Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

П’ятий

За годину до мого від’їзду в провінцію зателефонував Бартек. Дещо стурбований. Трохи зажурений. Дуже розчарований. А все це ховалося під грубим шаром доречних за такої ситуації слів.

– Магда сказала мені, що ти їдеш. Шкода, бо я саме обмірковував питання твого переїзду і навіть звільнив половину шафи в холі.

– Це зайве, але дякую за турботу.

– Ягодо, я знаю, що ти відчуваєш.

– Не знаєш, а можеш тільки здогадуватися.

– Ти почуваєш себе скривдженою, травмованою, – тягнув він, ігноруючи мою зачіпку. – Тебе сповнює жаль. Ти хотіла би про це порозмовляти?

– А ти маєш сім годин?

– Мені прикро, що ти обрала захисну позицію. Я відчуваю твій внутрішній опір.

– А мені прикро, що замість справжнього співчуття я чую тільки психологічний жаргон. Оці всі «мені прикро», «я знаю, що ти відчуваєш», «порозмовляємо про це», «я відчуваю внутрішній опір», – випалила я, дедалі більше злостячись. – І мені прикро з кількох інших причин.

– Ягодо, ти не мусиш так драматизувати. Ти повинна викресати з себе трохи більше оптимізму.

– Я вже біжу до крамниці по кресало й трут.

– Ми домовилися, що під час суперечок не будемо вдаватися до іронії.

– Так, цілих шість років тому. Може, пора внести поправки?

– І тому ти їдеш? Аби щось змінити?

– Я їду, щоб, згідно з Агатиною вказівкою, відпочити від ФІРМИ. А що, на відміну від неї, мені не вистачить на такі модні в цьому сезоні Кариби, я вибрала дешевший варіант: занедбаний городець мого батька.

– Я розумію. Гадаю, що така пауза змінить тебе на краще. Відпочинеш, віднайдеш дистанцію, почуття рівноваги і внутрішньої сили, а також гармонію, природну радість життя…

– Бартеку, – обірвала я цей оптимістичний перерахунок, – це чудово, що ти так турбуєшся про моє самопочуття, але за годину в мене автобус і я не хотіла б запізнитись. Якщо маєш бажання, приїжджай у будь-який вікенд. Адресу знаєш.

– Гадаю, буде краще, якщо ми відпочинемо одне від одного, – ображено відказав він. – Що ж, не буду тебе затримувати, якщо ти так квапишся. Я тільки хотів…

Якусь мить я мала надію, що він скаже звичайне «вибач», не вдаючись до всіх отих «мені прикро», «я не міг інакше», «ти ж знаєш, які зараз часи». Але тільки мить.

– Я тільки хотів, – завершив він, – побажати тобі гарного відпочинку в провінції.

Пополудня

Спакувати торбу, полити єдиний кактус. Перевірити газ, вимкнути бойлер, сховати комп’ютер і відеомагнітофон до коробок за пічкою. Вимкнути радіо. Зачинити двері, вирівняти хідничок, зроблений зі старої накидки на фотель. Зловити маршрутку. Упродовж півгодини вислуховувати звіряння п’ятьох змучених попутників та спітнілого водія. Пробрести п’ятсот метрів у густому від спеки повітрі. І ласкаво просимо додому.

Коли я дочовгала до веранди, тато завершував розбивати молотком заморожений на камінь чай. Ми обмінялися коротким «привіт». Я поклала торбу під вікном, змила із себе міську куряву і влізла в старі лахи часів ліцею: блідо-рожеву майку з витертим портретом Лімеля й обтяті до колін запрані джинси з великою кількістю ниток на кишенях. Нарешті спустилася до кухні, де вже хвилин з п’ятнадцять чекав на мене тато. Будемо за замороженим чаєм обговорювати мої плани.

– Наразі нічого конкретного, але я щось придумаю, – заспокоїла я його і зразу перескочила на безпечну тему. – А як там Віктор?

– Як завжди, двадцять годин спить, годину вилизує миску, наступну годину муркоче, а ще дві полірує хутречко.

Бодай хтось передбачуваний.

Я потягнулася по шматок чайного льоду.

– А як ти даєш собі раду з вільним часом?

– Я присвятив себе творчості.

Це прозвучало, як погроза.

– Я повинна зажуритися?

– Таж, Ягідко, це радше я маю привід журитись. Я весь час сушу собі голову над тим, як урізноманітнити твоє перебування.

– Ти зовсім не мусиш цього робити, тату. Я знайду собі якесь заняття. Наприклад, провідаю давніх товаришок.

