Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

Марта. Я заподіяла б собі смерть.

Кат. Як? Чим? Ви забули минуле, Марто. Тюрма прирікає на довге життя – до оголошення вироку чи звуку шарнірно-падаючої гільйотини… У тюрмі, у нашій тюрмі, ніколи й ніхто не може покінчити життя самогубством – занадто вже солодко для в’язня, він не має права розпоряджатися нічим, а тим паче власним життям… Ви боїтеся мене й досі, хіба не так?

Марта. Так. Я навіть боюся сказати старому генералові, що ви живі… Він один не боїться вас…

Кат. У нього розірветься серце, коли ви скажете, що я живий… Ви дуже добрі, тому мовчатимете про це…

Марта. Але дедалі частіше я думаю написати про вас у прокуратуру… Мабуть, я зроблю це…

Кат. Можете… Тільки після того, як вийде наша книжка. Ви ж розумієте, що закон зворотної сили не має, та й довести ви нічого не зумієте… Ми були громадянами одного рейху, молилися одному Богові – ви в камері, я в кабінеті, не можна втекти від себе, Марто…

Марта. В усьому винна Система?

Кат. Тільки вона. І чим швидше ми ціе зрозуміємо, тим буде краще для майбутнього. Люди народжуються ангелами, дияволом їх робить наша Система, хай вона й відповідає за це…»

Сорокін викреслив слово «наша», крикнув Пшонкіну, який наливав каву в чашки:

– Боречко, голубчику мій, ну чого тебе так до русизмів вабить? Ти, зроби ласку, будь ближче до оригіналу, в тебе не німці розмовляють, а наші люди… Чуєш мене?

– Чую, – відповів Пшонкін якимсь іншим, погаслим голосом; він увійшов до кімнати з хохломським підносом і, поставивши перед Сорокіним чашку міцної кави, додав: – Дуже добре чую. Тільки ж і я не дурень… Не про Німеччину й гестапо ви пишете, а про Росію з її ГУЛАГом! І в ката ім’я російське, і в жертви… Я як-не-як письменник… Хоч і невдаха, бо надало ж мені на цій землі народитись…

Сорокін, погойдуючись, засміявся, потім обличчя його завмерло, він узяв ручку й швидко дописав:

«Кат. Марто, а ви й справді не знали, що ваш коханий прилетів у нашу країну не вперше?

Марта. Він ніколи не був тут раніше… Він ніколи не брехав мені…

Кат. Брехав… Він був тут у двадцятому році. Він працював з нашими ворогами…»

15

Сорокін потер обличчя короткими пальцями, вкритими щетинистим волоссям, відчув, як до щік прилила кров і забила злими колючими молоточками – такими лікар Вензель простукує нервові корінці, китайська медицина, рятує від усіх хвороб, а найдужче від старіння; помирати треба здоровим, без гниття, раптово.

Вензель працював у Криму, в санаторії ЦК; Сорокін їздив туди кожного року – до вісімдесят другого, поки був живий Леонід Ілліч; при Андропові, коли почали закручувати гайки, зразу ж припинив; наймав квартиру в Ялті, навіть до інтуристського готелю не потикався, хоч можна було: настала пора непомітності, треба відлежатися, довго таке не продержиться, аж надто надійно все схоплено, питання місяців, двох років – найбільше; перемелеться – мука буде.

…Старанно поголившись (найулюбленіше його заняття; брився небезпечною бритвою золінгенської сталі, подобався йому ризикований скрип металу об шкіру, особливо коло сонної артерії; часто ввижалось, як метал легко перерізує пульсуючу синяву; чомусь виразно відчував запах свіжої, теплої свинини), Сорокін відчинив одежну шафу, вибрав костюм – як завжди, скромний, але неодмінно американського покрою; надів легеньку шовкову сорочку, пов’язав карденівський галстук, примірив черевики, які позавчора привіз Никодимов, – давав йому, щоб розносив хтось із бойовиків, непрестижно надівати нові речі, уроки англійських лордів – дворецький має пом’яти костюм і кілька разів пройти під дощем у нових лайкових черевиках, лише після цього можна з’являтися в світі… Вийшовши з під’їзду, Сорокін неквапливо пішов вулицею; спинився біля будки телефону-автомата, підставив обличчя неяскравому, вже осінньому сонцю, що пробилося крізь низький московський смог, постояв якусь мить, глянув у скло вітрини – там чітко відбивалися ті, хто йшов у нього за спиною, тільки після цього зняв трубку й набрав номер Варенова; довго слухав гудки, дав відбій, набрав інший номер (зовнішнє спостереження змогло сфотографувати через телевик його палець, що тицяв у цифри), спитав, не назвавшись:

