забіяк – дев'яти цифр, які щовечора, здавалося, міняли свій вигляд, щоб їх важче було розпізнати. Але кінець кінцем я сяк-так навчився читати, писати й рахувати, хоча й дуже слабенько.

Одного вечора я сидів у кутку за коминком і натужно вимучував на грифельній дошці листа до Джо. Це було десь так через рік після тієї облави на болотах, бо збігло вже чимало часу і стояла зима, а землю скував мороз. Поставивши на коминку задля консультації абетку, я спромігся за годину-дві скомпонувати недоладними друкованими літерами ось таке послання:

«ЛюБи ДЖО Бажаю ТоБі здоровя МаЮ НадіЮ скоро теБе вчити ДЖО, ото в7 Буде чудовно як Я Буду підмастроМ у теБе ДЖО тві ПіП».

Ніякої такої особливої потреби я не мав спілкуватися з Джо листовно, оскільки він сидів поряд мене й ми були самі. Але я вручив йому свою листовну депешу (разом з дошкою), і він прийняв її, мов якесь диво ерудиції.

– Слухай, Піпе, друзяко! – вигукнув Джо, широко розкривши свої голубі очі.– Ти ж таким ученим зробився, що страх! Хіба не правда?

– Е, куди вже мені! – зітхнув я: кинувши оком на дошку в його руках, я побачив, які криві ті мої рядки.

– Хе, та осьо ж Д,– озвався Джо,– а це Ж, а це О, і такі красиві! І осьо знову Д, Ж, О – це ж ДЖО, Піпе!

Доти я ще ніколи не чув, щоб Джо прочитав уголос щось довше, як це коротеньке слівце, а останньої неділі, коли я в церкві випадково перевернув нашого молитовника догори ногами, Джо не відчув через це ніякісінької прикрості. Вирішивши тут-таки з'ясувати, чи не доведеться мені починати з самого початку науку Джо, я сказав:

– Та ти читай далі, Джо.

– Далі, кажеш, Піпе? – промовив Джо, повільно вдивляючись у моє послання.– Раз, два, три. Та тут три Д, і Ж, і О, і три Джо, виходить, Піпе!

Я нахилився над Джо і за допомогою вказівного пальця прочитав йому всього листа.

– Ну й дивовижа! – сказав Джо, коли я скінчив.– Ти такий вчений!

– А як ти напишеш «Гарджері», Джо? – спитав я скромно повчальним тоном.

– Ніяк не напишу,– відповів Джо.

– Але уяви, що ти таки візьмешся написати.

– Цього я ніяк не можу уявити,– сказав Джо,– Хоч я, до речі, читання дуже поважаю.

– Справді, Джо?

– Дуже! Дай мені,– мовив Джо,– добру книжку або добру газету й посади біля вогню – то нічого кращого мені й не треба. Боже ти мій,– провадив він далі, потерши коліна,– та коли набачиш Д, та Ж, та О, та скажеш: «Ось і ДЖО, Джо»,– це ж таке цікаве читання стає!

З цього я зробив висновок, що освіта Джо так само, як і використання пари, перебуває ще в зародковій стадії. Розвиваючи далі цю тему, я спитав Джо:

– А ти хіба не ходив до школи, коли був таким маленьким, як я?

– Ні, Піпе.

– А чому не ходив?

– Знаєш, Піпе,– сказав Джо і, взявши коцюбу, – як завжди у хвилину задуми – почав повільно ворушити вуглини поміж нижніх ґраток коминка,– тут така річ. Мій батько, Піпе, любив випивати і, коли перебирав міру, немилосердно молотив мою матір. Щоправда, більш нікого він і не молотив,– окрім ще мене. Але мене вже він так завзято молотив, що йому треба було б молотом при горні так завзято махати. Тобі ясно, що я кажу, Піпе?

– Ясно, Джо.

