Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц)

Юліан Семенов
ТАЄМНИЦЯ КУТУЗОВСЬКОГО ПРОСПЕКТУ
Повість

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Авторизований переклад з російської Надії ОРЛОВОЇ}

_{Переклад на українську мову здійснено за виданням: Семенов Юлиан. Тайна Кутузовского проспекта // Детектив и политика. – М.: Новости, 1990. – Bып. 2, 3; Его же. Ненаписанные романы. – М.: ДЭМ, 1989; Его же. Процесс-38//Детектив и политика. – М.: Новости, 1989. – Bып. 3. Его же. Прощание с любимой женщиной // Пересечения. – М.: Правда, 1984.}

ТАЄМНИЦЯ КУТУЗОВСЬКОГО ПРОСПЕКТУ

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Коли розділи повісті готувалися до набору, я зустрівся в Нью-Йорку з громадянкою США Вікторією, дочкою чудової російської актриси Зої Федорової, вбитої в 1981 році.

Любителі кінематографа пам’ятають ролі, що їх вони зіграли: «Подруги» Зої Федорової і «Двоє» Вікторії увійшли в аннали мистецтва назавжди – як документи епохи.

– Мама була у мене в гостях кілька разів, – розповідала Вікторія. – Та коли я запросила її у вісімдесятому, невдовзі після того як тут випустили мою книжку «Дочка адмірала» – батько помер у званні адмірала флоту США, – мамі відмовили видати паспорт. Я звернулась по допомогу до того сенатора, за якого голосувала, – до Бредлі.

Порадившись у його штабі, мені відповіли: «Якби мама попросилась емігрувати, сюди, до вас, щоб об’єднати сім’ю, ми могли б якоюсь мірою допомогти. Інакше брежнєвська адміністрація нам відмовить: «Давати чи не давати виїзний паспорт для поїздки в гості – наша внутрішня справа…»

Я подзвонила мамі й розповіла їй про цю розмову.

– Мене скоро вб’ють, – сказала вона, і це було не вперше, коли ми дзвонили одна одній. – Добре, в середу піду на прийом…

Вона подзвонила у середу ввечері: «Я їм сказала, що коли мене, росіянку до останньої краплини, патріотку Росії, не випустять у гості до дочки й онука, я подам на еміграцію…»

У п’ятницю її вбили… «Мосфільм» відмовився виділити зал для громадянської панахиди. А мені не дали візи, щоб приїхати на її похорон: «Хто така Зоя Федорова? У нас немає на неї ніякої інформації…» Тоді я поклала свій радянський паспорт у конверт і відправила його в Посольство СРСР.

* * *

Сталін милувався відкритим, з ямочками на щоках, усмішливим обличчям Зої Федорової; вручаючи їй чергову Сталінську премію, сказав:

– Це вас не я нагороджую, а народ вам дякує, товаришко Федорова.

Зоя не змогла погамувати сліз від щастя:

– Спасибі, дорогий Йосифе Віссаріоновичу… Як кажуть військові: «Служу Радянському Союзу!»

– Ні, ви вже, будь ласка, залишайтесь прекрасною російською актрисою… Військовими стають, художниками народжуються… Як у вас справи? З житлом усе нормально?

– Якби навіть було погано, я все одно не сказала б, Йосифе Віссаріоновичу… Без квартири жити можна, без вас – ні…

– Я ж не безсмертний, – з болем, тихо мовив Сталін. – Доведеться й без мене пожити… Може, прохання якісь є? Говоріть чесно, я буду радий допомогти вам…

Федорова на якусь мить завмерла, обличчя її і шия раптом пополотніли:

– Йосифе Віссаріоновичу, мого батька репресували… Він ваш солдат, на нього просто звели наклеп… Він ні в чому не винен…

На мить обличчя Сталіна закам’яніло; якось заново, немовби оцінююче оглянувши Зою, ледь усміхнувшись, відповів:

– От ми вам і подаруємо машину – незручно батька додому везти трамваєм… Зайдіть до товариша Берії, а потім подзвоніть Поскрьобишеву, він вас з’єднає зі мною… А Лаврентія Павловича я попереджу…

* * *

З матеріалів справи: «Приблизно між тринадцятою і сімнадцятою годинами одинадцятого грудня 1981 року в будинку номер 4/2, квартирі 243 по Кутузовському проспекту було вбито Федорову Зою Олексіївну, сімдесяти двох років, заслужену артистку РРФСР, лауреата Державних (Сталінських) премій.

