Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

– Ти не міг би цю саму Людку про Хрінкова спитати, га?

– Полковнику, коли я в таборах за додаткову пайку не зсучився, то хіба тепер я сексотом стану?

Костенко закурив:

– Дай слово, що в тобі умре те, що я зараз скажу.

– Даю слово.

– Пригадуєш артистку Зою Федорову?

– Це та, яку Щолоков уконтрапупив?

– Хто тобі це сказав?

– Та Нагибін в «Огоньку» надрукував, невже не читав?!

– Читав… Письменник має право в книжці на все, на те він божою іскрою наділений… Так от Хрінков цей мене цікавить саме у зв’язку із Зоєю Федоровою…

– Щось не сходиться, полковничку… Якщо ти у відставці, то при чому тут нещасна Федорова?

– Треба вміти віддавати борги.

– Мені віддай… Мені ця влада заборгувала, за все моє розтоптане життя заборгувала…

– Бабок у мене немає, Мишаню. Чим візьмеш?

– Хрінков, Хрінков, Хрінков, – замислено повторив Яструб. – Ану, покажи ксиву…

Костенко простяг йому пенсійне посвідчення. Яструб вивчив його, повернув і сказав:

– У ваших падлючих друкарнях і не таке можна надрукувати…

– До речі, про Щолокова… Хоч він мені генерала зарізав, а обіцяв зірку дати, але я пригадую, як він на зустрічі з детективниками запонки їм показував золоті: «Це подарунок великого радянського музиканта Ростроповича, мого друга, він мені їх дав перед тим, як його вигнали з Батьківщини… А я їх ношу, бо настане час – він героєм сюди повернеться…» Отже, прямолінійно й однозначно ні про кого судити не можна, Яструб, навіть про Щолокова.

– Це він у застої таке ляпнув?

– Так він же після застою одразу й злетів… У зеніті своєї влади офіційно заявив… І ще сказав, що диригентську паличку Ростроповича у себе на столі тримає, як нагадування про російське бездумне марнотратство, коли самі свої ж таланти нищимо. Мовляв, що маємо – не бережемо, а втративши – плачемо…

– Вважаєш, на нього наклеп звели?

– Яструб, я вважаю лише у тому разі, коли маю докази… Добре, коли згадаєш щось про Хрінкова, зайди, чайку поп’ємо.

– Адреси не змінив?

– А хто лягавим нові квартири дає? Я ж не передовик якийсь чи міністр… Ну, бувай, Яструб… Мені подобається, як ти діло розгорнув… Учиш державних ідіотів комерції…

Костенко вийшов з кіоску, Яструб зразу відчинив вікно, висунувся з мегафоном і вмить зібрав чергу. І раптом крикнув: «Полковнику, підожди!»

Спочатку Костенко вирішив не повертатись – навіщо відкриватись, але потім сказав собі: «Ти відставник, ти ніхто… Кому ти потрібен? Розкриєшся, закриєшся, все кінчено, полковнику, життя – мимо, кінець…»

І – повернувся.

– Послухай, – сказав Яструб, – у таборі зі мною один диявол сидів, ми його розкололи, його в п’ятдесят сьомому взяли, підполковником МДБ був, курва… Ми його крізь стрій ганяли – у-у-у-у… Після з’їзду його вмочили, мордував, казали, п’ятнадцять вліпили… То ми йому кличку дали – «Хрін»; злий був, відмахувався по формі, за себе стояти вмів…

– Хрін? Від прізвища, чи що?

– Від злості. Знаєш, як кажуть: зла гірчиця, злий хрін… Прізвище в нього інше було…

– А шрамик на лівій брові був?

– Він весь у нас в шрамах ходив…

Костенко витяг з кишені фоторобот Хрінкова, простяг Яструбу:

– Він?

– Він, курва, щоб я волі не бачив, він! Ну, сука, га?! Живий, виходить?

– Він не просто живий, Яструб… Він, здається, в ділі. До мене підійшов, пославшись на тебе, інакше я з ним не розмовляв би… Забув усе, що я тобі показав?

– А ти мені нічого й не показував, полковнику…

…У Переславль-Залєський Костенко приїхав, опівночі, бо в автобуса полетів скат. Міняти його – та ще й під дощем – справа довга, матірщинна, пасажири намагалися зупинити машини – де там.

