Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

7

– Емілю Валерійовичу, ви мені повірте, – Варенов знову подався до боса; тхнуло перегаром; Хрінков поморщився, відкинувся на спинку стільця; на випещеному, сильному обличчі промайнуло жалісливе презирство. – Я битий-перебитий, тертий-перетертий, Емілю Валерійовичу, зараз саме час їхати на відпочинок! Володя точно формулював: «лягти б на грунт, опуститися на дно»… Я це шкірою пошматованою своєю відчуваю…

– Помітив за собою стеження? Щось підозріле в дворі? Дивні телефонні дзвінки? Коли відчуття підтверджено фактами, тоді це рятівна інтуїція, привід для дії… А коли просто здається – треба перехреститись, нерви розгулялись… Не годиться, Ісай, впадати в паніку марно…

Вони сиділи в обшарпаному харчопромівському кафе; майже нікого не було – ранок; ліниво-поблажливі офіціанти не звертали на них уваги – ні коньячку не просили, ні пивка, щоб поправитись: кава, сир, омлет, три порції холодцю; це не клієнти, хоч сивий, підтягнутий, статурний, років шістдесяти п’яти, у скромному американському костюмі й фірмових американських черевиках з мідними пряжечками виглядав як справжній гість – саме такі й виступають по вищому розряду, з коньяком «Варціхе» і десятьма порціями чорної ікри. Та й співрозмовник його, молодий чоловік, в елегантній спортивній куртці, джинсах і «адідасах» останньої моделі, справляє враження грошовитої людини. Офіціант – психолог що тобі Фрейд, він від держави зарплату одержує сто карбованців, а заробити треба тисячу, щоб бодай якось зводити кінці з кінцями, без знання людей, без загостреного жіночого відчуття клієнтів житимеш впроголодь, як чернь інженерна…

– Ну, згадуй, – дружелюбно налягав Хрінков; обличчя непроникливе, напружено зосереджене, очей не видно, приховують димчасті окуляри «ферарі» (кажуть, у країнах загниваючого капіталу такі двісті зелених коштують, страх подумати). – Вишкреби себе. В усьому самому собі признайся, зразу гора з плечей звалиться. Кожна людина таїть у собі щось таке, у чому їй страшно чи соромно признатись. Але це – дурість! Від неповаги до себе це відбувається, повір… Допомогти тобі? Поставити запитання? Підвести? Може, п’єш забагато? Це вбиває в людині душу, це непоправно… Похмільна людина, особливо та, що хоче вином страх заспокоїти, – знахідка для противника; такий і язиком меле, і розколюється в перший же момент, і підозріливий понад міру… В юра де пив?

– У Миколи.

– Він один був?

– Один, – очищаючись, з тягнучою готовністю, немов заворожено, рапортував Варенов.

– Що пили?

– Коньяк.

– Де купив?

– В «Арагві».

– Коли?

– Позавчора.

– Як потрапив туди?

– Приїхав повечеряти.

– З ким?

– Один.

– Хто обслуговував?

– Баба. Нова, я її не знаю.

– Яка на вид?

– Жирна.

– Скільки років? Прикмети?

– Років сорок, блондинка, очі чорні, родимка на лівій щоці.

– У якому залі сидів?

– У правому, ліворуч від оркестру.

– А до цього? Пив?

– Так. Друг зайшов…

– Він у зав’язці?

– Так.

– Як звати?

– Ви не знаєте.

– Назвеш – дізнаюсь.

– Вася Казанеленбаум.

Хрінков посміхнувся:

– Знаєш, як звучить найпоширеніше прізвище російського атеїста?

Варенов розслабився: Хрінков ставив запитання неквапливо, але якось зсередини вимогливо, не одводячи пильного важкого погляду, що завмер десь на його переніссі; насилу щось розірвав, те, що притягувало його до співрозмовника, й відкинувся (тільки не різко, вільно, а обережно, очікувально) на спинку стільця, відповів, одкашлявшись:

– Не знаю, Емілю Валерійовичу, звідки мені…

– Хрестоспоруденберг.

– Справді був такий? – Варенов щиро здивувався, з принадною довірою.

– Був, – усміхнувся Хрінков, – у нас усе можливо… По якій статті цей твій Вася проходив?

