Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

П’яте

Восьма ранку

– Я анітрохи не фліртував! – боронився тато. – Ми тільки розмовляли про життя.

– Тобто про що? – не вступалась Аня.

– Ну… про все. Про його смаки й темні сторони. Про те, що смачного було на сніданок або на вечерю. Він мені скаржився і трохи звірявся. Я його втішав. Але про флірт не було і мови.

– А ти мусив видавати себе за мене?

– Я ні за кого себе не видавав! – обурився він. – Ні за кого!

– То звідки тоді ці ідіотські підозри, що він листується зі мною? Ну звідки?

– Не знаю. Може, тому, що я зізнався Войтекові, що не походжу звідси. Бо ж я переїхав сюди після одруження, сходиться? – звернувся він до мене по підтримку.

– Так, ти мені колись розповідав. Але у світлі всіх тих дивних подій…

– Яких іще дивних, Ягодо! – Тато вхопився за голову. – Я листувався собі з кількома добродіями. Не давав їм жодних обіцянок, не посилав жодних знімків. Хіба це моя провина, що кожен із них сподівався на щось більше? Моя?

– То чому тоді Войтек дійшов думки, що це я? – ламала собі голову Аня. – Мусив бути якийсь привід. Може, ти йому сказав, що маєш каштанове волосся, підстрижене за модою двадцятих років, і малюєш «стрілки»?

– Нічого такого я не писав! – з розпачем у голосі крикнув тато. – Я хотів бути справжньою таємничою жінкою!

– А про що ви останнім часом розмовляли? – запитала я.

– Я вже не пам’ятаю. У мене все переплуталося через ті нерви. Зараз, зараз… – мурмотів він, дряпаючи себе по червоному вусі. – Я казав, що хочу відзняти документальний фільм про людей, які найбільше програли. Під назвою «Другі». Ні, ні, це не з Войтеком. Ага, з Войтеком я розмовляв про насильство й толерантність стосовно інших. Він тоді зізнався, що, будучи поліцейським, полюбляє частувати кийком отих чужоземних гендлярів. Особливо румунів, які торгують біля лісу. І в’єтнамців теж. Але росіян воліє не рухати, бо вони буцімто люблять мститись.

– І я могла фліртувати з кимось таким? – форкнула Аня, не їіриховуючи огиди.

– Тоді я гостро кинув, що мені це дуже не подобається. Бо мірою нашої людськості є ставлення до слабших. Він відписав, що це цікаво і що він мусить про це подумати.

– То тепер усе ясно, – озвалась Аня. – Я сказала ті ж самі слова, коли він трусив одного бідолаху. Тільки що він наказав мені забиратися, хам невмиваний.

– Войтек буває агресивний, – визнав тато. – Здається, в дитинстві він діставав шнуром від праски після кожних батьківських зборів.

– Теж мені гарне виправдання для хамства, – з іронією кинула Аня.

– Принаймні хоч щось прояснилося, – зітхнув тато. – Тепер я розумію, чому він останнім часом твердив, що йому не заважає, коли жінка трохи старша. І тому перепросив за те, що не завжди буває ввічливим на службі.

– А щодо того фільму, – втрутилась я, – то ти часом не листувався з таким собі лікарем Болеком?

– Справді, з Болеком. Дуже розумний чоловік. Тільки що трохи змучений відсутністю перспектив.

– А ти знаєш, що він теж сподівався на дещо більше?

– Але я не подавав йому жодної надії, Ягодо, – захищався тато. Дедалі слабше.

– З ким ти ще розмовляв? – гостро кинула Аня.

– Ну, з різними. З професором, котрий шукає сенсу життя на Сейшелах. Якийсь час із одним страшенно пригніченим лікарем, котрий різьбив із дерева несамовиті фігурки. Ми навіть разом думали, як здобути йому популярність. Але він уже більше року як не обзивається…

– Бо має багато замовлень, – сказала я. – 3 ким іще?

– Із психіатром, котрий не знає, чи повинен одружитись. Я порадив йому ризикнути. Ну і ще… – Він урвав і голосно глитнув слину. – Тільки не падай, Ягідко.

– Кажи вже нарешті!

– З твоїм Бартеком.

– Добре, що я не розуміюся на комп’ютерах, – підсумував мою розповідь Вільшина. – Бо теж дозволив би себе обдурити. Я все життя мріяв про таку таємничу жінку.

