Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

Андропов погодився з такою концепцією Миколи Онисимовича, але попросив його не відмовлятися спільно опрацьовувати окремі епізоди і того ж дня доручив Цвігуну керувати операцією, додавши, що на ньому, Семенові Кузьмичу, лежить пряма відповідальність за те, щоб Генеральний секретар нічогісінько не знав про те, що відбувається: «ніхто не має права марно нервувати Леоніда Ілліча, нам дуже дорогий його спокій».

Цим він відрізав усі шляхи Цвігуну й Щолокову йти з чолобитною до Брежнєва: «самі приймайте рішення, самі вносьте рекомендації, вирішуватиму не я, а ЦК, аж надто складна справа…»

Андропов розумів, що кожен його крок і вчинок підконтрольні; він жив у стані безупинної кругової оборони; несподіваний арешт Буряци, проведений Прокуратурою й слідчим відділом КДБ у січні вісімдесят другого року – невдовзі після того як пограбували приборкувачку тигрів Ірину Бугримову, здавалося б, окремий епізод, проте стояв він в одному ряду зі справою Зої Федорової, – повів до непередбачених наслідків. (Як тільки Андропова з помпою провели з Чека на місце Суслова, нове керівництво КДБ одразу передало Буряцу карному розшукові з найсуворішою вказівкою Щолокова підійти до справи неординарно…

Здавалося б, скандал погасили, але Брежнєв усе-таки ще й досі не приймав Щолокова, хоч той натиснув на слідчих, і статтю, по якій Буряцу заарештували КДБ й Прокуратура, замінили іншою, значно легшою…

А переміщення Андропова вгору означало, що він тепер зобов’язаний курирувати не лише ідеологію, а й зовнішню політику, тобто своїх колег по тріумвірату, Громика й Установа; поділяй і владарюй; у Кремлі вони тепер сиділи окремо – Громико й Устинов, як завжди, разом, Андропов – біля сонного Брежнєва й спритного Черненка; Чека, таким чином, від боротьби з корупцією усунули; на цей раз пронесло…)

Боротьба за владу входила у вирішальну фазу, і, звісно, перемогти у Цій боротьбі зобов’язані Черненко або Гришин, і аж ніяк не Андропов – чужак…

…Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, дізнався про це через заново налагоджені зв’язки: ниточки високо тяглися; довкола дітей никали свої люди, які виходили на вельможних масажистів, ясновидців, кухарів, міністрів, секретар рів, співаків, катал, педикюрш, ворожок, кравців, кушнірів, танцюристів, актрис, фарцовників, академіків та шоферів – от вони, справжні джерела інформації, хай живе інформаційний вибух!

13

– Ви вважаєте, що я повинен відповідати на ваше запитання? – Костенко закурив, не одводячи очей від Строїлова. – Це щось нове у розшуку… Досі кожен з нас мав право не називати своїх джерел інформації…

– Ви й тепер маєте це право, Владиславе Романовичу, – відповів капітан. – Тим паче, що ви не в штаті… Мова йде про інше… Варенов зник…

– Куди? Вбили, чи що?

– Ні…

– Входили в квартиру?

– Ні. В квартиру поки не входили, щоб не засвітити… Але на телефонні дзвінки він не відповідав – ні вранці, ні вдень, у квартирі – абсолютна тиша, із знайомих нам бойовиків у під’їзді ніхто не з’являвся…

– Через горище могли потрапити!

Строїлов кивнув, подивившись на своїх молодих колег:

– Саме цю можливість ми й вичислили… На горищі знайдено сліди, нічні сліди, які вели від під’їзду Варенова до того, де є вихід у двір, до продуктового магазину… Знайшли його пальці на люку, що веде саме у той під’їзд, сліди зовсім свіжі, ідентифіковані. Отже, він махну в… Я не хотів звертатися до прокуратури за постановою на обшук у його квартирі, за його барлогом безперервно спостерігають люди Сорокіна, ми їхні імена з’ясували, нитки ведуть до якогось Рославлєва Павла Михайловича… Ми взяли його у зовнішнє спостереження, виходів поки що принаймні ні на Никодимова, ні на Сорокіна немає.

– Знаєте що, – замислено сказав Костенко, звертаючись до сищиків, – я просив би вас залишити мене на кілька хвилин на самоті з керівником групи.

