Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

8

Уже доїхавши до Мар’їної Рощі, Костенко раптом відчув у собі страх; ще в метро він помітив, що за ним тягнуться двоє, він знав, що цих двох мають пасти хлопці з Петровки, лічильник увімкнено, операція вступає у вирішальну стадію; він був певен, що переграє мафіозі, заплутає їх, шмигаючи у прохідні двори й горища, як-не-як тридцять п’ять років оперативної роботи, полковник Дерковський був чудовим учителем, та й Григорій Федорович Тильнер, який став агентом карного розшуку у листопаді сімнадцятого, часто зустрічався з молодими, навіть після того як пішов у відставку, не кажучи вже про Івана Парфентьєва, начальника Московського карного розшуку; самородок; блатні його Циганом називали, може, й справді було щось циганське в його крові – а вже очі явно роменовські, пронизливо-чорні, з голубиною поволокою, в них завжди були приховані пристрасть, пісня, доброта, лють, колискова ніжність, диво, а не народ, цигани, загадка цивілізації, скорбота про вселенську таємницю, гра…

Страх, що з’явивсь у Костенка, був такий приголомшливий, несподіваний для нього самого, що він сів на лавочку, витяг з кишені свій улюблений «Московский комсомолец» (молодці хлопці, костять як треба, працюють у фронтових умовах, а не здаються, немов по крику живуть: «Велика Росія, але за нами Москва, відступати нікуди») і заглибився в читання, хоч рядків не бачив, злилися в штриховану чорно-білість…

З самого початку роботи на Петровці, а потім і в карному розшукові Союзу повелося так, що начальство посилало його на найбойовіші ділянки (бандформування, озброєні групи нальотників – попередники нинішніх штурмових загонів мафії, особливо небезпечні одиночки – з пістолетом і фінкою).

Поступово у Костенка все більше й більше з’являлися обезшкірені, часом навіть якісь радарні відчуття; він виразно бачив небезпеку за кілька днів до того, як надходили дані про те, що справді саме ц я небезпека загрожує йому і в тому самому місці, яке йому хистко уявлялось. Чим далі розвивалася в ньому ця риса, тим упевненіше він передбачав погоду на найближчі два, а то й три дні (а втім, професор Юра Холодов, товариш по школі, який віддав життя вивченню магнітного поля, тільки посміювався: «У тебе остеохондроз, Славо, на судинки тисне, а цей індикатор надійніший за барометр, ти не Сафонов і не Кашпіровський, живи спокійно»).

Лише мигцем глянувши на людину, він угадував її затаєну недугу, особливо страшно відчував наближення неминучого кінця у ракових хворих; смерть Льовочки Кочаряна передбачив за місяць до того, як улюблений друг їхньої шаленої, розтерзаної молодості (от уже справді «втрачене покоління») сів у своє велике крісло біля вікна, у ньому й помер – безстрасно-мужньо; смерть мужчини має бути формою продовження стилю його життя.

Під час полювання за Скрипалем, який перестріляв п’ять чоловік під час нальоту на касу фабрики, коли взяв сімсот тисяч карбованців, пошук привів Костенка в Молдавію.

Опитувати йому довелося найрізноманітніших людей, аж до шофера секретаря ЦК Щолокова; до речі, той і розповів йому дивовижну історію: голова Ради Міністрів Константинов жив у розкішному особняку, а в цьому особняку, у передпокої, ліпленням прикрашеному (музею тут бути б, а не пристановищу бюрократа з челяддю), висіло чотириметрове дзеркало венеціанської роботи, ціни якому не було. А цілодобову охорону молдавського вождя ніс солдатик з глухого села; замерз бідолашний у своїй дерев’яній будці, що продувалася наскрізь сухим зимовим вітром, вирішив увійти до передпокою панського дому, погрітися; було темно, лише у вікні на кухні стирчав огризок проклятущо-жовтого місяця; страж обережно ввійшов до святая святих, і перше, що він побачив, було обличчя чоловіка, який пильно й безвідривно дивився на нього; солдатик ступив крок назустріч начебто знайомому йому хлопцеві, прошепотів відчайдушно «хто йде?», дряпнув крижаними нігтями затвор; «стрілятиму!», ще один крок ступив (коліна тремтіли від страху), а той, схожий на нього, назустріч, ну й бахнув з трьохлінійки.