– Ну, що з Вареним? Не попав, часом, у клініку?

– Ми перевіряли, – відповіли йому. – Його там немає. Експерти припускають, що в нього могла наступити нервова криза…

– За містом не з’являвся?

– Ні.

– З сусідами говорили?

– Нічого тривожного.

– А як інфаркт? Лежить у квартирі без допомоги?

– У нас є ключі… Можна зайти… Справді, а раптом з ним біда…

– Без моєї вказівки – не треба… Дайте подумати…

Поклавши трубку на важіль, Сорокін рвучко обернувся, охопивши вулицю чіпким поглядом; нічого підозрілого; зупинив таксі і поїхав до трьох вокзалів; там шмигнув у туалет, вийшов звідти в окулярах і в кепочці, засунутій на очі, вскочив в останній вагон електрички; на станції Кратово зіскочив останній, коли состав уже рушив; по стежечці біг підтюпцем, через сосновий бір, милуючись вогняними стовбурами величезних дерев.

Зупинився він коло дачі з перехнябленим парканом; на ділянці працювало троє хлопців спортивної статури; німецькі вівчарки, що кинулися було до нього в рикаючому вищиру, впізнали його і, лащачись, пішли поряд.

…Шинкін Йосип Михайлович, табірний благодійник, котрий забезпечив його паспортами, роботою, квартирою й дачами, сидів за столом червоного дерева (вісімнадцяте століття; скупив антикваріат наприкінці шістдесятих; реставрував; відправив на свою дачу поблизу Риги, в дім сина та племінниці; за теперішніми підрахунками на кожен вкладений карбованець одержав не менше як дві тисячі прибутку – кілька мільйонів, коли рахувати огулом). Біля каміна в низьких, утопаючих кріслах з левами-підлокітниками вмостилися троє гостей – із Сочі, Грозного та Дніпропетровська, керівники тамтешніх кланів, тузи.

Вперше вони зустрілися на нараді Управління (так Сорокін запропонував назвати їхній союз) у сімдесят шостому.

Відрекомендувавши всім присутнім «Спиридонова» – під таким псевдонімом Сорокін тоді працював на півдні країни, – Шинкін дав йому перше слово.

– Колеги, я дякую нашому другові Гридіну (так, у свою чергу, він називав Шинкіна, конспірація і ще раз конспірація) за надану мені можливість поділитися з вами міркуваннями про ситуацію в державі, – почав Сорокін глухуватим баском; від хвилювання покашлював, наче в горлі застряла м’яка риб’яча кісточка. – Хоч ситуація тепер підконтрольна і нібито особливих підстав для занепокоєння немає, але мої експерти з відділу перспективного планування вважають, що певна нескромність вищих членів Управління, показне нехтування законами цієї країни – законами неписаними, нашою темнотою, яка може простити голод, холод, знущання влади, але ніколи не простить багатства сусідові, навіть якщо він заробив його каторжною працею, – можуть дати небажані наслідки. У цьому розумінні ми країна унікальна, і це треба завжди пам’ятати. На жаль, чимало наших колег про це забули, що негайно спровокувало Комітет: Луб’янці довелося подекуди шваркнути лапою. Правда, поки що цілять не в тих, але може ненароком і нас зачепити…

