Текст книги "Великі сподівання"

Автор книги: Чарльз Диккенс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 36 страниц)

Розділ 3

Ранок був імлистий і дуже вологий. Ще вдягаючись, я бачив, що віконце зокола все було в патьоках, так наче якесь чортеня проплакало там цілу ніч, уткнувшись у скло, як у хустинку. Паморозь щільним павутинням лежала на вітті живоплоту й ріденькій траві, простягалась від гілочки до гілочки, від стеблини до стеблини. Всі хвіртки й огорожі вкрила липка мокреча, а туман був такий густий, що дерев'яного вказівного перста на стовпі, спрямованого до нашого села,– вказівку, якої ніхто з людей не брав до уваги, бо до нас ніхто ніколи й не заходив,– я помітив, тільки опинившись під самим стовпом. Коли я подивився на той перст, з якого скрапувала вода, моєму нечистому сумлінню він здався схожим на привида, що спроваджує мене до плавучої в'язниці.

На болотах туман був ще облогіший, аж здавалося, ніби це не я біжу наперед, а навпаки, все, що спереду, набігає на мене. Від цього моїй провинній душі робилося ще прикріше. Шлюзи, гатки й дамби вихоплювались на мене з туману й наче криком кричали: «Він украв свинячий паштет! Ловіть його!» Так само зненацька виринали переді мною корови з вибалушеними очима й видихали разом з парою із ніздрів: «Ага, злодійчук?» Один чорний бугай з білою смужкою на шиї – моє збаламучене сумління нагледіло в ньому щось схоже на пастора – пронизливо втупився в мене очима й так докірливо похитав своєю тупою головою, що я пробелькотів до нього: «Я не винен, пане! Це я не для себе!» У відповідь на що він нахилив голову, випустив з ніздрів хмару пари, хвицнув задніми ногами і щез, махнувши хвостом.

Я біг у напрямку річки, але хоч як хутко гнав, а ніг не міг зігріти – вогка холоднеча скувала їх, мов залізний обруч ногу тому чоловікові, на зустріч з яким я поспішав. Я добре знав дорогу на батарею, ми в неділю були там удвох із Джо, і він, сидячи на старій гарматі, казав мені, як то чудовно буде, коли я стану у нього справжнім законним підмайстром. Цього ранку я, однак, через туман узяв занадто праворуч, отож мусив вертати трохи назад по камінцях над мулистим берегом річки, де було позабивано палі, що стримували воду під час припливу. Чимдуж поспішаючи, я перебрався через рів, який був недалеко від батареї, і тільки-но видерся протилежним схилом, як побачив зовсім близько свого знайомця. Він сидів до мене спиною, згорнувши руки й похитуючись, наче сонний.

Я подумав, що це буде для нього приємна несподіванка, коли я враз постану перед ним, маючи в руках сніданок. Та ледве я торкнув його ззаду за плече, як він умить схопився на ноги. І виявилося, що то хтось зовсім інший!

Правда, на ньому була така сама проста сіра одіж, і він теж мав кайдани на нозі, і накульгував, і хрипів, і все інше, як у того чоловіка, тільки обличчям був не схожий і на голові мав низенького капелюха з широкими крисами. Усе це я завважив за одну мить, бо рівно стільки його й бачив: він лайнувся на мене, замахнувсь рукою, але таким слабким безпорадним рухом, що мало сам не звалився з ніг, і чкурнув геть, двічі спіткнувся і зник у тумані.

«Це ж той молодик!» – промайнула у мене думка, і серце боляче забилося. У мене, мабуть, і печінка заболіла б, якби лише знаття, де вона міститься.