Дзеркало з шурхотливо-водопадним гуркотом заіскрило на підлогу… Спочатку в місті потішалися з цього, але – як казали бабусі – таке не для забави, на дзеркало гріх руку піднімати, біда буде. І справді – через три дні Константинова вигнали, треба було зміцнювати Інтернаціонал, крісло голови Ради Міністрів завжди віддавали молдаванинові, призначили місцевого Рудя, і Константинов через це помер від серцевого приступу, не зміг пережити образи, та й з особняка прогнали, як тепер людям в очі дивитися?!

Костенко назавжди запам’ятав слова шофера Щолокова: «Можна, звичайно, глузувати й далі над народними прикметами, тільки коли люди з них століттями не сміялися, значить, резону не було… Розбите дзеркало – на горе, так було, є і буде повік». А що? Правда. Спробуй заперечити.

Пояснити не можемо, тому й потішаємось: «Цього не може бути, тому що не може бути ніколи».

Коли ж я відчув страх, подумав Костенко. Сьогодні ранком? Ні. В метро, коли помітив, що за мною стежать? Ні. Цей страх жив у мені з учорашнього дня. Мабуть, з тієї хвцлини, коли Строїлов-старший сказав, що до нього без упину дзвонять. Мабуть, я співставив жорстокість затаєних людей із беззахисною безпомічністю нещасного старого. Так, я за те, щоб висадити в повітря наші жахливі тюрми, що пропахли віковим смородом карболки, крові, затхлості, і побудувати цивілізовані приміщення для тих, хто переступив Закон; різні люди його переступають, з різних причин, та й держава часто винна у тому, що громадяни стають на шлях зла: коли світ незахшцених бідних, яких не тисячі, а багато десятків мільйонів, сусідить із світом упакованих, про соціальну гармонію говорити – це злочин… До милосердя треба звертатися, з Богом іти до кожного, хто опинився за гратами… До кожного? До того, хто згвалтував п’ятирічну дівчинку, також? Чи готує вбивство немічного старого? Мене завжди картали за гнилий лібералізм, але гвалтівників я саджав би на електричний стілець; американці народ віруючий, богобоязливий, але безжально саджають звірів під струм і – правильно роблять. А ми вважаємо, що, коли режим у колоніях буде принизливо-нещадний, це зупинить тих, кого звільняють; не зупинить, зробить ще жорстокішими, ще страшнішими, вб’є усе людське.

Ні, сказав собі Костенко, я злякався у ту мить, коли прийняв рішення йти сюди, у Мар’їну Рощу, до Артиста. Я йду до колишнього (чи колишнього? спробуй визначити з гарантією?!) злодія в законі Дмитра Дмитровича Нальотова, якого охрестили Артистом через те, що був схожий на Миколу Черкасова; він і говорив «під нього», і танцював, і вірші декламував, особливо Маяковського – точнісінько як Черкасов у фільмі «Весна».

І йшов він до нього не марнувати час, а домовлятися про те, щоб Артист включився в діло. З Вареновим, Костенко був упевнений, міліцейськими методами не впораєшся, тут треба по-іншому, інакше проциндримо все, а прощення за це не буде…

Чи маю я право, ще і ще раз запитував себе Костенко} чи можна мені, полковникові карного розшуку, сідати за стіл переговорів зі злодієм у законі, навіть коли я поставив собі за мету розгром банди?

По-перше, вкотре вже заперечував він собі, я не полковник, а відставник, тут – дистанція величезна; по-друге, Павло Нілін недаремно написав «Жорстокість» про те, як саме бандит урятував ситуацію в далекому тайговому районі, зруйнувавши спільність своїх співучасників по банді. А хто зараз пам’ятає Ніліна? Або Паустовського? «Государеву дорогу» Пришвіна? Юрія Тинянова? Ольгу Форш? Оце, справді, безпам’ятність! А «Дикий собака Дінго» Фрайєрмапа?

Той же «Верезень-квітень» Кожевникова? Воістину, Івани непам’ятущі! Чи шуліки, що налітають на того, хто впав, – аби тільки свіжою кров’ю пахло… У жодній країні немає таких зашорених груп, як у нас: одні не сприймають того чи іншого письменника, бо він не з ними, другого – тому, що сам по собі, третього – традиціям не вірний, а як їм бути вірним у мистецтві?! Якби були вірні – Пушкіна не мали б, він перший почав писати тією мовою, що й понині немає кращої й сучаснішої…

