Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 45

Ледве-но прочитавши цю пересторогу, я завернув убік від Темплу і поспішив на Фліт-стріт, де зловив запізнілого візника й доїхав до готелю «Гаммамз» у районі Ковент-Гардену. За тих часів туди впускали будь-якої нічної години, і коридорний зразу ж відчинив мені двері, запалив найближчу свічку, що стояла у нього на поличці, і провів у найближчий вільний номер на нижньому поверсі, з вікном у двір. То був свого роду склеп, де над усім панувало ліжко з чотирма стовпцями, один з яких воно зухвало вперло в камін, другий вистромило на поріг, а крихітний умивальничок самовладно затисло аж у куток.

Оскільки я попросив нічника, коридорний, перше ніж покинути мене, приніс нехитрий виріб тих благословенних давніх днів – очеретяну свічку у вигляді ув'язненого на дні високої бляшанки привиду тростини, який ламався при першому ж доторку і від якого нічого не можна було запалити. В тій бляшанці з усіх боків було попробивано круглі отвори, і з них на стінах витворювався візерунок світляних цяток, вибалушених на кімнату. Коли я ліг, втомлений і нещасний, з натертими до крові ногами, виявилося, що мені незмога зімкнути не тільки очі цього чудернацького Аргуса,[22]22
  Аргус – у грецькій міфології багатоокий велетень-охоронець.


[Закрыть] але й свої власні. Так ми лежали й дивились одне на одного в тиші й понурості глухої ночі.

Яка ж тужлива то була ніч! Яка тривожна, яка гнітюча, яка довга! В кімнатинці негостинно пахло охололим попелом і нагрітою пилюкою. Дивлячись на кутки балдахіна над ліжком, я думав, скільки там, певно, зачаїлося синіх мух з м'ясної крамниці, щипавок з сусіднього базару та гусіні з передмість, дожидаючи приходу літа. Далі я, природно, подумав, чи іноді не падають вони звідти, після чого мені стали вчуватись чиїсь легенькі доторки до обличчя – що було само собою неприємне і викликало ще підозріліші відчуття на спині. Коли збігло трохи часу, я почав розрізняти якісь чудні голоси, що заполонювали нічну тишу. Щось нашіптувала шафка, зітхав камін, потакував крихітний умивальничок, вряди-годи озивалась одинока гітарна струна у комоді. Водночас в очах на стіні з'явився новий вираз, і в кожному з цих вибалушених кружалець мені читався напис: «Не йдіть додому».

Ні нічні видива, ні нічні звуки, що облягали мене, не спроможні були прогнати цих слів – «Не йдіть додому». Вони впліталися в усі мої думки, мов невідчепний біль. Незадовго перед тим я прочитав у газетах, як один невідомий влаштувався в «Гаммамзі» на ніч, ліг у ліжко й наклав на себе руки. Вранці його знайшли в калюжі крові. Мені шибнула думка: а що, як це сталося саме в цьому склепі, де я зараз? Схопившись на ноги, я став придивлятись, чи не побачу де слідів крові. Тоді відчинив двері й визирнув в коридор, сподіваючись, що мені полегшає, коли побачу віддалеки світло, біля якого має дрімати коридорний. І ввесь цей час голова моя була заклопотана тим, чому мені не можна вертатись додому, та що сталося вдома, та коли я зможу туди прийти, та чи в безпеці у себе Провіс – аж урешті почало здаватись, що ні на що інше в голові уже нема місця. Навіть коли я думав про Естеллу й про те, що вчора ми з нею розпрощалися назавжди, і пригадував усі деталі нашого прощання, кожен її погляд, кожне слово, кожен порух її пальців, коли вона плела,– навіть тоді я, де не гляну, повсюди бачив пересторогу: «Не йдіть додому». Коли ж, знемігшись душею й тілом, я нарешті задрімав, переді мною постало здоровенне розпливчасте дієслово, що його я мав провідміняти – у наказовому способі: не йди додому, нехай він, вона, воно не йде додому, не йдім додому, не йдіть додому, нехай вони не йдуть додому; тоді в умовному способі: я не пішов би додому, ти не пішов би додому, він не пішов би додому,– аж поки я відчув, що у мене слова за слова заплітаються і, повернувшись на другий бік, знову задивився у ті вибалушені кружальця на стіні.

