Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 11

У призначений час я знову був перед будинком міс Гевішем, і на мій несміливий дзвінок вийшла Естелла. Впустивши мене, вона замкнула хвіртку, як і першого разу, і знов я рушив за нею до темного передпокою, де горіла її свічка. Мене вона ніби й не помічала,– лише взявши в руки свічку, зверхньо кинула через плече: «Сьогодні ти сюди підеш», і повела в зовсім іншу частину будинку.

Коридор був довгий, він наче проходив крізь увесь перший поверх особняка. Але ми пройшли його тільки до половини, бо там Естелла зупинилась, поставила свічку долі й відчинила якісь двері. В них я знов побачив денне світло і вийшов на брукований дворик, по другий бік якого стояв будиночок, де колись, мабуть, мешкав управитель або завідувач закинутої броварні. На зовнішній стіні цього флігеля виднів годинник. Як і обидва годинники у покої міс Гевішем, він показував за двадцять хвилин дев'яту.

Ми ввійшли в розчинені двері флігеля й опинились у похмурій низькій кімнаті першого поверху. Естелла приєдналась до кількох чоловік, що вже були в приміщенні, і кинула мені на ходу:

– А ти, хлопчику, йди й постій он там, поки тебе спитають.

«Он там» означало біля вікна, отож я підійшов туди й став, розгублено втупившись у вікно.

Воно було мало не на рівні землі і виходило на найглу-хіший закуток занехаяного садка, де з грядки стирчали напівзігнилі рештки капустяних качанів та височів одинокий кущ самшиту, колись давно підстрижений у формі пудингу, яку тепер порушували свіжі паростки іншого кольору, так наче з цього боку пудинг прилип до сковороди й підгорів. Ось таке непоказне порівняння виникло у мене, поки я роздивлявся цей кущ. Звечора випав був сніжок, але він уже всюди встиг розтанути і тільки в цьому холодному закапелку залежався – вітер підхоплював його й жменями жбурляв на вікно, немов хотів укарати мене за те, що я сюди прийшов.

Я відчував, що моя поява урвала розмову гостей, і тепер вони всі стали розглядати мене. Кімнати мені не було видно, ото лише як вогонь каміна відбивався в шибці, але від усвідомлення того, що мене пильно роздивляються, я весь аж затерп.

У кімнаті було три леді й один джентльмен. Я не простояв біля вікна й п'ятьох хвилин, як у мене склалось таке враження, що вони всі лизоблюди та ошуканці, тільки кожен вдає, наче не знає цього про інших, бо, визнавши це, він (чи вона) мусив би й себе залічити до числа лизоблюдів та ошуканців.

Знудьговані й похмурі, вони сиділи, дожидаючи, поки хтось сподобить їх своєю увагою, а найбалакучіша з трьох леді силкувалась говорити якомога твердіше, щоб приховати позіхи. Ця леді, на ім'я Камілла, дуже нагадала мені мою сестру, тільки що вона була старша і (в чому я впевнився, приглянувшись) не мала таких виразних рис обличчя.

Хоча, коли я ближче придивився, то подумав: ще добре, що вона взагалі має які-небудь риси,– таке подібне було її обличчя до глухої сірої стіни.

– Бідолаха! – рвучко промовила ця леді таким тоном, як у моєї сестри.– Він тільки сам собі шкодить.

– Було б куди похвальніше, якби він шкодив комусь іншому,– зауважив джентльмен.– Це набагато природніше.

– Кузене Реймонде,– втрутилась друга леді,– ми повинні любити свого ближнього.

– Але, Capo Покет,– відповів їй джентльмен,– кожен насамперед сам собі ближній!

Міс Покет засміялася, і Камілла теж засміялася й сказала (стримуючи позіх):

– І хто б подумав!

Мені, правда, здалося, що їм якраз припали до вподоби його слова. Третя леді, яка досі не озивалась, сказала з поважністю й переконаністю:

– Дуже слушна думка!

– Бідолаха! – трохи перегодом повторила Камілла (увесь цей час – я відчував – вони дивились на мене).– Він такий чудний! Чи ж повірите – коли у Тома померла дружина, його просто несила було переконати, що дівчаткам доконче потрібні жалобні сукенки з найглибшими шлярками! «Та боже мій,– казав він.– Камілло, яке це має значення? Головне, щоб бідні сирітки були в чорному!» Це так схоже на Метью! І хто б подумав!

