Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Двадцять шостий

Чекаючи на пацієнтів, ми розмовляємо про святкування Дня дитини.

– Коли у мене вихідні, – розповів Болек, – то я замикаюсь у своїй «кавалерці» і щільно зашторюю вікна. Наводжу порядок у коробочці із солдатиками або залажу під ковдру й переглядаю за допомогою проектора старі діафільми. «Русалонька», «Дикі лебеді», «Хлоп і Хляп».

– А я маю в пивниці «Попелюшку» й «Будували дім звірята». Можу тобі принести, – запропонувала я. Як добре, що мій тато накопичує різний мотлох. Часом серед нього можна відшукати такі перлини.

– Принеси, – зрадів Болек. – Ми навіть можемо разом їх подивитися, поїдаючи шоколадки, розтоплені на розігрітому проекторі. – А ти, Юлько, що робиш у День дитини?

– Нічого. І саме це найкласніше. Не миюся, не голюся.

– Я теж не завжди голю ноги, – зізналась я. Чи можна це визнати за день дитини?

– А я взагалі не голюся. Ніде. І на обличчі теж.

– Ах, я зовсім забула, – бовкнула я, намагаючись приховати знічення.

– І це для мене найліпший комплімент, Ягодо. Що ти забуваєш. Що я для тебе медсестра Юлька, а не наквацяний транссексуал. – Вона зворушено шморгнула носом. – Ну а поза тим, що я не голюся, то ще й ніякого макіяжу, кучерів або бантиків. Влажу у старі «спортивки» й до ранку дивлюся по відео фільми з Мей Вест, королевою трансвеститів. Або слухаю Боя Джорджа.

– Одначе, – Мацек усміхнувся і зразу перейшов до описування власного дня дитини. – А я часом не витягаю лінзи з очей. Ну і пропускаю вечірнє тренування. Але дуже рідко, – запевнив він.

– Я думав, що твій день дитини – це ті торби «корівок», поглинуті в моїй ординаторській або в клозеті.

– Ні, бо день дитини мусить бути приємний. А ті кляті «корівки» вганяють мене в чимраз глибше відчуття провини.

– Може, ти повинен трохи урізноманітнити меню, – порадила я. – Той тип із лимонами має схожу проблему.

– Спробую, але чим воно простіше, тим легше тримати себе у формі. Не морочишся, що б це збацати на вечерю, а просто відкорковуєш дві бляшанки горошку, й по всьому.

– А ти, Ягодо? – звернувся до мене Болек. – Що ти зазвичай робиш у день дитини?

– Я? – ніяково всміхнулась я. – Ну що ж… ви, мабуть, знаєте, що навіть найліпші шевці завжди ходять босоніж?

– Може, пора справити собі якісь зручні сандалії?

Двадцять сьомий

– Я їх викинув. Усі три з половиною кілограми, – похвалився Маріуш. Він чекав, поки я повернуся з виклику. Юлька зразу відправила нас до телезали.

– І що?

– Значно краще. Тільки я трохи переймаюся, що ні на гріш не маю сили волі.

– Таке самокатування не має нічого спільного з силою волі. Я рада, що ви зробили перший крок. Тепер треба обміркувати, що далі. Може, дозволите собі якесь морозиво чи шоколад?

– Ви гадаєте? – глитнув він слину.

– Я вам дозволяю. Тільки не з’їдайте відро за одним заходом. Може, почнімо з великої порції в данському ріжку?

– З краплиною збитих вершків, родзинками в ромі й посипкою з чорного шоколаду, – облизав він губи. – То я вже піду. Страшенно вам удячний, страшенно.

Він вийшов, ледь чи не підстрибуючи від радощів. Не збігло й хвилини, як до кабінету зазирнула ефірна білявка, котра могла б сміливо виконати роль сестри ельфа Леголаса. Струнка, довгокоса, золотава, зі шпичастими вухами й очима сарни. П’ятдесят кілограмів чистої чарівності.

– Можна? – запитала вона.

Я кивнула. Вона зайшла, скидаючи зі столу стос рецептів. Рвучко нахилилась, аби їх підняти, і скинула горнятко. А потім іще папку з документами і пульт від телевізора.

