Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Тринадцяте

– Рисек стає сентиментальним, – підсумував мою розповідь Болек.

– Ти не віриш у покликання? – здивувалась Юлька.

– Таж вірю. Тільки для мене покликання означає дещо інше.

– Що?

– Відсутність вибору, Ягодо. Просто ти тут, а не десь-інде, бо не можеш інакше. Не вмієш робити нічого іншого, навіть якби хотіла. Лютуєш, клянеш жебрацькі ставки, холодну карету «швидкої» й чергові удари з боку міністерства охорони здоров’я. Присягаєш собі ніколи більше не працювати сорок годин поспіль, відвозячи додому споживачів плодово-ягідного вина та жертв слаботи звичайної. Більше ніколи. Але вибиває шоста, і ти, ледь притомний, сповзаєш з ліжка, натягаєш куртку і їдеш на станцію.

Чотирнадцяте

– Мені ще гірше! – простогнала моя улюблена пацієнтка, збираючи осколки тарілочки. – Я розсталася зі своєю половинкою.

– Звідки така певність… – почала я, але не встигла завершити, що маю на увазі половинку.

– Бо він поїхав до Гельсінкі, – Малина глянула на мене, як на пришелепувату. – Одержав стипендію і вчора вилетів із Варшави!

– Виїзд на стипендію – це ще не кінець стосунків! – невпевнено сказала я, бо перед очима з’явився набундючений Бартек.

– Але я відчуваю, що це кінець. – Малина витягла хустинку з ароматом меліси й захлипала. – Перед від’їздом він сказав, аби я відпочила і все обдумала.

– А як було раніше?

– Так, не дуже, – визнала вона. – Знаєш, я весь час намагалася щось удосконалити, допрацювати деталі. А коли все було майже ідеально, в мені вмикався контролер щастя.

– І ти починала перейматися тим, що буде через десять років?

– Ну власне. В тебе теж є контролер?

– У мене радше ні, але в мого тата є. Він не раз мучиться по півночі, аби запланувати щось таке, чого взагалі не можна запланувати.

– Я аж так не планую, – заявила Малина. – Але зате жахливо переймаюся. Усім. Намагаюся сказати собі, що це нікому не потрібно, бо в мене цілком удале життя. Але зразу виникає думка, що це не триватиме вічно. Що колись не буде моєї бабусі, а я не встигну нею натішитись.

– І що ти тоді робиш?

– Їду до неї й вимордовую питаннями про минуле. Занотовую її спогади. Оглядаю її останні покупки…

– Може, варто було б зробити кілька знімків? – запропонувала я.

– Я роблю, Ягодо. Кожного разу зуживаю цілу плівку, тридцять шість кадрів. Але це не допомагає.

– А ти вдавалася до інших методів?

– Звісно. Приміром, уявила собі, що насправді кепсько живеться тільки десь у Африці. Людина не має нічого, крім смугастої накидки й намиста з черепашок. Мандрує кілометри поспіль заради склянки болотяної води. Їсть те, що підкине їй у бляшанках Велика Біла Людина. – Вона замислилася, прочісуючи пальцями золотаве волосся. – Але мене чомусь не захоплює думка про те, що три чверті людства на землі голодує.

– Для мене це також сумнівний привід для радості, – зізналась я.

– Я пробувала також коло фортуни, популярне в психології. Знаєш?

Ну так, тепер я вже точно виглядаю на скінченого невігласа.

– Зараз я тобі поясню.

Коло фортуни

Кожна людина має попереду обмежену кількість днів. Вона може проскніти їх на тапчані, нагулюючи чергові мільйони жирових клітин, або провести якось інакше. Повніше, свідоміше, глибше. Яким чином? Уявімо весь відведений нам час у вигляді кола. Ділимо його на вісім за можливістю рівних частин. А кожну частину присвячуємо:

дружбі

духові

тілу

серцю

думці

родині

грошам

освіті.

