Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 36 страниц)

Чарльз  Дікенс
ВЕЛИКІ  СПОДІВАННЯ
Розділ 1

Прізвище мого батька було Пірріп, а мені дали ім'я Філіп, але що для мого дитячого язика обидва ці слова були надто складні, я звів їх просто до «Піпа». Так я назвав сам себе, а згодом цим ім'ям стали й інші мене називати.

Що Пірріп – це прізвище батька, я знаю з напису на його надгробку, а також зі свідчення моєї сестри – місіс Джо Гарджері, яка вийшла заміж за коваля. Оскільки я ніколи не бачив ні батька, ні матері, ані якої-небудь подобизни їхньої (бо жили вони за тих часів, коли про фотографію ще й не чували), мої найперші уявлення про їхню зовнішність в якийсь чудний спосіб пов'язувалися з виглядом їхніх надгробків. З обрису літер на батьковому надгробку я чомусь собі вирішив, що батько був присадкуватий, кремезний і смаглявий і мав темні кучері. А напис «також Джорджіана, дружина вищепойменованого», витворив у моїй дитячій уяві образ хворобливої жінки в ластовинні, яка була мені матір'ю. Обік їхніх могил рядком вишикувалися п'ять невеличких, кожен у півтора фута завдовжки, ромбовидних надгробків, що під ними спочивали в мирі п'ятеро моїх маленьких бгатиків, які надто рано відмовились від участі у всесвітній боротьбі за існування,– я був непохитно певний, що вони прийшли на світ, лежачи навзнак і тримаючи руки в кишенях штанців, і що вони так ні разу й не вийняли їх із кишень за весь час перебування на земному падолі.

Ми мешкали в болотистій околиці поблизу вигину річки, яка за двадцять миль далі впадала в море. Мені здається, що свої перші свідомі й тривкі враження про навколишній світ я набув одного пам'ятного дощового надвечір'я. Саме тоді я з усією певністю пересвідчився, що ця гола місцина, поросла кропивою,– це цвинтар, і що «Філіп Пірріп, мешканець сієї парафії, а також Джорджіана, дружина вищепойменованого», давно мертві й поховані, і що їхні немовлята – Александер, Бартолом'ю, Ейбрегем, Тобіас і Роджер – теж давно мертві й поховані, і що перемежована дамбами, гатками та шлюзами темна пласка низовина поза цвинтарем, на якій де-не-де пасеться худоба,– це болота, і що олив'яна смуга поза нею – це річка, і що віддалене дике лігво, звідки зривається вітер,– це море, і що настрахане всім цим і пройняте дрижаками мале створіння, яке ось-ось зірветься на плач,– це Піп.

– Ану цить! – пролунав раптом чийсь лютий голос, і на видноті з-посеред могил біля церковної паперті постав незнайомець.– Замовкни, бісеня, бо горло переріжу!

Страховита постать у простій сірій одежі, кайдани на нозі. Чоловік у подертих черевиках, на голові замість шапки якась лахманина. Чоловік, що промок у воді й заталапався в багнюці, що позбивав і поранив ноги об гостре каміння, що його жалила кропива й шматувало терня. Що накульгував і тремтів, зирив на всі боки й бурчав, і цокотів зубами, коли раптом схопив мене за підборіддя.

– Ой, не ріжте мені горла, дядечку! – жахнувсь я.– Ради бога, дядечку!

– Як тебе звуть? – сдитав незнайомець.– Швидко!

– Піп, дядечку.

– Ану повтори,– витріщився він на мене.– Чіткіше.

– Піп. Піп, дядечку.

– Покажи-но, де ти живеш,– сказав незнайомець.– Рукою покажи.

Я показав у той бік, де на пласкому надбережжі за якусь милю від церкви серед вільх та інших дерев розкинулось наше село.

Незнайомець, змірявши поглядом мою постать, перекинув мене догори ногами й спорожнив мої кишені. У них нічого не знайшлося, крім окрайця хліба. Коли церква знову стала на своє місце – а цей дядько був такий поривистий і дужий, що враз обернув її основою догори, аж дзвіниця опинилась у мене під ногами,– отож, кажу, коли церква знову стала на місце, я вже сидів на високому надгробку, а незнайомець пожадливо наминав мій хліб.

– Ну ж, собача,– сказав він, облизуючи губи.– Іч який ти щокатий!

