Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 22

Блідий паничик і я стояли й розглядали один одного у Барнардовім заїзді, а потім обидва приснули сміхом.

– Отже, то були ви! – сказав він.

– Отже, то були ви – сказав і я.

Потім ми наново приглянулись один до одного й знов засміялись.

– Ну що ж, це все було давно,– сказав блідий паничик, щиро простягаючи мені руку,– і ви, маю надію, великодушно вибачите мені, що я вас так відлупив.

З цих слів мені стало ясно, що містер Герберт Покет (Герберт – таке було ім'я блідого паничика) трохи сплутав свій намір з тим, як він здійснився. Але я вирішив пропустити повз увагу цю деталь, і ми обмінялися палким рукостисканням.

У той час перед вами ще не було осяйного майбутнього? – запитав Герберт Покет.

– Ні,– відповів я.

– Ні,– повторив він.– Я чув, що це влаштувалося зовсім недавно. Тоді я був ближче до того, щоб мати перед собою осяйне майбутнє.

– Справді?

– Так. Міс Гевішем викликала мене тоді до себе подивитись, чи не припаду я їй до смаку. Виявилося, що не припав.

Я з чемності зауважив, що це мене дивує.

– Кепський смак! – засміявся Герберт.– Але факт. Так, вона викликала мене погостювати, і якби я успішно витримав випробування, моє майбутнє, очевидно, було б забезпечене і мене б, мабуть, як це називається… коротше, з Естеллою.

– Що таке? – насторожився я.

Розмовляючи зі мною, він водночас викладав ягоди на тарілки, тож і не знайшов зразу потрібного слова.

– Поріднили,– пояснив він, підбираючи ягоди, що натрусилися на стіл.– Засватали. Заручили. Як це ще можна назвати? Ну, щось у цьому роді.

– І як же ви пережили розчарування? – спитав я.

– Пхе! – відповів він.– Було б чого! Вона ж справжня зміюка.

– Міс Гевішем?

– Вона, власне, теж, але я мав на оці Естеллу, Ця дівчина зла, пихата й вередлива, як тільки можна бути, міс Гевішем навмисне так її виховала, щоб помститись на всіх чоловіках.

– А вона родичка міс Гевішем?

– Ніяка не родичка,– відповів він.– Просто приймачка.

– А чому вона мала б мститися на всіх чоловіках? За віщо мститися?

– Боже мій, містере Піп! – скрикнув він.– То ви нічого не знаєте?

– Ні,– сказав я.

– Дорогий мій, це ціла історія, і її ми прибережемо на обід. А тим часом дозвольте поставити вам одне запитання. Як ви опинились там у той день?

Я розповів йому, і він уважно вислухав мене аж до останнього слова, а тоді знову засміявся й запитав, чи ще довго після того я ходив у синцях. Його я не став про те саме запитувати, бо мав щодо цього абсолютно певну думку.

– Містер Джеггерс, як я зрозумів, ваш опікун? – мовив він далі.

– Так!

– Ви знаєте, що він повірений міс Гевішем і ознайомлений з її справами більше, ніж будь-хто інший.

Це вже, я відчував, підводило мене до небезпечної теми. Я відповів, не криючи своєї здержливості, що бачив містера Джеггерса у домі міс Гевішем лише раз, саме в день нашої бійки, і що він, мабуть, і не запам'ятав мене тоді.

– Він був такий люб'язний, що запропонував мого батька на роль вашого наставника і з цією метою спеціально їздив до нього. Про батька він чув, звичайно, від міс Гевішем. Мій батько – її родич, хоч вони не дуже спілкуються: батько у мене до підлесників не належить і не хоче їй потурати.

Герберт Покет поводився так щиро й невимушено, що не міг не викликати симпатії. Ніколи – ні до нього, ні після нього – я не зустрічав людини, кожен погляд якої і порух переконливіше засвідчували б таку органічну нездатність на який-небудь підступ чи підлість. Щось було на диво обнадійливе в усьому його вигляді, але при тім відчувалося, що він ніколи не досягне великого успіху чи багатства. Не знаю, з чого я зробив цей висновок. Ми ще й не сіли обідати, а я вже мав таке відчуття, хоч і не можу його пояснити.

