Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

6

Генерал-лейтенант у відставці, Герой Радянського Союзу Строїлов, удостоєний цього звання у сорок третьому, після поранення, повільно підвівся з кушетки назустріч сину й Костенку, важко обіперся на величезну палицю (як він її тільки в руках тримає, він же легший за неї, пушинка, в чому тільки душа держиться) і, хистко ступивши крок до столу, кивнув на масивні стільці:

– Прошу…

Сідав він обережно, немов по частинах, – спочатку завів одну ногу, потім, учепившись довгими (точнісінько, як у сина) пальцями за краєчок столу, повільно опустив торс, після цього підтяг рукою ліву ногу, а вже потім відкинувся на спинку, ставши величним й відсторонено-недоступним.

– Знайомся, тату, це…

Генерал ледь досадливо перебив його:

– Сідайте, Владиславе Романовичу… Ім’я моє ви знаєте, по батькові Іванович, радий, що відгукнулися на прохання заїхати… Пробачте, що не протягаю вам руки, вірний нашому революційному девізу: «рукостискання відмінено»…

– А чому, скажіть? – спитав Костенко, сідаючи навпроти генерала.

– Думаю, профілактика тифу. Етична підоснова – якщо вона була – мені невідома… Я ж з свого села Мирославлево – прямо в Смольний…

Строїлов-молодший посміхнувся:

– Батькові сподобався анекдот про двох англійців. Один запитує: «Джон, ось ти рафінований, справжній інтелігент, скажи, як і мені стати таким же?» – «Треба закінчити Оксфорд». – «Я закінчив!» – «Не тобі – дідові!»

– Це не просто анекдот, – озвався генерал. – Це притча, а в будь-якій притчі приховане Біблейське. Слава Богу, мій батько був справжнім селянином, до церковної книги був запопадливий, чого й нас, дітей, навчав… Андрюшо, якщо це тебе не обтяжить, зроби каву… Ви голодні, Владиславе Романовичу?

– Ні, дякую.

– Дивіться, – генерал посміхнувся. – Мене, як ветерана, прикріпили до гастроному, в дні свят отоварюють копченою ковбасою, гречаною крупою й фінськими плавленими сирками…

– Спасибі, – повторив Костенко, – я, чесно кажучи, сиджу як на голках, у нас чепе, знайшли злочинця, треба починати діло…

– Розумію… Постараюсь говорити стисло… Я побачив у сина робот того, кого ви шукаєте… Це мій слідчий Сорокін.

Він страшна людина, бо в ньому поєднано розум, садизм, силу й сентиментальність.

– Але ж він мертвий… Так мені сказав Бакаренко, так вважають в чека…

– Це він, – повторив генерал. – У такому не помиляються.

Костенко зразу поліз по сигарети, генерал похитав головою:

– Єдине прохання: якщо можете не курити хоч півгодини – утримайтесь, будь ласка. Я вас більше як тридцять хвилин не затримаю… Деякі психологічні риси до портрета цього ката допоможуть вам намалювати образ злочинця…

– Так, так, звичайно, – сказав Костенко. – Коли стане невтерпець, вийду на сходи й там покурю.