Понесло, подумав він; зупинись, не про це йдеться, якщо я дозволив собі переступити межу службової етики, якій був вірний усе життя, тоді треба стрибати в таксі й чесати звідси, аби заплутати голубів, котрі воркують за сто метрів від мене, перемовляючись про щось, та ще й книжечки тримають на крутих колінах. Не можна стрибати в таксі, заперечив собі Костенко, немовби продовжуючи дискусію з своїм другим «я»; зрозуміють, що я їх виявив; звідси треба йти байдужно, плутати неуважно, щоб їх не полишала впевнені ність у тому, що я нічого не помітив. Головне – скажи собі: чи маєш ти право на той учинок, який може дати ключ до всієї справи? А може, йти так, як велить традиція? І лишитися в глухому куту, темному й безнадійному? І небезпечному для людей на вулицях, бо Сорокін і Варенов (а скільки ще з ними? Хіба тільки ці два бойовики?) спокійно житимуть у місті й продовжуватимуть своє діло, яке щодня, щогодини й щохвилини розбещує не лише тих, хто близький до них, а й загрожує смертю тим, на кому вони зупинять свій страшний цинковоокий погляд.

Костенко підвівся, склав газету, засунув її в кишеню, пошукав очима урну, не знайшов, звичайно; розтер недокурок підбором, соромлячись і за самого себе, а ще більше за нещасну Московську Раду, і неквапливо попрямував до блочних будинків; Артист жив за кілометр звідси, коло церкви; там і пірну…

…Дмитро Дмитрович Нальотов прийшов у кримінальний світ, на жаль, типовим шляхом: батька його, Дмитра Федоровича, у минулому слюсара Дорхімзаводу, призвали в липні сорок першого, коли старшому синові, Миколі, виповнилося сімнадцять, середньому, Василеві, чотирнадцять, а молодшому, Дмитрові, одинадцять. Дружина його, Галина Никифорівна, все ще працювала на Дорхімі прибиральницею, за п’ятсот сорок карбованців на місяць; Миколка, закінчивши десятирічку, став учнем слюсаря, приносив шістсот; вистачало викупити картки – і хліб, і цукор, і сіль, і макарони, і чотириста грамів масла, і кілограм м’яса на місяць; у сорок другому призвали і його; батько і старший син загинули разом, під Сталінградом; залишилась Никифорівна з двома хлопчиками, в кімнаті із земляною підлогою на Ізвозній вулиці, без води й світла, всього лише за сто метрів від Можайського шосе, по якому мчали, як і раніше, заколисуючі «паккарди» вождів: з Кремля – на дачу, з дачі – в Кремль, до сьомгочки, до фазанчиків, буженинки, ікорочки й копченостей…

Мати виблагала ще півставки, надривалася, щоб можна було викупити малим їжу по картках, страшенно кашляла, а в сусідніх будинках на Можайці жили начальники, приїжджали на «ЗІСах» та «Емочках» пізньої ночі, раніше другої чи третьої години зрідка, як великий вождь радянського народу поїде до себе, то й вони додому зразу – хто одну сумку з продуктами тягне, хто дві, а дітки в них рум’яненькі, доглянуті, голосочки дзвінкі, веселі, а надто коли на повітрі після уроків граються (з сорок третього нальотів уже не будо), довкола пересохлих фонтанчиків привільно дітворі, тільки «ізвозних» до себе не підпускали, «хулігани», мовляв, замазури, обідранці…

А коли мама у Нальотових злягла в гарячковому, яскраво-рум’янім ознобі, як почали тягти волинку в бухгалтерії з бюлетенем, як заходилися ганяти малюків від столу до столу, то Васильок замкнувся в собі, обличчя змужніло, особливо коли лікарка сказала, що матері потрібне молоко з медом та маслом, а його тільки на базарі можна взяти – в обмін на всяке лахміття або ж за великі сотні, а звідки?!

– Господи, – надривно стогнала мати, погано розуміючи, що з нею, лише кулачки прикладала до грудей, пекло там у неї й мокрота заварювалась, – раніше на паперть вийшли б, люди добрі подали б, а тепер і церков немає, бідолашненькі ви мої сироти…

Хлопчики знову пішли на завод, зайняли чергу на прийом; видали дві банки американського яєчного порошку й буханку хліба, а що з порошком робити, коли соняшникової олії ні краплі немає, на чому омлет смажити?! Та й дровця кінчилися, буржуйку третій день не топили, від долівки могилою тягне, холодом…

Ось тоді Васильок узяв довгий столовий ніж, запхнув його за пазуху й подавсь у під’їзд, де жили начальники; час був пізній, сів він на третьому поверсі, діждався, коли приїхала машина й здоровенний дядько в чорному пальті, хутряній шапці й біло-жовтих валянках засопів по сходах; витягнувши з-за пазухи ніж, став у нього на дорозі (рослий був, хоч тонкий, мов жердина, а шия, як гілочка ромашки) і, дрібно тремтячи від жаху, прохрипів:

– Віддай по-доброму жрачку, а то ніж увіткну…

Здоровенний дядько кинув сумку під ноги, Васильок схопив її і махнув у моторошну темряву сходового прольоту, чуючи навздогін волання:

– Рятуйте! Товариші, грабують!