Смерть Федорової З. О. настала у той момент, коли вона розмовляла з кимось по телефону, від пострілу в потилицю, з пістолета «Зауер» калібру 7,65 (пістолет системи «Зауер» продається в США, Аргентині (місто Ігуасу) та Бразилії).

У квартирі знайдено відбитки пальців невідомих. З журнального столика вилучено відбиток пальця на дактилоскопію.

З протоколу огляду квартири жертви, проведеного слідчим прокуратури Сазоновим, прокурором-криміналістом Герасимовим, експертами НТВ Головного управління внутрішніх справ Мосміськвиконкому Антроповим та Гритьєвим у присутності понятих Александрової і Кондрашкіної, видно, що обстановку в кімнатах не порушено. Дверні замки шаф цілі. Слідів злому немає. Знайдено 2400 карбованців, персні – з камінцями й без камінців, браслет, підвіска, кулон, ланцюжки і запонки жовтого кольору. Слідів насильства у кімнатах не виявлено.

Дверей не виламували. За даними експертизи, квартиру чужим ключем, зробленим із зліпка, не відмикали, отже, можна припустити, що вбивцею була людина, добре знайома Федоровій, яка і знаходилася в квартирі жертви».

З довідки: «Федорова Зоя Олексіївна притягувалась по ст. 58, пп. 10 і 11, і за рішенням Особливої Наради МДБ СРСР її засудили на двадцять п’ять років тюремного ув’язнення. У 1956 році її повністю реабілітували».

* * *

… «Радянська держава зазнала тяжкої втрати. 19 січня 1982 р. після тяжкої довготривалої хвороби помер радянський державний діяч, член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, Герой Соціалістичної Праці, перший заступник Голови КДБ СРСР генерал армії Семен Кузьмич Цвігун.

Понад чотири десятиліття життя й діяльність С. К. Цвігуна були нерозривно пов’язані з роботою по гарантуванню державної безпеки нашої Батьківщини. Цій відповідальній справі він віддавав усі свої сили, досвід і знання…

Світла пам’ять про Семена Кузьмича Цвігуна, вірного сина партії, державного діяча, назавжди збережеться в серцях радянських чекістів, усіх радянських людей…»

«Франс Прес»: «У московських колах вперто говорять про те, що родич Брежнєва і його креатура у КДБ Семен Цвігун не помер, а покінчив життя самогубством в урядовому заміському санаторії».

«Рейтер»: «Поінформовані московські кола стверджують, що загибель Цвігуна пов’язана з ім’ям артиста Бориса Буряци, який був вхожий у дім Брежнєва. При цьому акцентується, що Цвігун багато років був співробітником і близьким другом Брежнєва: тим більше дивно, що підпису Брежнєва під некрологом нема…»

* * *

«25 січня 1982 р. на вісімдесятому році життя після недовготривалої тяжкої хвороби помер член Політбюро, секретар ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці Михайло Андрійович Суслов.

Пішов із життя визначний діяч Комуністичної партії, Радянської держави й міжнародного комуністичного руху. Все своє життя, всі свої сили й знання, весь свій талант він віддав партії і народу…

На всіх посадах, що їх довіряли йому Комуністична партія і народ, Михайло Андрійович Суслов показав себе видатним організатором, непохитним борцем за велику справу Леніна, за успішне вирішення завдань комуністичного будівництва. Будучи великим теоретиком партії, він багато зробив для творчого розвитку марксистсько-ленінської теорії, твердо відстоював її чистоту. Також вагомий внесок його у справу розширення й зміцнення інтернаціональних зв’язків…

Михайло Андрійович Суслов відзначався більшовицькою принциповістю, вимогливістю до себе й до інших, винятковою працелюбністю, умінням творчо підходити до гострих і складних питань сучасності. Людина великої душі, кришталевої моральної чистоти, надзвичайної скромності, він здобув собі глибоку повагу в партії і в народі…»

З медичного висновку про хворобу й причину смерті Суслова Михайла Андрійовича: «М. А. Суслов, 79 років, тривалий час хворів на загальний атеросклероз – з найбільшим ураженням судин серця й мозку, що розвинувся на фоні цукрового діабету. В 1976 році переніс інфаркт міокарда. 21 січня 1982 року виникло гостре порушення кровообігу в судинах стовбура мозку з глибокою втратою свідомості, порушенням дихання та деяких інших життєво важливих функцій організму…»

* * *

«Спецгрупу карного розшуку МВС СРСР, створену у справі про вбивство Федорової З. О., розформувати.