– Я теж, – сказав опецькуватий старигань, пан Геник. З абажуром від лампи на лисій маківці, бо ми грали в покер на одягання. – Але потім зустрів свою Емільку. І хоч вона не мала жодних таємниць, миттю припала мені до самого серця. Місяць побачень у вересових полях, і ми побрались. А три роки тому вона померла. Й по всьому, – він шморгнув носом. – Я тільки й мрію, щоб уже полетіти до неї. Хоч трохи й боюся, чи ми там, угорі, зустрінемось.

– Не переймайся аж так, – потішив його кремезний шістдесятирічний чоловік із сусіднього ліжка.

– А коли ми вже зустрінемося, то чи буде вона мене пам’ятати? Бо ж там немає земних почуттів – ні болю, ані надії…

– Грай, Генику, не марудь, – присадив його кощавий велетень Люціян Булка, з шелестким пакетом на чолі. – Покажіть, що ви там маєте.

– Ти програв, Антеку. Одягай тюрбан.

– Хто це вигадав так бавитись у спекотний вересень? – буркнув Вільшина, обмотуючи голову лікарняним рушником.

– Ти волієш грати в покер на роздягання? Застерігаю, що маю подерті кальсони. Мені ще Емілька їх купувала. Шкода викинути.

– Генику, не лякай нашу пані чаклунку, бо вона втече від нас, як той Морквина, – кинув Булка.

– А я вважаю, що пані Ягода повинна їх побачити. Нехай обвикається замолоду, – втрутився сухенький дідусь, який спостерігав за нами з-за плутанини трубок і трубочок.

– Навіщо? Ще надивиться на всі ті бганки, пролежні і струпи… Клятий тюрбан.

– Ну чого ти такий затятий, Антонію? Адже тобі подзвонили з Варшави.

– Хто? Онуки? – поцікавився пан Геник, поправляючи абажур на голові.

– Син, принаймні так він представився, – буркнув Вільшина.

– І що, приїде на твій день народження?

– Ні, бо їде на конференцію. Присвячену важким умовам життя літніх людей у відсталих країнах.

Ми всі замовкли.

– А, я маю це десь, – зрештою буркнув Вільшина. – Адже я даю собі раду. Він так мені і сказав: «Ти мусиш бути сильним, тату. І ти будеш. Ти даси собі раду, ми всі тримаємо за тебе кулаки».

Це не звучало, як підкріплюючі слова надії.

– «Ти ж дорослий». Так він мені сказав, – вів далі Вільшина. – «Ми тебе любимо і весь час про тебе думаємо. Я скоро подзвоню». Можуть узагалі не дзвонити. Бо коли я помру, лікарня їх повідомить, хіба ні?

– Навіть не знаю, як на це реагувати. Що їм сказати, – поскаржилась я Юльці.

– А ти мусиш щось казати? – запитала вона, навіть не підводячи голови. Бо саме зметувала штани для Мацека, спеціально розширені в стегнах.

– Я не вмію співати, як ти, і жартувати, як Рисек. Не можу повернути час навспак і дати їм другий шанс. Я нічого не можу. І ця безпорадність мене вбиває.

– Ти можеш посидіти з ними і просто послухати. Подумай, Ягодо, що їхні діти не роблять навіть цього.

А може, мій тато шукає в мережі когось такого, кому можна звіритися, бо я не маю на нього часу? Може, колись і я шукатиму чужі вуха, бо вуха знайомих будуть зайняті вислуховуванням когось іншого?

Шосте

– Тебе більше жахає те, що чужих, чи те, що ти будеш змушена звірятися? – запитав Мацек, розчісуючи Вінету.

– Тепер мене найбільше жахає думка, що я знову впаду зі Шкатули, – відповіла я.

– То встанеш, обтрусиш спину й сядеш на коня знов.

– Я боюся, що Шкатула наступить мені на голову чи розчавить живіт так, що кишки вилізуть через вуха.

– Ти бачила це в якомусь фільмі?

– Ні, але Шкатула такий незграбний. Він спотикається і взагалі…

– Але він у житті на тебе не наступив би, Ягодо. Він так пишається, коли щось падає в нього зі спини, що рефлекторно відскакує вбік. Я вже більше боявся б, що він обдере тобі коліно до кістки, коли заходить у хвіртку. Або втопить під час бабрання в багнюці.

