Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Двадцять восьме

– Вона бачила в мені людину. І за це я її кохав. Може, навіть і далі кохаю.

– Тоді ти і справді стоїк. Я вже десять разів зателефонував би.

– А ви, докторе, чому не телефонуєте до тієї своєї таємничої жінки? Здається, ви на неї запали.

– Уже, мабуть, ні, – зізнався Болек. – Я попросив її про побачення, але вона твердо відповіла, що нічого з того не вийде. Ми можемо побалакати в мережі про творчість і сенс життя, але не більше. Жодних фоток, жодних зустрічей.

– Це вона так вас принаджує, – потішила його Ядзя. – Я свого чоловіка теж так зваблювала. Тільки що по телефону.

– Ти дуже розчарований? – запитала Юлька.

– Я думав, що переживу це важче. Але тепер бачу, що вона ніколи не давала мені жодної надії. Від самого початку розставила все по своїх місцях. От тільки я сподівався, що це жіноче кокетство. Ну що ж, нам залишаються вечірні балачки в мережі.

– А ти хоч знаєш її ім’я?

– Тільки «нік»: Таємнича Жінка. І знаєте що? Мабуть, мені і справді цього вистачить.

Двадцять дев’яте

Поверталася від Вільшини, задоволена, що покращила йому настрій, дозволивши обіграти себе в карти, коли мене перестрів Рисек. Тут-таки біля ліфта.

– Таке враження, що ти чигав на якусь зичливу душу, котра позбавить тебе від нудьги.

– Не на якусь, а саме на тебе. Я тужив.

– Ти кожній жінці це говориш?

– Жодній, – він глянув мені просто у вічі і зразу змінив тему. – Можна запросити тебе до кабінету на шарлотку? Я сам її спік за рецептом Крисі.

– А що з нею? Вона переїхала?

– Майже два тижні тому, разом із нашим малим. Ніби на сусідню вулицю, але я все одно проплакав за ними три ночі, Ягідко.

– Часом краще втратити когось назавжди, ніж увесь час його зустрічати, знаючи, що це кінець.

– Кінець, Ягідко, був іще п’ять років тому, після останнього судового засідання. Але розумієш, я так прив’язуюся до людей. Що я кажу, до людей. До всього. Я мав хандру, коли закінчилася «Есмеральда». Добре, що Маріолька записала мені тридцять останніх серій.

– Я теж не люблю змін і розлук. Сама не знаю, як пережила перші дні відпустки.

– Я не пережив би втрати роботи. На щастя, мені це не загрожує.

– Ніхто не зазіхає на твоє місце?

– Та що ти. Мало кого зваблює перспектива баталій із братами Зефірина. А таких розбіяк у нашій околиці доста.

– Болек мені розповідав, що трапляються конфлікти.

– Певно що так, але я маю згідливу вдачу, – сказав він. – Інакше мене вже закатрупили б. Поза тим, не випадає брати на роботу когось нового, якщо я працюю за половину ставки.

– Тобі її врізали за валандання по коридорах?

– Ні, я сам відмовився. Навіщо мені стільки грошви, якщо я маю прижиттєву ренту. Якою завдячую безпосередньо своїм батькам.

Рантьє

Коли Рисьо, тоді ще Банан, перейшов до старшої групи дитсадка, його батьки дійшли важливого рішення: вони вирушають у Бескиди на пошуки кохання, спокою та сенсу життя. Будуть різьбити фігурки святих, медитувати, дивитись у зоряне небо і слухати послання від Бога (чи богів, хто його зна). А у хвилини фінансової скрути наймуться рубати дерева чи гратимуть по корчмах.

– А він? – показала мама на Рися, який бавився намистом із горобини.

– Зостанеться в дідуся з бабусею, – заявив її чоловік Толек, милуючись квітами, вишитими на своїх кльошах. – Таким чином я дам їм шанс виправити помилки, яких вони припустилися щодо мене.

– Ти такий добрий, – розчулилася дружина, і на обличчях обох розквітнув блаженний усміх.

