Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)

– Однаково мислимо, – кивнув Костенко. – Кого з батькових товаришів по службі пригадуєте?

– Усі на один кшталт… Хоча одного пригадую… Дядя Женя Сорокін… Цей, мабуть, був серед них найсимпатичніший…

– У чому це виражалося?

Лібачов здивувався:

– Не розумію.

– Ну, «симпатичність» його…

– Він був привітний, без подарунка не приходив, умів слухати… Коли дядя мій – він був фізик – починав говорити про проблеми науки, слухав уважно, решта ж як барани дивилися… Одчайдушний був – це хлопчикам і жінкам подобається: раз стойку на підвіконні зробив, а ми ж на шостому поверсі жили…

– Він у вас з дружиною бував?

– Так… З Кірою… Красуня була, по-англійськи чудово розмовляла…

– Кіра?

– Так… Вона приходила до нас років десять тому – батько вже не піднімався… Також померла… Здається, вони разом працювали…

– Коли батько повернувся, ви з ним про його справи розмовляли?

– Намагався… Але це кінчалося сварками… Він захищав не Сталіна і не Рюміна, він себе захищав, своє життя… Як собі признатися, що кращі роки віддав дияволові?

– Ви знаєте, що він вів справу Вознесенського?

– Здогадувався… Він цієї теми уникав…

– І справу Федорової…

– Про це обмовився… Сказав, що жалів її, але американець, з яким вона була зв’язана, ще в двадцятому році був у Росії, шпигун, працював при штабі Колчака, дружив з адміралом… А її, казав він, Сталін спочатку опікав, хотів знову запросити на дачу… Прямо з камери…

– «Знову»? Вона бувала в нього на дачі й раніше?

– Мабуть, так… Я добре пам’ятаю батькове слово – «знову»… Я, до речі, це припускаю… Сталін зовсім не був монахом… Але, на відміну від Берії, він не був хамом, він, мені здається, хотів любові… І коли жінка поривалася до нього, починався високий зв’язок, не брутальний… Такий зв’язок тримають у таємниці – і мужчина й жінка… ї потім —¦ це мені батько відкрив, – в охороні Берії були сталінські інформатори, тому перелік жінок, яких до нього приводили, лишився в архівах… А сталінського архіву не було, все знищувалося на пні… Відчувався досвід його співробітництва з охранкою…

– Вважаєте, ця версія небезпідставна?

– Певен цього… Інша справа: чи вступив він у цей зв’язок з санкції партії? Чи продав душу дияволу…

– Вас не зачепило, коли батька посадили?

Лібачов посміхнувся:

– Ще й як! У нас завжди б’ють по родичах, інститут заложників, вищий прояв людської злості… Довелося поїхати з дому, працював у тайзі, в Сибіру поступив до інституту, приховав, звичайно, що батька засудили, а коли все відкрилось, я вже дисертацію захистив, за рік упорався, у нас, на моє щастя, бюрократія повільна, гниє, а не діє… Я ще нічого, а як нещасному сину Берії? Чудовий інженер, дуже чесна людина, а живе під чужим прізвищем… А чим він винний? Чи син Ягоди? А того взагалі розстріляли, коли й тринадцяти ще не було… У нас син відповідав, відповідає й відповідатиме за батька – у цьому вся наша вікова жорстокість і дрібне неблагородство… Я пригадую, як батько, хворий уже, його рак з’їдав, телевізор дивився, особливо коли артисти різні виступали, поети… Посміювався презирливо, нігті гриз: «Дружочки мої! Ач, як соловейками розливаються…» Та ось іще що, – обличчя Лібачова стало лагідним, усмішка торкнулася рота, – батько, пригадую, дядю Женю Сорокіна «пересмішником» називав… І справді: він так потішно копіював усіх, хто сидів за столом, так мінявся, зображуючи людей, що, здавалося, в ньому жила не одна людина, а багато абсолютно різних індивідуальностей…

– Він до батька не приходив після того як вийшов з тюрми?

– Та він же помер у таборі… Батькові хтось із стариків про це сказав, начебто лист звідтіля надійшов… Бакаренко, батьків заступник, той частенько до нас заходив… Завжди пляшечку приносив, самогонку сам гонив, як сльоза була, на травах…

– З Бакаренком давно бачились?

– У минулому році…

– Як ви до нього ставитесь?

