Текст книги "Таємниця Кутузовського проспекту"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

5

Коли Семену Кузьмичу Цвігуну в п’ятдесятому році виповнилося тридцять три, день цей відзначали славно, було багато гостей, говорили добрі слова, святкували чудово, по-справжньому дружно, хоч винуватець урочистості немов кінчиками пальців відчував, що серед присутніх тут є дехто, хто чіпко й насторожено стежить за кожним його жестом, не те що за словом. А втім, через тиждень це відчуття розмилося, відійшло, проте не зникло, бо не вперше за останній рік йому доводилося чути за спиною шарудливий шепіт, ніби він ніякий не запорізький козак, а справжнісінька жидівська морда, бо на їхній хазарській мові слово «цві» означає «олень», а в них тільки аристократів так називали, головних шейлоків і рабинів…

Про всяк випадок він послав запит у архів, одержав метрику не тільки на батька, а й на діда з бабусею; ніби між іншим показав товаришам по службі; усміхаючись, мовив:

– Хочу докопатися до Січі, все-таки саме звідти починається мій рід, рєпінську копію недаремно тримаю в спальні…

Через місяців три після святкування іменин хазяїн Молдавії Брежнєв запросив його (рядового начальника відділу республіканського КДБ) у кабінет і, почастувавши чаєм з традиційними бубличками, жартівливо сказав:

– У тридцять три Христа вже розп’яли, а ти все відділом командуєш… Гляди, пропустиш свій час, Семене…

Наділений кмітливим гумором, від природи рисковий (хоч трохи й загальмований), Цвігун знав про Брежнєва все: Центр вимагав інформації про республіканську верхівку; шепталися, що товариш Сталін обмовився про можливість проведення з’їзду; як-не-як, а від останнього минуло дванадцять років, та й війна вже давно кінчилася, пора б.

До його, Цвігуна, невеличкого кабінетику на третьому поверсі одного з найбільших та найкрасивіших будинків молдавської столиці стікалася інформація про всіх, хто бодай трохи був на виду, тобто мав реальну силу, а таких – п’ять процентів від усього населення, не більше, над ними й працювали. Над ними й водночас під ними – саме в цьому й крилася трагедійність ситуації, могутньо-безправними підданими якої були всі працівники апарату КДБ, що стали – волею Сталіна, ще в тридцятих роках, – суверенними власниками секретних досьє на тих людей, яким вони – за старими нормами партійного етикету – мусили підкорятись.

Зв’язки начальницьких жінок, поведінка дітей, утіхи самих керівників, думки, висловлені ними в колі друзів, кількість згадувань імені великого вождя в рапортах, звітах, промовах, бенкетах – усе це надходило у сейф Цвігуна – перш ніж бути (чи не бути) переданим міністру, якого, певна річ, призначала Москва, їй одній служив, на неї в усьому й орієнтувався.

– Якби моя воля, – відповів тоді Брежнєву волоокий, статурний красень Цвігун, гамуючи дивну, трохи підморгуючу усмішку на округлому, по-жіночому лагідному обличчі, – я давно вже призначив себе заступником міністра, Леоніде Іллічу… Але ж сил немає, без благословення партії ніщо в республіці неможливе…

Брежнєв пружно підвівся; засміявся; зняв трубку телефону й з’єднався з домом:

– Віко, нехай щось на стіл поставлять, скоро буду…

Цвігун відразу зауважив, що хазяїн не сказав «ми будемо», хоч людина він – гостинна й відкрита для гостей; а втім, який я йому гість; дрібнота; в нього Черненко, Щолоков, Димшиць, Гречко, Тихонов – гості; разом починали в Запоріжжі і на Дніпропетровщині, мала батьківщина, та й, крім того, тримаються молодості своєї; тільки в молодості дружба безкорислива, на все життя закладається.

У машині їхали мовчки (хіба поговориш, коли поряд охоронник стовбичить), і лише в особняку, коли Леонід Ілліч ішов по стежці до дверей, Цвігун зрозумів: зараз вирішується його доля.

