Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Двадцять перше

Куди має подітися розгублений психолог, котрий абсолютно не знає, що вчинити зі своїм життям?

– Він повинен вибратися до ворожки, так само як і розгублений лікар, – з усміхом прирік Болек. – Розумієш, мені подобається одна дівчина. Ми трохи знайомі, але тільки зараз між нами пробігла іскра. Ну і я не знаю, що робити, бо вона значно молодша.

– Я скажу тобі без ворожки, Болеку. Ризикни.

– Легко сказати, – скинувся він. – А на практиці страшенно важко зробити перший, другий і третій кроки. Ця клята непевність, чи маємо ми якийсь шанс. Чи варто старатись. І коли зупинитися, щоб не заслужити на ім’я стерв’ятника кохання. Тому я іду до моєї улюбленої, перевіреної ворожки. Виберешся зі мною?

– Виявляється, що це і моя улюблена ворожка, – шепнула я, впізнаючи будинок і сходову клітку. – А чи перевірена…

– Довідаємося за хвилю, – сказав Болек, натискаючи латунний дзвінок у формі черепашки великого равлика. – Незлецькі двері, правда?

– Як і все інше. Аж дивно, що Баз Лугрмен не взяв її сценографом до своїх фільмів.

– Ой, мій улюблений лікар! – зраділа ворожка, побачивши Болека.

– Не рахуючи славетного лікаря Квіна, – з усміхом відповів Болек. – А це моя…

– Впізнаю, впізнаю, дівчина з шоколадками. І як? Ти вже повикидала фантики?

– Ні, бо боюся позбутися не тих, що треба.

– Заходьте, заходьте, поговоримо про фантики, шоколадки й роздоріжжя, але спочатку маленьке прохання…

– Рецепт?

Ворожка притакнула, торкаючись рукою пов’язки на лівому вусі.

– Що сталося з вашим вухом?

– Катастрофа. Під час лікування свічками «Індіан Гопі». Знаєте, мої любі, таке лікування помагає від десятків хвороб. Від нежиті, від шуму у вухах, від мігрені. Навіть ліпше, ніж свята Кінга.

– Так само як піхтова олія та кілька інших винаходів. І що ж ви робили з тією свічкою?

– Підпалила, як і написано в інструкції. Другий кінець застромила до вуха і спокійно собі чекаю. Думала, мої любі, що вона горить поволеньки, як звичайна воскова свічка. А тут вогонь вибухнув чи не до люстри, і поки я це помітила, мені підсмажився шматок вуха. А про волосся я вже й не згадую.

– Подивимося на те обвуглене вухо. – Болек повільно розгортав бинт. – Непогано. Чудово гоїться, я сказав би, як на молодому собаці.

– А бачите, мій дорогенький, – втішилася ворожка. – Бо я смарувала це місце мастю від монахів-боніфратів. Тобто не всі такі винаходи безнадійні, правда?

– Але з тими свічками я не радив би подальші експерименти, – суворо мовив Болек, виписуючи рецепт. – Шкода вух та й волосся теж. Воно таке доглянуте.

– Ох, мій Антоній теж його хвалить, – розчулилася вона.

– А до речі, що там у нього?

– Не нарікає, – ворожка лагідно поплескала по мідному флакону, оздобленому штучною живокостю. – Він має звідси чудовий краєвид на лісок. Телевізор теж може пооглядати, щоправда, рідко, бо я майже його не вмикаю.

– Заощаджуєте?

– Так, нерви та вуха. От тільки думаю, що виросте на такому місиві з перцю, лайок і стрілянини. А все це споживають малі з дитсадка.

– Телевізор не має аж такого впливу, – потішив її Болек. – Адже нинішні боси злодійського світу виховувалися в країні злагоди. Рекс, бджілка Майя, Вінні-Пух.

– Ну і Румцайс, – згадала я. – А також розбійник Яносік.

– Що багато пояснює, – підсумувала ворожка. – Так чи йнак, Антоній забагато не пооглядає.