– Отож через це ми з матір'ю кілька разів утікали від мого батька, мати наймалася на роботу й казала мені: «Джо, дитино,– отак вона казала,– тепер, слава богу, ти підеш учитися»,– і віддавала мене до школи. Але мій батько був добрий у душі й не міг обходитись без нас. Тим-то він збирав ціле юрмище і зчиняв такий галас перед тою хатою, де ми селилися, що господарі вже й не раді були нам і віддавали нас йому в руки. І він приводив нас додому й знову молотив. І це, як ти, Піпе, розумієш,– казав Джо, задумливо ворушачи вуглини й дивлячись на мене,– дуже вадило моїй науці.

– Звісно, що вадило, бідний ти Джо.

– А проте, Піпе,– сказав Джо, у задумі торкаючись коцюбою ґраток,– коли як слід усе зважити, щоб нікому не на шкоду, то мій батько був добрий у душі, їй-бо, Піпе.

Я був з цим не згоден, але промовчав.

– Та хоч би там як,– провадив далі Джо,– хтось же мусить підтримувати вогонь під казанком, а то він і не закипить,– правда ж, Піпе?

Я був з цим згоден і так і сказав.

– Отож мій батько не заперечував, щоб я став працювати, і я й пішов учитись на коваля, це ж було й батькове ремесло, хоч він не надто себе ним обтяжував. Працював я таки вперто, можеш повірити, Піпе. З часом я вже міг і батька утримувати і таки утримував, поки його не побив грець. Я тоді мав намір у нього на нагробку написати, щоб кожен знав, що хоч він і був не без гріхів, та вік свій в добрості прожив.

Джо виголосив цей двовірш так старанно й гордовито, що я просто мусив запитати, чи не сам він його й придумав.

– Сам,– визнав Джо,– і без нічиєї помочі. Отак враз і придумав. Як ото вухналя одним ударом загнав. Я зроду-віку так не дивувався, як отоді – аж сам собі не вірив, далебі, що це я таке втяв. Тож, кажу, я мав намір, щоб цей напис вибили на нагробку, але на вірші треба коштів, як їх не вибивай – чи то великими літерами, чи малими, тим воно й не вигоріло. Грошей чимало на похорон пішло, а решта потрібна була для матері. Здоров'я у неї було поганеньке, геть зовсім нікудишнє. Недовго вона протрималась, бідолашна, як прийшла пора і їй упокоїтись.

Голубі очі Джо трохи відвологли, і він протер спершу одне око, тоді друге незручним і аж ніяк не відповідним для цієї мети знаряддям – балабухою на ручці коцюби.

– Тоді мені було так самотньо тут одинцем,– мовив далі Джо,– що я познайомився з твоєю сестрою. А твоя сестра, Піпе,– він рішуче глянув на мене, ніби загодя знав, що я з ним не погоджуся,– твоя сестра – жінка показна.

Я перевів погляд на вогонь, маючи певний сумнів щодо його слів.

– Хоч би що там думала про це рідня чи й чужі люди, твоя сестра, Піпе,– кожен склад з подальших слів Джо підсилював ударом коцюби об верхню перетинку в ґратках,– жін-ка по-каз-на!

Не придумавши нічого кращого, я тільки сказав:

– Я радий, що ти так думаєш, Джо.

– Я теж,– погодився зі мною Джо.– Я радий, що так думаю, Піпе. Що трохи шкіра червона чи там кістки де-не-де випинаються – чим це мені вадить?

Я слушно зауважив, що як йому це не вадить, то будь-кому іншому й поготів.

– Атож! – підтвердив Джо.– Правильно. Маєш слушність, друзяко! Коли я познайомився з твоєю сестрою, усі тільки й говорили, що вона виховує тебе власною рукою. І всі її за це похваляли, я так само. А щодо тебе,– мовив далі Джо, скривившись лицем, немов і справді перед ним постало щось украй відразливе,– то коли б ти, дорогий мій, побачив себе таким маленьким, і слабосильним, і жалюгідним, то просто сам себе став би зневажати!

