Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Сьоме

Лаштуємось обідати. Я перемішую зелений борщ, а Мацек свою протеїнову бурду.

– Ти це серйозно говорила? Що хотіла б поїздити?

– Серйозно, але це було ще в ліцеї.

– Бо якби ти і далі хотіла, я міг би тебе повчити.

– Ну не знаю. Я повинна подумати, все обміркувати. – «Ого! В мені обзиваються татові гени».

– Над чим тут думати, – наполягав Мацек. – Ти маєш час і нагоду. А я маю коней.

– Але я не маю реманенту. Крім чапсів.

– Цього досить.

– А щось на голову? Адже не одягну тюрбан із рушника.

– Вистачить товстої шапки. Або позич у свого старого каску. Ти казала, що він усе накопичує. То як? Сьогодні о сьомій?

Я помчала додому й перенишпорила половину гаража. Знайшла: шолом танкіста, каску пожежника, хокейну і кілька частин від мотоциклетної, кудлату перуку із зачіскою «під пуделя», тюрбан а-ля Глорія Свенсон, дві вушанки (одна фланелева), ковбойський капелюх і шкіряну пілотку з невеличким дашком. І що тут вибрати?

– Ну і класно, – похвалив мене Мацек, окидаючи поглядом пілотку. – Як німецький мотоцикліст.

– Коні не луснуть від сміху?

– Побачимо. Ходи, я представлю тобі своїх хлопців.

Ми вийшли на широку луку. Мацек підвів мене до одного з трьох невеличких коників.

– Це Качок. Поряд Шкатула. На ньому ти будеш їздити.

– А той, що далі?

– Вінету. Старий дідо. Не будемо його мордувати, бо він уже своє відгарував. Двадцять років у школі верхової їзди. Він і досі стає дибки, коли чує дитячі голоси. А там, край лісу Рембо, наш найбільший гордій і вожак стада.

– Оця малеча? – здивувалась я, побачивши сірого поні з хвостом чи не до самої землі.

– Він образився б, якби тебе почув. Ти навіть не уявляєш, які в нього зуби. Тому його треба прив’язувати. Бо кидається на хлопців.

– На людей теж?

– Ні, до людей він лащиться, як псисько. Пестунчик такий, – розчулився Мацек. – Але стосовно інших коней це просто бестія. Бачиш шрами в Шкатули на заду? Це робота Рембо. То що, ведмедики? Беремося до роботи?

Восьме

Я зайшла до ординаторської на зігнутих ногах, як гепард.

– І як воно було? – запитав Болек.

– Жорстко й високо. Але Шкатула – це страшенно класний кінь.

– Йому, щоправда, далеко до скакунів Рогану, зате він товариський, як американські туристи, – визнала Юлька.

– Замість ходити по колу на лонжі, він щомиті підбігав до Мацека і дмухав йому у вуха.

– Це його спосіб привітання, – пояснив Болек. – Шкатула липучий, як мало який кінь.

– І подумати тільки, що Мацек в останній момент викупив його з прогулянки.

– З якої ще прогулянки?

– До Італії. Ну знаєш, із квитком у один бік. Італійці кохаються в конині. Качок теж мав щастя, що трапив на Рисека. Його викидали з кожного клубу у воєводстві.

– За що? – здивувалась я. Качок і справді не мав ангельського характеру Шкатули, але не видавався мені потворою.

– Це довга історія. Він потрапив до тренерів, які кийком і копняками вибили з нього рештки симпатії до їздця. Тому він робить усе, щоб тебе позбутися. Треться об дерева, стрибає в кожну калюжу, бабрається в болоті і стає дибки.

– А Вінету?

– Він пропрацював на конезаводі десять років, а потім його віддали Мацекові за три пляшки горілки. Саме так виглядає польський сантимент до коней. І, певно, не тільки до них.

Дев’яте

Шоста ранку

– Побачиш, як тобі буде гарно, – запевнював Мацек. – Нема нічого приємнішого, ніж уранішня їзда без підтримки.

