Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

– Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельможних (Псалом 417, 9).

– Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на людину (Псалом 147, 8).

– Так говорить Господь: «Проклятий той муж, що надію кладе на людину і робить – раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає!» (Єремія 17, 5).

– Наказуй багатим за віку теперішнього, щоб не неслися високо і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро дає нам усе на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали свій скарб, як добру основу в майбутньому, щоб прийняти правдиве життя (Перше послання св. ап. Павла до Тимофія, 6, 4, 5).

– Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її мав до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі… Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той недосконалий в любові… Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб хто любить Бога, той і брата свого любив! (Перше Соборне послання св. апостола Івана, 4, 16, 18, 20, 21).

Як же міг Бог не карати презирливим забуттям усіх цих нещасних, що самі себе зрадили, Суслових, Брежнєвих, Гришиних, головним стимулом яких була не любов, а страх і жадоба утримати насолоду, яку мали від володіння владою?

Нещасні, чи могли вони дати щастя співгромадянам своїм?

І страждальниця Зоя була приречена на муки не тільки тими, хто заарештував її у сорок шостому, катував у сорок сьомому й убив у вісімдесят першому, але й тим, що народилася вона тут і жила в ті страшні роки, які називають то «культом», то «застоєм», а смисл у них затаєний один: зрада того Бога, якому ця країна кланялася відтоді, як порубала й спалила колишніх богів своїх, сумних і добрих Перунів…

18

Варенов отямився лише в купе сочинського експреса: за триста карбованців дістав купе в міжнародному вагоні, звалився на м’яку койку, заштовхав під голову подушку й, закинувши руки за голову, хрустко потягся, відчувши смертельну, безвольну розплющеність. Усі ті довгі години, що він клеїв пластир на розбиту брову й перенісся, кружляв по місту, збирав з тайників гроші (розпихав по кишенях сорок тисяч сотенними, не такі вже й гроші великі, та якийсь час можна продержатися), міняв таксі й вагони метро, боячись, що за ним стежать, але втоми не було, а лише невгамовний, виснажливий, зубоклацаючий жах; тільки тут, у вагоні, зламався, перестав відчувати тіло…

Він розумів, що, після того як назвав проклятому Артисту телефон Великого Боса, життя його пропало, минуле перекреслено, пощади не буде.

Якби не нічна операція з Людкою, він пішов би на Петровку, в Чека, у прокуратуру, до чорта, диявола, упав би на коліна, благав би про захист, віддав би «мусорам» цього перевертня Еміля; але він уявляв собі, як його співчутливо вислухають, а потім неодмінно запитають, де він був тієї ночі, і, хоч би як він крутив, все одно розвалять до сідниці.

Навіть коли й не розстріляють, то припаяють п’ятнадцять років суворого режиму – повільна смерть, гниття, краще вже одразу кулю в потилицю. І Емілю відкритися не можна: він не простить того, що я віддав його телефон, ні за що не простить, його тільки Никодим знає і я, та й то він відкрився два тижні тому, раніше до себе не підпускав, спілкувався через Толика, а тому завдання передавав хтось іще, без імені й адреси, конспірація, повна невіра нікому і ні в чому.

Витягіпп з авоськи (навмисне купив непримітну, на такі ні «мусори» не заздряться, ні злодюги) пляшку коньяку, роздряпав пробку, припав до шийки, пив великими ковтками, вкотре вже вмовляючи себе, що це остання, зараз треба бути тверезим, треба пригасати рішення, можуть бути розбори й товковища, треба бути завжди зосередженим, це тобі не профспілкові збори, кожне слово треба виважувати, у будь-яку мить бути готовим до несподіванок, на таких процесах усе вирішує мить: зумієш вчасно відмахнутися – твоє щастя, ні – смерть, вибачай, усе по закону…

Метаючись по Москві, Варенов гарячково шукав вихід; йому здавалося, що порятунок десь поряд, хоч думки були рвані, плутані, огризки якісь; він вірив, що думка живе окремо від плоті, за своїми, непідвладними людині законами, і те, що судилося, станеться без людської на те волі, само по собі.