– Валюта.

– Більше з ним не зустрічайся. Валютників не тільки карний розшук пасе, а й Чека.

– Не міг же я табірного друга погнати, Емілю Валерійовичу…

– До речі, подавай на обмін квартири… І сиди на дачі, там просто рай, ми її не даремно купили, Ісай… І дівок викликай наших, перевірені, ні СНІДу, ні триперу, та й не стукачкп, тішся – донесхочу! Скажи-но мені, а після цього самого Хрестоспоруденберга ти відчув тривогу?

Варенов похитав головою:

– Ні, він тут ні при чому… Він мені нічого особливого не пропонував, не мацав, я відчув би… Мені після Людки, вночі, здалося, ніби мій вказівний палець гумову рукавичку порвав… Коли ми рукавички палили, я толком уваги не увернув, але уві сні наче кіно показали: стирчить палець з цього американського триклятого гондопа, стирчить, щоб мені воді не бачити…

– Оце так, га? – спохмурнівши, спитав Хрінков. – Приверзлось уві сні? Чи певен, що було насправді?

– Не знаю… Якщо й приверзлося, то так виразно, там до діла, що й утямити це можна: чи це було, чи сон лихий… Але немовби я її за пояс пальцем держав…

– Гаразд, – замислено мовив Хрінков, – добре, що вискоблився… До мене більше не дзвони, домовились? Я сам дзвонитиму – в разі потреби… Не мені вчити тебе: тепер у країні демократія, отож, коли раптом твій пальчик справді стирчав, ми тебе все одно витягнемо, тільки мовчи як камінь… Тепер без купи доказів до суду не передадуть. З Людкою ти водивсь, як і всі, не заперечуй цього… І походи завтра й післязавтра по місту… Можеш виступити у хаммерівському центрі, де завгодно… Хвіст побачиш – не реагуй і перевіряйся якомога менше, живи з розправленими грудьми, забудь страх, Ісай, перебудовуйся…

– Хочете засікти лягавих, якщо вони почали за мною стежити?

– Немає такого терміна «стеження». Непрофесіонально це… Вживай слово «спостереження», так буде грамотно… Але в принципі ти правильно зрозумів, я хочу саме цього… Пити не більше двохсот грамів… Це не прохання. Це – наказ… Техніку перевірки спостережників я зараз тобі на вулиці викладу, нехитра наука, але ази її треба знати… І останнє, – Хрінков витяг з кишені кілька фотографій, розклав їх на столі. – Цей чоловік тобі ніколи дорогу не переходив?

Варенов довго роздивлявся кольорові поляроїди, потім повернув їх Босу й замислено відповів:

– Чорт його знає… Щось знайоме в обличчі є. Якщо я його й бачив, то на Петровці, в нього очі «мусора»…

– Правильно кажеш… Саме на Петровці ти й міг його зустрічати…

– Чи не полковником він був? У бісах ходив, командував у розшуку?

– Припустимо… Прізвище запам’ятав?

– Та хіба вони свої прізвища називають…

– Костенко… Тобі це ім’я ні про що не говорить?

– Ні, – відповів Варенов твердо. – Не чув.

Хрінков засунув у кишеню фотографії й підвівся, кинувши на стіл десятку:

– Запам’ятай це обличчя, Ісай. Зараз попрацюємо годинку, потім їдь на дачу, прийми еленіум і поспи, а о сьомій можеш починати гульню, о’кей?

Натаскавши Варенова на ази, як виявити за собою спостереження, Хрінков попрощався з ним біля Ісаєвого «мерседеса», вийшов на площу, зупинив таксі й поїхав у бібліотеку Леніна; звідти, з курилки, подзвонив по телефону й, не називаючи себе, обмежився лише розкотистим «добрий день», ледь змінивши голос, хрипкувато сказав:

– Моченов кульгає, самому ходити важко, нехай йому допомагають пересуватися, починаючи з сьогоднішнього дня, він з дачі вийде о шостій, добре було б його зустріти, все-таки фронтовий друг, хто йому допоможе, як не однополчани?!