– Будь ласка, не сердьтесь, друзі, – вибачився Строїлов, подивившись на Костенка з подивом; діждавшись, поки всі вийшли, сказав: – Хлопці вірні, Владиславе Романовичу… Навіщо ви з ними так?

– Лише через те, що не хочу вас підводити під монастир… Ви краще мене звільніть, капітане, це піде на користь справі… Я встановив адресу Хріна так, як вважав за потрібне, єдиний шанс… Ви пішли б за Дейвідом, будучи переконаним, що він вас виведе на Сорокіна… Я також допускав таку імовірність, але мені хотілося виключити найменшу можливість провалу – ми маємо справу з професіоналом… Коли стане відомо, я к ваш консультант дістав інформацію про квартиру Сорокіна – з вас зірвуть погони…

– Нехай. Головне, що мене цікавить: Варенов живий?

– Був принаймні… Залишити вашу групу мені потрібно ще й тому, що я хочу використати зв’язки моїх друзів… І не тут, а в Нью-Йорку… Ви розумієте, що вам і вашим співробітникам – а я ним, хоч і позаштатно, поки що вважаюсь – треба погоджувати таку операцію. І не дні на це підуть, а тижні.

– Я згоден доручити вам налагодити такий зв’язок… Я не боюсь відповідальності… Закінчую докторську, отже, в разі чого – знайду роботу юрисконсульта…

– Ви вмієте грати, як оперативник старої школи…

– Не люблю слово «оперативник»… Краще – «сищик», традиційно і в десятку.

– Вірите людям, Строїлов?

Капітан відкинувся на спинку стільця:

– Скоріш не вірю, ніж вірю.

– А от я, старий дурень, вірив.

– Ви не були сином репресованого, Владиславе Романовичу… А я це з дитячого будинку пам’ятаю… Не зі школи й не з університету, а саме з дитячого будинку… Постарайтесь мене зрозуміти.

– Зрозумів… Мені вірите?

– Так. Зате ви не дуже вірите мені.

– У чомусь – ні.

– Чому? Є на це підстави?

– Мабуть, що ні… Просто я звик до повсякчасних підніжок начальства… А ви мій начальник…

– Доказ вельми чуттєвий, – усміхнувся Строїлов. – Жіночний, я сказав би.

– У вас дитячий будинок, у мене досвід тридцятип’ятирічної роботи в системі: ми ж усі одне одного поїдом їмо, закладаємо, підставляємо… При генетично общинно-колективістській традиції на практиці ми злющі індивідуалісти, роз’єднані, як гієни: всі між собою вороги, горло готові перегризти з будь-якого приводу…

– Життя важке, Владиславе Романовичу… Буття визначає свідомість… У чергах люди навчилися ненавидіти одне одного, а найдужче тих, хто стоїть попереду…

– Напередодні навали Чінгісхана черг, як мені відомо, не було… Завоювали нас лише тому, що князі котили бочки один на одного… Князів немає, а в усьому іншому картина не змінилась… Гаразд, капітане, обмінялися думками, і – слава Богу… Кличте людей, незручно…

Строїлов підвівся, розчинив двері, запросив своїх співробітників, вибачився за те, що примусив їх чекати, й продовжив – начебто й не переривав наради, – повторивши ту ж саму фразу:

– Будь ласка, не сердьтеся, друзі… Які у кого міркування? Прошу…

– Товаришу капітан, – Костенко підвівся з підвіконня, – як з моєю пропозицією?

– З приводу того, щоб використати ваші зв’язки в Нью-Йорку? Інформація на Джозефа Дейвіда?

Навіщо він усе розкриває, подумав Костенко, не можна ж так усе вивалювати! А може, їхнє покоління по-новому будує комбінації? Але звідки в мені таке страшне, спопеляюче почуття недовіри до всіх?! Я ж нікому не вірю! Нікому! Ти віриш, заперечив він собі; ти, як і раніше, віриш, просто за ці дні тобі відкрилося багато такого, про що ти не знав, і ти злякався й тому гнешся від кожного виголошеного слова… Ти боїшся, признався він собі, що один з цих славних хлопців може бути зв’язаний з тим, хто розповість про нараду другові, а той – подрузі, а подруга – ще одній подрузі, і це дійде до Сорокіна: в нього хороші вуха й довгі руки, на нього працює Система, не хтось там.

Костенко мовчки кивнув, нічого не пояснюючи.