Потім вони поїхали в Бескиди, а Рисьо разом із торбою вбогої одежини й улюбленою іграшкою, сплетеною зі шнурка від снопов’язалки, переїхав до своїх майже незнайомих дідуся з бабусею. Три роки опісля у бабусі трапився обширний інсульт. Серце дідуся не витримало розлуки і з розпачу, завчасу зупинилось якогось ранку, відсилаючи душу його власника високо, ген у хмари. Рисьо залишився сам. Наступні роки ним почергово опікувалися: батьки матері, старша сестра батька, ексцентрична сусідка з першого поверху, вчителі в початковій школі, продавчиня з кіоску, психолог із дитячої кімнати міліції, вихователька в дитячому будинку, звідки його з великими труднощами визволила перша дружина двоюрідного брата матері. Опікувалися ним і друзяки з гуртожитку, нарешті дружина. Тільки не батьки. Бо ті, приголомшені силою конопель і космічними враженнями, вже не пам’ятали, що зоставили десь на Землі шестирічного синочка. З кожним роком вони відлітали все далі й далі, проминаючи чергові галактики. Аж урешті добулися до місця призначення – Планети Щастя, Кохання й Миру. Півроку опісля до квартири тридцятирічного Рисека Грейпфрута подзвонив нотаріус і повідомив, що той одержав спадок по Толеку Бананові. Мішок трави cannabis rudealis разом зі спеціальною люлькою, а також сім тисяч гектарів бескидських облогів.

– Цікаво. Мені здається, що я вже десь чула це прізвище.

– По телебаченню. Був такий навчально-моралізаторський серіал «Ставлю на Толека Банана», – з усмішкою сказав Рисек. – Тільки що я на свого не поставив би і п’яти грошів. Тому і поміняв прізвище в період постюнацького бунту. Потім мені попустило, але прізвище залишилося.

– А що ти зробив із облогами?

– Я хотів їх продати, коли раптом вийшла постанова про те, що за обсадження облогів деревами держава сплачує прижиттєву ренту.

– А де ти взяв стільки дерев?

– Теж від держави. Єдине, що я мусив зробити, це найняти людей і засадити ці гектари цілини. Тепер мені капає щомісяця понад десять тисяч злотих ренти. А ти журилася, що я щось там докладаю тобі зі своєї жебрацької зарплати.

До кабінету зазирнула дрібна шатенка в зеленій картатій сукенці.

– Перепрошую, директоре, можна вас на хвилинку?

– Заходь сміливо, дитинко, – запросив її Рисек. – А до речі, Ягідко, вгадай, хто вона така?

Хвилину я намагалася допасувати обличчя шатенки до всіх знайомих мені людей.

– Здаюся.

– Це стажистка Карина після видалення зуба. Ти можеш у це повірити?

Чому б і ні? Якщо Гендальф Сірий може обернутись у Гендальфа Білого…

– І як ти тепер почуваєшся, Каринко?

– Я цілковито очистилася. Бо не досить, що мусила змінити половину гардеробу й косметики, на мене ще й чекає купівля нових фарб.

– Ти покинула малювати турпістичні картини?

– Я мала на увазі звичайні фарби для стін. Зараз мої стіни темно-фіолетові, а я погано переношу цей відтінок.

– То ти маєш багато роботи. Бо і стіни перемалювати, і цілі змінити.

– Багато, пані Ягодо, але це навіть класна забава, отакі пошуки власного місця в житті. Пошуки мети. Часом навіть класніші, ніж сама мета.

Тридцять перше

– Ягідко, чи ти щаслива з тим своїм Бартеком?

Ну нічого собі. Навіть не знаю, чи я взагалі з ним, а що вже тут розводитися про щастя.

– Чому ти питаєш, тату?

Я зиркнула на годинник. За п’ятнадцять хвилин треба бути на станції, а тут заповідається на серйозну розмову.

– І сам не знаю.

Ой, це прозвучало нещиро.