Через півгодини по ланцюгу буде передано наказ Боса: «Поставити спостереження за Вареновим; прослідкувати всі його контакти; по можливості зробити фотографії тих, хто його топче; головне завдання – з’ясувати, чи не пасуть його служби».

А Хрінков у цей час сидів у читальному залі для наукових працівників за книжкою й робив виписки з «Історії соціального страхування в Росії» – хоч думав зараз про інше, про головне, про своє життя думав…

…Опинившись в Саблазі, пройшовши через знущальні побої, він відчув, як став кришитися його первісний стержень; упевненість у тому, що те, що сталося, – поганий сон, ось-ось кінчиться, не може таке тривати довго, змінилася відчаєм: життя програно, розтоптано, пішло за вітром.

Кепкування блатних, які легко перекинули кличку «фашист» з довбаних полонених, недобитих троцькістів та бухарінців на нього, вірного сталінця, який віддав життя боротьбі проти контрреволюції й прихованого в глибинну людську потаємність зрадництва, що іменується Кримінальним кодексом «шпигунство», підвело його до грані зламу: залізь на нари до пахана, підстав зад, і побої враз закінчаться, дозволять купувати у ларку печиво й маргарин – от і почнеться нормальне життя «зека». Що ж, це також треба пройти, за одного битого двох небитих дають.

Він замкнувся в собі, тримався, як міг, найдужче боявся призналися в тім, що народився в місті Глупові: конвоїри, для яких ще п’ять років тому він був богом, істиною в останній інстанції, тепер, посміхаючись, дивились, як його ганяли вурки, смішливо перемовлялися: «Катів народ метелить!», «Кому служив?» Він дедалі частіше чув у собі це запитання і дедалі більше переконувався у тому, що нікому тут служити не можна, крім хіба самому собі, бо всі зрадять за понюшку тютюну, як тільки відчують бодай найменшу для себе загрозу.

Він відчув слабку мить надії, коли Хрущов відрулив назад, заявивши, що він з радістю носив би сталінські премії, якби мав хоч одну, сприйняв це як симптом – народ не простить дурневі замах на Йосифа Віссаріоновича, люди шанують самодержця, слиньків не полюбляють. Людиська хочуть мати над собою тверду руку, яка лише й указує, як жити, що думати, кого шанувати, а кого бити до смерті…

Написав листа до Москви: «Був, є і буду вірним сталінцем! Визнання на суді породжене натиском новоспечених чекістів з комсомолят; у таборах панує терор, вурків нацьковують проти вірних дзержинців, раніше такої сваволі не було…»

Чи через його лист, а може, через інші подібні листи у Саблаг прибула комісія – МВС, КДБ при Раді Міністрів (при, – ач як викаблучуються, аби тільки принизити контру, немає на них Сталіна, зразу у щілини залізли б, тарганячі нелюди) і прокурорські працівники – всього дев’ять чоловік.

Коли прийшла його черга стати перед комісією, серце загупало від щастя: за столом, але з краєчку, непримітно, сидів полковник Шкірятов (чи то племінник, чи то ще якийсь родич незабутньої пам’яті Матвія Федоровича, голови партконтролю, – гроза контри та всіх інших інтелігентиків); знайомі були з сорок п’ятого, ще з Угорщини, працювали під Абакумовим, підчищали вражин, жили як одна душа, тільки Шкірятов господарськими справами орудував, в оперативній роботі був нікудишній, не всім такий хист судився, це особливої кості люди, та й крові особливої, найчистішої…

На відміну від уїдливих прокурорських (вошкарі, відчули послаблення, почали з себе непорочних дів строїти, повернути б наш час!) і уповільнених, трохи незграбних – як слід ще не зорієнтувались – емвеесників, які відповідали тепер за порядок у таборах, Шкірятов і його начальник (цей – з нових, у коридорах не зустрічався, а може, з провінції перемістили в Центр, дай Боже) не поставили йому жодного запитання, лише строчили в блокнотики, не підводячи на нього очей.

Ці умови гри він прийняв одразу, нападав на прокурорських: «Сваволя, культ особи засуджено, а методи лишились! Я нікого ніколи не мордував, свідків немає, мене взяли натиском і шантажем, не один я маяк утратив, сильніші за мене люди втрачали голову, свято вірячи Сталіну!»

