Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Дев’ятнадцятий

Перелом ключиці (басейн), напад астми, розсічена брова (басейн), підозра на інфаркт, алергія на хлорку (басейн), сонячні опіки (присадибні ділянки), напад астми, вивихнута щиколотка (басейн). Плюс сім випадків слаботи звичайної.

Слабота звичайна

– Доброго дня, «швидку» викликали?

– Так, бо я слабую.

– А що саме з вами відбувається?

– Мені слабо, лікарю.

– Тобто як? Недобре? Млосно? Метелики перед очима?

– Ну не знаю. Мені просто слабо…

– Але ви не блідий. Тиск у нормі. Температури немає. Випорожнення є?

Пацієнт киває головою.

– І блювоти не було?

– Не було.

– А ходити можете?

– Можу, але слабо… Мені ноги підгинаються.

– А ви щось їли від ранку?

– Ну не дуже, бо мені слабо.

– Ми можемо забрати вас до лікарні.

– Краще не треба.

– Але там вас докладно обстежать, а що можу я?

– А ви не могли б впорснути йому щось на місці? – просить дружина чи донька. – Він такий слабий, де йому поневірятися по тих лікарнях. Тільки не у вену, бо стільки говорять про ту павельйону, що аж страх бере.

– Ну і ще виїзд на бігунку, – нагадала йому Юлька.

– То ти собі поїздила, – підсумував Мацек. – Що, страшно було?

– Я скажу вам завтра, коли охолону.

– Тепер ти вже розумієш, чому я волію бездіяльність і нудоту, – сказав Болек. І як завжди, всміхнувся лівим кутиком губ.

Двадцятий

Розумію, тому вповні насолоджуюся сьогоднішнім спокоєм. Один виїзд до майстровитого аматора (порізаний палець), два візити до амбулаторії і одна слабота. А потім валяння в телезалі і час готувати підвечірок.

– Можна було б заглянути до Вільшини. – Болек зиркнув на годинник. – Зараз будуть «Краплі кохання», тож невеликі шанси, аби хтось викликав «швидку».

– Здається, їх переглядають двадцять відсотків поляків. Але решта сорок п’ять…

– Двадцять відсотків – це у великих містах, де є театри, аквапарк і купа гіпермаркетів. А тут, моя дорогенька, «Краплі» дивляться чи не всі, крім пацієнтів із відділу внутрішніх хвороб…

– Бо в них зламався єдиний телевізор на поверсі, – доповів Мацек. – Але родина їм, напевно, записує. То коли повернуться додому, переглянуть їх одним духом.

– А родині це навіть на руку, бо день чи два матиме святий спокій.

– Ну а ти хіба не хочеш подивитися? – запитала я в Болека.

– Я вам запишу, – запропонувала Маріолька. – І собі теж, бо в цей час буду дивитися рекламу нової овочерізки.

– А що з тією, яку ти купила місяць тому?

– У неї тріснула ручка. І ніж затупився, а мав працювати сім років, – поскаржилася Маріолька своїм тихим голоском виснаженої медсестри. – Але в тій новій, яку я хочу сьогодні замовити, застосовано зовсім нову технологію, космічну. Нібито такими ножами користуються космонавти.

– Так, зокрема ті, що ширяють у хмарах власної наївності.

– Ой, докторе, – зажурилася Маріолька, – кожен має якісь слабості. Ви свої «Краплі», і я це розумію, тому обов’язково вам запишу, разом із рекламами.

– Супер, – зрадів Болек. – Тільки не розповідай мені кінець, бо, як каже Анджей Акула, я буду змушений покарати тебе стетоскопом.

– Якщо хочеш, Ягідко, можеш піти з нами, – запропонувала Юлька. – Ну хіба що боїшся…

– А чого мені боятися?

Мацек щиро розсміявся.

– Ти, мабуть, ніколи не бачила нашої лікарні.

– По правді, я не надто часто туди заглядала, – зізналась я. – А якщо точно, була там лише раз, під час власного народження.