Ще трохи пробігши, я був уже на батареї. Там дожидав мого приходу мій знайомець: обхопивши себе руками, він шкутильгав туди й сюди, немов цілу ніч нічого іншого й не робив. Він страшенно змерз, це було видно. Я боявся, що він просто переді мною впаде на землю й вріже дуба з холоду. В очах у нього проступав дикий голод; коли я передав йому напилка, якого він поклав на траву, мені навіть здалося, що він спробував би його з'їсти, якби був не помітив мого вузлика. Цього разу він не став перевертати мене догори ногами, а дав змогу самому вивернути кишені й розв'язати вузлика.

– А що в пляшці, хлопче? – спитав він.

– Бренді,– відповів я.

Він тим часом уже наминав начинку для пирога, але так якось дивовижно, наче не стільки їв, скільки в шаленому поспіху квапився переховати її десь глибше, і передихнув лише тоді, коли мав сьорбнути бренді. Його всього так колотило, що він ледве не відгриз шийку пляшки, коли відкорковував її зубами.

– У вас, здається, гарячка,– сказав я.

– Та наче й справді, хлопче,– відказав він.

– Тут поганенька околиця,– зауважив я.– Ви лежали на цьому болотті, тож так недовго й гарячку підхопити. Або й ревматизм.

– Але поки вони мене звалять, я ще встигну перекусити,– сказав він.– Та хоч би навіть мене мали на он тій шибениці почепити, я все 'дно мушу перше підкріпитись. І ніякі дрижаки мені не завадять, повір мені.

Він поглинав начинку, обгризав кістку, їв хліб, сир і пиріг, усе заразом, і водночас недовірливо косив очима в навколишній туман, і щохвилини на мить переставав їсти, і навіть не жував, наслухаючи. Щось дзвякне на річці чи форкне яке звіря на болоті, чи то причується йому що – він уже й здригнеться. Раптом він озвався:

– А ти не обдурюєш мене, бісеня? Нікого з собою не привів?

– Ні, пане! Ні!

– І нікому не сказав, щоб ішов за тобою?

– Ні!

– Що ж, я тобі вірю,– сказав він.– Паршивим був би ти щеням, коли б уже з такого малечку й собі став цькувати нещасного каторжника, і так зацькованого трохи не до смерті.

Щось булькнуло у нього в горлі, немов там усередині він мав годинника, який от-от почне вибивати. Але він тільки протер очі драним брудним рукавом.

Пройнявшись співчуттям до нього і дивлячись, як він нарешті допався до паштету, я насмілився зауважити:

– Я радий, що вам подобається.

– Ти щось сказав?

– Я сказав: я радий, що вам сподобалося.

– Дякую, хлопче. Таки правда.

Я не раз спостерігав, як наш собацюра їсть, і ось тепер згадав його, коли цей чоловік так пожадливо накинувся на їжу. Він відгризав її великими куснями, чисто мов собака. Не встигши пережувати, хапливо ковтав, вірніш, поглинав шматок за шматком і раз у раз оглядався на всі боки, боячись, щоб хтось не підскочив і не відібрав поживи. Мені здавалося, що в такій тривозі він і не розсмакує паштету як слід, а якби поруч об'явився ще котрийсь їдець, він неодмінно заклацав би на нього зубами. В усьому цьому він страшенно нагадував собаку.

– Боюся, що йому не залишиться ні крихти,– сказав я з непевністю, остерігаючись, чи не образиться він на це моє зауваження.– Бо мені більше нічого не вдасться дістати.– Я тільки тим і наважився заговорити, що був цілком цього певний.

– Не залишиться? Кому б то? – спитав мій знайомець, переставши хрумтіти шкоринкою паштету.

– Молодикові. Тому, що ото ви говорили. Що ховається разом з вами.

– A-a! – відказав зін, грубувато засміявшись.– Йому! А й справді. Але йому їдло ні до чого.

– А мені здалося, що якраз до чого,– зауважив я. Він облишив їсти і неабияк здивовано втупився в мене.

– Тобі здалося? Коли?

– Оце зараз.

– Де?

– Он там,– показав я рукою.– Він там сидів і дрімав, я ще подумав, що то ви.