Він і досі був блідий паничик, і за всією його жвавістю та рухливістю прозирала якась нездоланна млявість: здоров'я у нього, мабуть, було не дуже міцне. Обличчя він мав не аж так і гарне, але надзвичайно привітне й веселе, що краще за всяку вроду. Трохи нескладний і тепер, як був того дня, коли його тіло немилосердно мотлошили мої кулаки,– він, здавалося, повік лишатиметься бадьорим і молодим. Сумнівно, щоб на ньому добре сидів провінційний виріб містера Требба, та одне певне, що у своєму досить уже благенькому вбранні він почувався куди вільніше, ніж я в новому.

Оскільки він виявився таким товариським, я повівся б нечемно, не відповівши йому взаємністю, тим більше, що ми ж обоє були молоді. Отож я виклав перед ним свою недовгу історію, особливо наголосивши на тому, що мені заборонено допитуватись, хто мій доброчинець. Далі я згадав, що, вирісши у сільській кузні, майже зовсім не знаюся на пристойних манерах, тим-то мені б дуже стали у пригоді його поради, коли він побачить, що я розгублюся або щось зроблю не так.

– Я охоче допоможу,– погодився він,– хоч уже наперед знаю, що вам дуже мало чого треба буде підказувати. Мабуть, ми багато часу проводитимемо разом, тому я б хотів, щоб ми між собою відкинули зайві церемонії. Давай по-простому – звертайся до мене на ім'я, Герберт, та й годі.

Я подякував і пристав на цю пропозицію. Зі свого боку я повідомив його, що мене звуть Філіпом.

– Ні, Філіп – не годиться,– сказав він,– сміючись.– Це нагадує мені повчального хлопчика з читанки: він був такий ледачий, що звалився у ставок, і такий гладкий, що очі йому затекли жиром, і такий жаднючий, що заховав свого пирога, поки його миші не струбили, і так любив розоряти пташині гнізда, що його самого зжерли ведмеді, які жили по сусідству. Я ось що придумав. Ми з тобою так чудово гармоніюємо один з одним, та й ти ж був ковалем… отже, не заперечуєш?

– Чого б я став заперечувати,– відповів я.– Але мені щось не ясно…

– Ти не заперечуєш, щоб я називав тебе Генделем?[13]13
  Гендель Г.-Ф. (1685-1759) – великий німецький композитор; з 1710 р. до кінця життя жив у Англії.


[Закрыть] У Генделя є чудова музична п'єска, вона називається «Гармонійний коваль».

– Мені це дуже подобається.

– Тоді, мій любий Генделю,– сказав він, обертаючись на звук відчинюваних дверей,– ось уже й обід, і я прошу тебе на чільне місце за столом, оскільки ж це ти частуєш обідом.

Але я цього й слухати не хотів, тож чільне місце дісталось йому, а я сів навпроти. Обід був у нас цілком пристойний – мені тоді подумалось, чисто як бенкет у лорд-мера,– і особливо приємний тим, що ми були тільки вдвох, без нікого зі старших людей, і в самому осередку Лондона. Це до того ж надавало нашій учті дещо вільного характеру, бо якщо стіл був обставлений, як висловився б містер Памблечук, «ще й як розкішно» – і наїдки, й посуд походили з кав'ярні,– то суміжний терен вітальні являв собою пустельне й непритульне видовище, через що офіціантові з кав'ярні довелося покласти покришки на підлогу (де він зараз же й перечепився через них), розтоплене масло притулити в кріслі, хліб – на книжковій полиці, а варену курку – в сусідній кімнаті на моєму ліжку, де ввечері, лягаючи спати, я виявив чималу порцію петрушки й загуслого жиру. Завдяки цьому бенкет видався преславний, а коли й офіціанта не стало, щоб пасти мене очима, втісі моїй просто не було меж.

Обід був уже в самому розпалі, коли я нагадав Гербер-тові його обіцянку розповісти про міс Гевішем.