Якщо нам це не вдасться, то не варто журитися через те, що колись ми побиватимемося через сотні марно й безглуздо розтриньканих годин.

– Просто, правда? Проблема в тому, що застосувати коло фортуни повністю просто неможливо.

– Неможливо? – запитала я, дещо розчарована.

– Ягодо, а ти знаєш когось, хто має на все це час? Бо я ні.

П’ятнадцяте

Я відпочивала після чергового уроку їзди клусом, коли задзвонив телефон.

– Ягода? – почула я розгублений голос тата. – А, вона, напевно, на чергуванні. Їздить замість когось у кареті. Принаймні так вона казала мені місяць тому.

Я випірнула з кімнати.

– О, вона таки вдома, – зрадів тато. – То, може, я дам їй слухавку?

– Алло, Ягодо? – Магда, і як завжди із запитанням. – Чому це твій батько такий розгублений?

– Я вже тобі казала, що він буває трохи неуважливий, коли творить. Забуває про все на світі. Що таке трапилося, чому ти телефонуєш?

– Хотіла побалакати. Запитати про настрій, бо ти ж не обзиваєшся…

– Усе гаразд. У мене багато роботи.

– Я чула, нібито ти їздиш у якійсь кареті.

У цьому вся Магда. Вона так і не виросла із мрій про принца в золотавих шатах, з яким проведе щасливе життя в торговельному пасажі.

– Це була карета швидкої допомоги, – спростувала я. – Це, щоправда, не реанімація, але ми мали кількох пацієнтів у важкому стані. Одна непритомна з інфарктом.

– О Господи! Я не хочу нічого знати про такі речі. Принаймні найближчі п’ятдесят років.

– Тоді змінимо тему. Що там у Бартека?

– Ти нічого не чула? – здивувалася вона. – Він не казав тобі, що їде школити нові юрмища орків? Уже завтра, на цілих п’ять тижнів.

– Ми дали свободу одне одному. Ніяких дзвінків, ніяких розмов і взаємних претензій.

– Ну-ну. Сподіваюся, ти якось тримаєшся.

– Я не маю часу журитися над минулим. А що в тебе?

– Вгадай, – почала вона свою улюблену гру, але не витримала. – Добре, скажу тобі. Ми вже тричі зустрічалися з Мареком. Супер, правда? А все завдяки ворожці. Тоді, у травні вона наворожила йому, що він зустріне у своєму житті когось, з ким урешті дійде повного порозуміння. Сказала, що одержить коробочку льодяників, на які він чекав стільки років. Ти щось у цьому розумієш? Адже жоден із нас узагалі не їсть льодяників. Часом мармеладки, в кіно, але це дещо інше.

– Мені вона наворожила, що я згублю всі шоколадки. Зате натомість одержу купу шарлотки. Чи сирника.

– І що?

– Наразі мені ніколи думати про шоколадки. Я маю купу пацієнтів.

– Ти їх лікуєш? Отак без ліцензії? А якщо тебе заскочать ловці сенсацій з ТВН? Боже, Ягодо! – простогнала вона.

– Не лікую, а тільки допомагаю. Тобто намагаюсь.

– І що ти робиш у тій кареті, ставиш якісь крапельниці? Може, ще з аміназином?

– Не в кареті. На «швидкій».

– Але що ти там робиш? Прибираєш? А може, куховариш? – Вона мовила це тоном «мене вже нічого не здивує».

– Я працюю психологом. Тимчасово.

– А, психологом, – зітхнула вона. – Це супер. Я сама ходила до психотерапевта. Майже п’ять років. Бо мала такий розгардіяш, як у шухлядках письмового стола.

Тоді все ясно. Бо в Магдиних шухлядках можна знайти мало не цілий світ: старі скріпки, подерті знімки колишніх хлопців, кілька наймодніших блисків для губ та абонемент у солярій поряд із картами для пасьянсу й використаними батарейками. Серед пожмаканих конвертів зі старими запрошеннями позичений у Ленки диск Тома Вейтса, спрей проти комах, десятки ручок, минулорічний календар, тюбик цинкової пасти, почата шоколадка без цукру, протермінований крем для рук, кілька смакових презервативів.