– Тоді я, мабуть, відмовлюся від тих прогулянок.

– Ягодо, я пожартував. Ти бачиш десь тут багнюку?

– Не знаю, а якщо вона з’явиться після дощу?

– Щось ти сьогодні така перечулена, чому?

– А, бо ніщо не складається. Малина не приїжджає. Вочевидь, відмовилася від терапії, так само як і Маріуш. Знаєш, той із лимонами.

– Може, він хоче поскладати собі кубики на самоті?

– А може, знає, що ці сеанси нічого не дають. Так само як Вільшині і всім іншим. Крім того, Альдона влаштувала мені дикий скандал.

– Я чув.

– А Вільшина пригнічений ще більше, ніж завжди. Аж подумати боюся, що ще може трапитися.

Сьоме

– Пані Ягідко, ви принаймні маєте попереду якесь майбутнє. А на нас уже нічого не чекає. Хіба трупарня.

– Пане Антонію, ви й справді розминулися зі своїм покликанням, – ствердив Рисек, заглядаючи до палати. – Треба було емігрувати до Швеції і знімати там психологічні драми.

– Вже пізно.

– Але ще не пізно усвідомити той факт, що крім чорного й сірого на цьому світі є цікавіші кольори.

– Напевно, я став дальтоніком.

– А шкода, бо я маю для вас чудову новину. День народження ви відсвяткуєте вдома, – радісно повідомив Рисек. – Завтра ми вас виписуємо.

– Вже завтра… – Вільшина заходився бгати край простирадла. – Це, мабуть, добре, що я виходжу…

– Що це за міна, пане Антонію? Адже ви можете до нас заглядати. Або до Ягідки на станцію. Щоб їй не було надто весело.

– Постараюсь, якщо доживу, – пообіцяв Вільшина. – А тим часом маю прохання, щоб пані Ягода прийшла до нас завтра. Щоб ми простилися перед моєю випискою, бо потім – хтозна – можемо більше не побачитися.

Восьме

Коли я прийшла, Вільшина сидів біля дверей, чекаючи на виписку. Вигаслий і якийсь дрібніший у своєму зношеному цивільному одязі.

– Ще півгодинки, і ви можете йти, – пообіцяв черговий лікар і побіг до інших хворих.

– Добре. Мені не пече, – буркнув Вільшина, поправляючи комірець старої сорочки. – Я міг би так грати й півдня.

Тож граємо. Спочатку в «тисячу». Потім у покер, разом із Рисеком, який до нас заглянув. І лишився. Тепер беремося до «мафії».

– Бо я страшенно нудився, – зізнався Рисек, готуючи аркушики до гри. – Що можна робити в цьому порожньому кабінеті? Каву випито, пиріг з’їдено. До обіду далеко. А тут мало того, що гарні хлопці, так іще й вишукана жінка в блакитному…

– Може, вже почнемо гру? – перебила я, дуже знічена. – Хто буде Богом?

– Певно, я, бо я тут найстарший, – відказав Люціян Булка. – Але я волів би грати, як інші.

– Тоді я буду вести гру, – запропонувала я, роздаючи аркушики. – І нагадую мафії, що вона може стріляти тільки на другому колі. Тож починаймо. Містечко спить. Усі затуляють обличчя долонями. Пане Люціяне, чому ви підглядаєте? Стуліть пальці. Так не можна.

– Цілковито, як у житті. Нічого від того Бога не сховається, – пробуркотів Люціян.

– Містечко спить, – тягнула я. – Прокидається мафія.

Вільшина відкрив обличчя, скорчивши диявольську гримасу. Потім моргнув до свого поплічника, дрібненького пана Казя в трубках:

– Якщо Бог уже знає, ким є грізний мафіозо, мафія може засинати.

– Знає і, як завжди, нічого не робить, – озвався Булка, не розплющуючи очей. Йому відповіло хихотіння решти гравців.

– Бо я покладаюся на мешканців, а також на бравого Холмса. Прошу тиші, бо саме прокидається він, спритний, проникливий майстер дедукції Шерлок Холмс.

Пан Геник відкрив обличчя. І, втішений своєю роллю, обдарував мене усмішкою від вуха до вуха.

– Все гаразд. Холмс засинає. Містечко пробуджується і бореться з мафією.

Всі відслонили обличчя і стали підозріло придивлятись один до одного. Булка зразу пішов в атаку.