– А й правда,– відповів він.– Зараз ти про неї почуєш. Але насамперед, Генделю, дозволь нагадати, що в Лондоні не заведено стромляти ножа в рот – так недовго й до нещасливого випадку,– для цього існує виделка, та й ту сунуть у рот не дуже глибоко. Про це ледве чи й варто говорити, хоча все-таки краще зважати на досвід інших людей. Крім того, ложку звичайно беруть пальцями не зверху, а знизу. Це має дві переваги. Так зручніше до рота потрапити (що якраз ми й маємо на меті в даному разі), і правий лікоть не так задирається, наче ти розкриваєш устриці.

Ці дружні зауваження він висловив так невимушено, що ми обоє засміялися і я навіть не почервонів.

– А тепер щодо міс Гевішем,– повів він далі.– Міс Гевішем, мушу сказати, розпещена з самого дитинства. Мати її померла, коли вона була ще немовлям, і батько ні в чому не відмовляв їй. Він був провінційним джентльменом у ваших краях та ще й броварем. Я, власне, не бачу нічого в цьому особливо достойного, коли хто живе з броварського промислу, але загальна думка така, що от пекти хліб – благородному негоже, тоді як пива можеш варити донесхочу і залишатись благородною людиною. Таке на кожному кроці трапляється.

– Але утримувати шинок джентльмен не може, правда ж? – сказав я.

– Ні в якому разі,– відказав Герберт.– Зате шинок цілком може утримувати джентльмена. Отож містер Гевішем був дуже багатий і дуже гордий. Така сама була і його дочка.

– Міс Гевішем була одиначкою? – запитав я.

– Стривай хвилинку, я до цього підходжу. Ні, вона не була одиначкою. Вона мала однокровного брата. Батько таємно одружився вдруге, здається, з власною куховаркою.

– Ти ж кажеш – він був гордий,– зауважив я.

– І це правда, любий Генделю. Він тому й одружився з другою жінкою таємно, що був гордий. А за якийсь час вона померла. І ось тоді, коли її не стало, за моїми припущеннями, він уперше й сказав про свій другий шлюб дочці, і син з тих пір став жити в їхній родині, в тому домі, який ти добре знаєш. Син виріс гулякою, марнотратом, неробою – одне слово, зіпсутою людиною. Кінець кінцем батько позбавив його спадщини, але, коли помирав, змилостивився і щось йому таки відписав, тільки менше, ніж дочці… Вибач, але мушу сказати, що ти надміру сумлінно спорожняєш свою чарку: зовсім нема потреби перехиляти її аж собі на ніс, щоб у товаристві повірили, що вона в тебе порожня.

Я зробив це, заслухавшись у його розповідь, і тепер подякував йому й перепросив. Він сказав: «Нема за що» – і повів далі:

– Міс Гевішем стала багатою спадкоємицею і, звісно ж, знайшлось чимало охочих просити її руки. Справи її однокровного брата тепер знов пішли вгору, але, маючи борги й наробивши нових дурниць, він невдовзі геть усе розтринькав. З сестрою він сварився значно частіше, ніж з батьком, і, крім того, підозрювали, що він смертельно ненавидів її, гадаючи, ніби вона намовляла проти нього батька. Тепер почнеться найсумніша сторінка нашої історії,– я тільки зауважу, любий Генделю, що серветка не влазить у склянку.

Чому я намагався запхати серветку до склянки – цього я вже аніяк не поясню. Я тільки знаю, що куди впертіше, ніж вимагали цього обставини, силувався втиснути її в ці вузькі межі. Знов я подякував йому й перепросив, і знов він відповів цілком невимушено: «Нема за що. Така дрібниця» – і повів мову далі.