– Ви дуже люб’язні, дякую вам. Отже, Сорокін… Знаєте, з чого почалася наша з ним співбесіда? З побоїв? Нічого подібного. З мук безсонням? Це – потім. З лампи в очі? Також – після… Він почав працювати зі мною, зачитуючи уривки з книжки «Історія царських тюрем»… Так, так, саме з цього… Я процитую по пам’яті ряд пасажів, коли хочете… Ще наприкінці вісімнадцятого століття, втовкмачував мені Сорокін, було прийнято інструкцію, за якою секретні арештанти доставлялися в острог глупої ночі – він багатозначно подивився на мене тоді, – і тюремному офіцерові нема діла ні до імені, ні до злочину секретного в’язня… Тоді ж придумали арештантів заштовхувати на ніч у довбані колодки – щоб зробити втечу неможливою… Він прочитав також, що на спійману поліцією людину, яку ще не судили, часто невинну, в повіті – за наказом не тільки справника, а й чергового судового писаря – надівали рогатки на шию або ж приковували ланцюгом до стільця, здебільшого до дубового, так що арештант і кроку ступити не міг… А ще Сорокін зачитав мені про те, як розгромили Запорізьку Січ і останнього кошового Петра Калнишевського кинули до Соловецької катівні, ув’язнили в башту, й помер він там у віці ста дванадцяти років – без права побачень і листування, живий труп… Отак… Посміявшись, пускаючи мені тютюновий дим в обличчя, – генерал якось дивно усміхнувся, глянувши на сигарети Костенка, що лежали на столі, – тільки він папіроси курив, «Герцеговину Флор», Сорокін закінчив читання уривків з праці Гарнета висновком: «Ми нічого нового не винайшли, дотримуємось того, що було в державі споконвічно… Ми не поспішаємо, час для нас не існує, ми його регулюємо, він не обмежує нас своїми рамками… Можемо ждати скільки завгодно, поки ви наважитесь вишкребтися, облегшити себе щиросердними показаннями, тільки це може зберегти вам життя». Це було, хочу нагадати, у сорок восьмому році, тут, у цьому місті, за три кілометри звідси, на Луб’янці… Я готовий відповідати на ваші запитання, Владиславе Романовичу… Я – єдиний, хто вижив і пам’ятає його обличчя – до найменшої зморшки, до шрамика на брові, до манери розмовляти, думати, до виразу його очей, коли він уперше вдарив мене резиновим кийком – згори вниз, з відтяжкою… нижче пояса… Ви не можете уявити собі його очей, коли він зазирав мені в обличчя, після того як я прийшов до пам’яті після больового шоку… В його очах стояли сльози, на губах тремтіла істерична усмішка, але часом обличчя завмирало, і він не міг стримати оскалу… Так, так, він якось не по-людськи скалив зуби, мені навіть здалося тоді, що в нього ростуть різці, наче у вампіра, перед тим, як накинутися на жертву…

– У нього справді досить помітні різці, – сказав Костенко. – Скільки йому тоді було років?

– Запитайте комітет, – порадив Строїлов. – Я можу відповісти досить приблизно… Років двадцять сім, не більше…

– Отже, зараз йому під сімдесят? – Костенко здивувався. – Він виглядає значно молодшим… Яке в нього було тоді звання?

– Він допитував мене у цивільному… Незручно бити, коли ти під погонами…

– Коли закінчилася війна – якщо він почав роботу з вами у двадцять сім, – йому було двадцять чотири?

– Ну то й що? Олександр Ісаєвич Солженіцин був капітаном, коли його схопили, і було йому тоді трохи більше як двадцять…

Строїлов-молодший прийшов з підносом, на якому стояли три чашечки кави:

– Я вже подзвонив до чекістів, – сказав він, – і мені пояснили, що після того як вивели з Політбюро Молотова і Кагановича з Маленковим, Микита Сергійович дав усне розпорядження – «почистити архіви»… Іван Сєров почистив досить круто, особливо московські, львівські та київські сховища…

– Я зобов’язаний дати свідчення, Владиславе Романовичу, – вів далі Строїлов-старший. – Я – єдиний свідок звірств Сорокіна… Всі інші – уже на тому світі… А мені – вісімдесят дев’ять, з вашого дозволу.

– Треба подзвонити в прокуратуру, – сказав Костенко.

– Але ж прокурор спитає, хто показав мені ваш фоторобот? Це ж поки що зберігається у вашій справі, отже, секретне. Ось чому я хотів, щоб ми обговорили ситуацію разом… У мене вже було три інфаркти… Зафіксованих…

– Якщо ми… Якщо ви, – Костенко обернувся до капітана, – звернетесь до начальства з проханням опублікувати в газетах фоторобот? Пройде?