– Наразі я відчуваю тільки по кілограму піску під кожною повікою, – буркнула я, поправляючи пілотку. І подумати тільки, що якихось півтора місяця тому о цій порі я була вже по двох кавах і жмені вітамінів. – А так по правді, що ти мав на увазі, коли говорив про цю їзду без підтримки?

– Сьогодні спробуємо без лонжі, – пояснив він, простягаючи мені цвях, перероблений на копистку. – Може, нам навіть пощастить поїздити клусом?

– Клусом? На третьому тренуванні? Я не переживу цієї скаженої швидкості!

– Швидкості? – пирхнув Мацек. – Це хіба б арабський кінь показав тобі, що таке швидкість. Коли заскакуєш на такого, то наче сідаєш у новеньке «порше». М’язи так і виграють попід шкірою, готові до бігу. А якби араб побачив перед собою стільки вільного простору, як тут, на луці… – розмріявся він, перериваючи розчісувати Качка, – він так чкурнув би, що ти навіть не встигла б зі страху наробити в труси. Не те, що ці ліниві «трабанти». – Він поплескав Шкатулу по шиї.

– На місці Шкатули я чулася би скривдженою.

– Він і так знає, що я не проміняв би його навіть на стадо арабів, правда, малий? – Кінь дмухнув Мацекові в засмагле вухо. – Годі балакати, накидаємо сідло і підтягуємо підпруги.

– Готово.

– Перевір добре, бо Шкатула полюбляє надимати пузо. Потім під час їзди випускає повітря, а як відчує, що сідло сидить вільно, дає стрибка, і ти приземляєшся за п’ять метрів позад нього.

– А тобі траплялося падати?

– Та звісно. Коли я одержав Качка, то на першій же прогулянці він скинув мене через голову.

– І що?

– Я попросив його не виглуплюватись, і ми потрюхикали далі. Він уже знав, що немає сенсу шарпатися.

– А чому він такий нервовий? – запитала я. Качок саме виривав собі з грудей клапті шерсті.

– Він терпіти не може, коли затягають підпруги, бо в клубі його били по череву, щоб примусити випустити повітря. І тепер він під час цієї процедури теж має охоту вкусити мене в плече. Часом таки не втримається і вхопить.

– Кусає?

– Ягодо, якби кінь хотів по-справжньому вкусити, він видер би тобі півсідниці. А він тільки щипає. Зрештою, ти ж знаєш, що, коли кусає свій, стерпіти легше. Навіть якщо й дуже боляче. – Він погладив Качка по оксамитовому храпу. – Стремена підтягнула?

– На довжину плеча, як ти й казав.

– То заскакуй. – Мацек притримав коня, а я незграбно видряпалася в сідло. – Наступного разу не випинай задок, бо Шкатула любить часом щипнути, як це зазвичай роблять хлопці. Для нього це пестощі, а в тебе буде синець. Добре, обхопи ногами живіт. П’яти вниз – і вперед!

Шкатула ліниво рушив перед себе, обриваючи листя з усіх придорожніх кущів.

– Ну «порше» він і справді не є, – визнала я, їдучи назирці за Качком.

– Тоді чому ти сидиш, як у спортивній тачці? Чому я кажу сидиш, ти майже лежиш, Ягодо. Тепер уяви собі, що б було, якби кінь сполохався і рвонув уперед.

– Що?

– Ти мала б на рахунку перше падіння. І мусила б поставити мені пляшку. Такий уже звичай, – пояснив він.

– То що, і впасти з коня не можна?

– Навіть треба. Сім разів, аби навчитись їздити, і сімдесят сім, аби їздити добре, але навіщо падати по-ідіотськи?

Восьма ранку

Я ледве доволочилася до станції, бо прийшла Малина, майстриня з винищування подарунків від фармацевтичних фірм.

– Мені знову зле, – сказала вона, обдаровуючи мене поглядом зраненої сарни. – Усе розвалюється. Осипається, як тиньк зі старої кам’яниці. На додачу я знайшла в мами клей для протезів.