– Я все це позбираю, прошу не турбуватися.

Білявка видушила «перепрошую». Якийсь час розглядалася за вільним кріслом. Вибрала фотель, який стояв найдалі від мене. Тяжко всілася, збиваючи клуби куряви, а потім заходилася виламувати собі суглоби на пальцях правої руки.

– Я прийшла, бо не знаю, що далі робити зі своїм життям, – заявила вона нарешті. – Стою на роздоріжжі. Не знаю, у який би то бік рушити. І тому мені потрібний хтось, хто вистрілить мною у правильному напрямку.

– А я маю правити за гармату?

– Я чула від товариша, що ви маєте фантастичні результати, а окрім того, не треба приносити направлення й півроку чекати на перший візит. Щоправда, мій товариш казав, що психолог є бородатим дядьком із лисиною, але він завжди перебільшує.

– Ваш товариш мав рацію, – спростувала я. – Був до мене один такий із лисиною, доктор Морквина. Але він тут більше не працює. Переїхав до Кракова і має тільки приватні сеанси. Згідно з новітньою методикою.

– Ну то я помилилася, – скинула вона на мене зніяковілий погляд. – І що тепер робити?

– В ординаторській вам можуть дати його координати. Він приймає на Казимірі, з Великим Жертям у тилу. Пацієнт допомагає Морквині замішувати тісто і принагідно розповідає про свої проблеми.

– Це відпадає. Я не вмію навіть засмажити пристойну яєшню, а вже щодо тіста…

– Ви завжди можете спробувати поговорити зі мною. Щоправда, я тільки заступаю тут водія, але охоче вас вислухаю.

– Може бути і водій. Що ж поробиш.

– Але я є психологом, – заспокоїла її я. – Тільки тимчасово так склалося…

– Економічна криза? – здогадливо запитала гостя, а я якусь мить думала, що вона співчутливо поплескає мене по плечі. – Я вже й сама не знаю, де могла би працювати. Найгірше те, що я перестала боротися. Повний пофігізм, перемежаний короткими митями паніки. І хоч найближчі хвилини паніки чекають мене в жовтні, я воліла би вже тепер попрацювати над змінами.

– То і будемо працювати, як тільки я перестану їздити замість Юзека. До речі, що там у нього?

– Від завтра виходить на чергування, – відказав Мацек. – Щойно дзвонив, що зав’язав із пиятикою і взагалі забув про давні вибрики. Інша людина.

– Вже завтра? – Я ніби знала, що ця заміна не триватиме вічно, але щоб так несподівано, з наскоку?

– Ягідко, ти ж можеш приходити сюди, коли захочеш, – Юлька відгадала мої думки. – Нам навіть було б сумно й порожньо, якби ти перестала з’являтися на станції.

Я хотіла сказати, що мені тільки тоді і було б сумно. І що від першого дня я відчула до них симпатію. А потім, із кожним черговим візитом, прив’язувалася чимраз сильніше. Я хотіла, проте замість цього видушила тільки:

– Було б класно, але… я не хотіла б вам заважати.

– Ну що ти. Ще й допоможеш, – запевнила Юлька. – Перемішаєш суп чи розчиниш коктейль для Мацека.

– Ну а у вільний час я можу показати тобі кілька вправ для стегон. Можемо навіть разом тренуватися, – запалився Мацек.

– Я і справді не буду заважати?

– У тебе не буде на це часу, – втрутився Болек. – Бо наскільки я знаю життя, та білявка з личком ельфа серйозно думає про терапію. А наша телезала чудово надається до звірянь.

– Тільки не домовляйся з нею, коли показують «Клініку зворушень», – застерегла Юлька, охолоджуючи обличчя одноразовим вентилятором Маріольки (остання телепокупка). – Але й бряжчить, наче от-от має розлетітися на друзки.

– А надворі задуха, – зітхнула я, занурюючи пальці в горнятко, повне теплуватої «мінералки».

– Слухайте, а може, поїдемо кудись поплавати? – запропонував Мацек.