Строїлов-молодший заперечливо похитав головою:

– Які підстави? Справу проти Хріна ще не порушено… Докази побічні… Прокуратура нас потопче…

– Мене трохи лякає, – зітхнув Володимир Іванович, – що ви хочете боротися з фашизмом методами міцної парламентської демократії… А нашій демократії усього лише кілька років, а парламентській і року немає… Глядіть, не скрутили б вам шию… Фашизм сильний єдністю, а ви одне з одним порозумітися не можете… До речі, це традиційно: праві у нас завжди були єдині, кодло, а ліберальні інтелектуали дерли один одного за чуба, от їх по одному й клацали…

– Вихід є, – сказав Костенко. – Або Ваню Варравіна я до вас пришлю, бойовий репортер, славний хлопець, на ти, або письменника Дмитра Степанова… Це буде документ… Це друкувати треба в газеті… Ви готові розповісти детально про систему тортур, яким вас піддавав Хрін… Сорокін?

– Звичайно, – відповів генерал, – Він і струмом мене допитував, чомусь пристрасть у нього була до статевих органів, струм через них пропускав… І бив дубинкою по шиї – так, що очі вивалювались, язик ставав величезним, як шматок вареного м’яса… Ніяких слідів на тілі, дуже обдумано працював… І найголовніше – через день після того як Андрій узяв вашу справу, пізно ввечері пролунав дзвінок… І мені сказали ось що… Цитую дослівно: «Якщо пікнеш, хоч слово, твій син ніколи не стане майором… Похорон за твій рахунок»… Можу засвідчити під присягою: дзвонив Сорокін.

– Саме тому, – додав капітан, – я виступив проти того, щоб вас, Владиславе Романовичу, включили в групу… Я хочу, щоб ви були вільні у виборі форм і методів того пошуку, який ви вели до мене…

Генерал заходився піднімати себе з стільця – так само по частинах, як і сідав, і закінчив:

– Щоб ви обидва точніше збагнули Сорокіна: він був неймовірно винахідливий у психологічному натиску: одного разу викликав мене, поклав на стіл його фотографію, – Строїлов кивнув на сина, – крихітка ще, сіренький, немов старичок, і каже: «Від тебе залежить, позбавимо ми виродка прізвища і ти втратиш дитину, якщо не шльопнуть зразу, чи залишимо його Строїловим, вирішуй». Під час блокади я втратив сім’ю… Всю… Без винятку… На Смоленщині село спалили німці. Строїлових розстріляли карателі… Один як билина в полі… А кожну людину зв’язують зі світом – тобто з пам’яттю поколінь – кровні зв’язки, від цього не втечеш… І знову згадую очі його… Я часом ставився до нього, як ботанік до мурахи, я його аналізував… Погодьтеся, явище: кат під радянськими погонами і з тією ж партійною книжкою, що в мене… Правда, в камері мені розповідали, як слідчі-комсомольці били першого головнокомандуючого революції Миколу Криленка… Калошами по лобі, а йому було за п’ятдесят… Якщо фальшивий суд над Промпартією був політичною постановкою, спрямованою проти академіків, проти тих, хто групувався навколо Бухаріна, то тортури тридцятих років позначені печаттю звірства нового Хама проти апостолів революції, ера вседозволеності… Невже найважливіше – назвати ворога? Невже ми з готовністю повіримо в те, що вчорашній друг – це ворог, аби лише обвинуватили з амвона? Невже в нас приховане щось непізнанне й страшне, незнищенно й погрозливо затаєне в кожному, готове виплеснутися жахом у будь-яку мить, аби тільки знову пророкотали згори – «ату»?!

– Ви про Сорокіна дані запитували? – спитав Костенко капітана.

– Сорокін, який нас цікавить, справді вважається померлим, – відповів Строїлов-молодший і набрав номер районного управління; відповіли, що Варенова дома немає, ждуть; бригада напоготові.

…Виїхавши з двору на Бородінський вал, Строїлов спитав:

– У відділення поїдемо? Чи у вас інші плани?

– Інші…

– Братимемо Варенова?

– Ризиковано.

– Точніше – марно.

– Не марно, хоч доведеться відпустити через сімдесят дві години: напевно в нього алібі…

– А палець?