Може, це й правда, що я був щокатий, хоч узагалі я тоді зростом не вийшов, як на свої літа, і силою не міг похвалитись.

– Так би й зжер твої щоки, хай їм чорт! – заявив незнайомець, грізно труснувши головою.– А чом би й ні, справді?

Я висловив ревне бажання, щоб він цього не робив, і міцніш ухопився за надгробок, куди він мене посадовив – почасти, щоб не звалитися, а почасти, щоб стримати сльози.

– Слухай-но сюди! – сказав незнайомець.– Де твоя мати?

– Тут, дядечку,– відповів я.

Він здригнувся й рвонув бігти, але враз пристав і розглянувся.

– Тут, дядечку,– боязко пояснив я.– «Також Джорджіана». Це моя мати.

– А-а,– сказав він, вертаючись назад.– А поруч із матір'ю твій батько?

– Так, дядечку,– відповів я,– це він. «Мешканець сієї парафії».

– Ага,– буркнув він, зважуючи щось.– То з ким же ти живеш, себто жив, бо я ще не вирішив, чи дозволю тобі й далі жити?

– Зі своєю сестрою, дядечку,– з місіс Джо Гарджері, дружиною коваля Джо Гарджері, дядечку.

– Коваля, кажеш? – озвався він. І глянув на свою ногу.

Похмуро перевівши кілька разів погляд то на мене, то знов на свою ногу, він підступив ближче, схопив мене обіруч і перехилив якомога далі назад; його очі допитливо втупилися вниз на мене, а мої безпорадно втупилися вгору на нього.

– Слухай-но сюди! – наказав він.– Тут таке діло – дозволю я тобі жити чи ні. Ти знаєш, що таке напилок?

– Знаю, дядечку.

– І що таке їдло знаєш?

– Знаю, дядечку.

Після кожного запитання він злегенька струшував мене, щоб я краще відчував небезпеку, яка зависла наді мною, і свою безпорадність.

– Ти дістанеш мені напилка.– Він удруге струсонув мене.– І дістанеш мені їдла.– Він струсонув мене знову.– Принесеш те й те.– Він ще раз струсонув мене.– А ні – то я видеру у тебе серце з печінкою разом.– Він струсонув мене ще.

Я був наляканий до смерті й такий запаморочений, що припав до нього обома руками й сказав:

– Будь ласка, дядечку, дайте мені сісти рівно, тоді мене, може, перестане нудити і я, може, краще зрозумію вас.

Він так перегнув мене назад, що аж церква перескочила через власний флюгер. Потім випростав усе на тому ж таки надгробку і, не випускаючи з рук, повів таку страхітливу мову:

– Взавтра раненько ти принесеш мені напилка й їдла. Он туди принесеш, де та стара батарея. Ти зробиш це і нікому не скажеш ні словечка й навіть не натякнеш, що бачив когось такого, як я, чи кого-небудь іншого, і тоді тобі дарується життя. А як ти цього не зробиш або хоч на дрібку відступиш від моїх слів, у тебе видеруть серце й печінку, підсмажать і з'їдять. Я, щоб ти знав, зовсім не сам, як тобі може здаватись. Зі мною тут один молодик прихований, так от я проти нього чистий ангел. Цей молодик чує, що я тобі кажу. Цей молодик має свої особливі способи, як дістатись до малого хлопця, до його серця й печінки. Дарма й пробувати хлопцеві сховатись від нього. Хлопець може замкнутися за дверима, може собі тепленько вмоститись у ліжку, може закутатись, може вкритися з головою, може думати, що він у затишку й безпеці, але цей молодик тихенько скрадеться, скрадеться до нього та й заріже! Я он і зараз насилу стримую цього молодика, щоб не заподіяв тобі шкоди. Я ледве можу його втримати, щоб не кинувся на тебе. Ну, то що ти на це скажеш?

Я сказав, що дістану йому напилка, і їсти дістану, скільки зможу, і прийду до нього на батарею рано-раненько.

– Кажи: «Хай мене господь поб'є, якщо я цього не зроблю!» – звелів незнайомець.

Я сказав, і він зняв мене з високого надгробка.

– А тепер,– мовив він,– пам'ятай, що ти обіцявся, пам'ятай про цього молодика, і гайда додому.

– До-доброї ночі, дядечку,– затинаючись, попрощався я.

– Добра мені ніч! – незнайомець розглянувся на холодну мокру низовину довкола.– Хіба що для жаби. Чи вугра.

