Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

– Ти не боїшся таких людей? – спитала Маша, наливши йому горілки й поставивши на довгу дерев’яну підставочку сковорідку в картоплею; цибуля трохи підсмажена, петрушкою посипана; чверть століття разом, кожен розуміє кожного («знає» у цьому випадку звучить кощунно, протокольно; а втім, і «розуміє» – не те; «відчуває» – так буде правильніше).

– Яких? – спитав він, повільно випивши склянку горілки. – Сформулюй питання точніше, Маняшо…

– Після всіх цих жахів, про які пишуть, після моря крові… у мене перед очима безупинно стоїть лист Мейєрхольда, як його, старого, били молоді люди, які не могли не пам’ятати театру імені Мейєрхольда… Як можна лишитися ідейним? Я розумію, що це не мімікрія, але все-таки, по-моєму, це боротьба за себе, Славику, боротьба за своє обгиджене життя, за крах ідеї…

Костенко покопирсав картоплю, але не їв, хоч мріяв про вечерю, поки трясся в автобусі…

– Робесп’єр був ідейною людиною, Маняшо…

– А скільки голів зніс?

– Давай тоді оголосимо анафему і Пугачову, і Кромвелю, і Разіну… Дія народжує протидію… Око за око, зуб за зуб… З нічого не буде нічого… Після республіки Робесп’єра з’явилося консульство «залізних» диктаторів, а після цього – імператор Наполеон… А потім повернулися Бурбони, що породили – своєю дурістю – терор нової революції, яка разом з кращими людьми піднімає й муть, люмпен, жорстокість, помсту… Але ж – через кров і повстання – усе скінчилося демократичною республікою… Отже, незважаючи на реакцію, дехто зберігав віру в державну шанобливу доброту? Якби до лютого сімнадцятого Росія-володарка – крихітка, процент від усього населення – поділилась своїми благами з силою народу, думаєш, люди пішли б громити околодки? Якби у вересні Керенський дав народові бодай щось, крім свободи слова й мітингу, думаєш, Жовтень переміг би?

– Ти став відставним крамольником, – сказала Маша і автоматично, за звичкою, ввімкнула невеличкий приймач.

– Вимкни, – сказав Костенко. – Як тобі не соромно…

– Мені не соромно, Славику… Мені страшно. І чим далі – тим більше… Тепер усім страшно, любий…

– Бо багато говоримо, а мало робимо?

– Так думаєте ви, чоловіки, розумні – особливо… А ти постій у черзі… Заради інтересу – постій… Злість людей душить, розумієш?! Чорна, одержима… І – штовхають один одного, осатаніло штовхають, Славику, з лютою втіхою штовхають, а лікті – гірші від кулаків, такі кістляві, такі безжальні… Дітей штовхають, Славику!.. Їж картоплю, будь ласка… Я вже й так удруге на плитку ставлю, перехрустить… Ага, забула, тобі якийсь Птицин дзвонив… Разів чотири…

– Хто?

– Я ж не знаю твоїх знайомих, Славику; Птицин, та й годі… Сказав, що він тобі дуже потрібен…

– Мабуть, з ради ветеранів… Телефон залишив?

– Ні.

Костенко, уминаючи картоплю, посміхнувся:

– Знайде, якщо він мені потрібен… Якби я йому знадобився – тоді інша справа… Помітила, які ми роз’єднані і не вміємо один одним користуватися? Ні, не шафу дістати чи там замовлення на свята – а в загальній державній справі… Почекай, Маню, – він раптом підвівся. – А ти прізвище не переплутала? Може, Яструб дзвонив?

Вона розсміялась:

– Точно, Яструб, я ж кажу, пташине прізвище!

…У кіоску Яструба горіло світло; Костенко постукав у двері, ніхто не обізвався; дивно. Він обійшов кіоск, шуканий щілинку, щоб заглянути всередину: за всіма законами світло вночі в кіоску мусить бути вимкнено. А втім, у нього тут усе схоплено, подумав Костенко. Йому закон не писаний. Щілинку він знайшов між портретами Пугачової й Висоцького; перше, що побачив, – це пляшка коньяку, майже до кінця випита, й три бутерброди; ліва нога Яструба була неприродно задерта, немов вивернута, і мертво лежала на коєчці, застеленій акуратним килимком…

2

На щастя, чергову групу Московського карного розшуку очолював майор Глинський, учень Костенка; примчав через десять хвилин.