– Але куди? Басейн працює тільки до сьомої. Поза тим, як ви знаєте, він анітрохи не надається до плавання.

– Ніяких басейнів, а тільки Зеленка, – сказав Болек.

– А не краще Глиняни?

– Шість потопельників на рік. Але чого дивуватися, коли люди залазять у воду після пляшки горілки. Хоч би светри скидали для годиться.

– Або черевики, – озвався Мацек. – Крім того, там не видко дна, стільки всього накопичилося.

– Басейн теж відпадає, отож…

– Тільки Зеленка, – впирався Болек. – Тільки там можна добре поплавати.

– Поплавати? Адже та річечка не глибша як півметра.

– Я знаю місця, де майже метр. І цього чудово вистачить. От побачиш.

Після чергування

Ми запаркувались у затінку старих здичавілих слив, які обсипали землю тисячами дрібних плодів.

– Це недалеко. І побачиш, як там порожньо. Вся банда збирається на пляжі, отам. – Болек показав на віддалену смугу сірого піску. – Там усі товчуться одне по одному. Кажу вам, жах, особливо в неділю. У кожній машині радіо. Гриль біля гриля, а на кожному такий самий шмат шинки чи білої ковбаси…

– Яку обертає така ж сама перекривлена тітонька, – додала Юлька. – Або її набундючений чоловік.

– А що з тим плаванням?

– Зараз побачиш, – сказав Мацек і заскочив у воду. Відважно облив своє бронзове мускулясте тіло. – Треба трохи перейтися. О, тут вище стегон. Занурюємось. І до діла, пливемо брасом проти течії. Бачиш, як класно? Ти можеш так працювати годинами, і тобі вистачає трьох метрів ріки. Дармова «качалка» в поєднанні з масажем.

– Фантастично, – буркнула я з іронією. – Тільки цікаво, хто на це клює.

– Хочеш дізнатися? Ходи до води.

Я зайшла, обережно ступаючи по глинистому дні.

– Глянь он туди, вдалину.

Я глянула. Через кожні кільканадцять метрів людина, а власне, її голова, що стримить із води, як буйок. Голова за головою по всій довжині ріки, аж до обрію.

– І скажи нам, Ягодо, де ти в Кракові мала б такі розваги?

– Ну ти вже не перебільшуй, Мацеку, бо ж Скалки кращі, – заступився за мене Болек, сушачи волосся величезним лікарняним рушником.

– Звичайно, там у сто разів глибше й чистіше. Але розвага значно менша, – зізналась я. – Крім того, о тій порі я, напевно, поверталась би з роботи чи сиділа б із Бартеком і рештою знайомих у котрійсь із модних кнайп на Казимірі.

– Тобі цього бракує? – запитала Юлька, скидаючи за ширмою своє бікіні у тропічні фрукти. – Мацеку, перестань видурюватися з тим фотоапаратом.

– Я хочу, щоб Ягода мала згадку.

– Ти хоч почекав би, поки я зачешуся, а не налітав отак зненацька.

– Такі фотки найкласніші. Бо живі.

– Гаразд, Мацеку, досить, – я відібрала в нього фотоапарат і швидко клацнула Болека, який і надалі змагався з рушником.

– То як, тобі цього бракує? – повторила питання Юлька.

– Спочатку бракувало. Трохи. Але потім стільки всього трапилося, що я не мала коли подумати, а тим паче затужити.

– Знаєш, що, Ягодо? Справжня туга нападає, не зважаючи на те, маємо ми на це час чи ні.

Двадцять восьмий

Обідня пора

– Ну, майже готово. – Болек вимкнув плиту. – Тепер тільки зцідити. Трохи фантазії із жіночих журналів: кілька краплин лимонного соку, дрібка екзотики у вигляді куркуми. Подавати на свіжому листі в сутінках.

– Де ти навчився так куховарити?

– Мушу зізнатися, що в Китаї. Ну, знаєш: багата культура, перевірені тисячоліттями рецепти, невідомі для нас, європейців, поєднання приправ і продуктів. А єдине, чого я там навчився, так це уникати м’яса. Тільки таким чином ти маєш певність, що не їси щура чи старезну ворону.

