Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Ізабелла Сова
ТІСТЕЧКА З ЯГОДАМИ

Усім Болекам зі «швидкої»

Цей край, немов психоделічний літ

Відчуваєш, що нічого тут не зміниш

Спробуй від цього щось узяти

Адже це і є твоє життя

Скоюй помилки і виправляй

Торкнешся дна, то відштовхнись

Використовуй час

Іншого ти вже не матимеш

Мисловіц, «Asidland»

ПЕРЕДОСТАННІЙ ДЕНЬ ЧЕРВНЯ

– Ми мусимо поговорити про купу. Через годину в його кабінеті.

– І що буде?

– Піду, – знизала я плечима. – Все з’ясую. Якщо вдасться, то повернуся до комп’ютера й завершу звіт.

– А якщо не вдасться?

– Тоді клацну кілька знімків, кактус під пахву, іграшки до коробки і…

– Я це передчувала! – Магда нервово прикусила ніготь, оздоблений діамантиками. – Я від початку казала, аби ми не йшли до тієї клятої ворожки.

Клята ворожка

Вона все сплутала в моєму впорядкованому житті одного холодного травневого вечора, зразу після «Новин». За півгодини до того ми закінчили інтеграційні заняття в одному із сонних містечок Підкарпаття. Вимучені дитсадівськими розвагами, які мусили суттєво посилити в нас відчуття групових сув’язей, ми дочовгали до найближчої кнайпи. Офіціантка, сильно похляпана лискучим лаком брюнетка, принесла нам теплувате пиво й пачку гіркавого арахісу. Ми вицмулили по одній гальбі, по другій, по третій. У повній мовчанці, бо про що тут балакати, коли на заняттях ми вибовкали одне одному ледь чи не все, окрім, звісно, розміру зарплати.

– Вгадайте, що прийшло мені на «мобілку»! – озвалася нарешті Магда, ворог тиші й майстриня зі складних запитань.

– Скажи, ми ж не ясновидці.

– До речі, щодо ясновидців, – утрутилась Агата. – За кілька вулиць звідси мешкає фантастична ворожка. Все збувається. Може, сходимо?

– Залежить, що саме вона ворожить, бо якщо самі нещастя… – озвався Марек, наш фірмовий скептик.

– Вона говорить трохи туманно, але потім усе якось між собою пересновується, що аж дивно.

– Я воліла б не йти, – скривилася Магда. – Здається, такі ворожки можуть запрограмувати людині життя, і вже немає виходу – вона мусить реалізувати те, що почула. Наче машина.

– А ти й не мусиш ворожити. Почекаєш у вітальні, – запропонувала вихід Агата. – То як?

За п’ятнадцять хвилин ми дзвонили у розмальовані в бордові троянди та блакитно-золоті сердечка двері. Відчинила нам симпатична літня жінка, із тих, яких часто бачиш у рекламах солодощів, натомість рідко в реальному житті.

– Ви всі на ворожбу? – упевнилася вона. – Ну то заходьте, мої любі. Хутенько, якщо хочете вкластися до опівночі.

Ми зайшли. Ворожка всадовила нас на величезній старосвітській канапі з пурпурного оксамиту.

– Слухай, сонечко, – звернулася вона до мене. – Допоможеш мені запарити чай, гаразд? Наразі повитягай філіжанки.

Я підвелася.

– Зараз, зараз, я спочатку мушу зорієнтуватися… – Вона заходилася почергово прочиняти шафки й шухлядки. – Вони знову десь від мене сховалися, злостиві бестії. А все через ту кляту тісняву.

– Ви повинні мешкати в палаці, – сказала я, намагаючись окинути поглядом скарби, порозкладані на сорока квадратних метрах кімнати. На сіро-зелених стінах десятки фотографій, гобеленів, макраме, маленьких і великих картинок, що зображали квіти, натюрморти, гірські краєвиди, ельфів, а також нашого Папу. На столиках серветки, а на решті меблів, серед букетів штучних квітів, фігурки всіх можливих святих, виконані з міді, срібла, латуні, дерева, коралу, яшми, скла й пластмаси.

– Ми можемо пити з горняток, – запропонувала Агата, зиркаючи на годинник, який пасував кольором до перламутрових тіней на її повіках.