– Таж усі виїхали до Варшави. Або до Чикаго.

– Ну тоді пошукаю інших розваг.

От тільки які розваги може запропонувати провінція незалежній тридцятирічній жінці?

Шостий

Тато пішов до Глинян, аби спокійно перетравити мій приїзд і накидати нові плани на літо. А я? Для початку вирішила дати лад речам у пивниці. Що не так легко, зважаючи на татову нехіть до будь-яких змін. Треба позбутися старого мотлоху так, аби він не помітив його відсутності. Я саме перекладала ковдри, щоби закрити порожнє місце від поїденого міллю спального мішка, коли до будинку заявилась Аня.

Аня

Найкраща подруга мого тата й жінка його життя. Метка, конкретна й до болю щира. Випічка її виробництва могла б успішно зіграти в якомусь науково-фантастичному фільмі так звану космічну плазму, зате смакувала небесно. Я звертаюся до неї на ім’я, так ми вирішили на початку знайомства. Аня – це гарне ім’я. Угорською означає «мама».

– Хто там? – запитала я, виходячи з пивниці на сходову клітку.

– Спітнілий гіпопотам. Прийшов у пошуках затінку і чогось прохолодного для полоскання розпеченої пащі.

– Аню!

– Нарешті ти зважилася провідати старенького батька. А це що таке? – показала вона на мою простягнуту долоню.

– Привітання.

Бо ж вона знає, що я терпіти не можу виливів. Усіх тих слинявих цмоків, мокрих поцілунків і ведмежих обіймів.

– Ти ж, певно, не думаєш, що я цим обмежуся? Давай писка, – вона здушила мене, наче закохана ведмедиця, і міцно цмокнула в кожну щоку. Я стовбичила як пень, терпляче чекаючи на кінець привітання. – Можеш перепочити! – гукнула вона мені просто в ліве вухо.

Я розслабила м’язи живота, зітхнувши з полегшенням.

– Як бачу, ти взялася до розкопування Авгієвих стаєнь. А де сам король хаосу? На Глинянах?

– Як і завжди у хвилину збентеження. Він має повернутися на «Теле-експрес».

– Ну тоді ми сміливо можемо хапатися за сапки. Що ти вже викинула?

Вона зазирнула крізь дверцята, які вели до пивниці й майстерні, перетворених на музей капця й капелюха.

– Наразі я намагалася вичистити наріжну шафу.

– І що?

– Сама подивися, – я показала на мішок, набитий гумаками, рештками спального мішка й допотопного рибальського реманенту. Сорок кілограмів старої гуми, пластмаси та алюмінію.

– Подумати тільки, що тиждень тому я витягла з цієї шафи два таких мішки.

– Як вони там умістилися? – видушила я.

– Власне, що вмістились. Я витягала парасольку, легко поворушила дверцятами, і на мене впала лавина капелюхів двадцятирічної давності. Разом із величезною хмарою молей.

– Добре, що хоч не прасок.

– Праски були запхані глибше, але такий капелюх теж може добряче завалити по вухах.

– Добре, що ми взялися за цю шафу. Найкращий час.

– Найкращий час був одинадцять років тому… – буркнула Аня. – Але ти думаєш, що легко наводити такі порядки? Треба хитрувати, відсилаючи Августа на закупи чи на риболовлю. І весь час ця напруга, щоб він, бува, не повернувся раніше, бо дістане інфаркт.

– Важка доля родин колекціонерів, – визнала я.

– Важка – це мало сказано, Ягодо. Людина мусить скрадатись, як партизан. Маскувати чимось порожні місця. І ще вдавати, що їй шкода фланелевих валянок, добряче пожертих такими ж шкідливими, як і спритними термітами. – Вона витерла спітніле чоло. – Тому я завжди кажу: на першому ж побаченні не забудь запитати хлопця, чи він щось колекціонує. Якщо так, нехай і дурні марки, одразу роби ноги, дівчино.

– Тому ти й не захотіла жити з татом? Через труднощі у прибиранні?

– Через це також. Але найбільше я боялася, що можу зникнути в цьому хаосі, як твоя мама.

Сьомий

Змучена вчорашніми викопними роботами, я вибралася на басейн. Відпочину, поплаваю, може, зустріну когось зі знайомих. Я вже зовсім забула, як виглядає неділя на басейні в маленькому містечку.

