Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Двадцять другий

– Ягідко, сніданок.

Юлька поставила мені на ковдру металеву тацю з товстими скибками, покраяними дуже тупим ножем. На кожній по півсантиметра жовтавого маргарину.

– Котра вже? – хрипко запитала я.

– Майже дев’ята.

Ура! Вперше за три тижні я нормально прокинулась. Але що з тими інфарктами о четвертій?

– Викликів не було. Спокійна ніч.

– А де Болек? Удома?

– Так, сонця, що заходить. Має там чергування від восьмої.

– Отак без сну? – здивувалась я.

– Він звик. Не раз працював по тридцять шість годин. І навіть рівно зашивав рани.

– Знаєш що, Юлько? – Я всілася на кушетці. – Тоді я теж піду до себе.

– Ну а сніданок?

– З’їм удома. Тепер я і так нічого не проковтнула б. Мушу прокинутися, відмокнути в ванні і тільки тоді. Мені прикро, що ти старалася даремно, – показала я на скибки.

– Що ти, Ягідко. Я віддам їх Акулі. Він іще зрадіє.

– У нього такий апетит?

– Коли він їде з візитом, то спочатку просить чай і якесь печиво і тільки потім оглядає пацієнта. Тепер от люди вже про це знають і вже на порозі чекають його з імбірними пряниками, а колись…

– Ну, – заохотила я її до розповіді.

– Приїхав він до Белзаків, тих, що живуть за мостом. Заходить до кімнати. Глянув на пацієнта й каже: «Склянку чаю і якусь шоколадку, але бігцем». Господиня, бліда від хвилювання, стала прочиняти всі шафки. Немає шоколадки. В паніці питає, чи згодяться праліне чи шоколадні батончики. «Згодяться, але бігцем». Вона внесла тацю з чаєм і питає: «А вам, докторе, теж зробити щось попити?» А Акула на це: «Так ви вже зробили».

– Ти ще розповіси, як я прийшов до пацієнта й повиїдав йому півхолодильника. А потім узяв душ, одягнув халат господаря і…

– Пане доктор… я тільки… тільки… – затнулась Юлька, червона від сорому.

– Анджей Акула, – подав він мені суху долоню. – Відомий із того, що обдирає пацієнтів і у хвилини люті сягає п’яти балів за шкалою ВВС.

Я спробувала усміхнутись.

– Ягода. Дуже приємно.

– Що тобі ще наплів той язикатий розцяцькований транссексуал у блискітках?

– Докторе!!! – Юлька вхопилася за пурпурні щоки.

– У блискітках? – запитала я. – У яких іще блискітках? І що ви мали на увазі з тим транссексуалом?

– Ну ви ж не хочете сказати, що прийняли Юліана за жінку?

Я не заснула до опівночі, думаючи про Юльку. Он звідки цей підозрілий альт і це обличчя, яке Альмодовар охоче зняв би у своїх фільмах. А з іншого боку, граційність у рухах і нечувана зичливість до інших людей. Ким, властиво, є така людина, як Юлька? Чоловіком із душею жінки? Жінкою, ув’язненою в тілі чоловіка? Я запитала в тата.

– Мама твого Бартека сказала б, що якщо тіло не погоджується з душею, тим гірше для душі, – відказав він, на хвилину відриваючи погляд від комп’ютера.

– Але що ти про це думаєш?

Тато закусив губу, шукаючи властиву відповідь.

– Я можу тебе запевнити, що маю душу чоловіка. Тобі не треба цим перейматись, Ягідко.

– Перейматися? – здивувалась я, але тато не пояснив, що він мав на увазі, бо знову відплив у широкі води Інтернету.

Я зателефонувала до Ані.

– Люди зразу мусять добирати якісь визначення. Якщо баба, то до шухлядки ліворуч, якщо хлоп – до шухлядки праворуч, – роздратовано буркнула вона. – А якщо невідомо, до якої, то відразу дивак. Я знаю, бо сама через це пройшла.

– Ти?!

Ну прошу дуже, зараз стане зрозуміло, звідки цей прикрий язик і схильність до чоловічих дезодорантів.

– Ну я, тільки не через стать. Що, розчарована?

– Ні, чого ж, – збрехала я. Але це нитка до розкриття Великої Таємниці Ані. – А з чим ти мала проблему?