Я попередив, щоб мене розбудили о сьомій годині, бо ж було ясно, що насамперед мені треба побачити Вемміка і поцікавитись саме волвортськими його поглядами з даного питання. Тільки-но постукали в двері, я відразу ж схопився зі свого неспокійного ложа, аби швидше вибратися звідси після такої обтяжливої ночі.

О восьмій я вже був перед зубчастими укріпленнями Замку. Якраз у ту хвилину входила служничка з двома гарячими булочками, отож я разом з нею перейшов опускним містком і таким чином без попередження постав перед Вемміком, що готувався запарювати чай собі й Старому. Крізь прочинені двері видно було й самого Старого в ліжку.

– Добридень, містере Піп! – озвався Веммік.– Ви, значить, вернулися додому?

– Вернувся,– відповів я,– але вдома не був.

– І правильно зробили,– сказав він, потираючи руки.– Я про всяк випадок залишив по записці вам у всіх воротах Темплу. Якими ви входили?

Я сказав йому.

– Вдень я обійду решту воріт і знищу записки,– мовив він.– У мене таке добре правило – по змозі ніде не полишати документальних свідчень, бо ніколи не знаєш, хто і з якою метою надумає їх використати. А зараз я дозволю собі з вами по-простому: вам неважко буде підсмажити цю ковбаску для Старого?

Я сказав, що зроблю це залюбки.

– В такому разі, Мері Енн, ви вільні,– звернувся Веммік до служнички,– а ми з вами, містере Піп,– докинув він, підморгнувши мені,– лишаємось, як бачите, наодинці.

Я подякував йому за дружбу й турботу, і ми тихенько стали розмовляти, поки я смажив Старому ковбаску, а Веммік намазував йому маслом розрізану булочку.

– Так-от, містере Піп,– мовив Веммік,– ми розуміємо один одного. Ми розмовляємо як суто приватні особи, і нам не вперше обговорювати такі конфіденційні питання. Службові погляди – це зовсім інша річ. Але ми зараз не на службі.

Я цілком погодився з ним. Страшенно збуджений, я вже встиг запалити ковбаску Старого як той смолоскип, хоча зразу й загасив.

– Вчора вранці я випадково почув,– почав Веммік,– бувши в певному місці, куди я раз вас водив… навіть один на один краще не згадувати власних назв без крайньої потреби…

– Безперечно, краще не згадувати,– погодився я.– Я вас розумію.

– Отже, вчора вранці я там ненароком почув,– мовив далі Веммік,– як одна особа, що, можливо, має відношення до колоній і володіє деяким рухомим майном… хто саме – я не знаю… ми не називатимемо цієї особи…

– І не потрібно,– докинув я.

– … Викликала неабиякий переполох у певній частині світу, куди вирушає багато людей, не завжди з власної доброї волі і здебільшого навіть чи не коштом держави…

Пильно стежачи за його обличчям, я й не помітив, як ковбаска Старого фахнула не згірше фейєрверка; це не могло не відвернути уваги й моєї, і Веммікової, за що я поспішив перед ним вибачитись.

– …зникнувши звідти й не залишивши по собі ніяких слідів,– мовив Веммік.– Внаслідок цього виникли різні припущення й здогади. І ще я чув, що за вашим помешканням у Гарден-Корті в Темплі стежили, а можливо, й тепер стежать.

– Хто? – спитав я.

– Цих деталей я волів би не торкатись,– ухильно сказав Веммік,– щоб не порушити своїх службових обов'язків. Я просто чув це, так само як у різний час у тому самому місці чув і багато інших цікавих речей. Я не говорю вам на підставі отриманої інформації. Я просто чув це.

Не перестаючи говорити, він узяв у мене видельце й ковбаску і поклав сніданок для Старого на невеличку тацю. Але перше ніж подати її Старому, він увійшов у спальню до нього, зав'язав йому під шиєю чистеньку білу серветку, допоміг сісти й збив набік його нічний ковпак, від чого дідок прибрав цілком молодецької постави. Тоді дбайливо примостив перед ним сніданок і спитав: «Ну то як, Старий, усе гаразд?», на що той бадьоренько відповів: «Гаразд, Джоне, хлопчику, гаразд!» Оскільки Старий явно був не в такому вигляді, щоб являтися гостям, слід було розуміти, що його не видно; тим-то я вдав, наче нічого цього не бачу. Коли Веммік повернувся, я сказав:

– Те, що за моїм помешканням стежать (я й сам раз мав підстави це запідозрити), пов'язано з тією особою, про яку ви згадували, так?