– В ньому є й добрі риси, є,– сказав кузен Реймонд.– Боже борони, щоб я став це заперечувати. Але він ніколи не мав і не матиме найменшого поняття про пристойність.

– Ви розумієте, що я мусила,– мовила Камілла,– просто мусила виявити твердість. Я заявила: «Я цього не допущу, родинна честь мені дорожча». Я сказала йому, що це буде ганьба для родини, якщо сукенки не матимуть глибоких шлярок. Я твердила про це від сніданку до самого обіду. Я зіпсувала собі шлунок. І кінець кінцем він зірвався, як то з ним буває, кинув одне недобре слово й погодився: «Роби, як знаєш». І тепер, дякувати долі, я до останніх своїх днів утішатимусь тим, що ту ж хвилину вибралася з дому, хоч була злива, і придбала все потрібне.

– Але заплатив, звичайно, він? – поцікавилась Естелла.

– Це не так важливо, дорогенька, хто заплатив,– відповіла Камілла.– Купила ж бо я. І ще не раз, коли я прокинуся серед ночі, думка про це сповнить мені душу відрадою.

Урвав цю розмову дзенькіт дзвіночка віддалік у парі з чиїмось окриком, що розкотився луною по коридору, яким я прийшов. Естелла кинула мені:

– Пора, хлопчику!

Коли я обернувся йти, всі подивились на мене вкрай зневажливо, і вже на порозі я почув голос Сари Покет:

– Ну й ну! Що ж це далі буде?

До чого Камілла обурено додала:

– От забаганки! І хто б подумав!

Серед темного коридору Естелла раптом зупинилася і, рвучко обернувшись майже впритул до мене, глузливо сказала:

– Ну?

– А що, міс? – відповів я, з розгону ледь не наштовхнувшись на неї.

Вона стояла й дивилась на мене, а я, звісно, дивився на неї.

– То я вродлива?

– Так, дуже вродлива.

– І зла?

– Але не така зла, як того разу,– відповів я.

– Не така зла?

– Не така.

Вона вся спалахнула, ставлячи останнє запитання, і коли я відповів, вимашисто ляснула мене в обличчя.

– А тепер? – спитала вона.– Якої ти тепер про мене думки, злиденя миршаве?

– Я не скажу.

– Бо ти скажеш там, нагорі. Чи не так?

– Ні,– відповів я,– не так.

– Чому ти зараз не плачеш, здихля?

– Бо я вже більш ніколи через вас не плакатиму,– відказав я. Неймовірною брехнею були ці слова: я вже й у ту мить гірко плакав у душі через неї, а ще ж стільки мук вона завдала мені в майбутньому, що й не переказати!

Після цього ми стали підійматися вгору й перестріли дорогою якогось джентльмена, що навпомацки спускався сходами.

– А це хто у нас? – запитав він, зупиняючись і дивлячись на мене.

– Один хлопчик,– відповіла Естелла. Незнайомець був дорідної статури, з незвично великою головою і великими руками, і не менш незвично смуглошкірий. Своєю великою рукою він узяв мене за підборіддя й повернув угору моє лице, щоб краще приглянутись при світлі свічки. На тім'ї у нього була передчасна лисина, а над глибоко посадженими гострозорими й недовірливими очима їжачились кущисті чорні брови. З кишені його виднів масивний ланцюжок від годинника, а на обличчі, там, де росли б вуса та борода, якби він їх не голив, проступали чорні цяточки. Для мене він був зовсім сторонньою людиною, і я тоді й гадки не мав, що з часом він відіграватиме якусь роль у моєму житті, але ось так трапилось, що мені випала нагода добре його роздивитись.

– Хлопчик з села, так? – спитав він.

– Так, сер,– відповів я.

– І як ти тут опинився?

– Міс Гевішем по мене посилала,– пояснив я.

– Ну, поводься як слід. Я добре знаю ваше хлоп'яче поріддя, на що ви здатні. Тож гляди! – мовив він, суворо дивлячись на мене й покусуючи свій оцупкуватий вказівний палець.– Поводься як слід.

З цими словами він відпустив мене – чому я зрадів, бо рука його відгонила пахучим милом,– і рушив далі вниз. Я подумав – чи це не лікар? Але вирішив, що ні, лікар був би стриманіший і симпатичніший. Правда, я не дуже й мав коли роздумувати над цим, бо ми вже входили до кімнати міс Гевішем, де й вона, і все інше залишалося точнісінько таким самим, як було, коли я виходив звідти кілька днів тому. Естелла покинула мене біля дверей, і я так і стояв там, поки міс Гевішем не перевела на мене погляд з-за свого туалетного столика.