Здригаючись усім тілом, він обхопив себе обіруч за плечі – стиснув так, немов боявся, що розвалиться,– і закульгав до невисокої церковної огорожі. Коли я дивився на нього, як він продирається крізь зарості кропиви та ожини, що росли круг зелених пагорків, моїм дитячим очам здавалося, наче то він ухиляється від мерців, які тихцем простягають руки з могил, силкуючись ухопити його й затягти під землю.

Він підійшов до невисокої огорожі, натужно переліз через неї,– видно було, що ноги у нього затерпли й одубіли,– а тоді оглянувся на мене. Побачивши це, я обернувся в бік дому й кинувся щодуху бігти. Але невдовзі я таки ще раз зиркнув назад через плече – він ішов до річки, все так само тримаючи себе обіруч і ступаючи збитими ногами поміж камінюччя, накиданого там і сям на болоті, аби легше було проходити під час великих дощів чи припливу.

Я зупинивсь і подивився йому вслід: довгою чорною горизонтальною смугою простягалися болота, такою самою смугою виглядала й річка, тільки трохи вужчою і світлішою, та й небо було посмуговане – криваво-червоні смуги слалися впереміж із густо-чорними. Понад берегом річки я ледь-ледь розрізняв дві єдині в навколишньому краєвиді вертикальні споруди: маяк, що допомагав суднам триматися курсу,– бридотний з вигляду, як підійти ближче, він був наче діжка, настромлена на жердину,– та шибеницю з рештками кайданів, де колись було повішено пірата. Незнайомець кульгав у напрямку шибениці, так, мовби то пірат ожив і повертався, щоб знов на ній почепитись. Я аж здригнувся, коли це подумав; помітивши, що корови попідносили голови й дивляться в його бік, я запитав себе: а може, й у них те саме на думці? Я розглянувся довкруг, шукаючи очима того страшного молодика, та ніде не побачив його ані сліду. Але мене знов пройняв страх, і я побіг додому, більш ніде вже не зупиняючись.

Розділ 2

Моя сестра, місіс Джо Гарджері, була на двадцять з гаком років старша за мене і зажила великої поваги як у своїх очах, так і в очах ближніх тим, що виховала мене «власною рукою». Оскільки я тоді не розумів значення цього виразу, але добре знав, що рука у неї міцна й важка і що вона залюбки прикладала її не тільки до мене, а й до свого чоловіка, я дійшов висновку, що ми обидва, Джо Гарджері і я, були виховані сестриною рукою.

Моя сестра була не яка вродлива, і у мене склалося враження, що вона й оженила на собі Джо Гарджері власною рукою. Джо був світловолосий, лляні кучері обрамляли його рівне обличчя, а очі мав такі ясно-голубі, аж здавалося, що це вони від білків запозичили трохи своєї ясності. Лагідний, добродушний, стриманий, урівноважений, безпретензійний – цей любий Джо був Геркулесом і в силі своїй, і у слабкості.

Моя ж сестра, місіс Джо, мала чорне волосся й чорні очі, а шкіру до того червону, що я часом запитував себе, чи не вмивається вона терткою замість мила. Висока й кістлява, вона майже ніколи не скидала грубого фартуха з поворозками за плечима і квадратним панцирним нагрудником, утиканим шпильками та голками. Вона ставила собі в неабияку заслугу, що постійно носила фартуха, і раз у раз дорікала цим Джо. Хоча, як на мене, він їй взагалі не був потрібен, в усякому разі вона могла б скинути його першої-ліпшої хвилини.

Кузня Джо прилягала до нашого будиночка, дерев'яного, як і багато інших осель у цих краях,– власне, більшість їх були тоді дерев'яні. Коли я прибіг додому з цвинтаря, кузня стояла замкнена, а Джо сидів сам у кухні. Ми з Джо, обидва бувши потерпілі, відчували обопільну симпатію, тож тільки-но я підніс клямку на дверях, заглянув у шпарину й побачив його навпроти дверей у кутку, де коминок, він і мовив мені тихенько:

– Місіс Джо, Піпе, вже разів з дванадцять виходила тебе шукати. А оце знов пішла – якраз і буде чортова дюжина.

– Справді?

– Еге ж, Піпе,– сказав Джо.– Вона ще й Лоскотуна з собою прихопила.

