Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Тридцять перший

Ми знову вибралися провідати дітлахів. Цього разу тільки я і Болек. Без Юльки, котра зачинилась у телезалі й переживає якусь любовну пригоду.

– А ти не намагався її розпитати?

– Нічого не вийшло. Через дві хвилини вона сказала, щоб я дурно не мучився, бо вона знає ці психологічні підходи. І нічого не розповість, поки сама в усьому не розбереться.

– Тобто ми довідаємося про це восени, – буркнув Болек. – Але якщо вона так вирішила, нічого не вдієш.

– У принципі я реагую так само, – зізналась я. – Після розриву з хлопцем завжди мусила відплакати його в шафі. Проаналізувати минуле, спалити старі фотки і тільки тоді зізнатись Ані. Рідше татові.

– Розриви жахливі. Яке щастя, що я от уже п’ять років не переживав жодного. І, мабуть, уже не переживу.

– Трохи оптимізму, дорогий колего Болек. – 3 бічного коридора вигулькнула опасиста постать Рисека Грейпфрута.

– Легко сказати.

– Взяти, приміром, мене. Я зовсім не маю приводу для сміху, а тільки погляньте на мою фізію.

Ну так, Мойсей, котрий саме нагледів на овиді землю обітовану.

– У тебе і справді проблеми, Рисеку? – допитувався Болек.

– Ціла купа, мої любі. Наші борги перевищили чотириста тисяч злотих. Окрім того, Крися, моя колишня, шокувала мене нині вранці інформацією про те, що вона переїжджає. І це через п’ять років після розлучення.

– А що сталося, чому вона від тебе йде?

– Бо її новий чаювальник спекався дружини. По кількох скандалах вона нарешті переїхала до свого коханця і заразом батька їхньої найменшої дитини. Тож Крися може перебратися до гніздечка свого чаювальника. Вона лякала мене цим п’ять років.

– А ти?

– Ніби я повинен змиритись. Але не знаю, як переживу цю розлуку. Нишком сподіваюся, що дружина чаювальника таки повернеться. Бо той жевжик, із котрим вона має дитину, вже не раз натягав їй носа і за тиждень відправляв до чоловіка.

Болек криво всміхнувся.

– Подружня ідилія.

– Ну, а до того ж мене хвилину тому відвідали брати Зефірина. Приставили ніж до пуза і сказали, що якщо Зефірин не виживе, то я теж ляжу в труну.

– Ну то й халепа.

– Я їх навіть розумію. В тих Квятковських надзвичайно сильні родинні зв’язки, як це буває в циганів. А попередній директор ставився до Зефірина не найкращим чином. Тож картина мене в труні цілком реальна. Але знаєте що, мої любі? Саме в такі хвилини я найбільше ціную життя.

СЕРПЕНЬ

Перше

Дощове пополудня

– Ти закінчила?

Я кивнула.

– То зайди до Рисека, він хоче з тобою поговорити.

– Він таки переоцінив свої поклади оптимізму?

– Може, знову має проблеми з сином, – замислився Болек. – Якось він скаржився, що коли повертається з батьківських зборів, його малий врубає Казикову «Любіть своїх дітей». Після двох хвилин цього волання про злочинців, які виросли з катованих батьками дітей, Рисек уже не має відваги навіть підвищити голос і схаменути цього шмаркача.

– А я завжди розповідала татові про «двійки», коли він переглядав «Новини». Тоді він дивився на мене, як на набридливого комара, й буркотів, що ми поговоримо потім. А потім був «Пегас» або «Клуб мандрівників».

– А я не одержував «двійок». А коли хапав якусь там «трійку» з плюсом, батько втішав мене тим, що багато рок-зірок мали значно гірші оцінки. І радив мені не перейматися, бо, коли я стану славетним басистом, нікого не буде обходити моя «трійка» з історії. Добре, ходи вже, Ягодо, до того Рисека, бо я і сам починаю хвилюватися.

– Прошу, прошу. Тобі не заважатиме, якщо я в ході бесіди буду підкріплятися? – Рисек прочинив шухляду письмового стола (стиль ранній реал-соціалізм) і зашарудів обгортковим папером. – До обіду ще дві години, а мій шлунок уже божеволіє.

– Їжте собі на здоров’я. Я й сама маю напади голоду, особливо під час дієти.