– По-моєму, цікава пропозиція, – сказав Строїлов, обводячи поглядом обличчя колег. – Ні у кого заперечень немає?

Наймолодший хлопець в джинсовому костюмі, який сидів біля дверей, спитав:

– Як саме полковник має намір використати американців?

Строїлов нарешті посміхнувся:

– Нам відповіли: «джерела інформації обговоренню не підлягають, розшифруванню – також»…

Костенко заново оглянув усіх, хто сидів у кімнатці Строїлова, відчуваючи незручність, що посмів не вірити їм, а тому – боятися; він хотів сказати щось цим хлопцям, як-не-як жива легенда: «давайте вип’ємо за тих, хто в МУРі[3]3
  Від російського скорочення: «Московский уголовный розыск».


[Закрыть], за тих, хто в МУРі, ніхто не п’є»; за нього саме й пили, йому й пісню цю присвятили, так принаймні запевняли старожили НТВ; але він нічого не сказав, тільки двері розчинив ривком, якось грубо, та в цій грубості було видно розгубленість.

Строїлов провів його поглядом, хотів був продовжити нараду, але, помітивши в очах сищиків благання, підвівся й побіг слідом за Костенком.

Він наздогнав його вже біля ліфта, узяв за лікоть:

– Коли я вас чимсь образив – пробачте, будь ласка…

– Та годі вам, – зітхнув Костенко. – Нічим ви мене не образили, просто дуже страшно старіти… Знаєте, як про це сказав де Голль?

– Звідки мені…

– Він сказав: «Старість – це велика корабельна аварія»…

Строїлов витяг із спідньої кишені конверт і простяг його Костенку:

– Що робити з цим?

Костенко розпечатав конверт, побачив дактилоскопію, довідки НТВ й картотеки: «Відбиток пальця належить Нальотову Дмитру Дмитровичу, клички – Паташон, Звір, Артист…

– Де зняли палець? – спитав Костенко, відчувши, як закалатало серце.

– А як ви думаєте?

– Наслідив у Варенова? Але ви ж до нього не входили…

– На одвірку дверей…

– До справи підшили?

– Ні. Чекаю ваших рекомендацій…

– Хто проводив експертизу?

– Галина Михайлівна.

– Народу було багато?

– Вона сама… її страхував один мій хлопчик.

– Вірите йому?

– Як собі.

– Можете дати цю дактилоскопію мені?

– Так.

– Розумієте, чим загрожує?

– Звичайно.

– Чому так легко йдете на це?

– Тому що мені вас дуже шкода…

– Як це розуміти?

– Розуміти це треба так, що покоління мого батька піде не зламаним, із стрижнем в душі, ми – діти свого часу, і час цей – новий, а от ви живете з розірваними серцями…

Костенко зітхнув:

– Послухайте, мені дуже неспокійно за вашого батечка… Завжди сам-один… Можете когось попросити – на цей тиждень хоча б – посидіти з ним?

– Кому він заважає?

– Сорокіну. Як і Федорова йому заважала… Чекісти сказали, що на процесі Сорокіна не було жодного свідка – лише документи, сторінки слідчих справ… Ні вашого батька, ні Зою Федорову, ні Лідію Русланову чомусь на процес не викликали – але ж вони вбивчі свідки… Якби вони виступили проти нього, він не дев’ять років мав би – йому дали саме дев’ять, Мишаня Яструб помилявся, – а всі п’ятнадцять… Ромашов зараз з’ясовує, хто відвів свідків… Скажете: «строк давності». А чи існує він – саме до таких злочинців?

…Степанов довго чортихався – «немає часу, Славику, не встигаємо»; потім нарешті погодився:

– Я подзвоню американським колегам звідси, під’їжджай, занудо.

– Знаєш, що таке «зануда»?

– Знаю, знаю, це та людина, яка детально, протягом півгодини відповідає на просте запитання «як справи?»…

…У редакції в Степанова було як у содомі і гоморрі: в невеличкій двокімнатній квартирі працювало дванадцять чоловік.

– Тут у нас і газета й журнал, – пояснив Степанов. – За радянськими стандартами треба тримати у штаті душ сімдесят, платити в середньому – яке словечко?! – по сто п’ятдесят, аби тільки зберегти рівність жебраків, а у нао працюють з ранку до ночі, зате одержують по-людськи.