Мишаню Яструба було вбито сильним ударом «колючого тонкого предмета» в шию, тоді, коли він нахилився, щоб узяти книжку – ротапринтне видання «Царювання Олексія Михайловича». Відбитки пальців знайти не вдалося, працював професіонал; слідів пограбування не було; експерт узяв аналіз на запах; собака згубила слід за двісті метрів від кіоска, мабуть, вбивця сів у машину.

Подивившись на експерта, Костенко спитав похмуро:

– Коли його вбили – приблизно? Рискніть відповісти на око…

Експерт Галина Михайлівна ще раз доторкнулася тильною стороною долоні до шиї Яструба:

– Ви мене ставите в незручне становище, Владиславе Романовичу, я повинна попрацювати в морзі… Приблизно години півтори тому… Але це не офіційна відповідь, чисто апріорна, пробачте…

Костенко попросив Глинського перевірити кишені Яструба, всі папери із записами, а сам пішов до автомата.

– Манюня, я, мабуть, сьогодні пізно повернуся, ти лягай, сонце моє… Постарайся згадати, коли мені дзвонив Яструб.

– Сталося щось?

– Так…

– Серйозне?

– Так.

– Ти не сам?

– З табором…

– Слава богу… Він до тебе тричі дзвонив, Славуль… Уранці, потім годині о сьомій і незадовго перед твоїм приїздом.

– Різниця була якась?

– Не розумію…

Костенко розсердився:

– Ну, вранці спокійний був, удень хвилювався, ввечері поспішав…

– Я не пригадую, Славуль… Я чомусь цим дзвінкам не надала ніякого значення… Останній раз він, здається, трохи п’януватий був, якийсь агресивно-врочистий…

– «Я йому дуже потрібен», так він сказав?

– Наче так… Чи «він знає, як я йому потрібен»… Ти справді не сам-один?

– Куди я один годжуся тепер, Машуню?! Спи, люба… Не жди мене, щоб я не смикався…

…Глинський виклав на стіл паспорт Яструба, посвідчення Товариства книголюбів, самописку марки «Паркер» із золотим пером і записку: «Віддати Олені за доставку «Слепящей тьмы» у четвер, о сьомій».

– Сьогодні четвер? – спитав Костенко.

– Четвер.

– Грошей у кіоску немає?

– П’ять карбованців у кишені вбитого.

– А чому не вийняли?

– Наука хоче подивитися пальці…

– Послухай, Глинський, ми з тобою можемо зараз розшукати Люду? Людмилу, яка працює секретарем у кооперативі «Зоря»? Кооператив відомий: продає інструменти, комп’ютери, ксерокси…

– Нам хоча б один подарував… Прізвища цієї Люди немає, товаришу полковник?

– Я Костенко, а не полковник, Глинський… Не треба так мене… Прізвища її немає. Проси дозволу на голову правління кооперативу, через нього вийдемо на цю саму Людку, вона мені потрібна…

Бригада залишилася працювати в кіоску, а Глинський з Костенком поїхали на Петровку.

…Дмитра Ігоровича Аршанського, голову кооперативу «Зоря», знайшли у Чорних, у кооперативному ресторані на березі Москви-ріки; гуляв, танцював захоплено – махав маленькими ручками, зображуючи рок, крутив двох розкішних, жопастих дівок, що дивилися на нього, непоказного лисого курдупля, з любов’ю.

Костенко запросив його на вулицю:

– Мені Людка потрібна, Дмитре Ігоровичу. Негайно. Будь ласка, дайте її телефон або адресу.

– Що, мала наділила столицю ще одним СНІДом? – Аршанський умить протверезів. – Документи покажіть, будь ласка.

– Я оперативний черговий по Московському карному розшуку, – відрекомендувався Глинський. – Ось моє посвідчення.

– Московський карний розшук не по нашій лінії, – посміхнувся Аршанський. – Кооперацію добивають зачаєні сталіністи й общинні плакальники… Що з нею сталося? Дівка хороша, правда, слабка на передок, але ж це Московський карний розшук не тривожить… Телефон її легко запам’ятовується: чотириста дев’яносто дев’ять, дев’яносто дев’ять, сорок, вона, мені здається, з начальником абонентської мережі встановила дружні стосунки…

– Адресу не пригадуєте?

– Один раз був. Уночі… Напідпитку, не осудіть… Ще запитання є?

– Чи не знайдете завтра час поговорити зі мною? – спитав Костенко. – Не допит, не вербування – мені потрібна ваша порада, і тільки.