Дивні у нас люди, думав Костенко, спостерігаючи, як мимо нещасних пасажирів, які мало не кидалися під колеса, пролітали «Волги», «Жигулі», «рафики». Варто поговорити з людиною годину чи дві – душу тобі відкриє, останнім поділиться, а от допомогти незнайомому, виявити номінальну культурність – нізащо. Чому у нас мирно вживається Бог з Дияволом? Тому, мабуть, історія наша така трагічна: вбирали Імперію кров'ю, жорстокістю брали, зневагою до людей, у всьому превалювала Державність, але ж походить це поняття від «держати», тобто «не пускати», а будь-яке «непускання» по своїй суті грубе й безжальне, тобто безкультурне…

У якій ще країні так сваряться в чергах, на базарах, у трамваях, у якій, як не в нас, доноси на сусідів пишуть?

Він ніколи не міг забути німецьких військовополонених.

У сорок шостому працювали на Ізвозній – будували «ремеслуху». Цеглу один одному передають, і кожний: «бітте зер» – «данке шен», як тільки язик не зламався за день?

…У Переславлі, звичайно, місць у готелі не було, та їх у жодному готелі країни ніколи не буває, якщо тільки не запасешся заздалегідь начальницькою бронею чи не ткнеш адміністраторові в лапу; вирішив подрімати в кріслі. Чергова розрепетувалась: «Тут тобі що, нічліжка?! Ану геть звідси, у мене люди відпочивають!» Він попросив дозволу подзвонити в міліцію, жінка розлютилася ще дужче: «Ти мене не лякай! Я вже лякана! Мотай, кажу! А то сама міліцію викличу, п’ятнадцять діб умить схопиш».

– Де хоч міліція, поясніть.

– Іди й шукай, я до тебе гідом не наймалася.

– Сука, – сказав Костенко, – гадина…

– Товариші! – жінка заверещала тонко, проразливо. – Бандит! Рятуйте!

Двері відчинилися, повискакували постояльці – хто в довгих сатинових трусах, хто в підштаниках, тільки один визирнув у піжамі, але зразу ж зачинив двері.

Костенко машинально полічив, що дверей відчинилося вісім, а номерів – тринадцять. Чергова голосила в трубку: «Міліція? Колю, це ти?! Ану, давай сюди наряд! Бандюгу забери, в мене свідки, давай мерщій».

Колего був кремезний сержант, він з порога спитав чергову:

– Де хуліган?

– Он, гад! Погрожував, матірщинив… Правда, чоловіки? – опитала вона жильців.

Ті відповідали мляво, незрозуміло, але дивилися на те, що відбувалося, з інтересом.

– Поїхали, – сказав сержант Костенку. – Там розберемось, – Черговій кинув: – Напишеш заяву, і щоб свідки підписалися.

– Ви спочатку перевірте мої документи, – попросив Костенко.

– У відділенні й перевіримо.

– Перевіримо тут, – сказав Костенко й простяг йому свою полковницьку пенсійну книжку.

Коля довго вивчав її, потім сказав глядачам!

– Розходьтеся, громадяни, театр тут. чи що?!

– Ні, а в чому справа? – сказав той, що вийшов у підштаниках. – Ви нам гласно все поясніть… Нам сон перебили… За спиною у народу тепер не можна, не дозволимо…

– Мовчи, «народ»! – відрубав сержант. – Як на базарі виноградом спекулювати, так зрозумів, «індивідуал», я твій номерок давно запримітив, а коли скандал, на «народ» киваєш…

Люди мовчки й швидко розійшлися по номерах.

Костенко запропонував сержантові сісти поряд:

– Нехай громадяночка чергова візьме ключі, і давай-но подивимося п’ять номерів – чи там живуть, чи пустують?

– Колю, він мене матюкав й погрожував око вирвати! – злякано заплакала адміністраторка.

Костенко спитав сержанта:

– По якій статті дамочка проходила?

Сержант понизив голос:

– То ви з контрольною перевіркою, чи що, товаришу полковник?