– А від того часу там нічого не змінилося, – додала Ядзя, стоячи у дверях. – Спекотно нині. Вночі буде буря чи вітер із Татр, бо хлопи дзвонять як зварйовані. Ну ви таке бачили, пане доктор? Знову телефон.

Ми вервечкою вийшли з амбулаторії й подріботіли в напрямку поблизького молоха, міської лікарні.

– Ага, Ягодо, – згадав Болек, – маленьке прохання. Не звертайся до них «дідусю». Люди думають, що це так тепло, фамільярно. А насправді це принижує й нагадує про вік.

– Ніхто не любить пам’ятати про те, що старий, навіть якщо йому триста років, – сказала Юлька.

Ми зупинилися перед ліфтом. Болек натиснув кремовий ґудзик. Вгорі щось заскреготало й поволі впало вниз. Ми зайшли, вдихаючи запах черствого хліба, ліків і водянистого супу, – сумний запах польської лікарняної безнадії. Скрізь однаковий, у величезних клініках і маленьких сільських лікарнях. Незмінний, попри реформи, сенсаційні відкриття й найновіші дослідження.

– Ну ось ми і тут, – сказала Юлія. – І як враження?

– Спокійно, трохи темно. Але це ж старий будинок, – пояснила я сама собі. – Тоді люди не дбали про вигоди.

– Тепер теж не дбають, – зауважила Юлька.

Ми наблизилися до п’ятої палати. Сірі, давно не фарбовані стіни, в кутку умивальник. На кожному з шести ліжок пацієнт, одягнений у в’єтнамську піжаму, білу в сині слоники. Такі самі продавали на базарі по двадцять злотих за комплект. Мій тато взяв одразу чотири штуки. По дві для Ані і для мене.

– Дивишся на піжами? – вгадав Болек. – У мене теж така є, тільки в зелені слоники. Ну і без ґудзиків. Вони відпали після третього прання.

– У мене після другого, а після четвертого репнула гумка в поясі, – шепнула я. – Котрий це пацієнт?

– Той, що біля умивальника. Наш завсідник, живе тут із перервами вже чотири роки. Родина здає його, коли хоче трохи відпочити. Бо до притулку його віддавати не випадає. То що, Юлько, ти готова?

Вона кивнула, поправляючи спідничку.

– Усім доброго дня, – почав Болек. – Що це за тиша, панове? А де дівчата й музика?

– Немає, – озвався щуплявий дідусь, понура копія Болека, тільки що старша на п’ятдесят років мучівного досвіду. – Нам навіть таблеток не дають. Тільки стерв’ятники чигають на дереві.

– Пане Антоній, це ворони. Найближчі стерв’ятники водяться в горах південної Європи, – потішив його Болек. – А сьогодні на вас чекає Марлен.

– Ми будемо викликати духів? – зацікавився дідусь із сусіднього ліжка.

– Ні, жива Марлен.

– Ну то просимо на сцену, – буркнув Вільшина, поправляючи собі пласкаті подушки.

Юлька підійшла до його ліжка. Сперла ніжку на край матраца, демонструючи зграбну, нехай і досить мускулясту литку. Відкинула волосся, назад і заспівала «Liebe ohtie Leben» Марлен Дітріх. Але що це був за голос! Він міг пробудити кількаденний труп, який лежить на самому дні моргу. Пацієнти підвели голови й наставили вуха. А по моєму хребту пробігли справжні дрижаки.

Поверталися ми мовчки, переживаючи Юльчин виступ.

– Мої вітання колегам! – Із палати біля ліфта визирнув ведмедкуватий сорокарічний чоловік із симпатичним обличчям Мойсея з книжечок для Свідків Єгови. Судячи з описів, Рішард Грейпфрут.

– Юлько, ти виглядаєш дедалі краще, моя дорогенька. Це йога чи справжнє кохання?

– І те, і друге, Рисю. Тільки що кохання, як завжди, без взаємності.

– Спокійно, спокійно. – Рисьо поплескав її по кутастому плечику. – Ніхто не омине свого призначення. А це, напевно, чарівна заступниця нашого гонщика Бондарука? – обернувся він до мене. – І як ми даємо собі раду з польською лікарняною параноєю?