– Порада вам – це і є вербування, – озвався Аршанський. – Дзвоніть після сьомої, може, я викрою для вас півгодини. Але не обіцяю, дуже багато зустрічей… Предмет поради?

– Вбивство..

– Рекет?

– Ні.

– Хм… А які спонукальні причини?

– Не знаю. Тому прошу про зустріч…

Звідти ж, з ресторану, подзвонили Людці. Сонна бабуся відповіла роздратовано, з страшенною образою:

– Побійтесь Бога, отак пізно дзвонити…

– Люда сама просила, це Аршанський, голова, – відповів Костенко, – з кооперативу…

– Аршанський, Засранський, яке мені діло?! Повезли Людку, взяла сумочку, намазалася та й подалася. Сказала, що на годину, а вже друга ночі, стерво поганюще!

– Це буде другий труп у тебе сьогодні, Глинський, – прикривши трубку, шепнув Костенко. – Дзвони в прокуратуру, роздобудь понятих, і мчимо до старої.

– Прокуратура зажадає підстав, Владиславе Романовичу… Не дадуть вони постанови…

Костенко дав Глинському троячку:

– Купи шоколадку, добре?

…Бабуля двері не відчиняла.

– Ракитники, – причитала вона, – глядіть, вимагачі паскудні, я вже «нуль-два» набрала, тікайте добром…

– Ракитники – це як розуміти? – Костенко здивовано обернувся до Глинського.

– Рекетири, – відповів той. – Росія чужі слова важко сприймає.

– А – бюрократ?

– А на це є своє: «марудник», «супостат», «підступник», «сутяжник»…

– Сусідів будити незручно, про «нуль-два» вона нісенітницю плете, – мовив Костенко. – Дурна баба, зараз її онуку десь топлять чи палять, а вона – чи ти бач, га?

Глинський припав до дверей:

– Бабусю, я з міліції, майор Глинський, подзвони «нуль-два», тобі підтвердять… Ми чого до тебе просимося, бабусю? Ми боїмося, що з Людкою може трапитися біда…

Стара подзвонила в міліцію, було чути, як вона перепитувала з дальньої кімнати: «Глинський?! Як, Габинський?! Тьху, православних у нас немає, чи що?! Все кепкуєте, нічого не розумію… То відчиняти йому?! Я трубочки не кладу, я при вас відчиню, якщо замовкну, значить, звели мене з світу, на вашій совісті буду…»

Бабуся зняла ланцюжок, зажадала показати документ, Глинський простяг їй посвідчення, вона довго шепотіла звання оперчергового й прізвище, потім нарешті впустила в квартиру.

Невеличка двокімнатна «хрущовка» була обставлена антикварними меблями (правда, червоне дерево тут сусідило з карельською березою й горіхом), на кухні стояла західнонімецька ультразвукова плитка – як тільки покладеш у духовку м’ясо на хвилинку – зразу тобі готовий ромштекс, там же, на кухні, стояв дивовижний приймач; непогано секретарка живе.

– Бабулю, я за Люду хвилююсь, – сказав Костенко.

– Бабуля померла, царство їй небесне… Я – прабабуся єйна… Та й я за неї хвилююсь, за стерво…

– Вона коли поїхала?

– Та годині о восьмій… Побігла вниз, потім повернулася, начебто фарби ці самі взяти, щоб пику засмаглою робити…

– Ви у віконце не бачили, її таксі чекало?

– Вона на них не їздить! Її сюди то чорні іноземці привозять, то коричневі, мене закриє в комірчині, – стара кивнула на внутрішню шафу, – і щоб носа не показувала..» А коли чхнеш або захропиш від задухи, то назавтра так відлупцює, що й жити на світі не хочеться…

– То яка ж машина її чекала? – неуважно спитав Костенко. – Наша чи та, на якій коричневі їздять?

– Ні, не наша, – бабуся похитала головою, – колір дуже безстидний.

– Як це? – не зрозумів Костенко й витяг з кишені шоколадку. – Ось вам подарунок, бабусенько.

– А це що?