Неділя на басейні

Пред’явивши вхідний квиток, я побігла до роздягальні. Миттю переодяглася, бо мене підганяли двійко дорідних тинейджерок. Прикрившись велетенськими окулярами та блакитним бікіні, вирушила на пошуки басейну, скеровуючись на запах хлорки й дитячий вереск. Добулася до самих живоплотів, оздоблених вигорілими рушниками в зелені пальми, лимонні жирафи й рожеві дельфіни (свіже постачання з В’єтнаму). Очистила місце для паркінгу, згрібаючи ногою шишки й палички від морозива, а потім розстелила вигорілий рушник із лимонною жирафою, куплений два тижні тому на базарі. Неквапно, терпляче змагаючись із лінивим плином секунд, стала витягати з пакета три бальзами для засмаги (у тім числі один для швидкої), кілька не надто вибагливих книжок, вибір яких був зумовлений вакаційним спадом мотивації, кілька заколок для волосся і так званий ланч, тобто два яблука.

Заходилася натиратися бальзамом. Поволі, вбиваючи подальші секунди. Ну досить, і так уже вилискую, як вінілова лялька. Що тепер? Гляну-но на годинник. Тільки одинадцята? Бути цього не може. Спробую повдавати, що читаю. Або викладу візерунок із засохлих соснових голок. Або поплаваю, чому б і ні?

Без проблем дісталася майже на самий край басейну. Тут було гірше: я мусила продиратися крізь натовп вісімнадцятирічних матусь та їхніх дітей у віці першого причастя. Нарешті мені поталанило зайти у воду. Зразу дістала по голові м’ячем, на щастя, набивним. Хвилину опісля відчула на спині чиїсь пазурі. Негайно обернулась, але встигла помітити тільки велетенську стопу, оздоблену ще довшими пазурями. Люта, мов ранній Брюс Лі, я запрагнула висмикнути її з коренем, але її власник уже відплив, торуючи собі шлях межи порозтягуваних купальних шапочок. Може, і я собі попливу? Тільки от куди? Тут-таки поряд і трохи далі густо від голів. Голови, які пищать просто до вуха, цвиркаючи брудною водою й рештками лимонаду, голови, почеплені до волохатих тулубів, що труться об живіт і спину. І сотні рук – які махають, ненавмисно хапають за волосся або – вже цілком навмисно – за шворочки на бікіні. Ні, я не зможу подолати і трьох метрів. Посиджу ще трохи – і назад на рушник. А потім? Полежу, поміркую і спробую зробити другий підхід. Адже я заплатила за це, а не за валяння серед шишок і упаковок від усіляких хрупок.

Близько полудня я стала продиратися до іншого боку басейну. Цього разу мусила подолати залоги дев’ятнадцятирічних татусів. Пробилася на самий край басейну, всілась і невідь-коли опинилася під водою. Почула тільки поштовх, потім плюскіт – і на дно. Саме намагалася випірнути, коли щось ухопило мене за зап’ястки й брутально смикнуло догори. Рятівник.

– Викликайте «швидку», – почула я над собою. – Вона кривавить, як різана свиня. Півбасейну загидила.

– Хвилинку, яка ще свиня, – намагалася заперечувати я, що вийшло досить мляво через втрату крові. За хвилину я лежала нерухомо, чекаючи розвитку подій.

– Уже викликали, шефе, – звітував молодий індіанець, схиляючи наді мною засмагле на жовтаву бронзу лице. – Краще, аби вони їхали швидко, бо чувиха стікає кров’ю.

– Нічого дивного, на кахельках зосталася шкіра з усієї її спини, – вождь, бронзовий, як і його помічник, покивав головою. – І шмат із голови.

– Їй впорснуть сироватку, а може, зроблять щеплення від сказу, правда, шефе?

Шеф не встиг цього прокоментувати, бо приїхала «швидка». Хилитаючись, я впакувалася до машини. Санітар позбирав мої речі, ухопив перший із краю рушник із жирафою, і ми чимдуж рушили.

П’ятнадцять хвилин опісля я сиділа в амбулаторії, а черговий лікар завершував бинтувати мої оскальповані плечі. Зазирнув під пов’язку, яку мені тимчасово наклали на голову.

– Ти мала тут родимку? – запитав він, усміхаючись одним кутиком уст.

– Що значить «мала»?

– Бо вона висить на волосинці, – оцінив він. – Треба буде її видалити.

– Навіщо, докторе? – озвався мускулястий санітар у такому обтислому халаті, наче втиснув під нього повний комплект для гри в регбі. – Відкрутимо її і край.

– Що значить «відкрутимо»?