– Розумієш, я хотіла все це порозкладати, – вела далі Магда. – Впорядкувати.

– І що?

– Мені це вдалось.

– І кожна річ лягла на своє місце?

– Власне, що ні. Люди гадають, що після психотерапії матимуть порядок, як у німецькій бібліотеці. Але не в тому річ, Ягодо.

– То що тоді змінилось?

– Я сама. Шухлядка, по правді, виглядає, як і раніш, але мені старий розгардіяш уже анітрохи не заважає.

Шістнадцяте

– Магда цілком права, – зауважила Аня. – Ми не розходимося в упорядкуванні світу, а тільки у внутрішньому порядку.

– Для багатьох людей одне є передумовою другого, – втрутилась Юлька, накладаючи ополоником на тарілку щось таке, що в рецепті називалося «Вишукана тарта з червоними порічками».

– На жаль, – тягнула Аня, – люди думають, що емоції можна посортувати, як білизну в кошику: світлу сюди, темну геть. Делікатну вбік. Дуже брудну сховати глибоко на дні. Тому вони не годні зрозуміти, чому часом заздрість лежить біля симпатії, а подив обіч дражливості.

– А як це виглядає в тебе, Ягідко? Що саме ти відчуваєш до Бартека?

Гарне питання. Як і кожне, на котре нелегко знайти задовільну відповідь. Бо, як по правді, я так і не знаю, чи щось до нього відчуваю. Не маю проблем із сортуванням почуттів за принципом білизни, бо скидається на те, що мій кошик геть порожній.

Сімнадцяте

– Нехай хтось уранці пробіжиться зі мною по крамницях, – попросив Болек. – Я маю вихідні і мушу врешті вибратися на закупи.

– Мені теж згодилося б.

– Ну то спокушайся, Ягодо. Я навіть ладен накинути кілька кілометрів і приїхати з Кракова спеціально по тебе.

– Чому б і ні? – За нагоди я відвідала б своє гніздечко. Полила б кактус і заплатила б заборговані рахунки. – А куди ти хочеш піти?

– Стандартно. В торговельний пасаж, як це завжди роблять поляки в недільне пополудні.

– Прогулянки серед полиць?

– Ну власне. Я не маю часу на покупки, а мийка вже тиждень вимагає якоїсь рідини. Так само, як душовий піддон і плита. Принагідно пошукав би картони для малювання.

– А ти таки не покинув малювати, – зраділа Юлька.

– У вересні в мене відпустка на двох роботах, але поїхати нікуди не зможу, бо чергую в притулку. Поза тим, я ощаджу на зимові шини. На мене чекає нудне двотижневе сидіння в порожній «кавалерці». То принаймні щось побазграю.

– У «кавалерці», тобто лазничку ти маєш назовні? – запитала я.

– Тільки клозет, бо душову кабіну я виділив зі своїх двадцяти метрів, – гордовито повідомив він. – Якби не антресолі, ніде було б покласти спальний матрац, але принаймні все це моє. Тобто буде моїм за рік, коли я виплачу кредит. А тобі скільки лишилось, Ягодо?

– Навіть не нагадуй. Сім років. Вісімдесят чотири виплати.

– Пролетить.

– Мені взагалі-то не пече. Я буду тоді зарюмсаною сорокарічною баберею з розмащеним від сліз макіяжем. Затримати б той годинник хоча б на півроку.

– А я іноді вже хочу бути пенсіонером, – зізнався Болек. – Нарешті нічого не мусив би. Уставав би собі в полудень або на світанку.

– А я їв би найгірші свинства, – зізнався Мацек, людина, котра тричі на день вицмулює літр протеїнового паскудства. – Ну і смарувався би автозасмагою максимум раз на тиждень.