Почувши останнє слово, чергова заплакала ще дужче:

– Начальнику, не губи, не губи, начальнику, дам я тобі номер, а він же броньований, без виконкому не можу я, заборону наклали на ці номери, раптом начальство нагряне, їх же поселяти треба, пощади…

– Агентів треба вибирати надійніше, – сказав Костенко сержантові, – вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче…

– А я що? – спитав сержант, опустивши очі додолу, – я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…

…Ранок був сонячний, небо – високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди – компонування багатьох думок…

До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера – воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати – під копію з неї – атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки – прообраз танка, кріт – сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному…

На третьому кілометрі на підняту руку відгукнувся нарешті шофер бензовоза – молоденький хлопець, волосся, як солома, очі – сині, величезні.

– Куди вам, дядьку?

– А тут недалечко, на березі, коло Зубанихи старий живе…

– Генерал, чи що?

– Точно.

– Пришелепкуватий…

– Невже? І давно?

– Як Горбачов прийшов. Раніше мовчав, а от почали товариша Сталіна лаяти, то й він – туди ж…

– Любиш товариша Сталіна?

– Його всі чесні люди люблять.

– А сам ти з якого року?

– Старий уже, – посміхнувся хлопець, – з шістдесят п’ятого.

– Еге ж, прямо-таки дід… Ти ж ні Хрущова не застав, ні Сталіна… Звідки у тебе любов до Йосифа Віссаріоновича?

– А татуньо працював у мисливському господарстві, його Василь Йосифович держав, син вождя… І консервів привезе єгерям, і пляшку кожному..: Що не попросиш – покрівлю там чи скло, – всім допомагав, і хабарів, як тепер, не брав: усе від щирого серця… За це його масони з сіоністами й погубили мученицькою – смертю.

– А масони – це хто?

– Як хто? Вороги народу, неросіяни.

– А сіоністи?

– То це ж євреї! Ви що, жартуєте, дядьку?

– Чому? Просто цікавлюсь, як ти собі це мислиш. Радищева у школі вивчав?

– Аякже! Досі пам’ятаю, дуже добре писав про страждання народу…

– До речі, він був масоном, Радищев…

– Ви, дядьку, припиніть наклеп зводити на російського письменника, а то висаджу, та й годі…

– Христом присягаюсь, це так, – серйозно відповів Костенко. – Для інтересу зайди в бібліотеку, подивись видання Радищева, там про це сказано…

– Хіба у нас бібліотека?! Самі зібрання творів – то Брежнєв був, то суслови там усякі з соломенцевими, двох слів сказати не можуть, а туди ж – за Пушкіним у ряд…

– Сіоністи, – засміявся Костенко. – Дорогу, мабуть, також вони, сіоністи, заважають прокласти, на вибоїнах трясемося?!

– У них руки довгі… Якби від нас залежало – давно проклали б…

– Отак би й проклали!

– А ти піди до виконкому, поткнись! З Гушосдором поговори! Завертай голоблі – та й годі!

– Масони там сидять? Неросіяни?

– Та чого ви з цими масонами до мене причепилися, дядьку? Всі про них говорять, що ж, людям не вірити?!

– Про них не всі говорять, про них наші царі говорили з охранкою… Та Гітлер… Добре, біс з ними, з цими масонами… М’ясо дають? Ковбасу? Сир?

Шофер скосив очі на Костенка, примружившись, подивився на нього заново, холодно:

– А взагалі ви наш?

– Ні, українець…

– Ну, тут різниці немає, що хохол, що русак…

– Так думаєш?

– А що? Якби ви чуркою були – я вас по фізіономії розпізнав би, якогось там прибалтійця – по вимові, я з ними в армії служив, акуратні хлопці, своїх скривдити не дадуть, молодці, це лише ми розкололися, тільки й ждемо, аби з’їсти один одного, наче шакали якісь…

…Генерал Трехов відмахнувся від костенківського посвідчення:

– Я кожній людині радий, голубе мій, живу самотній, ласкаво прошу до зали…

У Костенка потепліло на серці: «зала» була кімнатою метрів шістнадцять, уздовж усіх стін стелажі з газетами, журналами й книжками, затишний абажур, такий у бабусі був, тільки в неї білий, а в цього – червоний; спаленька крихітна, метрів шість, зате кухня з російською піччю – справжня, простора, а втім, подумав Костенко, йому тут щось заважало, потім вбагнув – холодильник; чужорідний.