– Навіть якщо ти виразно бажаєш їсти свинину?

– Бажати можна, але хто на це зважає? – Він замислився. – Я розповім тобі одну історію, саме з Китаю. Коли я там навчався, за кожну крадіжку карали смертю. Дарма, чи хтось поцупить кіло золота, а чи мішечок найдешевшого рису. Якщо тебе накрили, тобі хана. Я вибрався на базар у Пекіні, неподалік мого гуртожитку. Купую «левіси», тоді у Польщі страшенний дефіцит. Питаю ламаною китайською, чи їх шили в Гонконзі, а чи в них. Бо про оригінальні немає й мови. Гендляр божиться, що в Гонконзі. «Точно?» – запитую я. «Щоб я до вечора не дожив, якщо брешу. Присягаю своєю родиною, їх шили не в нас». Тоді я кажу: «Ти знаєш, що загрожує злодіям? То добре подумай, бо якщо я дізнаюся, що ти мене ошукав, зголошуся куди слід…» На що гендляр із усміхом: «То, може, ти купиш ті джинси в когось іншого?»

– Сьогодні нікому не можна довіряти, – зітхнула Юлька.

– Ви маєте рацію. Хіба що фірмі «Ле Міракль», – поінформував нас незнайомець із течкою в руках і зачіскою ведучого ТВН. – Але поки я розповім вам більше, передовсім хотів би всіх сердечно привітати. Доброго дня, – він запрезентував міцний потиск долоні, демонструючи досконалу знайомість із порадником «Як справити враження за сім секунд». – Як ви вже напевно здогадались, я є представником фірми «Ле Міракль». Фірми виняткової, з багаторічними традиціями, яка водночас використовує найновіші досягнення сучасної фармакології…

– Чудово, – обірвав його Болек. – Де ми мусимо поставити печатку?

– Я хотів би спершу представити шановним колегам останній знеболювальний засіб нової генерації, «Антивідбійник».

– Я розумію ваш запал, але ми саме збираємось обідати і…

– Так, так, обід – це важлива річ, але, шановний колего, знання – це теж різновид живлення, тому я з приємністю перелічу широкий спектр застосування тих ліків. Як доводять результати досліджень, основною проблемою сучасного світу є біль. Головний, зубний, спинний і ревматичний. На нього скаржаться дедалі молодші особи, навіть діти. На жаль, більшість теперішніх препаратів уже не є…

– Шановний колего… Можна до вас так звертатись?.. Я ціную ваші зусилля. Ми віримо, що «Антивідбійник» – це чудовий препарат, але і коштує він значно дорожче, ніж по два злоті за упаковку.

– Ну звісно, але дієвість і ефективність компенсують…

– Так, дієвість і ефективність – це, без сумніву, прекрасні речі, і ми могли б подискутувати про них хвилин із п’ятнадцять. Проблема в тому, що я кваплюся обідати, а вам, напевно, треба відвідати інших лікарів.

– Але…

– Я знаю, що ви радо впихнули б нам тонну цього чудо-відбійника, але прошу подивитися на устаткування нашої амбулаторії. – Болек прочинив дверцята шафки. – І це не підлягає змінам на найближчу чверть сторіччя. Якщо вам цього мало, прошу скинути оком на мою уніформу. – Він показав на обтріпані шворки і халат, який застібався ззаду на липучки. – То як? Ви й надалі збираєтеся мордувати себе і нас непотрібною лекцією?

– Тоді прошу поставити мені печатку. – Представник фірми простягнув Болекові зошит. – А це кулькові ручки вам на згадку.

– Добродій хотів показати, скільки він визудив напам’ять, а ти загасив його, як ліхтарик на ялинці, – кинула я, розправляючись із гарячими варениками Ядзиного приготування.

– Я позбавив його непотрібних зусиль. Адже всі ми добре знаємо, що ні лікарні, ні станції не вистачить на коштовні винаходи штибу «Антивідбійника».

– Мені його трохи шкода, – сказала Юлька.