Хочу також поділитися досить тривожними міркуваннями з приводу того, як розвивається наше діло. З одного боку, ми маємо величезне зростання виробництва, що сприяє насиченню споживчого ринку товарами підвищеного попиту, і це, в свою чергу, знижує небезпеку соціального вибуху, котрий цілком можливий. Для нас немає нічого страшнішого за державну нестабільність. Лише паралельність розвитку нашого сектора з державним скреготом може служити гарантією усталеності Системи… З другого боку, зростання нашої активності породило надмірну заорганізованість структури Управління. І в цьому я вбачаю найголовнішу небезпеку, бо тоталітарні режими – я маю на увазі Сталіна й Гітлера – багато прощають тим, хто далекий від політики, але ніколи не потерплять наявності сильної організації…

Головним злочином Вишинського проти державності був розгром злодійських малин, який він учинив; для звіту, звичайно, красиво, але для реальної боротьби з пограбуваннями, домовими кражами, збройним розбоєм цей крок був самовбивчий, бо позбавив НКВС цілої сітки інформаторів, через яких тільки й можна було одержувати інформацію про підготовку страхітливих злочинів… Коли малини знищили, коли завдали удару самій структурі злодіїв у законі, злочинність почала зримо зростати, причому злочинність найстрашніша, тобто несподівана, спонтанна, зовсім непідконтрольна…

Чому Управління, подібне до нашого, було неможливе при Сталіні? Тому, що кожну організацію – якою вона не була б – треба знищити у зародку… Людей нашого типу, тобто істинний цвіт нації, її діловий прошарок, здебільшого знищували злодії у тюремних камерах і таборах… При сталінському режимі країну морально вбивали й тим, що забезпечували тільки обраних, позначивши їх печаттю особистості, а решту не брали до уваги, гвинтики, другий сорт, мовчазна більшість – бо народ наш, як говорив Йосиф Віссаріонович, відрізняється довготерпінням т– і це він правильно сказав. Процес розкріпачення, початий Маленковим на серпневій сесії Верховної Ради п’ятдесят третього року, коли він зняв з кріпосних колгоспників податки, – необоротний, інакше країна розвалиться… Експерименти Хрущова най дорого коштували, тому він і пішов… Але не думайте, що теперішній режим, з яким ми поки що працюємо цілком лояльно, терпітиме нас, якщо ми перетворимось у всесоюзну організацію, – цього нам не простить, яблуко від яблуні далеко не падає… Тому я пропоную заздалегідь розукрупнитися й створити десять – дванадцять опорних центрів, пов’язаних між собою опосередковано.

Озвався Шинкін:

– І почнеться поножовщина між своїми… Ти це пропонуєш? Щоб ми уподібнилися до американських колег? Ні, наша сила в єдності.

– Ми збережемо єдність, Йосипе Михайловичу. Кадри вирішують усе. Ми підберемо людей на ключові пости, ми верстатимемо плани для всіх, ми контролюватимемо прибуток наших центрів, але якщо ворушитимемося в країні, як слон у лавці, нас почнуть розстрілювати з кулеметів – ось вам мій прогноз… Або треба заздалегідь повертати країну – через наші можливості у вищих ешелонах влади – до тоталітаризму, що спиратиметься на наших людей, або перетворюватися в моноліт, але такий, що складатиметься з регіональних центрів…

– Коли ми єдині, – заперечив «Цавребов» з північнокавказького підрозділу, – коли ми знаємо кожного, коли, нарешті, ми віримо один одному, і ця віра базується на фундаменті загального інтересу, що замикається на Москві, значно менше шансів, що в наші ряди ввійде чужий…

Сорокін посміхнувся:

– Даю гарантію, що «стукач» негайно стане відомий групі моїх експертів, ви не раз мали можливість упевнитись у цьому… До речі, хотів би повідомити, що вартість нейтралізації працівників Управління, які скомпрометували себе, різко зросла… Прошу передбачити в річному бюджеті нові розцінки.

– Скільки коштує усунення? – уточнив сочинський «Лузгунов».

– Нейтралізація, – натиснув Сорокін, – коштує зараз як мінімум десять тисяч… В особливо екстрених випадках або ж в умовах підвищеного риску вартість зростає до двадцяти.

– З кого складається контингент тих, хто займається чорною роботою? – спитав «Цавребов».