Обличчя Веммікове було дуже серйозне.

– На основі того, що мені відомо, я б не твердив цього категорично. Тобто спершу не твердив би. Але як я зараз дивлюся, то або це так, або це буде так, або до того йдеться.

Бачивши, що він не може висловитись виразніше з огляду на свою вірність Літл-Брітенові, і з вдячністю визнаючи, що він і так чималою мірою відступив від своїх засад, я не став більше наполягати. Але трохи поміркувавши біля вогню, я все-таки сказав, що хотів би запитати у нього одну річ, а він може відповісти або не відповісти, як визнає за доцільніше,– я не матиму до нього ніяких претензій. Він перервав сніданок, згорнув руки і, прихопивши долонями рукави сорочки (в ім'я хатнього затишку він дозволяв собі снідати без піджака), кивнув на знак того, що я можу запитувати.

– Ви чули про одного пройдисвіта, справжнє прізвище якого – Компесон?

Замість відповіді він кивнув удруге.

– А він живий?

У відповідь Веммік ще раз кивнув.

– Він у Лондоні?

Веммік кивнув ще раз, щільно закрив поштову скриньку, тоді кивнув востаннє і повернувся до сніданку.

– А тепер,– сказав Веммік,– оскільки запитання вичерпалися,– він підкреслив ці слова й для більшої ясності ще й повторив їх,– я розповім, що я зробив, почувши те, що почув. Я пішов до вас у Гарден-Корт; коли нікого не застав там, пішов до Кларрікера, сподіваючись застати там містера Герберта.

– А його ви застали? – стривожено запитав я.

– Застав. Не називаючи ніяких імен і не входячи в деталі, я дав наздогад, що в разі йому відомо про перебування якого-небудь Тома, Джека чи Діка у вашому помешканні або десь поруч, добре було б, поки вас немає, цього самого Тома, Джека чи Діка переселити куди-інде.

– І він розгубився, не знаючи, що робити?

– Так, попервах розгубився, тим паче, коли я висловив свою думку, що спробувати тепер Тома, Джека чи Діка вивезти кудись дуже далеко – небезпечно. Я вам ось що скажу, містере Піп. За даних обставин нема краще, як велике місто, коли вже ви в ньому опинились. Не вилазити надто рано з укриття. Треба залягти. Зачекати, доки все стихне, і лише тоді вистромити носа, хоч і як, може, кортить подихати закордонним повітрям.

Я подякував йому за цінну пораду й спитав, що ж зробив Герберт.

– Містер Герберт з півгодини не міг прийти до тями,– сказав Веммік,– а потім дещо прикинув. Під великим секретом він розповів мені, що має наречену, яка – про це ви, звісно, знаєте,– живе разом з прикутим до ліжка татусем. І цей татусь, що колись був судновим інтендантом, лежить у віконному виступі, звідки видно, як річкою вгору-вниз пропливають кораблі. Вам, очевидно, знайома ця молода леді?

– Особисто ні,– відповів я.

Щиро кажучи, Клара не була в захопленні від мене, вважаючи, що я спонукаю Герберта до марнотратства, тож вона дуже стримано сприйняла його пропозицію познайомитися зі мною; коли Герберт проінформував мене про це, наше знайомство довелося на якийсь час відкласти. Почавши потайки допомагати Гербертові в його діловій кар'єрі, я таке ставлення Клари сприймав з філософським спокоєм; зі свого боку, ні Герберт, ні його суджена, природно, не поривались мати третього учасника своїх побачень, через що й вийшло, що хоч я, судячи з Гербертових слів, останнім часом і виріс у Клариних очах і хоч ми з нею вже віддавна обмінювались через Герберта привітаннями й побажаннями, бачити її саму я так і не бачив. Щоправда, Веммікові я не став забивати голову цими подробицями.

– Оскільки будинок з віконним виступом,– мовив далі Веммік,– стоїть над Темзою поміж Лаймгаусом та Грінвічем і власниця його, як здається, вельми статечна вдова, яка здає в оренду умебльовані кімнати на верхньому поверсі, то містер Герберт і поцікавився у мене, чи не підійшли б вони, як тимчасове місцепроживання Тома, Джека чи Діка. Я сказав, що, на мою думку, вони чудово підійшли б, і саме з трьох таких міркувань.