Полковників Павлова В. Я., Савицького У. P., Костенка В. Р. повернути в їхні підрозділи.

27 січня 1982 р. Міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков».

Савицького перевели в Ригу заступником СКБ по режиму, збільшивши зарплату на дев’яносто карбованців; запив; невдовзі помер від цирозу печінки.

Павлова відправили до Узбекистану з підвищенням.

…З січня по травень вісімдесят другого року Костенко – після того як групу розформували – пролежав у клініці в Ларіка: той удар у печінку, який дістав у Вірменії, в сімдесят другому ще, коли брав бандгрупу на афінажній фабриці в справі Кешалави, раз по раз давався взнаки; повернувшись до міністерства, на очі начальству не дуже й показувався, запам'ятавши на все життя слова, що сказав якось Костянтин Симонов: «Служити не відмовляюсь, але служити не нав’язуюсь…»

…Щось змінилося в країні: у КДБ сів нікому не відомий Федорчук з Києва – нова мітла по-новому мете; один з перших наказів був досить дивний, мав явно ідеологічний відтінок: «Заборонити співробітникам з’являтися в джинсах, тільки піджак і галстук – бажано вітчизняного крою».

У жовтні Костенка запросили у відділ кадрів, запропонували перевести з підвищенням, кудись на Камчатку. Він обіцяв подумати, зрозумівши, що всі, хто був причетний до справи Федорової, чомусь неугодні в Москві; Андропов, хоч і позбавлений реальної влади, бо тепер сидів у ЦК, на ідеології, під Брежнєвим та Черненком, усе-таки цікавився справою Федорової, хоч комусь-це явно не подобалось.

Другого листопада Костенка викликав заступник міністра по кадрах: «Наказ я завізував, поздоровляю від щирого серця, повернетесь генералом, обіцяю…»

Десятого листопада, в День міліції, міністр Щолоков звернувся до народу по телебаченню; обличчя – пергаментне, наче маска, очей від тексту не одводив. Брежнєв уже лежав мертвий, почалася битва за лідерство; якщо переможе Андропов – міністр внутрішніх справ знав це, – і його дні будуть лічені.

Так і сталося: перевели в «царську групу» міністерства оборони – з «Чайкою», п’ятьмастами карбованцями, безкоштовним харчуванням, пайком, ад’ютантом, порученцем, кремльовкою й держдачею… Не годиться кривдити номенклатуру, все мусить бути тихо, тактовно, з дотриманням звичного етикету: але висновки зробили всі – при зустрічі намагалися обминути, не помітити, а коли вже нікуди було подітись, обмежувалися вигуками, обличчя кам’яні, обмінювались думками одну-дві хвилини, інакше можуть неправильно зрозуміти нагорі, кожен другий донесе; та де там другий – кожен…

1

На пенсію Костенко вийшов у вісімдесятих роках – після того як з допомогою журналіста Івана Варравіна закінчив розгром банди заступника міністра Чуріна та його помічника Кузінцова…

…Прокидався він, як і раніше, о сьомій тридцять, півгодини робив виснажливу гімнастику, а потім, провівши Маняшу, сипав у каструлю листя брусниці, два брикети брунькового чаю, звіробій, шипшину, кидав пучку валеріани (дефіцит; а втім, у нас усе дефіцит; раз на місяць приносив Федір, заступник міністра кольорових металів, з аптеки Четвертого управління Міністерства охорони здоров’я – в простонародді ще з сталінських часів – «кремльовка»), довго спускав воду, майже п’ять хвилин; чайник укривався накипом за півроку, водне господарство Білокамінної фільтри міняло не часто, економія насамперед, труби проржавіли, по бюлетенях платимо хворим на нирки в тисячу разів більше, але підрахувати, що вигідніше – ремонт каналізації чи оплата лікарняних листків, – нема коли, та й навіщо? Інша справа – якби була особиста вигода, а так рахуй не рахуй, гроші – нічиї, берегти державні – пропади вони пропадом, прожив день – і слава Богу.