– Ну, от вони, – втішилася ворожка. – То повитягай їх, сонечко. А ви, молодий-неодружений, принесіть із кухні пиріг, цукор і тарілочки.

– Ти чув, вона сказала «молодий-неодружений», сам бачиш, – шепнула Агата.

– Просто я молодо виглядаю, – заявив Марек, задоволений наслідками лікування фруктовими амінокислотами.

– Згодна, досить молодо як на свої тридцять дев’ять років, – озвалася ворожка вже з кухні. – І все ще парубок, але це вже ненадовго. Цього року багато що зміниться. А надто, якщо ви любите льодяники.

– Як вона це почула? – замислився Марек, більше здивований слухом ворожки, ніж її віщуванням.

– Бо я щовечора випиваю ложку колоїдного срібла й натираю вуха бальзамом монахів-боніфратів. Це діє ліпше, ніж слуховий апарат. Добре, воду я наставила. Тож припильнуй, дитинко, і позаливай, а я пошукаю карти. Де я їх могла запхати…

– Останнього разу ви знайшли їх на пральці, – згадала Агата.

– Справді! – Ворожка подріботіла до лазнички. – Є! Вони лежали під стосом рушників. Ну, хто перший?

Незадовго до опівночі нарешті і я зайшла до Кімнати Ворожінь. Меншої, ніж вітальня, але так само удекорованої рукоділлям племен із найвіддаленіших куточків земної кулі, а то й усесвіту.

– Переклади лівою рукою і стартуємо. На три купки. Святий Боже, я не знаю, як це витлумачити…

– Але смерть мені не випала? – запитала я, вдивляючись у гіпсову Мадонну, що стояла позад альтанки з кармінних троянд (пелюстки з велюру, краплини роси із суперклею).

– Начебто ні…

«Начебто ні»?! Якби не незліченна кількість дрібничок, які розпорошували мою увагу, я почала б перейматися.

– Страшенно дивний розклад. Ти доторкнешся до смерті. І то не раз. Коротше кажучи, великі клопоти.

– Це неймовірно. – Я апатично опала на крісло, накрите накидкою у стилі печворк. Навіщо я погодилася сюди прийти?

– Погодилася, бо твоє життя зовсім не таке впорядковане, як у шоколадній бонбоньєрці фірми Веделя. І я скажу тобі чому. Бо хтось повиїдав чи не всі твої шоколадки. І зосталися порожні фантики. А ти й надалі думаєш, що маєш повну коробочку.

– І ви не бачите жодних позитивних…

– Бачу. Коробочка наповниться аж ущерть. Тільки спершу мусить спорожніти до самої решти.

– А фантики? Як мені їх повикидати?

– Про це карти мовчать. Але я бачу лікарню. А звідки тут Спайдермен?

Спайдермен?

Тієї ж миті ожив телефон (бурштинова дивовижа у формі готичного замку). Ворожка потягнулася до однієї з веж – як виявилося, до слухавки.

– Бабусю?!! Ми мусимо порозмовляти, бо мене доскочила криза!

– Малинко, але я зараз ворожу.

– То закінчуй і займися своєю розгубленою онукою!

– Не можу. Я маю проблеми з витлумаченням розкладу. Мені виходить якийсь Спайдермен, операція на голові, чоловік із мачете. Я не ладна поскладати цього докупи…

– Ой, бабусю, – обірвала її онука. – То скажи що-небудь. Приміром, що внутрішній Спайдермен влаштує для неї нічогеньку прогулянку, як це зазвичай роблять павуки. Шалене завертання голови. Нічого дивного, що на неї чекає операція. Після цього вона побачить цілком новий світ. Чоловік із мачете – це черговий етап нового життя. Завдяки йому вона зрозуміє, що є її справжнім покликанням. Щоб от тільки не запізно. А з тією купою… – замислилася вона, – то нехай уважає, бо від неї розпочнуться зміни. Така купа може геть закаляти людину, і потім усі її цураються. Ну то закінчуй, я передзвоню за п’ять хвилин.

Вона від’єдналася. Впродовж хвилини жодна з нас не мовила ані слова.

– Ти чула?