– Ага! – сказала вона без будь-якого переляку чи подиву.– Дні збігають, правда?

– Так, мем. Сьогодні вже…

– Ні-ні-ні! – спинила вона мене, дратівливо ворухнувши пальцями.– Я не хочу цього чути. Ти готовий сьогодні гратися?

Я розгубився, не знаючи, що відповісти.

– Та не дуже, мем.

– А в карти, як тоді? – запитала вона, пильно глянувши на мене.

– Так, мем. Це я можу, коли треба.

– Якщо ти в цьому домі, хлопчику, стаєш такий стриманий,– з відтінком дратівливості зауважила міс Гевішем,– і тобі не хочеться гратись, то ти, може, попрацював би?

Це вже було мені легше, і я відповів, що залюбки попрацюю.

– Ну, тоді піди он у ту кімнату,– вона показала зморщеною рукою на двері позад мене,– і почекай, поки я прийду.

Я перейшов через площадинку сходів до кімнати навпроти. Звідси денне світло теж було повністю вигнано, і в повітрі стояла затхлість. У старомодному відвологлому каміні недавно запалили вогонь, який схильний був радше погаснути, ніж розгорітись, і дим, що лінькувато зависав у кімнаті, здавався холоднішим за повітря, як туман у нас на болотах. Кілька схожих на голі сучки свічок, що стояли на високій камінній полиці, ледве освітлювали цю простору залу, або, краще сказати, ледве пробивалися крізь пітьму в ній. Зала ця колись була навіть красива, але тепер усе, що вдавалося тут розрізнити, було покрите пилом та цвіллю і розсипалось на порохню. У центрі її стояв довгий стіл, застелений скатертиною,– враження було таке, наче тут готувалися до бенкету, а потім враз годинники й усе життя в домі зупинилося. Посеред столу підносилось щось наче кількаярусна ваза, так густо обснована павутинням, що й розгледіти її було важко; коли я дивився на жовту просторінь скатертини, з якої виростала ця споруда, ніби здоровенний чорний гриб, то побачив розбухлих павуків з поцяткованими лапками, що вбігали й вибігали з цього свого пристанища, неначе павучу громаду збентежила звістка про якусь дуже важливу для неї подію.

А за панелями стін я почув шурхіт мишей, немов їх теж стосувалася ця важлива пригода. Тільки таргани не звертали уваги на загальну метушню й по-старечому неквапно пересувались побіля каміна, ніби недочували й недобачали, та ще й були пересварені між собою.

Я стояв і зоддалік зачаровано стежив за цими повзучими створіннями, коли раптом відчув у себе на плечах руку міс Гевішем. Другою рукою вона спиралася на гудзуватий костур і схожа була на справжню відьму.

– Сюди,– сказала вона, тицяючи костуром на довгий стіл, – мене покладуть, коли я помру. А вони прийдуть на мене дивитись.

Підсвідомо побоюючись, щоб вона не надумала тут-таки лягти на стіл і сконати, чим би остаточно довершила свою подібність до тієї моторошної воскової фігури на ярмарку, я аж зіщулився під її доторком.

– Що то, як ти думаєш? – спитала вона, знов тицяючи костуром.– Отам, де павутиння?

– Не можу здогадатись, мем.

– То великий пиріг. Весільний пиріг. Мій!

Вона обвела залу запальним поглядом і сказала, міцно вчепившись рукою в моє плече:

– Ходім, ходім, ходім! Веди мене, веди мене!

Зі слів міс Гевішем я зрозумів, що в цьому й полягатиме моя праця – водити її коло за колом по залі. Я відразу ж узявся до роботи: вона сперлась мені на плече, і ми рушили так жваво, немов надумали (згідно з моїм заміром, коли я вперше перебував під цим дахом) наслідувати конячку містера Памблечука.

Проте сил у міс Гевішем було малувато, і невдовзі вона сказала: «Повільніше!» А втім, ми й далі посувалися рвучкою нерівною ходою – вона раз у раз стискувала рукою моє плече, рот її ворушився, спонукаючи мене думати, що ми біжимо, хоч насправді то тільки її думки бігли. Через якусь часину вона сказала: «Гукни Естеллу!» Отож я вийшов на сходи й став на весь голос кликати дівчинку, як і за першим разом. Коли в далині з'явилося світло свічки, я вернувся до міс Гевішем і ми знов почали ходити кружка по кімнаті.