– Шоколад, – сказав Глинський; його завжди дратувала манера Костенка вести розмови із свідками, хоч він розумів, що саме така некваплива, але стрибаюча розмова (тільки здавалася стрибаючою) – Костенко через кожну фразу вміє тягти своє, акуратно й ненав’язливо, розуміючи, що страх перед посадовою особою, навіть коли вона не в формі, але з червоною ксивою, – неодмінна константа радянської людини – повинна створити атмосферу прихильної поступливості, ніякого форсажу, тим паче наступального…

– Начебто конфекти, чи що? – спитала бабуся, розгортаючи шоколадку; вона відламала малесенький шматочок і поклала його під язик. Так тьотя Федося пила вприкуску чай, згадав Костенко, тільки замість шоколаду в них були подушечки; тепер і вдень із свічкою не найдеш, їх скуповують на самогонку…

– Так, – відповів Костенко, – наче вершкові цукерки, дуже корисно для серця… Бабулю, а де Людина записна книжка?

– На столі, – відповіла старенька. – Біля телефону.

– Дозвольте подивитись?

– Ви ж при чині… Дивіться… Я владі покірна… Тільки черевики зніміть, вона за килим боїться…

Ні на столі біля телефону, ні в шухляді записної книжки не було.

– А косметичку вона де тримала? – спитав Костенко. – У ванній?

– Там у неї всяке мило, воно піниться й сосною смердить… Я ж у лазню ходжу, вона мене не пускає, каже, що…

Глинський настирливо поцікавився:

– Що вона каже?

Костенко докірливо глянув на нього, спитав:

– Як шоколадка, бабусенько?

– Страшенно смачна… Я вже її прибережу…

– Пенсії вам скільки платять?

– П’ятдесят шість… Спасибі рідній партії та уряду… Раніше я сорок одержувала, ну а тепер як сир у маслі катаюсь, і сметанки можна купити, й вершків, яєчка тепер не биті беру… В капіталізьмі мруть старі з голоду, а ми старість шануємо…

– Так от про фарби Людині, – акуратно повторив Костенко, – вона їх на столі не тримала?

– Ні, на трюмі… Щоб усю себе розглядати… Особливо коли ялинкові прикраси клеїла…

– Які ще там ялинкові прикраси? – не дуже стримуючи роздратування, спитав Глинський.

– А це коли на обличчі різного кольору блискітки сяють… На лобі синя, на щоці жовта, тепер так треба, начебто закон вийшов на захист жінок, щоб красі були запопадливі…

– Бабулю, а Мишаня до неї коли дзвонив? Яструб?

– Так це він ще вчора дзвонив! Точно, дзвонив! Я ще посміялася: «Я, каже, Яструб»… А я візьми та й скажи: «Ти – яструб, а я – зозуля»…

– Він увечері дзвонив, еге ж?

– Правильно… Приїхав до неї, двері зачинили, мене в комірчину замкнули, ну й… Діло молоде, всі такими були… Тільки раніше таємно, а тепер усе бігом, а в поспішливості яка таємниця? Одна безсоромність…

– Пішов він пізно?

– Рано пішов… Уже ранком… Люда йому ще віднесла чарку, щоб голова не боліла. Печиво й чарочку, це я точно пам’ятаю… Вона печива мені не дає, каже, для здоров’я старим погано…

– А де в неї велика записна книжка? – тихо спитав Костенко. – Та, що дома нею користується?

– Та тут же, на столі має бути…

Великої книжки також не було.

…Дома у Мишані Яструба (дружину забрала «швидка допомога», підозра на обширний інфаркт) залишився син Мишко – блідий, аж синій, тремтить весь; сказав, що велику телефонну книжку татко узяв з собою; весь ранок дзвонив кудись, зайнято було, а потім плюнув, поклав її в «дипломат» і пішов до себе…

– Хто ж це татка мого? – Мишко стиснув кулачки (на батька не схожий: худенький і жилавий). – За що?

– Шукаємо, Мишко, – відповів Костенко. – Ти пам’ятаєш мене?

– Ще й як пам’ятаю! Татко вашу фотографію завжди тримав, заступник, говорив…

– Де ця фотографія?

– У столі.

– Вийми.

– А її при обшуку забрали… Пообіцяли, що завтра ввечері повернуть, тільки копії зроблять.

– Тобі скільки? Тринадцять?

– Чотирнадцять.

– Гроші є?

– Мама залишила.

– Сам готувати вмієш?

– Ми з татком самі м’ясо смажимо… Смажили…

Костенко вирвав аркуш з блокнота, написав свій телефон:

– Дзвони, Мишко… А якщо хтось розпитуватиме про обшук – це не тому, що проти батька у нас зло… Треба так… Почнуть розпитувати, а ти трубочку поклади, крикни, мовляв, суп википає, й дзвони від сусідів ось по цьому номеру: «Негайно для товариша Глинського»… Зрозумів?

