Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

П’ятнадцяте

– Гелоу, Ягодо!

– Магдо? Ти знаєш, котра година?

– Сьома двадцять сім. Я вже не могла дочекатися, щоби тобі сказати. Вгадай, що сталося?

– Ти стала пити молоко просто з-під корови? – кинула я. – Таке паруюче, з пінкою на два пальці?

– Краще! – проігнорувала вона провокацію. – Ти повертаєшся на роботу!

– Чому Бартек нічого мені не сказав? – подумала я вголос. – Завжди він дзвонив у таких справах.

– Бо він теж іще не знає. Він уже місяць школить орків для нових відділень ФІРМИ в західній Польщі. І повернеться тільки за тиждень, коли ти вже будеш у нас.

– Що значить «будеш»?

– Бо ти можеш починати від завтра, Ягодо. І що ти на це?

– Не вірю.

– Я сподівалася на таку відповідь. Ти і справді повертаєшся. Так вирішив новий шеф.

– Отак просто? Без консультації із зацікавленою особою?

– Ти так не жартуй, а дякуй Богові за якість мовних курсів для іноземців.

– Ти можеш розвинути тему?

– Всідайся зручно і слухай. Він понеділка ми маємо нового супершефа. Боббі Смайл Джуніор, американець, п’ять років у Польщі. Скрізь вихваляється своїм мовним хистом і забороняє говорити англійською: «Я все розуміти. Не мусить перекладати». Боббі, як і кожен свіжоспечений шеф, узявся вичищати закурені кутки. Зазирнув до столу. А також до шухляд і комп’ютерів осіб, рокованих на звільнення. Ну і…

– Переглянув моє барахло, – здогадалась я.

– У яблучко. Забагато мейлів не знайшов, бо ж від кого іх тобі отримувати? Бартек чесний службіст. У робочий час накидає мантію директора з персоналу і не дозволяє собі шкрябати романтичні послання. Я сиджу поряд, а інших друзів у тебе немає.

Приємно слухати щирі зізнання о пів на восьму ранку.

– І що з тим супербосом?

– Він знайшов пародійні пісеньки на честь ФІРМИ і групових зусиль.

ГІМН ФІРМИ

(на мелодію «Всі ми ягідки у лісі»)

 
Усі ми лиш гвинтики, малесенькі гвинтики.
Від ранку до смерку кружляємо тяжко.
У вічках пісочок, у рученьках звітики.
Працюємо швидко, мов спритні мурашки.
 

 
Приспів:
А коли надходить ніч, надходить ніч,
Ти додому нас не клич, ні, не клич.
Наші доблісні серця, гей, серця
Б’ються радісно бум-тара-ра.
 

 
У ФІРМІ великій зважають на наслідки.
Хто задніх пасе, той для нас просто пшик.
Ми любому шефові віримо насліпо —
Це ж бо наш керманич, ватаг, провідник.
 

 
Приспів:
А коли надходить ніч, надходить ніч…
 

– Шеф був надзвичайно захоплений ентузіазмом, який просто-таки бив із кожного рядка. Навіть зворушився тим піском у стомлених очах. Сказав, що ще ніколи не читав такої заангажованої літератури.

– О Боже!

– Я теж так зреагувала.

– Він знайшов іще щось?

– Кілька речей у тому ж стилі. І всі вони йому сподобалися. Коротше кажучи, Ягодо, тебе висувають на посаду завідувачки відділу внутрішньої пропаганди. Ти рада?

– Я можу повернутися будь-якої миті. Спакувати літні лахи, клацнути кілька знімків і…

– …втекти, – закінчила за мене Аня. – Бо те, що ти робиш, це чергова втеча.

– Що значить чергова?

– А так, Ягодо. Бартек – це втеча від близькості. Магда – це втеча від справжньої дружби. А тепер оця ФІРМА.

– Можливо, – відказала я голосом людини, котра вдає, що не дуже, а насправді дуже вражена. – А ти не думала, що я просто хочу повернутися до того, що найкраще вмію? До того, що знайоме й безпечне? Бо, як каже Маріуш, людина повинна мати постійний пункт у житті. Власне місце.

– Дурня. Така сама, як із тією знаменитою половинкою яблука. Одне велике ошуканство.