– З віком. Я боялася зізнатися, що мені сороківка, бо люди миттю робили великі очі й питали: «Скільки-скільки? Я думала, що максимум тридцять». В аптеці, коли я подавала рецепт, то казала, що це для старшої сестри, бо зараз же починалося: «Пані касирко, ходіть сюди, ЩОСЬ побачите». І шепотіння по кутках. А одразу потім: «Боже, а так молодо виглядає». Я відчувала себе фальшувальником картин або мутантом. Врешті усвідомила, що це не моя проблема, якщо якийсь ідіот має складнощі із сортуванням оточуючих. І тепер мені начхати, що думають люди.

– Я теж так хотіла би, – зітхнула я. На жаль, і далі переймаюся думкою інших.

– Ягодо, скажи мені щиро, що тобі дасть, якщо ти матимеш певність?

Двадцять третій

– Я можу і далі називати тебе Юлькою? – запитала я, а Юлія зробила такий рух, наче хотіла сховатися за аптечкою. Проте за хвилину підійшла й міцно мене обняла. Без єдиного слова.

– Юлько, я хотів запитати, що там із тими халатами, бо в мене знову репнула блуза під пахвою. То через нові вправи, – похвалився Мацек і зразу змовк. – Соррі, дівчата, я вже не заважаю.

– Ой, припини! – схаменула його Юлька. – Ми тут вирішуємо важливі справи, а в тебе, як завжди, асоціації з дільниці трусів. Мабуть, ти і справді повинен завести собі гарем.

– Та ти що, Юлько! Не згадуючи все інше, я не потягнув би це фінансово. Особливо тому, що незабаром мушу закупити із тонну корму.

– Рисек сказав, що тобі допоможе. Адже це його ідея.

Я чогось тут не розумію. Мацек качає м’язи, бо так хоче його директор? Тому так переймається виглядом персоналу «швидкої», що спонсорує їхнє харчування? Цікаво, що він запрагнув би від мене?

– Йдеться про звичайний корм, – спростував Мацек. – Для коней. Рисек подарував мені одного бешкетника. Коник польський. Ти колись бачила?

– Тільки на картинках. Маленький, сірий, із великою головою?

– І ще з більшими зубами, не згадуючи вже про шлунок. Ну і коли Рисек побачив, скільки той Качок жере, то сам запропонував допомогти мені з кормом.

– Трохи копіткий подарунок.

– Я не нарікаю. Щоправда, і без коника маю не забагато часу, але хоч моя мадам покатається.

– Коли Акула хотів відкупити одного коня, Мацек майже образився.

– А в тебе їх багато? – здивувалась я.

– З кіньми, як із дітьми, Ягодо. Маєш одного, хочеш наступного. А потім тебе вже несе. Зрештою, один кінь нудьгував би. А так вони можуть попліткувати собі за вівсом. Пожартувати чи пошепотіти щось одне одному на вухо. А власне, про що це ви шепотілись?

– Ягода вже знає. Від Акули.

– Ну нарешті, – з полегшенням зітхнув Мацек. – Ти знаєш, скільки ми сушили собі голови, як тобі про це сказати?

– Треба було напрямки.

– Напрямки, напрямки. Кожен так говорить. А коли дізнається, то робить дивну міну й витирає руки об штани. Ніби боїться, що я чимось його заражу.

– Ти розумієш, люди зазвичай думають: ага, він переодягається в сукенки, все з ним ясно: Бой Джордж, накладні вії, розпуста й кокаїн.

– Але я не переодягаюся, Мацеку! – обурилась Юлька. – Це для мене нормальний одяг, як для тебе «боксерки» та штани від спортивного костюма.

– А стосовно розпусти, то зараз у тебе буде нагода подивитися на це зблизька, – втрутився Болек. – Ми маємо виклик на вулицю Філіпа.

– Брати Потоцькі? – здогадався Мацек. – То на тебе саме тепер чекає видовище. Юльчина історія відпочиває. Зрештою, ти й сама побачиш.

Я побачила. Стара халупа з утолоченою на камінь глиною замість підлоги й фанерками на місці давно вибитих шиб. Посередині хати, серед сотень порожніх пляшок, велетенський матрац, а на ньому кілька шарів брудних ковдр, перин і пледів, під якими ховається кілька (а може, й кільканадцять?) життєрадісних осіб.

– Доброго дня! «Швидка»! – верескнув Мацек. – Хто тут нас викликав?

Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.

– Здається, я, лікарю, – бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. – А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.

– Тобі, Зосько, кололо в грудях, – нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.

