Текст книги "Тістечка з ягодами"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Одинадцятий

Перев’язування. На думку Болека, гоїться, як на молодому собаці. Мацек натомість лякає тим, що із зашитої до середини шкіри може вирости волосся.

– Воно подразнить тобі мозок, і матимеш кудлаті думки.

– А ти хотів би, щоб вона думала про тебе? – втрутився Болек, виписуючи мені рецепт. Попередню дозу аналгетиків я зужила впродовж сорока восьми годин.

– З мене досить моєї мадам, докторе, – обурився Мацек. – Зрештою, я не маю часу на бавлянки. Ані енергії.

– Качання вимагає повної посвяти, так?

– І точного графіка. Ну куди я міг би втиснути ще одну кицьку, докторе? В перерву між коктейлем і тренуванням?

– А я знайшов би час і на десяток, якби хотів, – похваливсь Юзек. – І скажу вам, хлопці, що жодній не дав би себе захомутати. Вудила існують для віслюків, а не для мустангів.

– А ти, Ягідко? В тебе хтось є? – запитала Юлька, закінчуючи бинтувати мою голову.

– У принципі так… тільки зараз ми відпочиваємо одне від одного.

– Розлучаєтесь?

– Він не є моїм чоловіком, тож я не знаю, чи це влучне слово.

– А хто він тобі? – допитувався Болек.

– Я, властиво, не знаю, як його визначити. Друг? Після тієї пригоди з купою я маю певні сумніви. Наречений? Теж ні, бо ми не заручені. «Хлопець» звучить трохи дурнувато стосовно тридцятирічного бугая. Партнер… Жахливе слово, як із дешевих сексуальних порадників. Може, коханець…

– А ви живете разом? – запитав Мацек.

– Ні. Ми зустрічаємося після роботи і йдемо до мене на чай.

– Ну, тоді все дуже просто, – виголосив Юзек. – Таких чуваків називають чаювальниками.

Дванадцятий

– Тримай, – Болек подав мені рецепт, який я вчора забула забрати. Психоаналітик сказав би, що я підсвідомо шукала додатковий привід для візиту. Бо основний я вже маю: фотографії.

– Ах, так, – згадала Юлька. – Ти казала, що полюбляєш увічнювати.

– Терпіти не можу фотографій, – повідомив Болек. – Досить і того, що я бачу свого писка щоранку в дзеркалі. От якби я ще мав риси Бреда Піта… Але тоді, певно, був би деінде, може, навіть, у Голлівуді. І воював би не зі страховими компаніями, а з податковою інспекцією чи якимось набридливим папараці…

– Що, мрії?

– Не мої. Мого батька. Це він хотів, аби я став актором або рок-зіркою. Але хіба ти знаєш якогось славетного актора з такою фізією?

– Може, Дольф Лунгрен? – замислився Мацек. – От тільки що Дольф кремезніший. Ну і його не звуть Болеком.

– Болеку, у тебе фізія найсимпатичнішого солдата Вермахту, якого я тільки бачила, – потішила його Юлька. – До речі, я теж не терплю фотографій. Вони забагато нагадують про минуле.

– А предмети ти теж фотографуєш? – поцікавився Мацек. – Може, клацнеш пару фоток із наших інструментів?

– Чому б і ні? А кімнату Вухастика теж можна?

– Певно, за умови, якщо на знімку не буде її власника, – попередив Болек.

– А ти колись переглядаєш ті фотографії? – запитала Юлька.

– Тільки коли забираю з проявки. Потім сортую і складаю до спеціальної скриньки, де вони чекають відповідного моменту. Який, може, ніколи й не настане.

– Тоді навіщо ти їх збираєш? – здивувався Мацек. – Щоб вони гнили в коробці?

– Щоб мати певність у тому, що будь-якої миті можу на них подивитися. Пригадати деталі.

– Але навіщо? Хіба це так важливо?

– Для мене так. Замість пригадувати, які я тоді носила твіди й мережива, зиркну на знімок – і все ясно. Плащівку і фланель.

– Я воліла б пам’ятати мережива, – зізналась Юлька. – І, мабуть, буду, судячи з моєї бабусі.