– А родина вже знає?

– А навіщо їй знати? Геня, тобто Гелена, моя донька, любить стерильну чистоту. Вона вже марудила б, що я накопичую поживу для тарганів. А онука панічно боїться духів. Не хочу її відлякувати, а надто тому, що вона останім часом часто тут ночує. Дивна справа з тією моєю онукою.

– Вона теж вдається до якоїсь терапії?

– Ні, але ніколи так часто мене не провідувала. А тепер приїжджає щотижня. Клацає з мене сотні фотознімків. Записує мої спогади. Вимордовує питаннями про минуле. Може, хтось налякав її, що я скоро помру?

– І хто це міг би бути? – здивувався Болек.

– Може, якась інша ворожка. Сам знаєш, мій дорогенький, що є такі вар’ятки. Не досить, що брешуть, так іще й відбирають у людини надію. А це деколи гірше, ніж смерть.

– А ви цікавилися, звідки така поведінка? – запитала я.

– Цікавилась, але вона наче зшила вуста. Ого, про вовка промовка, а вовк до хати. Три короткі, три довгі, три короткі, – вона побігла відчиняти.

– Привіт, бабусю, я забігла тільки на годинку, бо хочу ще заглянути до мами.

– Летиш як на пожежу! А я маю гостей, онученько.

– Ну то я зачекаю, поки ти поворожиш, і потім побалакаємо. Ягодо???

– Малино!

– Я шукала тебе на «швидкій», але мені сказали, що ти померла з туги!

– Я нічого не казав, – запротестував Болек. – Напевно, робота Мацека. Це такий накачаний тобі сказав?

– І лискучий від олії, з очима кольору волошок. Ти знаєш, Ягодо, як мені було сумно?

Це приємно чути. А ще приємніше бачити вираз радісного ошелешення на чиємусь обличчі.

– Тоді чому ти зникла на два тижні?

– Бо поїхала з подругою до Греції. Дуже спонтанно, Ягодо. І повернулася тільки тиждень тому. Але класно, що ти тут. Я маю стільки тобі розповісти.

– Спочатку обов’язок, а потім приємність, – нагадала нам ворожка, спритно тасуючи витерті карти. – То, може, Болек перший? Я маю передчуття, що це буде недовга ворожба.

– Ти хочеш, аби ми вийшли?

– Ні, залиштеся. Ти, Ягодо, вже знаєш у загальних рисах про мою справу, а Малина і так про все здогадається, як воно буває з ельфами.

– Тож розклади, мій дорогенький, на три купки.

Болек розклав легко тремтячою рукою.

– Що в нас тут є… Самі гарні карти, червоно, як колись на Перше травня. Нова робота від весни.

– Може, я нарешті одержу якусь спеціалізацію…

– Неодмінно, мій любий. Але хвилинку, хвилинку. Тут є якась шатенка. Трохи молодша.

– Вона любить експериментувати, – додала Малина, зиркаючи в карти. – А її батько перебуває за кордоном. І весь час у постійному русі. То тут, то там. Як маятник.

– Він кондуктор, – пояснив Болек, нервово потираючи почервоніле вухо. – І справді мешкає за кордоном. Чи щось із того вийде?

– Не дуже, – ворожка покрутила головою. – Виглядає на те, що…

– Шкода, – спохмурнів Болек. – Я нишком тішився ілюзіями, що таки маю шанс.

– Дай мені закінчити, мій дорогенький. Ти його маєш. А я думаю про того, що так мотається туди-сюди.

– Про її батька?

– Він уже не повернеться. Схоже, що має там усе, чого потребує для щастя.

– Тобто каністру самогону, веселих дівчаток у шубках із нутрії і друзяк із балалайкою, – закінчила Малина.

– А що ж до твого шансу, то… Скажу тобі напрямки: ти мусиш ризикнути.

– Точно?

– Купи слоїк каперсів і пакетик плодів лічі, вона ще цього не куштувала, – порадила Малина. – І все буде супер, от побачиш.