Вимагав пересуду, скасування вироку як необґрунтованого. «А поки прийматимуть рішення – партія у всьому розбереться, справедливість візьме верх, запорукою тому діяльність нашого ленінського ЦК на чолі з видатним марксистом Микитою Сергійовичем Хрущовим, – прошу захистити нас, політичних в’язнів, від переслідувань карного елемента»…

…Шкірятов викликав його ввечері, мовчки підморгнув, кивнувши на тарілку репродуктора, говорив сухо, рублено, давав зрозуміти, що розмова фіксується:

– Вашу заяву розглядають… Напишіть, хто з табірної адміністрації проводить політику розколу серед ув’язнених…

– Ви поїдете, а мені тут жити… Я в своєму житті нікого не зраджував і тепер запродувати нікого не збираюсь, – не одводячи залюблених очей від обличчя Шкірятова, відповів тоді він, – не «Хрін» якийсь, а підполковник Сорокін, сталінець, а значить – патріот. Якби мене перевели з цього гадючника у далекий філіал, де засланці живуть, скажімо, в бібліотеку, й не тицяли всім і кожному моєї статті, – тоді я дав би інформацію… Усну, звичайно… А так – ні в якому разі…

Через два тижні його відправили в табір, де сиділи побутовці; частину з них уже розконвоювали; приносили з волі продукти, горілку, теплі шкарпетки, селянські валянці; посадили в бібліотеку, почалося життя; з дня на день чекав скасування вироку, але Микита раптом знову круто повернув, ще дужче попер на Сталіна; правда, невдовзі знову відступив – петляє, зрозумів Сорокін, на цьому й зламав собі шию. Люди хочуть лінії, щоб як рейка була, щоб блищала і вдалечінь простяглась, а коли сьогодні одне, а завтра інше – ржавіти починає… Це можна там, де парламенти всякі та конгреси, а у нас крутити не можна, у нас треба дрючком по шиї, тоді дошкулить.

Отам, у тиші й спокої, він по-справжньому приохотився до науки, признавшись собі, що пропустив усе життя, ставлячись до знання, як до шкільної нудоти. Лише тут, у таборі, зрозумів, чому в заарештованих інтелігентів насамперед опечатували бібліотеки, а потім уже всі книжки звозили в контору: динаміт, страх як рвонути може, коли всіх до нього вільно допускати.

І найдужче серед усіх наук його приваблювала порівняльна історія; наводку дав учитель з Тамбова, якого посадили за гомосексуалізм. Гріх його був такий унікальний у місті, що навіть розглядали на бюро; дехто пропонував судити педагога по будь-якій статті, аби тільки не по цій, стидній, – ганьба області. Учителя пробували схилити до щиросердних показань, що дали б змогу вивести його на п’ятдесят восьму статтю, обіцяли мінімальне покарання, але той твердо стояв на своєму: «Не я один грішний, а й Чайковський був такий, і англієць Оскар Уайльд, згоден нести хрест за природжену любов до брата, не до сестри»…

Він же й наставляв Сорокіна:

– Ви подивіться, мій солодкий, подивіться уважно й непоспішливо, яка примхлива й недоторкана амплітуда історії! Розчиніться в ній, піддайтесь її непізнаному розуму, і тоді, справді, наше каторжне життя здасться вам не таким уже й жахливим… Я ладен з вами попрацювати, у вас тут тихо, влаштуємось під лампою, посперечаємось, як друзі, і дивуватимемось, як малі діти, тому таємничому, споконвіку закладеному в нас, що не піддається ніякому логічному поясненню…

Слова підара лилися слизьким маслом; гидотний запах, що йшов від нього, був мерзенний, але тюрма – ве-еликий учитель, швидко наламує боки: бери розум від усіх, хто поряд, хоч по крихті, але бери, а коли запах гидоти, то ротом дихай, за кожну науку треба платити, ніщо саме з неба не падає, це тільки бородатий єврей обіцяв: «Проголосимо комунію рівних, і всі блага світу стануть нашими»… Не стануть. За них потіти треба від зорі до зорі, щоб бодай якийсь інтерес здобути, а інтерес ніколи загальним не буває, він завжди свій.