– Мені здається, його тільки тому й не посадили, що здав батька й дядю Женю Сорокіна… Боязливий він чоловік, але – незлобивий…

Костенко не втримався:

– Цей незлобивий чоловік комісара Савушкіна калошею бив по лобі й під нігті голки заганяв…

Лібачов не здивувався, знизав плечима:

– А що ви хочете? Якби він не вибив з нього показання – самого посадили б… І калошами по лобі били б, і голки заганяли б… Це звичайна річ… І все це може повторитися, якщо Горбачов не зуміє втримати ситуацію років з десять, поки не прийдуть люди, які підкорятимуться закону, а не пахану…

– Як вважаєте – зуміємо?

– Якщо Захід не допоможе – провалимо… Ми живемо в умовах такого безправного жебрацтва, що злість може роз’їсти країну, як іржа… Тільки багаті люди пишуть для дітей казки й пісні, голодні вчать зла й заздрості…

Прощаючись, Костенко міцно потиснув коротку, сильну руку Лібачова-молодшого:

– Скажіть, а що найдужче любив Сорокін? Книжки? Картини?

– Які книжки?! – здивувався Лібачов. – При чому тут картини?! Хто тоді про це думав?! У нашому класі тільки я один жив в окремій квартирі, решта – в комуналках, по п’ятеро в кімнатці… Куди книжки ставити? Де репродукції вішати?! Він холодець любив, оце його пристрасть! Холодець, розумієте?! Я досі такий холодець у кулінарії купую, хоч колись мене розгодували до неподобства, – батько пайок одержував, «лікарське харчування», так би мовити… Мамуня на ньому не лише дім тримала, а й свою сестру з братом у люди вивела… Холодець – оце справжня пристрасть дяді Жені, та ще ансамблі пісень і танців, він танцював, як Бог, усе мріяв на живу балерину подивитись…

10

Коли Зоя Федорова підсіла до столика Сорокіна в Будинку кіно, він відчув у голові тоненький, виснажуючий душу писк. Цей писк, розриваючи скроні, нагадав той, який він ніколи не міг забути: перше бомбування у сорок першому, коли він тремтячими руками смикав шворку чорного світломаскування, раз по раз оглядаючись на підслідчого, що сидів перед його столом, здається, військовий, готував його під розстріл, умовляв узяти на себе шпигунство (раніше мотав на зв’язок з англійцями, потім негайно переробляв на гестапо, довелося переписувати цілий том показань)… Шворка не піддавалася, ніхто не міг і подумати, що фріц прорветься в московське небо, гадали, що це чергова кампанія з цим чортячим світломаскуванням, повисить та й знімуть… Заарештований підвівся: «Давайте допоможу»; Сорокін тоді схопився розлючений, підбіг до дверей, розчахнув їх, загорлав конвою, щоб бігли до нього, а сам накинувся на нещасного, збив його ударом на підлогу й почав бити чобітьми по обличчю, повторюючи слинно-піняво: «Я тобі допоможу, фашистський виродок, я тобі так допоможу, що Лон… Берлін кривавими сльозами заплаче!..» А полковник той, поки був притомний, хрипко видихав сміх – разом з кривавими бульками, що робили його рот проститутським, вульгарним: «Лонд-Берлін, ой, не можу, Лондо-Берлін…»

Сорокін перестав його бити лише тоді, коли бухнула бомба, яка заглушила на мить гавкіт зеніток; прохрипів конвою, який упорався нарешті з світломаскуванням, щоб витяг контру з кабінету, а сам поспішив у підвал, відчуваючи пекуче, хистке тремтіння в суглобах…

…І тут, у Будинку кіно, переживши моторошне відчуття безокого, з лихим запахом (солодке тління) жаху, що супроводжувався все тією ж – на щастя, нікому не помітною – хисткою трясучкою в суглобах, він зрозумів, що коли зараз, негайно, не перейти в лютий наступ, то може статися непоправне: актриса трохи піддала, тут у неї, сучки, всі свої, почнеться скандал, прийдуть лягаві, протокол, «прізвище, ім’я та по батькові», а паспорт на інше ім’я, от і кінець життя, більше не встанеш, каюк…

…Зламавши ще одного арештанта, Сорокін, як завжди, переходив на довірливу дружбу з нещасними, а вони, немовби відкинувши рятівничо-вибірковою пам’яттю кошмар принижень, безсоння, тортур, що передували зламу, йшли на це, поривалися до нього, вважали, що він, Сорокін, єдина жива істота, з ким вони спілкувались протягом місяців, а то й років, тепер же, коли жах скінчився, не може не віддячити за ті признання, які нещасний сам і формулював, старанно виводячи літери учнівським пером.