До тієї секунди, поки поїзд рушив, Варенов не зовсім розумів, чому він поїхав саме в Сочі, а не в Дніпропетровськ, Ашхабад, П’ятигорськ, Ригу чи Одесу, де також були надійні люди; тільки відірвавшись од пляшки й відчувши лагідне тепло, він збагнув, що в Сочі йому потрібен Півень, який знав багатьох авторитетів у країні, бо постачав їхній охороні магнітофонні записи найпопулярніших співаків та ансамблів. Саме він, Півень, може дати наводку на Артиста.

А коли Артиста пощастить нейтралізувати, тоді все це закриється само по собі: єдиний свідок його розламу раз і назавжди замовкне.

Добре, замовкне, дуже добре, але ж Еміль спитає, де я був весь цей час. Що відповідати? А дуже просто: побачив потрійне спостереження, топтали навіть у під’їзді, вирішив схлинути, відірватись, а вже потім, упевнившись, що чистий, подзвонив би.

Він знову припав до пляшки: хміль не брав, лише проймав озноб, зате не так сильно тіпало.

Варенов лежав на кушетці, розтираючи отерплі, задерев’янілі пальці об м’яку ковдру. Гаразд, припустимо, я все йому викладу. Що я зробив би на його місці? Як повівся б?

Коли у двері різко постукали, Варенов підскочив, відчувши безнадійну закупореність: якщо ввійдуть «мусори», нічого не лишається, як тягти руки вгору; але на порозі стояла провідниця:

– Постелити вам?

– Що?! Звичайно, постеліть!

– Квиточок ваш, будь ласка…

– У мене два… Приятель пізніше сяде… В Харкові…

Провідниця посміхнулась:

– А може, приятелька?

Він похитав головою й, глянувши на жінку – під п’ятдесят, але міцненька, з гро ю, – вийняв з кишені стольник:

– Може, пляшечку знайдете?

…Прийшла вона до нього, коли проїхали Тулу; відчуваючи дзвінке тремтіння, він швидко роздяг її, нервово, як хлопчисько, брязкаючи ременем, роздягся сам, потягнувся до її рота пошерхлими губами й, застогнавши жалісливо, почув її благальне: «Тихше, почують, любенький…»

Прокинувся він уночі; в купе нікого не було; схопився, обмацав кишені куртки – пачки грошей були на місці.

А якщо вона їх побачила? Здасть, неодмінно здасть; вийшов на перон у Харкові; молоденька провідниця, яка змінила напарницю, подивилася на нього лукаво й усміхнулася.

Зникнути, чи що? Ще гірше – телеграму дадуть; що буде те й буде; повернувсь у вагон, пошкрібся в перше купе, відчинив двері: жінка спала, вкривши обличчя рукою; він поклав крижану долоню на її плече, шепнув:

– Чому ти пішла? Я жду…

– Зараз, – відповіла вона, – як тільки рушимо… Ти ж захропів, я й подумала, що тебе на всю ніч зморило…

…У Сочі він вийшов виспаний, уже не трусило його, але випити страшенно хотілося; благав себе: «Підожди, не можна зараз, потім, після Півня, захмелієш і все погубиш». Але хтось інший, що жив у ньому, посміювався: «Усе погубиш саме тоді, коли не вип’єш. Півень відчує у тобі страх, а з ним треба жорстко розмовляти, держати марку, та ти ж мереживо не вмієш плести, коли не хильнеш».

На привокзальній площі взяв таксі, сказав везти в «Ахун», накрив стіл на дві персони; зарядивши офіціанта, попросив принести ікорки, осетрини, балика, жадібно випив тягучу соцьку й одразу подзвонив Півню:

– Жду, друже! Пропоную виступити по високому розбору…

– Зараз не можу, Варево… Чому ж заздалегідь не повідомив?

– Я щойно з літака… Стіл накритий…

– Ти один?

– А що?

– Ні, нічого, просто цікавлюсь… Теличок не привіз?

– У Тулу з своїм самоваром не їздять… На півгодини бодай підгреби… Машину прислати?