– Ліпше, ніж досвідчений таксист. Бо вона завжди вибирає найкоротший шлях, – похвалив мене Болек. А я наприндилася від пихи. Але зронила тільки:

– Наразі якось справляюсь. А як ви даєте собі раду з польською лікарняною параноєю?

– Питання на сто балів. Як я даю собі раду? Як її директор.

Ми оминули гінекологічне відділення. Грейпфрут зазирнув до однієї з палат.

– Перепрошую, я на хвилинку, – сказав він нам і зайшов досередини.

У палаті лежали двоє пацієнток з явними ознаками вагітності, чекаючи на УЗД. Довкола них крутилося кілька студентів-медиків, певно, стажистів. Черговий лікар змащував живіт жінки гелем.

– Пане колего, так не можна. Прошу рукавичку, – звернувся до нього директор.

Лікар подав йому свою.

– Передостання пара.

Директор одягнув рукавичку на свою кошлату долоню. Повернувся до пацієнтки, згорнув із неї трохи гелю й обережно помастив ним живіт іншої жінки. Потім стягнув рукавички й віддав їх лікареві.

– Ощадність, колего. Передусім ощадність. Приємного навчання, хлопці.

І повернувся до нас.

– Ви йдете з внутрішнього? – запитав він.

– Юлька трохи поспівала для Вільшини. Старий має страшенну хандру.

– Я теж би її мав на його місці.

– А що з ним таке?

– Усе. Йому вісімдесят сім років, – пояснив Болек.

– Це так, начеб у Швеції йому виповнилося двісті сімдесят, так? – засміявся Грейпфрут.

– І що, хіба нічого не можна зробити? – здивувалась я.

– Таж ми робимо, – переконливим басом запевнив Грейпфрут. – Годуємо таблетками, штрикаємо, видаляємо все, що тільки можна.

– Але він так чи йнак за кілька тижнів повертається до нас, – буркнув Болек. – Як і решта хворих із внутрішнього.

– Це означає, що ви безсилі? – зажурилась я.

– Безсилі? – Грейпфрут знову всміхнувся. – Та чого ж. Ми завжди можемо покращити їм комфортність перебування.

Двадцять перший

Вечір

Зараз я іду на своє перше нічне чергування. Саме пояснюю татові, що буду допомагати знайомим на «швидкій». І повернуся вранці.

– Відколи це ти вмієш водити машину?

– Уже п’ять років. Я склала на права, коли ти будував плани, куди подіти свій вільний час на пенсії.

– Діти. Вони так швидко виростають, – зітхнув він. – Ще недавно ти бавилася візками на килимку, а тепер кажеш, що маєш водійські права. Час спливає чимраз швидше.

– Це має свої плюси. Поки ти встигнеш оглянутись, я вже повернуся на «Факти».

– А поки я двічі кліпну, ти вже будеш на пенсії. А я?

– Ти будеш бадьорим вісімдесятирічним стариганом, який захланно опрацьовує плани подальших дій.

– Мрії… Добре, нема чого нарікати, бо ж робота чекає. Біжи, Ягідко, і пам’ятай: дорога – це не килимок у передпокої.

– Прибула, – звітувала я в ординаторській. Три хвилини по сьомій.

– Супер, – утішився Мацек. – Ми боялися, що з тебе досить по вчорашньому марафоні.

– Я мусила заспокоїти тата. Сказати йому, що працюю тут.

– Тільки тепер? – здивувалась Юлька. – Адже це, здається, твоє п’яте чергування. А ти і раніше просиджувала в нас довгі години.

– Тато настільки поглинутий творчістю в широкому розумінні, що не звертає надмірної уваги на довкілля. Ну хіба коли йдеться про зникнення подертих капців.

– Ядзя вже мала дзвінки?

– Здається, третій. Як і завжди в неділю, – відказав Мацек.

– То що, їдемо?

– Наразі ні, Ягідко, – заспокоїла мене Юлія. – Це тільки товариська бесіда. Ходи, послухаєш.

Вона прочинила двері, а я виставила вухо з кучерів.