– А як у вас справи на роботі? – змінила я тему. На менш гнітючу для мене.

– Все спокійно. Ого, я, певно, даремно похвалився. – Болек підняв слухавку. – Де? Стоїть із ножем? Уже годину? І вони тільки тепер дзвонять? То викликай Юзека, хутко. Як то немає?!

– Юзек кудись ушився? – здогадався Мацек. – Ну і хто тепер сяде за кермо? Юлька не вміє. Мені пробили дірку, я не можу ризикувати. А пан доктор буде потрібний біля пацієнта. От бляха!

– Ну тоді я поведу, хіба є якийсь вибір? – буркнув Болек, застібаючи халат. – А коли знайду Юзека, то не знаю, що йому заподію. Мушу вигадати щось виняткове, бо задушити його стетоскопом буде замало.

– Найкраще вшити йому еспераль. Потрійну, – порадив Мацек.

Вони вже зачиняли за собою двері, коли я спромоглася видушити:

– Слухайте, за кермо могла б сісти я. Щоправда, я не маю при собі документів, але хто не ризикує, той не п’є шампанського.

– Ти і справді вмієш?

Я кивнула.

– Ну то вйо, бо лічильник клацає.

– А куди ми їдемо?

– Мікрорайон КЕН, висотка біля зупинки. Чувак лякає родину мачете.

Ми побігли до стоянки, де чекав обшарпаний «полонез». Плиг усередину, пристебнути паски – і ходу. Виїхати на двосторонню магістраль, поворот управо. Обігнати два пікапи, швидко з’їхати вниз.

– У вас геть лисі шини. Ковзають, як по льоду. І ще хтось заблокував нас на світлофорі. – Я показала на жовтаву «шкоду».

– Їдь, тату, їдь, – підганяв Мацек її водія. – Ну, рухайся, хлопче. Тисни на педаль, вона не відкусить тобі ногу. Ну! Наре-е-ешті.

Власник «шкоди» звернув ліворуч, а ми погнали перед себе. Я оминула круглу площу і загальмувала під однією з трьох «висоток». За номером десять.

– Мені йти з вами, чи як? – я вже волію добродія з мачете безтямному сидінню в машині. – У разі чого допоможу вам носити відрубані кінцівки.

І ми помчали. До ліфта, шостий поверх. Болек увірвався без стуку.

– О рани Господні, – верескнула жінка в закороткій нейлоновій комбінації, що обтягувала кавуноподібний живіт. – Це знову ви, докторе? Я колись дістану інфаркт через ті ваші візити. Ну і як тут не вірити, що на «швидкій» працюють убивці?

– Перепрошую, я завжди помиляюся, – кинув Болек. – У вас такі самі двері. Жодних номерів.

– Я вже п’ять разів вам пояснювала, що у Вінцентів середні двері. І поспішайте, бо Анджеєк уже з годину гострить ту свою шаблюку. У мене аж мурашки по спині бігають.

Ми зайшли до Вінцентів. Настрахана шатенка показала нам двері до Анджейкової кімнати. Болек застукав.

– Ну і що ти знову вигадав, Анджею?

– А що, хіба я не можу мати ножика для розпечатування конвертів? – буркнув довготелесий хирний молодик із овечим поглядом і зачіскою під паж.

– Можеш, – визнав Болек. – Але ти, здається, лякав матір, що покраєш собі ноги, як морожену моркву від фірми «Гортекс».

– Я маю такі плани, от тільки не знаю, з котрої почати. Оця видається мені якоюсь на диво квадратною, – він провів мачете по шкірі, зоставляючи на ній червоний пруг.

– Ти хочеш щось із неї витягнути? – втрутилась я. Він похнюпився і стиснув пальці на руків’ї мачете. – Передавачі?

– Звідки ви знаєте? – пожвавився він. – Вам теж їх вставили, правда? Отут? – торкнувся він до моїх бинтів.

– Не вставили, Анджею, – я обережно відвела його руку. – Але я знаю одне: сам ти тих передавачів не витягнеш. Не даси ради. Зомлієш, втратиш море крові й по всьому. А в лікарні тобі могли б допомогти.