…Вранці Василько поміняв на товкучці вкрадені банки шпрот, «Казбек» і в’язку сосисок на бідон молока, масло й мед; повернувся додому – там дільничний сидить; молоко з медом не взяв, а Василька забрав; через два дні до комірчини Нальотових прийшов пахан – руки в наколках, русалки якісь на якорі, жодного свого зуба – суцільні фікси, кинув до буржуйки оберемок полінець, витяг з кишені трубочку грошей, перев’язаних ниткою, пояснивши Дмитрикові:

– Братана твого вислали, ми – поможемо… Я поки матір погодую, а ти чеши до партії, сльозу пусти, на крик переходь і, поки сюди когось із них не приведеш – не злізай…

Матір сяк-так підняли на ноги, пішла на інвалідність; Дмитрик поткнувся на завод, але – не взяли, ще молодий, іди вчись…

От і став його вчителем дядя Женя, злодій у законі…

І закрутилося…

…З Костенком життя звело Артиста в шістдесят п’ятому: затримали його опери райвідділу, та оскільки Нальотова розшукували, то викликали чергового з Московського карного розшуку.

– У нас тут концерт, прямо хоч кіно знімай!

…Артиста взяли на гарячому, не вийшов хміль ще; концерт, справді, давав чудовий: і черкасовська чечітка, коли той у молоді літа патпаташонив, і наслідування пісеньок Марка Бернеса (оперативники йому гітару принесли), і Мирова з Новицьким шпарив, заплющ очі, ну точнісінько ці самі конферансьє хизуються, ну як один!

Костенко сів на лавці, відполірованій до дзеркального блиску сідницями затриманих, заплющив очі й прямо-таки подивувався з таланту заарештованого (три втечі з колоній, сім судимостей, злодій великого авторитету), подзвонив Девону Кочаряну, той, на щастя, був дома, попросив приїхати; взяв Артиста під розписку і, замість того щоб везти його в тюрму, запросив у ресторан «Будапешт», який раніше називався «Аврора» й славився як центр усіх московських процесів, особливо коли там держав джаз Лаці Олах, кращий ударник Москви.

Артист попросився на сцену, і Костенко, не принижуючу його чесним словом, пустив, прочитавши в очах злодія таку вдячність, що в клятвах потреби не було; виступив; провели аплодисментами, викликали на біс…

Домовилися, що Кочарян покаже Артиста своєму режисерові. Він, Левончик, годі ще не постановником був, а асистентом; але назавтра Костенкові вліпили сувору догану.

Артиста відправили в Бутирки, та все ж Левон зміг перекинути йому вісточку: «Тримайся, Слава через тебе погорів, відмотаєш строк – жду, постараюсь допомогти, ти цього заслуговуєш, місце твоє – у мистецтві, а коли й ні, то – поряд з ним».

Артист вийшов через місяць після того, як Левона поховали; в Москві, звичайно, не прописували; подзвонив на Петровку, спитав телефон Костенка; побачилися.

– Проти стіни немає смислу перти, – сказав Костенко. – З тупомордими нічого не вдієш… Я подзвоню в Зарайськ, у мене там приятель начальник розшуку, постараюся влаштувати у міський клуб… Освіту маєш?

– Вісім класів.

– Вступай до школи робітничої молоді.

– Зарайський карний розшук захоче, щоб я стукачем у нього став?

– У нього своїх вистачає… А якби й захотів – ти агент солодкий, про такого тільки мріяти можна, – я не дозволив би, тебе на сцену за вуха треба тягти…

– Не вийде, – Нальотов похитав кудлатою сивою головою. – Я тільки під газом розслаблююсь, а тверезий – від очей глядачів серце холоне, двох слів зв’язати не можу…

– Минеться… Ти до Москви приїжджай частіше, щосуботи та щонеділі приїжджай, на концерти ходи, в театри… Грошей не пропоную, у самого немає, наймись ще кудись, там можна підробити… А в театри ходитимеш – напевне гарну молодицю зустрінеш, одружишся… Отоді й приходь до мене, прописку проб’ємо…

Пробивати йому довелося не прописку, а скасування нової статті, яку припечатали Артистові. У клубі, де він почав працювати, був дитячий танцювальний ансамбль, дітки навчалися досхочу, він їм і «полечку» ставив, і «краков’як», закінчували пізно, не хотіли йти від дяді Дмитра… І десь узялися нелюди – маленьку Ніночку, дев’яти років усього, крихітку, тростиночку з кісками, опоганили й зарізали в осінньому безлюдному парку…

Нальотов чекав тиждень, два, пошуки нічого не дали; тоді він намацав малину, купив горілки, прийшов туди гуляти; феня його була унікальною, провів толковищу з місцевими вурками, дістав слід і схопив двох нелюдів – одному шістнадцять років, другому сімнадцять.