– Я вже казала, коротка маєчка в сердечка. Рожева, як мої губки, – щебетала Ядзя. – І це все, решту я зняла для тебе. Ну а попри те, я влітку взагалі не ношу трусиків. Хіба що стрінги, просто з морозилки…

Я обернулася до Болека.

– Вона що, фліртує зі своїм чоловіком?

– Ні, нормальний секс по телефону, тільки що коштує сорок грошів за хвилину.

– Ви що, підробляєте по годинах? – висловила я зрозуміння. З дрібкою співчуття.

– Ні, Ядзя увихається забездурно, – пояснив Мацек.

– Як це?

– Нормально. Телефонують кілька таких стурбованих і весь час заблоковують лінію. А тим часом хтось може потребувати допомоги.

– Ну і що?

– Що «ну і що»? – психонув Мацек. – Якщо якийсь недоумок збирається дзеленькати цілу ніч, то краще нехай задовольниться о сьомій і буде святий спокій.

– А Ядзю це не бентежить?

– Вона сказала, що коли була дурепою на навчанні, то хоч у такий спосіб врятує кількох стариганів, – відповіла Юлія. – До її дідуся «швидка» не встигла.

– Бо хтось украв таблички з номерами будинків, – додав Мацек. – У цілому масиві. Коли ми знайшли потрібний будинок, було вже по всьому. Запалили свічку, проказали молитву. Потім Болек повідомив, що згідно з розпорядженням міністра і таке інше «швидка» не надає жодних адрес похоронних бюро. Закінчив, і ми помчали назад на базу.

Дев’ята вечора

– Дев’ята, – виголосив Болек, глипаючи на годинник, подарунок від фірми, що спеціалізується на препаратах для покращення пам’яті. – Що там у нас у програмі? Юлько, скинь-но оком. Бо якщо читатиме Мацек, це буде тривати до ранку.

– «Польсат»: «На мушці», – стала читати Юлька. – «Двійка»: «Дев’ять дев’ять сім». «Одиниця»: «Плутон». ТВН: «Скажені вовки». Стрілянина, стрілянина. Військова драма. Жахи. «Помста чайного дракона»… Може, це?

– Тільки не фільм карате, – скривився Болек. – Нема нічого більш передбачуваного. Спочатку підступний лихий хлопець убиває доброму хлопцеві брата. Тоді добрий хлопець просить старого майстра приготувати його до Останньої Битви. Перше прохання відхиляється. Але несподівано майстер добачає в доброму хлопцеві потенціал, і починаються тренування. Добрий хлопець мусить проходити через чудернацькі випробування, наприклад робити шпагати межи бочками з рисом, тримаючи при цьому на спині майстра в бамбуковому кошику.

– Начеб він не міг скористатися старими добрими штангами в «качалці», – втрутився Мацек.

– А все це супроводжує дражлива мелодійка на сопілці. Є ще щось, окрім того дракона?

– Сама різанина.

– І жодних мелодрам?

Юлька покрутила головою.

– То лінуймося, поки є змога.

– Чому? – запитала я.

– Бо зараз почнеться. Оживуть усі телефони, – пояснив мені Мацек. – По телевізору дупа, то бабуні й нудяться.

– А чому саме бабуні? – обурилась я.

– Бо дідусів у цій країні практично немає, – озвався Болек. – Їх винищують численні стреси, бардак в уряді і бігос на шкварках.

– А може, жінки більше дбають про здоров’я?

– Деякі так точно, – сказав Мацек. – Не лягають спати без тонометра. І поки заснуть, по десять разів пересвідчуються, чи у них не підскочив тиск. О, прошу дуже, котрась уже поміряла тиск і панікує.

Болек підбіг до телефону.

– Що таке?

– У почекальні сидить пацієнтка з лупою. Оглянь її, Болеку, якщо вона вже прийшла.

– Ну добре, а чим я їй допоможу? Адже не випишу нізорал, бо його так чи йнак продають без рецепта.

Проте він устав і важким кроком вийшов із ординаторської до коридора. Не зачинив двері, тому ми почули цілу розмову.

– Слухаю вас уважно.