– Мені цього вистачить, – зітхнув Болек. – Тепер ти, Ягодо. Якщо хочеш, я вийду до кухні, але зізнаюся щиро, що не маю на це сили – так мене виснажила ця ворожба. Більше, ніж ніч у лікарні.

– Зостанься, мені буде веселіш.

Ми тільки помінялися місцями. Бабуся Малини знову перетасувала карти, розклала їх на серветці з доколумбійським орнаментом і почала.

Ворожба

– Боже, ну і роздоріжжя! – заволала Малина.

– Ну, власне, – зітхнула я. – І яку стежину я иповинна вибрати?

– Все залежить від того, що ти хочеш одержати від долі, моя дитино. Можеш зостатись у Кракові і скніти у своєму затишному теплому кабінетику…

– Особливо, якщо ти любиш замінники, – втрутилася Малина. – А ти, здається, їх любиш, бо замінники не вимагають присвяти. Не будять страх перед розлукою і дозволяють дотримуватися дистанції. Тобі здається, що ти від них не узалежнишся і в разі чого не будеш страждати. Але це дурня. Тому що будеш.

– Але моє болітце має якісь плюси, – боронилась я.

– Певно, що має, як і кожне болотце, – визнала ворожка. – Воно тепле, знайоме і в міру певне. Дає відчуття безпеки. Щоправда, ілюзорне, але дає.

– А з іншого боку непевність, – буркнула я. – Бо я, як по правді, не знаю, чи дам собі раду в лікарні.

– Одну охочу для терапії ти вже маєш, – сказала Малина. – А інші швидко нагодяться.

– Але що буде з квартирою у Кракові?

– Ти могла б недорого здати її нам із Емеком. Ми вирішили жити разом і шукаємо щось невеличке поблизу Казиміра.

– Він повернувся з Гельсінкі?

– Позавчора.

– А чому він не обзивався?

– Виявилось, Ягодо, що він надіслав мені п’ятнадцять листівок і листів, тільки чекаючи на один-єдиний нещасний «есемес», я навіть не заглядала до звичайної скриньки.

– Але він не дзвонив.

– Він дзвонив мені додому, бо пам’ятав тільки цей нумер. Усі інші були записані в електронному нотатнику, який у нього поцупили, поки їхав нічним потягом до Варшави. Намагався додзвонитися на нашу хату, але не міг жодної з нас захопити, бо Евка складала червневі заборгованості, а я, як ти знаєш, виливалася в тебе чи мордувала бабусю. Потім ми з Евкою поїхали до Греції. А після повернення врешті заглянули до скриньки.

– Але вже все добре?

– Навіть краще, ніж добре. Особливо, коли я викинула на сміття всі ідіотські порадники про чоловіків із Марса. Ти їх читала, Ягодо?

– Намагалась, але…

– Ну, власне. Там описані якісь жахливі випадки. Бо якщо я погоджуюся вигадувати дурнуваті фокуси заради того, щоб змусити хлопця поміняти триденні шкарпетки, то або на тому Марсі мешкають самі неохайні ідіоти, або щось негаразд зі мною, бо замість утекти на Венеру, я марную чергові години свого безцінного, бо ж єдиного, життя.

– Не єдиного, мої кохані. Про що свідчить посмертна активність численних святих, в тім числі мого улюбленого Алоїзія Гонзаги, – заявила ворожка. – Ти, Малинко, можеш забалакати кого завгодно, а нам іще треба закінчити ворожбу.

– Соррі, я вже вимкнула передавач.

– Повертаючись до карт… – повела далі бабуся Малини. – У тебе є два виходи, Ягідко. З одного боку, стабільність. Ну… не така вже й безпечна, бо ніколи не відомо, що криється на дні тихого болітця. А з іншого боку, сама невідомість.

– Власне. Я навіть не знаю, що відчуваю до Рисека. А якщо я його розчарую?

– Ти йому щось обіцяла, дитинко?