– Тепер з'явився на сцені – скажімо, на перегонах, на балах чи десь там ще – один чоловік, що почав залицятись до міс Гевішем. Я ніколи його не бачив (бо це трапилось двадцять п'ять років тому, коли нас обох, Генделю, ще й на світі не було), але мій батько казав, що він був поставний собою і міг хоч кому задурити голову. От тільки сприйняти його за джентльмена можна було хіба з наївності чи упередження, у цьому батько був цілком певен, бо він вважає, що як хто не має шляхетності в душі, то й манер джентльменських у нього ніколи не може бути. Він каже, що скільки не поліруй дерево, а волокон не сховаєш: чим більше політури, тим виразніш проступають волокна. Отож цей чоловік просвітку не давав міс Гевішем і запевняв її у своїй безмежній відданості. Спершу вона, здається, холоднувато ставилась до нього, а потім уся її холодність розтанула і вона закохалась по вуха. Вона його просто обожнювала. А він, граючи на її почуттях, систематично видурював у неї великі гроші й умовив, щоб вона за чималу суму викупила у брата його пайку в броварні (яку по слабості душевній заповів йому батько),– мовляв, як він стане їй чоловіком, то візьме у свої руки все підприємство. Твій опікун тоді ще не був повіреним міс Гевішем, та й вона ж була така гордовита й така закохана, що нічиєї ради й не послухала б. Родичі ж її були бідні і намагалися за своєю вигодою тягти – всі, крім мого батька: він, хоч і бідний, ніколи, однак, не був лестуном чи заздрісником. Тільки він і наважився перестерегти її, що вона занадто потурає цьому молодикові, нерозважливо дає йому надто велику владу над собою. Це її дуже розгнівило, і на очах у нареченого вона показала батькові на двері,– відтоді він її більше й не бачив. Я згадав, як вона сказала: «Метью прийде сюди, коли я лежатиму мертвою на цьому столі», і спитав у Герберта: невже ж його батько так озлився проти неї?

– Зовсім ні,– відповів Герберт,– але вона на очах у свого майбутнього чоловіка закинула батькові, ніби він сам снував якісь плани щодо неї, тож і невдоволений, що вони розладнались. Тепер якби він пішов до неї, то навіть йому і навіть їй могло б здатися, немов так було насправді. Та вернімся до того чоловіка, щоб уже скінчити з ним. Призначили день шлюбу, закупили весільне вбрання, запланували весільну подорож, запросили гостей. Той день настав, але наречений не з'явився. Він написав листа…

– Що його вона отримала, одягаючись до шлюбу?! – вигукнув я.– За двадцять хвилин до дев'ятої?

– І саме на цій годині й хвилині,– сказав Герберт, киваючи головою,– вона опісля зупинила всі годинники. Лист, як я можу гадати, містив убивче повідомлення про те, що ніякого весілля не буде. Коли міс Гевішем трохи відійшла від тяжкої хвороби, в яку вкинула її ця звістка, вона привела весь дім у той занехаяний стан, в якому ти його бачив, і сама вже більш ніколи не показувалась на світло денне.

– І це вся історія? – спитав я трохи перегодом.

– Вся, оскільки я її знаю. Та й то зібрана докупи з розрізнених деталей, бо мій батько завжди уникає цієї теми, і навіть коли міс Гевішем запрошувала мене, розповів мені тільки найнеобхідніше. Але одну річ я таки забув. Вважали, що цей чоловік, якому вона так необдумано довірилась, діяв увесь час у згоді з її однокровним братом, що між ними існувала змова і що вони ділились прибутками.

– Дивно, чому він не одружився з нею – адже тоді все її добро перейшло б до нього,– сказав я.

– А можливо, він уже був жонатий, і, можливо, в плани брата якраз і входило так жорстоко її принизити,– сказав Герберт.– Правда, це тільки мої припущення.

– А що сталося з тими двома? – спитав я, знову трохи помовчавши.

– Вони докотилися до найгіршої ганьби й безчестя, які тільки можливі, і втратили все.

– Але вони ще живі?

– Не знаю.

– Ти оце сказав, що Естелла не родичка міс Гевішем, а приймачка. Коли її взято в прийми?

Герберт знизав плечима.

– Скільки я чув про міс Гевішем, Естелла була у неї завжди. Більш я нічого не знаю. А тепер, Генделю,– сказав він на завершення своєї розповіді,– ми вже все між собою з'ясували. Ти знаєш про міс Гевішем усе, що і я знаю.

– І все, що я знаю,– докинув я,– ти знаєш.