Я кивнула. Важко було не почути. Ворожчина онука була, либонь, найгаласливішою дитиною в дитсадку.

– А чи не можна цього якось уникнути?

– Хоч би що ти робила, а воно все одно сповниться, моя дитино. Це призначення. Але не журися. Все одно ти ніколи не любила шоколадки. Завжди воліла сирник або шарлотку. І ще одне. В разі чого, пам’ ятай про святого Юрія.

Година опісля

– Сім хвилин запізнення, – повідомив мені директор з персоналу, Бартоломей Зигзаг, поза роботою мій бойфренд упродовж якихось там п’яти-шести років. – Ми мусимо поговорити про купу.

– Смердюча справа.

– Це не смішно, Ягодо. Ти жахливо вляпалася.

– Вляпалася? – форкнула я. – Бартеку! Адже це був лише невинний дурнуватий жарт.

Невинний дурнуватий жарт

– О Боже, ми забули, що в директора з маркетингу завтра день народження! – Агата ляснула себе по бездоганно напудреному чолі. – І ми досі не купили подарунок. Ягодо, придумай щось!

– Чому я? Адже це твій дядько.

– Мені дуже прикро, що ти застосовуєш такі аргументи. Адже знаєш, що я пройшла крізь густе сито відділу кадрів винятково завдяки відповідній кваліфікації й досвіду, – перерахувала вона, як і завжди, коли чула слово «дядько». – Я терпіти не можу, коли хтось закидає мені вигоди, які мовбито дають родинні зв’язки з керівництвом.

– Я нічого тобі не закидаю, Агато. Просто ти краще знаєш його смаки. Тобі було б легше вибрати відповідний подарунок. А я…

– Всі знають, що ти є нашим Спайдерменом. Людиною, котра з’являється останньої миті й рятує…

– … засохлі плющі й кактуси. Але це зовсім інша справа.

Хвилинку! Вона сказала «Спайдермен»? Я аж ніяк не можу з цим погодитися.

– Погоджуйся, ну прошу тебе. Директор неодмінно це оцінить.

Чудовий аргумент.

– І рада би, але в мене не дуже з часом… – Саме так виглядає асертивна відмова в устах досвідченого психолога. – Мушу завершити звіт і взагалі…

– Ягодо, дирекції було би прикро, якби вона дізналася про твоє легковажне ставлення до ключових справ ФІРМИ.

Ну і що я повинна на це відповісти?

– Може, зробимо так? – запропонувала я. – Я сьогодні розглянуся по крамницях і перед шостою зателефоную або вишлю есемес, а остаточний вибір буде за тобою. Згода?

Агата зітхнула.

– Ну добре. Я відчуваю, що ти ухиляєшся, але нехай це буде на твоїй совісті.

Цілий вечір я ганяла по Ринку, шукаючи чогось для пересиченого п’ятдесятирічного добродія, який має практично все. Чим можна такого подивувати? Парфумом? Він купує їх собі літрами у вільних зонах аеропортів. Абонементом до фітнес-клубу? Він має їх кілька, але жодним не користується. Позолоченою фляжкою? Ми вже йому її дарували, так само як і срібний набір для гри в кості та платиновий перстень із прямокутним оніксом із вигравіруваним написом: «Директорові – вдячний колектив». А може, зробити ставку на щирість і вручити йому велику пляшку відбілювача для сумління? Е-е, він, певно, не знатиме, що з ним робити. В такому разі залишається латунна статуетка авторства такого модного цього року Антонія Кілера або ефектна єдвабна краватка, зі штибу тих, які мали би вражати якістю, а вражають, головним чином, захмарною ціною. Гаразд, нічого іншого я не вигадаю. Пора повідомити Агату.

Наступного ранку Агата влетіла до нашої кімнати.

– І що? Купила?

– Що значить «купила»? Адже я надіслала тобі пару ідей. – «Дослівно пару».

– Надіслала? Ти мала зателефонувати, а не надсилати!

– Я сказала, що одне з двох. Оскільки ти не відповідала на дзвінки, я до тебе написала. Госько, ну скажи, як воно було, – звернулась я до нашої дизайнерки.

– Я нічого не чула, – буркнула Госька. – Я тоді була в бухгалтерки.