Якби тільки сама Естелла стала свідком цих наших пересувань, то мені й від цього зробилося б дуже прикро. Але ж вона привела з собою ще й тих трьох леді та джентльмена, які були внизу, і я вже не знав, що й робити. З чемності я спробував зупинитись, проте міс Гевішем міцніше стисла моє плече, і ми помчали далі, а мене пік сором, щоб вони не подумали, ніби це все мої витребеньки.

– Дорога міс Гевішем,– озвалася Сара Покет.– Який чудовий у вас вигляд!

– Який там чудовий! – відрізала міс Гевішем.– Жовта шкіра й кості.

Камілла аж просіяла, коли почула, як присадили міс Покет; співчутливо поглядаючи на господиню, вона пробурмотіла:

– Бідолаха! Де тут сподіватися чудового вигляду! І хто б подумав!

– А ви як ся маєте? – звернулася міс Гевішем до Камілли.

Оскільки ми були ту мить поруч з Каміллою, я, природно, спробував пристати, але міс Гевішем потягла мене далі. Я відчув, що в очах Камілли зробився найгидотнішою потворою.

– Дякую, міс Гевішем,– відповіла вона.– Я почуваю себе так, як тільки це можливо в моєму стані.

– Ну? І що ж таке з вами? – не приховуючи різкого тону, запитала міс Гевішем.

– Та нічого такого, про що варто згадувати,– відповіла Камілла.– Я не люблю виставлятися зі своїми почуттями, але я цілі ночі не сплю, думаючи про вас, і це не може не даватися взнаки.

– Ну, то не думайте про мене! – відрубала міс Гевішем.

– Легко сказати! – мало не ридма заперечила Камілла, переповнена дружніми почуттями, і верхня губа у неї смикнулася, а на очах зблиснули сльози.– Реймонд свідок, скільки імбирної настоянки та нюхальної солі я заживаю протягом ночі. Реймонд свідок, що й нервова судома часто зводить мені ноги. Але задишка й нервова судома – звичайна для мене річ, коли я переживаю за тих, кого люблю. Якби я була менш співчутлива, менш прихильна серцем, у мене й травлення було б нормальне, і нерви залізні. Я б і не бажала чогось кращого. Але щоб не журитися за вас ночами!.. І хто б подумав!

І на довершення вона залилася слізьми.

Я вирішив, що згаданий Реймонд – це і є присутній тут джентльмен і що саме його звати містер Камілла. Він зразу ж кинувся на порятунок своєї половини, почавши заспокоювати її запобігливим голосом:

– Камілло, серденько, таж усі знають, що твої родинні почуття так підточують тобі здоров'я, аж одна нога у тебе стала коротшою за другу!

– Я б не сказала, моя люба,– озвалася поважна леді, голос якої я досі чув лише раз,– що, думаючи про яку-небудь особу, ми тим самим можемо сподіватися чогось від неї.

Міс Сара Покет, до якої я тільки тепер придивився,– сухенька зморщена стара жінка з брунатним личком, схожа на шкаралупу волоського горіха, і великим, як у кота, ротом, але без вусів,– підтримала це міркування, сказавши:

– Звичайно ж, не можемо, моя люба, сподіватись. Де б пак!

– Нема легше, як думати,– додала поважна леді.

– Що може бути легшого! – підтвердила міс Сара Покет.

– Атож, атож! – скрикнула Камілла, чиї розпаленілі почуття, здавалось, перемістилися з ніг до грудей.– Щира правда! Я винна, що так прихиляюся серцем, але на це нема ради. Безперечно, моє здоров'я було б куди краще, якби я була не такої вдачі, а проте я не стала б інакшою, навіть якби й могла. І хоч страждання мої незмірні, мене, коли я прокидаюся серед ночі, втішає думка, що я саме така.

І вона знов дала волю своїм емоціям.

Міс Гевішем і я ні разу за цей час не зупинилися, а все кружляли й кружляли – то мало не доторкаючись до гостей, то віддаляючись від них у протилежний кінець похмурої зали.