– Вони їх витягнуть? – запитав він, не приховуючи недовіри.

– Вони обов’язково тобі допоможуть, Анджею. Але ти мусиш відкласти той ніж. Ти тільки заподієш тим мачете собі шкоду, а передавачам, якщо вони в тебе є, так чи йнак нічого не станеться.

– Вони ще будуть тішитися, оті з Сіріуса, – пирхнув Анджей, увесь час міцно стискаючи мачете.

– Ну власне. А в лікарні тебе не дадуть скривдити. Чуєш? Я можу пообіцяти, що тебе позбавлять передавачів. То що, віддаси мені ножа? Ну бачиш, мудре рішення, – я простягнула кинджал Мацекові.

– А тепер ти тихенько спустишся до машини, добре? – попросив Болек. – Тільки спочатку ми зробимо тобі укол.

– Укол, укол… – замислився Анджей. – Навіщо цей укол? Щоб впорснути мені у жили кілька нових передавачів?

– Ні, ну що ти! – заперечила я. – Просто я швидко їжджу. Рвучко, нерівно. Навіщо тобі нервуватися?

– Справді, зайвий стрес, – визнав він. – І додаткова втіха для напасників із Сіріуса. Гаразд, тоді робіть, – він наставив худу руку.

Болек блискавично застромив голку. Ми трохи почекали й повільно посунули в бік ліфта, підтримуючи відпруженого Анджея. Внизу запакували його на ноші. І чимдуж до «психушки», тобто до Х’юстона.

– Будемо за якихось п’ятнадцять хвилин, – кинула я.

– О’кей, тоді я задзвоню, аби вони знали, що ми веземо Анджея, – сказав Болек і вистукав номер на «мобілці». – Х’юстон? У нас проблеми.

Повернення на базу. Мацек одразу побіг розповісти всім про мачете.

– Воно було десь із півметра. Отаке, – розвів він долоні, начеб давав благословення. – І яке вже гостре, гостріше, ніж язик моєї мадам.

– Справдешній меч самурая, – з подивом у голосі визнала Юлька.

– Але Ягідка швидко обробила хлопака, – похвалив мене Мацек. – Короткий спаринг, дві-три подачі, і молодик сам спустився до машини. Без шарпанини. А раніше ми мусили з ним битись, аби натягнути гамівну сорочку.

– Якщо так, то тобі належиться почастунок.

Юлька вийшла з ординаторської, а за мить повернулася з величезною тарілкою, по вінця наповненою мішанкою з картопляного пюре, шматків м’яса і прив’ялих скибок огірка.

– Нагорода за гарну роботу, – пояснив Мацек, витираючи об майку алюмінієву ложку розміру XXL. – Тримай, не їсти ж пальцями.

– Я не хотіла б відбирати у вас шматок хліба. До того ж я не голодна.

– Знаю, що це не надто привабливо виглядає, – визнала Юлька. – Це готував наш батько-директор. Але смакує несамовито.

– А ти чому не їси? – звернулась я до Мацека.

– Мацек має свої чарівні кубики, – просвітила мене Юлька. – Зараз він буде розводити їх із водою.

– Не зараз, а тільки о пів на сьому.

– Ой-ой, за п’ятнадцять хвилин. Велика різниця.

– Для мене так. Моя дієта – це серйозна інвестиція, а не якісь там бавлянки з варениками.

Серйозна інвестиція

6.40. Чорна кава і спалювач жиру.

7.20. Омлет із шести великих яєць, бляшанка консервованого горошку. Через день вівсянка на молоці чи йогурті (без горошку).

9.15. Протеїновий коктейль.

11.30. Триста грамів пісного м’яса, дві бляшанки горошку.

14.30. Омлет із п’яти яєць, бляшанка горошку (в сезон півкілограма помідорів).

16.00. Спалювач жиру, протеїновий коктейль.

18.30. Протеїновий коктейль і бляшанка горошку.

21.00. Протеїновий коктейль, полумисок овочевого салату (з додаванням горошку).