– А до мене нарешті перестали б ставитися, як до дивака.

– Ти не думала про операцію?

– Весь час думаю, вже кілька років. Навіть маю всі потрібні свідоцтва. Тільки от… – Юлька глитнула слину, – я жахливо боюсь операції. При самій лише думці, що мене хтось буде краяти, колоти, а потім зашивати, я зомліваю.

– Але ти ж медсестра. Мабуть, і не на таке надивилась у лікарні.

– Але в інших, Ягодо. А коли я сама мушу здати кров на аналіз, Ганя з лабораторії повинна мене спочатку півгодини заспокоювати. І, як завжди, я вирубаюсь, щойно відчуваю укол.

– А я полюбляю дивитись, як шприц повільно наповнюється кров’ю. Такою ясно-червоною, як свіжі полуниці.

– Припини, Ягодо, – здригнувся Болек.

– Ти теж боїшся?

– Мало хто з лікарів любить, коли в ньому длубаються.

– На щастя, санітари не мають такої проблеми, – похвалився Мацек. – Бувало, що я сам собі вколював знеболювальне, щоб і далі тренуватися, незважаючи на травму.

– А я навіть не зважуюся проколоти вуха. І тому сумнівно бачу цю свою операцію. Що ж поробиш, відпочину на пенсії. Бо кого тоді буде обходити відсутність бюста у вусатої сімдесятирічної бабусі?

– Не буде, – визнала я. – І взагалі нічого не буде, жодних теплих почуттів. Тільки самотність у порожній холодній хаті.

– У порожній? Це справжній комфорт, якого бракує стільком пенсіонерам, – сказав Болек. – Куди гірша самотність в оточенні родини. Коли ти заважаєш дітям. Дратуєш, знуджуєш і нервуєш, як старосвітські меблі. А щодо почуттів, то, якщо хочеш, я колись візьму тебе до притулку. Тільки тоді ти зрозумієш влучність вислову «третя весна».

Вісімнадцяте

Я провідала свою квартиру. Все о’кей, ніхто не вламувався. Забрала бланки з рахунками, заплачу на тижні. Спакувала до торби кілька суконь і книжок. Полила кактус.

– Забагато рослин тут немає, – зауважив Болек.

– Я не хотіла узалежнюватися від інших. Ну знаєш, я можу поїхати, куди захочу, і не мушу нікого просити поливати вазонки. А кактус загартований і багато вибачає.

– А що поганого в залежності?

– Не знаю, але мене так виховали, Болеку. Щоб ні від кого не залежати.

– Твій тато, певно, дуже переживав мамине зникнення.

– Перший рік він ніяк не міг зібратися докупи. Не вмів пекти, варити, опікуватися дитиною. Коли нарешті почав якось давати собі раду, мені було майже шість років. Наступні двадцять він невтомно мені торочив, що я мушу бути самостійною й незалежною. Мушу покладатися тільки на себе. Тоді я не буду страждати через інших.

– Сумно й неправильно.

– Тепер я це знаю, але двадцять років тому вірила татові. А він із запалом відправляв мене на різноманітні курси. Записав на плавання, лещата, ковзани, дзюдо, англійську, фламенко і, ясна річ, у гурток фотографії.

– Справжня школа виживання. Пам’ятай про все.

– Власне, що ні. І я замислююся, чи встигла заповнити всі лакуни.

– Ще заїдемо на пошту, бо я маю зробити переказ, добре?

– Рахунки чи аліменти?

– З якогось погляду те друге. Я часом допомагаю одній дівчинці з Кракова. Мала погиркалася з батьками, і вони перестали їй допомагати. Тобто батько перестав, а мати пішла до якогось кудлая. А дівчинка поневіряється по чужих кутках.

– Це твоя родичка?

– Ми навіть не дуже добре знайомі.