По-перше, ви там зовсім не буваєте, і це осторонь людних вулиць, великих і маленьких. По-друге, не показуючись самі там, ви через Герберта завжди можете знати про стан Тома, Джека чи Діка. По-третє, коли через деякий час ви визнаєте за безпечне й доцільне посадити Тома, Джека чи Діка на чужоземний пакетбот – то ваш пасажир тут-таки поруч, готовий.

Дуже підбадьорений цими міркуваннями, я ще і ще раз подякував Веммікові й попросив розповідати далі.

– Отож містер Герберт енергійно взявся за справу, сер, і на дев'яту годину вечора Том, Джек чи Дік – хто саме, нас не обходить – уже перемістився до нової оселі. На старому помешканні господарям дали зрозуміти, що його викликано до Дувра, власне, він і виїхав дуврською дорогою і тільки опісля звернув. І ще одна велика перевага цієї операції в тому, що її здійснено без вас, і коли хтось особливо цікавиться вашими пересуваннями, то він має знати, що ви в цей день були за багато миль від Лондона і мали в голові зовсім інший клопіт. Це відводить підозри вбік і сплутує їх; саме виходячи з цього я й радив вам не ходити вчора додому, навіть якби ви вернулися в Лондон пізнім вечором. Це додатково заплутує справу, що вам тільки наруч.

Скінчивши сніданок, Веммік подивився на годинник і почав одягати піджак.

– І ще одне я скажу, містере Піп,– додав він, встромляючи руки в рукави,– я, здається, зробив майже все, що міг; але якщо можна буде зробити більше – тобто з волвортського погляду, як суто приватній особі,– я радо це зроблю. Ось вам адреса. Не буде нічого страшного, якщо ви ввечері, перш ніж піти додому, побуваєте там і самі переконаєтесь, що Том, Джек чи Дік влаштувався цілком добре,– це ще один аргумент за те, що вам не треба було йти додому вчора ввечері. Але як уже прийдете додому, туди більше не ходіть. Та нема за що, містере Піп, нема за що! – це руки його вже показалися з рукавів, і я палко їх стискав.– І ще дозвольте наостанку висловити вам одну важливу пораду.– Він поклав долоні мені на плечі й багатозначно прошепотів: – Не проґавте сьогоднішнього вечора й забезпечте за собою його рухоме майно. Ви не знаєте, що з власником майна може статися. Тож не дайте, щоб й з рухомим майном щось сталося.

Не маючи й найменшої надії розтлумачити Веммікові свій погляд у даному питанні, я не став і пробувати.

– Мені вже пора,– сказав Веммік.– Якщо у вас нема якогось нагальнішого клопоту, я радив би вам побути тут до вечора. Вигляд у вас досить стомлений, і вам не завадило б перепочити день у товаристві Старого – він невдовзі встане – і смачненького шматочка… Ви пам'ятаєте свиню?

– Аякже,– відповів я.

– Так-от – і смачненького шматочка свинятинки. Оця ковбаска, що ви смажили, теж із неї,– свиня взагалі виявилась пречудова. Покуштуйте хоча б заради давнього знайомства.– І бадьоро гукнув на весь голос: – До побачення, Старий!

– Гаразд, Джоне, гаразд, хлопчику! – пропищав дідок з глибини приміщення.

Незабаром я закуняв біля каміна, і так ми зі Старим провели майже весь день, раз по раз поринаючи перед вогнем у дрімоту. На обід ми мали ту саму свинятинку з городиною місцевого походження, і я кивав Старому, коли з найкращих намірів, а коли просто з утоми. Вийшов із Замку я тільки тоді, як уже посутеніло й Старий готувався смажити грінки; з числа чайних чашок, а також з поглядів Старого на відкидні дощечки на стіні я здогадався, що на вечерю сподіваються міс Скіффінс.