– А цей Метью! – вела далі Камілла.– Щоб ніколи не засвідчити своїх родинних почуттів, ніколи не завітати до міс Гевішем! Я лежу на канапі з розшнурованим корсетом, лежу, бува, годинами без пам'яті, голова схилена набік, волосся розкидане, ноги й не знаю де…

– Далеко вище ніж голова, серденько,– зауважив містер Камілла.

– В такому стані я проводжу буквально цілі години, і все через цю чудну й незрозумілу поведінку Метью, а хоч би слово подяки від кого-небудь почула!

– Нічого дивного в цьому немає! – зазначила поважна леді.

– Бачте, моя люба,– докинула міс Сара Покет (особа солоденька і в'їдлива),– тут уся справа в тому, від кого саме ви сподіваєтесь подяки, голубко.

– Не сподіваючись ані подяки, ані будь-чого,– повела далі Камілла,– я лежу в такому стані цілі години, ось і Реймонд свідок, що я просто задихаюся, вже й імбирна настоянка не бере, а раз мій стогін почули навіть через вулицю у настроювача піаніно, бідні його дітки подумали, що то голубки десь воркують… а тепер мені кажуть…– Камілла раптом приклала руку до горла, і з уст у неї ринули звуки, за своєю складністю порівнянні хіба що з новими хімічними сполуками.

Коли було згадано ім'я Метью, міс Гевішем зупинила мене й зупинилась сама і втупилася в ораторку. Під дією цього погляду звукотворення Камілли враз урвалося.

– Метью прийде сюди, коли я лежатиму на цьому столі,– суворо заявила міс Гевішем.– Осьде буде його місце,– вона стукнула костуром по столу,– в моєму узголів'ї! А ви стоятимете тут! А ваш чоловік он тут! А Сара Покет тут! А Джорджіана тут! Тепер уже ви знаєте, де чиє місце, коли прийдете бенкетувати над моїм трупом. Тож можете забиратись!

Називаючи кожне з імен, вона при цьому стукала костуром по столу в новому місці. А потім сказала: «Веди мене, веди мене!» – і ми рушили знову.

– Гадаю, нам нічого іншого не залишається,– вигукнула Камілла,– як підкоритися й відійти! Це так багато важить – побачити, нехай навіть на хвилинку, того, кого любиш, до кого відчуваєш прихильність. Коли я тепер пробуджуватимусь серед ночі, думка про цю зустріч буде мені сумовитою відрадою. Якби ж то Метью скуштував цієї втіхи! Але він сам себе обкрадає. Я твердо вирішила не виставляти напоказ своїх почуттів, тільки ж це так прикро, коли тобі кажуть, ніби ти жадаєш бенкетувати над тілом своєї рідної… так наче ти велетень-людожер з казки… І коли ще тобі кажуть забиратися! Хто б подумав!

Груди місіс Камілли заходили ходором, і вона вже приклала до них руку, коли її підхопив містер Камілла, і ця шановна леді з виразом непохитної витривалості на обличчі,– в якому можна було вгадати намір гепнутись на підлогу, тільки-но вона опиниться за дверима,– послала рукою поцілунок міс Гевішем і дозволила себе вивести. Після цього Сара Покет і Джорджіана якийсь час позмагалися, котра з них покине кімнату останньою. Але Сара була куди спритніша: вона так вихилясто тупцювала навколо Джорджіани, що тій хоч-не-хоч довелося вийти першою. Тоді Сара Покет прорекла на прощання: «Хай вас бог береже, дорога міс Гевішем!», зобразила на своєму горіхово-шкаралупистому личку вибачливий усміх щодо людських слабостей і собі теж вийшла.

Поки Естелла зі свічкою в руках проводила гостей, міс Гевішем усе ще ходила по залі, поклавши руку мені на плече, але дедалі повільніш і повільніш. Нарешті вона зупинилась перед каміном, задумано пробурмотіла щось під ніс і сказала:

– Сьогодні мій день народження, Піпе.

Я вже хотів поздоровити її, але вона піднесла вгору костура.

– Я не дозволяю про це говорити. Не дозволяю ні тим, що зараз були тут, ні будь-кому іншому. Вони приходять сюди в цей день, але згадувати про це не сміють.

Я, звичайно, теж відмовився від такого наміру.

– У цей день задовго до того, як ти народився, сюди принесли цю купу гнилля,– вона тицьнула костуром на павутиння посеред столу.– Ми з нею постаріли разом. Пиріг потрубила мишва, а мене трублять зуби гостріші, ніж у мишей.

