Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Дев’ятнадцяте

– Я повинна була зразу сказати Агаті все, що про неї думаю. Адже мені нічого втрачати. Ані знаходити.

– То чому ти мовчала? – запитала Малина, обмахуючись портфелем Акули. – Злякалася?

– Не знаю. Я вмію захищатися, коли хтось мене відверто атакує. Але цілковито втрачаю голову щодо виявів симпатії.

– Удаваної.

– Удаваної там, чи ні, а я зовсім не знаю, як тоді поводитися. Повна дезорієнтація. Я не вмію спритно когось відшивати. Злостиво жартувати, як герої довоєнних комедій.

– А хіба ти мусиш? Це що, якийсь конкурс дотепів?

– Певно, що ні. Звичайно! – ляснула я себе по чолі. – Адже я взагалі не мушу блискати іскристим гумором. Не мушу привертати увагу. Досить відверто сказати Агаті, що я про неї думаю.

– Досить, – запевнила Малина.

– Цікаво. Ніби я про все це знала. Може, навіть радила іншим, але не зуміла застосувати у власному житті.

– Брак дистанції. Я знаю це по собі. Часом відчуваю, що зробила щось не так. Заповільно, запізно, надто поверхово. А іншим те саме вибачаю.

– Не можна вискочити із власних черевиків.

– Не можна. Але я все одно розслабилась, Ягодо. Бо колись… – Малина з осудом покрутила головою. – Бувало, що я на зустрічах зі знайомими годинами аналізувала, що могла б змінити. Інакше кажучи, засміятися у відповідний момент, дотепно прокоментувати чужу розповідь. Тоді я шкодувала, що не маю машини часу, аби повернутися назад і виправити, переробити, заретушувати. На щастя, у мене це пройшло. Тобто я стала перейматися чимось іншим.

– Власне. А як ти даєш собі раду з тугою?

– Не сплю по кілька ночей. Відчуваю, що ще мить, і я цілком зламаюся.

– Але твій хлопець поїхав тільки на літню школу. Він повернеться.

– Ну, не знаю. – Вона заходилася смоктати великий палець. – Я кістковим мозком відчуваю, що він там залишиться. Познайомиться з якоюсь стрункою білявкою з розгубленим поглядом і променистою усмішкою. Буде ходити до сауни і на оленячі перегони. А потім надішле мені листа через місцевого Миколая про те, що це кінець, що все було класно, але надто ідеально. І ми побачимося через тридцять років, приміром на поромі до Мальме.

– Ти занадто це переживаєш. Я намагаюся зрозуміти чому.

– Може, через батька? – відповіла вона по роздумах. – Він поїхав на кілька місяців заробити на «полонез», а зник на цілих шістнадцять років.

– Можливо. Моя мама теж зникла, і я теж жахливо переживаю розлуки. Тому й намагаюся ні до кого не звикати. Не маю домашніх тварин. А з рослин тільки один кактус. Він дуже відпорний до занедбування і браку чуйності.

– Скільки тобі було років, коли вона пішла?

– Якихось два, максимум два з половиною. Тож я її саму не пам’ятаю, а надто тому, що вона забрала із собою всі свої фотографії.

– І звідси та схильність фотографувати все на світі, включно зі мною? – здогадалася вона. – Але якщо до третього року життя дитина нічого не пам’ятає, то як ти могла запам’ятати її зникнення?

– Бо тато був у розпачі упродовж кількох років. То щось із його розпачу мусило запам’ятатися. Зрештою, він завжди мені твердив, що не можна засильно прив’язуватися. Що люди зникають, і тому ліпше надто не звикати.

– Але це був його розпач, а не твій. Знаєш що, Ягодо? Я так думаю, що ти любиш перебирати на себе чиїсь емоції. Звідси та схильність до відмежовування від людей. Щоб не відчувати надто багато. Щоб не переживати. Я маю рацію?

Двадцяте

– Я посунувся ще трохи далі, – похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.

– А саме?

– Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.

– А вона?

– Вона обурена, – відказав він, не приховуючи радості. – Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?

– Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать про справжнє визволення.

– То що мені робити?

– А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?

– Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.

– Тоді чому ви з нею?

– А чому ви зі своїм чаювальником?