Саме під час цих співрозмов Сорокін, не налягаючи, дуже лагідно, повертався до самого початку, називав імена людей, що мимохідь згадувались у справі, зацікавлено й доброзичливо розпитував про них, демонстративно закривши папку: «Це не для протоколу, нічого не писатимемо, сам для себе хочу розібратися, поговоримо, як більшовики, – відкрито, без страху…»

Найдужче цікавили його ті, кого жертви називали на самому початку слідства (ще до застосування вищого ступеня застрашливості) як свідків, спроможних підтвердити їхню невинність і вірність справі великого Сталіна.

Коли арештанта було вже зламано і він підписав усе те, що дозволяло доповісти керівництву про розкриття чергової контрреволюційної змови (а це автоматом давало підвищення по службі, премію, квартиру, а може, й орден), треба було створювати заділ на нових вражин.

Тому, розмовляючи за чашкою чаю з бутербродом про тих, кого згадував арештант, Сорокін часом ліниво викидав на стіл протоколи допитів: «Ви на нього (неї) сподівались, а ось що вона (він) про вас показує… Ні, не сидить… Дома живе… А ви вірили, голубчику (голубочко). Люди, батечку мій (люба моя), тварюки невдячні, це вам не олені і не ведмеді, зрадять залюбки, немов би це дає їм утіху, хтивість якусь…»

Не кожен, звичайно, арештант лютився на «зрадника»; дехто тримався, а випадкові, кого треба було ізолювати по спущених списках, на цьому засипалися, такі подробиці викладали, стільки пікантностей відкривали, що про заділ можна було не турбуватись… Протоколу немає, а плівочка шарудить, сріблом шарудить, навічно закладав в пам’ять казни новеньких вражин; зв’язок поколінь, так би мовити. Правду сказав Федір Михайлович: «Соціалізм – це коли всі рівні і кожен пише доноси один на одного»…

Сорокін, звичайно, не пам’ятав імен усіх людей, котрих згадували на допитах Федорової, але за ресторанним столиком, де зараз сиділи її друзі, він бачив, і Тетяну Окуневську, яку випустили водночас із Зоєю Олексіївною, і актора, чимсь схожого на Жжонова, – відгрохав на каторзі довгі роки, і тому стратегія атакуючого захисту з’явилася в його мозку вмить: вищий смисл перших годин арешту полягає в тому, аби довести в’язневі: «Як не виправдовуйся, все одно в тобі є гріх, у кожного є гріх, тільки на небі безгрішні живуть», і на цьому зім’яти його, витягти людський стрижень, породити в душі бентежний жах, цілковите переосмислення прожитого: справді, кожен у чомусь затаєно винен, особливо в тій країні, де всі закони про «не можна», але нема – і, дай Боже, аби не було – закону про те, що «можна»…

Не одводячи очей від обличчя Федорової, він тоді сказав:

– Я ж сюди не просто так прийшов, я з вами побачитися прийшов… Ні, я не скажу вашим приятелям про наші з вами розмови про них усіх – забули, мабуть, як ми про вашу подругу говорили? Про Бориса Андреєва? Про третього, що за столиком вашим сидить, Жжонов, здається? Можу нагадати. Архіви в мене, плівочки тримаю дома, адже голос у людини не міняється – якщо тільки не рак горла…

Він помітив, як обм’якло тіло жінки і в очах з’явилося щось темне, наче хтось перед лицем ковдрою махнув; отже, вгадав, попав у точку страху…

– Я нікого не закладала, – сказала Федорова згаслим голосом. – Хоч як ви це з мене вибивали…

Сорокін розслабився:

– Прізвище моє забули?