Не зовсім поділяючи цю його думку, я зауважив:

– Та що там про мене балакати, Джо!

– Але я ось тоді забалакав, Піпе,– відказав він з невимушеною простотою, яка не могла не викликати симпатії.– Коли я освідчився твоїй сестрі, щоб як її воля, то й до вінця – це якщо вона згодна перебратись до мене у кузню,– я й сказав їй: «І бідолашне дитя бери з собою. Хай бог його благословить,– сказав я твоїй сестрі,– але в кузні й для нього місця стане».

Я розплакався і, обхопивши Джо за шию, почав просити вибачення, а він поклав коцюбу й теж обняв мене і сказав:

– Ми завше будемо найкращими друзями, ге ж, Піпе? Не плач, мій хлопчику!

Коли ми трохи заспокоїлися, Джо підсумував нашу розмову:

– Отож ти сам бачиш, Піпе, як усе склалося! Так воно й тягнеться. Коли ж ти візьмешся мене вчити, Піпе (а я наперед тобі кажу, що я страх який тупайло, просто страх), місіс Джо не повинна цього знати. Це треба буде робити, сказати б, нишком. А чому нишком – я тобі зараз поясню, Піпе.

Він знов узяв у руки коцюбу, без якої був наче зовсім безпорадний у своїх міркуваннях.

– Твоя сестра, Піпе, як урядниця.

– Урядниця? – я аж здригнувся, бо у мене промайнула неясна думка (і коли вже не критись, то й надія), що Джо взяв розлучення з моєю сестрою й віддав її за якого-небудь урядового лорда адміралтейства чи державного скарбника.

– Вона як урядниця,– повторив Джо.– Себто схильна урядувати над тобою і мною.

– А-а!

– І вона не буде в захваті, коли в домі з'являться вчені,– вів далі Джо,– тим паче коли цим вченим буду я, бо вона злякається, що я можу збунтуватися. Що я вчиню заколот, розумієш?

Я збирався знову щось запитати і вже почав був: «А чому?..» – та Джо стримав мене.

– Стривай-но. Я знаю, що ти хочеш сказати, Піпе, але стривай хвильку! Ніде правди діти, твоя сестра часом добре нам дошкуляє. І штурханами годує, і не дає ніякого просвітку. А коли її проймає шал, Піпе,– Джо знизив голос до шепоту й оглянувся на двері,– то, як по щирості казати, вона тоді чиста Кара божа.

Джо промовив перше з цих двох слів так, наче воно починалося з доброго десятка великих «К».

– Чому я досі не збунтувався? Ти це хотів спитати, Піпе, коли я не дав тобі договорити?

– Атож, Джо.

– Та бачиш,– сказав Джо, перекладаючи коцюбу в ліву руку, щоб правою помацати собі баки,– коли він вдавався до цього мирного жесту, так і жди від нього якоїсь несподіванки.– Бачиш, твоя сестра – розумаха. А так, розумаха.

– А що це таке? – спитав я, гадаючи, що він не знайдеться, як мені пояснити. Проте він, пильно дивлячись на вогонь, на мій подив, не забарився з відповіддю, яка була хоч і не посутня, зате достатня, щоб мене ошелешити:

– Таки розумаха,– сказав він. А коли нарешті відвів погляд убік і знов заходився мацати баки, додав: – Ну, а я розумом не дуже… І ще я тобі що скажу, друзяко,– це без усяких жартів, Піпе,– я-бо стільки надивився на свою нещасну матір та й на інших жінок – так же тяжко доводиться їм працювати, й не розгинатися з ранку до вечора, й серцем уболівати, й не мати спочинку до своєї смертної години, що тепер страх боюся, аби чим не скривдити жінки, нехай навіть мені й на гірше коли вийде. Я б волів, щоб воно тільки мені перепадало, Піпе, щоб не гуляв по тобі Лоскотун, друзяко,– нехай уже я один перетерплю. Але що вдієш, коли воно вже так склалося, Піпе,– ти просто не зважай на ці негаразди, та й годі.