– Тоді чому ти їй допомагаєш?

– А я знаю? Ця мала якась така беззахисна, а водночас уміє наполягти на своєму. Коли я на неї дивлюсь, Ягодо, то завжди згадую ті жахливі фільми про черепашат, які вперто повзуть до моря. Мені завжди шкода ту малечу, що гине. І мене чорти беруть, що хтось байдуже фільмує, як така черепашка лежить на спинці й розпачливо махає лапками.

– То ти їх перевертаєш?

– Тільки коли маю змогу.

– То це ти! – гукнув білявець із зовнішністю ельфа, який стояв перед нами у черзі. – Я зараз же впізнав понурий голос лектора фільмів про природу. А коли ти ще додав опис черепашок, я подумав: «Це ж зовсім так, як Вишня».

– Ми знайомі?

– Ти Болек, кузен Травки? – пересвідчився білявець. – Я Ірек, його сусіда.

– Ім’я асоціюється, голос теж, а обличчя анітрохи, – зізнався Болек, простягаючи йому руку.

– Бо коли ти приходив до Травки, я сидів під столом, – пояснив Ірек. – Інсталював.

– Уже згадав! Темні джинси й бежеві шкарпетки?

– Це саме я! – Ірек радісно потрусив Болекову руку. – Ти знаєш, скільки ми з Вишнею ламали собі голови, хто ж це висилає їй ті бабки?

– Ну то кінець великої таємниці.

– Але Вишня і втішиться, коли я їй розповім.

– А ти мусиш?

– Ну звісно. Це мені бабуся наворожила.

– Тоді і справді мусиш, – погодився Болек. – А що у Вишні?

– Власне, – згадав Ірек. – Найважливіше, брате, що вона помирилася зі своїм стареньким. Одразу після оголошення результатів. Тож ти не мусиш їй більше нічого висилати. І так величезне дякую від імені Вишні. Ти навіть не уявляєш, як їй допоміг. Вона тільки недавно зізналася, що була на краю розпачу. Збиралася перейти на воду з цукром та хліб зі смальцем. Тільки що не мала вже навіть на смалець. Ще раз дякуємо.

– Та чого вже там, – Болек легковажно махнув рукою. – Я і так не давав їй зі своїх.

– А з чиїх?

– Нехай тобі бабуся наворожить, – сказав Болек, кинув Ірекові свою асиметричну усмішку, і ми вийшли.

Швендяємо по торговельному пасажу, дивуючись пластмасовим чудасіям. Раптом мій погляд зачепився за знайоме обличчя.

– Болеку, заслони мене, – шепнула я. – Там стоїть Агата з рештою команди і…

– Та, що з купою?

Я кивнула, намагаючись закрити обличчя кучерями.

– Завертаймо, Болеку, я не хочу з ними зустрічатися. Не хочу слухати їхні вибачення й пояснення…

– Ягодо! Це справді ти? Я така рада! – заволала Агата. – А ми саме повертаємось із Аквапарку.

– Вгадай, скільки ми там висиділи? – озвалася Магда.

– Два дні?

– Я дуже хотіла б, але розумієш, тиск групи.

– А три години тобі замало? – здивувалася Госька, четверта мешканка нашого боксу. Разом із Магдою й Пачулею ми чотири роки ділили принтер, сканер, експерес для кави і запах свічок фен-шуй.

– Ми йдемо до бару підвищити рівень електролітів, долучаєтесь? – запропонувала Агата. – А до речі, ми ще не знайомі. Агата.

– Болек. Я багато про тебе чув.

– Ой, справді? – Усміх і ні тіні збентеження. – То що, посидите з нами?

Сидимо, цмулячи свіжовитиснутий ананасовий сік, і чекаємо Пачулю, котра саме віддає Далекосхідному Ритуалу своє волосся, ослаблене індійським меліруванням. Увесь ритуал складається з трьох Магічних Процедур (миття + Магічний рисовий концентрат + масаж Тао), триває п’ятнадцять хвилин і коштує стільки, що й Болеків заробіток за ніч чергування.