– Чому?

– Бо я не вірю, що ми маємо тільки одне місце в житті, Ягодо.

– А скільки?

– Сімсот двадцять три, – нервово бовкнула вона. – Боже, Ягодо, ти часом задаєш питання рівня Августа. Міркування над кількістю не мають сенсу. Важливо те, що більше, ніж одне.

– А звідки ти знаєш?

– Сама подумай. Де ти навчалася? На психології, правда? І саме там було твоє місце. В університеті, в гуртожитку, на хаті, яку ти знімала. Але тепер воно вже не там. Як бачиш, місце залежить від часу, обставин і ще кількох інших речей.

– Я згодна, Аню. Може, наше місце в житті змінюється з часом, але все одно в даний період воно тільки одне. Так як є тільки один чоловік.

– Ти певна цього? – всміхнулася вона. – А звідки ти можеш знати, що була б менш щаслива, вивчаючи, наприклад, соціологію чи одночасно дві інші спеціальності?

– Не знаю. Але з кількох різних можливостей я вибрала психологію. І не шкодую. А тепер я вибираю Краків.

– І будеш шкодувати. Бо це ідіотське рішення, Ягодо.

– Можливо. Але я мушу його дійти, щоб у цьому пересвідчитися.

Шістнадцяте

Я вже простилася з Анею й татом. Аня вручила мені пакунок з пирогом, а потім міцно обняла, жодним словом не повертаючись до вчорашньої розмови. У цьому, власне, вся вона. Скаже, що думає, і край. Жодного цькування, натиску та нотацій. А тато? Він сумно всміхнувся і, як завжди, зронив щось про час, який летить, мов радянська ракета.

– Я навіть не встиг замислитись, як ми проведемо це літо, – сказав він, простягаючи мені руку.

– Бо ти був зайнятий причаровуванням незнайомих чоловіків, – нагадала йому Аня.

– Я більше не буду. Повертаюся до гобеленів, – зізнався він. – Принаймні не ризикую розбити комусь серце.

Ми обнялися з Анею ще раз, і я побігла до лікарні. Застала там тільки Мацека, втупленого в паспортну фотографію своєї гадюки. Юльки й Болека, на щастя, не було.

– На нещастя, – буркнув Мацек, ховаючи фотку до кишені. – Якби вони були, то не дали б тобі поїхати. Ну що ж, Ягодо. Хлопці будуть сумувати. Але нічого не вдієш.

Справжній мачо не бавиться в пошуки сльозливих квітчастих зворотів. Суха конкретика, міцне рукостискання, поплескування по плечі. І це все. Ну, майже все, бо на мене ще чекає прощання із самим Рисеком.

Я несміливо застукала до дверей його кабінету. Він сидів у своєму витертому фотелі, енергійно збиваючи гоголь-моголь на підвечірок. Зиркнув на мою торбу і зразу здогадався. Відставив півлітрове горня із жовтками. А потім кинув на мене один зі своїх благальних поглядів.

– Я не можу, Рисеку. Надто сильно все переживаю. І досі не можу оговтатися від смерті пана Геника.

– Я після смерті першого пацієнта оговтувався майже півроку, – потішив він мене і знову окинув благальним поглядом.

– Але я взагалі ні з чим не даю раду. Зрештою, ти і сам бачив: поразка за поразкою.

– Ягодо, я міг би слідом за «Алхіміком» повторити, що Творення Власної Легенди завжди завершується одкровенням, тобто Спробою Здобуття. Але я і сам не вірю в ці бздури. Ти просто потрібна нам і годі.

– Я навіть не є психотерапевтом, Рисю. Не пам’ятаю і половини того, що робила на курсах.

– Але нам не потрібна енциклопедія. А тільки людина.

– То візьміть першого-ліпшого. Якусь симпатичну ворожку, котра теж уміє слухати. Ще й підтримає, розповідаючи про чарівне поєднання вінового туза з червовою десяткою.

– Ми не хочемо першого-ліпшого. Ми хочемо психолога. А знаєш чому? Бо всупереч стереотипам він не бачить патології в кожному відхиленні від норми.

– Способу світосприйняття трохи замало, щоб тут зостатись.