Сорокіп тоді зримо побачив хвилі російської історії: від жаху Івана Грозного, який убив космополітичну новгородську демократію й заштовхнув в імперську м’ясорубку казанських мусульман, щоб відкрити шлях до сибірської Татарії, країна прийшла до благосної тихості Федора Іоанновнча – ні опричини тобі вседержавної, ні смертної кари, прийшло до людей благовоління Боже… Але у тій затаєній тихості вже визрівав дух змови бусурмана Борьки Годуна; убив він нещасного царевича чи не вбив – один Господь знає, але поголоска людська об’єднує Московію міцніше від указу чи страти на площі – раз понесло, що згубив істинного продовжувача династії, – нічим йому не відмитися, хоч килимом перед народом стелись… Не ми, не піддані, а Бог має оберігати Царя, Бог, і ніхто інший! Ми – дрібнота комашина, коли що й можемо, то за Богом іти, куди поведе він нас за істинного государя – туди й підемо. А помер Годун (чи труйнули його, спробуй розберись тепер), і понесло-поїхало! Одного за другим скидали всіх, хто видряпувався на престол: «дай нам Димитрія, він – кровиночка Іванова, від свого все стерпимо, аби лиш був н а ш, у кого діди й батьки увірували»… І тільки коли Димитрій нагрянув з поляками і став через це Лже, тільки пройшовши крізь чумний жах, обрали Михайла Романова, і настало заспокоєння на багатостраждальній землі… А коли сів на престол його син – Олексій Михайлович, процарювавши майже півстоліття, захомутав вільних хліборобів кріпосним правом, зробив їх государевими людьми (кому фортеці служать, як не могутності держави?!), то зміг і Смоленськ повернути, й Україну приєднати до Московії! Селянські бунти подібні до разінського – ач, п’янюги, волі захотіли! – випікав розпеченим залізом, голови рубати не страшився, тому й лишився в пам’яті збирачем. При цьому він розумів, що Росії потрібні вікна в Європу, але найбільше боявся швидкості – спрокволу запрошував до Москви західних майстрів, лицедіїв і газетного діла майстрів, але тримав їх при собі таємно, людові не дуже показував, знав, чим може це кінчитись…

І знову, як і сто років тому, в середині шістдесятих, після його смерті, почалася звична вже катавасія, боротьба за трон, а точніше – за вплив на нього. У нас, як зрозумів Сорокін, впливати важливіше, ніж правити… Поки Петро Олексійович набрав силу, поки заворушився на подив приголомшеній Європі, скільки каламуті наприкінці століття сталося, скільки крові пролилося?! А помер Петро, після чверті віку правління, знову – буза: ті, кого виростив він, перші й зрадили його, а Марта Скавронська, чухонка, стерво, яка стала російською імператрицею, створила Верховну таємну раду, де кістки тріщали у кожного, хто на язик слабкий і думку свою мав, шпигунів розплодила, крівця пішла по державі, нею й захлинулась, а на зміну їй прийшов онук царя, бажаний боярській опозиції, і під диктовку ясновельможного Меншикова, сучого сина, скасував усе те дідове наріжне, на чому стала імперія. Але й того вмить з’їли, а вже що далі було, коли бусурманні супостати правили народом, то й сказати страшно, і все йшло, як ішло, поки у палац не ввірвалася гвардія й не поставила на трон дочку Петра, ніжну Лісафет, і наступив мир, і Михайло Васильович Ломоносов представ перед здивованим людством, і були в пошані Воронцов і Бестужеви-Рюміни… Але майже через сто років після смерті Олексія Михайловича, діда, пішла на той світ внучка, дочка Петра. І прийшов на російський трон син її сестриці Анни, що народився від шлюбу з голштінським принцом Карлом Фрідріхом, названим у своїй прусській німетчині Карлом Петром Ульріхом, що став у Москві Петром Третім і одружився з німецькою лялечкою Софією Фредеріке Августою. Він, не зволікаючи, обернувся до своєї триклятої німетчини, уклав постільний мир із своєю Пруссією, запровадив в армії західні порядки, хотів відчинити ворота Московії усім своїм пруссакам, але не встиг: жінка задушила зразу, перетворившись з німецької принцеси на російську царицю, і пішло: той, хто голосніше за всіх про російський інтерес кричить, той і є неросіянин! Династія віднині лише називалася романовською, насправді стала німецькою: у наслідника Павла від Петра Великого лише шістнадцята часточка російської крові лишилась, решта – німецька… От і виникає питання: чи міг російський, слов’янський цар (чи цариця) піти на те, щоб розідрати слов’янську Річ Посполиту, легко віддавши її краківське серце австріякам, а познанські землі – Пруссії?! Але все-таки, – подумав Сорокін, – саме середина століття переламалася, і знову друга історія почалася – ті ж шістдесяті, як і в минулому столітті… Вперед-назад, уперед-назад, немовби хто гальмами нерозумно бавиться… Хто?!