Перед тим як покарати псів, узяв у них показання, все як слід, примусив написати, що пили перед злочином, де гуляли, чому на таке пішли; зв’язавши намертво обох сук, не кваплячись сходив додому, взяв магнітофон і записав їхні показання на плівку; слухаєш – серце холоне… Після цього спокійно сунув ніж у горло, навіть на обличчі не змінився…

У місті його судити не наважились – народ відбив би; всі стояли за нього, жінки без упину кричали коло міліції, з обкому комісія приїхала, насилу вивезли до Москви.

Костенко підняв Дмитра Степанова, той підключив колег, боротьба за Артиста тривала рік; мастодонти гриміли: «Самосуду захотіли? Може, лінчувати почнемо підозрюваних?! А де наше головне завоювання – демократичне судочинство!»

Нальотов ставився до всього цього шуму байдуже, ніби справа не його стосувалась; од адвоката відмовився; на суді замість останнього слова поставив молодій судді запитання: «А якби вашу донечку ось так розп’яли, ви також процесуальних норм вимагали б? Чи самі нехристів відсмугували б по очах бритвою? Якщо скажете, що чекали б суду, засуджуйте мене до розстрілу, жити в цій сучій державі не хочу…»

Крутили й вертіли, що, мовляв, він нічого не задумував, в стані афекту все це в нього вийшло, а він стояв на своєму: «Ніякого афекту, все заздалегідь обдумав, бо знав, що пси дістануть виправну колонію, а звідти вийдуть стерв’ятниками, і не одну мою Ніночку уб’ють, а десятки діточок, винних лише в тому, що народилися в нашій країні».

Дали йому строк, але через три роки помилували: все місто надсилало кожного місяця по листу, так Костенко громадськість навчив, у нас головне, щоб каплею довбати, відписуватися бюрократам набридне, придумають щось…

І знову Артист поселився за сто першим, знову йому Костенко допоміг; щосуботи приїжджав до Москви, тут і зустрівся з жінкою – в церкві, де замовляв службу по Кочаряну; тиха, невеличка, в окулярах, викладач хімії в технікумі, Діана Артемівна; одружився, працював у заводському клубі, став авторитетом, не злодійським – ним він був завжди, – а людським.

Ось до нього, відірвавшись од бойовиків, і прийшов Костенко, не в силі приховати нервовий дрож, бо йшов він сюди для того, щоб знову відправити цю людину в тюрму, на муку і – цілком імовірно – на загибель.

…Уночі, коли Варенов, відпустивши таксі, повільно піднімався до себе на четвертий поверх хрущоби, Артист, діждавшись, коли той уставить хитромудрий ключ у сяючий міддю фінський замок, зробив два кошачих стрибки з того прольоту, що вів на п’ятий поверх, схопив обличчя Варенова так, що вказівний і безіменний пальці правої руки вперлися в очні яблука, а лівою рукою натиснув фіночкою саме настільки, аби метал пропоров куртку, й обережно ввів Ісая в темну квартиру, шепочучи:

– Будеш розумним – заснеш живим, Варево…

9

…Людмила Миколаївна Дрожжина, по першому чоловікові Сорокіна, була дуже огрядною жінкою; очі в неї – водянисті, трохи витрішкуваті, волосся старанно пофарбоване, хоч сивина біля коріння нещадно відтіняла штучну каштановість; на ній був байковий халат, страшенно некрасивої – як усе зроблене вітчизняною легкою промисловістю – розцвітки.

Прийняла вона Костенка в маленькій кімнаті, захаращеній коробками й дірявими чемоданами, на радіаторах опалення стояли трикутні картонки з-під кефіру й молока, всюди розкладені пожмакані пластикові пакетики; закуток утильника, а не житло…

На запитання жінка відповідала спочатку роздратовано, але, мабуть, вік брав своє – старість любить розмову й спогади про те, що вже давно минуло.