Справді була. В сусідньому боксі, за стінкою з прозорого пластику заввишки один метр, бо в нашій фірмі застосовують так звану систему «open-space». Кожен може почути кожного. Звичайно, якщо захоче.

– Тебе, Магдо, не було, але ти, Беато, сиділа тоді поряд за комп’ютером, – боронилась я далі. – Ти мусила чути…

– Не дуже, – Беата на прізвисько Пачуля схилила голову, – бо я саме запалювала свічки для релаксації.

Ну, тоді все ясно. Свідків немає.

– Виглядає на те, що я маю слухові галюцинації. В кожному разі, я вислала тобі на розгляд кілька пропозицій. Можу показати на своїй «мобілці».

– Я нічого не одержала, – Агата наморщила свої доглянуті брови. – І тепер ми маємо серйозну проблему. Дуже серйозну. Я така зворохоблена, що мушу наодинці обміркувати цілу справу.

Вона зникла за пластиковою стіною, а я повернулася до роботи. Через п’ять хвилин одержала «мейл»: «Ти підставила всю команду». Стеменна трагедія. Директор не одержить вчасно краватку, присмачену великим черпаком лестощів. «Тепер ми мусимо поміркувати над креативним розв’язком». Ну так, креація понад усе. «Зосталося мало часу, бо о десятій директор приходить до офісу. Тому швидко напиши мені, який ти бачиш вихід».

– «Ти підставила команду, – стала я передражнювати голос Агати, – і мусиш знайти креативне рішення цієї пекучої проблеми». То що ми повинні зробити, дорогий колективе? Найліпше велику купу. Це якнайшвидше зніме внутрішню напругу.

– Я все чула, – Агатчина голова вигулькнула понад стінкою, що розділяла наші бокси. – І не тільки я. Інші також, правда?

Госька з Беатою покивали головами, вдивляючись у клавіатури своїх комп’ютерів.

– А ти, Магдо?

– Ну чула, але кожна з нас часом понарікає чи пожартує…

– Є цінності і справи, з яких не можна жартувати, – нагадала нам Агата. – Ви знаєте, що я поблажлива, але в цьому випадку… Ну що ж. Я змушена повідомити про все директора з персоналу. Ми у нашій ФІРМІ не збираємося вибачати таку поведінку.

За годину я одержала виклик від директора з персоналу. Він, по правді, міг би й перейтися ті кількадесят метрів, які відділяли його кабінет від нашої клітки, але для чого існують телефони?

– Всі чули, що ти сказала, – поінформував мене Бартоломей, директор із персоналу. Ну, ясна річ, новина дня. – І ти мусиш понести покару.

Я розсміялася, не приховуючи іронії.

– За те, що я вжила слово «купа»?

– Зрештою, ти скоїла кілька інших помилок…

– Цікаво, яких? – пирхнула я. – Написала пародійного віршика на честь ФІРМИ?

– Віршика? – здивувався він. – Це ще більше погіршує справу. Скажу тобі напрямки, Ягодо. – Він відкашлявся й попустив краватку. – На думку Агати, ти перестала розвиватися. Дистанціюєшся від колективу. Не берешся з радістю до нових завдань. Уповільнила темп, навіть гірше – ти не береш участі в перегонах. Поза тим, – зазирнув він до нотатника, – у березні ти відмовилася брати участь в інтеграційних заняттях.

– Бо я не хотіла бути фаховим стукачем.

– Я назвав би це збиранням інформації або внутрішнім контролем за якістю. Твою відмову було розглянуто як спробу відмежуватися від групи. А бачиш цей напис? – показав він на плакат із велетенським «В колективі сила!».

– Бартеку, чи ти віриш у кожне гасло, яке висить на стінах ФІРМИ?

– Мої особисті переконання не мають жодного значення, – прояснив він, скубаючи рівно підстрижену борідку. – У мить, коли ми переступаємо поріг ФІРМИ, ми перетворюємось на згуртовану одностайну команду. Вже немає ні «я», ані «ти», немає особистих інтересів і переконань.

– Знаю, – я кинула йому значущий погляд. Якби не імпортована звичка говорити одне одному «ти», ми й надалі зверталися б до нього «пане директоре з персоналу». – І що ти пропонуєш?