– Чий?

– У цьому вся проблема. Тиждень тому я поїхала додому, – почала розповідати вона. – Копирсаюсь у шафці під умивальником. А там, серед порошків, відбілювачів і різних дротів для труб – клей. Я витягла його, показую мамі й кажу: «Віддай бабусі, бо вона, певно, перенишпорила всю свою квартиру в його пошуках». На що мама спокійно відповідає: «Це мій клей». Я тоді питаю, відколи це.

– І відколи?

– Від весни, коли вона вставила собі протези. Для мене це великий струс, бо розумієш, моїй мамі лише п’ятдесят три роки.

– Може, в неї погані зуби?

– Власне, що ні. Просто вона так розігналася з весняним прибиранням. Почала від заміни вікон, а закінчила щелепою. Мене жахає все це, все це… – шукала вона відповідного слова.

– Проминання? – припустила я.

– Навіть не моє, а моїх близьких. Я думала, що вони здорові, сильні. Що будуть зі мною завжди, а тут раптом знаходжу на полиці клей для протезів. Спочатку клей, потім памперси для дорослих, а насамкінець рекламки притулків і госпісів. Жахливо.

Жахливо. Пам’ятаю, як тато знайшов у кухонній шафці колагенові пластівці під очі. «Відколи це Аня користується такими штучками? Вона завжди казала, що їй шкода грошей на шарлатанські винаходи», – здивувався він. Я пояснила, що це мої пластівці. Тато допитливо подивився на мене. «Твої? – впевнився він. – Проти зморщок?» Я кивнула. Тато зиркнув іще раз. І знічев’я наче постарів на двісті років. Постояв трохи в кухні, а відтак вийшов, дивно човгаючи капцями. Відтоді я старанно ховала всю косметику, що нагадує про плин часу.

– А поза тим, я зробила аналізи, – знов обізвалася Малина.

– Ну і що?

– Це безнадійно. Все в порядку. Навіть тестостерон. – Вона сховала обличчя в долонях.

– І що тебе непокоїть? Що не можна спихнути провину на результати аналізів?

– Ну власне. Людина думає, що досить підрегулювати те і се. Тут досипати, там підмастити, додати газу – і вперед. А це зовсім не так просто.

– Часом так буває, – сказав Болек. – Пам’ятаєш ту стажистку від Рисека?

– Карину?

– Ну. Виявилося, що вона мала жахливе запалення кутнього зуба. Звідси цей сморід проминання та інші сенсації. Позавчора вона видалила зуб.

– І що?

– І трохи нарікає, що втратила смак життя.

Десяте

Ніхто не прийшов. Добродій із лимонами вчиться святкувати день дитини. Чоловік Альдони й надалі блукає в мережі в пошуках скарбу. Малина трощить горнятка десь у Кракові. Так близько, а водночас за тисячу кілометрів звідси.

– Мені нудно, – заявив Мацек, поглиначи капсули L-карнітину.

– Мені теж, – зізналась Ядзя, постукуючи пальцями по телефону. – Я вже воліла б, аби хтось подзвонив. Принаймні мала би з ким поспілкуватись.

– Але ти можеш поспілкуватися з нами, – озвалась Юлька.

– Про що, коли про вас я і так усе знаю?

– А я не знаю, – втрутилась я. – Приміром, чому Болек має саме таке ім’я. Досить нетипове, особливо для чоловіків його віку.

– Може, й нетипове, – визнав Болек, – але вибране з далеким прицілом. Тато гадав, що це допоможе мені здобувати вершини у хіт-парадах. Або Золоті пальми.

– Твій старий – це справжній зореплавець, – підсумував Мацек. – Ширяє у хмарах, як Гагарін.

– А що, власне, означає «Болеслав»? – зацікавилась я.

– Людину, яка повинна здобути якомога більше слави.

– Більше від кого?

– Від батька. Він думав, що завдяки цьому з мене виросте славетний артист. Особливо тому, що я цікаво починав. Юлька розповідала тобі про купюру?