Генерал немовби зрозумів його:

– Погріб чудовий, голубе мій, тільки я двічі впав, насилу вичухався, довелося згвалтувати російську первозданність атрибутом антиекологічної цивілізації… На жаль, молочко з погреба не порівняти з тим, що зберігається в холодильнику, але роки вносять свої корективи… Чайку з дороги? Хлібця з салом?

– Ні від чайку, ні від хліба з салом не відмовлюсь, товаришу генерал…

– Моє ім’я й по батькові легко запам’ятовуються, голубе мій… Я Іван Іванович… А ви?

– Владислав Романович.

– Хороше співзвуччя. Дуже розкотисте, якесь театральне… Сідайте, зараз нагодую… У якій справі прийшли?

– Я з приводу Зої Федорової…

– Хто це?

– Актриса, яку вбили вісім років тому…

– Стривайте, стривайте, я її реабілітував начебто… Так?

– Саме так… Я думав, ви її одразу згадаєте…

– Через мене пройшли десятки тисяч людей, Владиславе Романовичу… Я й Сергія Корольова справу закривав, і Туполєва, і дітей Мікояна, і Тату Окуневську реабілітував, дружину мого фронтового друга Бориса Горбатова, і Павла Васильєва, геніального сибірського поета… Пильняка, Бабеля, Тухачевського, Мандельштама, Мейєрхольда, Вознесенського, Міхоелса – хіба всіх у пам’яті вдержиш?! Мабуть, її справа була легка, а в інших доводилося розбиратись, голубе мій… Таких свідчень понавибивали, стількох свідків виставили… Липа? Ясна річ… Але – доведи! Молотов вимагав розгорнутих довідок по кожній справі, особливо коли це стосувалося військових, його ж підпис там стояв… Каганович звелів довідки на всіх секретарів райкомів Москви йому особисто пересилати… Про Наркомшлях – також… Микита Сергійович безперестану цікавився Україною, тільки Ворошилов і вусом не повів… До речі, знаєте, як він пив? Дві чарки горілки, а після – для похмільної бадьорості – фужер шампанського. І – все. Умів пити, знав, коли зупинитись… Але він уже тоді, голубе мій, мало що сприймав, ширяв, так би мовити, вважав, що коли Хрущов у своїй промові сказав, мовляв, Сталін звинувачував Ворошилова – «німецький шпигун», то з нього всі списки автоматично знімуться, але ж його підпис також стояв під сотнями тисяч…

– Іване Івановичу, ви не пригадуєте, хто був слідчим Зої Федорової?

Генерал поставив на стіл кислу капусту, буханку хліба, сало, нарізане щедрими шматками, і варення:

– Звичайно, не пригадую, голубе мій… Якби я записи вів, а то ж усе тоді було строго секретно… Ніхто не знав, коли надійде наказ припинити реабілітацію й повернутися до звеличання великого керманича, хай йому грець…

Костенко вийняв фоторобот Хріна, показав його генералові. Той довго вдивлявся, потім замислено сказав:

– Я його допитував… Він у Лефортові сидів…

– У якій справі?

– Здається, по тих списках, які підписував Абакумов…

– Зою Федорову заарештували за особистою вказівкою Берії…

Генерал похитав головою:

– Здається мені, там була якась гра… Щось там було дуже підступне… Ви їжте, голубе мій, а я поки що розслаблюсь і згадаю…

Костенко поклав шматок сала на чорний хліб, трохи присолив, з’їв швидко, з неприхованим апетитом; в такі оселі, де частування до смаку, а бувають такі, де совісно шматок зі столу взяти.

– Гарно їсте, – мовив генерал, – а я на сирі живу, рак був, півшлунку відбатували, нічого, третій рік уже, діти всіх лікарів-убивць з’їхалися, чиїх батьків я реабілітував, а їхніх слідчих – саджав…

– Іване Івановичу, лікарів реабілітував Берія…

– Він їх випустив, голубе мій… А справу закривав я… Лаврентій Павлович лише малесенький шматок айсберга трошки відкрив у своїй боротьбі за інтелігенцію, він був гравець мудрий, учитель же був не хтось там, а сам Хазяїн… До речі, у вас фотографії Зої Федорової немає?