– Плануванням і підготовчою роботою по нейтралізації, – ще суворіше наполіг Сорокін, хоч розмовляли на відкритій веранді ресторану, найнятого на цілий день, підслухування не ввіткнеш, – займаються молодші брати (так називали між собою злодіїв у законі). За це їм, та й за охорону наших інтересів ми тепер зобов’язані підраховувати п’ять процентів від чистого прибутку – на преміально-представницькі витрати… Колишня ставка – три проценти – стала нереальною, зростає інфляція, цинк (так називали карбованець) втрачає справжню ціну… Звичайно, безпосереднім виконанням роботи молодші колеги не займаються, ці благородні люди живуть по закону, і ми не можемо не поважати їхніх традицій… Я зустрічався з авторитетними керівниками їхніх підрозділів, ми провели конференцію у Кисловодську, вони поставили мене до відома, що питання найму виконавців чорнової роботи, як і раніше, надійно відпрацьовано…

– Думаю, у цьому пункті ми погодимося з проханням експертів, ставки підвищимо, – підсумував Шинкін. – А от як вирішимо з децентралізацією?

– Я проти, – сказав «Гризлов» з Дніпропетровська. – Я згоден з висловленою осторогою: може початися сварка між своїми.

Проголосували: пропозицію Сорокіна забалотували.

Повернулися до його доводів значно пізніше, коли Чека заарештувала директора Єлисеєвського гастроному Соколова й почала полювати за керівником московського торгу Трегубовим; той тримався, як міг, – усе-таки голова ревізійної комісії ММК, депутат Верховної Ради Росії; у розмові з посланцем Шинкіна з прикрістю сказав: «Ідіотство якесь, справді! Начебто я про себе думаю! Я ж раб плану, мені щодня треба Угорщину нагодувати! Так, так, саме так – Москва за кількістю населення майже як ціла країна! А звідки брати товар?! Спробуй не забезпечити місто ковбасою та меблями – зразу на килим! От і доводиться крутитись! Тому ткни, у того візьми – спробуй інакше, одразу вилетиш з крісла! Система робить з людей злочинців»…

Тоді – на другій всесоюзній конференції Управління, що зібралася в П’ятигорську, – Сорокін запропонував сміливий проект:

– При тому, що молодші брати роблять своє діло, і роблять його дуже добре, за нових умов треба переорієнтувати роботу моїх експертів… Розцінки на нейтралізацію чужих знову підвищились, і ми не можемо не підняти ставки – спокій нашої роботи вартий того… Але я запропонував би різко збільшити розцінки на придбання нових друзів у Системі – до мільйона карбованців! Куди легше контролювати ситуацію згори, ніж рубати засохлі сучки знизу… І тріску багато, та й чужих очей предосить…

– Мільйон – не штука, – погодився Шинкін, – зрештою наш чистий прибуток становить чотирнадцять мільярдів… І все це вкладається у відтворення, мертвим вантажем не лежить… Скількох людей згори доведеться зарядити?

– Не менше як п’ятдесят, – відповів Сорокін. – Я готовий захищати цю цифру з олівцем у руці…

Шинкін тоді засміявся:

– З олівцем не треба, «Спиридонов». Навіщо грифелем папір псувати? Сліди можуть лишитись… Ти ж у кишені сонячний комп’ютер носиш, на ньому й доведи…

П’ятдесят мільйонів Сорокіну виділили, заперечив один лише «Азілов» з Самарканда: «Гроші будуть практично безконтрольні, не дуже, звичайно, великі, але все-таки з копійки карбованці робляться».

Шинкін здивувався:

– Пропонуєш, щоб «Спиридонов» у міністрів та секретарів обкомів розписки брав? Так, мовляв, і так, мільйон одержав, служу Радянському Союзу?!

…На минулорічній зустрічі, коли екстрено з’їхалися провідні члени керівництва Управління, Сорокін поставив питання про те, кого слід вважати союзником, – у світлі зовсім несподіваних перебудовчих процесів, що розгорталися в країні.