– На мою думку, мафіозо є Антек. Досить на нього глянути. Справжній хрещений батько.

– Може, ти сам у мафії і намагаєшся відвернути від себе увагу?

– Ні, я, як і завжди, є сірим мешканцем, – спокійно сказав Булка.

– Дивно, – втрутився пан Геник. – Бо я теж є сірим мешканцем.

– І я теж, – запевнив пан Казьо.

– Схоже на те, що Холмс – це я, – озвався Рисек. – Але я вас шокую: я теж є сірим мешканцем.

– Ну то все сходиться, – підсумував шістдесятирічний Сташек. – У нашому містечку просто немає мафії.

– Якби ми не грали в спрощену версію, я подумав би, що ти є бургомістром. Тільки бургомістр може так брехати.

– Але, як усі ми знаємо, я також є тільки сірим мешканцем. Зате я починаю думати, що Люціян мав рацію, підозрюючи тебе.

– Я знаю, що ви хочете мене вбити, – відказав Вільшина. – І я напевно загину, доки настане ніч, але послухайте голос інтуїції. Знаєте, кого я підозрюю? Казика. По-перше, він сидить тихо, бо хоче дожити до другого раунду. Це типово для мафії. По-друге, довкола нього сіть трубок. А кожен мафіозо має сіть.

– Звичайно, ти виглядаєш, як павук.

– А може, як жертва павука, котрий чигає поряд, не буду вказувати пальцем… – відгиркнувся пан Казьо. Він був так перейнятий своїм захистом, що ще мить – і виказав би й себе, і свого шефа. Треба рятувати ситуацію. Я запропонувала проголосувати.

– Так швидко, Боже? – здивувався Булка. – Зазвичай ти не такий моторний.

– Прошу не торгуватися з Богом, а тільки голосувати. Хто винен? Почнемо від пана Антонія.

– На мою думку, Казик.

– А на мою думку, ти, Антонію.

– Після коротких роздумів я ставлю на Геника, – віддав свій голос Булка. – Щось він замало пашталакає про свою дружину. І якийсь увесь такий піднесений.

– А ти, Рисеку?

– Я? – прокинувся раптом Рисек. – То, може, теж на пана Геника.

– Щось пан директор нині дуже замислений, – зауважив пан Геник. – Чи закоханий?

– Не «чикай», Генику, а тільки голосуй.

– То я, мабуть, теж за Антонія, бо маю дивне передчуття, що це саме він.

– А я за Казика, – сказав Сташек. – Я голосував би за пана Рисека, але не випадає підозрювати директора в першому ж раунді.

– Троє гравців мають по дві кульки, – повідомила я. – Будучи демократом, я не можу винести вирок. Ви мусите голосувати ще раз.

– Але ніхто не змінить рішення, – озвався Вільшина.

– Справді ніхто?

– Справді.

– Ну тоді Бог має гризоту.

– За таких ситуацій найліпше кидати кубик. Нехай він нас розсудить, – запропонував Вільшина.

– Можу ще порадити перейти до другого раунду, але тоді виграє мафія.

– Краще кинути кубик, пані Ягодо.

– А якщо випаде на вас?

– Я сприйму це з гідністю самурая, так само як і звістку про виписку з лікарні.

Рисек подав мені кубик.

– Домовимося: пан Геник – це одиничка, пан Антоній – двійка, а пан Казьо – трійка.

– А можна мені четвірку? – попросив пан Казимир. – Бо в школі мені їх не ставили.

Я кинула кубик. Випала… трійка.

– Це називається виграти в долі, – полегшено зітхнув пан Казимир.

– Кидаємо до упору. Хіба що голосуємо ще раз.

– Прошу кидати.

Я кинула. Випало п’ять, потім знову трійка і врешті одиничка. Пан Геник.

– Ну, що я можу вам сказати, – озвався він із страшенно серйозним виглядом. – Мої дорогенькі, ви поцілили в Холмса.

– Справді? – рознервувався Булка. – Ти міг би сказати нам раніше. Тепер ми вже не маємо шансів.

– Маєте. І цього вам бажає Холмс. Змагайтеся, сірі мешканці. Боріться до кінця.

– Всі готові? – запитала я. – В такому разі містечко засинає.

– Чи вистачить, якщо Холмс тільки примружить стомлені очі?