Він схопив мене за комір і так бликнув очима, аж я злякався, чи не схоче він знову перерізати мені горло.

– І одягнений так, як ви, тільки в капелюсі,– пояснив я, весь тремтячи.– І… і…– я не знав, як це висловити по змозі делікатніше.– І напилок йому для тієї самої мети потрібен. Хіба ви не чули, як учора ввечері стріляли з гармати?

– Отже, таки справді стріляли! – промовив він ніби сам до себе.

– Дивно, як ви ще сумніваєтесь,– зауважив я,– бо ми навіть удома чули постріл, а це ж набагато далі, та ще й за дверима.

– Е, тут, розумієш, таке діло,– озвався він.– Коли ти сам-один серед цієї драговини і в голові у тебе порожньо і в шлунку, коли холод і голод тебе доймають, то ти всю ніч одно й чуєш – постріли та крики. І не тільки чуєш. Ти й бачиш, як солдати у червоних уніформах обступають тебе при світлі смолоскипів. Чуєш, як твій номер називають, як тебе гукають, чуєш, як їхні рушниці брязкотять, чуєш накази: «Приготуйсь! Цілься! Глядіть не випустіть!» І вже вони хапають тебе… Тільки ж усе це мана! Та я за ніч не одного, а цілу сотню цих ловецьких загонів перебачив – так і тупотять чоботиськами, чорти б їх побрали! А постріли! Та коли розвидніло, аж туман колихався від пострілів! Але цей чоловік,– досі він говорив, наче зовсім забувши про мою присутність,– ти що-небудь таке особливе помітив у його вигляді?

– У нього все лице в синцях,– сказав я, сам собі здивувавшись, що встиг звернути на це увагу.

– Може, отут? – вигукнув мій знайомець, безжально ляснувши себе долонею по лівій щоці.

– Атож, саме тут!

– А де він? – Рештки харчів мій знайомець заховав за пазуху в сіру куртку.– Покажи, куди він пішов. Я вистежу його не згірш від нишпорки. Це ще кляте залізяччя, натерло всю ногу! Дай-но сюди напилка, хлопче.

Я показав у той бік, де в тумані розтанув другий чоловік, і він на мить обернув туди погляд, але враз таки сів у густу мокру траву і, як шалений, став пиляти кайдани, байдужий і до мене, і до власної ноги, покритої саднами й свіжою кров'ю,– він такий був нещадний до ноги, немов вона теж була залізна. В мені знов прокинувся страх перед ним, коли він орудував напилком у такому лютому поспіху, та й ще ж я боявся, щоб удома не помітили, чого мене так довго нема. Я сказав йому, що мушу йти, але він не почув, тож я вирішив, що найкраще буде тихенько забратися. Побачив я його востаннє, коли оглянувся: схилившись над коліном, він запекло пиляв залізного обода й раз у раз кляв і його, і свою ногу. А почув я його востаннє, коли за хвильку зупинився в тумані і до мене долинуло, як він безугавно ширкає напилком.

Розділ 4

Я був певен, що в кухні мене перестріне поліцейський і зразу ж заарештує. Але там не тільки не було ніякого поліцейського, а й взагалі ще не розкрилося, що я вчинив крадіжку. Місіс Джо була заклопотана прибиранням домівки перед святом і Джо спровадила за двері якомога далі від совка для сміття, бо він мав звичку неодмінно перечепитись через це знаряддя, коли моя сестра ревно заходжувалась підмітати підлогу у своїх володіннях.

– А тебе куди чортяка носив? – привітала мене місіс Джо, коли ми вдвох із моїм сумлінням стали на порозі.

Я сказав, що ходив до церкви слухати колядки.

– А, ну це ще нічого,– змилостивилась моя сестра.– Бо від тебе й гіршого можна сподіватись.

Я подумки з нею погодився.

