Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

П’ятнадцятий

Болек зателефонував, що за півгодини я можу прийти знімати шви. Близько другої він матиме трохи вільного часу.

Коли я зайшла, він саме закінчував оббирати картоплю до обіду.

– Ще чотири картоплини, і дивимось.

– Допомогти тобі? Щось перемішати чи зцідити воду? – назвала я дві із трьох знайомих мені кулінарних операцій.

– Мацек уже займається городиною. Буде мінестроне й рулетики в часниковому соусі.

– Ви завжди харчуєтеся разом? – Я пригадала власну перерву на ланч: швидкий скок на кебаб або заливання бульйонного кубика окропом із експреса.

– Та-ак, – потягнувся він по чергову картоплину. – Спочатку я ніяк не міг до цього звикнути. Знаєш, як воно буває на стажуванні. – Не знаю, але Болек швидко запліднив мою уяву: – Скубання канапки із сиром, схованої в кишені халата. Сухий пампух із лікарняної крамнички, запитий на льоту слабозабарвленим окропом. Кілька солоних паличок.

– Ну, скажімо, невигадливе меню.

– Потім було ще гірше. Понад два роки безробіття. Чай, булки та маргарин. Але нарешті мене закинуло сюди. Приходжу на перше чергування. Ще не обвикнувся, тож одразу сховався в ординаторській і чекаю команди на виїзд. А тут біля полудня завалює Мацек із ополоником у руці і запрошує на кухню: «Сьогодні ваша черга чистити картоплю, пане доктор».

– А ти?

– Наїжачився, як різеншнауцер, але пішов. Навіть Рисек, наш директор, чатує біля баняків. Щоправда, лише двічі на місяць і завжди готує або суп-заливайку, або місиво з картоплі та курки, але все одно вносить свою лепту.

– Родинна атмосфера?

– Її елементи. Бо кожен тут має заплутане життя. Тобі не нудно?

– Та що ти! Я обожнюю слухати історії про життя. Розумієш, часом я маю таке враження, що моє власне життя якесь нереальне. Начеб я дивилася на світ крізь товсту шибу.

– А ти хочеш відчути справжнє життя? – запитав Болек.

– Ясно, якщо це щось означає.

– Нам потрібний водій на якийсь там тиждень або два. Бо Юзек і далі не в формі.

– Обмиває народження дитинки?

– Слабо сказано. Він практично переселився до «Трьох Котів». Зранку його вимітають за поріг разом із недопалками, але рівно о сьомій вечора він заявляється туди, як на чергування. Я подумав, що, може, ти його заступила б, поки хлопак охолоне. Самі денні чергування, крім однієї ночі, двадцять першого, бо Стах тоді зайнятий і відробляє сьогодні.

Ну, прошу дуже. Я навіть не мушу нічого вигадувати. А все ж таки мене це анітрохи не тішить. Почуваюся так, ніби відбираю в Юзека хліб і овес.

– Не відбираєш, тут кожен має якийсь приробіток, інакше ми живилися б тільки просом і пшеницею.

– А що ви робите?

– Я чергую на двох інших станціях. Юлька танцює в клубі. Мацек працює в тренажерному залі. Рисек, наш директор, має ренту з дерев. А Юзек грає по весіллях. Дістає за ніч удвічі більше, ніж на «швидкій». То як, згода? Це лише кілька чергувань.

– А якщо я не впораюся?

– Із чим? – здивувався Болек. – Адже для чорної роботи, для бійок із пацієнтами, для масажування, зашивання ран і запалювання свічок в узголів’ї є я.

– Ну, розумієш, з орієнтацією в мене і справді не найгірш, але все ж таки місто розбудовується. За останні десять років…

– Збанкрутував один завод, а фабрика пателень дихає на ладан. Кількість мешканців зменшилася на тисячу голів, у чому є величезна заслуга реформ.

– Але щось будується.

– Палаци на цвинтарі. В цьому сезоні наймодніші чорні мармурові плити і хрест аж до підхмар’я. Все це оздоблено мідною фурнітурою просто з Італії. Добре, годі сперечатися, миємо лапи і подивимося, чи можна знімати шви.

Шістнадцятий

Сьома ранку

– Що, невиспана?