– Справді. Отож між нами не буде місця якому-небудь суперництву чи непорозумінню. А щодо тієї обставини, якою обумовлене твоє майбутнє – щоб не допитуватись і не обговорювати, кому саме ти його завдячуєш,– то можеш бути певний, що ані я, ані будь-хто з моїх близьких ніколи цього й натяком не торкнеться.

Він промовив це з такою делікатністю, що мені стало ясно: хоч би я прожив під дахом його батька хто й зна як багато років, на цю тему я не почую навіть півслова. Але водночас Герберт промовив це так значливо, що мені стало ясно й інше: він, як і я, був певний, що моя доброчинниця – міс Гевішем.

Доти мені й на думку не спадало, що він навмисне підвів розмову до цього питання, аби вже більше до нього не повертатись; я зрозумів це тільки тоді, коли ми обоє відчули себе легше й невимушеніше. Ми весело розмовляли й жартували, і я між іншим спитав його, хто ж такий він сам. Він відповів:

– Капіталіст. Страхувальник кораблів.– Помітивши, що я розглянувся по кімнаті в пошуках яких-небудь ознак кораблів або капіталу, він додав: – У Сіті.

В мене було таке уявлення, що «страхувальники кораблів» у Сіті – люди вельми багаті й вагомі, і я з трепетом душевним подумав, як поклав був юного «страхувальника» на лопатки, підбив йому підприємницьке око й розтяв діловите чоло. Але тут-таки собі на полегкість я згадав те не знати на чому основане відчуття, що Герберт Покет ніколи не досягне великого успіху чи багатства.

– Я вкладатиму капітал не тільки у страхування кораблів. Я придбаю собі акції якого-небудь надійного страхувального товариства й пройду в дирекцію. Дещо вкладу в гірничорудний промисел. А поза тим і від себе зафрахтую кілька тисяч тонн. Гадаю,– провадив він, відхилившись на стільці,– що я торгуватиму з Ост-Індією: шовк, хустки, прянощі, барвники, опій, цінні породи дерева. Товар усе цікавий.

– А зиск це дає значний? – поцікавився я.

– Величезний! – відповів він.

Я знов завагався й почав уже думати, що з цими сподіваннями моїм нема чого й тягатися.

– Гадаю, що й з Вест-Індією я теж заведу торгівлю – цукром, тютюном, ромом. І ще з Цейлоном, там особливо цінні слонові бивні.

– Для цього тобі треба буде багато кораблів,– зауважив я.

– Цілу флотилію,– підтвердив він. Приголомшений розмахом цих торговельних операцій, я запитав, куди переважно курсують кораблі, що їх він тепер застрахував.

– Я ще не почав їх страхувати,– пояснив він.– Поки що я приглядаюся.

Цей різновид занять якось уже більш узгоджувався з Барнардовим заїздом, і я з порозумінням зауважив:

– Ага!

– Атож. Я працюю у фінансовій конторі й приглядаюся.

– А фінансова контора дає зиск? – запитав я.

– Кому саме? Ти маєш на увазі – юнакові, що в ній працює? – замість відповіді запитав він сам.

– Так. Тобі.

– Та, власне, ні. Мені – ні.– Він сказав це таким тоном, наче добре зважив усі «за» й «проти».– Прямого зиску не дає. Тобто платні я ніякої не одержую і мушу утримуватись… власним коштом.

Це вже зисками й не пахло, і я похитав головою, наче натякаючи на те, що при таких джерелах прибутків не дуже обростеш капіталом.

– Але суть у тому,– пояснив Герберт Покет,– що ти приглядаєшся. А це важить чимало. Розумієш, ти сидиш у фінансовій конторі й приглядаєшся.

З його слів хтось би подумав, що як не сидіти в конторі, то, «розумієш», і приглядатись не можна; але я поклався на його досвід і промовчав.

– А потім настає час,– сказав Герберт,– коли враз перед тобою з'являється щаслива нагода. Ти – за неї, береш усе, що вона може тобі дати, збиваєш капітал, і вже ти кум королю. А коли у тебе в руках капітал, залишається тільки орудувати ним.