– І слушно, бо це гівняна праця. Я знаю, бо сам колись був консультантом. Цілих півроку.

Консультант

Спершу ти приголомшений багатством обіцянок і перспектив. Заробіток удвічі вищий від пересічної зарплати в поліклініці. Новісінький «комбі», завантажений подарунками від фірми. Щокварталу премія чи заохочувальний виїзд на Майорку. Цікаві семінари у вишуканих місцях Польщі чи Європи. А все це за шість годин безтурботного відвідування клінік, аптек, лікарень і поліклінік. Шість годин на день, під час яких ти мусиш переконувати лікарів, які чудові мікстури продукує твоя незрівнянна фірма. Чар розвіюється вже після першого семінару, на якому пирскаючий штучним ентузіазмом інструктор намагається навчити тебе втулювати лайно за допомогою чотирьох фокусів: теплого усміху, енергійного потискання долоні, елегантного костюма й одноразових кулькових ручок. Нехіть зростає, коли ти дізнаєшся, що оспівуваний засіб відрізняється від інших винятково вишуканою упаковкою та високою ціною. А ти повинен розхвалювати його перед невиспаними лікарями, вдаючи, що приносиш їм магічний еліксир. Маєш, як засмаглі інструктори, випромінювати енергію та життєдайний оптимізм. Мусиш заохочувати, рекламувати, вмовляти і спокушати.

– Ти починаєш копіткий обхід по погрузлих у боргах лікарнях і залюднених поліклініках. Бачиш убогих хворобливих людей, що чекають на чудо, якого не буде. Врешті позбавляєшся решток ілюзій. І що тоді? Кидаєш цю роботу чи… береш додаткове навантаження в іншій фірмі.

– Я обрав перший шлях. Але знаю типів, котрі тягнули цей віз для трьох різних фірм. Наприклад, Януш, той, що чкурнув до Норвегії.

– Ну так, доктор Анемон. Він був майстром, – утрутився Мацек. – На фармацевтичних ярмарках опікувався водночас двома стендами. І ніхто його на цьому не прилапав.

– Тоді ні, тільки коли він переборщив із третьою фірмою, – нагадав йому Болек. – Але його так чи йнак залишили у двох інших, бо він складав найпринадливіші рекламні слогани. Вже не кажучи про пісеньки. Він повинен писати шлягери для учасників Євробачення чи гімни для футбольних фанів.

– Усе це дуже сумно, – зауважила Ядзя. – Людина складає стільки іспитів, щоб потім на чергуваннях писати дурнуваті пісеньки.

– Тому я й торочу всім дітвакам, які пнуться на медичний, а не мають впливових знайомих, щоб краще вибрали річний курс для копірайтерів або збирачів полуниць. Вони заощадять час, гроші і купу нервів.

Двадцять дев’ятий

– Ягідко? В тебе є вільна хвилинка? – Ядзя зазирнула до телезали. – Рисек прислав до тебе пацієнтку. Стажистку. З душею чорною, як деревне вугілля, – пошепки додала вона.

– Ну то давай її сюди, бо за півгодини має прийти вже відомий тобі добродій із лимонами.

– Карино, давай хутенько. І не бійся, наша пані Ягідка дуже мила.

– Я зовсім не боюся. Нічого, – відказала синьоволоса стажистка і сміливо ввійшла до кімнати. Усілася на фотель тут-таки поряд, окидаючи мене гострим недовірливим поглядом із-під густо нафарбованих чорною тушшю вій. – Власне, я анітрохи не потребую психолога. Але директор затявся, щоб я з вами порозмовляла. Начебто є про що.

– А немає?

– Ні, – твердо відрубала вона й облизала напацькані темно-фіолетовою помадою губи. – Хіба так дивно, що я думаю про смерть?

– Кожен про неї думає, – відповіла я. – Про смерть, про самогубство. І кожен часом відчуває порожнечу чи безглуздість існування. Проблема в тому, як часто ми про це думаємо. І як інтенсивно.

– Я думаю щодня, – кинула вона таким тоном, наче розповідала про поїдання салату з помідорів. – Зачиняюсь у кімнаті, читаю оповідання Сильвії Плат або слухаю «Нірвану» й думаю. А деколи малюю турпістичні картини.