– Ім’я пам’ятаю: Євгеній Васильович…

– Це не ім’я, Зоє Олексіївно, це псевдонім. Хто ж своє справжнє ім’я заарештованому відкриває? А втім, це не так важливо, називайте, як завгодно… Ви справді нікого не зраджували: сам на сам можу вам це підтвердити… Але ж плівочку можна настригти так, що не відмиєшся… Ми людям вірити не вміємо, ми документам привчені вірити… Так от, давайте-но мирно й дружно перенесемо нашу розмову на той день, який влаштує вас; у мене серйозна ділова пропозиція, Зоє Олексіївно… Як мені відомо, ви в Америці процес проти адмірала Тейта чи то програли, чи то не почали, а на кону, як ми чули, велика сума стояла… Ось у мене й виникла ідея: чому б нам з вами не написати книжечку «Кат, адмірал і жертва. Діалог трьох жертв двох Систем»? Не відмовляйтеся зразу, не треба… Мене після смерті Сталіна, як самі розумієте, демобілізували, працюю в Академії наук, кандидат, є вільний час і друзі, які можуть запропонувати вигідний контракт… Не рубайте зопалу, Зоє Олексіївно, подумайте… А я до вас зайду, коли дозволите… Днів через два… Якщо хочете – то ви до мене, залишу адресу…

Він грав безпрограшно; знав, що до нього вона не піде, дома й стіни допомагають; натиснув:

– До речі, ваших безпосередніх слідчих Бакаренка й Jliбачова було покарано: Лібачова немає в живих, а Бакаренко спився, Бог в шельму цілить…

– Били мене не тільки вони… Ви – також…

– Я рятував вас, Зоє Олексіївно… Ви не знаєте, як там били… А у вас і зуби цілі, й обличчя не спотворене… Я доповідав Абакумову, що ви стійко переносите залякування, отже, справді не винні у найстрашнішому – в спробі терору проти товариша Сталіна…

Федорова згорбилася, руки безсило впали вздовж тіла:

– «Товариша» Сталіна… Вовк свині не товариш…

– Тоді за такі слова вас би шльопнули зразу… А тепер вони – у ваших устах – дорого коштують, адже нинішні владики прагнуть Йосифа Віссаріоновича відмити, все на Берію валять… Дрібнота, мізерні брехуни, на цьому й згорять… Що Берія без Сталіна міг? Нещасний чучмек, який погано розмовляв по-російськи… Я вам про ту пору багато можу розповісти – з цього боку барикади… А ви – з того… Чим не сенсація? І про адмірала я сенсацію припас, повірте на слово, – забезпечите дочку й онука на все життя…

…І колії через два дні, зібравши через свої старі зв’язки всю інформацію про Федорову, її дочку, про те, як після того коли їй відмовили у візі, актриса була на грані зриву, він прийшов до неї, попередньо обклавши квартиру спостереженням, вона йому відчинила двері; не зразу, правда, принишкла на якусь мить біля замка, відчуваючи безсилий, гнітючий страх, але – відкрила все-таки; кат, коли він справжній кат, назавжди входить у плоть і кров жертви, зверхністю своєю входить, бо довгі місяці він був її всевладним господарем, а таке ніколи не забувається.

Відкривши воду у ванній, Сорокін тоді почав першим наговорювати на магнітофон, зрідка підводячи очі на Федорову (вона була в синьому платті, туфлі із замші, навіть грим наклала, молодець стара, не здається, жінці й помирати треба молодою):

– Так, я кат – за посадою і званням. Я розповім про те, через що мені довелося пройти, перш ніж я наказав ввести у свій кабінет гордість радянського кінематографа Зою Федорову – очі величезні, розкриті світові, ямочки на щоках, розгублена усмішка, відома в країні кожному, – двічі лауреата Сталінської премії, зірку екрана, королеву хлопчачих мрій…

Я народився в двадцять першому році; батько, демобілізувавшись з Червоної Армії – він воював під знаменами кінноти Будьонного, – повернувсь у свою будочку шевця. У партію його прийняли перед наступом на Львів, який планував Сталін. Шевців було мало, партійців серед них ще менше, тому він примкнув до осередку комунгоспу й був у міському активі, всі більшовики йшли до нього набійки ставити – свій, отож, і заробіток був, і напружуватись особливо не треба – доти, поки не проголосили неп і не поперли з усіх щілин кооператори… Мати мені вже пізніше розповідала, яка це була трагедія для батька: «Ленін зрадив революцію, перекупили його німці, знову буржуї при ділі, а де ж торжество світової революції?! Загальна рівність?! Щоб ніхто один від одного не відрізнявся?! Щоб усі були рівні за достатком?!..»