Розділ 46

Уже пробило восьму, коли я дістався до околиці, де на мене приємно пахнуло духом трісок та стружок, що ним просякли майстрові човнів, і щогл, і весел, і блоків. Уся ця надбережна місцевість нижче Лондонського мосту була мені зовсім незнайома, і, вийшовши до річки, я побачив, що потрапив не туди, куди прямував, і що блукати доведеться, мабуть, довгенько. А знайти я мав Вітряків ставок поблизу Чінксової затоки, єдиною прикметою якої була «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня».

Наблукався й набачився я без ліку-міри: кораблі, ремонтовані в сухих доках, напіврозвалені корпуси суден, твань, багнюка й усякі покидьки, нанесені припливом, численні корабельні, де будують нові й розбирають старі судна, іржаві якорі, що тупо чіпляються за землю, хоч самі давно вже відслужили своє, гори діжок та брусів, що виростали у мене на дорозі, кілька канатних майстерень, на які я натрапив і жодна з яких не була «Старою Мідяно-Зеленою». Я завертав до річки то зарано, то запізно, але кінець кінцем, вийшовши з-за повороту, несподівано опинився-таки над Вітряковим ставком. Як на довколишній краєвид, це була досить затишна місцина, де міг вільно розгулятися річковий вітер. Там росло кілька дерев, стояв кістяк покинутого вітряка і поруч – «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня»: при місячному світлі вона тяглась удалину вузькою низкою закілкованих у землю дерев'яних рам, що скидались на якісь ветхі граблі, від старості майже дочиста обеззублені.

Вибравши з кількох химерних будинків над Вітряковим ставком один з дерев'яним фасадом і віконним виступом в усі три поверхи, я підійшов ближче й прочитав на дверній табличці: «Місіс Вімпл». Оскільки саме це прізвище й було мені потрібне, я постукав, і двері відчинила літня жіночка, пухкенька й симпатична виглядом. Проте зараз же на зміну їй з'явився Герберт, що мовчки провів мене у вітальню й замкнув двері. Дивно було побачити таку знайому мені постать друга, що почувався в цій незнайомій кімнаті й узагалі в цій околиці як удома, і я придивлявся до нього мало не з такою самою увагою, як і до скляного й порцелянового посуду в кутовій шафці, до черепашок на камінній поличці та кольорових гравюр на стіні, що зображували загибель капітана Кука,[23]23
  Кук Джеймс (1728-1779) – англійський мореплавець, загинув у сутичці з тубільцями на Гавайських островах.


[Закрыть] корабельну шлюпку і його величність короля Георга Третього у пишній кучерській перуці, шкіряних бриджах і ботфортах на терасі Віндзорського палацу.

– Все гаразд, Генделю,– сказав Герберт,– і він цілком задоволений, тільки дуже хоче тебе бачити. Моя дівчинка зараз у свого батька, за хвилину вона вернеться, я познайомлю вас, і тоді підемо нагору…– (Цю мить донеслося якесь грізне гарчання, що, очевидно, викликало подив у мене на обличчі, бо Герберт зауважив:) – Ото її батько.

Посміхнувшись, він ще додав:

– Мабуть, добрий пройда, хоч я його ні разу ще не бачив. Чуєш запах рому? Це від нього.

– Рому? – перепитав я.

– Атож,– відповів Герберт.– Можеш собі уявити, як ром добре діє на його подагру. А ще ж він усі харчі тримає у себе в кімнаті і видає видавцем. Там усе стоїть на поличках над ліжком, а відпускається тільки на вагу. Та його кімната, певне, як бакалійна крамничка.

Поки він говорив, гарчання перейшло в протяглий рев і потім завмерло.

– Та й чого тут іншого сподіватись,– сказав задля пояснення Герберт,– коли він і сир доконче сам розрізає. Коли в чоловіка подагра у правій руці – та й в усіх інших кінцівках – як він може розрізати здоровенну головку глостерського, не покалічившись?

Цю мить розпорядник харчів і справді, здається, серйозно покалічився, бо дике ревище знялося з новою силою.

– Місіс Вімпл дуже пощастило, що Провіс поселився на верхньому поверсі,– сказав Герберт,– звичайно пожильці втікають від такого галасу. Чудне місце,– правда, Генделю?

Що чудне – то таки чудне, хоча в домі було на диво чисто й охайно.

– Місіс Вімпл,– сказав Герберт, коли я поділився з ним цим своїм враженням,– чудова господиня, і я просто не знаю, як би Клара обходилася без її материнської турботи. Адже у Клари нема матері й взагалі ніякої рідні, крім старого Бурка.