– Так, звичайно, Система була, є й буде стрижнем нашого суспільства, – говорив він. – Оскільки народ здавна вихований так, що без дозволу першої особи – чи то країна, республіка, область, місто чи район – жодне діяння не може бути проведено крізь поверхи виконавчої влади, ми повинні беззастережно підтримувати апарат – лише в цьому запорука нашого благополуччя. Так, безумовно, Сталін винен багато в чому, він був надміру догматичний, безперечно, але те, що він зрозумів – «без залізної руки з цим народом не впоратись, одвічний варіант – диктатура, тобто реанімація абсолютної монархії, коли замість одного богопомазаника править двадцятимільйонна партія, але керована знову ж таки однією людиною, авторитетом» – робить йому честь; у цьому гарантія того, що ми ще повернемося до переосмислення цієї особистості в усіх її протиріччях… Хто стане нашим головним противником? Це тепер ясно: кооперативний рух, тендітна мрія громадянина Бланка, тобто Ульянова-Леніна… На щастя, наші друзі у Системі за останні місяці навчилися силовим прийомам демократичної боротьби: вони не тільки задіяли Міністерство фінансів з його антикооперативним пресом, а й кинули проти цих діячів керовані ними засоби масової інформації… Вони не закривають кооперативи – не треба різких поворотів; вони просто ставлять їх у таке становище, коли краще самим закрити діло, поки живі й цілі.

Коли ряд видань тепер без упину обговорює суми заробітків кооператорів – а на фоні нашого традиційного убозтва це викликає до них, звісно, ненависть найширших верств населення, – можна не боятися їхнього піднесення. Ми виходили і поки що й досі виходимо з того, що при всій допустимій колотнечі Система зможе зберегти саму себе і не піддасться кооперативним «риночникам», бо реальна поява вільного ринку в цій країні означає кінець нашої діяльності.

Хто ще виступає проти кооперативного руху? «Демократичний фронт»? У них немає серйозної програми. Ліві групи? Вони підтримують кооператорів, але ліві не страшні доти, поки роз’єднані і борються один з одним за честолюбне лідерство. Звичайно, «Пам’ять» могла б стати дуже надійним партнером, ненависть її до кооператорів невтримна, бо ті кинули виклик общинній доктрині, проголосивши примат діяльності Особистості, якби не шалений захист ними ідей фашизму, абсолютної монархії і досить безкультурний антисемітизм…

«Азілов» з Узбекистану вигукнув:

– Який там фашизм, монархія та антисемітизм?! Вони ненавидять усіх, крім росіян! їхній лемент уже зробив своє: наша активність у Прибалтиці блокується місцевими колегами! Думаєте, цього не станеться у нас, у Середній Азії?! У Закавказзі?! На Україні?! Підтримуючи їх, Система може опинитися в межах Московії! Вони ж неосвічені і позбавлені пристрасті до бізнесу! Вони не розуміють, що всі залізничні артерії, що зв’язують нашу економіку із Заходом, проходять через Україну й Білорусію! А там також пробудилася національна свідомість, і цьому багато в чому посприяло саме лементування «Пам’яті»…

«Азілова» підтримав «Арсен».

Як завжди, гостроту пристрастей зняв Шинкін:

– Здавалося б, – він усміхнувся, – я мусив би перший виступити проти того, щоб працювати з «Пам’яттю»… А я, навпаки, таку ідею підтримую… Справді, ця група робить багато дурниць, зате вона фанатична, а це тепер бажано… Як і те, щоб шукати винуватих за розвал економіки серед чужих, і аж ніяк не в самих собі. Це приваблює до них юрбу, а з юрбою жарти погані: в армію забривають саме юрбу… Отож, я спробував би з ними попрацювати…

Підвести до них піддатливих учених і публіцистів, цивілізувати їх, перенести напрямок головного удару з євреїв на кооператорів і тих економістів, що відстоюють ідею ринку, немислимого без кооперації та особистостей… А нам ні те, ні те не потрібне… Отже, поки що не будемо приймати однозначного рішення… Винесемо це питання на черговий з’їзд, а грошенят я їм підкинув би, тільки з умовою, що керуватимуть їхнім агітпропом люди, якими управляють наші експерти… І ще: потрібно безперервно вимагати посилення податкового преса – це вб’є кооператорів і сильних керівників індустрії. Підключити всіх, кого тільки можна, до цієї кампанії – нам податки не страшні, ми гроші не віддаємо й не декларуємо… Далі: йде свара за децентралізацію… Це також для нас згубно… Як і всяка конкуренція… Нехай твої фашисти, – Шинків посміхнувся до Сорокіна, – б’ють і по цих позиціях, нам про них не можна забувати ні на хвилину… Нехай галасують про державність, про те, що Русь споконвіку стояла Москвою, так би мовити, головою, нехай кричать, що лише спритним потрібна конкуренція, самому духу цієї країни бридка, бо бездуховна, нехай на дух тиснуть, духом ситий не будеш, аби тільки в діло не лізли…