Мати перечила йому: «Зате тепер голодних немає, Васю! Хто невтомно працює, може й булочки купити, і цукерочку дитині, а раніше хоч зуби на полицю клади…» Батько не вгавав: «Нехай і зуби на полицю, але моє червоноармійське серце не може терпіти, щоб один фасонив у шубі і на прольотці котив у ресторан-кабак, де буржуйські танго грають, а другий – як жував чорний хліб, так і понині його жере!»

А матуся відповідала: «Та ж укомівські не тільки на прольотках, а й на автомобілях шикарять, і пайки їм дають, і панські будинки для себе позаймали». А батько їй: «Влада на те й влада, щоб над нами стояти, самі таку вибрали!»

Від образи запив, роботи стало менше, та й активний дуже зробився – щовечора йде на диспут якийсь там і лає нових буржуїв на всі заставки… А людям приємно, коли того, хто кмітливий, старанніший, а тому – багатший, матюком криють і вимагають у нього все нажите відібрати… Ясна річ, такому плескають у долоні та «ура» кричать… Мати моя слова боялась, у Росії всі дужче від смерті слова бояться, і недаремно, як виявилось… Хто вже там придумав петицію Леніну, не знаю, але батько одним з перших підписався, щоб неп скасували, кооператорів посадили в концтабори, з конфіскацією майна, аби тільки всі люди були рівні по заробітку і щоб ніхто не виділявся… З Москви приїхав комісар Забуров, попередив, що це є ухил, просив схаменутися, бо, мовляв, самим нам з розрухи не встати, голота; треба залучати капітал і голови ділових людей, хоч вони й гниди й кооператори, але все одно треба терпіти… Батько – нізащо! А тут ще Глікман організував товариство шевців, більшість роботяг до нього примкнула, бо він харчі давав і замовленнями забезпечував; батька, як матінка розповідала, аж трусило від люті, на всі пустився заставки, примкнув, казала мама, до групи, яка почала таємно друкувати прокламації проти буржуазного непу та кооперації, виступав на біржі праці, збирав безробітних, запалював їх словом ненависті до тих, хто ситий і одягнений. На базарі виступав перед тими, хто непманівські діжки тягав і з ранку хлібне вино пивком лакував, хоч і заборонено було алкоголь… І з цього приводу батько гнівався: «Ленін сам не п’є, тому не розуміє душі нашої людини, не дає завити горе вірьовочкою, а новий буржуй який хочеш фіньшампань дістане, аби був золотий червінець у кишені…»

Ну й докричався: спочатку з партії вичистили, а як образився та пішов на повний голос Леніна з Троцьким ганити за зраду великій ідеї, ото й нагрянули вночі люди в кожанках і повезли батька в ДПУ… Повернувся він через півроку, зношений украй, але – тихий… І сидів на розі колишніх Губернаторської вулиці й проїзду імператора Олександра Другого, перейменованих на вулицю Леніна та проїзд Зінов’єва, доти, поки Сталін прикрив неп і почав колективізацію… Ось тоді тато й розправив спину… В партії його відновили, доручили проревізувати глікмановський кооператив, він, звичайно, постарався й став після цього начальником міськкомунгоспу… Ну, звісно, ордер нам видали, зайняв батько три кімнати Глікмана у великій семикімнатній квартирі, жити б та жити, але, видно, дуже довго його образа гризла, серце дало себе знати. Однак – не здавався, пив, як пив: тоді йому звідусіль несли, навіть коли голод настав, як начальникові не догодити?! Від нього тепер усе залежить – дозволить чи не дозволить. Підлеглих у батька стало двісті чоловік, самих контролерів майже сімдесят душ, не те що раніше у кооператорів: три чоловіки в правлінні, ось тобі і вся бухгалтерія…

Словом, у тридцять четвертому помер батько, перепився, чесно кажучи… Через п’ять днів у нас з матінкою дві кімнати колишній батьків заступник відібрав, а мені вже тринадцять років було, тямив, що й до чого, жерти хотів без упину, а що мати могла дати, коли картки відмінили?!