– Це щоб засікти того, хто дзвонить?

– Точно…

– А татка коли додому привезуть? – очі у хлопчика були повні сліз, він усе ще тремтів, але стримувався, не плакав.

– Татко твій хрещений був, Мишаню, його треба в церкву везти, а не додому… Я допоможу… Домовлюсь з батюшкою, там і відправлять похорон над ним, і все буде по християнському обряду… Додому його не треба привозити, шануй батьківську віру, синку…

У НТВ на Петровці роботу ще не закінчили, але Галина Михайлівна (Боже мій, що безсоння робить з жінкою, «Галинка», «Галинка», а вона стара зовсім), запам’ятавши три головних запитання, які цікавили Костенка, сказала йому:

– Шило, яким убили Яструба, зроблено з особливо міцних матеріалів з домішкою компонентів, що застосовуються в радіопромисловості.

– Метали фондовані?

– Не просто фондовані, а строго фондовані… Частина йде на Байконур, кожен грам на рахунку.

– А що дає домішка такого матеріалу?

– Максимальна міцність знаряддя вбивства… Проходить крізь кістку, про ребра й говорити нічого… Тепер друге…

Судячи з потертостей внутрішньої кишені піджака, там лежала записна книжка – червоного кольору, дуже стара, невітчизняного виробництва… Витягали записну книжку в гумових рукавичках – радянських, у нас же не гума, а візитна картка вселенського бардаку…

Костенко зітхнув:

– Галинко, бардак насамперед визначає саме порядок.

– У вашого покоління пристрасть до прямолінійних сталінських формулювань, Владиславе Романовичу.

– На жаль. Хоч зараз багато хто по ньому зітхає: хочуть порядку.

– Нехай тоді добровольці йдуть відбудовувати концтабори.

– Навіщо? Якщо це станеться – коситимуть з кулеметів… Згадають уроки минулого: Йосиф Віссаріонович залишив багато свідків… Щось ще є?

– Є. Ви просили попрацювати з «Волгою» льотчика Аерофлоту Полякова… Так от, його номер відкручували інструментом з домішкою такого ж радіокосмічного матеріалу, що знайдено на слідах, залишених шилом… На машині Полякова ніхто не їздив, це ми встановили точно…

Костенко попросив Глинського дізнатися прізвища всіх членів гаражного кооперативу; адреси й телефони; з’ясувати місце проживання полковника Савицького, котрий працював у розформованій групі у справі Федорової.

– За один день?

– Треба дізнатись… будь ласка…

– Спробую… Але – не обіцяю.

Костенко стомлено потягся, аж захрустіли суглоби.

– Я – посплю… Телефон відключу на чотири години… Коли щось надзвичайно спішне – приїжджай…

…Глинський приїхав через годину – в морзі пізнали труп Людмили Василівни Груздьової, секретаря-друкарки кооперативу «Зоря»: збита на невеликій швидкості, знайдено слід від удару ребром долоні по шийному хребцю, що викликав миттєву втрату свідомості…

– Сумочки, звичайно, немає? – спитав Костенко.

– Звісна річ, – зітхнув Глинський.

– Розмножте її фотографію – живої і вбитої – і завтра посилайте людей у всі ресторани: хто її бачив? І – на бензоколонки… Так, так, – Костенко чомусь розсердився, – могли підзаправитись, збили ж її не в Москві, правда?

– Перевертень ви, Вячеславе Романовичу… Біля Архангельського її збили…

– Там поряд є ресторан?

– Так. Я туди сам махну.

– Це безглуздо. Працює банда професіоналів, вони її поїли в іншому місці… А втім, для страховки покажіть, всяке буває…

…Вахтер у міністерстві досить ретельно вивчав пенсійну книжку Костенка, потім дзвонив кудись (відгороджений товстим склом, нічого не чути), після цього книжку повернув:

– Ви відставник… Не можемо пропустити… Треба, щоб перепустку спустили…

Костенко зайшов у кабіночку, де були внутрішні телефони, знайшов номер відділу рідкісних сплавів; відповіла секретарка, голосочок тоненький, дитячий.

– Я хотів би, сонечко, з вашим начальством порозмовляти…

– По-перше, я вам не сонечко, а по-друге, начальство зайняте.

Відбій. «Ми – «най-най»! Нація великої культури! Та ні в якому Таїланді не дозволять собі так поводитись в офісі».