Це дуже нагадувало його поведінку під час нашої сутички в садку – просто дуже. І свою бідність він сприймав точнісінько так само, як тоді був сприйняв поразку. Здавалося, йому що всі копняки та стусани долі, що ті мої удари – було однаково. Він явно не мав нічого, окрім найпотрібнішого мінімуму, бо все, на що я б не кинув оком, виявляється, було прислане сюди чи з кав'ярні, чи ще звідкілясь, і то моїм коштом.

А проте, розжившись подумки на багатство, він зовсім не заносився з ним, тож я навіть відчув вдячність за таку його скромність. Це було приємним додатком до його й без того приємної натури, і ми з ним зразу заприязнилися. Ввечері ми вийшли прогулятись по вулицях і побували за півціни в театрі, тобто на другій п'єсі, що їх ставили одним заходом; наступного дня сходили до Вестмінстерського абатства, а надвечір гуляли в парках, і я запитав себе в думках: хто підковує усіх цих коней, і пошкодував, що не Джо.

Як я прикинув у неділю, збігло добрих кілька місяців, відколи я розпрощався з Джо й Бідді. Поміж мною і ними проліг широкий простір, болота відступили кудись бозна-як далеко, і створювалось таке враження, ніби й час розсунувся. Що я оце тільки минулої неділі у своєму старому недільному вбранні був у нашій старій церковці – цей факт здавався і з географічного погляду, і з громадського цілком абсурдним, і земля, і небо заперечували саму таку можливість. А притім на людних лондонських вулицях, яскраво освітлених у вечірньому присмерку, мені вчувалися сумовиті докори, що я покинув так далеко нашу бідну стару кухню, і серед глухої ночі хода ледацюги-сторожа, що снував подвір'ям Барнардового заїзду, вдаючи, ніби виконує свою охоронну місію, глухо відлунювала у мене в серці.

У понеділок уранці за чверть до дев'ятої Герберт вирушив показатись – а водночас, мабуть, і приглянутись – до своєї контори, і я пішов разом з ним. Ми домовились, що за пару годин він звільниться і проведе мене до Геммерсміту. Бачачи, куди понеділкового ранку спрямовували свої стопи молоді страхувальники, можна було зробити висновок, що яйця, з яких вилуплюються ці майбутні велетні торгівлі, як і яйця страусів, треба тримати у гарячому поросі. Та й сама зачухана контора, де сидів Герберт, аж ніяк не скидалася на добрий спостережний пункт: містилась вона у дворі на третьому поверсі, і з вікон її, що виходили на вікна іншого такого самого приміщення третього поверху, ні до чого було й приглядатись.

Чекати мені довелось мало не до полудня, і я за цей час побував на біржі, де під оголошеннями суднових компаній сиділи якісь неголені люди, що видались мені заможними купцями, тільки невідомо чого похнюпленими. Коли з'явився Герберт, ми пішли перекусити в одній знаменитій кав'яренці, яку я тоді сприйняв з усією можливою шанобливістю, а тепер згадую як найнахабніше ошуканство на всю Європу, і де – чого я й у той день не міг не помітити – підливи на скатертинах, ножах і фартухах офіціантів було значно більше, ніж при печені. Підживившись тут за досить помірну ціну (якщо врахувати, що жирні плями надавались безплатно), ми вернулись у Барнардів заїзд по мою валізку й поїхали диліжансом до Геммерсміту. Дістались ми туди близько третьої години і вже за кілька хвилин були біля будинку містера Покета. Відчинивши хвіртку, ми опинились у невеликому садку понад річкою, в якому грались діти господаря. Невдовзі я вже зміг спостерегти – а я в цьому питанні чоловік безсторонній, отже, моя думка може бути об'єктивною,– що діти містера й місіс Покет не так росли чи там виховувались, як літали перевертом.

Місіс Покет сиділа під деревом на садовому кріслі, поклавши ноги на друге таке саме крісло, і читала, а дві няньки прогулювались по садку, поки діти гралися.

– Познайомтесь, мамо,– сказав Герберт,– ось цей юнак – містер Піп.