– Вона повинна була повернутися за сім хвилин, – зауважила Агата.

– А де Віктор? – запитала Магда про нового хлопця Агати, людину успіху й захланного майстерника, який волів прогулянку гіпермаркетом відпочинку в Аквапарку. – Він і далі тиняється по пасажу?

– Я до нього дзеленькну, – запропонувала Ленка, знайома із сусіднього боксу. – У мене є безкоштовні хвилини.

– То куди ми потім ідемо? – запитав Мартін, наречений Госьки і хлопець, про Якого Небагато Відомо.

– Певно, що на Казимір, – сказала Агата. – Тільки там варто тепер бувати. Так написали у «Великому Світі».

– Але я щось з’їв би, – заявив Марек, який досі ховався за дволітровою пляшкою мінералки. – Щось просте, але вишукане. До двохсот п’ятдесяти калорій.

– Тоді ходімо до «Країни», – вирішила Агата. – У них там непогані салати.

– Я їв у Варшаві кращі, – зізнався Марек. – На червневому семінарі для менеджерів. Нас завели до фантастичної кнайпи. «Селянська», чи як її там…

– «Плебейська», – виправила його Агата. – Культове місце. І салати справді фантастичні. Поза тим, ті назви. Вони чудові.

– У цих місцевих кнайпах вони не дотягують до такого рівня, – висловила своє вболівання Ленка.

– Власне, – сказав Марек. – А тим часом останні дослідження американських науковців ясно доводять, що назви страв не менш важливі, ніж їхній смак.

– Звичайно, – погодилась Агата. – Бо от розгортаєш ти меню. І на що дивишся?

– На ціни, – ляпнув Болек.

Товариство оцінило його нечуваний дотеп.

– Ну так. Малопольські ресторатори не вміють гарно презентувати свої заклади. – Агата повернулася до теми назв вишуканих салатів. – О, мій коханий! Привіт, як прогулянка серед гвинтиків?

– Добре, я знайшов метеликів для твоєї лампи. – Віктор обмінявся з Агатою автоматичним привітальним поцілунком. – Усім мої вітання. Які плани на вечір?

– Є кілька версій, наразі ми вагаємося, – поінформував його Марек.

– Ми вже вирішили, – виправила його Агата. – Спочатку салати в «Країні», а потім Казимір.

Мартін демонстративно зітхнув.

– Знову дрібка елегантності із сиром фета за ціною великої піци з подвійним сиром… Добре, що хоч потім посидимо за пивом.

– Ви були десь на вакаціях? – змінила я тему.

– Ще ні. Через цю моду на економічну депресію у нас накрився виїзд на Таїті. Ну, і не знаємо, що робити, – тепер зітхнула Агата. – Всі знайомі наче змовились ощаджувати і їдуть просто на Мазури або, чого я вже взагалі не розумію, на Балтику.

– А я, певно, не одержу відпустки до кінця вересня, – зажурилася Магда. – Стільки роботи, особливо відколи тебе немає.

Я задоволено глянула на Агату. На жаль, вона цього не помітила, милуючись своєю новою «мобілкою».

– Я теж не знаю, – сказав Марек. – Але цього року відсутність планів є в найбільшій моді.

– Ти диви, – здивувалася Магда. – А ще кілька років тому непевність була така немодна. Враховувалися далекоглядні цілі й багаторічне інвестування в себе.

– А тепер стихійність і спонтанні вчинки.

– Хоч раз я на хвилі моди, – шепнув Болек.

– Усе через цю кляту кризу на закордонних ринках, – підсумувала Агата.

– Як подумаю, що може стати ще гірше, то маю охоту кинути свою роботу в конторі й купити «кавалерку» за Полярним колом, – озвався Віктор. – Лише сто п’ятдесят баксів, а майстерня на цілі роки.