– Коли б я не ковалева жінка, не невільниця вічна (що одне й те саме), яка ніколи не може й фартуха скинути, я б теж пішла послухати колядок,– сказала місіс Джо.– Я дуже їх люблю, колядки, через те, мабуть, ніколи й не маю змоги послухати.

Побачивши, що совок відсторонився, Джо слідом за мною прошмигнув на кухню, а коли дружина зміряла його нищівним поглядом, примирливо потер рукою носа. Тільки-но вона відвернулась, він нишком схрестив обидва вказівні пальці і показав їх мені – так ми інформували один одного про те, що місіс Джо сердита. А що таким був звичайний її стан, ми з Джо іноді на цілі тижні уподібнювались до надгробних статуй рицарів-хрестоносців – тільки, на відміну від нас, вони лежали й мали схрещені ноги, а не вказівні пальці рук.

У цей день мав бути розкішний обід – солона свинина з городиною та дві фаршировані курки. Смачнющий пиріг був спечений ще вчора вранці (через це й не виявили досі, що зникла начинка), а пудинг саме пікся. З огляду на ці широкопланові готування до обіду сніданок було рішуче скасовано, «бо,– як заявила місіс Джо,– я не збираюсь ще й зранку вас годувати, та поїти, та прибирати за вами,– мені й без того роботи по зав'язку».

Отож обом нам уділили по шматку хліба, немов ми були загін вояків на марші, а не дорослий і хлопчак у себе вдома, і ми сором'язливо запили його розбавленим молоком з глечика на поличці. Місіс Джо тим часом повісила на вікна чистенькі фіранки, замінила над широким коминком квітчасту шлярку і відкрила доступ до святкової віталеньки по той бік сіней, куди в інші дні ніхто не заходив і де цілий рік усе непорушно лежало під холодним полиском сріблястого паперу, який сягав навіть чотирьох фаянсових собачок на полиці, як дві краплі води схожих одна на одну, кожна з чорним носиком та кошичком квітів у зубах. Місіс Джо була дуже охайна господиня, але мала рідкісний хист робити охайність ще обтяжливішою й неприємнішою, ніж сам бруд. Чистота – це, кажуть, майже святобливість, і деякі люди досягають тієї самої мети своєю побожністю.

Моя сестра, маючи повсякчас багато роботи, відвідувала церкву, так би мовити, посереднім чином, тобто за посередництвом Джо й мене. Джо у своїй робочій одежі виглядав статечним чоловіком, як і личить справжньому ковалеві. У святковому ж вбранні він скидався радше на виряджене опудало. Хоч би що він одягав на свято, воно здавалось не на нього шитим і взятим із чужого плеча, все йому тисло й муляло. Ось і цього дня, коли задзвонили до церкви й він вийшов з кімнати в усьому своєму святковому обладунку, вигляд у нього був такий нещасний, що й не сказати. Що ж до мене, то моя сестра, здається, була тієї думки, що я малолітній злочинець, і що таким я й на світ прийшов, і що поліційна акушерка передала їй мою особу з приписом прикладати до мене всю суворість закону. Вона завжди поводилася зі мною так, ніби я й народився всупереч здоровому глуздові, релігії та моральності і знехтувавши поради своїх найкращих друзів. Навіть коли мені замовляли новий костюм, кравцеві наказували шити його неодмінно в обтяжку, щоб він муляв мені з усіх боків.

Співчутливим ближнім, мабуть, аж серце стискалося, коли вони дивились, як ми з Джо простуємо до церкви. Але мої фізичні муки були нічим проти того, що я переживав у душі. Жах, який проймав мене щоразу, коли місіс Джо наближалась до комірчини чи виходила з кімнати, був такий взликий, що з ним могли зрівнятися лише докори мого власного сумління, коли я думав про те, що накоїв. Пригнічений цією потайною провиною, я запитував сам себе, чи спроможеться церква захистити мене від помсти отого лиховісного молодика, якщо я тут-таки привселюдно покаюся. Я гадав, що найслушніше буде мені підвестись і попросити у священика окремої розмови у ризнидці ту хвилину, коли він зачитає імена майбутніх шлюбних пар, заявивши перед цим: «Як хто має що-небудь проти, заявіть про це!» Якби тоді була просто неділя, а не різдво, я б, можливо, таки й вдався до цього крайнього заходу, чим немало здивував би наших нечисленних парафіян.