– Зовсім, як я. Я саме впродовж трьох днів намагаюся споживати не більше як тисячу шістсот калорій – і прошу дуже, – він вивільнив із обгортки кільце домашньої, добряче прокопченої ковбаси й заходився краяти її на кружальця одноразовим пластмасовим ножем.

– А ви не пробували дієту Квасьнєвського?

– Ніяких «ви», просто Рисек, дорога Ягодо. Я подав би тобі руку, але вона вимащена в цій ковбасі. А стосовно тієї дієти, то… – обірвав він, щоби вкинути до рота чергове кружальце.

– Може б, ви… тобто… ти, може, тебе, Рисеку, вона б і влаштувала, бо містить великі кількості жиру й м’яса.

– Знаю, я пробував, і, на жаль, вона мене не влаштовує, бо я ласий до солодощів. Без ковбаси ще можу обійтися, – він облизав ножик, – без смальцю теж, але без шарлотки моєї колишньої просто пропаду. Я навіть узяв у неї вчора рецепт і попросив, щоб вона мене навчила, поки переїде до свого чаювальника. – Він проковтнув наступне кружальце й зиркнув на годинник. – Добре отак балакати про ковбаси й шарлотки, але час перейти до справи. Що б ти сказала, Ягідко, якби я запропонував тобі роботу?

– Роботу? – Я голосно глитнула слину. – А Юзек? Адже він уже не п’є.

– За кермом ти тільки марнуєш своє життя, дівчино. Я радше збирався запропонувати тобі стати нашим психологом.

– Нашим, тобто чиїм? Твоїм?

– Чому 6 і ні? Я не боюся длубання в душі. Мені навіть придалося б закінчити те, що ми почали з доктором Морквиною. Він поїхав так несподівано і залишив усе в розкопах.

– Якась серйозна проблема?

– Ні, просто я маю фобію до ванни.

– Отак на голому місці?

– Причина є. Не така вже й велика, бо налічує тільки метр п’ятдесят три сантиметри. Але дуже вже обтяжлива.

– Болек говорив мені про твого сина.

– Ну власне. І через нього я боюся залазити до ванни. Бо досить мені, Ягодо, зануритись у піну, як той спритник одразу вмикає пісеньку про катованих батьками дітей. А потім заявляє, що знову одержав «одиницю». Кілька разів я мало не втопився, так він мене заскочив. Головне та музика, що волає на піввулиці.

– Ну то я й не дивуюся, що ти маєш фобію до ванни.

– Дійшло до того, що я беру лише душ, – скаржився Рисек, нервово відкорковуючи бляшанку кільок у томатному соусі. – І то о якійсь дикій годині: перша ночі, четверта ранку.

– Не завадило б над цим попрацювати. – «Ого! В мені вже ввімкнулася кнопка „Психологічна допомога“».

– І попрацюємо, Ягідко, обіцяю тобі, але тільки під час відпустки, коли я переживу госпіталізацію Зефірина. Тоді я віддам тобі своє нутро і всю решту, щоб ти досхочу в ньому копирсалася. А наразі ти вислуховувала б пацієнтів із поліклініки та лікарні. Люди страшенно цього потребують. А ти, здається, полюбляєш слухати звіряння.

– Справді, от тільки…

– Болек казав, що ти просиджуєш у них кілька годин на день.

– О Боже, тоді я більше не буду.

– Не треба робити такі налякані очі, Ягодо. Це був комплімент. Ком-плі-мент. Болек хвалився, що ти забездурно сидиш і всіх вислуховуєш замість таляпати ногами в Зеленці. Тож я подумав, що ти могла б робити це за гроші.

– Я й сама не знаю, – відповіла я, нервово гризучи олівець. – Ви маєте такі заборгованості…

– Як і вісімдесят відсотків лікарень у цій державі. Однією ставкою менше чи більше нічого не змінить. Поза тим, Ягодо, частину грошей я докладав би тобі зі своєї зарплати, як колись Морквині.

– Але чому?! – вразилась я.

– Бо я знаю, що воно того варте, – він швидко глипнув на мене. І зразу переключився на відкорковану бляшанку. – Я можу піти на такий ризик.

Проблема в тому, чи можу це я. Сама думка про те, що я отримую щось від незнайомої людини, пробуджує в мені рефлекс утечі на інший континент.