Костенко поморщився:

– «Я з нею танцював. За поясок її тримав…» Якщо за ним стоїть Сорокін, – від усього відмовиться, роль визубрена. о. Але толк буде: банда почне кишки з нього вимотувати, чому відпустили, про що допитували, хто… Але хто ж міг стукнути Хр… Чорт його роздери! – Костенко розсердився. – Хто міг донести Сорокіну про вашого батька? Про те, що саме ви ведете справу Яструба й Людки?! Чому взагалі він підійшов до мене на вулиці? Чому він тримав у машині американця, якого я допитував у справі Федорової і який схлинув через місяць після того, як ми вийшли на зв’язки Галини Леонідівни? Чого він добивався? Навіщо я йому? Чи він переоцінив інформацію, зібрану про мене: «критикує, незадоволений повільністю реформи, вважає, що зростає організований саботаж правих сил, очевидні спроби скомпрометувати Горбачова, помітна консолідація бюрократичної системи, накопичуються підпільні зв’язки у боротьбі проти демократії і гласності»?! Говорив я так? Говорив. І продовжую говорити… Але ж я по пальцях можу перелічити тих, з ким спілкуюсь… Щупальці? Спрут?

Костенко витяг сигарети, глянув у дзеркальце, закурив, усміхнувся:

– Помітили номер машини, яка нас пасе?

– Звичайно.

– У вас хороша витримка.

– Інакше не вижив би.

– Чи не думаєте пропустити той «москвичок» уперед і стукнути його?

– Вважаєте, в нього чужий номерний знак?

– За аналогією з «Волгою» Сорокіна – так.

– Зупинити біля автомата?

– Ні.

– Чому?

– Голуби насторожаться. І в тому, щоб ударити їх чи, загальмувавши, підставити сідницю – я неправий. Я наробив за ці дні багато дурниць… І дуже важливо, що ваш батечко згадав про те, як сука співчутливо показував йому вашу фотографію… Здавалося б, звичайне собі катівство, але я в цьому бачу певну відмичку до всієї справи.

– Яку саме?

– Не знаю… Просто я відчув дещо… Іноді я не вмію висловити це, Андрію Володимировичу… Давайте заїдемо на Петровку, візьмемо аркуш паперу й накреслимо схему: що знаємо, що відчуваємо, що треба робити: мені – своє, вам – ваше…

– Разом не хочете?

– Вийде – так чи інакше – разом… Тільки до цього «разом» треба підступати з різних боків… Ваш батько правильно сказав: з фашизмом марно боротися методами парламентського демократизму… Ми кокетки, Андрію Володимировичу, ми граємося в демократію… Знаєте, як свого часу Шеварднадзе нагнув домушників у Грузії? Ні? А дуже просто: провів зміну Кримінального кодексу республіки і вдвічі підвищив строк за домашні кражі… Ну злодії й ринулись із Тбілісі… А тут – «ах, ні, що ви, треба профілактувати злочинність, Леонід Ілліч правильно говорив: «Народ стомився від жорстокості, дамо людям пожити спокійно!» Дали…

…Звернувши з бульварного кільця на Петровку («Москвич» за ними не поїхав, газонув до Трубної), Строїлов вивалився з-за баранки, Костенко не встиг його навіть зупинити (от дурний, друга машина напевне йде слідом, контрольна), кинувся до телефону, набрав «02»; даремно все це; бандюги зараз звернуть до ресторану «Узбекистан», там можна не тільки номер поміняти, а слона вивести, ніхто уваги не зверне: в умовах демократії, навіть молодої, люди починають втрачати породжений тоталітарністю дух загального пильного доносительства, думають більше про себе (особистість пробуджується), ніж про те, як одягнуті і про що розмовляють ті, хто їх оточує…

– Даремно ви це, – сказав Костенко, коли розпашілий капітан кинувся на своє сидіння, люто газонувши, розвернувся, мало не врізавшись у маршрутне таксі, й погнав униз, слідом за «Москвичем». – Смисл? Куди мчитеся?