– Можу сам на трьох приїхати, – усміхнувся Півень. – Гаразд, жди…

…Пили донесхочу, потім подалися в «Жемчужппу», купили люкс, зняли двох проституток, замовили вечерю в номер. Там Варенов і попав у халепу; прокинувся, наче хтось його штовхнув, потягся до куртки: грошей не було; схопився, обмацав джинси, дві упаковки сотенних лежали в задніх кишенях; автоматично перелічив, лишилося тисяч п’ятнадцять, головні гроші розсовав у куртку, добре, що кишень багато; з готелю зразу схлинув; якщо лярви попадуться, «мусори» неодмінно прийдуть до нього – потерпіли й…

Півня дома не було; а може, він мене й обчистив? Він такий, шакал; загострювати стосунки не варто, лише один він в силі мені допомогти, більше поткнутися нема до кого, тупик!

Ждав його годин вісім; діждався; той зрадів – без гри, від душі:

– А я тебе в «Жемчужині» шукав, Варево!

– Мене лярви обікрали…

– Невже?! Крупно?

Варенов знизав плечима:

– Крупно, мілко, тепер не вернеш… Не «мусорам» же заяву писати… Мені один друг винен п’ятдесят косих, треба взяти, хочеш увійти в долю?

– Діло чисте?

– Я по мокрому ніколи не ходив, сам знаєш…

– Зараз усе перемішалося, Варево…

– Я не мішаюсь… До речі, як Артиста знайти? Записну книжку залишив у Москві…

– Артист давно зав’язав…

– Зсучився?

– Він великий авторитет, Варево… Таким немає резону сучитись… Стомився, мабуть… Та й потім, казали, в нього любов…

– Ну, це його клопіт… Ходімо, жахнемо, холодно мені чомусь. Тільки спочатку дізнайся його номер, га? Чи адресу, я краще до нього без дзвінка під’їду, навіщо зайвий раз каляти людину…

…Півень подзвонив до Москви; розповів про прохання Варева; адресу Артиста йому дали; інформація про цей дзвінок пішла двом адресатам: Сорокіну – по одних каналах, Костенкові – по інших.

…Варенова і двох озброєних бойовиків, що прийняли його в спостереження наступного ранку у Внукові, взяли в під’їзді будинку, де жив Артист. Операція вступала в останню фазу: Айзенберг завтра відлітав до Берліна – туди не потрібна західна віза, навіщо світитися біля посольства, гласність гласністю, а Чека всіх на плівку знімає, контора працює, він це розумів як ніхто…

А втім, ніхто не знав, що в нього був квиток на поїзд Москва – Берлін, який відправлявся з Білоруського вокзалу післязавтра ввечері, а в кишені до того ж лежав другий паспорт, на ім’я Андрія Григоровича Суконцева…

Строїлов зламався; відправивши батька на розтин, повернувся додому, ліг на вузенький шкіряний диванчик, укрився пледом, підтягнув гострі коліна до грудей і завмер, боячись поворухнутись. На телефонні дзвінки не відповідав, і не тому, що не було сили простягти руку, а тому, мабуть, що знав заздалегідь, хто дзвонить і що говоритимуть.

На душі стало порожньо, як у квартирі, звідки винесли всі речі жильці, що від’їжджають назавжди…

Чим далі, тим загостреніше він відчував, що батько худенький, немічний, насилу шкандибаючи у магазин зі своєю олімпійською пластиковою сумочкою, готуючи вечері (часто пересмажував, бідолашненький, зовсім став сліпеньким), – є остання рідна істота, яка зв’язує його з сотнями Строїлових, що жили колись на землі; він був тією пуповиною, котра давала змогу капітану відчувати своє родство з минулим, без якого життя можливе лише тоді, коли в тебе є дружина, діти, брати й сестри, добрі тіточки, старенькі дяді, рідня, одним словом. А коли ти лишився сам-один, утворилася така лунка тиша в самому собі, що кожен рух страшив, як у дитинстві, коли прокидався у спецбудинку і з жахом слухав безутішні схлипування тих, хто разом з ним був ув’язнений у цю тюрму – хіба що тільки без колючого дроту, але з гратами на вікнах.