Костенко швидко розклав перед генералом фотографії Федорової: і кадри з фільмів, і в шикарному платті із Сталінськими преміями, і вбиту – з телефонною трубкою в руці…

Генерал відсунув усі фотографії, залишивши одну – із Сталінськими преміями.

– Ось що я пригадую точно, голубе мій… Прямо-таки сторінку справи бачу: «…після вручення мені Сталінської премії я набралася сміливості й звернулася до Йосифа Віссаріоновича: «Дорогий товаришу Сталін, у мене батько репресований…» Зоя Федорова була у Сталіна на Ближній дачі… Потім їздила до Берії на вулицю Качалова… Сталін умів давати хабарі, це не брежнєвські дилетанти, той був злий геній дозувань, усе вичисляв наперед:.. Ач як зумів «обойми» створити, організувати класиків… Дитяча література: ба-бах ордени Леніна Чуковському, Маршаку, Михалкову, Гайдару і Барю – генії, найвищі авторитети, тільки їх і читати дітям… Ба-бах премії артистам, яких любить народ: Крючкову, Алейникову, Андреєву, Черкасову, Марецькій, Зої Федоровій – лише вони кажуть з екрана правду, вони, і більше ніхто… Так само і в балеті було, і в театрі, в науці, живопису… Спробуй бодай слово сказати проти Олександра Герасимова, Сєрова, Налбандяна, Йогансона… Що там усякі Гудіашвілі, Кончаловські, Мєшкови, Сар’яци?! Третій сорт… Хоч і тип давав шматок пирога, але орденок трохи менший, премію невеличку, все зважував, фармацевт… Так от я згадав: невдовзі після візиту Федорової до Сталіна на дачу і до Берії в особняк її і забрали… їй же шпигунство пришивали, я згадав, шпигунство й терор, голубе мій, у неї якийсь американець був під час війни, правильно?

– Правильно. Військовий аташе, капітан Джексон Роджер Тейт…

– Його коли вислали з країни?

Костенко посміхнувся:

– Ухопили кінчик вірьовочки?

– Не зурочте, голубе мій… То в якому його турнули?

– У сорок п’ятому.

– У сорок п’ятому, – замислено повторив генерал. – Дивіться, як цікаво: перший американець, якого турнули, – у рік Перемоги… А Сталін «залізну завісу» почав заново будувати у сорок шостому… Розумієте, до чого я веду?

– Розумію… Ви шукаєте особисті мотиви для висилки американця.

– Точно… Її, мабуть, намагалися вербувати… А втім, про мертвих або нічого, або добре…

Костенко хмикнув:

– А як бути зі Сталіним? Він же мертвий…

Генерал похитав головою:

– Живий… Багатомільйонний… Його хочуть раби, які мріють про жорстку руку і «новий порядок»… Якщо про нього мовчати – прийдуть ті, хто ще страшніший за нього… Прийдуть такі тупоголові бузувіри, такі неграмотні солдафони, що Росія після них перестане існувати як цивілізована держава… Стоп, стоп, стоп… Прізвище Бівербрук вам говорить щось?

– Довірена особа Черчілля? Прилітав до нас у липні сорок першого?