Купюра

Доки Болек почав існувати в польській медицині, він зазнав локальної слави завдяки своїм художнім здібностям. На одному з нудних уроків російської мови дванадцятирічний тоді Болек підробив купюру у двадцять злотих, послуговуючись з цією метою пастельками. Годину опісля він обміняв цю банкноту в шкільній крамничці на три пачки драже, пакетик сухого лимонаду, а також на п’ятдесят грошів решти, чим заслугував на подив і симпатію своїх однокласників.

– Ти розвиваєш старі здібності?

– Ні, зараз існують сканери, принтери. А тому відпала потреба в народних умільцях.

– А що ж із мріями твого тата?

– Його дуже розчарував мій вибір. Він сподівався, що після закінчення медичного я прозрію і спробую створити рок-групу. Фантазер.

– Адже лікар – це такий гарний фах.

– Не знаю, чи слово «гарний» відображає всі барви й відтінки мого фаху, але нехай уже буде.

– Ну а тепер?

– Він уже змирився з тим, що нічого з того не вийде. Часом нагадує мені, що не все ще втрачено, бо такі титани, як Булгаков, Бой-Желенський або Лем теж починали з медицини.

– Амбітний.

– Ну. Він втовкмачив собі, що коли я почну бувати в товаристві багатих і знаменитих, то хтось із них відкриє мене, як славетного бізнесмена Немчицького. Улюблений приклад мого тата. Коли я приїжджаю на свята й нарікаю на скруту, то завжди чую: «Сину, Немчицький теж тепер нарікав би, якби якогось дня не спіткав на тенісних кортах багатого спонсора, котрий допоміг йому стартувати».

– А ти що?

– А я завжди відповідаю: «Тату, спочатку я мусив би зустріти в дієтичній їдальні одного спонсора, котрий зафундував би мені уроки тенісу, та іншого, котрий позичив би мені ракетку.»

Одинадцяте

Перша вільна неділя від початку літа. Тож їздимо клусом третю годину поспіль доріжками й стежинами понад рікою. Шкатула перестав лякатися пляшок, папірців від морозива і навіть шелестких поліетиленових пакетів. Він уже втратив надію, що ми повернемося на підвечірок до стайні, і слухняно дріботить за Качком. Мацек втратив надію, що я буду правильно англезувати, тож тільки час од часу нагадує про п’яти. А я намагаюся відвернути увагу від своїх ніг, засипаючи його питаннями:

– Скажи мені, Мацеку, чому ти не звертаєшся до Болека на ім’я?

– Бо він стоїть вище від мене за ієрархією. Було б дивно, якби санітар «тикав» до лікаря. Має бути якийсь порядок чи ні?

– Але до Рисека ти звертаєшся на «ти».

– Бо з Рисеком інакше не можна. Ти ж знаєш, який він є – це свій хлопець. П’яти, Ягодо!

– А Болек не свій?

– Свій, але Рисек одразу мене попередив, що якщо я не перестану триндіти про ієрархію й пошанівок, то вилечу з великим тріском. Тож я переламав себе і зробив належні висновки. Не випростовуй так ноги, бо Шкатула подумає, що ти хочеш зупинитись.

– Але в мене вже болять коліна.

– Я не вірю в цей біль, дівчино. Якби ти зробила двісті присідань, то лише тоді могла б нарікати на коліна.

– А ти робиш стільки?

– Певно, щодня. А крім того, інші вправи, для різних груп м’язів. І не бідкаюся, що болить.

– Ти береш якісь препарати?

– Стероїди? Тепер уже ні. Я чистий, як скатертини моєї старої. Але траплялося. Розумієш, напочатку людині невтерпець, вона хоче швидко досягти приросту маси.

– Це звучить, як аграрна програма з годівлі свиней.