І в кінці століття – як у минулому – почалася вакханалія!

То Годун хитрував, то Сонька вовтузилась, а тут Павла задушив власний син Олександр… У двадцять п’ятому прийшов Микола, розстрілявши декабристів; у двадцять п’ятому – попереднього століття – вбили Петра І, у двадцять четвертому нинішнього століття прийшов Сталін, розкинувши своїх противників; у п’ятдесят четвертому помер Микола Павлович, а в нинішньому віці, через дев’яносто дев’ять років, Йосиф Віссаріонович відправився на той світ… У минулому столітті на початку шістдесятих Олександр Визволитель дарував землю селянинові, а його за це невдячні на бомбі підірвали. А за століття перед тим Катерина прийшла… А ще за сто років раніше – Олексій Михайлович помер, і сум’яття почалося зразу… Так, може, не випадково були ці повторення в нашій історії? Може, треба і йому, Сорокіну, ждати нового знамення?

І – таки діждався! Саме в шістдесят четвертому, на зламі віку, скинули окаянного кукурудзника, а через два роки його розконвоювали…

Отоді Сорокір і зробив для себе головний висновок: ніякі ідеології цій Державі не підійдуть, не по Савці свитка!

Треба затаїтися, ждати свого часу й служити тому, хто себе утвердив не погонами й зіркою, а ділом, тобто золотом, – , воно й тут, у таборі, прикрашає життя, дає масло, теплі під. Їптаники й хутряну шапку – про більше у нашій Державі й мріяти не доводиться, вона – химерна, живе не розумом, а шаленим випадком, треба бути насторожі, а то розплющить ненароком, навіть не помітивши…

Обслуговуючи книжками побутовиків, проводячи серед них агентурну роботу – не так на кума, як на себе, – Сорокін неквапливо плів свою сітку, вимальовував у думці схеми, дивуючись з того, який недосконалий розум російського ділка: аби тільки якнайбільше урвати, нахапати, напитися, а потім голову під крило – і ждати, поки лягаві замолотять у двері моторошної ночі – нехай навіть на дворі липнева спека…

Він не зразу й не випадково заводив розмови із «зеками»; кум, ставши корешом, розповідав багато чого про кожного в’язня; хто цех тримав, хто з підлеглих хабарі драв, а хто сидів у павутині, не ворушився, а йому звідусіль несли.

– Коли самі несли – на чому ж він згорів? – дивувався Сорокін.

Кум реготав.

– Любий, їм би такого, як ти, запопасти, конспіратора, котрий знає службу, ніхто не схопив би… Але, на щастя, наші люди – кремінь, ніхто рота на їхню ікру з «Волгою» не роззявить…

Сорокін довго прицілювався до ділків, а потім немов соколиним каменем упав на завідуючого табірною лазнею Йосипа Михайловича Шинкіна, хазяїна семи цехів – у Москві, Ленінграді, Сочі, Ашхабаді, Запоріжжі, Краснодарі й Кишиневі.

Слухаючи його («жидюга пархатий, не вистачило на вас Гітлера, і Сталін не встиг, усе панькався, суду чекав на Лобному місці, – душогубки надійніші»), Сорокін не міг собі навіть уявити, що саме цей чоловік стане його благодійником, хрещеним батьком, наставником у новому житті.