Хоч який я був малюк тоді, а пам'ятаю, що саме від того дня почав ще захопленіше ставитись до Джо. Ми з ним як були рівні, так і лишились, але після того я не раз, бувало, коли сидів і думав про Джо, відчував, що в душі у мене наростає особливо ніжне почуття до нього.

– Та що там не кажи,– промовив Джо, зводячись підкласти вугілля у вогонь,– а її ще нема, хоч на годиннику вже скоро восьма! Не дай боже, конячка дядька Памблечука ногу підверне на слизькому та впаде!

Місіс Джо у базарні дні їздила часом з дядьком Памблечуком на ринок, допомагаючи йому жіночою порадою скупитися з усяким харчем, оскільки він, старий парубок, не довіряв цього своїй економці. Сьогодні саме й був такий базарний день, і місіс Джо вибралася в таку поїздку.

Джо поворушив вугілля, підмів біля коминка підлогу, і ми вийшли на поріг прислухатись, чи не почуємо візка. Вечір був ясний і холодний, віяв колючий вітер, земля затвердла й побіліла від паморозі. На болотах такої ночі не витримати,– промайнула у мене думка. Я подивився на зорі й уявив собі, як, мабуть, жаско напів-замерзлій від холоду людині звести до них погляд і не знайти в осяйній їх безлічі ні співчуття, ні підтримки.

– А ось і конячку чути,– сказав Джо,– видзвонює, мов тими балабончиками!

Її залізні підківки мелодійно вистукували по твердій дорозі, коли вона бігла значно жвавішим трюхцем, ніж звичайно. Ми винесли стільця, аби місіс Джо легше було злізти, розворушили вогонь у коминку, щоб яскравіше засвітилось віконце, і ще раз оглянули кухню, чи все на своєму місці. Ледве ми скінчили ці готування, як вони й над'їхали, закутані по самі очі. Місіс Джо швиденько допомогли висісти, та й дядько Памблечук теж не став гаятись – він тільки покрив конячку попоною, і ось ми вже були в кухні, принісши з собою стільки холоду, що, здавалося, вистудили навіть жарінь у коминку.

– Ну,– заявила місіс Джо, хутко й збуджено розсупонюючись і відкидаючи назад капор, що повис у неї на плечах, затриманий шворками,– коли цей хлопчисько й тепер не буде вдячний, то вдячності від нього вже й не жди!

Я надав своєму обличчю якомога вдячливіший вираз – наскільки це можливо для хлопчика, який і поняття не має, кому й за що повинен бути вдячним.

– Я тільки сподіваюся,– докинула моя сестра,– що йому там не потуратимуть, хоч я й не певна.

– Вона не з таких, добродійко,– сказав містер Памблечук.– Вона знає, що до чого.

«Вона?» Я глянув на Джо, зобразивши губами й бровами «Вона?». Джо глянув на мене й так само зобразив губами й бровами «Вона?». Коли моя сестра перехопила його на цьому прогріху, він поспішив почухати носа тильним боком долоні, як завжди робив у таких випадках, і примирливо подививсь на неї.

– Ну? – гаркнула моя сестра.– Ти чого витріщився? У домі пожежа?

– Та що тут дехто згадав: «Вона»,– делікатно натякнув Джо.

– А вона і є вона,– відказала сестра.– Чи, може, по-твоєму, міс Гевішем – це він? Але не думаю, щоб навіть ти до такого скотився.

– Це та міс Гевішем, що з міста? – поцікавився Джо.