– Вистачить, – відповіла я. – Містечко спить, але чує голос Бога, котрий звертається до поштивих мешканців: «На жаль, пішов один із вас. А спритна мафія й надалі грасує й тішиться».

– Холера, Геник не брехав, – буркнув Булка. – Нас зосталося троє сірих мешканців. Гей, ви, двоє, чуєте мене?

– Бог учергове робить зауваження панові Люціяну. Містечко прокидається.

Всі відслонили обличчя. Ну майже всі.

– Ти, Холмсе, не мусиш так перейматися. – Булка простягнув руку, торкнувся сусіди і раптом зблід.

Я зірвалася на рівні. Рисек теж. Підбіг до Геника і мовчки погнав до чергового лікаря. За мить обидва повернулися, за ними прибіг третій лікар. Через хвилину пан Геник уже був у реанімації. А ще через півгодини було вже по всьому.

– Треба повідомити родину, – сказав Рисек.

– Що значить повідомити? – скрикнула я.

– Ягідко, так часом буває. Кожна людина мусить колись померти.

– Але не він! – Я заходилася нервово клацати кульковою ручкою. – Не в такий гарний день. І щоб так несподівано? Без попередження? Адже він сидів там із нами. Жартував, нормально пообідав. І вже по всьому? Я не згодна, чуєш?

Рисек нічого не відповів. Тільки відібрав у мене ручку і сів поряд.

– Я знала, що він тужив за дружиною, – вела я далі. – Що хотів із нею зустрітись. Але він міг нас застерегти, якось підготувати.

– Він сам цього не знав, Ягідко. І це добре. Принаймні він відійшов без страху. Він навіть не відчув переходу по той бік.

– Але щоб так несподівано, Рисеку. Ще хвилину тому він сміявся разом із нами. Був такий живий, сьорбав чай. А тепер його вже немає? Я навіть не встигла його сфотографувати!

Рисек погладив мене по плечі.

– Я теж ненавиджу розлуки.

– Це все якось не по-людськи і жахливо несправедливо! Я абсолютно не згодна, щоб Геник помер, чуєш? Я не хочу того чути!

– Я дам тобі щось заспокійливе. – Він почав шпортатись у шухляді. – Я купив його перед Крисиним від’їздом. Зосталося півфлакона.

– Давай, – простягла я тремтячу долоню.

– Стільки я тобі не дам, бо не хочу, щоб ти пішла слідами Геника. Ковтни при мені дві таблетки. Я відвезу тебе додому й залишу флакончик твоєму татові. То що, їдьмо?

Поки ми доїхали, ліки почали діяти. І дуже добре. Бо я вже не хотіла нічого відчувати.

Дев’яте

Я спам’яталася далеко по опівдні. Пригадала собі пана Геника і зразу вкинула до горла дві таблетки. А слідом і третю, аби заснути. Доки відпливла, встигла пригадати, що сьогодні мені виповнюється тридцять три роки.

Десяте, одинадцяте, а може, ще пізніше

Я розплющила запухлі повіки. Протягом години намагалася пригадати, що трапилося, де я є і що це так дражливо шумить.

– Телевізор. Я ввімкнув його, щоб ти не боялася, – пояснив тато. – Ти так страшно плакала крізь сон, що я не годен був цього чути.

– Ти хотів мене заглушити?

– Ні, я подумав, що, може, це тебе заспокоїть, як мене після відходу твоєї мами. Я п’ять років засинав під телевізор. Боявся тиші.

– А який сьогодні день? – захриплим голосом запитала я.

– П’ятниця, – відповіла Аня.

– А коли похорон пана Геника?

– Був у середу. Я тобі казала.

– Нічого не пам’ятаю, – простогнала я.

– Бо ти була оглушена ліками. Я забув сховати флакончик, ну і ти сама собі призначала дозу, – перепрошувальним тоном пояснив тато.

– У мене хтось був? Чи дзвонив? – запитала я, напівпритомно розглядаючись по кімнаті.

– Був, був. Твій директор, страшенно стурбований тим, що зоставив тобі ті ліки.

– Добре, що зоставив, інакше не знаю, як я пережила б останні дні.

– Важко, але з певністю більш свідомо, – прирекла Аня. – Ми вчора збиралися викликати «швидку».

– На щастя, вона приїхала сама, в особі лікаря, санітара й симпатичої медсестри.

– Якого лікаря?