Почувши цю прикру новину, я похнюплено втупився у вогонь і став крутити останнього ґудзика, що лишився в мене на жилетці. Лоскотун – це був такий кийок з гладеньким кінцем, виглянсованим від частого лоскотання моєї шкіри.

– Вона сиділа ось тут,– сказав Джо,– а потім як підскочить, та як схопить Лоскотуна, та й шасть надвір, мов шалена. Оце така вона була,– сказав Джо, дивлячись на вогонь і повільно помішуючи жар коцюбою, просунутою крізь ґратки.– Геть мов шалена, Піпе.

– А давно вона вийшла, Джо? – Я завжди вважав його такою ж, як і сам, дитиною, тільки на зріст більшою.

– Та вже,– сказав Джо, глянувши на годинника, що висів на стіні,– хвилин з п'ять вона шаленіє, Піпе. О, вертається! Сховайся за двері, друзяко, та прикрийся рушником.

Я так і зробив. Але моя сестра, місіс Джо, розчахнувши двері й відчувши перепону, зразу вгадала причину і вдалася до Лоскотуна для глибших досліджень. Завершилось це тим, що вона штурнула мене – у хатньому вжитку я часто правив для неї за свого роду кидачку – на Джо, а той, завжди охочий зустрітися зі мною на будь-яких умовах, спровадив мене в куток за коминком і спокійно загородив своїм здоровецьким коліном.

– Де тебе, мавпеня, носило? – спитала місіс Джо, тупнувши ногою.– Зараз же мені кажи, чого ти такого накоїв, що я просто місця собі не знаходжу від хвилювання, переживання й страху, бо коли ні – то я витягну тебе з кутка, хоч би вас тут було півсотні Піпів і цілих п'ять сотень Гарджері.

– Я тільки був на цвинтарі,– плачливо пробурмотів я зі свого ослінчика в кутку, потираючи ушкоджені місця на тілі.

– На цвинтарі! – повторила сестра.– Якби не я, ти б уже давно й навіки був на цвинтарі. Хто виховав тебе власною рукою?

– Ви,– сказав я.

– А може, ти мені поясниш, навіщо я це зробила? – вигукнула сестра.

Я пробурмотів:

– Не знаю.

– І я не знаю,– сказала сестра.– Вдруге я б нізащо не стала цього робити! Я вже знаю. Відколи ти прийшов на світ, я, можна сказати, й не скидаю цього фартуха. Мало, що я жінка простого коваля (та ще й Гарджері), то я ще мушу бути тобі за матір!

Але я її вже не слухав і, похнюплено втупившись у вогонь, перекинувся думками на інше. На тлі цих зловісно мерехтливих вуглинок переді мною поставали болота і серед них утікач з кайданами на нозі, таємничий молодик, напилок, харчі й жахлива моя обіцянка обікрасти оселю, де я жив.

– Авжеж,– сказала місіс Джо, ставлячи Лоскотуна на місце.– Цвинтар, де ж пак! Легко вам обом говорити про цвинтар.– Один з нас, до речі, не озивався ані словом.– Ви самі заженете мене на цвинтар, уже не довго чекати. І ладно ж вам обом житиметься без мене!

Коли вона заходилася готувати чай, Джо позирнув на мене з-під коліна, немов прикидаючи, як ми вдвох давали б собі раду, якби здійснилося це похмуре пророцтво. Після цього він звів на місіс Джо голубі очі, а правою рукою став погладжувати свої лляні кучері й баки, як то мав звичку робити під час родинних колотнеч.

У моєї сестри був певний усталений спосіб краяти для нас із Джо хліб та намазувати його маслом. Спершу лівою рукою вона притискала буханець до нагрудника, де в нього встромлялася часом шпилька, часом голка, згодом потрапляючи нам у рот. Потім брала на ножа трохи масла (небагато) і розмазувала по всій хлібині, так, як аптекар готує гірчичника, жваво орудуючи одним і другим боком ножа, розрівнюючи й підбираючи масло по краях. Нарешті вправним завершальним рухом витерши ножа об крайчик гірчичника, відбатовувала товстенну скибу, яку, перше ніж зовсім відокремити від буханця, розрізала на дві половинки: одна з них діставалася Джо, а друга мені.