– А хіба є ще міс Гевішем, що з села? – зіронізувала сестра.– Вона хоче, щоб цей хлопець прийшов до неї погратися. І звичайно ж, він прийде! І щоб мені там добре грався,– докинула сестра, грізно шарпнувши до мене головою на знак того, щоб я був якомога жвавіший у тих своїх іграх,– бо як ні, то я йому покажу!

Я чував про міс Гевішем з міста – кожен на багато миль навкруги чував про неї,– як про неймовірно багату й сувору леді, що жила затворницьким життям у просторому й похмурому будинку, замкненому на сім спустів від грабіжників.

– Що ти кажеш! – здивовано вигукнув Джо.– А звідкіля ж вона знає Піпа?

– От туман! – скрикнула моя сестра.– Хто сказав, що вона його знає?

– Але ж дехто тут,– знову делікатно натякнув Джо,– зауважив, що вона хоче, аби він прийшов до неї погратись.

– А хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він такого хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не може так бути, що дядько Памблечук орендує у неї ділянку і що він часом – ми не казатимем, раз на три місяці чи на півроку, це тебе не стосується -одне слово, що він часом навідується до неї сплачувати оренду? І хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не міг дядько Памблечук, котрий завше про нас думає і дбає,– хоч ти, Джозефе, здається, й не цінуєш цього (це вона сказала з глибоким докором, наче Джо був найневдячнішим з небожів),– хіба не міг він згадати цього хлопця, який вигарцьовує осьо ногами (чого я не робив, присягаюся!) і від якого я, скільки живу, не маю просвітлої хвилини?

– Добре сказано! – вигукнув дядько Памблечук.– Що правда, то правда! Як у дев'ятку влучила! В самий раз! Тепер, Джозефе, тобі все ясно.

– Ні, Джозефе,– заперечила моя сестра тим самим докірливим тоном, тоді як Джо провинно потирав долонею носа,– тобі ще не ясно,– хоч, може, ти з цим і не згоден,– у чому річ… Ти можеш гадати, що ясно, але насправді до цього далеко, Джозефе. Бо тобі не відомо, що дядько Памблечук, передчуваючи, що, можливо, все майбутнє цього хлопця залежить від того, чи піде він до міс Гевішем, запропонував відвезти його зараз у своєму візку до себе, щоб він і заночував там і щоб завтра вранці самому віддати його з рук у руки міс Гевішем. Але ж господи боже мій! – скрикнула моя сестра, в раптовому пориві скидаючи геть капор.– Я тут розбалакую з цими двома телепнями, а дядько Памблечук чекає, і конячка мерзне на холоді, і цей хлопчисько стоїть у кіптяві та бруді з голови до ніг!

Із цими словами вона кинулась на мене, як орел на ягня, встромила моє обличчя в дерев'яні ночви, а голову нагнула під кран і давай мене намилювати, і терти, й товкти, й шкребти, й шарувати, й мордувати, аж поки я зовсім не очамрів. (Можу при цій нагоді зазначити, що навряд чи хто з нині сущих авторитетів науки краще за мене знає, як болюче діє перстень, коли ним безцеремонно шуркати по людському обличчю.)

Упоравшись із моїм омиванням, місіс Джо вдягла мене в чисту й деручку, як мішковина, білизну, немов юного покутника у волосяницю, втисла в неможливо тісний та незручний костюм і вручила містерові Памблечуку, котрий прийняв мене, як шериф злочинця, і сподобив повчанням, укладеним, певно, ще заздалегідь:

– Будь повік вдячний усім своїм друзям, хлопчику, і надто тим, хто виховав тебе власною рукою!

– Прощавай, Джо!

– Хай бог береже тебе, Піпе, друзяко!

Я ще ніколи в житті не розлучався з Джо і від напливу почуттів та змилків в очах спершу навіть зірок не бачив з візка. Але мало-помалу вони засвітилися в небі, хоч мені від цього анітрохи не прояснилося, чому я маю їхати до міс Гевішем і в які ігри муситиму там грати.