– Ти його не любиш?

– Я завжди сподівався, що ти вийдеш заміж за військового. Ті хлопці і справді мають впорядковане життя.

– А Бартек?

– Ну що ж, мені здається, що він чогось посилено шукає. І я побоююсь, що шукаючи, втрачає те, що й насправді цінне.

– Ти так гадаєш?

– Але ти, Ягідко, не переймайся. Неподалік нас є чудово облаштовані казарми.

ВЕРЕСЕНЬ

Перше

Я не люблю вересень. У цьому місяці мій день народження. Він схиляє до непотрібних роздумів і невтішних підсумків. Ти починаєш порівнювати себе зі знайомими, і… завжди виходить не на твою користь. Потім намагаєшся підсумувати те, чого спромоглася досягнути впродовж останніх двадцяти років. Атестат, диплом, постійна робота (тепер уже ні), гадано стабільні стосунки, квартира на виплат, власний кактус, відеомагнітофон і півтонни мудрих книжок у пивниці. А також перші зморшки. Уф, годі. Тому цей вересень буде іншим від попередніх. Безхмарний, оптимістичний, просто інший.

Наразі він нудний. Юлька мовчить, захоплена шиттям халатів. Мацек теж, поглинутий згадуванням своєї гадюки підколодної. Маріоля, втупившись у телевізор, вивчає реклами нової овочерізки. Ядзя дрімає в диспетчерській. А Болека немає. Він проводить свою напіввідпустку в Кракові. Зате є доктор Акула. Він зачинився у своїй ординаторській і наказав кликати його тільки в серйозних випадках.

– І нехай Юліан мені не заважає. І ніхто інший теж, бо я буду змушений удатися до стетоскопа, – закінчив він.

Тож я і не заважаю, а надто тому, що мене щойно відвідав Маріуш. Усівся, подряпав свою бороду й повідомив, що це його останній візит.

– Я повертаюся до лимонів, пані Ягодо.

– Але чому?

– Бо Мартинка сказала, що або я знову буду вести свідоме життя, або вона повернеться до Геника, свого колишнього. Я не маю вибору.

– Маєте, тільки що треба…

– Пані Ягодо, ви поїдете за місяць, за два, як і той, як його там… Морквина. А я зостануся на кораблі. Може, і без лимонів, але й без близької людини.

– Таж Мартина вас шантажує, – рознервувалась я.

– Бо вона до мене не байдужа. І хоче бути зі мною. Я вже все обдумав і волію рутину непевності. Боюся, що траплю на щось іще гірше, приміром на таку собі Юлію. А тут я принаймні знаю, що Мартинка є справжньою жінкою.

– Половина населення земної кулі є справжніми жінками.

– Але вона має кілька інших принад. Наприклад, вона… передбачувана. Ну, і постійна. А людина, пані Ягідко, повинна мати в житті якийсь постійний пункт.

Друге

– А я поставив на самотнє життя й посилене качання, – зізнався мені Мацек під час ранкової прогулянки верхи. – Я бачив у «Айроні» нові вправи для сідниць. Кажу тобі, Ягодо, вони виглядають, як ребра батареї.

– Чому самотнє? Хіба ти не можеш знайти когось іншого?

Він зітхнув.

– Не так легко її забути. Крім того, де я знайду другу таку гадюку? В «качалці»?

– Може, на дискотеці? – запропонувала я.

– Я не люблю ні дискотек, ані нічних клубів. У таких клубах, Ягодо, кожен має іншого за повного недоумка. Мені шкода витрачати півночі на забаву серед п’ятисот пупців світу. Поза тим, я маю прикрий досвід, колись я провів один вечір у «нічнику».

Вечір у нічному клубі

Мацек одержав першу, тяжко зароблену тижневу платню і вирішив розважитися. Не якісь там дитячі бавлянки, а тільки стовідсоткова розрада для дорослих. Разом із друзяками він вибрався до нічного клубу «Едем», десь у Шльонську. Їх привітали порожні столики і три сумних Барбарелли у сріблястих костюмах.