– Ну і ти ревіла, – додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.

– Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять дев’ять. То й задзвонила. І прошу дуже – з’явився мій ангел-утішитель.

– Сідайте прямо, пані Потоцька. Послухаємо це сумне серце, якщо вже приїхали.

Власниця аристократичного прізвища втягнула жовтавий живіт, демонструючи розкішні ребра.

– Не найліпшим чином, – прирік Болек. – Шуми. А звідки ця пухлина на литці?

– А це, лікарю, ми їхали нашою «сиренкою» по вино. Було вже перед сьомою, тож Сташек спішився. Я заскочила на заднє сидіння, але нога зосталася назовні. Сташек не помітив, узяв і захряснув двері. А ви знаєте, лікарю, як хряскають дверцятами в «сиренці»?

Болек кивнув.

– Щосили.

– Ну. Оце Сташек і захряснув мою ногу.

– А потім натиснув на ґудзик, – додала постать, схована під брудно-рожевою ковдрою. З-під інших перин долинули смішки.

– Болить? – запитав Болек.

– Та вже болить. Але часом щось мусить боліти, що – нє? Цього разу серце. Інакше людина й не знала б, що його має.

– Ви повинні зробити рентген. І незле було б обмежити споживання пального.

– Та яке там споживання, лікарю. Це замолоду людина споживає. Не те, що тепер, коли їй стукнула тридцятка.

– Мені ти і так подобаєшся, – з-під сірого пледа вистромилися дві кощавих руки і загребли пані Потоцьку разом із рецептом.

– Ну то кінець візиту, – оголосив Болек. – Наступний буде, коли Сташек переспить із Ілоною. Хоч я й не знаю, чи слово «переспати» вповні відображає всі барви сексуальної поведінки мешканців цього ложа.

– Тридцять років… Я думала, що цій жіночці щонайменше п’ятдесят.

– Тому я всім повторюю, що алкоголь – не найліпший засіб для консервації.

– А що добре законсервовує?

– Здається, безпечальність і оптимізм. Може, тому ми, поляки, так швидко старіємось.

Двадцять четвертий

– Заходжу до спальні. Вся родина вже зібралася довкола ліжка, бурмоче молитви. Конарська лежить синя, в долонях свічка, щелепа підв’язана, на повіках монети у п’ять злотих. Я вже збирався виписувати свідоцтво про смерть, але щось мені не сподобалось…

– Я ж тобі казала, інтуїція, – шепнула до мене Юлія.

– …тоді питаю, на що вона хворіла. «На все, лікарю. І на суглоби, і на серце, і на легені. Мучилася, старенька, аж шкода було дивитися. То нарешті собі відпочине, і ми теж». Я торкнувся до бабусиної долоні. Холодна, але якась на диво волога. «А вона часом не мала діабету?» – запитую в старшої з дочок. «Ой, мала. Доктор Акула сказав, що мамуня мають у жилах більше цукру, ніж той… кленовий сироп». То я вже зорієнтувався: гіпоглікемічна кома. Штрикнув її глюкозою. Конарська зразу здригнулася. П’ятизлотові монети звалились. Як побачила, що тримає запалену свічку, зчинила страшний лемент. Я думав, що вона дістане інфаркт, та де там. Зірвалася на рівні і давай розганяти товариство.

– Ну то доньки не відпочинуть, – підсумував Мацек.

– Узагалі-то, коли вони вже оговталися від струсу, то навіть зраділи. Хоча старенька і справді вміла залити сальця за шкуру. В нашому тесті вона спокійно здобула б шість балів, а в запалі так і всі вісім. Слухаю вас, – звернувся Болек до присадкуватої пухлявої жіночки з коротким платиновим волоссям, спаленим пергідролем, котра вже хвилин десять заглядала до амбулаторії, нервово поправляючи скуйовджені кучерики.

– Пане лікарю, я прийшла, бо в мене якась висипка… – Вона простягла перед себе червоні, покриті дрібною коростою долоні. – Я вчора робила прибирання на честь приїзду свекрухи з Італії. Ну і дивлюся вранці, а всі руки в пухирях. Самі погляньте. Це щось жахливе. А післязавтра я маю відвідати манікюрницю, – зойкнула вона. – І не знаю, як показатись їй на очі.

– Є й більші нещастя, ніж реакція манікюрниці, – потішив її Болек. – Приміром, відсутність кінцівок. Тому я мушу вас застерегти, що, коли ви не відпочинете від усіляких засобів для чищення, я вже бачу сумне майбутнє ваших рук.