Після того як бурий чай починав братися пузирями – порятунок від каміння, ниркових кольок і печінки, – Костенко забирав з поштової скриньки «Аргументы и факты», «Книжное обозрение», «Огонек» і починав вивчати пресу. Товстих журналів не виписував, і не тому, що грошей не вистачало: пенсія полковницька, двісті п’ятдесят, Маня свої інженерські півтораста приносить та ще й за сумісництвом найнялася креслення додому брати; уряд подобрішав, раніше за таке в тюрму запроторили б, а тепер навіть Оришці допомагають, їй, як молодому спеціалістові, поклади сто десять, а за фірмові зимові чобітки дві сотні віддай і не гріши, хоч на панель іди! Товстих журналів не виписував тому, що Булганіна пам’ятав, Миколу Олександровича, колишнього прем’єр-міністра. Було це в шістдесят третьому, в районі Новодівичого монастиря і Пироговки; там тоді орудувала банда Носа.

Костенко його «витоптував», ходив у ЖЕКи; розбалакався з відставником, який керував будинком, куди з Воробйових гір, із замків, що їх москвичі назвали «Заповітами Ілліча», переселили опального члена Політбюро. «Що значить наша школа, сталінська, – замислено говорив кербуд. – Кожного ранку Микола Олександрович одержує дванадцять газет, я добре пам’ятаю, інформацію чекістам давав, і працює над ними – з червоним олівцем у руці… Навіть багатотиражки одержує, не тільки центральні… Резолюції кладе, службові записки пише, все в шафу складає – настане час, повернуть його у Кремль, згадаєте моє слово… «Кукурудзник» не вічний, Бог йому за Йосифа Віссаріоновича відомстить… На кого руку підняв, мужик, га?! Так от, Булганін попрацює з газетами годин вісім – і на прогулянку… З робітничим класом зв’язок підтримує, на Шепілова, на того, що примкнув, іноді пляшечку бере, отак воно… Вип’є ковток і – давай говорити, розпитує про ситуацію, радиться з народом, світла голова, одним словом – сталінська гвардія…»

Костенко згадав про цю розмову, як тільки віддав пістолет і одержав пенсійну книжку: наступного дня, коли вже не треба було їхати до міністерства, подався в бібліотеку й сів за журнали; ходив, як на роботу, – вісім годин, з обідньою перервою; тому стрес, пов’язаний з відставкою, пережив спокійно.

Вчитуючись у журнальні публікації. Костенко спочатку диву давався, як він відстав од життя. Згадуючи обов’язкові політзаняття, нудні лекції пропагандистів, на яких сидів, надівши чорні окуляри, щоб не помітили, коли засне, до речі, майже всі приходили в темних окулярах, не один розумний, він жахався з того, якої гігантської шкоди завдавали суспільству ці обов’язалівки, на яких усі спокійно слухали обов’язкову брехню, немовби приймали її за правду, – так і народжувалася державна шизофренія, роздвоєння, а то й просто розщеплення (мов лучини) суспільства: У кабінеті – одна людина, з дружиною на кухні, ввімкнувши радіо, – друга, на зборах – третя, у начальства – четверта, під час розгляду чергової «персоналочки» – п’ята…

Часом він двічі, а то й тричі перечитував найбільш сміливу статтю: як можна таке друкувати?! В мене в’ївся, а може, передався у спадок інстинкт охоронного страху, думав він. Скільки років Росія жила в умовах свободи думки й слова? Після звільнення селян – років десять, потім прийшов Побєдоносцев, тодішній Суслов; початок століття – промайнули ліберали Вітте й Столипін; з лютого сімнадцятого розгул свободи, потім – громадянська, терор – чи білий, чи червоний, все одно терор; після – повстання своїх, Кронштадт, і як наслідок – неп, кооперація, ситість, право говорити – аж до двадцять дев’ятого… І – знову ніч нависла над Росією, кривава ніч безправ’я й страху. Нещасна країна, то – пік, то – провалля.