23.00. Протеїновий коктейль (при відчутті голоду – дві бляшанки горошку).

– А раз на тиждень він закуповує відро «корівок» або карамельок, – додав Болек. – І похапливо пожирає їх у моїй ординаторській.

– Солодощі мене гублять, – визнав Мацек. – Але я суворо з цим борюся, бо надмір вуглеводів знищує прес.

– Як бачиш, бодибілдінг вимагає пожертв.

– Я не змогла би пакувати стільки горошку. Волію вже це, – я занурила ложку у паруюче місиво. Щоправда, воно виглядає не так звабливо, як Анин сирник. Але, може, смакує незгірш? На жаль, ні. Та все одно мушу його доїсти. Прийняття почастунку є запорукою тіснішого контакту з чужим племенем.

– А що трапилося з Юзеком? – запитала я, щоб відвернути власну увагу від споживання пюре.

– Баба надіслала йому фотку. Дивіться, – Мацек поклав знімок на стіл.

Я глянула. На великому фотелі в сапфірні тюльпани всміхалася пергідрольна білявка з цигаркою в зубах і великою надвагою десь-інде. Ногу закинула за ногу. Темно-рожевий костюм, багряні шпильки, блідо-рожева помада й довгі бордові нігті. А на руках червоне немовля в рожевих пелюшках. Внизу напис водостійким фломастером: «Христини у верісні. Не забудь напиред пазичити тисяча злотих. Твоя Кабила».

– Так звана заява на аліменти, – підсумувала Юлія. – Юзек пиячить у «Трьох Котах». У Мар’яна з понеділка відпустка, а Стах може працювати лише вночі. Ну і де ми знайдемо йому заміну?

Тринадцятий

За ніч я зважила всі «за» і «проти». О четвертій ранку дійшла рішення. Я можу їздити замість Юзека. Не знаю, чи це можна назвати покликанням, про яке згадувала ворожчина онука. Але я принаймні мала б якесь заняття. Тільки от як їм це запропонувати, щоб вони не подумали, що я відбираю в когось роботу? Піду на контрольний огляд, і побачимо, як розвиватиметься ситуація.

Я прийшла проти вечора поскаржитися на свербіння під бинтами.

– У Болека сьогодні нічне чергування в притулку для літніх людей, – поінформував мене Мацек. – Я можу попросити доктора Акулу, коли він повернеться на станцію. Тільки уважай, бо Акула б’є по вухах. Тобто ріже. Він уже три роки переживає кризу, оце й намагається опустити всіх оточуючих. Але він не лихий. У нашому тесті на ВВС він здобув би якнайбільше три бали з десяти.

– У якому ще тесті?

– На Велику Вибагливу Свиню. Болек винайшов таку шкалу після візиту до пацієнта, котрий оскаржив його в крадіжці пінки для гоління. І тепер ми бавимося, оцінюючи винятково комизливих клієнтів.

– Я волію не знати, на скільки балів ви оцінили мене.

– Ягодо, ми застосовуємо ВВС тільки тоді, коли трапляється хтось винятково впертий або нестерпний. А Акула останнім часом таким буває.

– То, може, краще його не клич. Прийду завтра. – Я підвелася.

– Чекай, ну куди ти так летиш? Я попрошу Юльку. Вона перевірить, чи не мокнуть у тебе шви.

Він вийшов, а я стала переглядати амбулаторну аптечку. Суміш убозтва й металопластики дев’ятнадцятого сторіччя.

– Юлька трохи запізниться. Як воно буває з жінками, – озвався Мацек, спираючи грубий стовбур руки на дверну лутку. – Я бачу, що ти милуєшся нашим баром. Амфетамін у нижній шухляді, поряд антидепресанти й віагра. На горішній полиці лікери й коньяки. А якщо серйозно, то ми маємо тільки реланіум, трохи вати та спирту.

– Нужда з бідосею, – підсумувала я. – Чому Болек хоче тут працювати?

– Бо його не взяли до «мореплавки», і він з розпачу вирішив зашитись у провінції, – пояснив мені Мацек. – А що ниток у нас до лиха, то він зашився так дійово, що ніхто його звідси не випоре.