– Ну ні, але боюся, що не зможу відповідати…

– Чому ти не зможеш відповідати? – Вона глянула на мене своїми мудрими очима. – Ти мусиш бути з ним? Це така аксіома? – Вона покрутила головою. – Ти не справдиш його надій? Що ж удієш. Не перше й не останнє розчарування в його житті. Найважливіше, щоб нічого похапливо не обіцяти. Передусім собі. Щоб ти була чесною стосовно себе. Цього вистачить.

– Але я боюся, що не буду досить міцно кохати, що на мене чекає порожнеча.

– А тепер ти кохаєш? – запитала мене Малина. – То чого тоді боїшся? Що поміняєш одну порожнечу на іншу?

– То що я маю вибрати? – простогнала я.

– Саме цього ми не можемо тобі сказати, – заявила ворожка. – Вирішуй сама. І пам’ятай: не намагайся покладатися на сліпу долю. Деякі справи ти можеш залагодити самотужки, інакше замість болітця на тебе чекає багно.

Двадцять третє

А все ж таки всупереч застереженням ворожки я поставила все на сліпу карту долі. Якщо Боббі викине мене за мою пропозицію, повернуся до лікарні. А якщо ні? Буду журитися з півгодини. Добре, три глибоких вдихи – і заходимо.

– Гелоу, Джагодо, я вже турбуватися про той звіт стосовно фітнес.

– Він готовий. – Я стала проти його столу. – Ні, не на папері. Я все маю в голові.

– Тоді стартуй. Я слухаю. – Він зручно випростався у своєму фотелі.

– Ти казав, Бабі, що ми, поляки, є ідеалістами. Я з тобою згодна. Крім того, ми маємо схильність до бунту і не виносимо примусу. Ну знаєш, поділи, неволя і такий подібний досвід.

– Я знаю поділи. І січневий повстання, коли у вас загинути останній романтик. Знаю від Барта. І що з тим бунтом?

– Є така ідея, Бабі. Нам треба заборонити будь-який фітнес. Жодних тренувань після роботи, бо це відбирає час, який можна присвятити надгодинам. Не можна, й по всьому.

– І що?

– Сам побачиш. Почнуть тренуватися найзапекліші лінюхи. А ФІРМА не витратить на це і ламаного євро. Є тільки дві умови. Перша: заборону мусиш видати ти як представник ворожих сил.

– А друга?

– Ти можеш загрожувати найвигадливішими карами, але без одної: не лякай їх звільненням. І що ти про це думаєш? – Я вся напружилася, чекаючи, коли він накаже мені забиратися з кабінету.

– Велл, ну що ж, Джагодо. Це досить ризиковане план, але без ризику немає мільйонів. А тому я кажу: зелене світло. Ще нині писати такий наказ і спостерігаємо рухи у Кемпені. Впродовж два місяць, а потім оцінка.

Двадцять четверте

– І що тепер?

– Ти влипла, Ягодо, – потішила мене Магда. – Бо або Боббі викине тебе за два місяці через відсутність результату…

– А тоді повертатися до лікарні може бути запізно. Адже Рисек не буде тримати для мене місце вічно. – «Навіть якщо він має велику лікарню і ще більше серце».

– … або ти раніше загинеш від рук розгніваних працівників ФІРМИ.

– Може, вони зрозуміють, що це був тільки жарт.

– Не зрозуміють, моя люба. Тут кожен має почуття гумору на рівні Агати. Сміються тільки з жартів шефа. І тільки тоді, коли він це бачить.

– Тоді мені гаплик.

– Гаплик тобі буде, коли я зараз дещо тобі скажу. До мене дзвонив Бартек.

– А чому не до мене? – здивувалась я.

– Він зізнався, що мусить прозондувати ґрунт перед зустріччю з тобою. Став нюнити, що тільки я розумію, про що йдеться. Що я маю інтуїцію, а поза тим, як твоя подруга знаю більше.

– І ти дозволила себе розкрутити.