– Я навів би ще один привід. – Він на хвильку опустив погляд. – І ти це знаєш, Ягодо… але… в моєму становищі… тільки не кажи про надокучливість і взагалі…

– Я не можу, – повторила я тремтячим голосом.

– То що, мости спалено?

Я кивнула, дивлячись на носки своїх сандалій.

– Ну що ж… шкода, що останній еліксир кохання спожили Трістан та Ізольда. Він дуже мені сьогодні придався б, – він зітхнув. – Але нічого на мус. Зрештою… я повинен був цього сподіватись, Ягідко. Адже в Сіофоку ти також була твердою.

Часом досить одного-єдиного слова, щоб відчинити шухляду, до якої ми не мали доступу впродовж років. Ми навіть не знали, де шукати ключ. Але коли Рисек вимовив слово «Сіофок», я пригадала все. Канікули після першого класу гімназії. Сіофок. Десятимісні палати в убогому інтернаті. Щодня те ж саме пригоріле лечо на обід. Вічно кислі виховательки, котрі ганяли нас до кіоску по цигарки. Холодний сірий Балатон. Захаращений пляж. Гострий запах дешевої олійки для засмаги. Дівчата з моєї групи, які парадували в однакових штанцях і зачісках, зафіксованих водою з цукром. Перший макіяж: гострі чорні «стрілки», які подразнюють внутрішній край повіки, і яскраво-рожева помада. Ну і найважливіше: Рисек Банан. Симпатичний студент-медик у порозтягуваному светрі, котрий зголосився до табору помічником лікаря. В нього були закохані чи не всі дівчатка. Вигадували собі різноманітні болячки, тільки б обмінятися з ним кількома фразами. Коли він награвав на своїй розстроєній гітарі тужливі пісні на кшталт «Зірочки», кожна думала, що він співає про неї. Кожна, крім мене. Бо я одразу сказала собі, що не маю жодних, навіть якнайменших шансів. І вдавала, що він мене аніскілечки не цікавить. Я робила це так вправно, що переконала навіть саму себе.

І лише коли табір закінчився і я побачила на станції, як Рисек тре червоні очі, до мене дійшло, як сильно я закохана. І вже знала, як сильно буду за ним тужити. Але навіть тоді не зронила ані сльозинки.

Сімнадцяте

Я знову вдома. Для початку впевнимося, чи все на своїх місцях.

Так. Майже все, бо щілина на стелі виросла на кілька чергових сантиметрів. На щастя, все інше без змін, а кактус живий, нехай і смертельно ображений через брак води й контактів із власницею. Треба братися до порядкування, провітрювання, чищення полиць, укритих сірою краківською курявою. Що більше руху, то менше дурних думок. Хоча думки про Рисека з’явилися самі, нав’язливі, наче вуличний реалізатор касет із «попсою». Стільки думок і стільки питань, на які я ніколи не одержу відповіді. Як це можливо, щоб Рисек вирізнив мене серед сорока ідентичних дівчисьок, покритих макіяжем у стилі Боя Джорджа? І чому він не сказав мені про це раніше? Тільки що він мав сказати? Що пам’ятає з табору молодого, форкаючого з переляку їжака зі склеєними дешевою тушшю віями?

Цікаво. Я маю стільки знімків різних місцевостей, предметів і чужих мені людей, а не маю жодної фотки Рисека. Власне! Знімки! Може, за ними мені і вдасться забути про останні тижні. Тільки від котрої коробки почати? Може, від тієї, в якій уже давно придалося б навести ґрунтовний порядок? Перша згори, з червоним написом «Бартек Зигзаг».

Усередині я знайшла три великих стоси давніх і свіжіших фоток. У стосі ліворуч ми з Бартеком на тлі Краєвидів, Які Неодмінно Треба Побачити. Ми, лещата і сніг, схожий на кокаїн, у мальовничому Ісхолі. Ми в портовій кнайпі в Колонія Сан Джорді на Майорці. Слухаємо Моцарта на одній із віденських вуличок, п’ємо шампанське на Маврикії, цмулимо мараскіно в Шібеніку, відпружуємося в клубі «Під Ящірками» й шукаємо дерев на вулиці Святої Анни в Кракові. Знімки, як із путівників, тільки що не такі чіткі. У стосі праворуч фотографії з вечірок, новорічних забав і танцюльок у ФІРМІ, в товаристві людей, котрих я ніколи раніше чи пізніше не зустрічала. Середній стос містив фотки Бартекових подарунків. Знімки ведмедиків і м’яких іграшок, книжок, альбомів, браслетів, перснів і кулонів, а також розмаїтих букетів, які я одержувала на іменини, дні народження, 8 Березня чи День святого Валентина.