– Я повинна повірити в ту «мореплавку»? – Мабуть, таки ні.

– Ти хочеш почути правдиву історію доктора Десперадо? – запитала мене Юлія. Вона саме зайшла до амбулаторії зі стосом жіночих журналів під пахвою. – Ну то слухай.

Правдива історія доктора Десперадо

Після стажування Болек переміряв уздовж і вширш усі лікарні, поліклініки й клініки південної Польщі. Стукав у двері й вікна, скрізь напитуючи про роботу на ставку, чверть ставки, позаштатно, а також начорно. Нарешті в розпачі вирішив змінити тактику й надіслав такого листа до дирекції регіонального відділення станції швидкої допомоги:

«Звертаюся до вас із проханням працевлаштувати мене лікарем на „швидкій“. Своє прохання вмотивовую таким чином: упродовж трьох років я намагався знайти роботу в будь-якій поліклініці чи на станції „швидкої“ великих міст. Безнадійно. Незважаючи на „червоний“ диплом, численні курси підвищення кваліфікації і так зване покликання. За такої ситуації я вирішив дослідити щасливців, котрим поталанило зачепитись у престижних клініках нашої країни. По кількох тижнях проникливих досліджень я виявив, чим вони відрізняються від мене. Протягом наступних тижнів успішно працював над нівелюванням цієї різниці. Тепер перед вами стоїть людина, обдарована надзвичайно цінними в таких клініках чеснотами:

я декларую повну відсутність моралі, а також зверхнє й навіть вороже ставлення, до людей, особливо своїх підлеглих і молодшого медичного персоналу;

стосовно керівництва я є до нудоти запобігливим, зате за їхніми плечима безжально висміюю кожен їхній крок, а також відсутність смаку у виборі сорочок;

під час розмови з пацієнтами не приховую ні нудьги, ані роздратування. Позіхаю, коли вони виливають свої скарги. Не слухаю нарікань і не звертаю уваги на їхній фінансовий стан, а тому намагаюся виписувати ліки тих фірм, котрі обдаровують лікарню дорогими презентами. Під час візитів оперую лексикою, незрозумілою для пересічного пенсіонера, зате багато забарвленою вульгаризмами;

щипаю медсестер за сіднички;

охоче стукачу на колег-лікарів, натомість рідко мию пахви.

Сподіваюся, що вищенаведений список удовольнить не одного із завідувачів медичних закладів. Зі свого боку обіцяю попрацювати над шліфуванням наступних чеснот. Чекаю на відповідь, із повагою

Лікар Болеслав Десперадо».

Долею випадку цей лист потрапив у грубі долоні директора місцевого відділення, доктора Рішарда Грейпфрута. Рішард, як і всі порядні люди, зразу зрозумів, що за понурою заявою криється споріднена душа, котра рештками сил волає про допомогу. Два тижні опісля Болек підписав угоду і став чільним кравцем «швидкої» в моєму рідному місті.

– Це правда про ту заяву? – запитала я.

– Ну, – підтвердив Мацек. – Ціле щастя, що її прочитав наш батько-директор.

– Та яке там щастя, – озвалась Юлія. – Просто саме в цьому місці земної кулі розбився космічний корабель Болекового призначення.

А де розбилася ракета моєї долі? Колись давно я думала, що в салонах Дуже Поважних Осіб, Котрі Роблять Міжнародну Кар’єру. А тепер? На двадцяти шести квадратних метрах дупла, за яке я сплачуватиму кредит іще сім лихих років? А може, в апартаментах директора з персоналу, котрий охороняють набурмосені огири? У його кухні, вдвічі більшій, ніж моє дупло, з новочасним острівцем посередині? На його металевих антресолях, вдивляючись у панорамний екран домашнього кінотеатру? У його модній бетонній лазничці, загублена серед флаконів дорогих чоловічих парфумів? На задньому сидінні його вилощеного джипа модного кольору «мілітарі»? Найгірше, що я можу про це ніколи не дізнатися.

Чотирнадцятий

Сьогодні Болек теж не працює, тож я не буду тинятися по станції. А замість цього провідаю Аню.