Статті серйозних економістів та істориків були альтернативні – не звичні плач і критиканство, але пропозиції виходу з кризи – вражали його сміливістю: невже цього не читають у Кремлі?! А якщо читають, то чому не прислухаються до рекомендацій учених? Костенко взяв чистий аркуш паперу – за звичкою статті й огляди конспектував – й записав колонку: чотири години – читання й аналіз шифровок від послів з вузлових столиць світу; чотири години – вивчення зведень по країні, особливо з республік (хоч, вважав він, столичні амбіції впливали на інформацію, яка йшла з Прибалтики – республік з трагічною історією, – хтось очевидно нагнітає пристрасті, причому не лише з того, а й з нашого боку. Навіщо? Кому на користь?); три години – офіційні прийоми, переговори; три години – поточні справи, наради зі штабом, вироблення стратегії – на завтрашній день, тактики – на сьогоднішній вечір, ситуація така, що лічити треба хвилини, не години… Разом кремлівський робочий день – чотирнадцять годин. От і виходить, що немає часу на журнали, тепер і в суботу ж працюють… Отут і починається трагічний розрив між тим, що не доходить до кремлівських кабінетів, зате всмоктується сотнями мільйонів читачів. Адже у нас жадібно читають не тому, що ми такі незвичайні, просто нікуди себе подіти: у бізнес не проб’єшся, скрізь заборона; досі індустрії розваг немає й близько, ресторани – погані, дорогі, а коли захочеш піти – місця не буде, в одному Парижі кафе й ресторанів більше, ніж у всьому Радянському Союзі. У нас заведено біфштекс та горілку замовляти, а в них можна з чашкою кави весь день просидіти за столиком; такого клієнта наші офіціанти в нужнику втопили б… Туризм? Немає його. Дансинги для молоді? Раз, два – та й усе… От і читають…

Костенка спочатку якось традиційно лякали слова «власність», «викачування грошей», «безстрокова оренда»; в ньому жило звичне відштовхування, втовкмачене з дитинства, яке в дійсності, признався він сам собі на п’ятому місяці бібліотечної роботи, є певним генетичним кодом звичного страху перед новим. Справді, подумав він, коли я краще працював і розкривав справи, котрі до мене лежали в архівах? Коли наді мною не стояв підганяльник і не вимагав сто довідок щодня. Ну а селянин? Хіба він з другого тіста зліплений? Тепер над ним бригадир, голова, агропром, райком, райвиконком, і всі його вчать, як хліб збирати… А коли дати йому волю? Продати землю? Зробити його вільним, як при Столипіні? Чи при непі? Тоді на якого біса йому підганяльник? Дай магазин, щоб приймав його продукти, і гроші за це плати… А куди ж адміністраторів дівати? Якби американський фермер звіт у виконком писав або ще гірше – у агропром, вони людей на хлібні картки змушені були б посадити, мор почався б… Завжди на Русі був управитель над селянином, поміщик, урядник, контролер: «семеро з ложкою, один із сошкою»… Самі відучили народ працювати – жди команди згори! Чого ж на нещасний народ все звалювати? Згори воно видніше… Сам держу все у руках… Самодержавство… Абсолютизм влади… А він, абсолютизм цей, завжди одним кінчається – бунтом, особливо коли Людина починає усвідомлювати свою унікальну неповторність…

Костенко зрадів, почувши по телебаченню, що тепер колгоспам і радгоспам платитимуть за хліб валюту. А фермерові? Орендареві? І зразу ж: «…об’єднання та главки допоможуть купити колгоспам і радгоспам те, що їм потрібно». Стривайте! А чому голова чи тракторист не можуть самі поїхати за кордон і купити те, що їм потрібно? Знову бюрократія відтирає селянина від плодів його праці? Знову недовіра до особистості? Державне опікунство… Як же ми виростимо покоління тих, хто може сам приймати рішення? «Отже, держава все має віддати селянинові й трудязі?! А що тоді робитиме апарат?» – «Нехай собі пенсію одержують! Царську пенсію! Аби тільки все напрямки було, аби тільки не плуталась країна в папірцях та звітах – загинемо!»

…У ту пам’ятну п’ятницю Костенко засидівся в бібліотеці, осягаючи поняття «акція», до пізнього вечора. Зробити трудяг хазяями заводів, зв’язати якість праці із заробітком, ввести закон про допомогу безробітним – підвищення продуктивності праці завжди пов’язане із зменшенням кількості працюючих за рахунок нової техніки, – уявив собі, як лютуватимуть консерватори («моє покоління – усі, як один, консерватори»), і журнал закрив; знову вперся рогом у ті терміни, які втовкмачили в нього за тридцять п’ять років роботи.