Дарма що голодний, я цим разом не наважився з'їсти свою пайку. Про всяк випадок я мусив мати щось у запасі для мого страхітливого знайомця та його спільника, ще страхітливішого молодика. Бо ж я знав, як вельми ощадливо господарює місіс Джо і що мої спроби щось поцупити можуть скінчитися нічим. Через це я вирішив свій шмат хліба з маслом сховати в холошу штанів.

Але виявилось, що здійснення цього заміру вимагало подиву гідної мужності. То було все одно, що стрибнути з даху високого будинку або скочити в глибоку воду. Джо мимохіть ще більш ускладнював моє становище. Оскільки ми двоє, як я вже казав, були потерпілі й у певному розумінні змовники і разом собі бавилися, у нас із ним завівся звичай змагатися за вечерею – хто швидше з'їсть свою пайку: ми нишком демонстрували один перед одним над'їджені шматки, що заохочувало нас до подальших зусиль. Цього вечора Джо кілька разів спонукав мене до нашого звичного дружнього суперництва, виставляючи на видноту свою скибку, яка швидко меншала у розмірах, але щоразу бачив, як я сиджу з жовтим кухликом чаю на одному коліні і незайманим шматком хліба на другому. Кінець кінцем мені стало ясно, що далі зволікати нікуди й треба щось вчинити, але так, щоб це виглядало якомога природніше. Я скористався хвилинкою, коли Джо не дивився на мене, і вкинув хліб з маслом у холошу.

Джо явно збентежила моя, як йому здавалося, нехіть до їжі, і його зовсім не втішив черговий кусень, що він відкусив від своєї пайки хліба. Жував він його набагато довше, ніж звичайно, поринувши у глибоку задуму, і зрештою проковтнув, як пігулку. Готуючись відкусити ще раз, він схилив голову набік, аж це раптом глянув на мене й побачив, що мій хліб зник.

Подив і жах на його обличчі, коли він так і застиг, не донісши хліба до рота, були надто очевидні, щоб моя сестра їх не помітила.

– А це що таке? – хутко спитала вона, ставлячи свою чашку.

– Ну, знаєш! – пробурмотів Джо, докірливо хитаючи головою.– Піпе, друзяко! Ти собі цим заподієш шкоду. Він же десь застряне. Ти ж не пережував його, Піпе.

– Що там іще? – гострішим тоном перепитала сестра.

– Ти кахикни, може, воно хоч трохи вискочить, їй-бо, Піпе,– вражено сказав Джо.– Вихованість там чи ні, а здоров'я – це здоров'я.

В цю хвилину сестра моя зовсім знетямилась, бо кинулась на Джо й, схопивши за баки, стала товкти головою об стіну, а я провинно занишк у своєму кутку.

– Тепер, нарешті, може, ти скажеш, у чому річ, кабанюго лупоокий? – відсапуючись, промовила моя сестра.

Джо розгублено подивився на неї; потім усе так само розгублено відкусив від свого шматка й знову втупився на мене.

– Ти знаєш, Піпе,– повагом сказав він, заховавши кусень за щоку,– голос його звучав так довірчо, наче крім нас двох більш нікого й не було в кімнаті,– що ми з тобою завше були друзями і я б ніколи й нізащо тебе не виказав. Але щоб отак…– Він відсунув свого стільця й глянув на підлогу поміж нами, а тоді знов на мене.– Щоб отак враз усе проковтнути!

– Він що, не жуючи проковтнув? – скрикнула сестра.

– Знаєш, друзяко,– усе ще з куснем за щокою мовив Джо, дивлячись на мене, а не на дружину,– я в твоєму віці теж не раз такими штуками бавився, та й інших запеклих ковтунів бачив, але щоб так оце, як ти, Піпе!.. Ще добре, що ти хоч живий зостався.

Моя сестра хитнулася вперед, вхопила мене за чуприну й зловісно прорекла:

– Ану-но випий мікстуру.

У ті часи якась звірюка від медицини відродила славу дігтярної води як дійових ліків, і місіс Джо завжди тримала в буфеті достатній її запас, вважаючи, що ця вода чим гидкіша на смак, тим корисніша для здоров'я. Бували дні, коли я мусив споживати цього цілющого еліксиру в таких дозах, що від мене відгонило дьогтем, наче від нового паркану. Цього ж вечора з огляду на серйозність моєї недуги в мене влили цілу пінту дігтярної води, задля чого місіс Джо затисла мою голову під пахвою, як у лещатах. Джо відбувся тільки півпінтою цієї мікстури, яку йому було наказано випити (що його аж ніяк не втішило, коли він повільно й задумливо дожовував їжу перед вогнем), бо, мовляв, «його схопило». Зі свого власного досвіду я можу запевнити, що його схопило скорше після прийому ліків, а не перед.