Костенко набрав номер ще раз:

– Пробачте, я щойно дзвонив вам…

– Я вже сказала вам: іде нарада!

Відбій.

Костенко подзвонив у партком, пояснив. Пообіцяли спустити перепустку, чекав півгодини, подзвонив ще раз. Дівка розгнівалась:

– Ми – режимне міністерство! Сказала чекати – чекайте.

– Я чекати не буду, а поїду в Міністерство внутрішніх справ і подзвоню вашому міністру по «кремльовці»! А ви з парткому йдіть геть! Через таких, як ви, вішатимуть комуністів!

– Що, що?! Та ви…

Костенко люто кинув трубку на важіль, розпахнув двері ногою (ніякої вентиляції, весь укрився потом), пішов до виходу; день втрачено; це ж злочин; вирішив був подзвонити у перший відділ, але побоявся за серце: а що, коли й там такі ж держиморди?

Коло міліціонера (перший кордон) його окликнули:

– Де тут Костенко?

– Я.

– Перепустку замовляли?

– Так…

– Оформляйтесь…

Заступник начальника відділу рідкісних сплавів – високий, широкоплечий чоловік з негритянською чуприною, похмуро вислухавши Костенка, спитав:

– Аналіз проб у вас з собою?

Костенко простяг йому висновок НТВ.

Він уважно ознайомився з висновком, викликав секретарку (розчепурилося, стерво, звідки в гарненької дівки – якщо грим стерти – стільки холодного хамства?), попросив зробити дві копії й запросити товариша з першого відділу…

– Як мені вас величати? – спитав Костенко. – Ви не відрекомендувались.

– Ах, так, пробачте, товаришу Кузьменко, мене…

– Не Кузьменко, а Костенко, з вашого дозволу.

– Пробачте ще раз… Я Іван Спиридонович Назарян. Ви мене, скажу відверто, ошелешили вашою експертизою… Це ж стратегічна сировина особливого призначення… Ми обчисляємо її по грамах…

– Де видобуваєте?

– Я не можу відповісти на це запитання, скажу відверто… Секретні дані…

– Американці з розвідсупутників НАСА мають про це інформацію?

– Звичайно… Але навіщо нам самим підтверджувати їхні висновки?

– Ув’язнених на видобутку цього елемента використовують?

– Зараз прийде наш перший відділ, – Назарян відкинувся на спинку крісла, – з ним обговорите деталі, я згоден допомогти тільки технічними специфікаціями.

Співробітником першого відділу виявився зовсім ще молодий чоловік років тридцяти п’яти, веснянкуватий, одягнений аж надто шикарно, з доброю усмішкою – несподіваною й відкритою.

– Я – Ромашов Сергій Георгійович, – відрекомендувався він, – служба безпеки і таке інше.

– Костенко Влади…

– Знаю, знаю, Владиславе Романовичу… У зв’язку з чим ваших колег зацікавив наш метал?

– Він не колег зацікавив, а мене…

– Ви ж у відставці, як мені відомо… А справу про вбивство Яструба доручили вести капітану Строїлову… Вас затвердили позаштатним консультантом…

– Добре працюєте, – кинув Костенко. – Мене про це ще не сповістили… Звідки цей Строїлов?

– З академії, Владиславе Романовичу… З кафедри слідчої роботи.

– Треба розуміти так, що розмовляти ви маєте намір з ним? Консультант, та ще й позаштатний, вас не влаштовує?

– Ну чому ж… Ми згодні розмовляти з вами й відповісти на ті запитання, які входять у нашу компетенцію…

Хто ж мене так підцикнув, подумав Костенко, я ж у рапорті чорним по білому написав, що прошу дозволити мені довести до кінця припинену (не з моєї вини) роботу; справді, як скорпіони в банці…

– Тоді я викладу суть справи, а ви вже вирішите, чи маєте право мені відповідати, чи ні, згодні?

Назарян і особист кивнули одночасно, але Назарян мигцем глянув на великий годинник з вестмінстерським боєм, що стояв у кутку в кабінеті.

– Отже, вчора шилом чи, якщо хочете, штиком було вбито кіоскера Яструба, що має… мав виходи на того, хто контактує з якимсь американцем… Яструб сидів у одному таборі з супутником американця – відбував строк за садизм: до п’ятдесят третього був слідчим КДБ… Номер «Волги» використовували з чужої машини, відгвинчували викруткою, в ній також знайдено домішку вашого хитрого металу… Вночі вбито жінку, її ударили ребром долоні по шийних хребцях, а потім кинули під машину… У неї дома триває обшук, і я… точніше, керівництво групи… зорієнтували оперативних співробітників на пошук усіх металевих предметів – чи немає там якихось статуеток, ножичків чи виделочок з домішкою вашого металу. От, власне, і все.