– Це що, таке прізвище у нього, Герберте?

– Та ні,– відповів Герберт,– це я його так називаю. Його прізвище – Барлі. Чим не щастя для сина моїх батьків любити дівчинку, яка не має рідні і яка ні собі, ні кому іншому не морочить голови своїми предками!

Герберт уже розповідав мені, а тепер ще нагадав, що з міс Кларою Барлі він познайомився, коли та закінчувала освіту в одному закладі в Геммерсміті, і після того, як її забрали додому доглядати хворого батька, вони в усьому відкрилися сповненій материнських почуттів місіс Вімпл, яка відтоді щиро й тактовно опікувалась ними й підтримувала їх. Старому ж Барлі про свою обопільну прихильність вони й не збиралися говорити, оскільки він був цілком неспроможний зацікавитись чим-небудь більш піднесеним, аніж подагра, ром та інтендантські припаси.

Поки ми так стиха розмовляли, а балка у стелі вібрувала від безугавного буркоту старого Барлі, двері кімнати відчинились і ввійшла гарненька й струнка темноока дівчина років двадцяти, з кошиком у руці. Герберт делікатно звільнив дівчину від цього тягаря і, зашарівшись, відрекомендував її, як «Клару». Дівчина справді була дуже чарівна і любісінько могла б зійти за бранку-фею, яку старий людожер Барлі приневолив собі прислужувати.

Герберт, співчутливо і ніжно всміхаючись і показуючи на кошика, сказав мені, коли ми трохи переговорили:

– Глянь лишень – отак бідна Клара щовечора отримує свою вечерю. Кусень хліба, шматочок сиру, порція рому (це вже мені перепадає). А ось що має бути зготовлено на сніданок містерові Барлі. Два баранячі битки, три картоплини, трохи лущеного гороху, жменька борошна, дві унції масла, дрібка солі й чорний перець для приправи. Це все разом запікається і споживається в гарячому вигляді – гарненька річ для подагри, нічого не скажеш!

Було щось таке миле й природне у погляді Клари, яким вона обводила ці харчі, що їх демонстрував Герберт, такі любов і довіра опромінювали всю її невинну позу, коли вона невимушено дозволила Гербертовій руці лягти їй на плече, і такою беззахисною здавалась вона на березі Вітрякового ставка, поблизу Чінксової затоки та «Старої Мідяно-Зеленої канатної майстерні», під балкою, яка двигтіла від буркоту старого Барлі,– що я не погодився б розладнати заручини між нею й Гербертом навіть за всі оті гроші, які й досі лежали неторкано в Провісовому портмоне.

Я дивився на дівчину, не приховуючи свого захоплення, коли раптом буркотнява знов перейшла у рев, і згори долинуло страхітливе гупання, наче велетень з дерев'яною ногою силкувався пробитися до нас крізь стелю. Почувши цей гуркіт, Клара сказала Гербертові: «Тато кличе, любий!» – і вибігла.

– От жаднющий кайман! – озвався Герберт.– Як ти гадаєш, Генделю, чого він зараз хоче?

– Не знаю,– відповів я.– Може, пити?

– Маєш рацію! – скрикнув Герберт таким тоном, наче я розгадав бозна-яку загадку.– Розколочений грог у барильці стоїть напоготові у нього на столі. Зараз почуєш, як Клара його трохи підніме за плечі, щоб він зміг відпити. Ось! – Знову знялося ревіння, що, вібруючи, сходило нанівець.– Тепер,– сказав Герберт, коли все стихло,– він п'є. А тепер,– сказав Герберт, коли балка ще раз задвигтіла,– знов кладеться горілиць.

Клара невдовзі повернулася, і Герберт повів мене нагору до нашого підопічного. Проходячи повз кімнату містера Барлі, ми почули звідти хрипкий буркіт, що наростав і спадав, як пориви вітру; коли замінити в тому буркоті на добрі побажання щось прямо до них протилежне, то вийшло приблизно б таке:

– Агов там! Щоб ви такі ладні були, це він, Старий Білл Барлі. Це він, старий Білл Барлі, щоб ви такі ладні! Лежить плазом на спині старий Білл Барлі, їй же бо! Плазом, як дохла камбала, лежить цей ваш старий Білл Барлі, щоб ви такі ладні були. Агов там! Щоб вам було ладно!