Після цього місіс Покет привітала мене з належною гідністю.

– Мастере Елік і міс Джейн! – окликнула одна з няньок двох дітей.– Якщо ви лазитимете в кущі, то впадете в річку й потопитесь, і що тоді ваш тато скаже?

Тут-таки вона підняла хустинку місіс Покет і зауважила:

– Це вже сьогодні вшосте ви губите її, мем!

Після чого місіс Покет засміялася й сказала: «Дякую, Флопсон», а тоді вмостилася зручніше – тепер уже тільки на одному кріслі – і знов заходилася читати. Вираз її обличчя відразу ж став такий уважний і зосереджений, наче вона цілий тиждень не відривалася від книжки. Однак, не пробігши й десяти рядків, вона зненацька підвела на мене погляд і спитала:

– Матінка ваша, гадаю, жива й здорова?

Таке несподіване запитання страшенно мене ошелешило, і я вже почав плести якусь нісенітницю, що от якби я й справді мав згадану особу, то вона, безперечно, була б здорова і дуже втішена такою увагою і передала б їй свої поздоровлення, коли раптом мене врятувала та сама нянька.

– Ну, це вже, їй-богу, всьоме! – скрикнула вона, піднімаючи хустинку.– І що з вами сьогодні таке, мем?

Місіс Покет узяла цю свою річ, спершу подивилась на неї вкрай здивовано, немов уперше в житті її бачила, тоді впізнала, засміялася, сказала: «Дякую, Флопсон», і, забувши про мене, заглибилась у читання.

Маючи нарешті змогу перелічити маленьких Покетів, я виявив, що їх не менш як шестеро і кожне з них або летіло перевертом, або було на підході до цього. Ледве я скінчив підрахунок, як звідкілясь ізгори пролунало жалібне пхикання сьомого з них.

– Не інакше, як дитя! – заявила Флопсон, неначе вельми вражена.– Поспішіть нагору, Міллерс!

Міллерс, тобто друга нянька, пішла в дім, і потроху немовляче пхикання притихло й зовсім припинилося, так ніби юному черевомовцеві чимось заткали рота. Місіс Покет увесь час невідривно читала, аж мене зацікавило, що то в неї за книжка.

Ми чекали, очевидно, появи містера Покета; в усякому разі, чогось ми чекали, отож я мав нагоду завважити незвичайне явище у цій родині: коли котресь із дітей у ході гри опинялось поблизу матері, воно незмінно спотикалося й летіло перевертом, що кожного разу викликало у місіс Покет короткочасний подив, а у дитини трохи триваліший вереск. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут за причина, коли це з'явилася Міллерс із немовлям, передала згадане немовля Флопсон, і та вже підносила його до місіс Покет, але раптом теж спіткнулася й була б торохнулась об землю разом з дитям, якби ми з Гербертом не підхопили її.

– Боже милий, Флопсон! – промовила місіс Покет, на мить підводячи погляд від книжки.– Всі спотикаються!

– І справді – боже милий, мем! – відрізала Флопсон, вся червона, як буряк.– Бо що це у вас тут таке?

– У мене, Флопсон? – здивувалася місіс Покет.

– Що ж, коли це не ваша підніжка! – скрикнула Флопсон.– Як же тут не спіткнутися, коли у вас лавочка під спідницями! Візьміть-но дитя, мем, а книжку дайте мені.

Місіс Покет зробила, як їй сказали, і стала невміло гуцати дитину на колінах, тимчасом як решта дітей гралася навколо. Тривало це дуже недовго, а тоді місіс Покет дала команду відправити всіх дітей в дім передрімати. Так я здійснив друге своє відкриття у той день: виховання маленьких Покетів полягало чи не в тому, щоб по черзі літати перевертом і вкладатися спати.

Отож коли Флопсон і Міллерс загнали дітей у приміщення, немов маленьку отару овець, і звідти вийшов познайомитись зі мною містер Покет, я після всього побаченого не дуже здивувався, що вираз обличчя цього джентльмена заклопотаний, а сива чуприна розкуйовджена, неначе він уже втратив надію бодай дещо у своєму домі довести до ладу.