– Посадять, – упевнено сказав Костенко. – Коли що зміниться нагорі – в одну ніч заберуть.

– Це у нас уміють, – погодився Степанов. – Тільки це будуть останні посадки нашої державності – реабілітуватиме нас державність якісно нова… Добре, сідай і жди, зараз приїде мій приятель, дуже серйозний американський газетяр, викладеш йому суть справи, але не хитруй і не секретничай, вони цього не розуміють.

– Слухай, а на якого біса тобі ця шарпанина? Життя прожив вільним птахом, навіщо під завісу почепив на себе вериги?

– А хто демократії допоможе? Базікати всі вдатні…

– Демократії у цій країні ніхто допомогти не в силах, – упевнено сказав Костенко. – Утопія.

…Вони подружилися двадцять дев’ять років тому, коли Степанов прийшов у Московський карний розшук стажистом-сищиком, після того як у черговий раз поскандалив з даішником (могутня сила, яка виховувала серед водіїв ненависть до Рад і її зловісних дітей у погонах, – ніде так не вміють принижувати людську гідність, як у нас, особливо на нижніх поверхах влади, цілковита вседозволеність при повній всезабороні). Він прийшов на Петровку, щоб до кінця утвердитися в своїй давній думці: всі «мусори» – гади, ніде проби ставити.

І назавжди запам’ятав ту ніч, що провів у черговій кімнаті Московського карного розшуку, – разом з Костенком.

Він ніколи не міг забути, як Костенко – тоді ще худенький, шкіра та кості, синювато-чорноволосий, у модному переливчастому костюмі і вузьконосих черевиках (виплачував борги три місяці, мріяв одягатись, як Бельмондо, всі ті, хто ріс в убозтві, попервах мріють мати красиві речі) – по-вовчому скрадався попід невеличкими перехнябленими будиночками в Тропарях, неподалік від церкви, там у ті роки було маленьке село, міські вогні ледь-ледь видніли…

Костенко ступав безшумно, раз по раз розлючено обертався на двох сищиків з чергової опергрупи й Степанова, беззвучно матюкався, бо в будиночку дохнув Довгий, озброєний ТТ і фінкою; три години тому вкрав «Волгу», пограбував у Внуково промтоварний, поранив сторожа, коли зараз щось почує – відстрілюватиметься, втрачати нічого, рецидивіст.

Костенко махнув Степанову рукою, щоб той зупинився в простінку між віконцями; якщо, боронь Боже, зачепить «стажиста-писаку», з нього зірвуть погони, виженуть утришия, на такі операції вільних не беруть, самореклама, сам іди під кулю, за це гроші платять, стольник на місяць, а інших не тягни…

Степанов усе-таки поскакав за ним, страшенно боячись, що загримлять п’ятаки в кишені, тому руки тримав, як солдат на параді.

Костенко довго стояв біля дверей, що вели до кімнати, тяжко вгамовуючи дихання. Він не оглядався, бо не міг собі навіть уявити, що хтось не послухається його й ніде слідом за ним під кулю.

Степанов відчув, як збирався Костенко, він прикипів поглядом до його спини, немов уловлював у собі повільні «раз, два, два з половиною, два й три чверті»; відкинувшись, Костенко бахнув у двері підбором, кинувся до кімнати, миттю зорієнтувавшись, мало не впав на ліжко, де спав Довгий, укрившись з головою червоною ватяною ковдрою, викинув, падаючи, праву руку, порско сунув її під подушку, вхопив ТТ, спіткнувся, упав, умить перекрутився двічі й навів пістолет на бандита:

– Руки вгору!

Довгий крикнув щось, вихопив з-під матраца фінку й хотів був кинутися на Костенка, але заплутався в ковдрі й по-клоунськи безпомічно упав на підлогу.

Сищики схопили його, фінку викрутили, наділи наручники, швирнули на стілець.

Костенко повільно підвівся і з тугою подивився на свої переливчасті брюки; коли падав, то вирвав шматок з м’ясом, жодна штопка не візьме, коли ще збере б а ш л і на новий костюм?!

– Де крадене барахло, Довгий? – спитав Костенко, не відводячи очей од дірки на штанях.

– У сараї, де ж іще…

Костенко обернувся до сищиків, ті зразу вийшли; стара жінка виступила з комірчини й хрипко спитала:

– Натворив щось?

Костенко кивнув.