– Тільки що у свиней розходиться в жирі, а в нас у безжировому прирості. Ну я і штрикав собі «омку». Тобто омнадрен в уколах, – пояснив він. – До того ж метанабол. Шість-вісім таблеток на день. Обидві ті гидоти значно підвищують ризик раку простати. Але який чоловік мого віку боїться раку? В «качалці» таких немає. Туди ходять самі стоїки.

– Поза тим, видиво раку нереальне…

– А наслідки упакування пива якнайреальніші, – закінчив Мацек, поплескуючи себе по животі.

– Тоді чому ти відмовився від препаратів?

– Бо в мене росли цицьки. А жоден чоловік не винесе такої зневаги.

Пополудня

Ми вирішили провідати Рисека.

– Заходьте швидко, бо зараз у мене буде годування, – сказав він замість привітання, відчиняючи двері.

– Ти ж казав, що малий у таборі, – здивувався Болек.

– Бо він там і є. Я буду годувати Андульку. Через десять хвилин.

– А що це так блимає? – Я показала пальцем на зелену лампочку над дверима.

– Сигналізація, – пояснив Болек. – Дає тобі час забратися геть. Бо потім тебе спопеляють лазери, вигадливо замасковані в панелях.

– Батьки мого чаювальника теж мали таку сигналізацію, – кинула я, витираючи сандалії, – але змушені були від неї відмовитися. Варто було залетіти мусі, як вона вже заливалася на весь будинок.

– Тепер є кращі сигналізації, – сказала Юлька. – Ти можеш регулювати рівень чутливості.

– Коли багато мух, треба вмикати третій, – з усміхом додав Рисек.

Ми проминули хол, оздоблений фантастичними пастелями.

– Це ти малював?

– Болек. Але моїми пастельками, – похвалився Рисек. – Ти ними ще користуєшся?

– Не маю часу, – буркнув Болек. – Коли я працюю понад триста годин у місяць, важко знайти час на розвиток хобі.

– Не переймайся, старий. У тебе ще буде час. А ті пастельки можуть чекати і двісті років.

– Пастельки так, а я навряд.

– О Боже! – я завмерла проти величезної дерев’яної скульптури, що зображала сумного ангела. – Невже це…

– Антек Кілер, наш старий друзяка й працівник «швидкої». Цього ангелочка він вирубав сокирою під час одного з чергувань.

– Пам’ятаю, випала якось така спокійна ніч. Усі дрімали, навіть Ядзя, – згадав Мацек. – Рано прокидаємося, протираємо очі, а за вікном замість старої липи стоїть крилатий ангел. Обіч хропе Антек, а біля нього сокира, ще тепла.

– Ядзя прибігла до мене з криком, – підхопив Рисек. – Я натягнув штани й чимдуж до Антека – упевнитися, чи він живий. Буджу його й питаю, що трапилось. А він розплющив одне око й каже: «Рисю, я не годен був заснути й подумав, що коли трохи порубаю дрова, то мене попустить».

– І він так одразу витесав ангела?

– Певно, що ні, – зізнався Рисек. – Спочатку він зрубав липу. Це відібрало в нього годинку, але злість не відпускала.

– Яка ще злість?

– Величезна, Ягідко. На все. На невдалий голодний страйк середнього медперсоналу. На обіцянки міністра. На дражливі сутички зі страховими компаніями. Тож він подивився на стятий стовбур, ухопив сокиру й заходився тесати. Так і висік ангела-хоронителя.

– Хоронителя?

– Розумієш, якби він не почав тоді різьбити, то міг би зарубати якогось пацієнта. І була б трагедія. А так народився художник, – пояснив Мацек.

– Він пропрацював у нас іще з півроку, витяв усі липи за гаражем, а потім пішов, бо несподівано став знаменитим, – закінчила розповідь Юлька. – Усі хотіли мати його скульптури.

– Знаю, наш директор теж мав кілька. Тільки що маленьких, латунних.

– Бо згодом Антек змінив матеріал. Хто сьогодні може дозволити собі двометрового ангела в холі? А латунна фігурка гарно виглядає на каміні.

Юлька зітхнула.