– Налякана. Не знаю, чи впораюсь.

– Моя малесенька. – Юлька погладила мене по голові. Я навіть не встигла відхилитися. – Побачиш, усе буде добре.

– Ходи, я представлю тебе решті, – озвався Болек.

– Хіба є якийсь інший лікар?

– Був, до кінця червня, але виїхав до Норвегії. Сказав, що воліє збирати там полуниці, ніж чути в мас-медіа, що є зажерливим труйником, тільки тому, що намагається заробляти більше, ніж шість злотих на годину.

– Такий здібний хлопець, – зітхнула Юлька. – А які він зладив Льольо губки. Кожна завбільшки з виноградного слимака. Якби я не боялася уколів, то й собі такі замовила б.

– Рисек шукає когось на його місце, – втрутився Болек, – бо нам придався б лікар до амбулаторії, коли я на виклику. Тільки що від січня вони, здається, знову мають урізати фінансування на медичну допомогу. І я мусив би його звільнити, а Рисек страшенно переживає такі ситуації. Він не терпить розлук.

– Навіть із дружиною надалі живе, хоч вони й розлучилися вже п’ять років тому і вона має нового чаювальника, – додав Мацек.

– Тобто виглядає на те, що ми й далі будемо відсилати людей до поліклініки чи до поблизької лікарні, – закінчив Болек і підвівся.

– То ходи, познайомлю тебе з другою медсестрою та диспетчеркою.

Він прочинив двері до диспетчерської. За невеличким столиком, застеленим пожовклою цератою, сиділа шатенка, що вилазила із кремового сарафанчика, наче недоглянуте дріжджове тісто. Крісло поряд займала бліда медсестра з байдужими змученими очима. Саме таких показують по телевізору, коли йдеться про черговий страйк середнього медперсоналу. Обидві жінки покивували під пісеньку Тома Джонса «Секс-бомба». У шатенки це виходило значно, значно ліпше.

– Грюк-грюк. Привіт, дівчата. Перепрошую, що заважаю робити ранкову гімнастику, але хотів би представити вам Ягоду. Вона сьогодні буде крутити бублик замість Бондарука. Ягодо, це Маріолька, міс шприця й любителька телепокупок, а також Ядзя, місцева секс-бомба. Ядзя обожнює довколишні лахоленди і до-о-о-о-овгі розмови по телефону.

– Ох, докторе, ви як уже щось скажете… – защебетала шатенка голосочком гімназистки. – Доброго дня. Мене звуть Ядвига.

Обидві простягнули мені долоні, не перестаючи покивувати в ритм музики.

– І як воно? Наразі все спокійно? То підемо до телезали. Зараз дають повтор «Клініки зворушень».

– Ти це дивишся? – здивувалась я.

– Звичайно. Кожна людина потребує казок. Навіть якщо виглядає бездушною, мов німецький офіцер.

Опівдні

– Мабуть, треба починати чистити картоплю, – буркнув Болек, позіхаючи.

– Але й нудота, – марудив Мацек, якийсь на диво вигаслий. – І взагалі, все якось так жахливо…

– Я вже волію куняти над книжкою, ніж щогодини мати виклики. А найгірше, коли викликають через якісь дурниці.

– Я думала, що найгірше, коли до вмираючих.

– Теж не з медом, але тоді ти принаймні знаєш, що повинен робити. Або забираєш пацієнта, або виписуєш свідоцтво про смерть. А при всяких дурницях можна нажити собі клопоту. Бо, скажімо, хтось телефонує і скаржиться, що йому сверблять плечі. Їдеш, оглядаєш. Нічого страшного, якась алергія. Виписуєш рецепт і змиваєшся на базу. А наступного дня пацієнт умирає, а в його родини вмикається розумовий процес: «Як то? Так несподівано? Без підготовки? Таж він іще вранці був такий жвавий. Засмажив п’ять яєць. Сміявся, жартував. І збирався ремонтувати двигун. А тут раптом труп. Він уже не з’їсть свинячої відбивної».

– Ну і не подивиться «Клініку зворушень», – додав Мацек.