– На кого ж мене лишаєш, синочку? – стара заплакала. – Пенсії немає, помру з голоду, хто очі закриє?

– Громадськість, – посміхнувся Довгий.

– Пащу розірву, – пообіцяв Костенко.

– Тоді в один табір зі мною підеш, – огризнувся бандит.

– Де його одяг? – спитав Костенко стару. – Дайте йому, матусю, нехай одягається, в тюрму повезу.

Стара принесла ратинове пальто, мохерове кашне, костюм-трійку й лакові черевики.

Костенко похитав головою:

– Ватянку йому дайте, матусю… І чоботи… Він тепер надовго сяде.

– Це моє, – сказав Довгий, кивнувши на пальто. – Заробив чесною працею, свідків виставлю.

– Залиш матері, продасть, їй же їсти треба… Хто тепер про неї подбає?

Довгий посміхнувся:

– Влада… Вона у нас добра, всенародна.

Прийшли сищики, доповіли, що барахло справді сховане в сараї, під дровами, все ціле, нічого не встиг продати.

…Коли Довгого вивели на вулицю, Костенко обняв стареньку, що плакала, пригорнув її до себе, і Степанова тоді вразила схожість їхніх облич: у них була однаково безнадійна скорбота і чітке розуміння того, що нікому, ніколи, нічого не дано змінити у цьому світі, – кому що відміряно, того не уникнути, хоч би як старався спокусити долю…

Зітхнувши, Костенко перегорнув паспорт Довгого, відкрив його портмоне, витяг звідти сотенну асигнацію й підштовхнув її старенькій мізинцем:

– Візьми, матусю… На перших порах, гляди, й вистачить, більше дати не можу, крадені…

Стара припала пошерхлими губами до його руки; він руки не відсмикнув, дивився кудись у куток темної кімнатки з долівкою, трухлявими стінами й обшарпаними, перехнябленими рамами; розруха й безвихідь…

Уже в машині сказав Степанову:

– Скільки б не кричали про боротьбу із злочинністю – з місця не зрушимо, поки владі угодно, щоб народ жив у злиднях…

Приятеля Степанова з «Пост» звали Джон Малроу…

Він уважно вислухав Костенка; записав щось на маленьких аркушиках потріпаного блокнотика, спитав, чи одержить його газета право «першої ночі», якщо він накопає серйозну інформацію у Штатах; Степанов одразу встряв у розмову: «Ми опублікуємо матеріал – якщо все піде так, як сподівається полковник, – одночасно, це по-джентльменськи».

Так і домовились.

…Непіднаглядне перехрещення доль людських, народжене зустрічами – запланованими й випадковими, – становить одну з основних загадок цивілізації. Найвища таємниця людства – записні книжки з номерами телефонів та адресами; коли б якийсь диктатор зміг віддати наказ (ще зможе, знайдеться такий!), що зобов’яже математиків обчислити на комп’ютерах таємничі лінії спільності, що об’єднують (чи, навпаки, роз’єднують) людей, які створюють ті чи інші державності, то картина вийде жахлива, бо стане ясно, що історія розвивається не за об’єктивними законами, а за принципом неконтрольованих випадковостей, підвладних лише вищій логіці Буття.

Джон Малроу починав журналістську роботу з того, що проводив дні й ночі в управлінні кримінальної поліції Нью-Йорка; йшов шістдесят восьмий рік, вибух ліворадикального руху в Грінвіч-Віллідж, чудовому районі величезного міста, де традиційно жили художники, артисти, письменники, студентство. Вибух цей співпав з в’єтнамською трагедією; на кожному розі продавалися майки й значки: «Я люблю Хо!», «Народ, що пригнічує інші народи, кує кайдани для самого себе»; добре продавалися лозунги Мао: «Імперіалізм – паперовий тигр»; «Гвинтівка породжує владу». Тут же під час нічних гулянок продавали маріхуану; раз по раз спалахувала білоока, некерована поножовщина; затримані проходили наркологічний контроль – практично всі ширялись.

Одночасно (немовби заздалегідь було розроблено сценарій) у Вашингтоні почалися расові заколоти, запалали особняки – всього лише за три милі від Білого дому; столицю заклеїли лозунгами: «Чорні зраджують Америку»; «Білі расисти продовжують справу Гітлера»; «Кольорові – головна загроза світовій цивілізації»; «Євреї – наймити масонського капіталу, хайль Гітлер!»