– Ой, лікарю, я маю жахливу лупу. Як конфеті. Я вже була тут в обід у доктора Акули, але він відіслав мене до вас.

– До мене? – здивувався Болек.

– Ну, він сказав, аби я пошукала подвижника. На нічному чергуванні.

– Прошу дуже. У цій державі більшість бюджетних працівників – це подвижники. Інакше вони не гарували б за половину середньостатистичної зарплати.

– Але, напевно, не політики, – несміливо зауважила жертва лупи.

– Політики – це виняткова група. Так звані фахівці, тобто люди, котрі роблять дуже неприємні речі, але за дуже конкретні гроші. Добре, подивимося ту вашу лупу. Прошу до амбулаторії.

– І що ти їй виписав? – запитали ми, коли він повернувся.

– А, якусь масть із сіркою. І відправив до дерматолога.

– Ти єдиний, хто має людський підхід, – зворушилась Юлька.

– Зате Акула має святий спокій.

Опівночі

Куняємо, переглядаючи повтор «Швидкої допомоги». Німецькою.

– Дивися, Ягодо, які темпи роботи, – сонним голосом озвався Болек. – П’ятеро лікарів метушаться довкола ношів. Біганина, гармидер, напружені обличчя. Півлікарні у стані бойової готовності.

– Я думала, що так воно й буває. Що лічать секунди.

– Ну лічать, але не при закритому переломі променевої кістки, як тут, – позіхнув він. – Знаєш, як це зазвичай виглядає?

– Ну?

– Приїжджаєш до лікарні. Дзвониш до чергового лікаря й терпляче чекаєш, правлячи більш чи менш приємні теревені з пацієнтом. Нарешті черговий спускається разом із ескортом. Оглядає хворого, запрошує його на рентген. Якщо він нормальна людина, то поплескує пацієнта по здоровій руці. Якщо ні, то пожвиндить, що той, мовляв, не знайшов іншого часу ламати кінцівки, як тільки о третій ночі. І все. Дурнуватий фільм, я вже волію нашу «Клініку зворушень». Окрім того, вона густа, як горохвяник.

– Густа?

– Ну, там багато всього відбувається. О, Ядзя дзвонить.

– Але в тебе і слух. Як у кажана. – Я почула тільки тихенький брязкіт.

– Питання досвіду. Що таке, Ядзю? Де бійка? У Томчаків? Принаймні близько. Їдьмо.

Ми вискочили до машини. Мацек уже чекав, в одній руці тримаючи лікарську торбу, а іншою потираючи запухлі зі сну очі.

– Жени до старих будинків біля басейнів, – кинув Болек. – Номер тринадцять, одразу за парком. Цікаво, скільки буде потерпілих.

– Наскільки я знаю життя, докторе, тільки Томчакова. Буде нам пояснювати, що впала на дзеркало чи перечепилася за столик. А зловмисник буде пискувати, зачинившись у лазничці.

– А його не можна зачинити, наприклад, у витверезнику? – запитала я, звертаючи у вуличку біля басейнів. – Чи викликати поліцію?

– Я не встиг би навіть набрати номер, як Тимчакова роздерла б мені писок пазурями, – відповів Мацек. – Це називається кохання.

– Не знаю, чи кохання, але синдром узалежнення від ката напевно, – підсумував Болек. – Гаразд, виходимо.

Вже на першому поверсі нас привітали пияцькі верески золотоустого Стефана Томчака у товаристві приятеля чи сина.

– Концерт на два баритони й сопрано, – шепнув Болек і енергійно застукав у двері, прикрашені заглибинами від копняків. Усередині миттєво вщухло.

– …бри вечір. «Швидка»! – голосно повідомив Мацек, демонструючи чудові гарматні кулі на плечах. Так, про всяк випадок. – Хто викликав?

– Я. – Із темної кімнати вигулькнула худюча настрахана дівуля в театральному гримі. – Я викликала, бо мама знову впала на двері. Й порізалася склом.

– Як це сталося? – допитувався Болек, шпортаючись у лікарській торбі.