– Ну а коли я мушу від них відпочивати? А всі ці бактерії? Подивіться першу-ліпшу рекламу в новинах. Мало того, що ті лазнички просторі, як наші вітальні, так там іще так чисто, що можна їсти просто з кахлів.

– Я вам цього не радив би, бо куди приємніше їсти зі столу. Ну що ж, я випишу вам масть на ті пухирі. Одначе радив би сильно обмежити користування хімічними засобами. Нехай ваші руки відпочинуть. Риба в річці також.

– Якщо вона там іще зосталася, – буркнула Юлька.

Білявка терпляче чекала на рецепт, недовірливо розглядаючи нас із-під сплутаних кучериків. Оглянула Мацека, відтак Юльку і врешті-решт перевела погляд на мене.

– Ягодо? Це я, Альдона. Пам’ятаєш? Я вчилась у четвертому «Б». Ну та Альдона, яка перевелася до вас на релігію.

Я побачила швидкий перебіг старих плівок зі шкільних часів. Альдона, Альдона, Альдона. Є! Дрібна дівчинка з темною косою до пояса. Вона мріяла про спокійне розмірене життя. Флегматичний чоловік, здібні діти, рожеві люпини у вазі.

– Ах, Альдоно! Я дуже рада тебе бачити.

– Що ти тут робиш, Ягодо?

Як відповісти на таке просте, а водночас підступне питання?

– Вона тут працює. Заміняє іншу людину, – повідомив Мацек.

– Ах, замість того фанатика, про якого волало півміста. Що з ним трапилось?

Я не встигла заступитися за Юзека, бо Болек устиг першим:

– Доктор Морквина, якого ви так недоречно називаєте фанатиком, повернувся до Кракова. І провадить терапевтичні сеанси згідно з новою авторською методикою.

– Ну прошу дуже. Він там, а ти тут. Знов у провінції, – слово «провінція» пролунало в її устах як «поразка». – Твоя… гм… нездала мачуха…

– Аня, – з натиском виправила я.

– Ну власне, ця… Аня казала моїй мамі, що ти закінчила університет із відзнакою. І прошу дуже.

– Наразі пані Ягода пересвідчується, чи влаштовують її запропоновані умови роботи, – поквапився на допомогу Болек. – У разі чого вона завжди зможе повернутися до своєї ФІРМИ в Кракові.

– До ФІРМИ? Ну це інша справа, – дала задній хід Альдона. Хвилину над чимось розмірковувала. – Ягодо, можна тебе на хвильку? Я хотіла би побалакати в чотири ока.

– То йдіть до телезали, – запропонувала Юлька.

Ми пішли. Альдона всадовилася, зробила глибокий вдих і… нічого. Тиша.

– Страшенно важко отак напрямки розповідати про свої проблеми, – озвалася вона нарешті. – Навіть не знаю, з чого б то почати.

– Ти не мусиш квапитися. Хіба що мене викличе диспетчерка, бо часом я їжджу разом із Болеком.

– Я знаю, є такі випадки, коли одного лікаря замало. Бачила в передостанній серії «Клініки зворушень». – Вона замовкла. – Сподіваюсь, Ягодо, що ми вкладемося до п’ятої, бо потім я мушу припильнувати майстрів. Вони нарешті закінчують нашу терасу.

– Багато роботи?

– Не те слово, – зітхнула вона. – Але певні речі треба зробити і край. Ти, певно, знаєш, як воно є в нашому місті. Ледве вискочиш заміж, як тебе зразу питають, чи ти вже будуєшся.

– Я думала, що питають про дітей.

– Дитину кожен уже має, бо чого ж тоді женитися. – Вона зробила міну під назвою: «Ти що, Ягодо, життя не знаєш?»

– То ви теж будуєтесь?

– Уже майже закінчили. Живемо в новій хаті п’ятий рік, наразі тільки в сутеренах, а другий поверх оздоблюємо. Тому свекруха й поїхала до Італії.

– Це добре, що вона вам допомагає.

– Добре? – здивувалась Альдона. – Вона має дітей, то мусить їх утримувати. Зараз усі батьки їдуть, як є потреба. Півміста так живе.

– Як?

– Ну… нормально. Батьки в Італії чи під Мадридом, а діти сидять на допомозі з безробіття чи на ренті й пильнують будови. На вакації їдуть до старих. Підробляють, привозять трохи лахів на гендель. Часом хтось закладе відеопрокат чи солярій. І живе собі.