Усього чотириста тридцять вісім відбитків. На стількох кольорових картинках залишилось увічненим усе наше спільне життя. Я взяла до рук першу з краю фотку. Величезний букет блідо-жовтих троянд, оповитий широкою стрічкою й огорнутий целофаном. Він коштував стільки ж, що й три Болекових халати. А тепер? Лякає восковою блідістю бруньок і штучною зеленню галузок аспарагуса. Застиглий, жалюгідний і просто мертвий, як порожній фантик від давно з’їденої шоколадки. До смітника це все. Я роздерла знімок навпіл. А потім наступний і наступний. Подерла всі, крім одного маленького неякісного кадру. Змучений Бартек із червоним від алергійного нежитю носом скніє над звітом для ФІРМИ о п’ятій ранку. Якусь згадку я повинна мати, щоб знати, за чим шкодувати. Або не шкодувати.

Вісімнадцяте

– Тепер тут буде твоя кімната. – Магда показала мені приміщення навпроти Бартекового кабінету.

– Я воліла б сидіти з вами.

– Та ти що, Ягодо. У нас нудно й тісно, як у старому кінотеатрі.

– Але звично. А тут усе чуже.

– Ну так, звично. Пачулю перевели на другий поверх.

– Чому?

– Бо Боббі Смайл вирішив зарахувати Пачулю з її ароматичними паличками до курців. А нова касирка, яка прийшла замість неї, просто жахлива. Поставила в себе на столі гидку ярмаркову свинку-скарбничку і наказує нам кидати туди гроші за кожну провину.

– Вам?

– Ну, головним чином, мені. Ввімкнула радіо – кинь два злоті. Кортить побалакати про роман принца Чарльза чи про знижки в пасажі – п’ять злотих. Намагаюся змити лак із нігтів – знову п’ять. Не помила горнятко з-під кави – теж штраф.

– А якщо ти не маєш дрібних?

– Тоді тобі, дівчино, вмикають лічильник. Потім усе підсумовують. Жах, – зітхнула вона. – Ще трохи, Ягодо, і я буду змушена взяти кредит на всі ці відсотки. Так що тобі немає за чим шкодувати. Зрештою, я буду тебе провідувати.

– Провідуй.

– Протестуємо цей новий експрес для кави і принагідно побалакаємо про останні розпродажі в «Плаза». О, здається, в тебе гість. Ти чула стукіт?

Хтось застукав знову і, не чекаючи на моє «прошу», натиснув клямку. Агата.

– Привіт, привіт. І як тобі на новому місці? Мушу визнати, що ти пасуєш до цього кабінету, справді.

Це комплімент чи недоброзичливість?

– Я тішуся, що новий шеф оцінив твою компетентність, Ягодо. Страшенно тішусь.

– І заради цього ти прийшла? Щоби поділитися своєю величезною радістю? – холодно запитала я.

– І заради цього теж, але я хотіла тебе про щось попросити. Не знаю, чи ти пам’ятаєш один інцидент, який трохи віддалив нас із тобою наприкінці червня.

– Пам’ятаю, – відказала я, дивлячись просто в її блакитні очі.

– Ну саме. Я була б тобі вдячна, якби ти поставилася до цього як до дурного невинного жарту.

– Ти сказала, що подумаєш?! – гукнула в слухавку Аня. Я вже п’ятнадцять хвилин звітувала їй про те, що нового у ФІРМІ. – Замість того, щоб вигорнути все великою лопатою і жбурнути в лице?

– Я не змогла б.

– Але ти не маєш причин її боятися.

– Це не страх, Аню. Просто я не вмію копати когось, хто простягає руку на знак злагоди.

– Якої ще злагоди, дівчино! Ця клізма крутиться, щоб не втратити посаду, а ти плетеш щось про якесь перемир’я! Ще скажи мені, що ви хочете потоваришувати!