Але у Вашингтоні не піддалися паніці; телебачення й газети друкували фотографії усміхненого Віллі Брандта: «Кожен справжній соціал-демократ в юності мусить пройти через ліворадикальний комунізм, природна хвороба зростання». Він сказав це, коли його сина заарештували в Західному Берліні на демонстрації, яку проводили німецькі маоїсти.

Американські політологи розробили стрімко-продуманий план: чорних громадських діячів запросили в урядові організації; у районах з кольоровим населенням лідерів етнічної меншості подвинули в мерії; тому расова проблема поступово нормалізувалась, хоч спочатку здавалося – особливо натурам неврівноваженим, схильним до шарахання, – що становище в країні вийшло з-під контролю центральної влади…

Ось тоді Джон Малроу і зробив собі ім’я, бо саме під час зіткнення представників закону із злочинними елементами вибудовувалась концепція подолання безвихідної ситуації: влада досить сильна й мобільна, аби стримувати хаос, поки законодавці приведуть основні кодекси країни у відповідність до якісно нової ситуації, що створилася в світі.

…Джим Волл, інспектор поліції, у групі якого Малроу дуже часто пасся, став – через двадцять років – великим начальником; до того ж уклав свої гроші (хабарів не брав, невигідно – аж надто великий риск) в акції тієї хімічної компанії, де працювала дружина; одержав міцні дивіденди, це дало йому високе відчуття незалежності й упевнене право на відставку – у тому разі, якби наказ керівництва суперечив його принципам.

Прочитавши факс, який надіслав з Москви давній друг Джон Малроу, заступник директора Волл попросив нью-йоркських хлопців поцікавитися, хто такий Джозеф Дейвід; відповідь надійшла приголомшлива; Волл негайно послав факс Малроу: «Справа цікава; я не можу сказати того, що можна, ні по факсу, ні по телексу, хоч є й таке, про що розказати – навіть при нашій дружбі – я тобі не зможу».

Підстави відповідати саме так у Волла були серйозні: виявляється, нью-йоркське бюро його контори вже давно придивлялося до Джозефа Дейвіда в зв’язку з «російською мафією», яка досить міцно утвердилася в Брукліні й на Майамі.

Перші роки після виїзду з Москви Дейвід перебивався тим, що штовхав російських співаків та акторів у ресторани і на зйомки в масовках; не бізнес – абищиця; заважав мовний бар’єр; учив англійську по словнику, потім найнявся мажордомом до директора видавництва, сподівався, що, коли зануриться в англомовний світ, виключивши спілкування зі своїм и, справа зрушиться з мертвої точки.

Намагаючись бодай трохи зрозуміти боса та його гостей, сумно думав: «Ех, вас навчити б російської, ми гори зрушили б – з моїми московськими зв’язками!»; проштовхнув хазяїну томик мемуарів відмовників, одержав невеличкі комісійні; не бізнес; права на рукописи відомих людей еміграції йому не передавали, дуже дрібний; дедалі частіше згадував Росію – от де можна крутити бізнес, якщо тільки маєш голову на плечах…

Усе змінилось у вісімдесят шостому, коли дозволили приїздити до рідних, – одразу полетів до сестри, та працювала педіатром у Хабаровську, виїжджати категорично відмовилася, двоє синів в інституті, навіщо Бога гнівити?!

Дейвід потрапив у поле зору митного контролю, поліції і ФБР, коли він, повернувшись з чергового вояжу до Москви (це було два роки тому), звернувся до найпрестижніших мисливських магазинів з пропозицією купити тульські рушниці, виготовлені кращими російськими майстрами на спецзамовлення. Його вислухали з явним зацікавленням (ніхто так не вміє прощати калічення своєї мови, як американці; країна інтернаціональна, справжній Вавилон), попросили внести конкретні пропозиції, схвалили ідею («фантастик», «марвелес»), але після того як Дейвід передав умови майбутнім партнерам, у двері його маленької однокімнатної квартири на 23-й вулиці (неподалік готелю «Челсі») подзвонили близько другої години ночі; він подививсь у вічко; на площадці стояв старий у дорогому жовтому пальті з ангорської шерсті, в руках палиця а срібним набалдашником; поряд з ним стовбичив молодий здоровань у шкірянці, який заповзято жував гумку.