– Не буду тебе обнімати, бо ще шви розійдуться. Що, полегшало? – всміхнулася вона. – Залазь, я закінчую пекти сирник. Август заповідався з візитом.

– Ви завжди пекли його разом, – здивувалась я.

– Ну так, але відколи він виграв у конкурсі комп’ютер, то просиджує за ним днями поспіль. Увесь час щось пише.

– У якому ще конкурсі?

– У якомусь мистецькому, для молоді. Його оголосили колись у «Телеранку». Август надіслав кілька рисунків і виграв.

– А як він одержав нагороду? Певно, не намагався переодягтися тринадцятирічним хлопчиком?

– Ми мали з тим трохи клопоту. Ще трохи, і було б по комп’ютері. На щастя, малий нашого знайомого, теж Август, погодився зображати юного генія. Ми поїхали до Варшави, малий чудово виконав свою роль, за що одержав від нашого Августа подяку у формі принтера.

– Ці ігри колись прикро закінчаться, – зітхнула я.

– Ягодо, все під контролем, – усміхнулася вона, накладаючи на мою тарілку велику порцію сирної маси.

– Ага, під контролем. А потім знову буде скандал, як зі стипендією Вольфганга Тревгерцига. Ганьба на весь Євросоюз.

Стипендія

Мій тато передчасно вийшов на пенсію і, намагаючись дати раду з огромом вільного часу, присвятив себе творчості в широкому розумінні. Гобелени (взірці він позичив у моєї кузинки), виготовлення екологічних конвертів, малярство на склі, краєвиди, вирізьблені на березовій корі.

– Непогано, – похвалила його я. – Тільки шкода, що все буде валятись у шухляді.

– Інша річ, якби наш Август був темношкірою самицею, найкраще емоційно неврівноваженою, і жив би в котрійсь із резервацій, – сказала Аня. – Тоді ми мали б виставки в найліпших галереях Лондона.

– Це можна влаштувати, – шепнув сам до себе тато. – Треба тільки опрацювати деталі.

За півроку він повідомив мені по телефону, що одержав стипендію Тревгерцига. Для творчих самиць із країн колишнього СЕСу (рівнозначного резервації) із невеличкими психічними розладами.

– Я надіслав їм твій знімок, Ягідко. Той, що з моря.

Мій «улюблений», клацнутий одразу після захисту. Я з червоними очима замордованої кролиці намагаюся пригладити розмаяне вітром волосся.

– Я написав, що ти самотужки виховуєш двійко неповносправних дітей. Що ви живитеся просом і пшеницею.

– Як хвилясті папужки.

– Ну. І що ти заробляєш на життя, шиючи мішечки для м’ясного асорті.

– Ти жартуєш!

Звідки в нього такі ідеї?

– Я бачив у серіалі «Клан». Там одна жіночка доробляла до зарплати чоловіка шиттям мішечків. А хату вони мали більшу, ніж увесь наш будинок, Ягідко. І то в центрі Варшави.

– Ті вже мені сценаристи. Вони мають фантазію.

Я гарую по десять годин на день у багатій ФІРМІ і не можу купити «кавалерку», а якась старенька живе з шиття лляних мішечків. Я зітхнула, повертаючись до теми стипендії.

– І що ти там іще написав?

– Що ти твориш поночі. Малюєш, різьбиш і тчеш гобелени, які нікому не потрібні.

– Зворушлива історія.

– Їх вона теж зворушила, бо зразу замовили десять гобеленів для своїх офісів у Гамбурзі та Амстердамі. А від березня ти маєш серію зустрічей із власниками галерей з усіх найбільших міст на захід від Лаби.

– Як ти собі це уявляєш, тату?

– Наразі я ще не опрацював конкретний план, – зізнався він. – Але до весни все обмізкую.