– А звідки така тематика?

– Бо я відчуваю, як усе довкола мене проминає. Відчуваю запах розкладу. Відчуваю смерть, яка чаїться в кожному закапелку мого тіла, – пояснила вона, розглядаючи свою чорну туніку. – І що ви на це?

– Моя думка тут найменш суттєва. Питання, як ви з тим почуваєтесь. І чи хочете щось змінити.

– І що? – допитувалась Юлька.

– Цікавий випадок. Дівчина не видається мені депресивною.

– Я теж казав це Рисеку, – визнав Болек. – Жодної апатії. Точно накреслені цілі. Знаєш, що вона сказала, коли прийшла на стажування тиждень тому?

– Ну?

– Що мріє працювати на «швидкій», бо її захоплює процес умирання.

– А після навчання вона хоче бути холодним хірургом у патанатомії, – додала Юлька. – Тому що обожнює дивитися на ознаки розкладу тканин. Ти щось у цьому розумієш?

– Таке захоплення смертю часом відчувають підлітки, але Карині повних двадцять років. І вона зовсім не виглядає пригніченою.

– А чому саме підлітки? – поцікавився Болек.

– Це не до кінця відомо. Нібито саме тоді ламаються структури, зведені нашими батьками.

– Структури, тобто що? Приміром, погляди? – допитувалась Юлька.

– Між іншим, так, – підтвердила я. – А на їхньому місці ми мусимо збудувати нові, свої власні. Але поки це станеться, маємо в голові жахливу пустку чи хаос. Звідси паралізуючий смуток або думки про самогубство. Ну і весь час той шал через некрофільські пісеньки.

– Це ще які? – поцікавився Мацек. – Які співають під час похоронної учти?

– Некрофільські пісеньки – це всі ті депресивні опуси про смерть і проминання. Ну знаєш, співак, розмальований, як ціла родина Адамсів, ридає годину поспіль, мовляв, «ніщо не має сенсу, тож пощо далі гнити» і таке інше.

– Зі мною таке було, – згадала Юлька. – Я годинами слухала «Слейєр». На шиї пентаграма, а в серці смуток, що ніхто мене не розуміє й не любить.

– Я теж слухав «Слейєр», а потім «Пойсон» і «Дес», – пожвавився Мацек. – Повертався з роботи і гульк до своєї нори, а там врубав на повну котушку, аж моїм старим вуха відвалювалися. Носив чорні обтислі джинси й патли до середини спини. Важко тепер повірити, правда? – Він провів долонею по своєму брунатному «їжачку».

– А чому ти обтяв волосся?

– Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.

– Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, – утрутилась Ядзя. – Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.

– І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, – зворушився Мацек. – Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.

Тридцятий

– Мене знов опанувала знеохота, – зізналася світлокоса сестра Леголаса. Вона прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше, розбила чергове горнятко й тарілочку для кісточок від сливок, назбираних над Зеленкою.

– Все вже не так кепсько, якщо вам забаглося їхати з Кракова в таку спеку.

– Це випадково, бо зазвичай виграє знеохота. – Вона наморщила чоло. – А на додачу я маю таке невпорядковане життя.

– Кожне життя в якомусь сенсі невпорядковане. Може, в цьому і полягає його чар.

– Але моє життя – це справжнє безладдя. Навіть не знаю, в який бік рухатися. З чого розпочати зміни.

– А ваші друзі не намагаються вам допомогти?

– Я вирішила перестати їх обтяжувати, – заявила вона. – Хочу, щоб вони побачили мене іншою. Малину, яка цвиркає енергією й американським оптимізмом.

– Малину? А мене звуть Ягода.

– Апетитно, правда? – сказали ми хором і всміхнулись одна до одної.

– Може, заради вшанування зустрічі двох плодів у середині спекотного літа ми перейдемо на «ти»? – запропонувала я.

Вона швидко простягнула мені долоню, а потім знову відскочила до найдальшого крісла. Розбивши дорогою попільничку Акули.