На вулиці йшов дощ, смуток був у місті, у людях, що стояли біля автобусної зупинки, у бутафорських вітринах магазинів та й у самому небі, низькому й сірому.

– Товаришу Костенко, – почув він за спиною спокійний, красивий голос, – пробачте мені, я хотів би підвезти вас додому, і по дорозі порадитися з вами.

Костенко обернувся: біля нього стояв невисокий чоловік у скромному сірому костюмі, сірій вовняній водолазці, лише туфлі з лайкової шкіри, з мідними пряжками, мабуть, дуже дорогі.

– З ким маю честь?

– Мене звати Еміль Валерійович, прізвище Хрінков, я з кооперативу «Зоря», вчора про нас була передача на телебаченні, о шістнадцятій сорок…

– А яку я маю причетність до кооперації?

– Що, вважаєте нас акулами капіталізму?

– Не вважаю. До речі, звідки ви мене знаєте? Чому ждете тут?

– Пильність і страх – категорії перехресні, товаришу Костенко, – відповів Хрінков. – Пробачте, коли щось не так. Просто Яструб мені сказав, що ви в цій бібліотеці працюєте, ну я й під’їхав…

Яструб торгував у кіоску «Союздрук», постачав Костенку «Московские новости»; саджав його Костенко двічі: домашні крадіжки, обкрадав квартири номенклатури, називав себе «Робін Гудом, Народним месником». Красти почав з голоду – батька розстріляли по «ленінградській справі»; мати спилась. Повернувся з табору з туберкульозом, прийшов додому до Костенка, той допоміг йому прописатись – злодії добра не забувають: покінчив з минулим, одержав кіоск, зараз живе кум королю…

– Що у вас? – спитав Костенко. – Кажіть тут.

– У мене таємниць немає… Чи не погодилися б ви піти до нас працювати? Допомогти у боротьбі з рекетирами, дуже важко жити, товаришу Костенко.

– Приватний розшук хочете створити?

– Щось схоже на це… Я не смію принижувати вас розмовою про оплату, але, як самі розумієте, грошей ми не пошкодуємо.

– Залиште телефон, – сказав Костенко.

– Це несерйозно… Ваше міністерство проти приватного розшуку, навіщо мені світитися? І так живемо, як мішені…

– Тоді до побачення…

– Честь маю, – кивнув Хрінков і пішов до «Волги», що стояла віддалік.

Коли він сів за кермо і рвучко (аж надто рвучко) рушив з місця, щоб набрати швидкість, проїжджаючи мимо зупинки, Костенко подививсь у вікно машини – обличчя чоловіка в темних окулярах, що сидів на другому сидінні, здалося йому знайомим, і не просто знайомим, а таким, що свого часу його дуже цікавило. Машинально поглянув на номер «Волги», запам’ятав; на другий день заїхав у ДАІ – машина належала льотчикові міжнародних ліній Аерофлоту Полякову; зараз він у Латинській Америці, доручення нікому не залишав. Співробітники з карного розшуку все перевірили: «Волга» Полякова стояла запилена на другому поверсі кооперативного гаража біля пам’ятника Гагаріну. Ввечері Костенко зайшов у міністерство:

– Послухайте, хлопці, як би мені подивитися справу про вбивство Зої Федорової?

Він просидів з папками до одинадцятої, треба Машуні подзвонити; а втім, вона звикла, що він часом зникав на тиждень – робота. Набрав номер: «Маняш, я зайшов до себе, в міністерство… Хм… «До себе»? До них, так точніше… Скоро буду. Як ти?» – і, не чекаючи відповіді, поклав трубку.

– Послухайте, – спитав він чергового по управлінню, – я пригадую, була папка з фотографіями свідків, де вона?

– Залишилася на Петровці, – відповів черговий.