– Молодчина, голубе мій, молодчина, пам’ять – форпост розуму… Так от я вам розкажу історію з Бівербруком, а потім нагадаю про цікавий наказ Лаврентія… Особисто я документа не бачив, мабуть, частину архівів брати Кобулови, його заступники, встигли спалити напередодні арешту, їх же забрали тільки на другий день, а Всеволода Меркулова, який став у сорок першому начальником розвідки, заарештували аж через тиждень – після перших показань членів групи Берії… Але про цей епізод згадували всі… Так от, голубе мій, коли до нас приїхав Бівербрук, знаючи про його специфічні нахили, Берія підвів до нього хлопчика-перекладача: після того як лорда урочисто провели, хлопчик зник, як у воду впав… Берія позривав шеврони із своїх помічників, когось відправив на фронт, когось наказав вивести на Особливу Нараду, а потім з’ясувалось, що Сталін цього хлопчика попросту подарував лордові. Той звернувся до нього з особистим проханням – після успішного закінчення переговорів, – і вождь віддав наказ заздалегідь завантажити прекрасне дитя в аероплан англійця… Отоді Берія й видав наказ: стежити за всіма союзниками, мотивуючи це необхідністю гарантії особистої безпеки наших «бойових друзів по антигітлерівській коаліції». От мені й здається, чи не було бажання у Лаврентія Павловича перетворити Зою Федорову в «охоронницю» її американського друга? Звичайно, вона відмовилась, і тоді на неї почали крутити справу… Абракадабра була якась: «Він просив їздити в райони, де розміщено воєнні заводи, і фотографувати там паркани, через які можна зробити лази…» Щось подібне до цього, голубе мій. За точність – не відповідаю… І ще – але це також треба перевіряти, – десь і якось перетнулися дороги Зої з Галиною Серебряковою, письменницею, епопея про Маркса, з Лідією Руслановою… І, здається, з Ром-Лебедєвим, цим чудовим циганським актором… Звичайно, я зробив злочин: треба було б вести хоч односторінкові конспекти, але я тоді вважав, що потепління швидко кінчиться: через півроку після двадцятого з’їзду Хрущов круто повернув, почав говорити, що якби він мав Сталінську премію, то з гордістю носив би на грудях. Безперестану друкувалися статті про «неоднозначність» Сталіна… Розстріляв усіх ленінців, зробив країну концтабором – і на тобі: «неоднозначний»… Ми ж нація міфотворців, живемо ілюзіями й легендами, підганяємо факти під те, що нам угодне, а не йдемо за ними… Чайку підігріти?

– А не важко? Давайте я сам…

– Усі речі в праці, – всміхнувся генерал. – Коли дуже бережешся, починається розпад… Усе сам, тільки сам – у цьому запорука життєстійкості…

Він повернувся через п’ять хвилин: на лисому великому черепі римського патриція ряснів піт, скроні запали, з синявою, вуха воскові, зморшкуваті й дуже великі.

Не жилець, подумав Костенко. Це піт у нього виступив від утоми, плитка нормальна, не спіральна, тільки та дає жар… Треба йти, а я не маю права піти, бо він ящичок доброї Пандори, якщо вона була; його треба розговорити, він згадає, він неодмінно дасть мені зачіпку, крім тієї, котру вже дав; будь проклята аморальна моральність моєї професії; правий Яструб, «лягавий, узяв слід», не зійду, а втрачу – скавчати буду, тьху, бридко.

А жінка, якій вистрелили в потилицю, коли вона розмовляла по телефону? Нещасна жінка, що пройшла одиночки, тортури, табори? Та, що втратила у Владимирському ізоляторі свої найкращі дні? І жіночі – безповоротно, і, головне, ті, що належали мистецтву: незіграні ролі, розстріляні мрії, непогамовні спогади про знімальний майданчик, про вигук «мотор!», коли починається таїнство кінематографа і все завмирає навколо оператора: ти й камера, і нікого більше…

Чому мене відсторонили від справи Федорової? Усіх асів зняли, залишили стариків та хлопчиків, а тих, хто пройшов вогонь і воду, одвели: «Не забруднюйтесь, тухла справа, нема чого вам у ній поганитись, повисне на все життя нерозкрита феня…»

Спочатку справою цікавився заступник голови КДБ Цвігун; загинув – загадково; потім посадили цигана Борю, друга дому; після цього помер Суслов – одне за одним, і все протягом півтора місяця; Федорчук, який прийшов на зміну Андропову, взагалі відмовився допомагати: «Це справа Карного розшуку, до нас не має причетності».

Господи, які ж усі «совєтологи» наївні! Невже вони не зрозуміли, що після смерті Суслова ситуація нагорі стала напружено-критичною?! Що може людина, кинута на пропаганду? Андропова позбавили влади, тобто реального знання того, що відбувається, перемістивши з Луб’янки на Стару площу; Чека опинилася цілком у руках групи Брежнєва: Федорчук, Циньов, їхнє оточення… А Старому Пану жити зосталося лічені дні. Москва, столиця, як спрадавна повелося, вирішувала все: Гришин і Черненко йшли в одній упряжці… Нове керівництво Чека в їхніх руках, Щолоков – само собою…

Стривай, зупинив себе Костенко, але ж групу, що мала причетність до справи Федорової, остаточно розкасирували тижнів через два після того, як помер Андропов, а Черненко став Генеральним… Точно! Ось воно куди тягнеться, а ми, дурні, далі свого носа нічого не бачили… От уже воістину, краще свобода – в картками на цукор, ніж корумпована тиранія, смисл якої – обдурити народ, позбавити його права на думку, на слово, незгоду, альтернативу… Невдячні ми люди… Чорт, хто ж це з наших сказав мені тоді, коли я був дуже активним: «Зламаєш собі шию, Славику, не висовуйся, все значно складніше, ніж тобі здається…»

І Костенко згадав цю людину – Дмитро Степанов, він, точно.