– Хто? – спитав Джозеф Дейвід, відчувши, як мороз поза спиною пробігає. – Що потрібно?

– Мене звуть Петріллі, – відповів старий. – Я прийшов до вас з добром… Це з приводу рушниць… Будь ласка, не бійтеся, відчиніть двері…

– Я вас зовсім не боюся! Чому я вас маю боятися?! Але ви не подзвонили заздалегідь і не зробили апоінтмент… У мене гостя…

– Поговоримо на кухні, – всміхнувся Петріллі. – Я також починав роботу в підвалі, а вже потім перебрався в особняк… Ще раз кажу вам, не бійтесь, у нас поки що немає до вас претензій. Я прийшов з пропозицією… І даремно ви сказали про дівку. Брехати – недобре. У вас нема ніякої дівки, ми стежили за квартирою…

Немов загіпнотизований, Дейвід відчинив двері, повторюючи собі без упину: «Ідіот, дзвони в поліцію! Що ти робиш, божевільний?»

Петріллі пальто не скинув, по-хазяйськи ввійшов у кімнату, обставлену старими меблями, сів у скрипуче крісло; здоровань завмер на порозі.

– Послухайте, Джозеф, ви дуже молодий американець, – почав Петріллі. – Ви не знаєте життя цього складного міста, тому можете наламати дров і втратити голову… її вам просто відріжуть, розумієте? Затямте собі, торгівля зброєю традиційно перебуває в наших руках, італійців. Ми з’ясували, що ви не обговорювали питання про рушниці в російському Брукліні. Інакше могла б початися війна. І ви у цій війні програли б, повірте. Ви вирішили діяти без нас – ми вам цього не дозволимо. Ми готові заплатити вам п’ять процентів з угоди, якщо допоможете нашим людям укласти хороший контракт з російськими зброярами. Раджу вам не відмовлятися від цієї пропозиції… Нам вигідно те, що ви володієте російською, знаєте росіян, ще б пак вам не знати, коли ви серед них виросли… До того ж ми готові допомогти вам у продюсерському бізнесі, у нас і там досить зв’язків. Розумієте?

Насилу гамуючи тремтіння, Дейвід відповів:

– Я мушу все зважити. Залиште свій телефон.

Петріллі підвівся:

– Не стройте дурня! Миша цікавиться адресою лева. Завтра о десятій вечора мої хлопчики прийдуть до вас, і ви вкладете з ними угоду… Все… Тепер можете викликати дівку – без цього не заснете…

…Дівку він не викликав; тремтячим пальцем набрав номери телефонів знайомих імпресаріо – Пантелея Давидовського й Шпільмана; один був у Москві, пробивав гастролі Робертіно Лоретті, другий вів переговори з Єврейським театром; подзвонив до Ігоря; в Брукліні про нього говорили як про людину, котра знає все і всіх; зустрілися вранці, на Брайтон Біч, у центрі «російського Нью-Йорка».

Вислухавши Дейвіда, змалювавши його тонкі тремтячі пальці й обгризені нігті, Ігор зітхнув:

– Ви ж тут не перший рік живете, Ося… Навіщо ця російська манера вхопити все самому?! В цій країні такі штучки не проходять – візьми своє, але поділись з ближнім. Це тільки в Росії кожен хоче вхопити все, тому й тут живуть чорт знає як… В одній руці два члени не вдержиш…

– Який член?! – зойкнув Дейвід. – Я ж пояснив вам: прийшла італійська мафія! Вони не жартують! Вони хочуть відняти у мене мій шматок хліба! Я згоден поділитися з тими, хто візьме мене під захист. Італійці запропонували мені двадцять процентів, це грабіж!

Ігор попросив підождати; через три години в невеличке кафе, де вони зустрілись, під’їхав невисокий чоловік з копицею негритянського волосся, одягнений у старий светр і обшарпані джинси; «мерседес» (остання модель, сріблястий, важкий) не замкнув – там залишилися два охоронці; сів біля Дейвіда на краєчок стільця й сумно похитав головою:

– Послухайте, не треба сварити нас з італійцями. Ми не хочемо перестрілок. Вам запропонували п’ять процентів з угоди, п’ять, а не двадцять – ніколи не брешіть своїм, виріжемо язик! То ви погоджуйтесь. Зрозуміли?! Нам віддасте два проценти, три – собі, добрі гроші. Що стосується вашого бізнесу, пов’язаного з акторами й письменниками, – ми маємо всю інформацію про вашу активність – платитимете десять процентів з угод, ми, в свою чергу, допоможемо вам через наші можливості, а в нас вони серйозні. До того ж виконуватимете ряд наших прохань, які вас ні до чого не зобов’язують, – під час поїздок в країну перемігшого щастя. Я думаю, ви досить розумні, щоб не відповісти «ні».