Того дня на обід до нас було запрошено гостей: містера Вопсла, псаломника, містера Габла, колісника з дружиною і дядька Памблечука (дядьком він доводився Джо, але місіс Джо привласнила його собі) – заможного торгівця зерном із сусіднього містечка, що роз'їжджав у власному візку. Обід мав розпочатись о пів на другу. Коли ми з Джо повернулись додому, стіл був уже накритий, місіс Джо по-святковому вбрана, парадні двері відімкнені (хоч під усяку іншу пору вони стояли замкнені) для входу гостей, одне слово, все було чудово. І про крадіжку ані слова.

Надійшла обідня година, не принісши мені ніякої полегкості, з'явились і гості. Містер Вопсл, з римським носом і широкою лискучою лисиною на скронях, мав басище, яким незмірно пишався; його знайомі вважали, що тільки дай йому волю – він і пастора переплюне. Містер Вопсл і сам визнавав, що, коли б церква була «відкрита», тобто коли б кожен охочий міг правити службу, його кар'єра на цій ниві була б забезпечена. Але що церква не була «відкрита», то він і лишався, як я вже казав, псаломником. Зате «амінь» він витягував просто громохко, а перед тим, як оголосити псалом,– неодмінно увесь перший вірш до кінця,– він оглядав зібрання, немов зауважуючи: «Щойно ви почули нашого приятеля з кафедри; ну, а як вам видасться цей голос?»

Я відчиняв гостям двері, вдаючи, ніби відчиняти саме ці двері для нас звичайнісінька річ: спершу містерові Вопслу, потім містерові й місіс Габл і нарешті дядькові Памблечуку (між іншим, називати його дядьком мені заборонялося під страхом найсуворішої покари).

– Місіс Джо,– заявив дядько Памблечук, опецькуватий, завжди захеканий чолов'яга середнього віку – рот у нього був, як у риби, на обличчі пригаслі вилуплені очі, а на голові наїжачене рудувате волосся, що надавало йому такого вигляду, наче його тільки-но душили і він ще не встиг відійти,– я приніс вам на честь свята… приніс вам, добродійко, пляшку хересу… і пляшку портвейну, добродійко.

Отак щоріздва він виголошував, наче бозна-яку новину, ті самі слова, коли приносив дві пляшки з вином, тримаючи їх, мов гімнастичні гантелі. І місіс Джо щоріздва відповідала, як-от і цього разу:

– Ох, дя-дечку Пам-бле-чук! Це так мило з вашого боку!

На що він кожного разу зауважував, як і нині:

– Та як же інакше, коли ви це заслужили! Як ви тут усі, ворушитесь? А як наш півпенсик? – Останнє слово стосувалося мене.

Обідали ми з такої нагоди в кухні, а до вітальні перебиралися споживати горіхи, апельсини та яблука; переміщення це вельми нагадувало перевдягання Джо з робочого вбрання у недільне. Сестра моя того дня була надзвичайно жвава, та й узагалі при місіс Габл вона ставала товариськішою, ніж звичайно. Місіс Габл я пригадую, як сухорляву кучерявисту жіночку в блакитній сукні, схильну вважати себе вічно молодою, оскільки вона була набагато молодшою від містера Габла в ту страшенно далеку пору, коли виходила за нього заміж. Містера Габла я пригадую, як міцного плечистого дідка, який приємно пах тирсою, сутулився й так широко розставляв ноги, що коли я малим, бувало, зустрічав його на вулиці, то в нього поміж ногами бачив усю нашу околицю.