Докори сумління – прикра річ і для дорослого, і для хлопчиська; коли ж у хлопчиська до одного потаємного тягаря додається ще й другий у нього в холоші, то це вже воістину (можу посвідчити) велика покара. Провинне усвідомлення того, що я збираюся пограбувати місіс Джо,– у мене й думки не виникало, що я збираюся пограбувати самого Джо, бо він ніколи й не здавався мені господарем у домі,– разом з потребою підтримувати хліб рукою і коли я сидів, і коли проходив по кухні з яким-небудь дрібним дорученням, мало не позбавило мене розуму. А як від подуву вітру з боліт яскраво схоплювався вогонь у коминку, мені вчувався знадвору голос того чоловіка з кайданами на нозі, який примусив мене дати страшну присягу і тепер заявляв, що не може й не хоче терпіти до завтра, що йому вже сьогодні треба їсти. Ще іншої хвилини я думав: а що, як того молодика, якого насилу вдалося стримати, щоб не кинувся на мене, таки здолає цілком природна нетерплячка або він переплутає час і вирішить, що вже сьогодні, а не завтра може поласувати моїм серцем і печінкою?

Їй-бо, якщо у кого ставало коли-небудь волосся сторч від жаху, то це саме у мене того вечора. Але, може, ні у кого й підстав таких не бувало?

Діялося це все у свят-вечір, і від сьомої до восьмої години за стінним годинником я мусив перемішувати кописткою тісто для різдвяного пудингу. Я спробував виконувати це доручення з тягарем на нозі (що знов нагадало мені чоловіка з ногою, закутою в кайдани), але від кожного мого поруху хліб конче силкувався вискочити внизу. Зрештою мені якось вдалося на хвильку вибігти до моєї спаленьки в мансарді й там заховати цю частку мого нечистого сумління.

– О! Це що, гармата стріляє, Джо? – спитав я, коли, впоравшись із пудингом, сів трошки погрітись біля коминка, перше ніж мене спровадять спати.

– Атож,– відказав Джо.– Ще один в'язень накивав п'ятами.

– Що значить «накивав п'ятами», Джо? – спитав я. Місіс Джо, яка воліла завжди сама давати пояснення, відповіла рвучко:

– Утік. Утік.

Це прозвучало так само категорично, як і ті її розпорядження стосовно дігтярної води.

Поки місіс Джо схилилася над шиттям, я нечутно, самими губами, спитав у Джо: «Що таке в'язень?», а він, теж самими губами, відповів мені так багатослівно, що я з усього того второпав тільки слово «Піп».

– Один в'язень накивав п'ятами вчора ввечері після заходу сонця,– сказав уголос Джо.– І вони пострілом оповістили про це. А тепер, бач, оповіщають про другого.

– А звідки вони стріляють? – спитав я.

– От нав'язливий хлопчисько, ніяк не відчепиться,– втрутилась моя сестра, підвівши на мене сердитий погляд від шитва.– Не запитуй, то й брехні не почуєш.

Це здалось мені не дуже чемним щодо неї самої, бо ж виходило, що коли я запитаю щось у неї, вона відповість мені брехнею. Але на чемність вона ніколи не була багата, хіба при гостях.

У цю хвилину Джо ще більш розпалив мою цікавість, широко розтуляючи рота й зображуючи слово, яке я зрозумів, як «спаржі». Звісно, мені здалося, що це якось стосується місіс Джо, і я перепитав, самими губами: «Вона?» Але Джо рішуче з цим не погодився і знов широко розтулив рота, безгучно вимовляючи якесь зовсім незрозуміле мені слово.

– Місіс Джо,– нарешті в безвиході звернувся я до сестри,– може, ви мені поясните, коли така ваша ласка, звідки вони стріляють?

– А щоб тебе господь благословив! – вигукнула сестра таким тоном, наче мала на увазі не благословення, а щось зовсім протилежне.– Та з баржі!

– Аг-га,– сказав я, дивлячись на Джо.– З баржі! Джо докірливо кахикнув на мою адресу,– мовляв, я ж тобі казав.

– А скажіть, будь ласка, що таке баржа? – спитав я.