Притисши до грудей костура, вона стояла у своїй колись білій, але давно вже пожовклій і вибляклій сукні і дивилась на стіл, що його біла скатертина теж давно пожовкла й виблякла, і все у цій кімнаті, здавалося, ось-ось розсиплеться від першого ж доторку.

– Коли ця руїна довершиться,– сказала вона з моторошним виразом в очах,– і коли мене покладуть у весільній сукні на цей весільний стіл – а це таки буде, і буде як останнє прокляття йому! – я б тільки одного хотіла: щоб це сталося в мій день народження.

Вона дивилася на стіл так, наче вже бачила там саму себе небіжчицею. Я стояв непорушно. Повернулась Естел-ла і теж непорушно застигла. Так ми простояли досить довго. У спертому повітрі зали, у цій загуслій темряві, що визирала з кутків, мене раптом пронизав страх: а що, як і ми з Естеллою ось-ось почнем розкладатись?

Нарешті міс Гевішем – не поступово, а якось так ураз прочнувшись,– сказала:

– Ану-но подивлюсь, як ви граєте в карти. Чому ви не починаєте?

Тоді ми вернулися до її кімнати й засіли грати, як і першого разу. Я все так само програвав, а міс Гевішем неухильно стежила за нами й раз по раз нагадувала мені, яка Естелла вродлива, і прикладала різні прикраси до її грудей та волосся, щоб ця врода ще більш вражала.

Естелла, зі свого боку, ставилась до мене, як і тоді, хіба що вже й озиватись перестала. Коли ми зіграли конів із шість, міс Гевішем призначила день мого наступного візиту, і мене вивели надвір, щоб знов погодувати, як собача. Потім мені, як і за перших відвідин, дозволили самому поблукати по садибі.

Це не так важливо, відчинена чи замкнена була хвіртка в огорожі садка, коли я того разу видерся на неї, щоб заглянути в садок. Досить того, що тоді я її не побачив, а тепер побачив. А оскільки вона стояла отвором і оскільки я знав, що гостей Естелла випровадила – вона повернулася з ключами в руці,– я й подався до садка і обійшов його весь. Він геть здичавів, і у занедбаних парниках, де колись вирощувано дині та огірки, тепер пробивався нужденний проріст старих капелюхів та черевиків, проміж якими подекуди виднів самосійний пагін у вигляді ручки дірявої каструлі.

Обстеживши так садок і теплицю, в якій знайшлися тільки обвисла на землю виноградна лозина та кілька пляшок, я опинився в тому самому похмурому закутку, на який ото недавно дивився з вікна. Не маючи сумніву, що флігель тепер порожній, я сміливо заглянув у друге вікно і, на превеликий подив, побачив просто себе молодого паничика з блідим обличчям, червоними повіками й білявою чуприною.

Блідий паничик зразу ж зник і за мить постав поряд зі мною. Він, певно, сидів за книжками, коли я його угледів, бо весь був у чорнилі.

– Агов, приятелю! – сказав він.

Я його теж привітав цим маловиразним слівцем – «агов», знаючи з досвіду, що воно найвідповідніше в такій ситуації, тільки не додав «приятелю».

– Хто тебе впустив? – спитав він,

– Міс Естелла.

– А хто дозволив тобі тут розгулювати?

– Міс Естелла.

– Ходім битися,– заявив блідий паничик.

Що мені було робити, як не послухатись його? Опісля я не раз запитував себе про це, але ж хіба я мав якийсь вибір? Його поведінка була така рішуча, а я настільки заскочений зненацька, що хоч-не-хоч пішов за ним, немов під дією якихось чарів.

– Проте ні, стривай,– раптом обернувся він до мене, ледве ми пройшли кілька кроків.– Я ж повинен дати тобі привід для бійки. Ось на тобі!

Він задирливо сплеснув у долоні, вишукано одвів одну ногу назад, смикнув мене за волосся, знов сплеснув долонями, нахилив голову й буцнув мій живіт.

Цей останній бичачий випад, окрім того, що нечувано зухвалий, ще й тим був мені неприємний, що я ж тільки-но підкріпився хлібом з м'ясом. Отож я зразу дав йому здачі і ще хотів дати, коли він закричав: «Ага, то ти так?» – і почав якось чудернацько витанцьовувати взад-вперед.