– Пролунали такі слова, але Магда захихотіла, і Агата змінила тему.

– Хоч одна мудра знайшлася, яка вміє показати, що про все це думає.

– Бо Магда вміє, а я ні.

Не знаю, що відчуваю, що думаю і навіть за ким і за чим журюся. Суцільний хаос. Розсипані пазли, а я навіть не знаю, чи маю охоту й сили щось там складати.

Дев’ятнадцяте

Сьогодні я розмовляла з босом. Він викликав мене до себе зразу після ранкової наради.

– Бабі Смайл, – потиснув він мою долоню, розчавлюючи на кашу суглоби пальців. – Тільки не намагайся говорити інгліш, Джагодо. Я ненавиджу, коли хтось калічити мій рідна мова.

– Не буду, – пообіцяла я і перейшла до відповідної за таких обставин формули. – Я дуже тішуся, що повернулася на роботу. Що ви оцінили мій потенціал і що…

– Ніяких «ви», Джагодо, тільки Бабі, – обірвав він мене, акцентуючи слова, наче вуйко з діаспори. – Я теж радіти з тобою. Але тепер бути поважний і приступити до спеціальних завдань.

– Слухаю, – я стала струнко.

– Ви, поляки, є ідеаліст. А знаєш чому? Наша Кемпені купила вам вишукані абонементи фітнес. Басейн, сауна, аеробік. І що? – замовкнув він, чекаючи на відповідь. – І нічого, Джагодо. Майже ніхто не ходить. Чому, я питати?

– Тому що…

«Сьома ранку – це кепська пора для фітнесу», – хотіла сказати я, але Боббі вже мав пояснення:

– Бо ви є ідеаліст. Думаєте піти, коли стати друга Клавдія Шіфер. А так не буває. Треба пересилити себе, показати своє сало і займатися.

– Ага, – бовкнула я. Тільки чому він мені це каже? Я повинна ганяти людей на тренування, не зважаючи на те, що вони соромляться демонструвати розгодовані на чіпсах пуза й обвислі від ФІРМОВИХ фотелів стегна?

– Знаєш, чому ти тут?

– Не дуже.

– Бо саме ти, Джагодо, мати знайти мені фітнес, який вони полюблять.

Я невпевнено всміхнулась.

– Я спробую.

– Не спробую, Джагодо, але о’кей, Бабі. No problem! Бо я тобі довіряю і знаю, що ти вмієш шукати.

– О’кей, Бабі, – викинула я із себе, як автомат. – На коли?

– Це вже краще. А на коли? Найпізніше в понеділок уранці звіт лежить на мій столі. О’кей? – усміхнувся він, витягаючи великий палець, наче автостопник.

– О’кей, Бабі. No problem! – повторила я його жест і, легша на три літри поту, покинула кабінет.

Сидимо в барі на долі, вигадуючи за варениками ідеальний фітнес-курс для працівників ФІРМИ.

– Кажу вам, тільки дайвінг, – наполягала Госька. – Мало того, що він модний, так іще й знімає стрес, бо пінка ховає всі складки на тілі.

– І всі скидаються на морських корів, – скривилася Магда, оглядаючи свої бездоганні ноги. – Послухай досвідчену любительку фітнесу, Ягодо. Я вважаю, що опасисті лінюхи все одно залишаться на канапі. Для них завжди буде запізно чи зарано, задалеко чи зависоко, вода захолодна, а тренер зашвидкий. Краще сконцентруватися на тих, хто хоче тренуватись. І запропонувати їм щось і справді класне. Наприклад, латиноамериканські танці в якомусь модному клубі неподалік Ринку.

– А я воліла б йогу, – озвалася Пачуля. – Мало того, що вона омолоджує тіло, так іще й очищує думки. І відпружує.

– Те саме дає кінний спорт, – утрутилась я.

– Ну звісно, – гаряче підтримала мене Агата. – Коні тепер дуже модні. Особливо гуцульські.

– Я їздила на польських кониках, – зізналась я.

– І які вони? – допитувалась Агата, виявляючи незвичне зацікавлення.

«Надто розумні для тебе», – подумала я – як завжди, тільки подумала.