– Нормально, як гриб від грибниці, – пояснив санітар, обдаровуючи мене бірюзовим поглядом.

– Голими руками?

– Ні, чому ж, у рукавичках. А решту того лахміття підсмалимо запальничкою, економлячи на нитках. Ну та що ж ти? Повірила?

– А чому вона мала не повірити? – втрутилася щуплява рудоволоса медсестра з кутастим обличчям. – Після останньої реформи нашого міністерства люди в усе вірять.

– Як це сталося? – запитав лікар, натягаючи гумові рукавички.

– Хтось зіштовхнув мене у воду, і я зачепилася за нерівні кахлі, а потім рятівник мене витяг, і я знову зачепилася.

– Не знайшла куди більше піти, як на басейн.

– Саме не знайшла. В кіно крутять двогодинні реклами огидних іграшок, у крамницях пластик, у парку всі лавки пообсідали молоді вовки, а в телевізорі суцільне страхіття. «Хрестоносці», «Лялька» і той одвічний капітан Клос. Хто це показує?

– Автомати, – втаємничив мене лікар. – Жива редакція відбуває під пальми. Смажиться цілих два місяці, цмулить коктейлі з кокосової шкаралупи, а в студії роботи запускають старі стрічки. То як? – потер він долоні. – Видаляємо?

– Ну, якщо вже треба… – зітхнула я. – А буде боліти?

– Та де там! – запевнила медсестра, пестячи наші вуха оксамитовим альтом. – Пан доктор зробить тобі знеболюючий укол і…

– … тобі так затерпне голова, – вставив свої п’ять копійок надмуханий санітар, – що можна буде видалити мозок, а ти нічого не відчуєш.

– Ну… а хіба такий укол не болить?

– Трохи болить, – зізнався лікар. – Тому я спочатку змащу тобі шкіру лідокаїном.

– Але бувало і так, що пацієнти всиралися від болю, – додав санітар, витягаючи з шафки щось подібне до циркулярної пили.

– Хіба зі страху, – виправив його водій, заглядаючи до амбулаторії. – Люди тепер стали такі ніжні, не те, що я, вільний мустанг. Таку бородавку я сам відтяв собі бритвою, і не треба було викликати «швидку».

– Так, тільки потім ми мусили ампутувати тобі три пальці на нозі, – нагадав йому лікар.

– І дуже добре. Менше нігтів стригти.

– Гаразд, – звернувся до мене лікар. – Лягай отут, на живіт. Перепрошую, що я тобі «тикаю», але це моя реакція на краківську титуломанію.

– Мені це не шкодить, – відповіла я, слухняно лягаючи на кушетку. – Так навіть краще.

– Ти теж можеш звертатися до нас на ім’я, – запропонував лікар, простягаючи долоню. – Я Болек. Обожнюю лещата, у вільний час малюю вуглем, а в майбутньому прагну допомагати голодуючим дітям. Це Юлька, вона обожнює співи й танці, а свій вільний час присвячує поширенню толерантності. Біля мене Мацек.

– Я обожнюю коней, а поза роботою посилено качаюся.

– Ну і нарешті наш водій і останній вільний мустанг у південній Польщі. Він любить волю, простір і добре охолоджене пиво.

– Ягода. Цікавлюся психологією і мрію, щоб на світі запанував мир, – назвалась я, потискаючи долоні всій четвірці. Що було нелегко, зважаючи на той факт, що я лежала на животі.

– Добре, Юлько, бери бритву.

– Отак зразу? – запротестувала я, – А ви обіцяли укол.

– Буде тобі укол, – заспокоїла мене медсестра Юлька. – Але я мушу зголити волосся довкола рани, аби пан доктор міг гарненько її зашити.

– Тільки не зголюй волосся разом зі шкірою. Бо в неї зостанеться лисина.

– Мацеку, перестань її лякати. Краще сховай ту пилу і вискочи в коридор, подивися, скільки в нас іще пацієнтів.

– У цій дірі і о цій порі року? Усі виїхали на відпочинок. Може, тепер тонуть у морі або ламають ноги в горах… – розмріявся Мацек. – А в нас нудота.

– Мабуть-таки, не всі виїхали, – озвалась я, чекаючи, поки Юлька намастить мені голову знеболюючим. – Басейн репав по швах. О Боже, як мені затерпла шкіра.

– Ну то колемо, – заявив Болек. – Лідокаїн діє, але все одно буде трохи щипати. Бо на голові нап’ята шкіра, важко кудись уколоти.