І – не помилився.

– Послухай-но, Семене, – Брежнєв легко утвердився у звичному для нього односторонньому «ти», – що це за плітки такі ходять, мовляв, секретар ЦК, – він тицьнув себе пальцем у груди, – ганяє на трофейних машинах, купує їх: у Москві, сам сидить за кермом, їздить кудись один?! А що якусь гидоту починають плести на моїх дітей?! Хто за цим стоїть?! Думав? Подумай, я не кваплю. Май на увазі, якщо на наступному з’їзді більшовицької партії усе буде так, як має бути, тобто товариш Сталін посуне до себе саме нас, молоде покоління, яке пройшло війну, то і всім вам відкриються дуже й дуже серйозні перспективи… Отож, міркуючи про мене, ви всі насамперед про себе думайте… Ясна позиція?

– Звичайно, Леоніде Іллічу… Я радий, що одержав від вас настанову…

Брежнєв похитав головою, чомусь усміхнувся:

– Ніяких настанов я нікому не даю… Я обмінююсь думками. Настанови – по твоїй лінії… З товаришами з Москви я переговорив, отже, чекай призначення, олень-цві…

…Того ж дня, після обіду, в садку, Цвігун і назвав благодійникові кілька імен інформаторів, чого робити не мав права – порушення службового обов’язку.

Саме він наважився сказати Леоніду Іллічу про те, що дехто з апарату почав обговорювати зв’язок першого секретаря з Надією, розумницею-красунею, дружиною члена бюро Івана Івановича, говорять і про те, що за містом утримується спеціальний особнячок для їхніх потаємних, трепетно-ніжних зустрічей, – Брежнєв любив цю жінку високо й самовіддано.

Молдавський хазяїн нічого на це не відповів, замкнувся потім з дружиною, Вікторією Петрівною (справжня хазяйка дому, дружочок); розмова була тиха, довга, добра; вона погладила чоловіка по голові, гірко зітхнула:

– Я все про тебе знаю, Льонечко… Бог тобі суддя… Не хвилюйся марно, я завжди поруч з тобою, захищу, коли хто посміє написати до Москви… Нам з тобою тепер про майбутнє треба думати, а його досягають лише ті сім’ї, де дружина вміє все прощати… Мені вже тепер тільки про дітей клопотатися, жінка старіє швидше… Не бійся…

Саме він, Цвігун, розшукав дочку хазяїна, коли та втекла з Кишинева з циркачем; просив простити дівчинку й зрозуміти її: «скандал треба обернути на романтичну трагедію, лише це зможуть простити московські пуритани».

Саме тому він увійшов у вузьке коло довірених людей першого – Щолокова, Черненка і Бодюла.

…Тільки коли Сталін рекомендував Брежнєва кандидатом до Президії і секретарем ЦК на дев’ятнадцятому з’їзді партії, яка перестала бути «більшовицькою», перетворилася в партію держави, Цвігун уперше за останні два роки заснув спокійно й без кошмарних сновидінь, що стали за останні місяці звичними, вони краяли серце, навіть у вухах стукало молоточками – «цві, цві, цві…»

Прощаючись із соратниками, Брежнєв (ширяв, мов на крилах, уночі прокидався, щипав себе за руку – «чи не уві сні все це, Боже?!») сказав Цвігунові:

– Жди виклику, Семене. Буде для тебе і в Москві робота…

Однак до Москви перевести його не встиг, бо невдовзі після закінчення з’їзду великий вождь богові душу віддав; практично зразу ж після похорону Брежнєв загримів заступником начальника політуправління Військово-Морського Флоту; був у Молдавії королем, перемістився в трамплінний секретарський кабінет на Старій площі – і, на тобі, нищівний обвал…