– Та я й не хотіла на розлучення подавати, – говорила вона, швидко лузаючи насіння. – Це його мати, вона тоді зі мною жила, гризла щодня: «Вишвирнуть із квартири, до Сибіру зашлють, подавай, дурепо, папери!» А тут і справді прийшли з ГОЗУ, стали метраж обміряти, начебто він і так їм невідомий; лякали… Щоб словом претензію якусь висловити, – нізащо… У нас слова лише для того, щоб брехати, у нас натяками людей зі світу зживають, усі, кому не ліньки, натякають, ну й починає страх проймати… Я – за ручку, написала по формі: і Хрущову, і Булганіну, і Ворошилову, що, мовляв, так і так, мене за що ж?! Дійшов, мабуть, лист, комісію прислали, а бабуня зразу від страху й померла… Ну мене й залишили в спокої, тільки через півроку надіслали папір, щоб я добровільно одну кімнату звільнила… А я що, дурна?! Одну звільниш, то вони й на другу попруть… От я й подала на розлучення, так, мовляв, і так, не хочу бути дружиною ворога народу… Вони перелякались, викликали мене, кажуть, що зараз ворогів народу немає… А потім я за Дрожжина заміж вийшла, він спочатку у полковника Лібачова шофером був, а як усіх посадили при Микиті, в черговій частині працював…

– Де він?

– Та перепився й зразу ж помер… Я з магазину щодня то ковбаски принесу, то чверточку, то сирку… Це раніше дозволялось, тільки тепер злоба людей поглинула, при Сталіні начальство розуміло, що на сімдесят три карбованці зарплати не проживеш, дозволяли брати, тільки потроху: виніс на п’ятірку чи там десятку, а більше – ні в якому разі, совість треба мати, та й потім не в закордону крадемо, не чужим даємо, а собі, народу…

Костенко зітхнув:

– Відтоді Сорокіна так і не бачили?

– Жодного разу…

– Любили його?

– Взагалі він непитущий був… Культурний… Тільки один раз ударив, і то – по заслузі…

– За що?

– Надька до мене з села приїхала, сусідка… А тоді лише з довідкою можна було в місто податися… Інакше хіба наш народець до роботи привчиш? Тому і їжа в магазинах була, що селянським бар’єр поставили… А вона без усякого тобі дозволу прикотила, ліки для матері хотіла купити, хороша була жінка, Поліна Василівна, наче сьогодні це було, так добре я пам’ятаю… Мій же пізно на роботу їхав, не те що зараз усі валом на дев’яту валять… Він уночі, бувало, приїде, відіспиться, а до себе годині об одинадцятій ішов, не раніше… Ну, посиділи ми, мадерки випили, він з розподільника часто її приносив, розбалакалися, вона й сказала, що, мовляв, голова в них людоїд, нікого в місто не пускає, наче Гітлер якийсь… Він її випитав про все – як змій був хитрющий, так, бувало, стеле, такий ласкавий, так піддається, – а потім мене до спальні запросив та й провчив: «Кого ти в дім пускаєш, сяка-така?! Щоб духу її не було у цю ж мить!» Правильно робив, звичайно, не можна закон порушувати… Я не образилась на нього за те, що побив, він грамотний, краще за мене знав, що можна, чого не можна…

– То вам про нього нічого не відомо, Людмило Миколаївно? Ні листа він вам не написав з табору, ні посилки не попросив?

– Я ж як вийшла заміж, мені з Сорокіним не можна було… Дрожжин, я ж кажу, шофером на службі лишився, приписали б якийсь зв’язок…

Кивнувши на сковорідки, маленькі тарілочки, що стояли на столі, порожні консервні банки, складені під радіатором.

Костенко посміхнувся:

– Пригощати любите? Куховарити?

– Кожна жінка до цього запопадлива…

Мабуть, коли з Сорокіним були, від гостей відбою не було?

– Та що ви?! Тільки Лібачов з Бакаренком приходили… Вони ж у ті роки нових до себе не підпускали, тільки щоб свої! Та й то ми, жінки, на кухні, а вони в їдальні, окремо… У них же все таємне було, ми лише тарілки підносили, холодець, звичайно, насамперед, вінегрет, ковбаску з сирком…

– Після того як Сорокіна забрали, до вас ніхто не приходив від нього?

Вона махнула рукою, погойдуючись, розсміялась:

– Ой, та що ви! У них і раніше, в добрі часи, коли Сталін був живий, царство йому небесне, як кого з їхніх у під’їзді заберуть, то вони, віч-на-віч зустрівши дружину того чи дітей, не помічали їх, крізь них дивилися… Тепер так не вміють, опаскудився народ, безсилі всі… Чому порядок був? Тому що в кожному був страх! Хіба можна без страху жити?! Тільки страх совість береже… Е, якби повернути Лібачова з моїм, дати їм лише тиждень волі, усе налагодилося б! І в магазинах було б повнісінько товару! І базікати перестали б! І депутатів отих самих до Сибіру б – заводи будувати!