Ну власне, чому? І чи справді я з ним?

– Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. – Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.

– А я думав, що у психологів інші стосунки. Кращі. Що вони знають, як знайти свою половинку.

– Пане Маріуш, з тими половинками трохи так, як із пошуками роботи. У середній школі ми всі певні того, що робота сама нас знайде. І ще й яка робота.

– Пам’ятаю, – всміхнувся він. – Коли я був у будівельній «бурсі», то думав, що стану бас-гітаристом. Таким, що багато не працює, потренькає трохи на концерті, похитається з басухою, а слава припливе до нього сама, разом із дівчатами.

– Підліткові мрії, еге ж?

Він кивнув, а я вела далі:

– Потім, в університеті, ми втрачаємо частину ілюзій, але не надію, що нам це вдасться. Віримо, що саме нам трапиться робота краща, ніж іншим. Цікава, легка, яка забезпечує життя, може, не в розкоші, але в комфорті. Після року розпачливих пошуків ми вже мріємо про те, щоб знайти будь-яку. Нехай навіть нудну й дурну, тільки б стабільну й безпечну.

– А коли ми врешті її знаходимо, то спочатку стрибаємо від радощів, а через хвилину думаємо: «Нехай тимчасово буде це, а потім я пошукаю чогось кращого», – закінчив Маріуш. – Саме так було і з Мартинкою. А як було у вас?

– У мене? Зараз, зараз…

Не так легко заскочити в машину часу і пригадати, як воно було шість або сім років тому.

Шість або сім років тому

Ми записалися на ті ж самі курси з «Основ комунікації у стосунках». Я була тоді сама і сподівалася, що завдяки тим курсам забезпечу своє майбутнє. Уникатиму старих помилок. Начеб це можливо. На практичних заняттях запросили охочих продемонструвати, як виграти бійку за пульт від телевізора. Я терпіти не можу подібних тренінгів, тож нахилилася, вдаючи, що шукаю на підлозі олівець. На жаль, я не знала, що викладачка реагує на порух, наче динозавр.

– То, може, пані в бежевому светрику покаже нам, як слід розмовляти на тему вибору програми. І пан із борідкою. Так, так, саме ви. Ви виглядаєте на вдале подружжя з великим стажем.

Ми вийшли на середину й розіграли зразкову розмову подружньої пари, котра кожного ранку випиває літр настоянки меліси й валер’яни. Завдяки цьому навіть під час найбільших драм може дотримувати відповідну кількість цукру в тонованому голосі.

– Чудово, як у пораднику, – похвалила нас викладачка.

І відтоді ми вже були зразковою парою. Через півроку Бартек запропонував зустрічатися після занять.

– Ми вже пройшли всі стадії домашніх суперечок. Завдяки цьому можемо відразу перейти до суті.

«Тобто до чого?» – хотіла запитати я, але, як завжди, прикусила язик. Про що тепер шкодую.

– І шість років пролетіло у змиг ока, – закінчила я свою розповідь.

– Ніщо не тягнеться так довго, як тимчасові стосунки, – підсумував Маріуш. – Тільки що часом придалося б задати собі питання: а чи не варто щось урешті змінити.

Двадцять перше

– Страшенно важко від когось піти, навіть якщо цей хтось аж ніяк не нагадує омріяну половинку.

– Тому я завжди повторюю, що краще взагалі не вступати в такі зв’язки, – озвалася Маріоля. – Людина зустрічається кілька разів на забаві і, хоч і відчуває, що це суцільна помилка, а вже починає планувати спільну зустріч Нового року. А в неділю чекає з бульйоном.

– Я також проти тимчасових зв’язків, – підтримав її Болек.

– Ви й надалі нікого не маєте, – зауважив Мацек.

– Бо я чекаю свого ідеалу. Чогось виняткового. Тим часом інші створили родини, керуючись правилом «перший-ліпший».

– А ти і далі чекаєш.

– Якщо я тепер здамся, Ягодо, то це буде так, наче б я перекреслив усі минулі роки.

– А ти волієш перекреслити майбутні?

– Ну ні, особливо тому що… я, здається, знайшов цей ідеал.

– Хто це? Як його звуть і що він робить? – засипали ми його питаннями.