– А пам’ятаєте, як доктор Акула намагався знеболити голову пані Галузковій? – озвався Мацек, повернувшись з обходу коридором. – Натиснув на поршень з усієї сили, так що шприц вискочив, а голка зосталась у шкірі…

– … а лідокаїн порснув йому просто в щоку, – додала Юлька. – І він ходив затверділий, як…

– Юлько! Тільки без масних подробиць! – обірвав її Болек.

– Таж я нічого й не кажу. Я тільки розповідала про Акулу.

Зосереджена на оповідці про Акулу, я ледь відчула укол. Ну, хіба мені ще дужче затерпла голова. Десять хвилин опісля Болек узявся до операції. А я? Терпляче чекала, радіючи, що не сиджу.

– Ти там іще жива? – пересвідчився Болек. Я підтвердила невиразним буркотінням. – Зараз закінчимо. Я вже добувся до волокнистого тіла й відтяв усе під корінь, аби це пакудство не відросло. Ще зо три шви… ну, може, чотири, бо кривавить, як холера. О, дідько, луснула судина! Мацеку, подай мені зажим.

– Але й бухає, докторе.

Я відчула, як кров струменить мені по шиї, і вже вкотре зраділа, що не сиджу. Бо вже лежала б.

– Ми її втрачаємо! Втрачаємо!

– Хвилинку! Як це втрачаєте? Мені тільки тридцять років! – Навіть у таку драматичну мить я не забула відкинути собі кілька місяців. – Я не можу зараз померти! Отак просто, без підготовки!

– Докторе, швидко до інтенсивної терапії! – гукнув Мацек, не приховуючи жаху. – Може, її соборувати? Поки не пізно. Боже, тиск падає! Ми її втрачаємо! Зараз він зникне!

Я не витримала й сіла.

– Де моя торбинка? – запитала тремтячим голосом.

– Ну тепер ти вже перебільшив, Мацеку. Ще трохи – і я не встиг би накласти останній шов.

– То реанімації не буде, докторе? – Мацек скорчив здивовану міну, а через секунду вибухнув сміхом. – Повірила!

– Певно, що повірила. Спокійно, Ягодо, все під контролем. Для певності накладемо п’ятий шов, порядно підтягнемо шкіру. Не засильно, щоб ти не мала розкосих очей. Готово. Ну і що, хлопці? Цілком зграбно вийшло, еге ж? І тільки одна судинка луснула.

Тої ж миті я відчула в роті металевий присмак і…

Я отямилась у кімнаті ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки». Смугасті шпалери медово-жовтого відтінку. На стіні портрет Вухастика. Вікно оздоблене фіранками в біло-зелені картки. Навпроти дверей старосвітський вішак для одягу. Поряд нічний столик, на ньому проста лампа з білим циліндричним абажуром із гофрованого паперу і моя закривавлена майка. Неподалік столика металеве ліжко, а на ліжку я в лікарняній смугастій піжамі, що нагадує ведмедикову піжамку. Тремтячою рукою торкнулася до затерплої голови.

– Усе гаразд, – заспокоїв мене Болек. – Це не казка. Ти в моїй ординаторській.

– Даси мені дзеркальце? – попросила я.

– Перевіримо, чи на місці вуха? Прошу дуже!

Я несміливо зиркнула у дзеркальце і зразу заплющила очі. Ким є оця пом’ята бліда з’ява з розкосими очима й великим бантом на голові?

– Бачиш, яка сексуальна пов’язка? – зраділа Юлька. – Ти сміливо можеш виступати в ній на Берлінському гей-фестивалі.

– Наразі я не знаю, чи доплентаюся додому.

– Зачекай, уже закінчується чергування, то я тебе підкину, – запропонував Болек.

– Уже так пізно?

Цікаво, чи тато помітив мою відсутність?

– Ну-у, зараз будуть «Факти». Треба втікати, бо за годину починаються «Краплі кохання». Сьогодні ми дізнаємося, чи Марек погодиться, щоб його дружина збільшила собі груди.

– А стосовно пластичних операцій, – втрутилась Юлька. – Льольо вже замовила «Нью філл», тож ти міг би…

– Через два роки, інакше у неї потріскаються губи.

– Ми думали, що ти дозволиш себе намовити.

– А вона хоче змагатися з комісаром Євросоюзу Гюнтером Вергейгеном?

– Але, Болеку…

– Юлько, може, я і ненормальний, працюючи по п’ятнадцять годин на добу, але не настільки, щоб стати доктором Франкенштейном. Ні, і годі.