Раніше, при картках, хоч щось обламувалось, а як відмінили їх, то для нашого рівня людей почався справжній голод, відтоді про картки й мріємо – як-не-як, а все-таки гарантія, що не вмреш з голоду… От і пішов я в шістнадцять років на завод, якраз у тридцять сьомому це було, тоді й пояснювали нам, чому з продуктами перебої, житла немає й черевики не можна купити… Хто правив країною? Промисловістю? Сільським господарством? Ось вони, перед вами, на лаві підсудних, дивіться: Розенгольц, Радек, Ягода, Дерібас, Ратайчак, Лівшиць, Пятаков… Усіх не перелічиш… Троцькісти як один, та й нація однакова… Правда, про націю пошепки говорили, натяками, бо на Мавзолеї поряд зі Сталіним стояв Лазар Мойсейович… Та, слава Богу, хоч один, а раніше – страшно й лічити! Троцький, Зінов’єв, Каменєв, Кон, Цеткін – а росіяни де?! Один Калінін?!

У тридцять дев’ятому мене призвали, провчили рік, дали габардинову гімнастерку и синє галіфе, повісили трикутник і направили в НКВС… До цього я справді гвинтиком був, що скажуть, те й повторював, як папуга, спробуй не повтори, країна притихла, лише на мітингах усі один перед одним викручувались, щоб ніхто не мовчав – кругова порука! Дали мені кімнату на Можайському шосе, вісімнадцять метрів, підлога паркетна, у ванній – газова колонка, гаряча вода цілий день, мийся – не хочу! Маму до себе привіз, до лікарні її прикріпив – і душі там усякі, і ліки, і синє світло від бронхіту, просто рай!

Перший допит я не один проводив, із старшим лейтенантом Лібачовим, – він нарешті підвів очі на Федорову, – так, так, з вашим головним слідчим, який на мене ногами тупотів: «Слинько, не можеш від американської шлюхи показання добути! В білих рукавичках вирішив працювати?! Це на фронті стріляти кінчили, а ми продовжуємо, поки всю погань не випалимо!» Ніколи не забуду перший допит, Зоє Олексіївно, помиратиму – не забуду… Я ж хлопчиськом ще був, всього лише двадцять років, нічого не тямив…

– Лєрмонтов у двадцять років був уже великим поетом, – заперечила Зоя Федорова і мерзлякувато зіщулилась, слухаючи сповідь свого ката.

– То він же геній був! Йому культура всього світу була відкрита, тому що французькою й англійською розмовляв як рідною мовою… А я? Що я знав у житті? Що мовчати треба – знав! Не висовуватись – також знав! Беззаперечно вірити тому, хто над тобою сидить, – втовкмачили! А хіба ви не схилялися перед Сталіним, як перед Богом?

Немовби чинячи опір самій собі, Федорова відповіла:

– Не те щоб схилялась, але принаймні…

– Ех, Зоє Олексіївно, Зоє Олексіївно! Навіщо собі брехати? Згадайте, як благали мене: «Дозвольте написати Йосифу Віссаріоновичу! Він не знає, що ви тут зі мною робите! Він негайно звільнить мене!» Хіба не було такого? Забули? Не сердьтесь, я ж вам не докоряю… Коли мене збиралися після смерті Сталіна виключати з партії, я також писав листи «дорогим товаришам», членам хрущовського Політбюро, ми споконвіку чолобитні несли вождям, лише вони можуть врятувати й зберегти… Не від Сталіна у нас це – від усієї гіркої історії нашої… Ну та гаразд, відступив я від теми… Я ж іще й не почав вискрібатися перед вами, я тільки підходжу до цього… Так от, викликав мене вночі Лібачов… Було це, добре пам’ятаю, чотирнадцятого червня сорок першого року… На стільці посеред його кабінетика сидів чоловік у шовковій сорочці якогось ніжно-кремового відтінку, штани на ньому були модні, широчезні, розкльошені, з срібною іскоркою, черевики, хоч і без шнурків, на босу ногу, але – лаковані, з тупим носком, я такі тільки в кіно бачив…

– Ось, – сказав Лібачов, – дивись на цього типа! Дивись і запам’ятовуй кожне його слово!

– Я не «тип», а дзержинець, – відповів арештант з досить помітним акцентом. – Мене в Чека особисто Фелікс Едмундович приймав…

– Один він? – спитав Лібачов. – Чи ще хтось з ним був?

– Були.

– Прізвища, звичайно, забув?

– А чому ви мені «тикаєте»? Навчіться дотримуватися чекістського кодексу.