– Ну і ми втратили чергову гарну людину.

– Але нема такого поганого, щоб на добре не вийшло, – з усміхом сказав Рисек. – Завдяки відходу Антека ми збагатилися на колегу Болека, визначного кравця й фальшувальника купюр.

– Перестань, бо я запишаюся й почну шити криво.

– Добре, вже мовчу. Любі, запрошую вас до вітальні.

– А хто це там на терасі? – запитала я.

– Моя прекрасна екс-дружина Крися. Вона саме заряджає сонячний акумулятор перед остаточним виїздом. А там, на канапі, моя так само прекрасна Андулька.

– Де?

– Таж отам, – Рисек показав на купку сміття з пилососа. – Моє кохане чудо, зараз ти одержиш свій підвечірок.

На слово «підвечірок» купка сміття сховалася під фотель. Рисек наповнив печінкою скляну мисочку в золоті зірочки й поставив її проти фотеля.

– Ну хоч покуштуй, таке смачненьке м’ясце.

З-під фотеля вигулькнув довгий вузький писочок. Двічі ворухнув мокрим носиком і сховався. Коли Рисек підніс фотель угору, звірятко відскочило вбік і зникло в коридорі.

– Вона знову не має апетиту, – зажурився Рисек.

– А ти забери і дай їй, коли зголодніє. Нехай сучка знає, хто тут хазяїн.

– Та ти що, Мацеку! Це її доконало б, а я не пережив би ще однієї розлуки. Усі так швидко зникають.

– А власне, чому вона не хоче їсти? – поцікавилась я.

– Доктор Морквина висунув гіпотезу, що Андулька має надзвичайно низьку самооцінку і за допомогою контрольованої анорексії намагається привернути до себе увагу оточуючих.

– Ми можемо забрати її до лікарні й годувати через крапельницю, – запропонував Болек.

Дванадцяте

Сьогодні я пішла до Вільшини. Вперше сама, бо Болек мав чергування в притулку для літніх людей. Напружена й серйозна, завернула до палати номер п’ять.

– Гей, люди, прокидайтесь, – озвався Вільшина. – Прийшов спеціаліст із життєвого комфорту.

– Вона буде чаклувати, чи зараз же перейде до вокальних вправ? – поцікавився опецькуватий дідусь на ліжку біля вікна.

– Для виступів у нас Юлія. А я спробую просто з вами поговорити, – всміхнулась я. – Або не просто. Все залежить од вас.

– Ви думаєте, що можна забігти сюди на годинку і ввести нас у транс глибоких звірянь? Що буде так, як у дурнуватих фільмах? – пирхнув Вільшина.

– Я нічого не думаю, – спокійно сказала я. – Просто така в мене робота. Щоб розмовляти. Якщо є охочі, – додала я.

– Тут їх немає, – буркнув старий, повертаючись до мене задом.

– А чому ви відповідаєте за інших? – рознервувалась я.

– Бо він усе правильно говорить, – підтримав Вільшину жилавий дідуган у піжамці в блакитні слоники. – Ми ні в чому не хочемо звірятись. І не хочемо розмовляти, бо нема про що.

– Точно нема?

– Пані… Як вас там звуть? – озвався сухенький старигань, майже непомітний серед плутанини трубок і трубочок.

– Ягода.

– Пані Ягодо, послухайте. Ми хочемо за будь-яку ціну забути про те, що перебуваємо в лікарні. Тримаємось із останніх сил, аби не виказати, як сильно боїмось. А ви хочете, щоби ми розмовляли про наші страхи. Це жорстоко.

– Але я не збиралася нікого схиляти до звірянь, – психонула я. – Я тільки хотіла…

– Ощасливити нас на мус, – перебив мене Вільшина. – Тому у вас нічого не вийде, бо ми не любимо насильства.

– Окрім того, ми самодостатні і жоден утішитель нам не потрібний.

– Краще скажіть, що нині на обід, – озвався опецьок.

– Певно, знову томатний суп із локшиною зі старих хірургічних рукавичок, – зіронізував Вільшина.