У цій чесній компанії я почував би себе незатишно, навіть якби й не вчинив тієї крадіжки. Не тому, що мене стисли з обох боків і стіл впирався мені в груди, а Памблечуків лікоть в око, не тому, що мені наказано було мовчати (хоч я й не поривався говорити) або що я мусив удовольнитись самими курячими ніжками, з яких не було ніякого наїдку, або такими глухими закамарками окосту, якими за життя свиня не мала ні найменших підстав пишатись. На це б я й зовсім не зважав, якби гості дали мені спокій. Але їм неодмінно треба було чіпати мене. Вони раз у раз переводили розмову на мою особу, щоб хоч чимось, а таки шпигонути. Мені так допікали ті їхні словесні шпички, що я почувався, наче бідолашний бичок на арені іспанського цирку.

Тільки-но сіли за стіл, і почалося. Перед самою трапезою містер Вопсл продекламував вдячну молитву на театральний манір,– що, як я тепер бачу, виглядало так, немов це виступав заправлений благочестям покруч привида Гамлетового батька з Річардом Третім,[1]1
  Маються на увазі трагедії В. Шекспіра «Гамлет» і «Річард Третій».


[Закрыть] – завершивши її сподіванням, що ми будемо щиро вдячні творцеві. При цих словах сестра звернула на мене погляд і докірливо мовила:

– Чуєш? Будь вдячний.

– А надто, хлопче,– докинув містер Памблечук,– будь вдячний тим, хто виховав тебе власною рукою.

Місіс Габл похитала головою, докірливо втупилась у мене – мовляв, хіба що путяще з такого вийде? – і спитала:

– І чому всі діти такі невдячні?

Відгадати цю моральну загадку ніхто не спромігся, і тоді врешті категоричну відповідь дав містер Габл:

– Бо вони зроду зіпсуті.

Всі схвально притакнули на ці слова і подивились на мене якось особливо ущипливо й вороже.

Джо при гостях ще менше важив у домі, ніж без них (якщо тільки це було можливо). Але він щоразу по-своєму втішав мене й підтримував і за обідом давав по змозі більше підливи, коли вона взагалі водилася. Цього ж дня підливи було вдосталь, і Джо в цю хвилину линув її мені цілих півпінти.

Трохи пізніш, уже за обідом, містер Вопсл висловив критичну оцінку виголошеної в церкві проповіді, даючи наздогад, яку він виголосив би проповідь у тому малоймовірному випадку, якби церква була «відкрита». Ознайомивши присутніх з деякими тезами цієї своєї орації, він зазначив, що й тему сьогодні пастор вибрав невдалу, чого вже й зовсім не можна вибачити, бо тем безліч і вони «аж самі просяться».

– А й правда,– погодився з ним дядько Памблечук.– Оце точно сказано, сер! Теми для проповіді аж самі просяться, тільки зумій їм на хвіст солі насипати. Цього якраз і треба. Коли сільничка напохваті, тему шукати недовго.– Трохи подумавши, він додав: – Ось хоча б візьміть свинину. Чим не тема? Коли потрібна тема, гляньте на свинину!

– Правду кажете, сер. Ще й така повчальна для дітей,– озвався містер Вопсл – він тільки почав говорити, а я вже знав, що конче й мене сюди пришиють.

(– Ти слухай уважно! – на правах вставного слова суворо кинула мені сестра.)

Джо линув мені ще трохи підливи.

– Свиня,– провадив далі містер Вопсл своїм густим басом, спрямувавши виделку в бік моєї збентеженої особи, наче це він називав мене на ім’я,– свиня товаришила блудному синові. Ненажерливість свині наводиться дітям як приклад недостойної поведінки.– (Я в цю хвилину подумав про те, що він сам тільки-но розхвалював свинину, яка вона жирна та соковита.) – Що гідне осуду в свині, те ще більш гідне осуду в хлопчакові.