– Принаймні пообіцяй мені, що спробуєш. Один місяць, Ягодо, добре? Ну то я страшенно тішуся, що ми домовилися. – Він подав мені руку, а я почула себе так, як багато років тому, коли одержала незаслужену «п’ятірку».

Незаслужена «п’ятірка»

Увійти до аудиторії, всміхнутися, витягти білет. Короткі роздуми. Після чотирьох речень я виявила, що екзаменатор вписує мені до заліковки «п’ятірку». З переляку почала затинатися.

– Не варто так переживати, пані Ягодо. Адже я бачу, що ви знаєте, а мене вже нудить на самий звук прізвища Юнг. – Він закрив заліковку. – Ну то бажаю вам вдалої сесії і до побачення за рік, на виховній психології.

Я вийшла, сповнена почуття провини.

– Я не люблю нічого одержувати надурняк, – пояснила я Моніці.

– Ягодо, подивися на це інакше. За тиждень докори сумління розвіються, а «п’ятірка» в заліковці залишиться. Враховуються конкретні речі, а не емоції.

Відтоді минуло десять років. Хоч би скільки разів я розгортала заліковку й дивилася на оцінку з розвивальної психології, серце підступало мені до горла.

Друге

– Я мушу погодитися на цю роботу?

– Мусиш, – порадила мені Аня, ледь притомна від недосипання. – Ягодо, а ти не могла б вирішувати такі проблеми трохи пізніше? Наприклад, о сьомій ранку?

– Чому ти вважаєш, що я мушу? – не вгавала я.

– Бо ти любиш слухати. Бо інші тобі звіряються. Бо ти вмієш дотримуватися кілометрової дистанції, тобто не ризикуєш, що станеш жити чужими справами. Ну і тому, що ти, Ягодо, дуже любиш бути потрібною й корисною.

– Бути потрібним, – замислилася Малина, – це, мабуть, одна з найважливіших речей в житті людини. Саме тому мені спало на думку, що моя хандра великою мірою виникає тому, що я нікому не потрібна.

– Нікому? – здивувалась я.

– Ну так, Ягодо. Мама перейнята схилянням свого нареченого до шлюбу. Брат – це молодий кіт, і в розмовах із ним я завжди мушу зводити все до MTV або комп’ютерних ігор, інакше він нудиться і через п’ять секунд починає позіхати. В універі секретарок цікавить тільки те, чи маю я повне навантаження. Бо якщо ні, то мені негайно треба докинути кілька пар.

– Але науковий керівник напевно цікавиться твоїм поступом у роботі?

– Значно менше, ніж ворожбою моєї бабусі. Знаєш, як виглядає типовий семінар?

Типовий семінар

– Вітаю шановних колег аспірантів. Перепрошую за невеличке спізнення, але знову були пробки. Я мушу поміняти машину, бо мій «ламборджіні дияволо» кепсько дає раду на довгих дистанціях.

– Нічого страшного, пане професор, – згідливим хором відповідають колеги аспіранти. – А як там було на заняттях для ВІП-осіб?

– Чудово, чудово, – з усміхом відповідає керівник, поплескуючи гаманець, який розпирає кишеню піджака. – Наступного місяця проводжу чергове. Банкіри, самі жирні риби. Поважна справа. Я хотів був уже відмовитись…

– Але чому? – дивується група.

– Бо термін не найліпший, скоро сесія. Але потім подумав, що мушу-таки погодитись, у турботі про задовільний рівень освіти наших банківських кадрів.

– І слушно, пане професор.

– Є і кілька інших причин. – Він знову поплескав себе по кишені. – Поза тим, це прекрасна нагода, щоб дати шанс комусь із вас, любі колеги аспіранти. Саме так. Шанс провести за мене надзвичайно цікаві заняття з «Теорії маніпуляції малими групами». Кому ж довірити це надзвичайно відповідальне завдання? – Він окинув нас допитливим поглядом з-понад позолочених окулярів. – Може, аспірант Рисак? Гадаю, що можу вам довіряти, колего.

– Я постараюся… тобто… е-е-е-е… зроблю все, щоб гідно заступити… – белькоче аспірант Рисак, зворушений отриманою місією.

– І у вас усе вийде, не бійтеся, колего. Лише трохи віри в себе.