Не відповідаючи (зовсім попелястий став), Строїлов зробив круг, проскочив мимо «Узбекистану», звернув до Центрального ринку, розлючений, ударив кулаками по баранці і, несподівано для Костенка смачно виматюкавшись, пояснив:

– Черговий по ДАІ став з’ясовувати, хто я такий, замість того щоб номер записувати й передавати тривогу на пости…

– Це новина для вас? Ще Бісмарк писав, що росіяни повільно запрягають, але швидко їздять… Спочатку нас жарений півень має в зад клюнути, а доти – неповороткі ми й спокійні до абсолютної надмірності… Я ж казав – даремно…

Лише віддзвонивши до начальства в ДАІ (розмовляв з ледь стриманою люттю, але коректно, витримки хоч відбавляй), запитавши Ізмайлово, чи не засікли десь Варенова (ні, не засікли, як крізь землю провалився, шукаємо повсюди), закінчивши обмін інформацією з КДБ – запросив дані на родичів Сорокіна, якщо такі залишились, – Строїлов очікувально обернувся до Костенка.

Той пошукав очима великий аркуш паперу; Строїлов немов зрозумів його (як це часто буває: відчуваєш бажання співрозмовника за мить до того, як він виразить це словом!

Ми ще тільки стоїмо перед пізнанням безкраїх загадок світу, щенята напівсліпі, а гонору скільки?! упевненості у власному всезнанні?! фанатичної віри в дурні баєчки?!), вийняв з шухляди поганенького стола (тільки у малорозвинених країнах такі меблі в робочих кабінетах, як у нас) графлений для преферансу аркуш (оце так кооператори, ну, молодці, га!) і твердо сказав:

– Не вмієте на шматочках писати… Я також… А за гонки – пробачте. Образи не міг погамувати.

– Нічого, буває… Я через це проходив. Ну, давайте креслити… Повернемося до грудня вісімдесят першого… Із справи видно, що Маргарита Набокова, подружка Зої Олексіївни, приїхала до неї між дванадцятою й першою годиною з невеличким, так?

– Так.

– З її свідчень можна зробити висновок, що вона чекала під дверима майже п’ятдесят хвилин, так?

– Саме так.

– Потім стала дзвонити від сусідів, але телефон Зої Олексіївни був безперервно зайнятий… Правильно?

– Так.

– Переносної телефонної трубки у ванній кімнаті у Фе~ дорової не було, так?

– Правильно.

– Отже, за логікою, її саме в цей час убивали… Чи вже вбили… Чи вбивця просив її не відчиняти дверей. Так?

– Так.

– Чи вона сама чомусь не хотіла відчиняти дверей… Може, до неї прийшов Гена, просив знову пустити його на постій… Так?

– Так…

Костенко зручніше влаштувався на підвіконні, насупився, вперто, йшов за думкою:

– Хто й скільки разів допитував її постояльця Гену з оркестру МВС? Отож бо й воно… Один раз, потім – ні-ні! Звідки він узявся в домі Федорової? Хто навів? Хто дав її адресу й телефон? Назвав адміністраторку, а її навіть, не викликали на розмову… Все пройшло мимо нас… Я ж кажу: тільки-но наближалися до чогось, що було неугодне якійсь силі, нас осмикували: «Ведіть розслідування, а не фантазуйте…» Але ж виникає ще одне запитання… І Броніслав Брушинський, старий друг Зої, і артист Москонцерту Володимир Руднєв в один голос свідчать, що Федорова дзвонила до них від години до трьох, збирала бригаду для поїздки на гастролі до Краснодара… Розумієте?

– На це я не звернув уваги.

– Я ж кажу, почерк у оперів поганий… Я звернув увагу, бо десять разів справу утюжив… Який смисл брехати цим людям? По-моєму – ніякого… Так, правильно, слідів насильства й крадіжки не було, але чи не означає це, що до версії звичайного пограбування нас підштовхував убивця, який лишив на підлозі гільзу? Професіонал напевне забрав би… А перед нами розіграли спектакль аматорства…