– Одне слово, шок. Рідні не можуть із цим змиритись і шукають винного. «Чому цей лікар не забрав його до лікарні? Певно, недодивився. А тим часом ті плечі були якимсь сигналом». Ну і подають до суду.

– Ти вже мав такі випадки?

– Ще ні, бо я забираю до лікарні кожного, хто мені хоч чимось не подобається. А якщо пацієнт протестує, то мусить написати розписку, що залишається вдома за власним бажанням.

– Болек має несамовиту інтуїцію, – гордовито поінформувала мене Юлька. – Я навіть сказала б, що жіночу, але не люблю стереотипів. Він виїжджає, коли комусь болить око, щось йому там не грає, тоді забирає пацієнта на обстеження, і за годину виявляється, що це інсульт.

– Не перебільшуй, Юлько, – буркнув Болек, намагаючись приховати збентеження. – Це просто везіння. Щось повинно час од часу вдаватися в цьому клятому житті.

– Ти любиш свою роботу?

– Я навчився не задавати собі таких питань.

– Мусить бути якась причина того, що ти сидиш тут замість змиватися до Норвегії, як твій змінник.

– Гм, – замислився Болек. – Чому я тут сиджу? Ти знаєш анекдот про глистів?

– Ні.

– То я тобі розповім. Молодий глист питає свого тата: «Татусю, а чому ми сидимо саме тут? Там назовні сонечко, свіже повітря, зелена травичка. А ми тут у темряві, в тому смороді й лайні. Чому?» На що тато відповідає: «Бо це наша батьківщина, синку».

Вечір

– Ще чотири хвилини, і можна буде закреслити черговий день, – Болек устав і виглянув у вікно.

– Хіба що хтось, як завжди, задзвонить за дві хвилини сьома, – понуро кинув Мацек.

– Не задзвонить, – заспокоїв його Болек. – Так мені підказує інтуїція. До речі, – звернувся він до Юлії, – я сьогодні зустрів Рисека, і він сказав, що вже одержав матеріал для літніх халатів. То ти можеш братися до шиття.

– Тільки за місяць, бо зараз я шию костюм для осіннього шоу. А потім із величезним задоволенням. Тільки нехай хлопці уважно знімуть мірки. Не так, як останнього разу. Я два тижні морочилась, і все намарно.

– Чому намарно? – запитала я.

– Бо вони понаписували мені неправильні розміри, і коли дійшло до примірки, то холоші сягали землі, а в талії не сходилось. Один Болек подав сумлінно. Зріст метр дев’яносто, у талії вісімдесят.

– Ох, яка ж ти занудлива, Юлько, – образився Мацек. – Адже ти знала, що я тоді розбудовував торс. Могла б і сама додати кілька сантиметрів.

– Я додала цілих сім. Але і це не дуже допомогло.

– Гаразд, шабаш, – сказав Болек. – Кінець роботи. І суперечки.

– Та я й не сперечаюся, – буркнув Мацек.

– Тільки лютую, бо мене прилапали на шахрайстві, так? – дражнилась Юлька. – Справжній мачо не повинен зізнаватись у помилках?

– Гей, ти, руда, припини, бо я вирішу, що ти маєш цей, як його… передменструальний синдром, а це ж бо неможливо.

– Мацеку! – схаменув його Болек. – Не копай нижче пояса.

– Пардон, більше не буду, – буркнув Мацек, і надалі трохи набурмосений.

– Чого ти сьогодні такий збуджений?

– Бо я злий, Ягодо. Як чорний ротвейлер.

– Що, знову напихався «корівками»?

– Ні, мав гостру сутичку зі своєю мадам. Вона допекла мене до живого м’яса. І пече, як сіль в оці. Навіть не знаю, чим дезінфікувати такі рани.

– Алкоголем, – запропонувала Юлька. – Принагідно він знімає біль.

– Я ж не Юзек, аби хляти, як кінь.

– А чого ви зчепились?

– Як завжди, через дурниці. Тобто через усиновлення дітей.

– Ви збираєтесь усиновити дитину?

– Та що ти, Ягодо, хто віддав би нам дитину, коли ми щомісяця розходимось. А з моєю гадюкою було так: сидимо ми в піцерії «Палермо», нудота, нічого не відбувається. Тож я захотів розрядити атмосферу і бовкнув, що педалям треба заборонити всиновлювати дітей. А Івонна мені зразу, що я тупий, як російський витискач для часнику.