Восьмий

Над ранок

Рве, пульсує, смикає, пече, щипає, коле, ламає, щемить, ріже, гризе й муляє. Мабуть, саме час ковтнути третю таблетку аналгетику. І, може, щось для розслаблення?

Дев’ятий

А може, й надалі восьмий? Не знаю. І котра це вже година? Я могла б дізнатися про це, підвівши голову, але, врешті-решт, навіщо? Що змінить інформація про те, що зараз вечір або світанок? Найважливіше, що в мене нічого не болить і я зручно лежу, по вуха занурена в тепле болітце, що сотається з телевізора.

«Хуан Карлос її зраджує».

«Робота геолога – це вам не булка з маслом».

«Якщо ти їдеш у машині й бачиш торнадо, послухай, що говорять про нього по радіо».

«Моїм авторитетом став Зорро».

«Нова будівля університету завбільшки з десять мільйонів упаковок від мюслів».

«Двигун вантажівки справляє стільки ж клопоту, що й цеглина».

«Якби ви хотіли дістатися велосипедом на Венеру, подорож тривала б сто дев’яносто років».

На Венеру? Навіщо? І чому саме велосипедом? Але поки я знайшла відповідь, Болекові таблетки відбили мені охоту на віддалену прогулянку до іншої частини всесвіту.

Десятий

Я випірнула на поверхню. У чому велика заслуга Здзислави Зигзаг, яку Аня прозиває Zi Zi Тор. Вона зателефонувала о восьмій ранку, як завжди стурбована й нашпигована тисячею мудрих порад.

– Ну нарешті! – Вона не пояснила, що нарешті, бо зразу перейшла до своєї улюбленої теми. – Бартусь знову мені на тебе скаржився. Нібито ти погано до нього ставишся. З початку липня він схуд на цілих два кіло.

Браво. Ще вісім – і його можна буде зарахувати до групи «невеличка надвага».

– Мені прикро, але…

– Він сказав, що ти відкинула його допомогу.

– Мені не потрібні гроші. Я анулювала рахунок і…

– Не про це мова, моя дорогенька. Ми переживаємо, бо ти анітрохи не дбаєш про ваші стосунки. Не піклуєшся про Бартуся. Дозволяєш, аби він терзався й худнув. Але це тобі віділлється, моя люба. Це тобі віділлється. Жінки сьогодні такі егоїстичні. Думають, що досить раз на тиждень відвідати перукарку, косметичку, кравчиню й масажиста…

Ну й халепа. Я не відвідую навіть раз на місяць.

– … а цього не досить. Бо хто, як не жінка, подбає про домашнє тепло? Тільки вона. Коли чоловік виходить на полювання, то саме жінка оберігає вогнище.

– Але Бартек не любить, коли длубаються в його каміні.

– Ягодо, ти така цинічна, – зітхнула вона. – Нічого, лише цинізм, іронія та емоціональний холод. Саме це і є сучасні жінки, зосереджені на собі і власних утіхах. А потім дивуються, що в Польщі дедалі менше справжніх чоловіків. Таких, як Міхал Жебровський.

– То що я повинна зробити? – задала я питання, на яке вона чекала вже п’ятнадцять хвилин.

– Я не хочу нічого тобі нав’язувати. Навіть не можу.

Стеменна трагедія.

– … а втім, розв’язок як на долоні. Дитина. Саме так. Відразу закінчилися б усі твої дивацтва. Ти перестала би брикати і переключилася б на Бартуся. Ви стали б справжньою родиною. Бартусь мав би більше снаги до життя, бо ходить такий засмучений, що аж шкода дивитися. Ну і я мала би заняття. Але що ж… – шморгнула вона носом. – Ви, молоді, надто егоїстичні, щоб дбати про чужі потреби. Тільки кар’єра, успіх і гроші. Тільки це у вас у голові.

– Та сама мелодія впродовж шести років, – підсумувала Аня мій звіт. – Старий добрий Zi Zi Top.

– Знаєш, що мене смішить? Її версія визволення жінок, котрі, затягнуті в корсет, шпильки й панчохи, нудяться в офісі. Стирчать там по десять годин на день, аби тільки не варити чоловікові обід.

– І роблять кар’єру зумисно для того, щоби каструвати справжніх чоловіків, – додала Аня.

– Так, начеб робота була забаганкою, а не необхідністю. Адже ніхто не сплатить за мене рахунки. Звідки в неї ті фантазії?

– Як це звідки? З реклам, які масово продукують у твоїй міжнародній ФІРМІ.