– У мене вихопилося, що на тій «швидкій» ти зустріла гарного гітариста з табору в Сіофоку.

– Ти балакуша.

– Знаю. – Вона сховала очі. – І перепрошую, Ягодо. Але це вийшло випадково. І тепер я переймаюся, бо Бартек щось згадав про серйозну розмову, яка на вас чекає. Може, він захоче з тобою розірвати? Боже! А все це через мій довжелезний язик!

– Припини, я зовсім не гніваюсь.

– А якщо він із тобою розірве?

– Якщо Бартек визнає давні події з табору за достатній привід для розриву, він просто хоче піти і все. Мене більше непокоять інші речі.

– Це ще які?

– Я повинна сама дійти рішення, що робити далі, а я не годна. Не знаю, чи зостатися, чи повернутися до лікарні. Просто не знаю і годі.

Магда замислилася, кілька разів зітхнула, закидаючи ногу на ногу. Потім засовалася на кріслі, зиркнула на мене й почала:

– Як Магда, дівчина з міста, я радила б тобі залишитися. Тут ти маєш квартиру, гарну роботу, купу кнайп і торговельних галерей. Якщо знайомі запитають у тебе, як справи, ти можеш похвалитися, що ти завідувачка відділу у ФІРМІ. Це гарно звучить і напевно пробудить їхню заздрість.

– Особливо, якщо я назву величину зарплати.

– Тільки чи в цьому тобі розходиться? Щоб мати, чим хвалитися знайомим, котрі вже за хвилину забудуть, що тебе зустріли?

– Не в цьому, – визнала я.

– Тому як подруга я задам тобі питання: чому ти пішла до Боббі з такою божевільною ідеєю? Бо ти і справді хочеш піти з ФІРМИ. І цього, Ягодо, тримайся.

Двадцять п’яте

Мабуть-таки, хочу, тільки чи маю досить відваги, щоб усе почати знову? В моєму віці я повинна вже мати двійко чемних дітей, як Альдона, а не щойно тепер шукати свого порту.

– Насамперед, – порадила Аня, – викинь зі свого словника два звороти: «я повинна» і «в моєму віці». У твоєму віці ти можеш майже все, дівчино. І нікуди не мусиш квапитись.

– Але Альдона…

– Кожен має свій власний темп, і нема чого оглядатися на інших. Бо це твоє життя, а не Альдони. Тому подумай, чого ти хочеш і в чому тобі розходиться.

– Я вже й сама непевна, чого хочу, – простогнала я.

– А ти гадаєш, що я завжди певна? Чи Август, чи Рисек? Справжня певність – це тільки коротка мить, яка або надходить, або ні. Але коли ти нарешті її відчуєш, уже знатимеш, чого ти насправді хочеш і в чому тобі розходиться. А поза тим, до лиха, ти ж не відлітаєш на іншу планету. Як тільки відчуєш, що тобі зле, можеш повернутися на свої рипучі антресолі.

Двадцять восьме

Перед полуднем

Бабуся Малини має рацію. Певні справи треба втинати самотужки, не чекаючи на прихильні ножиці долі. Щоправда, важко дійти рішення про розлуку після шести років у міру спокійного життя, але краще тепер, ніж через п’ятдесят років.

– Окрім того, із кожним роком буде важче це зробити.

– І тому ти хочеш знищити стабільні стосунки? Бо через п’ять років може бути ще важче розійтися? – підвищив голос Бартек.

– Бо я шукаю чогось більшого, ніж тепле болітце стабільності.

– А може, тому, що якісь диваки зі «швидкої» намовили тебе, що наші стосунки не мають сенсу. Жалюгідні невдахи.

– Гадаю, що я знала про це вже давно, тільки що не усвідомлювала. – Так само, як Юльчина мама не погоджувалася з фактом, що її єдина дитина є транссексуалом.

– Магда казала мені, що ти зустріла своє давнє кохання з табору, – злостиво кинув він.