– Я знаю тільки її таємничий псевдонім. Але відчуваю, що ми налаштовані на одну хвилю, що вона бачить світ так само, як і я.

Двадцять друге

– А хіба половинка обов’язково мусить бути нашим клоном? – дратувалася Малина. – «Вона ідеальна, бо думає так само, як я». Жахливо.

– Ми завжди шукаємо людей зі схожими поглядами.

– Але не з ідентичними! Адже не в цьому справа. Ми з Емеком часто мали інші погляди на різні речі. Але відчували, що це саме те. Принаймні я відчувала, бо він, напевно, вже втішився з дресирувальницею оленів.

– Не телефонує?

– Жодних контактів. Це, мабуть, кінець, – зойкнула вона, запихаючи до рота всі пальці нараз. Смоктання великого пальця за такої ситуації, вочевидь, не вистачало.

– Зовсім ні, ти мусиш зачекати, поки він повернеться з тієї стипендії.

– Я саме чекаю. Відмічаю дні, як Робінзон Крузо.

– Слухай, Малино, не кожен хлопець такий, як твій батько.

– Я намагаюся про це пам’ятати, але мені вдається лише на кілька хвилин. Ти гадаєш, це початок хвороби Альцгеймера?

– Я гадаю, що це панікерство.

– Депресивна панікерка з хворобою Альцгеймера. Я починаю розуміти Емека. Він використав свій від’їзд, аби вивільнитися від опасистого лантуха нещасть.

– З тим опасистим ти перебільшуєш, – сказала я, окидаючи поглядом її худенькі коліна.

– Це згадка про колишню нав’язливу ідею з часів боротьби з драконом дієти. А ще мене деколи обсідає страх, чи я, випадково, не товстію.

– А ти колись товстіла?

– Ну майже, а все через ті кляті дієти. Ти колись худнула?

– Певно, як і кожен.

– То ти знаєш, про що тоді думає людина.

– Тільки про їжу.

– Власне. Що вона з’їла, що їсть, що може з’їсти до вечора. Скільки ще зосталося калорій і у що їх обернути: у велике яблуко чи в маленький йогурт. На щастя, я покинула худнути, і все повернулося до норми, – вона погладила себе по стрункій литці. – Ну, може, часом на мене нападе невеличке драконеня, але не такий драконище, як колись. Хоч однією нав’язливою ідеєю менше.

– Усе буде гаразд, Малинко. От тільки ми мусимо розібратися з причинами тих інших нав’язливих ідей. Дізнатись, як вони виникли й чому.

– Ну власне, – згадала вона. – У цього страху перед утратою може бути цілком інша причина. Бо розумієш, я пам’ятаю з дитинства такий випадок. Коли я не хотіла бавитися з якимось гарним ведмедиком, мама разом із татом шептали біля прочинених дверей про те, що мої іграшки дуже подобаються сусідському дітвакові. Якщо це не діяло, ведмедик на кілька днів зникав. Коли я про нього питала, батьки відповідали, що позичили його моїм кузинкам. «А чого він повинен припадати курявою, – казала мама, – якщо Мартуня завжди саме про такого мріяла». Тоді я, звичайно, вмикала сирену на півмікрорайону.

– А вони?

– Катували мене ще кілька годин балачками про те, який це був гарний ведмедик. Найдорожчий у цілих канцтоварах. «Бачиш? Ти його не хотіла, а Мартуня бавиться з ним цілими днями».

– Досить жорстоко, – зауважила я.

– Ну, а коли я вже впадала у чорний відчай, ведмедик несподівано знаходився.

– Може, ти тепер повторюєш таку саму схему? Ну, розумієш, різновид жиченьового мислення. Ти переживаєш відчай заради того, щоб ведмедик повернувся із Гельсінкі.

Якийсь час вона обмірковувала мої слова.

– Може. Тільки є одна проблема, Ягодо. Коли я нарешті знаходила ведмедика серед інших іграшок, то була така нажахана думкою про його нове зникнення, що не мала сили тішитися.

Двадцять третє

Чергова спроба завоювання Антонія Вільшини. Саме стою в коридорі, за п’ять метрів від дверей його палати і збираю рештки відваги. Тридцять дуже глибоких вдихів.

– Ти зараз доведеш себе до гіпервентиляції, – застеріг мене Рисек. – Або до нірвани.