– Правила гри! – заявив він. І з лівої ноги перейшов стрибати на праву.– За правилами! – Тепер з правої він став стрибати лівою.– Ходім на місце і там почнемо все, як годиться! – Він знов почав вихилятися взад-вперед та виробляти всякі фортелі перед моїм розгубленим поглядом.

Я потай душі побоювався, що він такий меткий, але і моральні й фізичні відчуття говорили мені, що його білявій чуприні зовсім не було потреби стикатися з моїм животом і що я маю повне право образитись на таку нав'язливість. Тим-то я без жодного слова подався за ним у глибину садка, де сходилися дві стіни й утворювали закамарок, відгороджений від сторонніх очей ворохом сміття. Спитавши мене, чи задоволений я цією ділянкою, і почувши мою позитивну відповідь, він попрохав дозволу на хвилинку відійти й швидко повернувся з пляшкою води та губкою, змоченою в оцті.

– Обом придасться,– сказав він, поклавши те й друге під стіною. Потім почав роздягатись – скинув не тільки піджак і жилет, а й сорочку, маючи вигляд водночас легковажний, діловитий і кровожерний.

Хоч він і не показував на здорованя – на обличчі у нього були прищі, на губах подряпина,– ці його погрозливі готування нагнали на мене неабиякого страху. Він здавався приблизно мого віку, але був набагато вищий і просто вражав вертлявістю. Взагалі ж вигляд цього паничика у сірому костюмі (паничиком він був, поки не оголився для бою) свідчив, що його лікті, коліна, зап'ястки й стопи у своєму розвитку помітно випередили решту тіла.

Серце у мене тьохнуло, коли я побачив, як він по-знавецькому приміряється до мене поглядом, наче вибираючи, куди дошкульніш буде зацідити. І я ще зроду-віку не був так здивований, як тоді, коли він після мого удару розпростерся горілиць і втупився знизу вгору на мене, а обличчя його якось чудно скривилося і з носа заюшила кров.

Але скоро він підхопився і, спритно обтерши лице губкою, знову напосів на мене. І тоді мені випало вдруге так само сильно здивуватись, коли я побачив, що він знов беркицьнувся горілиць і лежить, втупившись у мене підбитим оком.

Його завзяття викликало у мене велику повагу. Здавалося, сили у нього було небагато, і він ні разу не вдарив мене боляче і безнастанно падав на землю, але щораз умить схоплювався, обтирався губкою чи надпивав води з пляшки, захоплено розігрував власного секунданта згідно з усіма правилами і кидався на мене так задьористо, що я думав: ну, тепер мені капець. Він уже весь був у синцях,– бо, як не прикро, а мушу зізнатись, що лупив я його дедалі дошкульніш,– але схоплювався знов, і знов, і знов, поки нарешті добряче гепнувся головою об стіну. Проте й після цього критичного моменту він таки звівся на ноги і став кружляти туди-сюди, не тямлячи, де я, аж кінець кінцем упав навколішки, дотягся до губки й підкинув її вгору, спромігшись при цьому видихнути:

– Це значить – ти переміг.

Він виглядав таким хоробрим і безневинним, що хоч це й не я завинив у нашій сутичці, від перемоги я відчув усього лише понуру задоволеність. Ба навіть більше: мені неясно пригадується, що, одягаючись, я здавався собі хижим вовченям чи якимось іншим диким звірям. Але хоч би там як, а я одягся, кілька разів при тім похнюплено витерши своє закривавлене лице, і сказав: «Може, тобі допомогти?», на що він відповів: «Ні, дякую». Я тоді: «Ну, то бувай», а він: «Бувай і ти!»

Коли я вернувся на подвір'я, Естелла чекала мене з ключами в руках. Але вона не спитала, ні де я був, ні чому примусив її чекати, а обличчя у неї розчервонілося, немов сталося щось таке, що привело її в захоплення, і, замість рушити до хвіртки, вона ступила назад у передпокій і покликала мене:

– Іди сюди! Можеш поцілувати мене, коли хочеш.

Вона підставила мені щоку, і я поцілував її. Чого б я тільки, мабуть, не зробив, щоб поцілувати її у щоку! Але я відчував, що цей поцілунок наче дрібна монета, кинута простому селюкові, що він нічого не вартий.

Гості на день народження міс Гевішем, карти, бійка – це тривало так довго, що, коли я підходив додому, на тлі чорного нічного неба вже пробивалося світло маяка з піщаної коси, а з кузні Джо слалася через вулицю вогняна стежка.