– Знаю, вона мені зізналася, – спокійно відповіла я.

– Я от тільки думаю, як ти можеш розірвати багаторічні стабільні стосунки заради типа, в котрого була закохана майже двадцять років тому? І котрого ледве пам’ятаєш?

– Вісімнадцять, – видушила я. – І я зовсім не тому хочу розірвати…

– Тобі було тоді п’ятнадцять років, Ягодо! – крикнув він, не зважаючи на те, що я намагалася йому сказати. – Як можна кохати когось у такому віці!

– Я кохала, але повторюю, я не тому думаю про розлуку, і тільки…

– Послухай, Ягодо, – перебив він мене. – П’ятнадцять років – це час гормональної бурі. Може, пережиття й засильні, але не можна назвати це коханням.

– Бо так вважають американські науковці?

– Зрозумій, це не кохання. Це тільки тренінг, вступ до чогось глибшого. Такі собі вправляння перед виконанням справжнього концерту.

– Гарний термін. Фізіологія та музика в одному флаконі.

– Це тільки гами, – знервовано тягнув він, – недолугі партії, репетиції. А ти хочеш заради цього знищити наші шестирічні стосунки?

І що я повинна на це сказати? Всоте повторити, що не йдеться про Рисека? А може, саме йдеться?

– Розумієш, Бартеку, – глянула я йому просто у вічі, – сприйми це так. Для тебе це гами. А для мене це були найпрекрасніші мелодії світу.

– Якщо ти вибираєш «справжній» концерт із провінційним гітаристом, нічого не вдієш. – Він рушив до виходу. – Я якось переживу, Ягодо. Бо для нас, чоловіків, час летить значно повільніше.

– Нарешті твоя справжня позиція. – Я всміхнулася, не приховуючи іронії. – А я сподівалася, що ми залишимося друзями.

– Ми ніколи не були друзями, Ягодо. І не будемо, – підсумував він, стоячи вже на порозі. – Скажу тобі тільки, що я цілком недавно теж із кимось познайомився. З однією вишуканою таємничою жінкою.

– Ну, прошу дуже. – «Теж мені несподіванка».

– Я хотів обірвати це знайомство, але якщо ти волієш свого лікарняного музику, я не маю приводу його обривати. І знаєш що, Ягодо? Я певен, що це будуть по-справжньому вдалі стосунки.

Пополудня

Чого я щиро йому бажаю. Річ у тім, що тато вже має вдалі стосунки з кимось іншим. Але що ж поробиш, це проблема Бартека.

Я зиркнула на годинник. Маю лише п’ятнадцять хвилин, а мушу ще щось на себе накинути. Влізти у святкову блакитну сукенку, заколоти волосся в кок, невідь-чому званий романтичним. Торкнутися вій блакитною тушшю. У квітковій крамниці на розі купити величезний букет троянд, перевірити в торбинці конверт із грішми. Юзекові це більше придасться, ніж чергова праска чи свічник. І чвалом до зупинки. Я повинна встигнути на кінець церемонії.

Добігла саме тоді, коли молодята наввипередки збирали дрібні монети, розсипані весільними гостями.

– Давай, старий, – підганяв Юзека Мацек, утиснутий у новий костюм. – Бо якщо Ванда збере більше, вона буде управляти вашою касою.

– Теж мені горе, що замість самогону гроші підуть на кашки та присипки для дитини, – пирхнула дрібненька білявка з сірими очима, підстрижена під пажа. Вірогідно, славетна гадюка підколодна.

– Не здавайся, Вандо! – під’юджувала молоду Юлька. – Ще отут, біля моєї туфлі, і ти виграла.

Дружина Юзека шкрябнула нігтями по бетону, збираючи мідяки, наче суперпилосос із телемагазину, а потім тріумфальним жестом піднесла кошичок, повний монет.

– Я виграла, Юзеку! Зрештою, тобі нема чого сіпатись, я і так уже з місяць тримаю касу.