– Я намагаюся віднайти спокій перед розмовою з Вільшиною.

– Такий стрес? – кинув він мені турботливий погляд. – Тоді зайдемо разом. Ну, ходи.

Рисек подав мені свою теплу лапу, і ми вступили до печери лева. Сам лев, одягнений в нову блакитну піжаму, пояснював іншим хворим, як складати заповіт.

– Усім мої вітання. Як супчик?

– Водянистий, як у сорок четвертому. Тільки що тоді клали вдвічі більше картоплі, – буркнув Вільшина.

– О, наша чаклунка від комфорту, – впізнав мене опецькуватий старигань.

– Ніяка не чаклунка, а тільки Найналяканіша Жінка в цій лікарні, – спростував Рисек. – І все це через вас, пане Антонію.

– Я нічого не казав, – боронився Вільшина. – Я навіть був увічливіший, ніж завжди.

– Я сперечався б, але волію пограти з вами в карти. Або в «мафію».

– Краще в «мафію», – зрадів новий пацієнт, котрий займав ліжко біля дверей. – Тільки хто буде Богом?

– Може, я? – запропонувала я. Знала цю гру в сотні варіантів. Ми бавилися в неї на кожному інтеграційному семінарі. Мене зазвичай обирали на роль Бога, тобто ведучого.

– Тоді я зараз напишу карточки з іменами мешканців, – запропонував Рисек.

– А я, напевно, знову витягну Холмса і буду застрелений на самому початку, – понуро заявив Вільшина.

– Ми завжди можемо ще раз витягти жереб, – потішила його я.

– І саме цим «мафія» відрізняється від справжнього життя, правда, шановні?

Двадцять четверте

Ми розпитуємо Болека про таємничу незнайомку.

– Я нічого вам не скажу, бо ви все одно не зрозумієте.

– Ти закохався? – терпляче чіплялася до нього Юлька.

– Ще ні, але все до того йде. Приміром, останнього разу ми розмовляли про мистецтво. І раптом вона говорить, що хоче зняти фільм про людей, котрі посідають друге місце. Спортсменів, учасників різних конкурсів і кастингів. І знаєте що? Коли я навчався в ліцеї, то мав таку саму ідею. Зафільмувати розчаровані обличчя отих других.

– Цікаво.

– Ну. Здається, я зустрів споріднену душу.

– А як виглядає тіло цієї душі? – поцікавився Мацек. Як і завжди, конкретний.

– Не знаю, бо я її не бачив.

– А який у неї голос? – запитала я.

– Не знаю.

– То як же ви спілкуєтеся? – здивувався Мацек.

– Через Інтернет.

– Що? Це ніякі не стосунки, докторе, а тільки якісь віртуальні бавлянки. Вже ліпше побавитися з Ларою Крофт.

– Вона не в моєму смаку.

– А мені колись подобалася. Природа вирізьбила її як слід.

– Хіба дизайнери, – кинула Юлька.

– Тепер уже не важливо, хто саме, бо я маю свою мадам. І хоч би три таких Лари стояли на паркінгу, моя так чи йнак виграє конкурс. Це і є кохання, правда?

Двадцять п’яте

Малина пішла, й надалі пригнічена відсутністю відомостей від чаювальника. А ми з Мацеком чистимо картоплю на ранню вечерю. Тобто намагаємося. Бо я, як відомо, це три лівих руки, а Мацек ледве влучає ножем у картоплину.

– А чого це ти такий смурний? І руки трясуться, як у Томчакової. Знову ковтаєш цленбутерол?

– Та ви що, докторе! Ніяких болгарських свинств! Ніколи більше!

– Точно?

– Точно, – підтвердила Юлька. – Пам’ятаю, коли він його ковтав, то з нього струменіла вода, як перед пологами.

– То що ж тоді відбувається, Мацеку? Адже я бачу, що ти весь сіпаєшся.

– Ну бо тому, – похнюпився Мацек, – що мене кинула моя мадам. Учора ввечері. І я страждаю.

– Як це кинула? Знову?

– Цього разу по-справжньому.

– Ну так. Я ще не бачив тривалішої від вас пари. Палке поєднання суцільних протилежностей.