– Чому тут так сумно? – поцікавився Мацек, для посилення ефекту бавлячись стосом двадцятизлотових купюр.

– Тому, що середина тижня, – відказала рудоволоса Барбарелла, найжвавіша з цілої трійці.

– Окрім того, це і справді дорогий клуб, – докинула білявка. – Тільки для знавців.

– Вам пощастило, бо саме сьогодні ми маємо промоційний вхід за ціною нуль злотих, – просвітила їх брюнетка.

– Може, познайомимося, – запропонував друзяка Мацека Вітек.

– Луїза, – брюнетка подала їм червонаву долоню різника, яка закінчувалася хижими гачками.

– Саманта. Анджела, – представилася решта дівчат.

– Вітек, Мацек і Анджей.

– Привітання позаду, то, може, перехилимо по келишку на честь прекрасних дам, – запалився Анджей.

– Ну, якщо ви наполягаєте… – Анджела невинно всміхнулась, опускаючи повіки, обважені срібними віями. – Але попереджаємо, що тут не дешево.

– Заклад налаштований на інтенсивну експлуатацію багатих клієнтів, – заявила білявка Саманта.

– І правильно. Так їм і треба, набундюченим гладунам у «бумерах», – зареготав Вітек. – Тож вип’ємо за ефективне доїння. Принеси нам, маленька, по парі гальб пивця.

– І вибери якесь винце для дівчаток. Як забава, то забава! – заволав Мацек.

– То, може, якесь шампанське, – замислилась Анджела. – «Дорота» чи «Ігрістоє».

– Може бути і те, і друге, – Анджей показав грубий стос десятизлотових купюр.

– А для вас шість гальб пива?

– Для початку може бути.

Протягом наступних трьох годин було випито обидва шампанських і наступні шість пив. Саманта станцювала на столі, на мить відкриваючи свої неймовірні перса, наповнені фізіологічною сіллю. Луїза пообіцяла продемонструвати свої іншого разу, коли вони ближче познайомляться.

– Бо коли хлопець мені подобається, я соромлюся наготи, – зізналася вона, кліпаючи ліловими повіками.

Анджела розважала їх оповідками про недоумків:

– Підстаркуваті грубасики. Думають, що, коли прийдуть і замиготять грошенятами, зразу матимуть усе, як на таці. Оце ми їх і чистимо. Від бабок та ілюзій.

– Правильно, правильно, – реготали хлопці.

Зрештою вибила перша, і настав час розраховуватися.

– Шістсот вісімдесят злотих, – поінформувала їх Саманта.

– О’кей, – Мацек впевнено поліз до кишені. Відрахував гроші, старанно намагаючись приховати ошелешення величиною рахунку. Докинув іще дві десятки на чай.

Вони облишили заклад, сердечно простившись із сяючими, розжеврілими від вина Барбареллами.

– Кльові дівки, – кинув Вітек.

– Тільки що трохи задорогі, – додав Анджей.

Повернувшись додому, вони порахували, що гулянка в «Едемі» коштувала стільки ж, що й новорічна забава в гарній кнайпі. З наїдками, музикою й шампанським.

– Вони нарахували вам тисячу процентів націнки, – прикинула Юлька. – Незле.

– Найсмішніше, що ми весь час стібалися з чуваків, котрі так необачно дозволяють себе обдирати. Тому я волію інші розваги.

Третє

Ну і я впала. Несподівано, стрімко й досить болісно. Навіть не встигла згадати святого Юрія. А все тому, що Шкатула побачив потойбіч річки плямисту корову. Став як укопаний. Глянув іще раз, а потім несподівано рвонув убік. А я залишилась у повітрі. На долю секунди, бо зараз же беркицьнула на свіжоскошену луку.

– А я вже збиралася не одягати пілотку.

– Вибач за Шкатулу, але він страшенно боїться корів, – виправдовував коня Мацек.

– А чому?