Герберт сказав мені, що невидимий Барлі може задля розваги отак цілі дні й ночі розмовляти сам із собою, окрім того завидна він ще прикладається одним оком до телескопа, прикріпленого так, щоб йому зручно було, лежачи, оглядати судна на річці.

Провіс, як я виявив, влаштувався доволі непогано у своїх двох кімнатках на верхньому поверсі, де було вдосталь повітря й світла і де містера Барлі менш чулося, ніж унизу. Він не виказував анінайменшої тривоги, так наче й не відчуваючи її зовсім; мене тільки вразило, що він якось злагіднів – ні тоді, ні пізніше я так і не зміг з'ясувати, в чому саме це полягало, хоча було незаперечним.

Протягом дня добре все зваживши, я вирішив, що про Компесона йому не треба й згадувати. Бо ж через ворожість до нього він може кинутись на розшуки його і тим самим накличе лихо на самого себе. Отож, коли ми всі втрьох сіли біля вогню, я найперше спитав, чи покладається він на думку Вемміка та на джерела інформації, з яких той виходить.

– Та вже ж, мій хлопче,– відповів він, повагом хитаючи головою.– Джеггерс такий, що знає.

– В такому разі,– сказав я,– послухайте, яку пересторогу дав мені Веммік і що він мені порадив.

Після цього я по змозі точніше переповів йому те, що довідався від Вемміка – за винятком згаданої вище деталі. Що у Ньюгейтській в'язниці хтось (охоронець чи в'язень – я не знаю) пронюхав про його повернення, і що за моїм помешканням стежать; що Веммік радить йому на якийсь час «залягти в укритті», а мені з ним поки що не зустрічатися; і що саме Веммік думає стосовно його від'їзду за кордон. Я, звичайно, додав, що, коли надійде ця година, я поїду разом з ним або зразу ж услід, як буде безпечніш з погляду Вемміка. Про те що робити далі, я не згадував, бо таки нічого певного й не міг сказати, тим більше тепер, коли він так злагіднів і опинився в такій небезпеці заради мене. Що ж до того, щоб змінити мій спосіб життя й збільшити видатки, то нехай він сам скаже, чи не було б це смішно, коли не гірше, в нашій теперішній ситуації?

Він не міг цього заперечити і взагалі повівся цілком розважливо. Він визнав, що, повертаючись до Англії, ризикував,– це було ясно з самого початку. І тепер він не зробить нічого, що ускладнило б його становище, а коли є такі добрі помічники, йому й боятися, власне, нічого.

Герберт, який досі в задумі дивився на вогонь, сказав, що Веммікова пропозиція викликала у нього одну цікаву, думку.

– Ми з тобою, Генделю, непогані веслярі і могли б і самі, коли настане потреба, вивезти вниз річкою нашого гостя. Тоді не доведеться наймати човна й човняра, і на одну підозру буде менше, отже, такою нагодою обов'язково треба скористатися. Нічого, що холодна пора – тобі якраз було б доречно вже тепер завести човна, тримати його біля сходів Темплу і плавати ним по річці. Коли забавлятися цим день у день, невдовзі до цього звикнуть і перестануть дивуватися. Як ти здійсниш двадцять чи п'ятдесят таких прогулянок, ніхто не зверне уваги, коли ти виїдеш у двадцять перший чи п'ятдесят перший раз.

Мені цей план сподобався, а Провісові й надто. Ми ухвалили, що так і зробимо і що Провіс не показуватиме, що впізнає нас, коли ми пропливатимемо нижче Лондонського мосту й повз Вітряків ставок. Водночас ми домовились, що як він, побачивши нас, захоче передати нам знак «усе гаразд», то спустить штору на тій половинці вікна, яка дивиться на схід.

Коли ці наші переговори скінчились і все було домовлено, я підвівся йти, зауваживши Гербертові, що краще нам поодинці добиратися додому, тому я вийду на півгодини раніш за нього.

– Мені не хочеться покидати вас,– сказав я Провісові,– хоча ви тут, звичайно, у більшій безпеці, аніж біля мене. Прощавайте!

– Мій хлопче,– відповів він, стискуючи мої руки,– я не знаю, коли тепер ми зустрінемось, і не подобається мені це «Прощавайте». Скажи краще: «Бувайте!»