Раніше зразу туди подався б, подумав Костенко; роки, а може, відчуття відлученості од справні аматорство передбачає непоспішливість і право на свободу в часі, лише діючий професіонал – фізично, до болю у потилиці – відчуває фактор часу, певна вмонтованість у твоє єство внутрішніх секундомірів…

На Петровку Костенко приїхав ранком, о дев’ятій. Спочатку виготували «робот» того, хто підходив до нього, – Хрінкова. Папку шукали довго, справа не розкрита, повисла. Як не дивно, але Щолоков і Цвігун були надзвичайно коректними, не гнали, як завжди; іноді Костенкові здавалося, що всі вони хотіли спустити справу на гальмах, хоч не тільки Москва гула, а й Захід також.

Папку знайшли лише об одинадцятій. Костенко неквапливо перегорнув сторінки, зупинився на сімсот третій: «Йосиф Павлович Давидов, театральний адміністратор, проживає в Москві, по вулиці Червоних будівельників, будинок сім, квартира дев’ять, до суду не притягувався, освіта середня».

Довідка на нього надійшла досить швидко, о другій: «Давидов Йосиф Павлович, виїхав з СРСР за ізраїльською візою до Відня 29 січня 1982 року».

Друга довідка надійшла з ВРІРу о п’ятій годині: «Джозеф Дейвід, громадянин США, вилетів сьогодні вранці, рейсом Москва – Нью-Йорк, літаком «Пан Амерікен», економічним класом, приїжджав по туристському ваучеру, тиждень жив у Москві, готель «Національ», три дні в Ялті, готель «Ореанда».

До вечора з’ясували всіх Хрінкових. У кооперативі «Зоря» Хрінкова ні в штаті, ні в договорі не було. За прикметами жоден з семисот сорока трьох людей з таким прізвищем не міг бути випадковим співрозмовником Костенка, бо ніхто із розшуканих Хрінкових не мав маленького, ледь помітного шраму на лівій брові. Костенко посміхнувся: «Я, як гробар Літфонду; Дмитро Степанов розповідав, був у них старий, котрий приходив до хворого письменника, базікав з ним про новини, коли той був притомний, віщував щасливе життя, а сам тим часом міряв мізинцем і великим пальцем зріст нещасного – якої довжини замовляти труну… Нормальні люди шукають в обличчі співрозмовника щось нове для себе, запам’ятовують очі, манеру всміхатися, а я, як той лягавий, чіпляюся за те, що може згодом стати слідом. Мабуть, я пропустив дуже багато дуже цікавих людей, бо для мене родимка якась чи прищ важливіші за очі, сльози, тремтячі пальці, за смертельну блідість…»

– Справа тухла, полковнику, – сказав заступник начальника столичного карного розшуку, – що це тебе потягло? Чи скучив за роботою?

– Хочу трошки поколупатись…

– Пиши рапорт.

– А без рапорту не можна?

– Ти що, з неба впав? Забув закони?

Костенко посміхнувся:

– Закони пам’ятаю, бардак забув.

Але заяву написав і подався до Яструба.

…Мишаня Яструб зробив свій кіоск незвичайним: весь у портретах письменників – Шекспір, Шукшин, Хемінгуей, Толстой, Пушкін, Лермонтов, зірок кіно й естради – Висоцький, Пугачова, Віллі Токарєв, Бабкіна, Елвіс Преслі, бітлп, Тихонов і Бронєвой; десь роздобув мегафон, яким користуються екскурсоводи, що ганяють туристів по Москві (бідолашні провінціали в магазини поспішають, ковбаси вхопити, а їх силоміць у Пушкінський музей голих римлян дивитися; самі роздягнені, де б його пальто на зиму придбати), тому кіоск Мишані став своєрідним культурним острівцем у мікрорайоні.

– Хто не купить академічний журнал «Вопросы экономики», – віщував Мишаня своїм хрипким голосом, – той ніколи не взнає, чому ми котимося в прірву!

Старий у фетровому капелюсі (чому наші діди ходять у тапочках, спортивних штанях, але неодмінно при галстуках, у чорному піджаку й коричневому капелюсі?) посміхнувся:

– Терплячі, дурні, ледарі й боягузи – тому й котимося.

Однак у чергу став.

– Невже ви пропустите можливість придбати довідник залізниць? – вів тим часом Яструб. – Так, він минулорічний. Але що тепер так ціниться, як стара книжка?! Через п’ять, років вона стане унікальною, і її у вас куплять у будь-якому букіністичному за десятку!