…Посадивши в машину затриманого Варепова, ткнувши йому в рот сигарету, Костенко знову набрав номер Строїлова, знаючи заздалегідь, що ніхто не відповість.

– Здогадуєшся, куди я дзвоню, Варево?

Той похитав головою.

– До тієї людини, у якої твій хазяїн батька вбив…

– У мене немає хазяїв, – відповів Варенов, ставши зовсім спокійним, як тільки закінчилася виснажуюча душу непевність; до цього він весь час ждав, що йому хтось підкаже, вірив, що в останній момент щось допоможе йому, хтось візьме під захист, не можна йому гинути, несправедливо це, все життя попереду, здихають ті, кому судилось, а я ж приречений на довге й щасливе життя, не марно ж тринькав тисячі на ворожок?!

Зараз, сидячи з тим, чию фотографію йому показував Бос (коли ж це було? зовсім недавно, а здається, уже ціле життя минуло!), Варенов бачив обличчя Еміля й чув його слова: «Тепер такий час настав, Ісай, що треба все заперечувати, ніяких іграшок, вони до суду без доказів не підуть, отже – випустять, а коли ні – ми тебе викупимо, рукасті…»

Він немовби зубами тримався за ці слова, як за рятівний круг тримався, і тому відчував спокій, що входив у нього.

– У мене є твій палець, Варенов, ти знаєш, де ми його знайшли, немає смислу опиратися… Тим паче ти там, мабуть, не головний був… Говори правду, в мене часу мало, краще зразу визначимо позицію, гляди, і допоможемо в чомусь…

– Ось вони, мої пальці, – Варенов кивнув на кисті, стягнуті наручниками. – Кожна людина має пальці, вони для того й дані, щоб сліди залишати…

– Не прикидайся дурнем… Я тобі не про пальці кажу, а про палець… І не питаю, звідки в тебе при затриманні був пістолет у кишені… Все одно скажеш… Я тебе питаю про хазяїна, він мене цікавить.

– А я кажу, що немає в мене ніякого хазяїна! А пістолет ви мені самі у кишеню запхнули…

– У нас кіно є, як ти цей пістоль у підвалі на Лісній брав.

– Ви суду кіно покажіть, нехай посміються.

– Знай міру, Варево…

– І ви – теж… Вп мені вину доведіть… Я вам свою чесність доводити не зобов’язаний… Ваш час тепер кінчився, по закону житимемо…

Костенко кивнув:

– Правильно. І житимемо по закону, але й розстрілюватимемо – по закону – також.

Він знову закурив, сказав сищикам, які сиділи поряд з Вареновим, щоб везли його оформляти на Петровку, і, подивившись нарешті на арештанта, неголосно сказав:

– Думай про те, Варево, яке алібі виставиш на ту ніч, коли Людку вбивали… Бачиш, я роблю все по закону, сильце не ставлю, даю шанс…

…Сорокінські бойовики мовчали; заперечували геть чисто все; і фінки не їхні, вперше бачать, і Варенова ніякого не знають, та й годі! На жодне запитання не відповідали; круті хлопці, нічого не скажеш, школа…

Костенко заїхав додому, взяв зі свого НЗ дві пляшки «Посольської», написав Маші записку, щоб не ждала, залишиться спати у Строїлова, вигріб у кульок з холодильника все, що було, й подався на Кутузовський проспект – стукатиму, закричу, відкриє, не може не відкрити…

…Він піднявся на четвертий поверх строїловського будинку, спинився біля квартири генерала, поклав кульок на підлогу й припав вухом до дверей. У сусідній квартирі хтось бездарно-дерев’яно розучував гами, в іншій верещали діти; в крайній біля телефону надривалася глуха бабуся, повторюючи крикливо-байдужне: «Голосніше, Лід, не чутно! Говори голосніше, в трубці тріщить, теперя, кажуть, усіх підслухують!»

Поклавши долоню на двері, Костенко поплескав кілька разів: кісточками стукати зараз йому здавалося неможливим, будь-який різкий звук для Строїлова ножем по склу…

Ніхто не відповідав.