– У діло люди без – таланту не влізуть, – відповів Сорокін. – У них сильний консервативний страх: «Поткнуся, а раптом не нагодую країну? Не одягну? Зметуть же людиська!» Ні, у цьому розумінні вони не страшні, їм би похизуватися, артисти, естраду люблять…

…І ось зараз, маючи виклик шефа (чотири без відповіді дзвінки о восьмій ранку), Сорокін побачив трьох регіональних керівників провідних кланів (дніпропетровський – найсильніший, туди, на батьківщину Леоніда Ілліча, чужих мусорів не пускали; з шістдесят шостого року це місто стало закритою зоною). Зустріч ця не планувалася; сталося щось? Одразу ж перебрав у думці: що могло до них дійти? Найстрашніше, коли хтось повідомив про паспорт на виїзд до ФРН; тут і закопають, хоч тих трьох охоронників, що працювали в саду, він же знайшов, навчив і натаскав.

Вони ж і пришиють; Абакумов роками любовно плекав своїх ближніх, а як Сталін моргнув, то взяли вони свого шефа попід білі рученьки та преспокійно запхнули у камеру внутрішньої…

За одну мить він згадав усі свої найсерйозніші заходи, а також загальносоюзні операції, що перебували – за статутом Управління – під його контролем.

Провалів ніде не було; зв’язок налагоджено прекрасно; сталося щось у країні, в найдальшому регіоні – повідомили б негайно; інформація про закордонний паспорт, зав’язана на двох рукописах, – про них, мафіозі, що сидять тут, і про Зою (мільйон зелених, особливо коли продати у Голлівуд, як обіцяв Давидов) – не могла до них прийти, інакше не кликали б сюди; хоча, чому б і ні? Коли він закінчив свої розмови із Зоєю, сказав своїм мимохідь, не педалюючи: «Стара нас більше не цікавить, нехай нею займаються ті, хто страх як хоче зняти брильянти чи всучити їй живопис, особливо її цікавить Де Віт»; а вже далі – техніка, не його клопіт; головне, що її голос і його сторінки надійно сховано, а те, що Пшонкін перелопачує манускрипт, – то й він, Пшонкін, не вічний, пора закруглятись. І діда Строїлова, останнього свідка, нейтралізують, наводку передано, вірна наводка для шісток: геройське золотце, одна Зірка чого варта, та й брязкалець з платиною штук п’ятнадцять, живі гроші.

Ні, на мене виходів немає, я грав через сьомих осіб, спробуй докопайся… Навіть коли й прихоплять фрайєрів, вони на того покажуть, хто з ними зв’язаний, а від того біса треба шість адрес пройти, щоб на моїх хлопців вийти, дулю з маком!

І все-таки він почував себе зараз так, як іноді бувало у кабінеті Рюміна чи Абакумова: висмикнуть після безсонної ночі, допит о п’ятій ранку закінчив, потім на квартиру Кіри махнув, чи до іноземки, балериночки ніжної, випив з насолодою, звідти додому, до остогидлої дурної Мілки, а о десятій дзвонять – «негайно до керівництва», от і тремтиш, поки їдеш на площу: «Що ж трапилося? З якого боку вдарять?!»

Він ніколи не міг забути, як одного разу Абакумов навалився, мов ведмідь: «Хазяїн вимагає Федорову! А вона нестямна! Не можеш зламати дурепу?! Який же з тебе мужик? Даю годину на роздуми. Не внесеш ділової пропозиції – зірву погони».