– То що з тією знеохотою? – повернулась я до проблеми, поскладавши осколки на фанерну течку. – Як ти намагаєшся з нею боротися?

– Ніяк. А відколи я перестала вдаватися до допомоги друзів, це повний завал.

– То що ж ти робиш цілими днями?

– Сновигаю кімнатою, безтямно переставляю предмети. Ну і встаю близько полудня. Жах.

– А ти мусиш уставати раніше?

– У принципі ні, але здалося б…. мабуть.

– Хто це тобі сказав?

– Ну… так якось уже заведено, що людина повинна вставати рано. Якщо вірити китайцям, так навіть о п’ятій. Як на мене, всередині ночі.

– І тебе це непокоїть?

– Я ставлюся до цього так: коли б не всеохопна байдужість, я і справді була б занепокоєна своїм станом.

– Заскочимо ще до дітваків, добре? – запропонував Болек. – Я обіцяв одному хлопчикові щось намалювати.

І ми заскочили. Другий поверх. І ми на місці. В палаті, повній шумних п’ятиліток.

– Привіт, Петрусю. – Болек плеснув долонею до долоні із симпатичним малюком. – Я прийшов намалювати тобі пірата.

– Класно, – зрадів Петрусь. – Тільки не забудь про пов’язку на оці. Вона має бути така, як у мене.

– Нема питань. Домалювати тобі шаблю?

Малий кивнув забинтованою головою.

Я присіла на крісло поряд.

– Наш Петрусь завтра вже виписується, – повідомила нам палатна медсестра.

– Щасливий, – зітхнув інший дітвак, блідий інопланетянин із великими очима, облямованими вражаючими синцями.

– А ти, малий, на що хворієш? – запитала я.

– Тільки не малий, – присадив мене інопланетянин. – Мені ще не поставили діагноз.

– Адась страждає на дивні головні болі, – пояснила сестра. – Його привезли вчора.

– Може, ти десь забився? – поцікавився Болек. – Наприклад, об м’яч?

Він на хвилину відклав альбом і уважно придивлявся до Адася.

– Ти граєш у м’яча? Б’єшся з товаришами?

– Я не займаюся спортом, а насильство зневажаю, – серйозно заявив малий.

– Розумію. А хочеш, аби я щось тобі завтра намалював?

– Так, мій портрет зі шприцем. Колись я стану лікарем, – пояснив він.

– Ага.

– Хіба що раніше помру через пухлину мозку.

Що можна відповісти на таку заяву? Як потішити настрахану кількарічну дитину?

– Не помреш, – просто сказав Болек. – У мене теж так колись боліла голова. Добрячих кілька років.

– Це дуже нас пов’язує, – підсумував Адась. – Крім синців, ясна річ.

– Так, дуже. Слухай, Адасю, якщо ти збираєшся стати лікарем, я можу принести тобі завтра анатомічний атлас. Хочеш?

– Супер! – захопився Петрусь. – Ми будемо розглядати потрухи.

– З потрухами моя бабуся ліпить пиріжки, – виправив його Адась. – А ми будемо розглядати нутрощі.

– Ну, готово! – Болек подав малюнок Петрусеві. – Подобається?

– С-у-у-упер!

– Справді супер! – зреагувала я так само, як і Петрусь, бо малюнок був просто фантастичний. – Але ти й малюєш, Болеку.

– Як сам сатана, правда? – долучилася до захватів палатна медсестра. – Хоч насправді ніхто не знає, як малює сатана.

– Чоловіче, ти маєш справжній талант! Ти повинен щось із ним зробити. Якось його розвивати…

– А навіщо? Хто сказав, що будь-який талант треба розвивати? Це така аксіома?

– Ти жартуєш!

Ні, Болек не скидався на людину, яка жартує.

– Володіння талантом іще не означає, що його треба розвивати.

Цікаво, що на це сказали б у моїй ФІРМІ.

– А так по правді, то коли б я мав розвивати цей свій талант? У перерві між реанімаціями?

– Ви маєте рацію, пане доктор, – підтримала його палатна медсестра. – Не можна розвивати все. І тому ми поставили на кар’єру.