– Думаєте, якщо депутатів вислати – вмить продукти з’явилися б?

– А що, ні?! Раніше спробуй слово сказати! Зразу захомутали б! Ну й працювали тому!

– А з артистами як бути? З письменниками? Говорять та пишуть.

– Та від них же вся біда! Єврей цей… як його? Жванецький… Зі сцени з нас збиткується, а глядачі регочуть і в долоні плещуть…

– Сорокін вам про Зою Федорову нічого не казав?

– Як це не казав?! Ще й як казав! Признався, що закоханий був у неї, коли холостякував… У неї всі мужчини вклепувалися… Так уже її любив, так захоплювався, що навіть карточку її на стіні повісив, клеєм приклеїв, потім ножем зчищав, сліди лишились, шпалерів не було тоді, композитором якимсь заклеїли, Будашкіним начебто…

– А чому ж він її здер?

– Сказав «так треба». Запитувати його було не можна, державна таємниця… «Треба» – значить, «треба»… Потім уже люди гуторили, що вона насправді не Федорова була, а якась американка, начебто її підмінили, операцію на обличчі зробили, аби зручніше шпіонити… її ж і вбили за те, що на американця шпіонила… Кара все одно спостигне, куди від неї не ховався б…

– Вважаєте, що й після тюрми займалася шпигунством?

– А вони всі, кого Микита повипускав, шпіонили… Образа їх гризла, ну й баламутили народ… Ні, я правильно кажу, без батога з нами не впоратися, нам строгість потрібна, інакше будинок по цеглинках розберемо…

…Сестра Сорокіна – звали її Нінель Дмитрівна – виявилася двоюрідною, але брата свого любила дуже й пишалася ним неприховано:

– Зорге Зірку дали, Миколі Кузнецову також, а Женю нашого обійшли… Він же в тилу ворога працював, був грозою гітлерівців, і заарештували його по брехливому доносу, ніколи й нікого він не саджав… І вбили його від страху, що він доб’ється правди…

– Як убили? – Костенко здивувався. – Хто?

– З табору лист надійшов, там усе було написано: власовська банда його з світу звела… Милка, його жінка, від нього відмовилась, заяву проти нього відправила, а всі його листи – він спочатку їй писав – мені переправляла… Я тільки-но йому відповіла, як зразу похоронка…

– Коли це сталося?

– Уже при Брежнєві… Тоді і Лібачова випустили, зайшов до мене, чайку попили…

– Симпатичний був чоловік?

– Він страшний був, – відповіла Ніпель Дмитрівна твердо. – Але я його в цьому не звинувачую, його таким зробили… Тепер їх усіх ганять як попало, а в чому їхня вина? Що присяги дотримувалися, були їй вірні? Чесно служили партії? От нехай партію й обвинувачують, вона їх такими зробила, спробуй не виконай наказу – це ж злочин! І тоді так було, і тепер так… Тільки тоді кричали «Ура, Сталін!», а зараз «Геть Сталіна!», оце й уся різниця… Корінь не зачепили, корінь живий…

– А від кого ви дізналися, що ваш брат був розвідником, таким, як Зорге?

– Милка говорила… Коли вона ще його агентом була… Він женитися на ній і в думці не мав… А вона його пузом приперла, мовляв, понесла від-тебе… А вона безплідна, бо нелікованою венерикою перехворіла… Я раз побачила коло Білоруського чоловіка – ну Женя, та й годі! Я за ним… А він не один, з дамою в манто, схожа на іноземку, красуня, тільки дуже худесенька… Я вже хотіла покликати його: «Женечко, дорогий», – а він як крізь землю провалився.

– Де ж це було?

– А як від Білоруського вокзалу до Будинку кіно йти… У костюмчику йшов, у сірому, сивий, статурний, справжній іноземець… Я тоді й вирішила – а може, його для хитрості у табір посадили? А насправді до другої роботи приставили… Я там двічі його бачила, тільки вдруге з маршрутного таксі…

– Давно?

– Та ні… З рік тому…

– Теж у сіренькому костюмчику і в черевиках з золотими пряжечками, так?

– Невже він?! Ви знаєте його, чи що?

– Нінель Дмитрівно, мені здається, що під Євгена Сорокіна інша людина працю є… Тільки тому я до вас і прийшов… Та жінка, що з ним ішла, яка була з себе?