– Ти теж так живеш?

– Як і всі. Може, трохи ліпше, бо Войтек служить у поліції, то й не ризикує, що його викинуть на брук. Ну і може заробити якусь копійчину. Взагалі-то, я не нарікаю. Войтек ходить на батьківські збори. Не критикує борщі. А вечорами куняє перед телевізором, тож я маю його на оці.

– Тобто все, що ти запланувала собі в ліцеї.

– Тільки одне я не передбачила. Інтернет, – вона знову зітхнула. – Півроку тому ми підключили його для Павелка, нашого старшого. Бо скрізь тільки й чути, що це таке-е-е-е… вікно у світ. Ну і тепер Войтек повертається з роботи, з’їсть котлету і прямо до комп’ютера.

– Але тепер ти також тримаєш його під контролем.

– Ніби так, але є одна проблема, Ягодо. – Вона вже всоте поправила кучерик, який стримів тут-таки над фіолетовою повікою. – Бо фізично він ніби сидить у сутеренах за стіною. Але насправді в іншому світі. А там він зустрічається з однією такою. Таємничою Жінкою.

– Дешевий «нік», – зауважила я.

– Дешевий, але ти ж знаєш, як хлопи ведуться на все таємниче й недосяжне.

– Я думаю, що жінки також.

– Щодо мене, то я не люблю таємниць, – скривилася вона. – Люблю все чітко знати. Конкретно. Що і як. Розкладене по поличках. Ну і тому переймаюся.

– Чим?

– Тією Таємничою Жінкою. Він проводить із нею стільки часу. А зі мною взагалі не розмовляє.

– А раніше розмовляв?

– Ну, як по правді, то теж ні. Бо витріщувався в телевізор. На дівчаток, які рекламують секс по телефону.

То небагато змінилось.

– А він бачиться з тією своєю знайомою?

– Ні, бо вона від самого початку заповілася, що про побачення не може бути й мови. Вони можуть побалакати в мережі, полистуватись, але нічого більше. Навіть фото йому не вислала. Така вже таємнича.

– То до розлучення, радше за все, не дійде, Альдоно. А ти ж, певно, найбільше боїшся саме цього.

– Ну так. Але Войтек стільки з нею балакає. Цілими годинами.

– А ти питала, про що вони розмовляють?

– Я навіть перевірила, – похвалилася вона. – Ну і нічого там такого немає. Ніяких свинств. А коли я питаю, про що він стільки з нею балакає, то він відгиркується, що вона найліпше його розуміє. Наче вони були б родиною чи якнайменше сусідами.

– Споріднена душа.

– На жаль, – вона подряпала себе по розпухлій руці. – Я вже й сама не знаю, чи повинна це йому заборонити.

– Ти волієш, аби він милувався на дівчаток у телевізорі?

– Але вони для нього недосяжні, бо коштують гроші. А така Таємнича Жінка цілком безплатна. І ще й відповідає йому на листи. Через це я й маю клопіт. Може, відключити йому цей Інтернет?

– А якщо він знайде нову забаву?

– Ти маєш рацію. Ліпше вже це, принаймні я знаю, чого сподіватися. – Вона підвелася. – Дякую, Ягодо, за розмову.

– Може, зустрінемось у неділю?

– А навіщо? Я вже все тобі розповіла.

– Позгадували б минуле, як старі подруги.

– Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.

Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.

– Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.

Двадцять п’ятий

Літній застій, тому Болек відсипається в себе в ординаторській, а я знову працюю зичливим вухом. Цього разу для молодого курдупля з бігаючими очиськами. Його пригнала до мене наречена, кузинка Альдони.

– Я не вірю у психологів, – застерегла вона ще на порозі.

– І слушно, куди доречніше вірити в Бога, – пожартувала я, щоб розвіяти напругу. Безрезультатно.

– Я не хотіла, щоб Маріуш сюди приходив, але він має надто слабку силу волі, щоби дати собі раду самотужки. Він має величезні труднощі з самодисципліною і розв’язанням важливих проблем. Не вміє себе мобілізувати.

– Може, він сам про це розповість, – запропонувала я.

Вона скинула на мене недовірливим поглядом.

– І що, я маю зоставити вас наодинці?

– Так буде найкраще.

Ми зосталися самі. Курдупель розглядав кабінет. Згриз собі ніготь на великому пальці і… нічого. Тиша. П’ять хвилин, вісім.