– Вона не надто помилилася, – визнав Болек. – Уяви, що ти сам є дитиною із сиротинця. Не з такого, де одержують подарунки від телевізійних спонсорів і мають пастельні фіраночки на вікнах, але з провінційного, де в одній кімнаті спить двадцять душ малечі. Їдло гірше, ніж у лікарні, а на комп’ютер вони можуть помилуватися в рекламах.

– Ну добре, я собі уявив, і що?

– І що б ти обрав: розгойдуватися в одному з ліжечок, кожну куховарку кликати «мамо», а серед так званих нормальних дітей бути знайдою чи байстрюком, – або виховуватися в родині двох спокійних жінок чи чоловіків, які огорнуть тебе любов’ю?

– Звідки ти знаєш, що спокійних?

– Бо всі ми знаємо, як виглядає процес усиновлення, – підтримала Болека Юлька. – Скільки треба пройти аналізів, тестів. Це ж бо не так, що тобі стрілило в голову і ти ідеш до сиротинця, як до гіпермаркету. Зрештою, запитай у Рисека, він мав такий досвід у дитинстві.

– Здаюся. Не буду воювати з цілою армією. Ви хочете і далі слухати про Івонну?

Ми запевнили його, що так. Нехай хлопець відчує, що він не один.

– Ну і вона навтикала мені гірше, ніж ви. А коли я спробував пожартувати, то взяла й пішла, поки офіціант приніс піцу. І я зостався наодинці з великою вегетаріанською піцею й полумиском салату з горошку, – він витер ліве око.

– І що ти зробив?

– Упакував її, чого має пропадати, коли стільки дітваків голодує в Бескидах.

– Їх надзвичайно втішить усвідомлення того, що санітар Мацек Г. з’їв у їхню честь велику піцу.

– Ой, докторе, адже так кажуть. Поза тим, я викинув цілу тридцятку, бо ми замовили найбільшу, сімейну. Діаметром у сорок три сантиметри. Не те, щоб я мав напад апетиту, так захотіла Івонна. Така мала зміючка, а вбирає, як пилосос, – розчулений, він витер друге око.

– І ти не побіг за нею?

– Ні, бо мені як заціпило. Ну і це… – затнувся він. – Безглуздо так ушиватися: що подумає офіціант?

– І що тепер робитимеш?

– Нічого, почекаю, поки вона подзвонить. Як і завжди.

Ну так, справжній мачо не може виявляти надмір активності. А надто, коли він інтенсивно працює над розбудовою м’язів.

Сімнадцятий

– Дорогі друзі, минула дев’ятнадцята нуль нуль, – радісно оголосив Болек, скидаючи свій обтріпаний халат.

– Але в тебе й сорочка, – захопилась Юлька. – Супер.

– Мені вона теж подобається. – Болек погладив вигадливі кишеньки. – Х’юго Бос. Оригінал, по двадцять злотих за кілограм.

– І скільки потягнуло? – поцікавилась Ядзя. Вона заглянула до нас, аби позичити вентилятор на нічне чергування.

– Двісті сімдесят грамів.

– Добре тобі, – зітхнула вона. – В мене завжди виходить ледь не кілограм. А бува, і два, коли я купую костюми.

– То купуй коротші, – порадила Юлька.

– Я і так купую. Але ж не буду парадувати в міні, навіть якщо воно від Шанель.

– До речі, про Шанель, – згадав Болек. – Юлько, ти просила, щоб я оглянув твою бабусю. Може, я сьогодні скину на неї оком, а то й двома?

– Мені це навіть зручно, бо я мала відвідати її після чергування. Ти, Ягідко, теж із нами?

– Звісно. Тато все одно поглинутий своєю писаниною.

Ми рушили до виходу. Мацек підстрибом, з радощів, що годину тому зателефонувала Івонна, як і завжди, простягаючи руку до перемир’я.

– Аж жити хочеться! – повідомив він нам на прощання. – 3 такого щастя я покачаюся сьогодні на годинку довше.

І побіг.