– Бувайте! Ми завжди довідуватимемось один про одного через Герберта, і коли надійде пора, я буду готовий, щодо цього не сумнівайтесь. Бувайте, бувайте!

Ми вирішили, що йому не варто спускатись, і він лишився стояти на своїй площадинці, тримаючи над поруччям свічку, щоб нам було видніше. Оглянувшись до нього, я згадав той вечір, коли побачив його вперше,– я тоді стояв у такій самій позі, як він тепер, і навіть гадки не міг мати, що прийде час і мені буде так невимовно тяжко з ним розлучатися.

Старий Барлі й далі невгомонно бурчав і кляв, коли ми проходили повз його двері, наче ні на хвильку не змовкав і не збирався змовкнути. Внизу я спитав Герберта, чи наш підопічний зберіг прізвище Провіс? Він відповів: звісно, що ні, новий пожилець зветься містер Кембл. І додав, що про містера Кембла тут знають тільки те, що він, Герберт, турбується за нього й дуже зацікавлений, щоб той мав добрий догляд і щоб ніхто йому не докучав. Отож коли ми ввійшли до вітальні, де місіс Вімпл і Клара сиділи за шитвом, я визнав за краще не згадувати, що я теж далеко не байдужий до особи містера Кембла. Розпрощавшись із гарненькою темноокою дівчиною та сповненою материнських почуттів жінкою, в якій роки не пригасили хисту щиро вболівати за двох закоханих сердець, я відчув, що «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня» цілковито перемінилася у моїх очах. Старий Барлі міг собі бути старим як світ і сваритись, як ціла рота солдатів, але над Чінксовою затокою вистачить молодості, віри й надії, щоб заповнити її по вінця. І тоді мені згадалась Естелла і моє з нею прощання, і прикрий сум огорнув мою душу, коли я йшов додому.

У Темплі все було тихо, як у найсупокійнішу пору. Вікна тих кімнат, де ще так недавно мешкав Провіс, стояли темні й зачинені, і в Ковент-Корті не було ні живої душі. Я разів два-три пройшовся біля фонтану, перше ніж піднятись до себе сходами, але нікого не перестрів. Герберт, що за півгодини зайшов до мене в спальню,– втомлений і пригнічений, я зразу ліг у постіль,– доповів те саме. Відчинивши одне з вікон, він виглянув на вулицю під місячним світлом і повідомив, що там панує така сама врочиста порожнеча, яка буває о цій годині всередині будь-якого собору.

Наступного дня я подався роздобути човна. Це не забрало багато часу, і невдовзі човен уже стояв на приколі біля сходів Темплу, куди я міг дістатися з дому за хвилину-дві. Після цього я почав вправлятись у веслуванні – сам або з Гербертом. Мене часто бачили в холод, дощ і сльоту, і за кілька днів уже ніхто не звертав на це уваги. Спершу я не спускався нижче Блекфрайєрського мосту, але коли години припливу змінилися, став добиратись і до Лондонського. То ще був старий Лондонський міст, і в певних стадіях припливу там виникали бистрини й круговерті, через що він зажив поганої слави. Однак приглянувшись до інших веслярів, я навчився зручно прохоплюватись через небезпечні місця і серед різних човнів не раз добувався аж до Еріта. Повз Вітряків ставок ми з Гербертом уперше пройшли у парі і двічі бачили, як штора на вікні опускалася,– коли ми пливли туди й коли верталися назад. Герберт бував там не менш як тричі на тиждень і жодного разу не сповістив мені нічого хоч трошки тривожного. А проте я знав, що непокоїтись є чого, і все ніяк не міг збутися відчуття, що за мною стежать. Як тільки таке відчуття з'явиться, воно вже не дасть тобі спокою: хто й зна, скількох безневинних чоловік я підозрював у тому, що вони назирають за мною!

Одне слово, я не мав пресвітлої хвилини через страх за цю відчайдушну людину, яку ми переховували. Герберт іноді казав мені, як йому приємно під час відпливу стояти в смерку біля одного з наших вікон і думати, що вода, разом з усім, що на ній, тече до його Клари. Але я з жахом думав, що вона тече до Мегвіча і що кожна чорна цяточка на її поверхні може виявитись погонею, яка наближається до нього швидко, тихо і невідворотно.