– Я чай заварив особливий, голубе мій, – вів тим часом Іван Іванович. – Звіробій, брусничне листя, шипшина…

– …валеріана, собача кропива, – додав Костенко, – і брикет для нирок…

– Стежите за мною? – посміхнувся генерал.

– Я відставник, не маю такої влади, просто однакова у нас з вами хвороба, – відповів Костенко. – Я на цьому тримаюсь останні сім років…

– Ви щось дуже важливе згадували, голубе мій?

– Точно. Я поганий сищик, коли ви змогли прочитати це на моєму обличчі…

– Який ви сищик – не знаю, а от я прокурор – чудовий, чесно признаюсь… Я ж до цього в ЦК працював, у Кузнецова, вбитого Сталіним, Маленковим та Берією…

– Вас чаша обминула?

– Уявіть – так. Але я завжди намагався якнайменше потрапляти на очі начальству. Тихо робив свою справу – та й годі… Потім я не курирував органи, я лише готував проекти промов, стежив, скільки разів згадано ім’я Сталіна, які оцінки дають його теоретичним працям і практичній діяльності… Після арешту Кузнецова кілька разів зі мною розмовляли, викликав Георгій Максиміліанович, пересунули у ВЦРПС, на цьому все й кінчилося… До речі, про Федорову… Ви не піднімали справи, хто їй дав квартиру на Кутузовському проспекті? Це – симптоматично, там здебільшого жили люди, до яких був інтерес у перших осіб, режимний проспект, режимні будинки…

– Спасибі, Іване Івановичу… Це – цікавий напрям пошуку. Як я пригадую, такої версії ми не торкалися…

– Подивіться, хто ордер виписував, зустріньтесь, якщо та людина жива, велике завжди починається з малого… Коли я вибивав кімнату дочці Рикова, потім Крестинській, Серебряковій, всюди стояв номер рішення тієї інстанції, яка виділила житлову площу… Щось мене страшенно зачепив Кутузовський проспект, голубе мій, – замислено повторив генерал. – У вас ніяких натяків на її зв’язок з першими особами, членами їхніх сімей не промайнуло в справі?

– Так глибоко ми не заглядали, Іване Івановичу… Але в неї начебто бували люди, зв’язані з сім’єю Леоніда Ілліча…

– Хто саме?

– Співаки, актори… Галина Леонідівна – людина компанійська та й взагалі демократична… Вона не цуралася людей і була цілком незалежна в знайомствах і зустрічах…

Генерал посміхнувся!

– А бідолашні діти сталінського Політбюро подавали батькам список шкільних друзів, яких збиралися запросити на день народження… З двадцяти прізвищ викреслювали п’ять-шість кандидатур – як мінімум…

– Охорона?

– Ні, батьки. Охорона лише підбирала довідки, викреслювали батьки, – генерал знову посміхнувся. – Недавно я дуже здивувався з того, яка коротка у нас пам’ять: читав спогади Микити Сергійовича в «Огоньку», там була фотографія: попереду високий, широкоплечий Сталін, а трохи позаду невеличкі Мікоян, Хрущов і Маленков… Але ж це зліплене фото, монтаж… Сталін був курдупель… А тут – майже на голову вищий за соратників… Хоча б зноску дали… Чека допомагала вам у розслідуванні?