Болек прочинив дверцята свого обшарпаного «вартбурга», на око, мого ровесника. Ми завантажилися. Він завів двигун.

– Ти живеш тут? – запитала я.

– У Кракові, – відповів він, намагаючись нагледіти шмат дороги між брелочками, ланцюжками й кубиками Рубика, які майталалися на лобовому склі.

– То тобі зручно добиратися. Жодних пробок, еге ж?

– Ну, всі пилюжать в інший бік. Часом я відчуваю, начеб їхав односторонньою дорогою всупереч нурту.

– Індивідуаліст, – з усміхом шепнула Юлька.

– Знаєте що? Коли я дивлюся на цю масу автомобілів, що сунуть в одному напрямку, це нагадує мені роки ліцею. Ми жили з батьками неподалік металургійного комбінату. Щодня вранці я бачив однорідну сіру юрму невиспаних людей на велосипедах, які котили на роботу. Щодня те саме. Тисячі велосипедів, які запруджують усю вулицю. Скидалося на те, що ті люди пересуваються на конвеєрі. Я уявляв собі, що коли виросту, повернуся з війська, то якогось дня за п’ятнадцять сьома поставлю свій велосипед біля сотень інших, а конвеєр віднесе мене просто до комбінату. І тоді я подумав, що мушу зробити все, щоб звідтам вирватись.

– І що?

– Як бачиш, план реалізовано, – він кинув мені славетну Болекову усмішку, присмачену краплинкою гіркоти. – Головне – це сильно вірити. А Таємничі Сили зроблять усе, щоб тобі це вдалося.

– Моя люба Юльцю, – втішилася сухенька бабуся, пообвішувана разками штучних перлів. – Я не бачила тебе, певно, з півроку. А може, і довше, – з липня.

Юлька поцілувала її в напудрену щоку.

– Тепер і є липень, бабусю.

– Ти ніколи до мене не заходиш, – скаржилася старенька. – Сиджу тут сама. Навіть не знаю, літо надворі чи весна.

– Літо, бабусю. Я була в тебе три дні тому. Приносила голубці. Пам’ятаєш?

– Ну пам’ятаю, пам’ятаю. Голубці. Ой, як давно я не їла голубців. А це хто? Твій чоловік?

– Ні, мій знайомий лікар. Він тебе послухає, подивиться, чи все в порядку.

– Лікар. Це дуже добре, бо я охоче зіграла б у бридж. Коли був живий мій чоловік, граф Міхоровський, ми частенько запрошували знайомих лікарів. І грали в салоні деколи до білого ранку.

– Зіграємо, – погодився Болек. – Але спочатку я поміряю вам тиск… Ну і послухаємо серце. Тільки ви мусите зняти ці перли.

– Ой, лікарю… – Бабуся зашарілась аж до кінчиків сріблястого волосся, укладеного елегантними хвилями. – Для мене це все одно, що позбутися спідньої білизни.

– Ну добре, якось обійдуся. – Болек відгорнув важкі разки, намагаючись намацати стетоскопом худу спину старенької.

– А хто ця пані поряд із вами? – зненацька поцікавилася вона. – Ваша дружина?

– Ні, це товаришка, бабусю, – спокійно відповіла Юлія. – І що? – звернулася вона до Болека. – Все в порядку?

– Хтось мусить пильнувати, щоб вона приймала ліки.

Юлія опустила голову.

– Мама провідує її кожного ранку. Здається.

– То я до неї задзвоню…

– Ні, Болеку! Благаю!

– Я не буду говорити про тебе, – пообіцяв він. – Тільки попрошу, щоб вона припильнувала з тими ліками. Ти ж сама знаєш, це не цукерки. Їх не можна раз пити, а раз ні. А твоя бабуся навіть не пам’ятає, чи вона сьогодні снідала.

– Не снідала, бо сніданок знову був отруєний, – озвалася бабуся. – Я їм тільки те, що приносить мені Юльця. Тобто раз на півроку.

– Як плазун, так? – усміхнувся Болек. – Я подзвоню й залагоджу цю справу. Нічого не станеться, якщо двічі на день вона перейдеться триста метрів.

– Ти так близько живеш? – запитала я.