– Докторе, прошу! – Мацек здійняв руку, наче поліцейський, який затримує вуличний рух.

– Добре вже, добре, – спробував заспокоїти його Болек. – А розповіси нам, що трапилося?

– Та я і сам не знаю. Повертаюся з тренування. Трохи запізнився, бо тестував новий посібник із боді-білдінгу. Заходжу до кухні. Вона сидить за столом. Губи затиснуті в нитку. Нерухома, тільки пальці бігають, як по клавесині. Питаю, що сталося. Вона каже, що я знову запізнився. Що це вже вп’яте цього місяця. Я мовчу. Нехай собі потриндить, виплюне жовч, бо інакше її розірве.

– Ну то й що?

– А потім вона каже, що ми з нею з різних поличок. Що там із поличок. З галактик, а може, навіть і всесвітів. Словом, повністю не збігаємося. Ви це розумієте? Питаю, чи вона когось собі знайшла, а вона на це: «Знаєш що, Мацеку? Я тут вирішую серйозні справи, а ти зразу зводиш усе до сексу». Мене аж заціпило. До якого ще сексу? Тож стовбичу і слухаю. А вона каже, що вже рік намагається навчити мене пунктуальності. І нічого. «На тренування ти можеш прийти вчасно. А на побачення зі мною на півгодини запізнюєшся. Ну а похід до кнайпи? Це ж просто жах. Бо ти або забуваєш спалювач жиру, або акурат повинен повернутися додому, щоби вихлистати свою протеїнову бурду».

– Поважна справа, – визнав Болек.

– Ще й яка поважна. Ми трохи поговорили… тобто вона жвинділа, а я стовбичив, як грубо отесана колода. І тільки белькотів: «Ну якщо ти так думаєш. Що ж поробиш».

– Треба було боротися.

– Що мені тепер дасть ця інформація, докторе, якщо вже по всьому? – буркнув він, потираючи око п’ястуком.

– А може, все ж таки ні, – намагалася потішити його я.

– По всьому, бо вона попрощалася з хлопцями. Обняла кожного окремо, особливо Шкатулу, й пішла. Бляха, я ще й контактну лінзу загубив! – Мацек кинув нам нажаханий бірюзовий погляд. – А купив ті лінзи лише три дні тому. Спеціально для неї, бо вона так любить блакитний колір. Але тепер це вже не має значення. – Він захлипав. – Треба було витратити гроші на пляшку масажної олії. Принаймні я хоч щось із того мав би.

– Сильний полиск, – буркнув Болек.

– Я можу з нею поговорити, – запропонувала Юлька.

– Навіть не смій! – крикнув Мацек. – Це нижче від моєї гідності.

– Адже ти знаєш, що в коханні часом треба сховати пиху до кишені.

– Треба. Але в якийсь момент треба її витягти, відпрасувати й одягнути. І знаєте що? Я відчуваю, що зараз саме цей момент.

Двадцять шосте

Рання прогулянка верхи. Навіть Качок, зазвичай неприязний до людей, виявляє до Мацека симпатію. З великою краплиною співчуття. Коли йому запинали підпруги, замість того щоб нервово скубати собі груди, він поклав Мацекові на плече свою велику кудлату голову.

– Дякую, старий, я буду триматися, – буркнув Мацек, гладячи його великі вуха. – Скільки зможу.

– Вона і далі не відгукується? – запитала я, а коли він покрутив головою, додала: – А сам ти хіба не можеш це зробити?

– Я не буду набиватися. Ти бачила, щоб якийсь чувак у польському фільмі після розриву тирлінькав би до баби?

– Ну, якщо ти вибрав собі такий амбітний приклад… Тоді вітаю.

– Ягодо, хіба ти не розумієш, що я боюся зганьбитися? – кинув він ламким голосом.

– Чим зганьбитися? Тим, що ти щирий?

– Що я м’який, хоч і виглядаю, як Скелясті гори.

– Скажу тобі, Мацеку, що ти гірше зганьбишся текстами про чоловіків із польських фільмів.

– А хіба не правда, що ви волієте отих Келерів із завжди готовою до пострілу зброєю?

– Ми просто спимо й бачимо, щоби нявчати для них на килимку. Ще докинь цитату про старі дупи, і я справді впаду з коня.