Лібачов замислено повторив слова заарештованого, немовби оглядаючи їх, як дивину якусь, і карбовано повторив запитання, перейшовши на «ви».

– Прізвища пам’ятаю, – відповів заарештований. – Артузов там був, Уншліхт і, здається, Бєленький.

– Дуже добре, – кивнув Лібачов. – А Кедрова не було?

– З товаришем Кедровим я познайомився наступного дня… Я з ним працював до двадцять сьомого року.

– Я можу записати ваше показання в протокол?

– Це – можете.

Лібачов надряпав запитання й відповідь, дав підписати, промокнув здоровенним прес-пап’є й вів далі:

– А як ви ставилися до товариша Кедрова?

– Дивне запитання… Це мій учитель… Більшовик, у партії трохи не з початку віку, конспіратор, він мене в перше відрядження посилав.

– Коли?

– У двадцять другому.

– Куди?

– Ваше запитання є посяганням на державну таємницю… Запросіть моє командування в розвідці, якщо там вважатимуть за потрібне – дадуть відповідь… І поясніть: мене викликали у нагальній справі з Берна, викликали шифром тривоги, я залишив групу, щоб повторити тут дату початку війни, а мене – замість того щоб негайно почати роботу по переведенню групи на нові завдання – тримають у камері… Ви хоч доповіли Сталіну, що я тут? – Товаришу Берії, нарешті.

– Доповіли… Скажіть, у вас ніколи не було підозр щодо Кедрова?

– Та ви що, з глузду з’їхали!

– Підбирайте вирази!

– Війна ось-ось почнеться! Про що ви думаєте?!

– Ви стверджуєте, що війна почнеться «ось-ось»?

– Так!

– Кого з ким?

– Нацистів проти нас.

– Нацисти – це хто? Дружній нам рейх?

– Це він вам дружній, – вибухнув арештант. – Вам! А не мені!

– Що ж ви від інших чекістів відгороджуєтесь? Даремно, ми також дзержинці… Гаразд, це у вас нерви розходилися… Давайте запишемо ваші свідчення про те, що Кедров – справжній більшовик і що Німеччина нападе на нас найближчими днями… Якого числа, до речі?

– Двадцять першого.

Лібачов зареготав:

– Хто ж війни у будень починає? Справжні стратеги війну до святкових днів приурочують… Не відмовтесь підписати правильність відповідей?

– Цих – не відмовлюсь.

Лібачов знову промокнув бланк протоколу допиту своїм прес-пап’є і, підійшовши до заарештованого, схилився над ним гачком:

– Так от, «дзержинець» паршивий, Упшліхт і Артузов призналися в своїй троцькістській контрреволюційній диверсійно-шпигунській діяльності, і їх розстріляли! А «товариш» Кедров іде під трибунал за те, що, будучи старим агентом англійської розвідки, виконував завдання своїх хазяїв і сіяв панічні чутки про майбутній напад Німеччини на Радянський Союз! Ти був його людиною – сам признався, за язик не тягли. Отже, коли хочеш, щоб твоя сім’я не опинилася в сусідній камері, сідай і пиши власноручне признання: коли й де одержав вказівку Кедрова завербуватися до англійців, аби зруйнувати союз двох великих держав Європи.

– Ви що, збожеволіли?

Лібачов тоді подивився на мене так, що я на все життя запам’ятав:

– От як поводяться справжні вороги… Затям це… і примусь його говорити… Зараз… при мені…

У мене навіть голос сів: «Як?»

– А так, як тобі підказує революційна свідомість.

Я підійшов до арештанта й, тамуючи тремтіння в голосі, сказав:

– Наших товаришів мордують у буржуазних катівнях… Революція не мститься… Скажіть правду, і ми передамо вашу справу в наш пролетарський суд.

– Я сказав усю правду. Я ніколи ні до кого не вербувався. Кедров для мене був, є й залишиться більшовиком.

Лібачов обгриз усі нігті – й без того майже до м’яса обгризені – й сказав тихо:

– У зуби тільки не бий. Він на процесі з розквашеним ротом не потрібен. У нас тиждень строку, двадцять другого Кедрова трибунал судить, цей – співучасником піде, якщо не хоче свідком обвинувачення.

– Які у вас докази? – спитав арештант. – Докази які?