– Агата вважає, що тобі не завадила б відпустка за власний рахунок. Від понеділка. Відпочинь, обдумай усе й поміркуй, чи влаштовує тебе модель кар’єри, яку пропонує наша ФІРМА.

– Так звана м’яка посадка? Спочатку відпустка, а потім звільнення…

– Ти знаєш нашу політику: найслабший мусить піти.

– Коли ти брав мене на роботу, я ще чула, що ви ФІРМА, прихильна до людей. Ти казав, що, на відміну від конкурентів, ви інвестуєте в людей і в їхній розвиток.

– Авжеж. Але тільки в таких людей, котрі хочуть розвиватися. Чи ти пам’ятаєш нашу максиму?

– «ФІРМА – вічне тяжіння до досконалості», – продекламувала я.

– Власне. А я і решта членів команди маємо сумніви, чи відповідаєш ти нашим вимогам.

– І тому ти відправляєш мене за свій рахунок? І то тепер, коли я нарешті повірила, що в моєму житті бодай щось стабілізувалося?

– Тут, у ФІРМІ, ми не шукаємо стабілізації, – нагадав він мені. – Ми динамічні, ти ж знаєш.

Знаю. Я прожила в ній майже п’ять років. У ФІРМІ, що дає виняткові можливості розвитку для амбітних, просунутих і креативних особистостей, котрі полюбляють нові виклики й роботу в молодому енергійному колективі. У ФІРМІ, де серед розмаїтих кар’єрних шляхів кожен може вибрати стежину для себе. Принаймні так я думала. І вірила, що в одному з численних боксів і закапелків ФІРМИ знайдуть сховок навіть ті, хто не конче любить плисти в головному нурті. Приміром, я.

– Гаразд, візьмемо цю відпустку, – озвалась я тоном людини, котра перебирає в пропозиціях, наче пересичена телеведуча в поштівках, надісланих їй наївними глядачами. – Я матиму час на роздуми. Зокрема, про наші з тобою стосунки.

– Мені не подобаються твої нездалі спроби шантажу, – Бартек застосував практичне знання, набуте місяць тому на курсах для старших менеджерів. – Ми дорослі люди й не повинні вдаватися до дитячих аргументів.

– А чому б і ні? – запитала я, намацуючи в торбі фотоапарат. Я люблю увічнювати важливі миті, вони так швидко зникають у отхлані.

– Тому що… – він упродовж якогось часу шукав відповідно дозрілий аргумент, – ні, й по всьому!

– Розумію.

Я наставила на нього об’єктив.

– Що ти збираєшся робити? – здивувався директор з персоналу. І, здається, трохи злякався.

– Знімок. Люблю увічнювати скороминущі хвилі. Ти повинен би був про це пам’ятати після п’яти років, які ми провели разом.

– Після шести з половиною, – виправив він. – Ягодо, мені здається, що ти підходиш до цього надто особисто. А така позиція, на думку американських науковців, може збільшити ризик захворювання на рак молочної залози.

Я не відповідала, мордуючись із кришкою об’єктива.

– Ягодо, пам’ятай, що я тільки виконую свої обов’язки. Але це зовсім не означає, що я тебе не кохаю.

– Не означає?

Я навела різкість і клацнула. Колись я покажу це онукам: портрет людини успіху, котра повідомляє неприємну новину жінці свого життя.

ЛИПЕНЬ

Перший день так званої свободи

Я підскочила о пів на шосту ранку. Зазвичай процес прокидання триває в мене щонайменше п’ятнадцять хвилин. Спочатку я не без натуги розклеюю повіки лівого ока. Відтак правого – ліве тим часом засинає, – а водночас намагаюся поворушити пальцями на ногах і руках. Хвилина безтурботного валяння на спині. По двох хвилинах вдивляння у стелю на ній з’являється наказ: вимкнути цей клятий будильник! Уф! Пора злазити з антресолей і розпочинати черговий трудовий день. Поволі суну в бік драбинки, потім обережно, як курка, сходжу хиткими щаблинами. Нарешті стійка підлога. Можна обертатися на гомо еректус (на гомо сапіенс настане час після душу, ранкової кави й великої жмені гомеопатичних пігулок).