– Або дівчинці,– докинув містер Габл.

– Звичайно, в дівчинці також, містере Габл,– досить терпко погодився містер Вопсл,– але дівчинки серед присутніх я не бачу.

– До того ж подумай,– раптом наскочив на мене містер Памблечук,– як багато ти завдячуєш своїй долі. Якби ти вродився верескливим поросям…

– З нього й було верескливе порося, таке, що куди там! – переконано заявила моя сестра.

Джо додав мені ще трохи підливи.

– Так, але я маю на увазі чотириноге порося,– уточнив містер Памблечук.– Якби ти вродився поросям, хіба ж сидів би зараз отут? Та нізащо!..

– Хіба що в такому ось вигляді,– сказав містер Вопсл, киваючи на таріль серед столу.

– Але я, сер, не маю на увазі такого вигляду,– відрубав містер Памблечук, котрий дуже не любив, щоб його перебивали.– Я маю на увазі – чи сподобився б він честі перебувати в товаристві старших і кращих за нього людей, чи ж міг би він розвивати свій розум їхньою балачкою й купатися в розкошах? Я питаю: міг би чи ні? Ні, не міг би! То яка ж була б тоді твоя життєва стезя? – Він знов обернувся до мене.– Тебе продали б за певну кількість шилінгів згідно з ринковою ціною на даний продукт, і різник Данстейбл підняв би тебе з соломи, де б ти не лежав, узяв би під ліву пахву, а правою рукою одвернув би полу, дістаючи з кишені ножа, і чвиркнула б твоя кров, і настав би кінець твоєму життю. І ніхто б тебе не виховував власною рукою – на було б не віть натяку на це. Джо запропонував мені ще підливи, але я вже побоявся взяти.

– Стільки ж ви з ним натерпілися, пані,– співчутливо мовила місіс Габл до моєї сестри.

– Натерпілася? – луною повторила моя сестра.– Натерпілася? – І заходилась перелічувати всі ті незчисленні хвороби, в яких я завинив, усі ті напади безсоння, які я спричинив, усі ті дахи, з яких я падав, усі ті ями, в які я звалювався, всі ті ушкодження, яких я сам собі завдавав, усі ті випадки, коли вона благала у бога смерті для мене, а я вперто чіплявся за життя.

Мені здається, що римляни саме через свої носи так не терпіли один одного. Отож тому, мабуть, вони й стали таким неспокійним народом. У всякому разі, коли перелічувано мої провинності, римський ніс містера Вопсла до того дратував мене, що я ладен був так учепитися в нього, щоб власник його аж завив. Але все це були дрібниці порівняно з тією тривогою, що охопила мене, коли паузу, якою завершилась промова моєї сестри і під час якої (що я дошкульно відчував) присутні подивились на мене з обуренням і відразою, було нарешті порушено.

– І все-таки,– заявив містер Памблечук, вправно повертаючи товариство до тієї теми, від якої воно ухилилось,– свинина, коли належним чином її приготувати, розкішна річ, хіба ні?

– Може, вип'єте трошки бренді, дядечку? – сказала моя сестра.

О небо, зараз почнеться! Він помітить, що бренді розбавлене, скаже це вголос, і мені кінець! Я міцно вхопився обома руками за ніжку стола під скатертиною і став чекати свого присуду.

Моя сестра пішла по череп'яну пляшку, принесла її й налила з неї містерові Памблечуку: він тільки один і пив бренді. Поганець покрутив склянку в руках, підніс її вгору, подивився на світло, поставив на стіл – і все для того, щоб подовжити мої муки. А моя сестра й Джо тим часом швиденько прибирали зі столу, готуючи місце для пирога та пудинга.