– Або тельбухи, які сьогодні витяли Шимчаковій із восьмої палати. В солодко-кислому, як її міна, соусі, – кинув пацієнт із ліжка посередині, котрий досі мовчав. Він був одягнений у смугасту піжаму, яких не продавали в крамницях від падіння комуністичної системи. Певно, це його перше перебування в лікарні за довгі роки.

Я мовчки вийшла. Найочевидніше, що я їм не потрібна.

– Ти не повинна так переживати, Ягідко, – потішив мене Рисек. Він наздогнав мене, коли я пригнічено чалапала до ліфта. – Подумай, що це старі люди, не звиклі до таких розмов. До звірянь. До виявлення слабкості.

– Тоді навіщо я тут? – вибухнула я.

– Ще не знаю, – зізнався він. – Але відчуваю, що ти їм потрібна. Може, саме тому вони так від тебе бороняться. Зрештою, перший раз рідко коли буває вдалим. Ти мусиш пробувати далі.

– А як же щастя новачка?

– Ти віриш у ті банальності з «Алхіміка»? – здивувався він.

– Я вже й сама не знаю, в що вірю. Напевно, що не у свої здібності. Я в повному розпачі.

– Я бачу. – Він пошкрябав голову. – Знаєш що? Я щось тобі покажу.

Він потягнув мене в бічний коридорчик.

– От тільки загляну до Зефірина. Ну розумієш, я ж мушу боротися за своє життя. – Він усміхнувся, не виказуючи щонайменшого страху.

Підійшов до дверей великої палати, в якій на єдиному ліжку лежав самотою Зефірин Квятковський. Обкладений подушками всіх кольорів веселки, він удивлявся в екран величезного телевізора, розцяцькованого, наче вівтар. Чого там тільки не було: фігурки Матері Божої, штучні квіти, мереживні серветки…

– Весело, – оцінила я.

– Ну. Я охоче оздобив би так усю лікарню, звичайно, крім інтенсивної терапії. Але люди зразу почнуть нарікати, що це якась Мексика. А тим часом наша країна віддавна є Мексикою й Колумбією вкупі. Почекай хвилинку, я скажу йому пару слів, і підемо до гінекології, – шепнув він і зайшов до палати. – Доброго дня. І як ми себе почуваємо? Все в порядку?

– Все грає і бринить, – кивнув йому Зефірин. – Тільки я ще хотів би частіше бачити мамусю. Вона могла б тут час од часу ночувати?

– Взагалі-то, я не заперечую, але застерігаю, що кухня у нас тут жахлива.

– Мамуся сама куховарила б. Брати вже обіцяли принести холодильник і газову плитку. Ми, цигани, любимо польові умови.

– Якщо ви вже домовилися, не буду перешкоджати.

– Ну то грай, гітарко, – зрадів Зефірин. – А брати, звичайно, теж могли б у мене заночувати? Ми поспівали б. Ви ж знаєте, пане директор, що контакти з родиною сприяють швидшому одужанню.

– А нехай собі ночують, – капітулював Рисек. – Тільки без нічного співу. Бо інші пацієнти життя мені не дадуть. Ви розумієте?

Вони потиснули один одному руки, і Рисек випурхнув, задоволений станом пацієнта.

– Аудієнція щасливо закінчилася, тож можемо перейти до конкретики, тобто до прози життя. А он і вона.

Біля входу до пологового відділення ми побачили фігуру, накриту важким гумовим фартухом, у гумаках сорок третього розміру, а може, й більших.

– Я вже розумію, чому жінки бояться народжувати. Це виглядає, як упир із дешевого фільму жахів. Бракує тільки циркулярної пили.

– Той упир закінчив дві спеціалізації. Мав стипендію в Канаді. А вибрав нашу лікарню. Знаєш чому? Бо саме так виглядає справжнє покликання. І ти теж його маєш, а тому не дозволиш, аби тебе надломили передобідні вибрики сеньйора Вільшини.