Юзек не наважився відгиркнутися, бо Рисек оголосив, що на нас уже чекають у поблизькому ресторані.

Тож ми пішли. Спотикаючись на бруківці, якою було вимощено Ринок. Юзек із дружиною, яка тонула в рожевому криноліні, за ними Болек під руку із симпатичною дівулею в дротяних окулярах, трохи далі згорблений Рисек із поглядом, утупленим у землю. Батьки Юзека, далека рідня, знайомі з роботи. І нарешті ми: Юлька з високим шатеном, Мацек зі своєю гадюкою і я.

– Класно, що ти повернулася. – Мацек плеснув мене по плечі. – Шкатула дуже тужив.

– Я теж тужила.

– А поза тим, тебе вимагала та білява винищувачка горнят, – тягнув Мацек, схилившись до мого вуха. – Вона приїхала кілька днів тому, разом із тим високим, що йде з Юлькою. Ну і позавчора, – підвищив він голос, – на станції був той тип із рудою борідкою. Ну той, що очищувався лимонним соком.

– Маріуш. – Усе ж таки замало мати постійний пункт у житті.

– І пан Вільшина розпитував про тебе, – додала Юлька, обертаючись до нас. – Він знов у п’ятій палаті. Разом із Люціяном Булкою і тим маленьким паном Казьом.

– Вони постійно про тебе питають. А до речі! – згадав Мацек. – Ти нарешті можеш познайомитися з моєю Івонкою. Тобто Івонною.

– Ну нарешті! – Вона кинула Мацекові красномовний погляд, подаючи мені на привітання щупляву долоню. – Івонна. Прокляття й призначення цього огира в затісному костюмі.

– А з ким це Болек?

– Це якась студентка з Кракова, – сказав Мацек. – Болек лікував її колись від грипу, у відпустці вони почали зустрічатись. І я думаю, що щось із того вийде.

Ми нарешті ввійшли до танцювальної зали, удекорованої повітряними кульками, серпантином і маскувальною сіткою, позиченою в поблизьких казармах. Уздовж стін стояли довгі лави, вкриті скатертинами з церати, яка вдавала гаптоване полотно. Місця молодих було позначено величезним рожевим тортом із парою марципанових мустангів на вершечку. А над столом звисали на жилці два неоковирних пінопластових голуби, поєднані обручками з фольги, а також гірлянди квітів із гофрованого паперу.

– Запрошуємо до столу! – заволав трохи зачервонілий Юзек. Очевидно, що він уже встиг заникати кілька пляшок серед своєї особистої упряжі.

Усі влаштувалися на своїх місцях. Я між Мацеком і Юлькою. Навпроти Болек зі своєю таємничою шатенкою. А Рисек? Він сидів на п’ять метрів далі, сумно вдивляючись у порожню тарілку, оздоблену, як і всі інші, блакитним написом ТОВ «Разом». Дружби почали наливати гостям горілку, а Юзек у той час морочився з відеомагнітофоном. Нарешті йому поталанило підключити всі шнури, тож він заходився стукати виделкою об склянку, просячи хвилину уваги.

– Мої любі! Як ви знаєте, тесть із тещею – це не риби, часом мусять щось сказати, – усміхнувся він крізь пшеничні вуса. – Тож послухаємо все це, щоб спокійно випити собі горілки!

– Ну зажди, вдома поговоримо, – гаркнула Ванда, пурпурова, як розлючений індик.

– Що таке, Вандзю? Вже і пожартувати не можна? – захищався Юзек. – Нехай її мати щось скаже.

– Ти, матолку такий, не дери лаха з тещі на власному весіллі. Почекав би хоч із тиждень. Але де там! Якби ти мав хоч краплю сорому, то не заганяв би матір до бічної нави такими запрошеннями!

– Що там із тим записом? – допитувався Рисек, намагаючись якось залагодити суперечку.

– А власне, – підхопив Юзек. – То я врубаю і, як кажуть диктори, сердечно запрошую на перегляд.