– Чому це так довго триває? – курдуплева наречена не витримала й зазирнула до кімнати. – І що означає та дивна тиша?

– Якщо ви будете заважати, є мало шансів про це довідатися.

Вона зачинила двері.

– Я певно, мушу щось сказати, аби Мартинка не нервувала, правда?

– Було б непогано. Інакше за п’ять хвилин вона знову сюди загляне.

– Я з радістю б, – заходився він скубати руду борідку. – Але не можу.

– Ми не мусимо розмовляти про щось важливе. Можемо про погоду, якщо ви не хочете розповідати про свої проблеми. Я ж не агент гестапо, а тільки звичайний…

– Я не паную над своїм життям, – випалив він. – Не паную. Я все роблю поперек.

– Кому?

– Головним чином собі. О, приміром, я вже чи не рік намагаюся очистити організм. І п’ю лимонний сік.

– Лимонний?

– Це така дієта, яка виводить токсини, – пояснив він. – У перший день сік із одного лимона, потім із двох, трьох і так далі, аж поки людина дійде до п’ятнадцяти лимонів.

– І ви вже дійшли? – я відчула в роті квасний присмак.

– Власне, що ні, – посмутнішав він. – По чотирьох днях я відчуваю такий напад голоду, що з’їв би буквально все, навіть ваш стіл. Я вимітаю холодильник дочиста, оминаючи тільки лимони.

– Я теж їх оминала б.

– Але Мартина цього не розуміє. На додачу вона прихопила мене, коли я виїдав лід із морозильника.

– І тому вона вас сюди привела?

– Вона боїться, що ми не вкладемося в кошти. По шлюбі ми хочемо будуватись, як і всі. А я можу нараз зжерти стільки, що можна було б накупити кахельок для цілої лазнички.

– Пане Маріуш, а від чого ви очищуєтесь?

– Ну, від різних токсинів і солей. Бо Мартина сказала, що ми не будемо жити, як інші.

– Тобто як?

– Безглуздо, порожньо, нездорово. Ми будемо все тримати під контролем. Якщо телевізор, то тільки півгодини в день. Ніяких дурних книжок і кіно. Тільки повноцінна їжа. Ніяких солодощів, кави чи смальцю. А в п’ятницю тільки джерельна вода.

– І ви здатні це витримати?

Я не мусила чекати відповіді. Курдупель Маріуш виглядав так, начеб його спалювало внутрішнє полум’я.

– Не буває тижня, щоб я не дістав нападу голоду. А коли Мартинка виїжджає медитувати в гори, я зачиняюсь удома і добу поспіль переглядаю найгіршу дурню по телевізору. Серіали, ідіотські комедії, дебільні реклами. Переглядаю й жеру все, що тільки надибаю: пересмажений бекон, білий хліб із маслом, чіпси й тонни смаженої картоплі на смальці. Я ненавиджу сам себе, – він сховав обличчя в долонях.

Я дозволила йому виплакатися.

– Пане Маріуш, – почала я, коли він себе опанував, – скажіть мені щиро. Ви маєте крила?

– Ні, – здивовано відповів він, однак зиркнув позад себе, щоб упевнитись.

– А може, ви ельф? Ні? То чому ви так прагнете відірватися від землі?

– Тому що Мартина… – почав він і затнувся.

– Може, Мартину і влаштовує таке життя, але вас, очевидно, ні. Не можна так глумитися над власним тілом. Вам треба трохи попустити ланцюг, інакше я вже бачу сумну картину вашого холодильника і решти меблів, і не тільки кухонних.

– А як же свідоме життя?

– Не можна прожити свідомо кожну поодиноку секунду. Часом потрібні миті бездумних лінощів. Ви знаєте вислів «улаштувати собі День дитини»?

– Ну так. Іще зі школи.

– Може, вам було б не зайве час од часу побавитися в день дитини. І зробити щось безглузде, нечуване або безсенсовне.

– Я навіть не знаю, що це могло б бути. – Він узявся нервово клацати ручкою Акули. – Може, ви підкинете мені кілька ідей?

– Ми, психологи, не повинні давати готові розв’язки, – проінструктувала його я. – Ми можемо тільки задавати питання й заохочувати до роздумів.

– Шкода, – набурмосився він.

– Але як звичайна людина, – вела я далі, – для початку я порадила б вам викинути ті огидні лимони.