– А навіщо вона вам? Щось я вже розговорилася…

Костенко посміхнувся:

– Тепер не страшно… До речі, у вас похоронка на брата де?

– Та я ж тричі кімнату обмінювала! Хіба папірець при таких переселеннях збережеться? І потім, навіть якби я почала про льготи клопотатись, мені все одно відмовили б – тільки батькам дають, дітям та жінкам… А Милка його матір отруїла. Навіщо мені зберігати? Сенсу нема… Ну а та жінка, що з ним ішла, була вертлявенька, руденька, по землі наче літала, й ніжки, як балеринка, ставила – шльоп-шльоп…

…Син полковника Лібачова, кандидат технічних наук Револт Федорович, призначив Костенкові зустріч під час обідньої перерви у себе в інституті. Вислухавши запитання, кивнув:

– Розумію… Вас, звичайно, спонукає не мирний інтерес?

– Звісна річ, – Костенко зрозумів, що з цим сильце ставити ні до чого: різкий, реагував на кожне слово, він не прийняв би гри, розмовляти треба відверто.

– Я готовий відповісти, якщо зможу…

– Кого з товаришів по службі вашого батька ви пам’ятаєте?

– Я мушу бути впевнений, що мої відповіді не обернуться якоюсь викривальною статтею, де буде паплюжитись ім’я батька…

– Даю слово.

– Я не виправдовую його, аж ніяк не виправдовую, але в мене дорослі діти, самі розумієте…

– Розумію. Тому запевняю ще раз.

– Я вам вірю… Щоб ви краще збагнули, в яких умовах я виховувався, розповім один епізод… У дев’ятому класі один мій друг шепнув, що, виявляється, разом з Леніним у курені під Розливом ховався й Зінов’єв… А Сталін туди приїжджав тому, що найближчі ленінські соратники – Троцький, Каменєв і Луначарський – сиділи в тюрмі у Керенського, в Хрестах… Я взяв і спитав батька – чи це правда? Він відповів не зразу, походив по кімнаті, потім поцікавився, хто розповів мені про це; я сказав, він кивнув, витяг з холодильника пляшку, випив, закусив квашеною капустою й після цього сказав: «Як же ти, Револю, дозволяєш усяким мерзотникам безкарно зводити наклеп на Ілліча?» А через місяць батьків мого шкільного друга заарештували, а його самого вислали за Полярне коло… Він тільки через дев’ять років повернувся, коли мого батька посадили, зустрів мене біля під’їзду й плюнув в обличчя… Битися не міг – без руки, на лісоповалі по плече відбатували… Від нього я це витерпів – по заслузі дістав… А тоді, коли біда з нцм сталась, я батька спитав: «За що ж Льоньку вислали?! Невже ти допоміг?!» Він зняв ремінь і мене до крові відшмагав… Не по сідниці бив – по обличчю, по шиї… Пряжкою, з розмаху, і сховатися нікуди було, скрізь діставав… А вночі прийшов до мене – я в їдальні спав, на дивані, – сів у ноги й заявив: «Синочку, любий, прости заради Господа Бога, в мене серце крається за тебе кожну мить, боюся, знаєш, скільки в мене ворогів, уяви лише, скільки нелюдів радітиме, коли тебе в камеру запроторять?! Нікому вірити не можна, синочку! Любенький мій, зрозумій це на віки вічні! Ні-ко-му! Кожен у нас зрадник, кожен!» Знаєте, як він плакав тієї ночі? Мати його заспокоювала, я скавчав, як щеня, а він сидів і ридав, а потім устав, узяв стілець, почав у всі щілинки заглядати, а сам себе по голові кулаками гатив – боявся, що записали нас: нещасна людина, так йому страшно було жити на землі, так самотньо… Я пригадую, одного разу до нас його вчитель зайшов, Ройтман, дядя Мотя, теж полковник, його звільнили з органів у сорок дев’ятому, тоді всіх євреїв виганяли, а потім саджали під гребінку… Ніколи не забуду, як батько сховався за шафу, а матері шептав: «Скажи, що мене немає дома, не можу я з ним розмовляти!» А той чув усе, стояв, посміювався, а потім крикнув: «Тебе зразу після мене візьмуть, дурень! Краще поговорив би та рапорт написав…» І – пішов… Батько вийшов з-за шафи, плюнув під ноги і кинувся його наздоганяти, але не зміг… Ну, запитуйте, часу в мене обмаль, на госпрозрахунок сіли, треба крутитися, тільки так і можна» з нашої тмутараканячої сплячки виповзти, якщо не задушать країну квасні недоробки…