Проте поки він почав його опрацьовувати, усе завалилося. Представники фундації вищезгадуваного Вольфганга так перейнялись історією самотньої матері, котра бореться за виживання, що вирішили провідати художницю особисто, в її, так би мовити, природному середовищі. Приїхали «фольксвагеном-транспортером», завантаженим розмаїтими дарами: від блакитної ріні для посипання доріжок, через пластмасову рибу, що співає ту ж саму колядку (різдвяна оздоба для вхідних дверей), скляну кулю з утопленою в ній білявкою в шкіряному костюмі (німецька версія Попелюшки), аж до кілограмових батончиків із марципанами. Коротше кажучи, всім, що вони повитягали з пивниць і комор. Годину кружляли по околиці, нарешті знайшли наш будинок, а в ньому замість самотньої, психічно неврівноваженої матері двох дітей – кота й самотнього чоловіка, котрий ткав гобелен під заспокійливу музику Замфіра.

– Знаєш, чому вони наробили стільки галасу, Ягодо? Бо їм допекло, що тато аж ніяк не потребує всіх тих риб і скляних куль. Уражена пиха доброчинців.

– Я воліла б, щоб він більше нікого не вражав.

– Усе буде гаразд, Ягодо. Що ти принесла?

– Так, різний мотлох із комода. Вправи на кмітливість. Наприклад, оце, – я витягла перший із краю предмет: облізлу коробочку, набиту металевими детальками. Збоку майталався огидний шнур із величезним штепселем на кінці.

– Складана праска для прасування лялькових суконь, – негайно впізнала Аня. – Ми купили її з Августом якихось сімнадцять років тому. Він хотів навести лад у гардеробі твого єдиного ведмедика.

– А я все сушила собі голову над тим, хто спалив Вухастикові блакитну курточку.

– Ми, – без каяття зізналася вона. – Август іще хотів протестувати цей прилад на самому Вухастикові, але я не дозволила. Ну і праска опинилась у шафі.

– Так само, як і цей пластмасовий несесер, – показала я на блідо-рожеву коробочку у формі невеличкої валізки.

Ми її відчинили. Всередині ховалося шість мініатюрних горняток із приклеєними блюдечками й неоковирний пластмасовий самоварчик, який завершувався не менш неоковирним шнуром. Усе це блідо-рожевої барви. Ціна три рублі п’ятнадцять копійок. Що це могло б бути? Сервіз для гномиків?

– Дорожній набір для чаю, – спростувала Аня. – Принаймні так думає Август.

– Дорожній? Тоді він повинен бути на батарейках. Адже не в кожному наметі є розетки.

– А чому в наметі? – здивувалася вона.

– Зважаючи на якість виконання й ціну, «продукт призначено споживачам із низьким рівнем доходів», – перерахувала я, на мить перетворюючись на стандартну працівницю ФІРМИ.

– І ти помиляєшся. Подивися тільки на цей колір.

– Блідо-рожевий відтінку розквітлої яблуні з краплиною сіро-голубого. І що з того?

– Задум, Ягодо. Хіба горнятко, скажімо, для пролетарія, могло б мати такий вишуканий колір? Певно, що ні. Воно було би просто сіре чи бежеве. А тепер придивися до його розмірів. Хто п’є з таких маленьких філіжанок?

– Ельфи?

– Аристократи.

– Аристократи? З пластмасових горняток?

– Бо це новочасна аристократія, відкрита до нових матеріалів, – прояснила вона. – Або скоробагатьки, які запозичили в аристократів звичку пити з маленьких філіжанок. Але це ще не все. Зараз буде найважливіший аргумент. Налий до самоварчика води та підключи його до розетки.

– Не смикне?

– Не турбуйся. Наливай повний. Вмикай у розетку. І вийди в коридор.

Я вийшла.

– І що?

– Глянь на лічильник.

Я глянула. Він крутивсь як навіжений.

– Він крутиться як навіжений! – гукнула я з коридора.

– Мало сказано. Він жере електрику, як дракон. Як три пральки водночас і ще телевізор «Рубін». Тепер ти розумієш?

– Ним можна користуватися тільки поза домом?

– Власне. Увесь процес кипіння не триває довш як двадцять п’ять секунд, тож немає ризику, що хтось тебе накриє.

– А коли саме тато визначив, що це сервіз для туристів?

– Після трьох місяців користування він одержав рахунок за світло.