– Ну! – Лібачов прикрикнув на мене. – Слабий, чи що?! Чи – жалієш вражину? Ось на нього показання, – він тицьнув пальцем у папку, – дев’ять чоловік на нього показали як на шпигуна, продажну шкуру, за фунти працював, сволота! Щоб відняти у нас усе те, що дала революція!

І я, замружившись від страху, з усієї сили вдарив арештанта у вухо, і так ударив, що він, злетівши зі стільця, лишився лежати на підлозі…

– З графина хлюпни, – сказав Лібачов. – Зразу заворушиться.

Вилив я на нього воду тремтячими руками, арештант відкрив очі, подивився на мепе з невимовною тугою й жалістю, повільно підвівся, сів на свій стілець посеред кімнати й сказав:

– А я не вірив, що нацизм – заразливий… Ти ж гітлерівець, синку, справжнісінький гітлерівець.

Узагалі у сорок першому слово «гітлерівець» не вважалося за образу… У якійсь багатотиражці навіть надрукували «товариш Гітлер», здається, на заводі імені Сталіна… Але ж недавно ще ми «Професора Мамлока» дивилися, «Сім’ю Оппенгєйм», там фашистів ганьбили, тільки у сороковому ці фільми заборонили, але я все-таки образився і ще раз заїхав йому у вухо – ніякий я не гітлерівець, а молодий більшовик, учень великого Сталіна, страж завоювань революції…

І знову він упав, але не обм’як, був готовий до удару.

– Бийте, – сказав він. – Можете до смерті бити, нічого від мене не доб’єтеся, наклепи зводити не буду, гітлерівці погані.

Тут вискочив Лібачов з-за столу й став його штовхати чобітьми у пах, у живіт, у груди.

– Ну, чого ти?! – задишливо крикнув він мені. – Помагай! Що я кажу?!

Ніколи я не зможу описати, а вже тим більше пояснити, як і чому в мені збурилася невідома доти, але все-таки якась рідна тьма й забилося щось давно забуте, але – тепле…

Я не міг погамувати тремтіння, яке мене пройняло, наче лихоманка трясла; в очі наче піску насипали, вилиці звело, жах і шалене відчуття волі стали нероздільними, в мені з’явилася величезна сила, щось рисяче, тягуче, я аж замружився від того, що думка зникала, поступаючись місцем ознобному, некерованому інстинкту..; А потім мене охопило дивовижно-солодке відчуття вседозволеності влади – особливо коли і мій носок увійшов у м’який живіт арештанта, що корчився на підлозі…

…Замучившись, Лібачов подзвонив по телефону й дав команду, щоб привезли дружину арештанта:

– Він молодий, – кивнув на мене, не одводячи очей від сірого обличчя арештанта, що лежав нерухомо, – стінки тут тонкі, фанера, послухаєш, як він з нею на диванчику соватиметься, посопуть уволю, от весело буде, правда?!

…Словом, дав арештант показання, спробуй не дати…

Сторгувалися, що візьме на себе англійське шпигунство, але Кедрова закладати відмовився… Кедрова вивели на трибунал двадцять другого червня, коли вже війна йшла, – судили за «поширення заздалегідь брехливих, панічних чуток про підготовку Німеччиною війни проти свого союзника – СРСР». Судити почали вранці, а після виступу по радіо Вячеслава Михайловича виправдали… А двадцять третього забрали знову – свідок, як-не-як… Ну й шльопнули зразу. – Сорокін витер піт, що виступив на лобі, й несподівано спитав: – У вас дошки якої-небудь немає, Зоє Олексіївно?

– Що? – Федорова спочатку не зрозуміла його, слухала з жахом, кусаючи губи…

– Дощечка, може, якась є на кухні? – Сорокін зараз говорив тихо й спокійно, немовби й не він щойно істерично хрипів у магнітофон.

– Підставка є хохломська…

– Якщо вас це не обтяжить, то принесіть…

Жінка насилу підвелася, сторожко оглядаючись, вийшла на кухню, повернулася з хохломською дощечкою, простягла гостеві…

Сорокін розчепірив ноги, поклав дощечку на коліна й, коротко змахнувши рукою, ударив ребром долоні; дошка хряснула, як кістка, забіліло свіже дерево – з тією лише різницею, що відкритий перелом тільки в першу мить сніжно-білий, потім закривавиться, а дерево – неживе, не боляче йому; як було білим, так і лишилось…