У магнітофоні щось заскрипіло, зашуміло, й нарешті ми побачили картинку. Двоє змучених п’ятдесятирічних людей. Вона в бірюзовому жакеті, пообвішувана золотими ланцюгами, наче крутий репер із Гарлема. Він у заширокому жовтавому піджаку а-ля поліцейські з Майямі. Застигли на тлі своєї майстерні, будинку й новісінького авто.

– Любі мої, – почав тремтячим голосом батько, – настала доленосна мить, як казав Михайло Горбачов. І справді настала. Ми щасливі, що можемо поблагословити Вандзю на нову дорогу. І що нарешті вона починає нове життя. Що буде мати своє місце при чоловікові, своє мешкання, свій перукарський салон і свою лавку в костелі. А ми, батьки, тішимося, що можемо допомогти їй усього цього досягнути.

– Доню, – підхопила мати. – Тут є всього доста. Справжній рай, а розпродажі – кожний сезон. А робота, яка тільки хочеш. І в пральні, і в різні по змінах, і в ласкавого панства стареньку доглядати. Тільки закасай рукави, а грошенята самі пливуть на рахунок. Жити і не вмирати. І ще люди на вулицях усміхнені, як у нас після пізньої обідні. Тільки що, – вона шморгнула носом, – тебе нам, Вандзю, бракує. Ну і тієї яблуньки за будинком, яку батько мав обрізати перед від’їздом. А тепер вона, певно, стоїть занедбана.

– Юзек усе пообрізає, мамусю! Я вже припильную! – вигукнула Ванда, забувши, що розмовляє зі скляним екраном.

– А я тужу по тій польовій стежині над Глинянами, – тягнув тато, нервово смикаючи сивуваті вуса. – І по «Трьох Котах» також. А часом, як завіє місцевий гірський вітер, Вандзюлько, то я за всім тужу.

– Вже лишися того, старий, – присадила його дружина, намагаючись повернути на екран веселу атмосферу.

– Навіть по курах старого Войташка, які нам увесь час видзьобували цибульку з грядок. І по його п’яних криках по горілці.

– Я не п’ю горілку! Тільки вино! – вступився за свою честь Войташек, який займав місце на одній із бічних лавок.

– Але нема чого хлипати. Тут є чудово, любі. Адже мешкаємо в країні, де кожна звичайна людина праці може стати президентом.

– Зрештою, ти й сама, Вандзюлько, побачиш, – додала мама. – Бо колись ти до нас приїдеш, аби, як і ми, заробляти на нову дорогу для своїх дітей.

Вони завершили, браво всміхаючись. По-американськи. Вандзя, зворушена записом, стала шмаркатися в хустинку і, певно, геть розклеїлася б, якби не розпорядник – співак і близький друзяка Юзека в одному флаконі, винайнятий разом із гуртом «Екзотика» за якихось там шістсот тридцять злотих. Разом із рештою музикантів він заспівав: «Гіркая, гіркая, гіркая вода, най ся поцілує пара молода!» Гості вловили натяк і почали скандувати: «Гірко, гірко!» І в цей безпретензійний спосіб заохочувати молодят до гарного поцілунку. Молода витерла блакитні від туші сльози, на мить залилася постдівочим рум’янцем, а потім ухопила Юзека за краватку і притягла до своїх малинових уст. П’ять хвилин опісля відпустила, глибоко видихнула і гаркнула у бік оркестру:

– А тепер «Біле танго»! Дами запрошують кавалерів!

Дами підвелись і стали розглядатися по залі. А кавалери втягнули животи і, поправляючи візерунчасті краватки, чекали. Івонна вже витягла Мацека на паркет. Юлька всміхнулася до свого шатена, дівуля в окулярах до Болека. А я? Подивилася на Рисека, він зиркнув на мене. І саме тоді я відчула те, про що говорила Аня. Цілковиту певність у тому, чого я хочу і в чому мені і справді розходиться. А окрім того, до лиха, адже Краків тільки за півгодини звідси!