– Я читала, що вони самостійні, вперті і досить складні за характером, – пояснила за мене Магда. – А ти, здається, волієш щось простіше у вжитку.

– Ні, чому ж. Я дуже ціную контакт із конем. Колись була на трьох заняттях і мене захопили можливості звичайного батога чи кийка.

– Я бачила коней, на яких випробовували ті чудові можливості. І то впродовж кількох років, – втрутилась я. – Тепер тварина на саму лише думку про батіг вигризає собі з тулуба півкіло шерсті.

– Коні не думають, Ягодо, – поінформувала мене Агата, обдаровуючи лагідною усмішкою.

– Не думають і не відчувають, вони примітивніші, ніж «альфа-ромео» твого Віктора, – кинула я, анітрохи не вдаючи симпатію. Нарешті! – Дивовижна візія світу для особи, котра вихваляється своїм інтелектом. І не тільки емоційним.

Вона перестала всміхатися.

– Ти бачила результати моїх тестів.

– Бачила. Я от тільки думаю, чи здобула б ти максимальне число балів у тесті, який ми застосовували на «швидкій».

– І що це за тест?

– Нічого модного чи рекомендованого в рубриках для снобів. Може, тому ми так його любимо. А називаємо його просто: тест на Велику Вибагливу Свиню.

Отож кабінетна війна, як це називає Магда. А я ж бо пацифістка. Не терплю ворожих поглядів, іронічних посмішок, горнятка, яке з натиском ставлять тобі на стіл, притихшених розмов, у яких лунає слово «вона», і холодне «брий» на привітання. Не терплю і сама не знаю, як це все перенесу. А на додачу я не маю ідей щодо фітнесу для польського ідеаліста. Може, я повинна піти до психолога?

Двадцяте

– Агата вже пішла, – повідомила мені Магда. Вона завітала від самого ранку, ніби протестувати новий фільтр для води, а насправді принести вісті з поля битви. – Вона записалася до доктора Морквини. Схоже, цей добродій робить фурор. Він приймає в тилу Великого Жертя.

– Знаю. Він працював до мене на «швидкій». Здається, був чудовим терапевтом.

– Він і далі ним є. Але як він вичавлює пацієнтів! Це просто шок! Ніяких кушеток, тільки білий ковпак на голову, макітра в руки й до роботи. Натираєш, січеш, ліпиш, розповідаючи про свої дитячі кривди, а Морквина, замість того щоб аналізувати, засипає тебе зауваженнями штибу «більше начинки», «менше солі», «швидше», «не так криво».

– І допомагає?

– Здається, так. У кожному разі Марек був у захваті. Бо мало того, що він спік перший у житті маківник, так іще й позбувся комплексу фірмового нарциса.

– Напевно, люди полюбляють, коли їх гноблять.

– Мало сказати люблять, Ягодо. Тепер така мода. Хтось тебе принижує, змішує з болотом, а ти віддаєш йому купу бабок і ще й тішишся з того.

– Я згоден. Наприклад, наш Акула славиться як найкращий спеціаліст на «швидкій», а чому? Бо він неприємний, як укус мухи, – зауважив Болек. – А з тими тренуваннями зроби так. Вибери перше-ліпше і знайди вишукане обгрунтування. Кілька табличок, гарненьких діаграм і результатів досліджень, найкраще в стилі американських науковців, які знають усе ні про що. Такі кадри, як ваш Смайл, обожнюють такі забави.

Болек прийшов до мене годину тому. Подав лапу, глянув просто у вічі, і все стало на свої місця.

– Принаймні ти єдиний не вважаєш, що я скоїла ідіотську помилку.

– Часом людина мусить утекти, Ягодо, щоб здалеку побачити, що вона втратила. А до речі… – Він пошпортався у своєму витертому рюкзачку й витяг трохи пожмакане запрошення. – На Юзекове весілля. Рисек мав дати його тобі ще тиждень тому, але все так закрутилося, що він не встиг. Ну і попросив мене. Ти прийдеш?

Я не відповідала, вдаючи, що розпечатування конверта поглинає мене до останку. Всміхнулася, побачивши на запрошенні фотографію мустанга, впійманого на ласо дорідною білявкою, зодягненою винятково в капелюх, чоботи до колін і замшеве бікіні.

– Класна фотка.