– Чому? Переляк, бажання якнайшвидше втекти…

– Правильно… Все правильно, тільки чому в районі дванадцятої у квартирі чувся шум води? А коли Федорова розмовляла по телефону з друзями, то ніякого шуму не було? Тільки начебто вона з кимсь перемовлялася… До речі, подружку свою, Маргариту, вона кликала до себе після першої години, та приїхала раніше… І знаєте, що я зараз подумав? Якось мій друг з Чека сказав, що розвідники, намагаючись уникнути підслуху, вмикають воду – ніяке радіо чи телевізор не врятує від звукозапису, все одно відділять потрібні голоси від сторонніх, а от коли шумить вода, записати смисл того, про що говорять люди, які хочуть зберегти таємницю, неможливо… Хтось із наших висунув версію, що Зоя Олексіївна, діставши відмову у виїзді, зв’язалася з організацією, яка допомагала грошима таким же, як і вона, нещасним… Я почав крутити цю лінію, але прийшов наказ: «нб треба, дурниці, ми перевіряли»… А що, коли нинішній Дейвід, у минулому Давидов, був тоді в неї? Або Хрінков… Тьху, Сорокін! А вже ця сволота напевне знає, як уникнути звукозапису…

– Зв’язку не бачу.

– Я теж поки не бачу, але щось у мені молотить…

Дедалі більше мене цікавить, чим цей радянський Дейвід займається в Америці. Ми допитували у справі Зої племінника Арманда Хаммера, чомусь писали його «Гаммером», і дуже великого лиса допитували, на ім’я Лев Йосипович Родін, американський бізнесмен російського розливу… Як думаєте, зможемо через них з’ясувати нинішню професію Дейвіда, якого возить у «Волзі» з чужими номерами садист з плачливими очима – штурмбанфюрер Сорокін, він же Хрінков?

Строїлов, наслідуючи Костенка, відповів так собі лінивенько:

– Мені сьогодні в Держконцерті сказали – я навмання туди подзвонив, – що Дейвід зараз подвизається як менеджер російськомовних письменників та акторів.

Костенко посміхнувся:

– Ну, Строїлов, ну, сучий син, умив мене, губочкою обтер, як малюка! Ну а далі? А де ж касетки Зоїні?! Де? Де вони?! Кому знадобились?!

Сплигнувши з підвіконня, Костенко витяг записну книжку, погортав її, досадливо виматюкався, поліз у кишеню, перебрав кілька візиток, знайшов потрібну, набрав номер і, закуривши, присів на краєчок стола:

– Алло, товаришу Ромашов? Це Кр… Невже в мене такий примітний голос, що з першого слова впізнаєте? Правда? Хм, не знав… Ну, здрастуйте, карний розшук вітає Чека… У мене питання: не змогли б ви – а коли не можете, то хтось із слідчої служби КДБ – з’ясувати: чи не мав якийсь там Сорокін з колишнього слідчого чи П’ятого управління, що раніше називалося Секретно-Політичним відділом, засуджений у п’ятдесят сьомому за те, що був катом, в особин стому користуванні пістолет марки «Зауер»? Я? З Петровки… Телефон? Зараз спитаю… Який у вас номер, товаришу Строїлов? Готові? Диктую…

… Строїлов подзвонив Костенкові майже о першій годині кочі, довго вибачався за те, що так пізно тривожить, нарешті пояснив:

– Я не наважився б вас тривожити, Владиславе Романовичу, але експерти з Ярославського обласного НТВ повідомили, що човен слюсаря Окунева підняли…

– Того, що з кооперативного гаража? Який у Саблазі сидів?

– Саме так… Отож, хлопці вважають, що його човника хтось розконопатив перед тим, як відправити по рибу… І бензину в мотор залили на саме денце, бак лиш до середини озера доїхав…

– Окунєв сам-один там був?

– У тому й справа, що привіз його якийсь приятель на «Волзі»…

– Тільки не кажи, що це був Сорокін.

– Не кажу. Другий був. Чи то кавказець, чи то єврей… Переночував у тієї бабусі, де завжди зупинявся Окунєв, і поїхав на світанку, ось усе, що поки мають…

– Їхати туди треба.

– Завтра ранком подамся.

– Вам немає резону… Ви – міський, хай там районна міліція скородить, вони це вміють… Ви мене чекайте, в мене завтра архіважлива зустріч. З ким – не сказав. Він і не міг говорити про це нікому; якщо хочеш зробити справжнє діло, навчись мовчати, інакше все пробалабониш.