– Що значить стара гвардія, – сказав особист. – Уся доповідь – дві хвилини.

– До поняття «стара гвардія» я здебільшого відношу Молотова чи Кагановича, – відрубав Костенко.

– Мерзотники, звичайно, але працювати все-таки вміли, цього не можна не визнати… Авіаційні заводи під час війни ставили за три місяці, – озвався Назарян.

– Тільки тому, – сказав Костенко, – що Байбаков вимолював у Берії додаткове харчування для каторжан, в основному політпрацівників ленінської пори… Будували, справді, швидко, але поховали там не менш як сто тисяч більшовиків…

Немовби намагаючись відійти від цієї теми, особисто спитав:

– У вас є оперативні дані на американця?

– Я допитував його свого часу…

– Ви ж не служили в Чека…

– Цей американець цікавив мене з вісімдесят першого… А втім, – відіграв Костенко, – він був росіянином, емігрував, ішов по моєму профілю, у справі «катал»; афери, але з виходом на мафію… Для вас, гадаю, він інтересу не становив… Інша справа – той, хто возив його на машині з фальшивими номерами до п’ятдесят третього, повторюю, був майором чи підполковником колишнього МДБ… Потім його судили й дали п’ятнадцять років…

– Прізвище?

Костенко всміхнувся, відповівши запитанням на запитання:

– Прізвище? Якби я знав усіх, хто сидів у Саблазі у справах Берії чи Абакумова, я назвав би прізвище…

– Ні фото, ні робота?

– Є фоторобот.

– Можна подивитися?

– Зайдіть до капітана Строїлова, він тепер шеф… Але по роботу його впізнав убитий, Михайло Яструб; кличка в цього садиста була Хрін.

– Можна познайомитися з вашою розробкою? – спитав Ромашов.

– До начальства звертайтесь…

– Ми дамо наш висновок про метал завтра надвечір. Згодні, Іване Спиридоновичу? – Ромашов обернувся до Назаряна.

– Не встигнемо. Днів через три. І крім того, нам потрібен цей самий штик… До завтра не встигнемо.

– Час втрачаємо, – сказав Костенко.

– Ми надішлемо відповідь завтра ввечері, – повторив Ромашов.

Дружньо розпрощавшись, уже біля дверей, Ромашов зупинив Костенка запитанням:

– Це допоможе розкриттю обставин вбивства Федорової, Владиславе Романовичу?

Костенко стримався, щоб не крутнутися на підборах, таким несподіваним було це запитання; поклав руку на мідну ручку масивних дверей і спитав:

– У вас було дуже мало часу, щоб дізнатися про мою причетність до розслідування вбивства Федорової…

– Було. Ще у вісімдесят другому, коли мене перевели сюди… А до цього я працював у КДБ, чув про справу Федорової, ваше прізвище знаю дуже добре… Якщо хочете перекинутися кількома словами – милості прошу, перепустку випишуть без свинської тяганини… Прізвище моє запам’ятали?

…Костенко вирішив був поїхати на Петровку – новина з капітаном Строїловим його приголомшила, але потім сів у холі на диванчику біля рахітичної пальми; три крісла, дві попільнички; дивно, зараз насувається нова кампанія – цього разу проти куріння; невже начальство не розуміє, що будь-яка заборона породжує поступовий, але грізний протест мільйонів?

Заборонили горілку – піднялася наркоманія, самогон повсюдно, тепер ввели карточки на цукор…

Заборонять куриво – ще страшнішою стане наркоманія, спекуляція буде чорною, хоч усі внутрішні війська проти цього кинь.

Дозвіл – на добро, заборона – на загибель. Який плід солодкий? У тому й річ, що заборонений, це тобі не «Короткий курс», це – Біблія.

Скільки ж часу він там просидить у Назаряна, подумав Костенко про особиста Ромашова; напевне до Назаряна зараз ітимуть люди з папками…

Справді, через кілька хвилин захекавшись прибігли два співробітники з папками під грифом, потім жінка, потім генерал з шкіряним портфелем.