– Бо мало того, що вони великі й цицькаті, то ще й мукають. А на додачу може виявитися, що основою їхнього меню є польський коник.

– Хіба стрибунець, – буркнула я, не перестаючи масувати зболілий хребет.

– Найважливіше, що ти не піддалась емоціям.

– Я не встигла.

– І що зразу сіла назад у сідло, – вів далі Мацек. – Бляха, в житті все так само. Впав, то вставай, обтріпуй задок і вперед. Зроби сто присідань, вижлукти коктейль, полеж у солярії. Начеб нічого не сталося, начеб усе було по-старому. А воно ж так не є.

– Ти не можеш забути Івонну?

– Нічого не допомагає, Ягодо. Ні тренування, ані робота. Усе падає з рук, буквально все.

– Тоді чому ти не зателефонуєш?

– Я боюся, що вже запізно. І що мій час у неї минув.

– А її час у тебе минув?

– Ні, але хто сказав, що все завжди має бути справедливо, порівну і зі взаємністю?

Ніхто. Якби це було так, я схибнулася б на пункті Бартека. А може, зовсім ні?

Четверте

– Я не розумію свою маму, – завела Малина. – Вона стільки витерпіла від мого батька й надалі дозволяє йому натягати собі носа. Знаєш, що він утнув? Приїхав до Польщі і зразу поволочився до неї на роботу.

– У цьому, мабуть, нема нічого поганого, коли чоловік провідує свою колишню дружину на роботі.

– Сама поява мого батька заповідається на трагедію.

– Ну прийшов він і що далі?

– Сперся на бар’єр, як і двадцять років тому, а потім каже мамі, що запрошує її у припізнілу відпустку. «Вкажи довільну точку на мапі, а за тиждень я буду з квитками і зарезервованими номерами у п’ятизірковому готелі».

– А мама?

– Здається, його висміяла. Але того ж дня помчала до пивниці по атлас світу. Це мені брат розповів. Він саме заявився додому попрати свої лахи.

– Може, вона тільки хотіла помріяти. Може, обіцянки твого батька вивільнили якісь давні, приховані туги. Багато людей хотіло б подорожувати. Обрати точку на мапі і просто туди вирушити. Це мрія багатьох дітей.

– Ну саме, дітей. Обіцянки мого батька завжди звучали на рівні середньо розвиненого дошкільняти. Мене от тільки дивує, що зріла, позбавлена ілюзій жінка на це ведеться.

– Ми могли б поміркувати, чому вона так робить, але…

– Не треба. Мама вже має власного терапевта, тільки що трохи змученого життям. Може, краще поговоримо про мої проблеми?

– Я хотіла це запропонувати, але…

– Знаю, я тебе перебила. Останнім часом мені важко зосередитись. Я перебиваю людей на половині речення. Закінчую за них думку. Я жахлива.

– На світі є небагато по-справжньому жахливих людей.

– Але я саме така. Жахлива і на додачу занудлива, бо весь час накручую ті ж самі гнітючі мелодії. Тому Емек і не подає ознак життя. Воліє якусь усміхнену лапландку. – Вона похнюпилась. – Ягодо, я справді хотіла б тішитися життю. А ще вміти це виявляти. Якби була така можливість, я дозволила б нашити собі на обличчя негаснучу усмішку.

– Але навіщо?

– Принаймні я не відштовхувала б від себе людей. Бо нутра, як відомо, така усмішка не змінить.

– А тебе і справді ніщо не тішить? Навіть найдрібніші дрібниці?

– Таж ні, я тішуся, і то багатьом речам. Коли несподівано піде дощ або коли я голодна повернуся з прогулянки і можу відрізати собі гарячий окрайчик. Тішуся, коли Евка, моя подруга, з п’ятого заходу складає іспит. Я могла б так довго перелічувати.

– То в чому тоді проблема?

– У тому, що я не така, як інші.

– А які ті інші, на твою думку?