– Ну та як, – почала Томчакова, стогнучи від болю, – я несла Казьові, моєму наймолодшому, вареники. І послизнулася на лінолеумі. Ну і гепнулась. А вареники на мене. Така втрата! – вхопилася вона за голову.

– Мамо! – обурилася дівуля, потираючи напацькане чорною фарбою око. – Таж це батько вам зацідив.

– Луїзо! Ти дурепа! Геть до кімнати! – верескнула Томчакова. – І змий це лайно з морди. Вона буде закладати рідного батька!

– Ще не знати, чи рідного! – загарчав Томчак, ховаючись у темній лазничці. – Може, вона тому й пискує, що нагуляна! Встругнула її десь у кущах.

– Стефане, припини, пан лікар слухають, – вгамовувала його дружина. – А ти, шмаркачко, стули пельку, бо старий знову впаде в нерви. Така ця молодь стала писката, лікарю! Ні на гріш батьків не шанує. Мають у дупі четверту заповідь.

– Ну то ви впали і що? – не вгавав Болек.

– І встала. Позбирала вареники, але ж не дам їх тепер Казьові.

– А де Казьо? – поцікавився Мацек.

– Лежить у кімнаті. Бо трохи собі хильнув. Не має роботи, то й переживає.

– Добре, покажіть мені спину.

Томчакова слухняно всілася на хиткому столику й задерла пропітнілу квітчасту блузку.

– Не схоже, що це можна зашити, але… – Болек став длубатися ножичками в одній із ранок. – Холера, ввійшли цілком. У вас може бути пробита легеня. Їдьмо до лікарні.

– До лікарні? – зойкнула Томчакова. – Але я зараз не можу. Накупила вишень на компоти. Хто ж їх зварить, як мене не буде? І хто випере хлопцям сорочки?

– Я! – запропонувала дівуля. – Тільки їдьте, мамусю.

– Ти? Ти навіть волосся у своїй перукарні не можеш рівно обтяти, – форкнув Казьо зі своєї кімнати.

– А ти, дармоїде, можеш? – психонув Мацек.

– Мацеку, перестань. Не провокуй! – схаменув його Болек.

– Я не можу цього чути! Тих двох відважних боксерів!

– А саме відважних! – Томчак копняком прочинив двері лазнички. – І це я своїй бабі завалив, бо маю право!! І буду її товкти, коли захочу.

– Пане Томчак, я викликаю поліцію, – застеріг його Болек.

– Пане лікарю, благаю! – заголосила Томчакова. – Не відбирайте батька в родини!

– Добре, але тоді їдьте до лікарні. І я й чути не хочу про якісь там вишні. Їдьмо!

Всю дорогу ми здолали мовчки. Томчакова боялася згадувати про свої компоти, а може, охляла через численні рани. Ми доправили її до лікарні, а потім повернулися до ординаторської.

– Через місяць буде та сама історія, – понуро сказав Мацек. – Або зразу до моргу.

– Вона повинна піти від цього бандита.

– Ягодо, я тобі щось розповім, – почав Болек. – У травні ми мали виклик. Схожий випадок: добродій натовк дружину. Приїжджаємо, жінка сидить розшарпана, розбита брова, спухлі повіки. А він розповідає: «Вона мене діставала, лікарю, ще від вечері. Але не бити ж її в День матері. Я ж не такий виродок. То почекав до опівночі. І п’ять по дванадцятій стовк заразу на квасне яблуко». Тоді я рознервувався й запитую: «Чому ви не підете від цього мерзотника?» На що вона: «Якого мерзотника, лікарю? Квіти мені приніс? Приніс. Ще й привітав. А що його понесло, то що вдієш, такий мій хрест». Вони майже ніколи не йдуть. Зрештою, не дуже мають куди.

– А найгірше, – додав Мацек, – що на їхніх доньок чекає така сама доля. Та дівуля з розмащеним оком теж знайде свого Стефана. І буде продукувати на переміну домашніх боксерів і жертв насильства в родині. Клятий ланцюжок щастя.

– На жаль. Але ти, Ягодо, так не переймайся, – потішив мене Болек. – Майже друга, поспи собі, бо близько четвертої буде наступний пік викликів. Інфаркти.