– А я маю дедалі більшу охоту зашитися десь на Місяці, – зізнався Болек. – Здається, там усе легше, то, може, життя також…

– А що ти робиш? – поцікавилась Агата.

– Він лікар, – сказала я. – На «швидкій».

– О! Це несамовито, – тягнула вона, помітно зацікавлена. – А яка в тебе спеціалізація?

– Зашиваю подерту шкіру й розвожу по хатах завсідників забігайлівок, яким не вистачає на таксівку. А якщо мова про спеціалізацію, – слово «спеціалізація» він вимовив із винятковим натиском, – то я не маю жодної. Тимчасово я навіть не маю надії її здобути.

– Я знаю, як це виглядає, бо мій шуряк закінчив медичний п’ять років тому, – озвалася Магда, розглядаючи своє відображення у відполірованих до дзеркального блиску нігтях. – Він дивом потрапив до відділу внутрішніх хвороб. Намагається щось змінити, але не може, бо наперед підписав угоду про те, що в разі звільнення відшкодує гроші. А тепер і поготів не може, навіть із відшкодуванням, бо через відсутність фондів і перспектив припинено набір на спеціалізацію. Оце і тягне цей віз далі і страшенно бідкається.

– Прикро, – визнала Агата. – Може, поговоримо про щось веселіше?

– А яку ти хотів би мати спеціалізацію? – поцікавився Віктор.

– Вікторе! – цитьнула Агата.

– У моєму фаху найменше цінується бажання. Це не так, аби ти щось вибрав і сказав би собі: я буду дерматологом або пластичним хірургом. Коли приходить інформація про набір, де на вибір є три місця на обридливі внутрішні хвороби або два на очні, а на хірургію немає набору вже третій рік, то вибираєш із того, що є. Звичайно, в останній день все змінюється і тут-таки перед іспитом ти довідуєшся, що не маєш на що його складати, бо саме скасували внутрішні хвороби.

– О Боже! – вжахнулася Ленка. – Це так, якби я подала документи на маркетинг, а потім дізналася б, що цього року нічого не вийде, бо немає набору. І що тоді?

– Чекаєш півроку. Бо ж не можна подавати заяву на дві спеціалізації одночасно. Адже це була б розпуста.

– А як же розвиток? – запитав Марек.

– Він є, – похвалився Болек. – Вже понад рік я розвиваю м’язи плечей від тягання ношів, м’язи ніг від біганини по поверхах і прості м’язи живота від сміху над обіцянками нашого міністра.

– Жахливо, – визнала Агата. – Але не говорімо про це більше. Адже ми прийшли відпружитись.

Оце ми й відпружуємося. Мовчимо. Бавимося найновішими моделями «мобілок», намагаючись не думати про такі прикрі справи, як доля невдах у білих халатах.

– Знаєте, який я одержала есемес? – урешті озвалася Магда.

– Ну? Скажи.

– «Янцзи коротша, ніж про неї думають. На цілих вісімдесят кілометрів». Цікаво, від кого цей есемес?

– Напевно, від Товариства Розчарованих Шанувальників Ріки Янцзи.

– Слухайте, дівчата, – прокинулася раптом Пачуля, досі поглинута обмацуванням свого відновленого магічними процедурами волосся. – Ми повинні вже вирушати на Казимір, бо завтра на нас чекає напружений день.

– Ідете з нами? – запитав Віктор, а Агата вщипнула його за руку. – Тобто я вас не намовляю…

– Ні, у нас багато роботи, – відказав Болек. – А це місце щипка краще продезінфікувати.

– Ну так, усі тепер мають роботи по вуха, – сказала Агата, вдаючи, що не почула Болекової зауваги.

– Авжеж, усі, – буркнув Болек. – Тільки потім виявляється, що один змурував дві вілли з терасами, обтинькував їх, пофарбував і наповнив нащадками, а інший доробився до власного цвинтаря попід лісом.