Сорокін розумів, що ця несамовита жінка усе вивалить Вождю, не можна її до нього пускати; скандал. Хоч, з другого боку, Сталін сам приїхав додому до Кавтарадзе, коли того випустили, – без зубів, у шрамах, шкіра та кості…

Але ж нікого з тих слідчих, хто з цим самим Кавтарадзе працював, не чіпали! Кажуть, навіть медалі підкинули, начебто «За відвагу»… А Кавтарадзе ткнули послом у Румунію – на відгодівлю… Скривдити Батько нас, звісно, не дасть, але сморід може піти, старий злий на язик, скаже, як відріже, не встанеш потім, так і помреш у підполковниках десь у Джезказгані…

Придумав він тоді хвацько: «Федорова в психлікарні, з глузду з’їхала, нічого не розуміє, небезпечно залишати одну, сильні прояви агресивної депресії, лікарі обіцяють поставити на ноги в найближчий місяць, а поки вона без упину вимагає зустрічі з коханим, день і ніч кричить: «Тейт, де ти?! Де ти, Тейт?!»

Абакумов зітхнув: «Оформи рапортом. І наляжте на бабу! Три таких козаки, а скрутити одну американську розкладушку не можете!»

…Кивнувши Сорокіну на крісло біля гостей, Шинкін з-за столу не підвівся, похмуро поцікавився про здоров’я, а потім спитав:

– Кого з твоїх близьких можна послати в Сочі і в Дніпропетровськ?

– Щось трапилось? – спитав Сорокін, опустившись у низьке, грузьке крісло. – Я ніяких сигналів не маю.

– Трапилось, – відповів дніпропетровський «Никодимов». – Два наші директори подали на виїзд… Учинок не санкціонований, роботу вели таємно…

Сорокін відчув, як ухопило за серце; невже грають? Можуть. Ці можуть усе, аси; для чого? Якщо дізналися про Дейвіда, ждатимуть його прильоту, захочуть перехопити; зв’язок; найважливіше у Ділі. Лише один раз тут був розбір, що закінчився смертним вироком, випадок небувалий, прибрали Краснодарського цеховика, який утаїв сорок мільйонів, – влаштували показовий процес, іншим для настрашки…

– Давайте прізвища, – неголосно сказав Сорокін, відкашлявшись. – Приступимо зразу… Серйозні люди? З виходами?

– Виходи є, – відповів Шинкін, думаючи про щось своє. – Не дуже серйозні, але все-таки вони бували на наших регіональних конференціях…

– Хто надіслав виклики?

– Веня і Шурик.

– Лос-Анджелес?

– Шурик тепер живе в Атланті.

– Мабуть, я сам поїду в Дніпропетровськ, – сказав Сорокін. – А чому тут колеги з Сочі? Також скоїлося щось?

– Ні… Поки що ні, – відповів Шинкін. – Колеги пропонують скликати позачерговий з’їзд у зв’язку з кампанією, що почалася проти нас у пресі… Дияволи перебудовуються, ганьблять нас «організованою злочинністю», пора й нам подумати про перебудову… Ти правильно сказав, Ема, про децентралізацію… Того, що ми зробили, не досить, треба ламати структуру, краще пізно, ніж ніколи… Коли й де будемо зустрічатись? Потрібно таке місто, де ти можеш гарантувати стопроцентну безпеку для делегатів…

– Стамбул, – Сорокін хмуро посміхнувся. – Дайте день на роздуми…

…Капітан Строїлов дослухав останні слова Сорокіна, вимкнув апаратуру, поклав долоню на плече шофера й тихенько сказав:

– Поїхали…

І саме в цю хвилину генерал Строїлов, вийшовши з ліфта, дістав в’язку ключів і заходився відмикати замок тремтячою рукою; коли двері відчинилися, він відчув, як його рот затиснули спітнілою долонею й миттю вштовхнули в квартиру; старий упав; у ту ж секунду задзвеніли шибки; на двох хлопців, що ввалилися в двері слідом за генералом, кинулися з балкона сищики; за ними стояв Костенко, блідий як крейда, не одводячи очей від непорушного старого, розпластаного на підлозі…