– А якісь матеріали, вказівки… е-е-е-е… якби ви, пане професор…

– Колего… – присаджує його науковий керівник і тут-таки переходить до наступної справи, обговорювання якої відбирає в нього наступні п’ятнадцять хвилин: організація занять. – Через два місяці ми припинимо наші заняття, бо я змушений виїхати в коротку відпустку. Сейшели…

– Часом треба й відпочити, пане професор.

– Треба, що ж поробиш. Людина – це не машина. Мусить віддихатися, побігати босоніж по піску. Послухати пошум моря. А щодо моря, то я одержав із деканату інформацію про те, що й ви, любі мої колеги, можете потурбуватися про свою кондицію. Від лютого можна купувати абонементи в басейн. Щоправда, «Корона» – це вам не Аквапарк, але якщо людина хоче, то може тренуватися скрізь, навіть у ванні.

– Ми купимо, пане професор.

– Я тішуся, що маю такий спортивний колектив. Тож, як я вже казав, через два місяці я виїжджаю. А до речі! Дуже важлива справа…

Уся група сконцентровує увагу й наставляє вуха.

– До вас, Малинко, товаришко аспірантко. Мені потрібна консультація вашої бабусі. Може бути телефонна.

– Ми узгоджуємо деталі зустрічі з моєю бабусею. Потім теревенимо про найновіші реклами «мобілок». Час збігає і йдеться про те, щоб якось відмучитися наступні сорок хвилин. Відбубнити й повернутися до мрій про Кариби. Тож ти й сама бачиш. Якщо керівник і потребує чогось, окрім чистого пляжу, – це лише оптимістичної ворожби моєї бабусі.

– А що з подругами?

– Я помітила в них прояви нудьги. Ніхто не любить слухати роками ті самі мелодії.

Я люблю.

– А хлопець? У тебе хтось є? – обережно запитала я.

– Є, але… – Вона закусила нижню губу.

– Криза?

– І сама не знаю. Останнім часом я виписала на аркушику все, що я в ньому ціную, а що хотіла б змінити. Знаєш, домашнє завдання на канікули із самовдосконалення. Написала це все, вклала до червоного конверта і після кіно кажу йому, щоб прочитав, обдумав і відреагував.

– А він?

– Спочатку зблід і питає, чи я випадково не хочу з ним розірвати. Бо якщо так, то краще, щоб я сказала йому це напрямки. «Це тільки глибокий аналіз нашого зв’язку. Його сильних і слабких сторін, – пояснила я. – Прочитай до суботи і скажи, що ти про це думаєш». Він пообіцяв, що спробує, але трохи боїться того, що я там понаписувала.

– І що?

– Настала субота. Я провідала його і бачу, що лист лежить у тому ж самому місці, що і п’ять днів тому: на поличці біля принтера. У запечатаному конверті. Виявилося, що Емек забув його розпечатати. Він просто про нього забув.

– Часом ми викидаємо щось із пам’яті через надто сильний стрес.

Я, приміром, хоч убий, не можу пригадати ім’я та прізвище свого першого платонічного кохання. Знаю, що він мав темне волосся до плечей, порозтягуваний светр і вічно розстроєну гітару. Що любив собак і не виносив розлук, так само як і я. От тільки не пам’ятаю, як його звали.

– Ну, може, і так, – неохоче визнала мою правоту Малина. – Що так чи йнак не змінює того факту, що майже ніхто на світі аніскільки мене не потребує.

– А хіба не важливіше, що ти сама себе любиш і потребуєш?

– Знаєш, що, Ягодо? Я весь час це чую: «Полюби себе», «Постав на себе», «Розраховуй на себе», «Передусім ТИ». Усі навчають нас, як стати егоїстом.

– У доброму розумінні цього слова.

– Звісно, що в найкращому, – глумливо запевнила вона. – Проблема в тому, що ми, люди, не є самодостатніми. Ми завжди будемо потребувати інших.

– Але…

– Тоді доведи мені, що це не так.

Третє

Ми розмовляємо про самодостатнє життя.

– Це неможливо, – коротко оцінив Болек. – Я це знаю, бо пробую так жити вже багато років.

– Я так собі гадаю, – втрутилась Юлька, – що колись люди трималися гуртом, аби вижити. Батько з дядьком полювали. Тітка обтинала гривки, щоб вони не заслоняли очі. Мати пекла стейк із мамонта. Кузинка оздоблювала печеру мальовидлами мустангів. Кузен гострив вістря для стріл. Дідусь оповідав казки про динозаврів. А бабуся навчала, що негарно длубатися кісткою в зубах. Ну а тепер? Полювання можна залагодити за годину в найближчому магазині самообслуговування. Їдло нам готують прилади. Волосся стриже перукар.