Саме там, під час табірних посиденьок у бібліотеці, вони й розробили свою теорію охорони бізнесу, не знаючи, що відкривали велосипед, заново винаходячи структуру мафії: «у боса» має бути «заступник», який володіє навиками розшуку, розуміється на агентурній роботі, знає, як будувати допит, і не боїться застосовувати такі методи впливу на представника чуткого клану чи того, кого підозрюють у стукацтві, що примусять заговорити найсильнішу, здавалося б, людину.

Саме він, Шинкін, продиктував перед виходом Сорокіна на волю адреси своїх заступників по «праву» і «бізнесу», подарував свою фотокартку із звичайнісіньким написом («де – пароль для них»); саме він дав йому паспорт померлого Бренкова Еміля Валерійовича – родичів не лишилося, чистота, перевірку на волі провели, документ цілком надійний, живи – не хочу!

Сорокін реготнув:

– Мене «хріном» вурки звали, хочу, щоб у паспорті не «Бренков» був, а «Хрінков».

– У Москві зроблять, не штука… Сорокіна поховай надійно, з цим ім’ям тобі буде важко, – тягнеш хвіст. З одним паспортом тобі, – якщо справу розкрутиш, – не впоратися… І ще: тут, в окрузі, потрись, з німцями Поволжя дружбу заведи, знадобиться, особливо жінок шукай, усяке може трапитися в житті…

…Помітивши, як обличчя Сорокіна зсудомило неприховано-лютим презирством, коли той помітив у п’ятій графі своєї нової ксиви слово «єврей», Шинкін засміявся:

– Звикай, дзержинець-сталініст! У вашого Фелікса Едмундовича дружина не росіянка була і не полячка, та й бог ваш, Карла Марла, – не чуваш, а ви йому досі поклони лобом б’єте… І запам’ятай: не нація визначає людину, а – розум. Тебе не жид посадив, ви в Чека усіх жидів перестріляли, а твій же російський співбрат… І судив тебе росіянин… І били тебе смертним боєм не жиди, а – твої, кровні… А не хочеш зі мною діла мати, гребуєш, – інших знайду, чеши звідси, падло…

Ці прості слова спочатку приголомшили Сорокіна своєю чавунною, що краяла душу, правдою; паспорт мовчки поклав у кишеню, бо знав, коли випускатимуть, шмону не буде – давно розконвойований, як і цей христопродавець мерзенний…

Показавши – через рік – паспорт «заступникам» Шинкіна, одержав ще два паспорти й гроші на купівлю будинку в Краснодарському краї і дачі в Малаховці (сміючись, називали її «Мейлаховка»). Дали оклад тисячу карбованців і доручили роботу; так і почав він плести свою сітку бойовиків, інформаторів, «розвідку» й «контррозвідку» підпільного синдикату, що виробляв люстри, колготки, водолазки, модельне взуття – мільйонні доходи; держава аж ніяк не хотіла бачити, чого хоче народ, тобто ринок, а цеховики – бачили, жили без шор, не старими догмами, а одвічним, безперервним ділом.

Саме він, Хрінков Еміль Валерійович, налагодив перший контакт з Системою, зарядивши тих, хто мав виходи на охорону права; саме він став управляти «кадровою політикою», сприяв проведенню потрібних людей у начальницькі кабінети міністерств та комітетів.

Усе йшло, як ішло; Шинкін, повернувшись з таборів, знову оселився в Кратові, на дачі (яка там дача, замок) тещі своєї, Горпини Тихонівни Загрядиної, діло розширив, Хрінкову дав премію – двісті п’ятдесят тисяч і другу ступінь інваліда Великої Вітчизняної; коли Шинкін пішов на риск і, використовуючи зв’язки Хрінкова, подав на індивідуальний автотуризм у Польщу і НДР, Хрінков уперше відчув задушливе відчуття приреченої заздрості: страх перед площею у ньому був вічний, у могутності контори не сумнівався, розколють.

Тоді й потягло його в шик: прилучився до світу, став обідати в «Націоналі», а вечеряти в Будинку кіно, – воістину, «не кажи, забув він обережність».

Саме там, у ресторані Будинку кіно, до нього за столик і підсіла Зоя Федорова – трохи п’яненька, очі звужені важкою люттю:

– Ну, здрастуй, слідчий! Давно я цієї зустрічі чекала…