…Ромашов вийшов через півтори години; не здивувався з того, що Костенко чекав його, кивнув:

– Ходімо до мене. Відповім, що пам’ятаю.

Костенко витяг фоторобот, показав Ромашову.

– Цього чоловіка не зустрічали?

– Ні, – відповів Ромашов.

– Твердо?

– Абсолютно.

– Прізвища слідчих Федорової не забули?

– Один помер. Лібачов, здається. А Бакаренко, по-моєму, живий, працював у ВОХОРі Академії наук, але начебто звідти його вигнали – спивається.

– Їх судили?

– Не пригадую. Здається, з партії виключили.

– Звання й пенсію залишили?

– Зняли. А чому вас так цікавить цей? – Ромашов кивнув на фото.

– А тому, що він сидів разом з Яструбом… А Зою Федорову мучили садисти… І працював цей чоловік на руднику Саблагу, де добували той метал, з якого зроблені шило й викрутка… Хто ж такий Бакаренко?

– Нікчема. Після арешту Берії розвалився до сідниці, руки трусилися, плакав…

– Тоді він боявся, що посадять, а тепер страх минув…

– Чому ви у Назаряна сказали, що у вас немає фото?

– Тому, що не знав про вашу участь у роботі по розслідуванню справи Федорової.

– Ось моя картка, – сказав Ромашов, простягти Костенку візитку. – Дайте я допишу домашній телефон. Дзвоніть, якщо можу бути чимсь корисний. Від Назаряна відповідь одержите завтра. Метал справді з рудників Саблагу. Але цього в назарянівському висновку не буде. Коли зустрінетесь з Бакаренком, я дам вам заяву старого більшовика Савушкіна – на цьому він попливе.

…На Петровку, після того як Костенко знайшов домашню адресу Вакаренка, подзвонили з квартири Люди: ножик для розрізання сторінок в книжках зроблений з такого ж металу, що й шило з викруткою.

Ну, Хрін, тепер держись, подумав Костенко, тепер я на тебе надіну; кайдани, сука! Тоді од «вишки» втік, тепер не відкрутишся, курвин син…

З таким настроєм він і пішов до заступника начальника Московського карного розшуку.

– Дозвольте ввійти позаштатному консультантові, товаришу підполковник?

Заступник начальника свого часу стажувавсь у Костенка; прилюдно величав «Майстром»; зараз, не підводячи очей від паперів, розкладених на столі, сухо відповів:

– Так, будь ласка… Сідайте, я закінчу роботу, а потім поговоримо.

– Ти потім доробиш свої вошиві папери, – з холодною люттю відповів Костенко. – А спочатку поговориш зі мною, ясно?

Підполковник повільно підвів голову – круглу, з приплющеними вухами боксера й скрученим носом; очі в нього були стражденні, розгублені, ворушкі.

– Я завізував папір, що ти керуєш роботою як головний науковий консультант, Майстре. З правом на проведення оперативних заходів… А мене викликали на килим, і я з боєм відстояв для тебе титул «позаштатного консультанта»…

– Хто на мене попер?

– Не скажу. Хоч убий…

– Причина?

– Ти з Мишанею Яструбом дружив?

– Якщо не буде кощунством об’єднати такі поняття, як «дружив» і «профілактував», я дам тобі позитивну відповідь.

– Ти знав, що він купив завскладом тієї друкарні, що випускає найдорожчі ротапринтні видання?

– Ні.

– Але ти знав, що він ними торгує з-під поли?

– Здогадувався.

Підполковник витяг аркуш паперу.

– Це знайшли у Яструба при повторному обшукові: «Костенку – подарунок – набір ротапринта».

– Ти знаєш, що я його двічі саджав на лаву підсудних?

– Так. Але при цьому просив прокурора не крутити йому на повну котушку.

– І суддів просив, бо радянська влада винна у тому, що він став злодієм у законі: батька розстріляли, мати спилася, він уму-розуму набирався в дитячому приюті.

– Романичу, зміни ім’я на Дон Кіхота. Ти що, мала дитина? Не розумієш, що найвища благодать у нас – з’їсти свого?

– Розумію. Поясни: що входить у функцію «позаштатного консультанта»?

– Нічого не входить! Ні-чо-го! А Строїлов – сука, чийсь синок чи племінник! Але оскільки мозком справи – так чи інакше – будеш ти, він одержить позачергове звання й тему для дисертації! А тебе потім розбиратимуть на парткомі. І приклеять зв’язок з кримінальним елементом! Невже не зрозумів?