Костенко нахилився до замкової щілини, припав губами, відчувши нудотний присмак міді:

– Андрію, відчини, у мене справа…

У квартир все ще було тихо.

– Андрію, не примушуй мене видиратися по драбині…

Все одно ввійду, вікно ж на кухні відчинено…

Він не чув кроків; двері відчинилися раптово; на порозі стояв зарослий, зовсім змарнілий Строїлов; на ньому були товсті вовняні шкарпетки, поверх джемпера натягнув старенький армійський ватник; випрасовані в стрілочку переливчасті брюки здавалися чужорідними, ніби з другої людини.

– Дуже спішно? – спитав він погаслим, охриплим голосом.

Костенко взяв кульок з гостинцями, ввійшов до квартири, ввімкнув світло й тільки тоді відповів:

– Дуже.

Строїлов стояв нерухомо, до кімнати не запрошував!

– Доповідайте тут.

– Я приніс горілку… Вам треба розслабитись.

– Я не п’ю.

– Та й я не алкаш… Так треба… По-християнськи…

– По-християнськи треба було попередити мене, що за татом почали полювати… А не грати в самодіяльність…

– Можна пройти на кухню?

– Ні… Я хочу побути сам…

Костенко поклав нарешті нещасний кульок на столик біля дзеркала, поліз по сигарети, але спинив себе: старий просив тут не курити – треба перетерпіти, обперся об двері й відчеканив:

– Мені прикро нагадувати, що саме я просив вас знайти людину, яка ці дні побула б з Володимиром Івановичем. І мені буде ще прикріше, коли ви скажете, що не пам’ятаєте цих моїх слів.

– Я привчив себе не вірити словам. Я ненавиджу слова. Ненавиджу, розумієте?! Кожне слово – перевертень! У вустах одного це правда, у другого – брехня, у третього – лестощі, у четвертого – зрада… Ви що, не могли сказати: «У мене є дані, що за старим полюють»?!

– У мене не було даних, капітане… Я відчував це…

– Ви не в театрі працюєте, а в карному розшуку.

– Я, між іншим, ніде не працюю… Отже, дозвольте мені жити так, як я хочу… І якби я, вірячи своїм відчуттям, не звернувся до Миколки Ступакова і він мені не дав на допомогу двох хлопців, Володимир Іванович не помер би у вас на руках, а лежав би на підлозі, проколотий шилом!

– Ідіть звідси…

– Нікуди я не піду… Пробачте, що ляпнув… це жорстоко… Прошу вас, простіть… Я дуже не люблю просити, розумієте? І повторювати не вмію двічі… Мабуть, це погано…

– Можете дати слово, що у вас не було фактів?

– Клянуся… Це дуже страшно – жити відчуттями, але без цього в нашій професії не можна… Думаєте, мені легко носити це в собі? А ще я відчуваю, що Сорокін може втекти…

– Дайте сигарету…

– Не дам.

– Я не курив тільки заради та… Дайте, не треба бути класною дамою, дайте…

Костенко простяг йому пачку і, підхопивши свій кульок, пішов на кухню.

Там було холодно, шибок, звичайно, ніхто не вставив; Костенко знайшов стару ковдру, забив стулку, ввімкнув газ, знайшов сковорідку, підсмажив варену ковбасу, зробив бутерброди з сиром і, заглянувши до кімнати (Строїлов знову лежав під пледом), спитав:

– Сюди принести?

– Не хочу…

– Я ж старався…

– Їжте… І пийте на здоров’я… Я вам не заважаю.

– Андрію, я розумію, як вам боляче… Але навіщо людей ображати? У вас було страшне дитинство… А в мене? Батько загинув, мати – медсестра… Я голодним був до того дня, поки не вступив до університету… Одержав стипендію – двадцять сім з полтиною, – вперше наївся від пуза… це дуже принизливо – бути голодним, Андрію, й ходити в одних черевиках по три роки… У мене відтоді пальці підвернуті, нога ж росла, а купити нові черевики не могли… І кімнатка у нас була біля кухні – вісім метрів… Стінка фанерна, шепіт чути… А в університеті треба було кожного дня дякувати товаришеві Сталіну за щасливе життя, якого не знає жодна людина на землі… Ми з порваними душами жили..» – Як це? Все розуміти й мовчати?