– Не докину, бо… бо Івонна була на два роки старша від мене. І, розумієш, мені це анітрохи не заважало.

– Ну, це вже поступ, – пирхнула я. – Отак спокійно ставитися до різниці у віці, яка вас розділяє. Цілих сімсот днів досвіду. Вона була у групі білочок, а ти всього-на-всього здобував авторитет серед зайчиків.

Він мляво всміхнувся.

– Скажи ще, що в мене є шанс знову закохатися.

– Ти так любиш сутички?

– Мало сказати люблю. Часом я замислююся, чого мені найбільше бракує. Самої Івонни чи отих її їдких укусів. І знаєш що, Ягодо? Я і справді цього не знаю.

– Цього, мабуть, не можна розділити.

– І не треба, – зауважила Аня. – Бо в цьому, мабуть, і полягає зріле кохання.

Двадцять сьоме

Вирвалася на годинку зі станції, щоби заплатити рахунки і принагідно купити собі якусь дрібничку на день дитини. Колись треба починати. Я саме кружляла по парфумерній крамниці, коли помітила масивну постать, котра із запалом спорскувала зап’ястки однією з туалетних вод.

– Мацеку, ти тут? – здивувалась я.

Мацек спочатку спробував сховатися за стійку із засобами для стилізації волосся, а потім залився інтенсивним багрянцем від чуба аж до кінчиків волохатих пальців на ногах.

– Ягодо, благаю, нікому не кажи.

– О’кей, я не знала, що візит до парфумерної крамниці – це для тебе така ганьба. Ти виглядаєш на чоловіка, котрий не ощадить на масажних олійках та автозасмазі.

– Але сюди я прийшов, аби позгадувати, – він показав на смужки паперу, напахчені парфумами. – Це був її улюблений аромат. А цим вона завжди користувалася навесні. Досить його понюхати, і я маю бажання розревітися. Тільки присутність людей мене стримує.

– А чому саме вона?

– Не знаю, – він витер повіки, цього разу обережніше, щоб не вилетіли лінзи. – Усі дівки, яких я мав до неї, були в сто разів більше в моєму смаку, ніж вона. Набагато гарніші, ніж та капризна, отруйна підколодна гадюка.

– Тоді чому ти з ними розходився?

– Бо вони були, як дешеві прикраси на ялинку. Знаєш, як воно є. В грудні купуєш собі коробку кульок. Викидаєш гроші, але несила пручатися. Такі вони всі лискучі, барвисті, обсипані блискітками, як та Болекова пацієнтка. А в лютому розбираєш ялинку і раптом бачиш мотлох. Криві, вибляклі візерунки, здряпана фарба, жахливі кольори.

– Ну а наступної зими ти знову дозволяєш себе ошукати.

– Поки трапиш на справжню кульку. Саме так було з Івонною.

– Тоді чому ти до неї не зателефонуєш?

– Бо справжній чоловік завжди поступається першістю жінці.

– І чинить нерозумно, – підсумувала Ядзя. – Бо вона єдина не ставилася до нього, як до грошовитого засмаглого огира.

– З товстим шаром олії на кузові, – додала Маріолька.

– Грошовитого? – здивувалась я.

– Ну так, пані Ягодо. Солярій, конезавод. На дуреп із дискотеки це справляє враження. А на Івонну не справляло.

– Але начебто ті дурепи були вродливіші. А для такого Мацека тіло – це головне.

– Це він тобі сказав, що вони були гарніші? – не повірила Ядзя. – Доктор бачив його попередніх подружок, то нехай їх тобі опише.

– Бордова меліровка, бронзово-жовта шкіра, білі обтислі штанці. На губах лілова помада. На повіках перламутрові тіні аж до вух. На голові біла бейсболка. До цього усміх футболіста другої ліги.

Коротше кажучи, Мацек, переодягнений жінкою.

– Івонна на їхньому тлі виглядала як інопланетянка, – визнала Маріолька. – Нічого дивного, що хлопець злетів з котушок.

– Знаєте що? – озвалась Юлька. – Кожен задає собі питання: чому Мацек вибрав саме її, а не тих дуреп. А чому ніхто не запитає, що дівчина штибу Івонни знайшла в такому Мацекові?