– А казки розповідають політики, – закінчив Болек.

– Якщо все можна замовити чи приготувати за допомогою машин, то заради чого нам близькі люди?

– Як це заради чого, Юлько? – здивувався Мацек. – Заради щастя.

Четверте

– Я вже кілька тижнів відчуваю себе так, начеб ходила в затісних, свіжовипраних вельветах, – заявила мені Малина, сідаючи трохи ближче, ніж завжди. – Важко про щось думати, коли все тебе дратує й нервує.

– Зневіра?

– Власне. Часом з мене всього цього досить. І я благаю про допомогу. Тільки не розповідай мені про магічну роль олівця у створенні гарного самопочуття.

– Чого?

Була і справді така казка «Зачаклований олівець», але мова, певно, не про нього.

– Ти ніколи не чула про дослідження «Вплив олівця на рівень задоволення»? Я знаю від подруги, теж психолога.

– Напевно, я прогуляла якусь пару. Але охоче дізнаюсь, як саме олівець допомагає ощасливлювати людей.

Магічна роль олівця

Коли до психологів зголосилися люди, готові підтримати американську науку й заробити свої двадцять баксів, ті піддали їх такому експерименту. Спершу розділили на дві групи. Відтак показали всім ту саму дурнувату комедію й попросили її оцінити. Цікаві задали б питання: а чим розрізнялись обидві групи? Відповідь звучить так: способом тримання олівця під час перегляду. Перша група мусила тримати його в зубах. Друга – самими губами, без допомоги зубів. Як виявилося, ця маленька різниця значно впливала на оцінку фільму. Ті, кого змусили до тимчасової усмішки (олівець у зубах), визнали фільм за кумедніший, ніж ті, кого олівець змусив скорчити мавпячий писок. Звідси висновок: якщо ти частіше всміхатимешся, то станеш щасливою людиною. Отак просто.

– І саме на такі експерименти американські науковці одержують нечувані гранти. А я не можу вижебрати в універі тисячу злотих на пристойне анкетування.

П’яте

– Слухай, Ягодо, я більше не винесу цього щебетання.

Альдона ввірвалася до телезали в середині сеансу з Маріушем від лимонів.

– То, може, я сьогодні піду раніше? – виструнчився Маріуш.

– Альдона зачекає, – з натиском сказала я. – А ми спробуємо закінчити розмову.

– Але я вже забув, що хотів сказати, – зізнався він. – Я і справді волію перенести це на інший час.

Не буду змушувати чолов’ягу сидіти до кінця сеансу, якщо за кілометр видко, що він труситься зі страху. Він пообіцяв зателефонувати, стукнув підборами і втік. Я запросила Альдону у фотель.

– Я більше цього не винесу, – повторила вона. – Ти мусиш сказати Войтекові все, що про це думаєш.

– Тобто що?

– Що він не повинен занедбувати дружину й дітей. Що треба скосити траву й закінчити викладати плитку в горішній лазничці. Що він повинен до мене повернутись і край!

– Що ще?

– Наразі тільки це. Зараз я його покличу, і ви щиро собі порозмовляєте.

Щиро й від чистого серця, з урахуванням усіх побажань Альдони.

– А він тут? – здивувалась я.

– Чекає на вулиці. Трохи напуджений. Ну ти ж розумієш, який це сором для здорового чоловіка ходити до психолога. Я ледве його намовила. Але трохи порипіла, і він здався.

– То запроси його сюди.

Десять хвилин опісля я сиділа навпроти худорлявого чоловіка з пожовклою втомленою шкірою.

– Здається, ви любите спілкуватися в чаті, – почала я.

– Через «аську», – спростував він. – Але люблю. Навіть дуже.

Хіба не ліпше розмовляти з людьми безпосередньо, а не за допомогою машин? Я хотіла задати йому таке питання, але яке я маю право вирішувати, котра з двох розмов краща, вартісніша чи щиріша?

– А що вам дають ті розмови?

– Не знаю. Може, трохи спокою й порозуміння. Може, саме вони дозволяють мені вижити в усьому цьому.

– Тобто в подружньому житті?