Я не міг відвести очей від містера Памблечука. Затиснувши руками и ногами ніжку стола, я стежив, як цей недолюдок любовно обмацав склянку, підніс її, вдоволено посміхнувся, закинув голову назад і одним духом випив усе бренді. За мить після цього гості заціпеніли від жаху, коли він скочив на ноги, судомно крутнувся кілька разів у якомусь чудернацькому кашлючому танці й шаснув у двері; крізь вікно нам було видно, як він там дико підскакував, відпльовувався і кривлявся на всі боки, мов несповна розуму.

Я все не відпускав ніжки столу, тоді коли моя сестра й Джо кинулись на порятунок потерпілого. Не знаю як, але це я, безперечно, призвів його до смерті. Я був у такому моторошному стані, що мені навіть полегшало, коли його втягли назад до кухні і він, оглянувши всіх присутніх, наче це вони тут винні, гепнувся на стілець і видихнув одне-єдине фатальне слово:

– Дьоготь!

Виявляється, я долив у череп'яну пляшку з глечика дігтярної води! Трохи згодом, я знав, йому ще погіршає. Мої невидимі руки так стисли ніжку стола, аж я зрушив його з місця, немов той медіум.

– Дьоготь? – вражено повторила моя сестра.– Та як туди міг потрапити дьоготь?

Але дядько Памблечук, всесильний владар у цій кухні, нічого не хотів чути й слухати, а тільки велично відмахнувся рукою і попрохав гарячого джину. Моя сестра, що була підозріло задумалась, тепер швидко заходилася діставати й перемішувати все належне – джин, гарячу воду, цукор і лимонну шкоринку. Бодай на часину, а я був врятований. Я все не відпускав ніжку стола, але стискав її вже з почуттям ревної вдячності.

Поступово я настільки заспокоївся, що зміг витягти руки з-під столу й узятися за пудинг. Містер Памблечук теж узявся за пудинг. Усі інші також. Коли з пудингом покінчили, містер Памблечук під благодійним впливом гарячого джину знову підбадьорився. У мене вже виникла надія, що на сьогодні пронесе, аж це моя сестра обернулась до Джо:

– Подай чисті тарілки, ті, що холодні.

Я з новою силою стис ніжку стола й припав до неї грудьми, немов до найкращої подруги й товаришки дитячих моїх літ. Я знав, до чого йдеться, і відчув, що тепер уже пропав безповоротно.

– А на закуску,– сказала сестра, наділяючи гостей найлюб'язнішим своїм усміхом,– на закуску ви повинні покуштувати щось на диво смачненьке й витончене, це дарунок містера Памблечука.

Еге ж, покуштують вони! Дзуськи!

– Я вам скажу, що це,– додала моя сестра, підводячись.– Це паштет, пресмачний паштет зі свининки!

За столом прокотилося вдоволене мурмотіння. Дядько Памблечук, свідомий того, що цілком заслужив вдячність ближніх, промовив – досить навіть весело, коли врахувати всі обставини:

– Що ж, місіс Джо, ми не відмовимося. Ану-но давайте його сюди.

Моя сестра пішла по паштет. Я чув, як вона наблизилась до комірчини. Бачив, як містер Памблечук уже тримав у руці ножа. Бачив, як новий приплив апетиту роздимав римські ніздрі містера Вопсла. Чув, як містер Габл прорік, що «хоч би чим ти підживився, а закусити шматочком пресмачного свинячого паштету ніколи не завадить», і чув, як Джо сказав: «Тобі теж припаде, Піпе». І я й досі не певен, чи тільки подумки закричав тоді, пройнятий жахом, чи й уголос. Я відчув, що далі терпіти несила, що треба рятуватися втечею. Випустивши з рук ніжку стола, я рвонувся бігти, мов очманілий.

Але добіг я тільки до порогу, бо в дверях наскочив на цілий загін солдатів з рушницями; один з них простяг до мене наручники й сказав:

– Ось ти й попався, голубчику!