Відтоді Дейвід став кур’єром мафії.

Саме він замовив Хрінкову (після того як уклав з ним угоду про книжку «Кат і жертва») сенсаційну книжку «Радянська мафія. Структура. Статут. Зв’язки».

Саме по цей мікрофільмований рукопис він і подався тепер до Москви.

Саме про це Волл і розповів Джону Малроу; як усе-таки добре дружити з поліцією!

– Можеш назвати видавців, з ким він вів переговори? – спитав Джон Малроу.

– Ні, малюк. Це ж конфіденційні відомості.

– Але ж ти розумієш, що я добуду імена людей, які вели з ним переговори на видання такої сенсаційної книжки…

– Це буде велика помилка, Джон, – сказав Джим Волл.

– Чому?

– Тому що за цим маленьким чоловічком стоять великі сили… Він не здогадується про це, його, кажучи на жаргоні, грають… Я просив би тебе не влізати в це діло, Джон… Ти можеш поламати операцію… Мої люди чатують на нього…

– Добре, я обіцяю тобі не лізти в це, Джим. Але тоді розкажи мені сам: які проекти він обговорював з видавцями? Я можу бути корисним. У мене є інформація з того боку.

– Серйозна?

– Сенсаційна…

– Я весь увага, малюк.

– Це я весь увага, Джим. І щоб у нас з тобою вийшла розмова, я назву тобі одне слово: «Хрінков». Це російське прізвище. Воно згадувалося в розмові Дейвіда з видавцями?

Волл відкрив папку з грифом «Цілком секретно», перегорнув сторінки, їх було не менше як п’ятдесят, спинився на останніх трьох, перебіг очима, професіонально вичленяючи потрібні фрази, похитав головою:

– Ні, малюк. Це прізвище не згадувалося.

– Ти повинен назвати мені прізвище, яким оперував Дейвід! Я тоді назву тобі інші імена, це може допомогти справі…

– Він оперував прізвищем російської актриси… Міс Зоя Федорофф, дружина адмірала флоту Джексона Тейта…

Малроу похитав головою:

– Не хитруй, Джим… Ім’я цієї жінки давно відоме по обидва боки звідси… Це не ключ… Я обіцяю тобі допомогти, коли назвеш людину, яку представляв Дейвід.

– Ти ніколи не був таким настирним… Завербувався в КДБ?

– Туди не вербуються… Це не наша армія… Туди вербують… Різні стани, Джим… Корінь один, смисл різний…

– Не сердься, але я змушений запитати тебе: хто оплатив твій квиток з Москви? Ти сам?

– Бідолашний Джим… Ви всі божеволієте під кінець служби… Ви перестаєте вірити друзям… Подзвони моєму редакторові, я надіслав йому факс, він оплатив витрати, пов'язані з моїм розслідуванням… Це перший випадок, коли ти й росіяни можуть працювати спільно… Поки вони йдуть на це – треба ризикувати, Джим… Ми боїмося, вони бояться, ми не віримо, вони не вірять, прогавимо момент, потім може бути пізно, в них усе може швидко змінитись, дуже багато людей, які мріють усе повернути назад… Якщо ми не подамо їм руки, там може бути катастрофа… Прийдуть нові коричневі, а це дуже небезпечно для світу, Джим…

Волл підвівся з-за столу; здоровенний, опасистий, у широких старомодних підтяжках, він закинув сильні руки за спину, пройшовся по кабінету, потім спинився над Малроу й, перевалюючи своє величезне тіло з п'яток на носки, спитав:

– Тобі щось говорить ім’я Айзенберг?

– Ні.

– Які імена вони тобі дали?

– Це не за правилами, Джйм.

– Це за правилами. Я назвав тобі Айзенберга. Назви тепер ти.

– Дейвід оперував ім’ям Айзенберга? Як автора манускриптів?

– Так.

– Він оперував тільки одним ім’ям?

– Це інше питання, Джон.