– Ну того, що дозволив Августові втягнути себе в балачки про мистецтво. – Аня кинула татові красномовний погляд.

– Болека? – Я потягнулася по склянку з водою. Ті таблетки жахливо висушують піднебіння. – Таж він мав бути у відпустці.

– Він спеціально приїхав. На похорон і подивитися, що там із тобою. Але довго ви не проговорили, бо ти була трохи не при собі.

– Трохи… – Я всміхнулась, як космонавт, який саме повернувся з мандрівки на Плутон.

– А був іще хтось?

– Ні, але знаєш що? Дзвонив Бартек. Позавчора. Щоб привітати тебе з днем народження. Ти рада, Ягідко?

Бартек. Це звучить, як ім’я віддаленої планети, випадково відкритої на краю Всесвіту. І будить так само небагато емоцій. Так само небагато.

Чотирнадцяте

Пополудня

Я зірвалася п’ятнадцять хвилин тому. З язиком, висохлим, як тертка, і туманним спогадом про події останніх днів. Який же це день?

– Субота, – поінформував мене тато.

– А похорон пана Геника?

– Був у середу. Ми розмовляли про це вчора.

– Нічого не пам’ятаю. – Я вхопила в долоні пульсуючу довбешку, яка ще тиждень тому була моєю головою. – Суцільна діра.

– Я повинен був краще сховати ті ліки, – зойкнув тато.

– Дуже добре, що не сховав. Не знаю, як я без них прожила б останні дні. О Боже! Я маю несамовито сильне дежа-вю! – оце доказ, про який говорила Пачуля. Доказ того, що я колись уже жила і… на жаль, теж мусила пити заспокійливі таблетки. – У мене таке враження, що я зараз почую про «швидку», яка приїхала сама, без виклику.

– Ніякого дежа-вю, просто ми вже про це розмовляли, – спростував тато. – Вчора.

– Нічого не пам’ятаю. Нічого.

– Ти трохи розклеїлась, Ягідко, але мала на це право. Я все життя беріг тебе від повідомлень про смерть знайомих. Може, я не повинен був цього робити. – Він замислився. – Але я завжди пригадував, у якому розпачі ти була після смерті своїх рибок або білих мишок, і не зважувався говорити про те, що помер наш сусіда з Бакалейної.

– То пан Зенек помер?

– Уже три роки тому, Ягідко.

– А я нічого не знала. І хто ще? Ні, краще не кажи мені, бо я зламаюся. Розклеюсь, як старий понтон. – Я сховала обличчя в долонях.

– Часом і треба розклеїтись, Ягідко, – тихо сказав тато. – Людина не є роботом, запрограмованим на нескінченне задоволення. А сльози існують не лише для того, щоб виполіскувати порошинки з ока, але і з душі також. – Він на хвилю змовк, дозволяючи мені виплакатись. – Окрім того, той ваш директор Рисек сказав, що коли людина притлумлює негативні емоції, то перестає відчувати і позитивні…

Ага. То, може, тому я так небагато відчувала до Бартека.

– …тож ліпше вже їх вихлюпнути, ніж перетворитися на усміхнену бронзову статую, – закінчив тато. – Шкода тільки, що я не знав цього раніше. Може, якби я як слід виплакався, коли пішла Гражинка, моє життя виглядало б тепер цілком інакше. Воно було би впорядкованішим. – Він знову замислився. – Але ти, Ягідко, мною не переймайся. Все не так зле. Я маю тебе, Аню і купу задумів.

Щось ті задуми мене не тішать. Але що вдієш, кожна людина має право на самореалізацію.

– Відпочивай собі, – вів далі тато, – гарно виспись…

– Я вже виспалася за останні… Скільки це тривало?

– П’ять днів, – відповів він.

– Сам бачиш. За останні п’ять днів я не робила нічого іншого, крім спання. Тепер я повинна…

Ну власне, що я повинна? І де тепер моє місце?

– Ти нічого не повинна.

– Але пацієнти! Булка! Вільшина! – простогнала я.

– Рисек повідомив усім, що ти тиждень або два відпочинеш.

– А потім?

– Побачимо за два тижні. Немає сенсу непокоїтися тепер, Ягідко. У такому стані духу ти нічого не вигадаєш. А навіть якщо й вигадаєш, життя так чи йнак тебе заскочить.

Ну, прошу дуже, і це говорить мій тато, людина великих планів і довгорічних проектів.