– Та на біса ці довідники? – знову пробурчав старий. – Їдь на вокзал, ставай у чергу і потій там. У Росії довідникам вірити не можна, ми – сповнені несподіванок…

Торгівля йшла жваво. Побачивши, що черга розростається (один стоїть, а до нього троє підлітають, мовляв, ми раніше собі чергу зайняли), Костенко зрозумів, що хвилин двадцять він втратить, а часу обмаль (Військова прокуратура дала довідку, що генерал Трехов, той, що реабілітував Зою Федорову, живе в Переславлі-Залєському, туди швидко не доберешся), обійшов кіоск, постукав у двері й сказав:

– Яструб, це я.

Той прочинив двері.

– А, полковничок! З кайданами прийшов? Зажди, я миттю всіх розкидаю, заходь, гостем будеш…

І всередині кіоск у нього був, немов маленький теремок: завісочки, столик і три різьблені табуреточки, коєчка, вкрита килимом, електроплитка, турочки з Сухумі – чеканні, ручної роботи, чи то мідь, чи латунь; під прилавком – ротапринтні видання, книжки, які на чорному ринку коштують сотню, не менше.

– Шановні покупці, дуже пробачаюся, – виголосив Мишаня, – прийшов фронтовий друг, я змушений припинити роботу на півгодини. Рекомендую зайти до кооперативного кафе «Солодощі» – у дворі, третій під'їзд, почастують справжньою кавою, вчіться цивілізації, кафе – місце для кохання, розмов та угод!

Він закрив віконце й сів навпроти Костенка:

– Ти мені мусиш довести, полковнику, що ці ротапринти я одержав незаконно. У мене накладна є. У відділ боротьби в розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією подався?

– Та годі тобі, – Костенко махнув рукою, – якщо у нас держава не може торгівлю налагодити, то хоч ти їх навчи… Наші з карного розшуку не тривожать?

– Росіянин за книжку душу віддасть, – відповів Яструб, – отож з вашими орлами порядок, працюємо в повному контакті… Я їм пообіцяв вивісити плакат: «Розшукуються особливо небезпечні злочинці», ручкалися зі мною, мене так просто не візьмеш…

– Я у відставці, Яструб… Ні в якому я не в відділі… До тебе прийшов у іншій справі…

– А хіба у відставці справи бувають? Якщо ти, наприклад, відставний маршал – в дурня з ад’ютантом ріжешся, генерал – полуниці розводить, а полковник – стає сумісником, на двісті п’ятдесят тільки святий тепер проживе…

– А якщо не сумісник, а для душі?

– Поліцейський для душі наручники надіває, йому це як циркачеві гієну віддресирувати…

– Це також правильно, – погодився Костенко. – Скажи-но мені, Яструб, ти Хрінкова давно бачив?

– Кого?

– Еміля Валерійовича Хрінкова…

– Не знаю такого. Звідки він?

– Із «Зорі».

– Це ті, що інструментами торгують? Комп’ютерами?

– Точно.

– Я звідти Людку харив, секретаршу їхню…

– Старий, а грішиш.

– Нічого подібного. Треную простату. У нашому віці це необхідно… Хтось розповідав, як один наш відомий поет до академіка Фрумкіна пішов, той був головним урологом Червоної Армії, про нього ще Михалков написав, мовляв, генерал серед генералів, маршал сечо-стать-каналів… Поет його питає: скільки разів на тиждень треба трахатися? А Фрумкін відповів: «Щоб трахатися – треба трахатися постійно»… коли запустиш – кінець… Поламану руку скільки місяців людина після гіпсу розроблює? Отож-то й воно! А женилка, полковнику, не рука! Без руки жити можна, а без женилки, та ще й з простатою, як булижник, – пряма дорога в онкологію…

– Оце так, – зітхнув Костенко…

– Потрібна дівка? – спитав Яструб. – Відставникові можна. Партійці не з'їдять, пенсію не відберуть…

– Дружини боюся, – відповів Костенко.

– Так тебе ж після молодички на неї потягне! Спасибі ще скаже, полковничку… Іслам треба вчити… Багатоженство – вершина розуму. Хочу в мусульмани податися, татари народ надійний, їй-богу… І звучить гарно: «Михайло Рувимович Яструб-заде». За одного цього «заде» мені десять «рувимів» простять…