– В усьому, – зітхнув він. – Власне, я повинен бути щасливим. Маю двійко дітей, сильну хазяйновиту дружину, посадив три ялинки за будинком, завершуємо будуватись. І все це до сороківки. А все ж таки… – Він замовк, а я не озивалася, дозволяючи йому сконцентрувати думки. – Розумієте, під час чергувань у комісаріаті я прочитав «Алхіміка». І там написано, що людина мусить слухатися свого серця, бо тільки воно скаже їй правду. Скаже, де шукати свій скарб.

– Сенс життя?

– Власне. Але що робити людині, котра вже встигла пустити коріння, перш ніж дізналася, що її скарб заховано десь-інде? Адже я не покину родину. Я не можу!

– Пане Войтек, не знаю, чи це вам допоможе, але людям часто здається, що вони не там, де хотіли б бути. І що вони повинні шукати скарб за сімома горами. Або за сусідською хвірткою.

– Або в Інтернеті, – додав він і мляво всміхнувся.

– Є навіть така теорія щастя, яка стверджує, що після тридцяти ми маємо бажання робити те, що не вдалося спробувати раніш. І ми набуваємо досвіду, пробуємо. Працеголіки кидають свою фірму, вирушають у самотню подорож на яхті довкола світу. Зразкові домогосподарки обертаються на барних метеликів, а рокери, котрі досі безтурботно сіяли свої гени по цілому світі, на якнайтурботливіших батьків.

– І вони щасливі?

– Деколи. Але частіше доходять висновку, що повнота досвіду не означає повноти щастя.

Шосте

– Важкий випадок, еге ж? – кинула Юлька, краючи овочі для салату.

– Можна назвати це синдромом нездійснених мрій. Поширена проблема в наш час. Чоловік Альдони не є кимось винятковим.

– Цікаво, – втрутився Болек. – Несповнені мрії в добу, коли майже все можна купити в найближчому гіпермаркеті. Або на ринку.

– А з іншого боку, не всі мрії варто реалізовувати, бо вони втрачають цінність і чар. Я, наприклад, хотіла їздити верхи.

– І що? – пожвавився Мацек.

– Усе закінчилося після відвідин спеціалізованої крамниці.

Спеціалізована крамниця

Попід стіною рівненькі ряди сідел. На поличках штиблети, каски й шоломи. Праворуч скребниці, попони й вуздечки. А за лядою власниця, вусата шатенка зі статурою ротмістра й лицем чистокровного англійського коня.

– Слухаю! – запропонувала вона свої послуги, стаючи струнко.

– Я хотіла б купити якісь запобіжники для литок із…

– Чапси, – виправила вона мене. – Розмір ноги?

– Двадцять третій.

Вона нахмурила брови. Очевидно, я дала неправильну відповідь.

– Інакше кажучи, тридцять сьомий, – виправилась я дещо тремтячим голосом.

– Я мала на увазі об’єм литки.

– Литки… Ну, приблизно тридцять два сантиметри… чи, може, тридцять три, – гадала я, дивлячись на свої ноги.

– Мені так не здається. Я сказала б, тридцять п’ять. – Замашистим рухом вона вхопила з полиці сірі чапси. – Ці будуть впору. Прошу поміряти.

Я виконала наказ. Тремтячими пальцями застебнула липучки.

– Трохи завеликі, але на джинси будуть о’кей.

– Ви їздите в джинсах? Ха-ха-ха, – заіржала вона. – Добре! Певно, ще й у тих шкарбанах, – тицьнула вона пальцем у мої «адідаси».

– Наразі так… – пробелькотіла я. – Бо, властиво, цей… я мала тільки одне заняття і поступово обзаводжуся відповідним реманентом.

– Тобто?

– Ну… е-е-е-е… В мене вже є лопатка і скребниця, – похвалилась я.

– А шолом?

– На це перше заняття я одягла зимову шапочку.

– Бажаю вам відваги.

– Це була товста шапка. Штибу вушанки, – почала пояснювати я.

– Ну що ж, якщо людина не дбає про власні мізки, їй і справді нема про що турбуватися, – підсумувала пані ротмістр, енергійно потираючи вуса. – То що з тими чапсами? Вам їх запакувати?

– І це була твоя помилка, – сказав Болек. – Якщо ти хочеш чогось навчитися, не починай від відвідування спеціалізованої крамниці. Вона зможе відштовхнути будь-якого початківця.