– Тепер ні, бо мешкаю в Льольо, а часом у кузинки на Довгій, – відказала Юлька, а я, побачивши її міну, не продовжувала.

– А ви не хотіли б переїхати до доньки? – запитав Болек.

– Ой, краще не треба, лікарю. Тут я знаю кожен куток. Я в себе вдома. А там? Мало того, що людина губиться, так іще й повинна уважати, щоб її не прихопили з бігуді на голові. Або без біжутерії. Я вже волію самотність тут. Навіть якщо мене ніхто не провідує. Тільки Юльця. Моя люба онученька. – Вона окинула Юльку захопленим поглядом. – Ти так змінилась. А я ще пам’ятаю, як співала тобі колискові. Думала, що ти станеш футболістом або мандрівником, як Сенкевич.

– Тепер я теж не нарікаю, бабусю. Я допомагаю людям, розумієш?

– Розумію, я все пам’ятаю. А ще ти відпустила волосся. Ти завжди мала таке коротке, як у хлопчика. Тобі так гарніше.

– Добре, виписуємо рецепт. – Болек потягнувся по ручку. – Меланія..?

– Так, – кивнула Юлька. – Меланія Світляк.

– Меланія Світляк…. Меланія Світляк… – повторила старенька, глибоко над чимось замислюючись. – Була одна така в нашій родині. Нечувано елегантна, вона носила твіди тільки від Шанель. Твіди й мережива. Але я її, лікарю, не любила.

Вісімнадцятий

Знову тиша й спокій. Жодних пацієнтів, нічого, крім одного візиту зразу по обіді. Ми саме перетравлювали рис із полуницями та сметаною Юльчиного виробництва (Мацек переробляв свій коктейль із горошком на чергові опуклості й пагорби), дрімаючи за повтором «Ляльки», коли до амбулаторії ввірвалася сильно наквацяна жіночка, вся в білих блискітках.

– Пане лікарю, годину тому я потрапила в аварію! – повідомила вона істеричним тоном. – Мені потрібна допомога.

– Я до ваших послуг. – Болек підвівся з фотеля й уклонився. – Тільки просив би більше подробиць.

– Так от, я розбила машину й лобове скло. На макове зерня, як бачите.

Болек показав на її блискітки:

– Це і є те скло?

– Так. І я хочу, щоб ви мене від нього позбавили, – заявила вона тоном, який не припускав спротиву. – Прошу витягти з шафки пінцет і негайно взятися до роботи!

– Зрозуміло. Я тільки хотів зауважити, що така робота може тривати кілька днів. Ви значно швидше його позбудетесь, якщо візьмете душ.

– Ви що, відмовляєте мені в допомозі? Оце і є швидка допомога!

– Я вам не відмовляю! – підвищив голос Болек, але наразі тримав себе в руках. – Я тільки раджу вам найшвидший спосіб позбутися скляних друзок. За дверима поряд є лазничка. Прошу вас піти туди і взяти порядний душ. Якщо не допоможе, то обіцяю, що витягну пінцетом якнайменше скельце.

Баламутка вийшла, буркочучи попід ніс щось про змарновані гроші платників податків. А ми почали сперечатися, чи здобула б вона в тесті на Велику Вибагливу Свиню максимальний бал, а чи всього-на-всього вісім.

– Максимум сім, – пручався Болек. – На десять це і справді треба заслужити.

– Заслужила, заслужила, тільки що ви не дозволили їй це продемонструвати.

– Бо з мене вже годі тих скандалів. Досить, що я щодня слухаю істерики Акули.

– Він це любить. Справдешній ловець адреналіну.

– А я поставила б їй «дев’ятку», – заявила Юльця. – За буркотіння про платників податків. Нехай візьме собі до рук той відсоток і побачить, скільки з нього йде на службу здоров’я.

– Увага, вона, здається, повертається, – шепнула я. – Хряснула дверима.

Баламутка ввійшла без брів, без губ і без блискіток.

– Ну і що? Змилося? – запитав Болек.

– Змилося, – неохоче зізналася вона. – Цілком і повністю.

– Чудово. А наступного разу, як ви зажадаєте неможливого, прошу вдатися до простих способів. Вони ладні творити чудеса.