– Спочатку допомагала. А потім наче відрубало… Ви ж пригадуєте, тоді сталася трагедія: наші п’янюги побили до смерті одного з працівників секретаріату Андропова в метро, уже вночі, ну й почалася ворожнеча… Та й потім Щолоков… Мені здається, він відчував на собі безупинне око Андропова, хоч був прикритий Чурбановим – та й то якоюсь мірою, бо розумів, що перший заступник ось-ось стане міністром…

– Щолоков став би або заступником голови Ради Міністрів, або секретарем ЦК, партитуру було чітко розкладено… Я тільки досі ніяк, не можу збагнути, що серце Брежнєва саме «зупинилось»… Він же на американському стимуляторі жив… І помер він за два дні перед пленумом, коли, кажуть, новий голова КДБ Федорчук, не будучи членом ЦК, мав увійти до складу Політбюро, – неймовірна кооптація… До речі, Федорову вбили з пістолета іноземної марки?

– Так. Ви чули про це?

– Не чув. Просто подумав, що вбивця – коли це вбивство було виконане на замовлення – ні в якому разі не скористався б радянською зброєю…

«Вбивство на замовлення?» – Костенко хотів витягти сигарети, але, вчасно похопившись, засунув пачку в кишеню.

– Та ви куріть, куріть, – сказав генерал. – Коли Леоніду Іллічу заборонили курити, він просив помічників себе не ламати: «Хоч приємним мені запахом потішусь…» До речі, – генерал підвівся, – один із слідчих Зої Федорової за професією був інженер, спеціаліст по радіо… Так, саме так, голубе мій… Вони ж усі починали плакати, коли я викладав папки з їхніми справами… А той тримався стійко, достойно, я сказав би, тримався… Коли я взяв з нього підписку про невиїзд – ясно було, що саджати в тюрму треба, саджати й судити: гнав у каземат явно чесних людей, – він тоді розсміявся, дивлячись мені в очі: «А з ЦК підписку про невиїзд не хочете взяти? Мене ЦК мобілізувало в органи, якби я був радіоінженером, горя не знав би, а мене від улюбленої справи відірвали, сказали, що партії потрібна боротьба з ворогами, а кожен, хто потрапив на Луб’янку, – ворог, невинуватих Радянська влада не карає… Як би ви на моєму місці повелися?» І я змушений був йому відповісти: «Не знаю…» Я й досі не знаю, що я робив би, опинившись у його становищі…

– Але ж ви нічого не показали на секретаря ЦК Кузнецова, Іване Івановичу? А якби ви показали на нього – велику кар’єру зробили б…

– То був не допит, голубе мій, то була лише співрозмова, а це, як Бабель говорив, дві ве-еликі різниці… Ми, голубе мій, усі грішні… Коли не ділом, то помислом, а не помислом, то незнанням того, як повелися б, сівши на табуретку, що вгвинчена в підлогу навпроти столу слідчого… Ви мені залиште фотографію цього панка… Копія є? Чи єдиний екземпляр?

– Є ще. Але зважте – це робот, правда, дуже добре виготовлений.

– А може, поживете в мене? Я вам дещо розкажу з минулих епох – може знадобитися: зокрема, про те, що мені розповіла Федорова, коли я вручив їй документ про реабілітацію…

Зустрівши Костенка (на кухні пахло картоплею з цибулею), Маняша ахнула:

– Любий мій, любенький, що з тобою?

– Нічого…

– У тебе очі хворі! Зовсім хворі очі… Ану, давай міряти температуру…

Він погладив її по щоці (Господи, коли ж останній раз я називав її «персиком»? Як швидко ми відвикаємо від ласкавої пори закоханості; невдячність людської натури? Моральна розхлябаність? Ритм сьогоднішнього життя?), похитав головою:

– Температура нормальна, Маняшо… Просто менше знатимеш – легше спатимеш.

– Ти його знайшов?

– Так…

– Цікаво?

– Якщо «страшне» може бути «цікавим» – тоді так.

– Найцікавіші казки – страшні.

Костенко сів біля невеличкого біло-червоного кухонного столика, посміхнувся:

– Але ж воістину щасливий шлюб – це довготривалий діалог… Мені з тобою страшенно добре, Маняш…

– Заведи молоду коханку, тоді ще більше оціниш… Хочеш чарку? Від утоми, як?

– Склянку хочу.

– Погано тобі?

– Дуже.

– Та що ж він тобі такого наговорив? Чорт старий!

– Не треба так… Він – диво… Він витримав випробування знанням жаху… І лишився живий… Ні, я неправильно сказав… Не як медуза там якась, а як громадянин ідейної переконаності…