– А ви самі коли заговорили?! І не плутайте мене, обірванця, з собою! Ви після п’ятдесят третього стали недоторканим, Андрію Володимировичу! І спробуйте заперечити, що я не правду кажу!

– Петька Якір теж був недоторканий? Або Красін? Онук того, наркома?! Саджали обох! Мучили, погубили!

– Вас також саджали?

– Хочете довести, що і я тварюка?! Сам знаю… Налийте склянку…

Строїлов випив, від закуски відмовився, понюхав шматок хліба. Костенко лагідно всміхнувся:

– Не думав, що ви так умієте.

– Невелика наука… знаєте, як серце крається?

– Здогадуюсь…

Строїлов похитав головою:

– Ні… Не знаєте… Коли батько повернувся… Налийте ще… Спасибі…

– Закусіть…

– Я не п’янію… Так от… Коли батько повернувся, він одразу по мене приїхав… У дитячий приют… А я від нього виривався… Кричав: «Іди геть, я не хочу!» Звивався, коли на руки взяв, по щоках… бив… Плював йому… в очі…

Костенко прикрив обличчя долонями, налив собі горілки, тягуче випив її, теж не закушував, вона зараз була рятівничо-необхідною:

– Вихователі втовкмачили, що ворог?

– Ні… Я боявся людей у військовій формі… Найжахливіше для мене були погони… І чим більшою була на них зірка, тим страшнішим здавався той чоловік, уособлення тюремної неволі… Я вперше назвав старого «татом», коли мені сповнилося тринадцять… Розумієте? Я не вірив, що він батько мій… Мені ж удовбали, що батька немає… І ніколи не буде… І пояснював мені це молодший лейтенант Жимерикін, вихователь. А ту сторінку… свідчень, котрі тато… диктував перед смертю… де він вимагав притягнути до суду Сорокіна, підписати не встиг… А без його підпису це не документ… Для суду принаймні… І Сорокіна за садизм і за сприяння зраді не посадять… Отак…

Костенко зітхнув, руки мляво впали вздовж тіла:

– І ті, кого ми взяли, мовчать… Адвоката вимагають…

– Правильно роблять…

– Як це треба розуміти?!

– А так… Або станемо цивілізацією, або знову скотимось у звичне для цієї безшабашної країни минуле… У звірство скотимось, у фашизм, до нового Сталіна… До того, що діти в обличчя батькам плюватимуть… Знаєте, що я батькові говорив? «Через тебе мама загинула! Інші мовчали й вижили, а тобі похизуватись не терпілося, мовляв, розумніший від інших!» Це мені не вихователі вбили в голову… Це мені дівчата з старшої групи пояснили… Майбутні матері… Яких вони дітей виховали, га?!

– Отже, згодні відпустити Сорокіна?

– Я мушу виконати свій обов’язок… Викрити й спіймати… Нехай закон вирішує… Так, з адвокатом… Тільки так… Налийте…

– Підігріти ковбаску?

Строїлов досадливо махнув рукою, і Костенко побачив, як по його зовсім застиглому обличчю покотилися сльози, крупні, як у дитини…

Підвівшись, Костенко кинувся до нього, обняв за голову, пригорнув до себе й сам, не витримавши, затрясся, а Строїлов сидів нерухомо, тільки лилися безутішні сльози, і Костенко раптом виразно побачив малюка у чорному бушлатику й великих, не по ньому, черевиках, стриженого наголо, в кімнаті із загратованими вікнами й тьмяним, лише нашим тюрмам притаманним, електричним світлом, що робило все довкола безнадійно-сірим, однобарвним, передсмертним…

– Я не відпущу Сорокіна, – все ще схлипуючи, сказав Костенко. – Усе, що хочеш, говори, а я його не відпущу!

…Він пішов пізно вночі, коли впевнився, що Строїлов заснув.

Написав записку: «Будь ласка, не їдь на роботу й не знімай трубки. Я повернуся ввечері. Або вночі. Слава».