А сьогодні? Пунктуально о п’ятій тридцять я розплющила повіки, обидві воднораз. Жодного позіхання, перевірки роботи пальців на ногах. Повна готовність. От тільки до чого? Що можна зробити з такою кількістю часу? Через відсутність ідей наступну годину я пролежала нерухомо, втуплюючись у тріщину за метр над головою. Я повинна чимось її залатати. Не сама, ясна річ, а руками найнятого магістра від тинькування. Чергові витрати, а я вже маю кілька інших, і то великих. Здирницькі відсотки за квартиру. Кредит на пральку. Оплата за електрику та газ. Телефон. Звідки я на все це назбираю, коли закінчаться мої заощадження? Зараз-зараз, забагато негативних думок, Ягодо. Передусім ти повинна рухатися, бо ця стеля надто тебе пригнічує. Тому я повинна спуститися на землю. Вмитися, ретельно одягнутися, як радить Сельє, спеціаліст із життєвих стресів, з’їсти повноцінний сніданок, як радять журнали для активних жінок. Поводитися так, начебто все було о’кей. І вдавати, що нічого-пренічого не змінилося.

«Але ж воно змінилося, і ошукати саму себе не вдасться», – підказує депресивна частина моєї особистості. «Певно, що вдасться, – запевняє внутрішній психотерапевт. – Про це свідчать мільйони усміхнених американців. Тож і ти, Ягодо, зараз зіскочиш із антресолей і робитимеш досконалу міну при грі, яка сама по собі, либонь, не така вже й погана». Тож як воно буде?

О’кей, злажу. Душ, повний макіяж (хоч у будні я фарбую тільки губи), нова сукенка замість повсякденної майки. Ну і вперше від часів ліцею нормальний сніданок. Конкретний, королівський, повнокалорійний, тобто п’ять скибок житнього хліба з усім, що я надибала в холодильнику. Сервірувати їх на найліпшій таці, а потім сісти до столу… Ах, правда, ще чай. «Китайська святиня», подана в моїй найкращій філіжанці. Освячування дрібних, позірно несуттєвих хвилин є надзвичайно важливе й покращує якість життя. Я знаю про це від кузинки, невичерпного джерела глибоких думок.

Невичерпне джерело

– Чому ти від нього не йдеш? – запитала я під час одного з нудних візитів.

– Це не так просто, Ягодо. Нас пов’язують три речі: вакаційні листівки від знайомих, сад за будинком і панорамний телевізор.

– Але ж він ставиться до тебе гірше, ніж до затемнених шиб у своєму «ауді». Як ти можеш це терпіти?

– Саме тепер я оцінила позірно несуттєві хвилини. Смак чаю «Earl Gray» з порцелянової філіжанки, розкладання пасьянсу колодою дев’ятнадцятого сторіччя, слухання Гріга біля каміна. Я перестала задавати собі питання: «Чому?», «Що далі?» і «Навіщо це все?». Я просто освячую дрібниці. Це дуже заспокоює й надає сенс життю. Ти й собі мусиш колись спробувати.

Оце я і пробую. Замість пити буду сотати. Замість їсти – смакувати. Пережовувати кожен шматок принаймні вісімдесят разів, бо це, на думку йогів, збільшує шанси дожити до магічних ста років. Сторічна баберя, тобто я, через неповних сімдесят років. Я вже собі це уявляю. Жменька крихких кісточок у занадто просторому лантусі із шорсткої шкіри, покритої шаром дешевої пудри в тому місці, де колись було обличчя. Сиджу, прикута до фотеля, і приймаю вітання від чужих людей, котрі дивляться на мене з огидою. А потім, мружачи від спалахів фотоапаратів голі повіки, вже всоте відповідаю на ті самі питання про рецепт довголіття: «Я просто пережовувала». А як по правді, то навіщо мені стільки жити? Щоб освячувати несуттєві дрібниці?

Я оговталася засмерку. І надалі сиділа за своїм круглим столиком, вдивляючись відсутнім поглядом у тарілку з п’ятьма канапками, позбавленими декорації із салату, помідорів і капсул lactobacillus bulgaricus. Ні, освячування дрібниць – це, безумовно, не найліпша ідея на життєвий стрес.