– Ну ж і хлопчисько! – вигукнула сестра, тицяючи в мене голкою з ниткою й хитаючи головою.– На одне питання йому відповіси, а він тобі ще кільканадцять підкине! Баржа – це плавуча в'язниця отам за болоттям.– У нашій місцевості часто казали не «болота», а «болоття».

– Хотів би я знати, кого ж це й за віщо садять до цієї в'язниці,– в тихому розпачі вдався я невідомо до кого.

Це вже було занадто для місіс Джо, яка враз схопилась на ноги.

– Ось що я тобі скажу, парубче: я не для того виховувала тебе власною рукою, щоб ти людям душу вимотував своїми балачками. Ніхто б мене за це не похвалив, а тільки осудили б. У в'язницю садять тих, хто вбиває, грабує, підробляє гроші й коїть усякі інші неподобства, і починають вони з того, що ставлять дурні запитання. А тепер марш спати!

Мені не дозволяли брати свічку, коли я підіймався до себе нагору, тож я помацки поплівся сходами, а голова у мене гула від постукування наперстком, яким місіс Джо підсилювала свої останні слова, і я з усією ясністю усвідомлював страшну істину, що плавуча в'язниця – це місце саме для мене. Ні до чого іншого й не могла призвести моя поведінка. Я почав з того, що ставив дурні запитання, а тепер збирався ще й пограбувати місіс Джо.

Після тих давноминулих часів я не раз задумувався, як мало дорослі знають про страхи, що криються у глибині дитячої душі. Вони можуть бути зовсім необгрунтовані, але все-таки це страхи. Я смертельно боявся того молодика, що зазіхав на моє серце й печінку; смертельно боявся свого знайомця з кайданами на нозі; смертельно боявся самого себе, змушеного дати таку жахливу обіцянку. І не мав надії на допомогу своєї всевладної сестри, що тільки допікала мені на кожному кроці. Страшно й подумати, на який нерозважливий вчинок можна було підштовхнути мене цими таємничими страхами.

Тієї ночі я майже не спав, бо тільки заплющу очі – й уже бачу, як прудка течія річки несе мене до плавучої в'язниці, а коли я пропливаю повз шибеницю, привид пірата гукає мені в трубу, щоб я краще виходив на берег та дав себе повісити, бо шибениця давно плаче за мною. Навіть якби мені й хотілося спати, я побоявся б заснути, знаючи, що при першому ж проблиску світання мені ж доведеться грабувати комірчину з харчами. Поночі це неможливо було зробити: у ті часи вогонь добували кресалом, і, запалюючи свічку, я нагримотів би не менше, ніж сам пірат своїми кайданами.

Ледве-но розлогий чорний оксамитовий покрив за моїм віконечком узявся сіриною, я схопився й рушив униз, і кожна мостина й кожна шпарина у кожній мостині кричали мені вслід: «Лови злодія!» та «Вставайте, місіс Джо!» У комірчині, де з нагоди різдва припасів було куди більше, ніж звичайно, мене страшенно налякав підвішений за ноги заєць – мені здалося, що він підозріливо підморгує за моїми плечима. Чи це справді так, я не мав коли перевірити, як не мав коли щось там дуже вибирати і взагалі не мав жодної зайвої хвилинки. Я поцупив шмат хлібини, кусень сиру, з півбанки начинки для пирога (додавши до цього свою вечірню пайку, я все це зав'язав у хустинку), трохи бренді з череп’яної пляшки (я перелив його у скляну пляшку, що в ній нишком готував у себе в кімнаті такий п'янкий напій, як настоянку з локриці, а в ту череп'яну долив якоїсь рідини з глечика у кухонному буфеті), кістку, на якій майже не лишалося м'яса, і чудовий круглий паштет із свинини. Я вже, власне, виходив без паштету, коли спокусився заглянути на верхню полицю, і в самому її куточку побачив глиняну миску, дбайливо накриту покришкою, і оце там і був паштет. Я й узяв його, заспокоївши себе думкою, що паштет, мабуть, заготовлено на пізніше, і за ним кинуться не зразу.

З кухні двері вели прямо до кузні; я відімкнув їх, відсунув засув і серед інструментів Джо знайшов напилка. Потім позамикав усе, як було, відчинив надвірні двері, через які повернувся минулого вечора додому, зачинив їх за собою й побіг до боліт, повитих туманом.