– Вони знають, у який бік рухатися. Уміють робити вибір. Кажуть собі: «Закінчу універ, знайду роботу в рекламі чи в банку. Вийду заміж за високого брюнета. У нас буде двійко дітей і будиночок за містом. До нього велика машина кольору червоного вина». А я? Я навіть не знаю, де хотіла б провести найближчі вихідні.

– Усі люди мають хвилини вагання.

– Може, й так. Тільки якби хтось згори оглядав життя отакої Мартини з лимонами, то бачив би чітко накреслений шлях. Від пункту А до пункту В, потім до С і так далі. Не конче по прямій, але в цьому є якийсь лад і порядок. Видко, що дівчина має план. А в мене видко безсилу шарпанину. З пункту А до пункту D, потім знову А, за хвилю В, потім одразу до J, щоб повернутися до В. Коротше кажучи, хаос, без жодної гарантії колись добутися до Z.

– Мартина теж не має такої гарантії.

– Але вона принаймні може сказати собі, що зробила все, аби туди добутись. Їй не заважає брак мотивації чи знеохота звичайна, – вона зітхнула. – На додачу я весь час чую поради, як слід використовувати свій час, бо, мовляв, іншого вже не матиму. Жити на повну котушку.

– Мацек, оцей напомпований санітар, каже, що хоче їсти життя повними ложками.

– Ну власне. А я навіть не маю ложки. І, що гірше, не маю сили, щоб собі її вистругати.

Вона підвелась, і доки я встигла що-небудь сказати, вийшла. Я хотіла побігти за нею і якось потішити, але до кабінету вступила Альдона.

– Ми мусимо поговорити, – заявила вона, сідаючи за стіл. – Тобто говорити буду я, а ти послухаєш. Я хотіла тобі сказати, що як психолог ти безнадійна, Ягодо. Безнадійна.

– Ну та й що?

– Я шкодую, що тебе слухала. Так само, як і Мартина шкодує, що відправила до тебе Маріуша. Добре, що вона хоч вчасно отямилась і взяла справи в свої руки. Не те що я, коли повірила тобі, що не варто відключати той Інтернет. – Вона нервово скубала білявий кучерик, забруднений біля корінців темним тональним кремом. – Ти псуєш життя іншим людям, руйнуєш його, так само як і ця твоя… не знати хто.

– Як я здогадалася, мова про Аню, – підказала я, наразі дотримуючись спокою.

– Вона розбила шлюб твого батька і навіть не хоче за нього вийти. Гордячка. Воліє баламутити молодих.

– Яких іще молодих?

– А таких, як мій Войтек! – випалила Альдона. – Вона спокушала його, давала надію. Але врешті все вийшло на яв.

– Це вона листувалася з Войтеком? – здивувалась я. – Як Таємнича Жінка?

– Вона, вона. Замість плести онукам слинявчики, пхається до чужих чоловіків. Настільки молодших. Фе!

– Але Аня не має онуків.

А також жодного крючка.

– А повинна б мати. Бо немає нічого гіршого, ніж жінка, котра не може постарітися з гідністю.

– З гідністю, тобто як? – психонула Аня. – За плетінням? А якщо я цього не вмію, то що? Я маю це вдавати?

– Аню, невже ти і справді розбила шлюб моїх батьків?

– Ти здуріла? Адже я приїхала до цього містечка через п’ять років після зникнення твоєї мами. І тоді познайомилася з твоїм батьком. А також із тобою. Ти, мабуть, пам’ятаєш.

– Пам’ятаю…. Але Альдона згадувала щось про ваші таємні побачення.

– Не моя провина, що тутешні баби мають бурхливу фантазію. Надивилися серіалів і потім вигадують людям барвисті життєписи.

– Але Войтека ти не мусила баламутити…

– Якого ще Войтека? Отого гевала, котрий знущається з румунів? – розсердилась Аня. – Ти, певно, жартуєш, що я могла фліртувати з поліцейським із квадратним мозком!

– Альдона стверджує, що це саме так.

– Це або хтось із них вигадує, або… я серйозно поговорю з твоїм батьком.