– Юзекова мати через це запрошення мусить тепер ходити до служби на сьому ранку, бо на інші соромиться. Ще й ховається в бічній наві, а колись сідала тут-таки біля вівтаря. Боїться, начеб не знала, що людиська мають коротшу пам’ять, ніж Юльчина бабуся.

– До речі, як там Юлька та Мацек?

– Закохані. Не одне в одного, – поквапливо спростував він, побачивши мою міну. – Юлька зустріла когось, кого знала ще з училища. Наразі це велика таємниця, поки в них там щось з’ясується.

– А Мацек?

– Нарешті зборов себе і подзвонив. Я набрав йому номер. Ядзя стояла у дверях, аби він не чкурнув, а Юлька тримала за ліву руку, бо в правій він стискав слухавку.

– І що?

– Він гостро почав, мовляв, тепер уже, мабуть, запізно і що він телефонує тільки від імені згорьованого Шкатули.

Дуже важлива розмова

– Привіт, Івонно. Я знаю, що вже запізно і ти, мабуть, уже втішилася з якимсь огирем, котрого я охоче забив би, якби тільки побачив. Стовк би на квасне яблуко і розпоров би, як старі джинси, або…

– Цікаві фантазії, – перебила його Івонна. – Але ти, певно, дзвониш не для того, щоб ними поділитися?

– Ну, справді. Не для того, – визнав він тремтячим голосом. – Я саме вирішив подзвонити… е-е-е-е… подзвонити, бо… ну, бо хлопці тужать. Особливо Шкатула. А окрім того, я хотів запросити тебе на Юзекове весілля.

– Якщо ти вважаєш, що я втішилася з якимсь новим огирем, ти дурний через три «у».

– А ти мудра через п’ять «у». І саме за це я страшенно тебе кохаю, – випалив Мацек, червоний від сорому.

– Ну! Нарешті я дочекалася, шкода тільки, що це тривало майже чотири тижні.

– Він обіцяв, що не змусить її більше чекати. І тепер ми маємо ідилію, як у мексиканському серіалі. А що у тебе?

– Я більше не запалюю світло вночі. І навіть не вмикаю радіо, – похвалилась я. – А поза тим великий завал. На роботі і поза нею.

– Але ти мусила повернутись, аби це зрозуміти. Еге ж?

– І ще з кількох інших причин.

– Бідолашний Рисек. Але така вже доля несміливих чоловіків.

– Не кажи мені, що Рисек несміливий, – пирхнула я.

– Ще й який! Інакше ти від самого початку знала б, як сильно йому подобаєшся.

– І чого він боявся?

– Хоча б того, Ягодо, що він на цілих вісім років від тебе старший.

– Ну, прошу дуже. А мої друзі з ФІРМИ твердили, що старші чоловіки мають набагато ширший вибір. Тому пересічний сорокарічний добродій може сміливо знімати двадцятирічних німфеток. А його ровесниця? Ну що ж, нехай спробує пошукати в притулку для літніх людей. А найліпше, якщо вона поступиться дорогою молодим, зникаючи на дні валізи, де спокійно зогниє собі серед старих хутер і нафталінових кульок.

– Що ти, Ягодо. – Болек докірливо всміхнувся. – Ми, чоловіки, теж переймаємося віком. А вже Рисек удвічі панікує, особливо відколи закохався. Намагається схуднути, а тиждень тому позичив у Маріольки пасок для тренування м’язів живота.

– І що?

– Ввімкнув собі програму карате, найвищу потужність. Ним так жбурнуло об підлогу, що мало не розчавив Андульку, котра саме пробігала мимо. Принагідно порозбивав собі коліна і скалічив лікоть.

– Боже, це погано скінчиться. І я матиму на сумлінні жертву кохання.

– Все скінчиться добре, бо відразу після першої вправи пасок репнув, а інший Маріолька не купить. Вона виплачує відсотки за якийсь там кухонний комбайн, який повибивав їй пробки в цілому будинку. Вона сказала, що це вже десяте невдале надбання і вона тимчасово робить перерву у телепокупках.

– Маріолька без телепокупок. Це звучить трохи дивно, наче чогось бракувало б.

– Так само як телезала без тебе, Ягодо. Вона жахливо-прежахливо порожня.