Але й за ті короткі місяці, що пробув у Москві, він устиг налагодити зв’язки, а в нас лише той переживає смутні часи, хто порозставляв таємні віхи; наша спільність тим і разюча, що не тільки мурашечки й свистокрилі чирки живуть законами зграї, а й людинки також. Що один може? Та – нічого! Хто на крило поставить? Хто дорогу вкаже? Це на Заході – один і є один, а в нас він не один, він – нуль без палички, лайно, ніщо. У нас спільність потрібних держить, у них – надмірна особиста гординя, на ній вони лоби й розіб’ють, зогниють зразу, потрапивши у вир чергової кризи капіталізму…

Саме тому всі його кадри не полетіли шкереберть, хоч ждали цього (коли хазяїн нагнувся, всі його близькі загримлять), а принаймні зберігали свої позиції. І коли – шляхом складної інтриги – Брежнєв вимолив собі пост другого секретаря ЦК КП Казахстану, Цвігун невдовзі опинився неподалік – на посаді заступника голови таджицького КДБ; республіки поруч, то на полюванні побачаться, то на якомусь зльоті передовиків; найчастіше збиралися в Ташкенті, бо Брежнєв зміг перемістити Рашидова з посади декоративного президента Узбекистану на ключову партійну позицію.

Там, у Таджикистані, Цвігун безстрашно повстав проти концепції республіканських приписок, звалив місцеву мафію, незважаючи на невдоволення деяких московських керівників.

Аналізуючи роботу Рашидова і його оточення, Цвігун дуже добре знав (рапорти читав щодня, ходу не давав, але й не знищував), що, справді, Шараф Рашидович по-царськи приймає гостей, а всі витрати списує на міністерства, великі заводи, інститути. Звичайно, не повинно так бути, але ж немає в нашій дикій тмутаракані цивілізованої (як у всьому світі) статті під назвою «представницькі витрати»! Не собі ж Рашидов ці гроші бере! Навіщо вони йому?! І літак свій, і машини, дачі, квартири, будинки, кухарі, охорона, масажисти, лікарі, кравці, взуттєвики, шофери, стенографісти – за все ж платить держава! Обранець народу має усього себе віддавати роботі, благу трудящих, загальній справі… Дефіцитні будівельні матеріали (люди Цвігуна провели негласну ревізію) йшли не на чорний ринок, а на зведення нових наукових центрів, промислових комплексів, спортивних споруд… Так, цей дефіцит Рашидов одержував взамін на сердечну гостинність, посилки до Москви із свіжими овочами й фруктами, передачу потрібним людям сувенірів – зрештою, треба робити скидку на національний характер: і каракулеве пальто тут прийнято називати «сувеніром», у них так зроду-віку було… Найстрашніше для партійця що? Особиста користь. А де вона? Тільки повертаючись у жах тридцять сьомого року, можна було дозволити розпаленому мозку фанатичного правоохоронця назвати піклування про благо республіки «хабарем» чи «підкупом».

І Брежнєв завжди повторював: «Дайте людям пожити спокійно, народ стомився від нервування». Та коли якось Цвігун підкинув, що непогано б увести статтю представницьких витрат, Леонід Ілліч заколивався від сміху: «Семене, ти, може, й законсервовані табори накажеш знищити? Влада має право дозволяти чи не дозволяти, але її інструменти мусять бути недоторкані. Без страху ми жити не навчилися, та й навряд чи навчимося, а вже коли навчимося – державі настане кінець, згадаєш моє слово»…

…Коли одного разу, в Баку вже, хтось – скориставшись його лагідністю й доброзичливістю, – сказав, що батько посадженого за валютні операції хлопчика згоден дати мільйон тому, хто допоможе нещасному, Цвігун розсміявся:

– Що ж, приводьте… Тільки з мільйоном щоб прийшов… Розстрілювати за хабарництво без речових доказів – проти закону, ми за законом живемо, а не як-небудь…

(Значно пізніше, коли в Баку Леоніду Іллічу подарували діамантовий перстень на десять – а може, й більше – каратів, вартість якого обчислювалась упаковками зелених, не карбованцями, він навіть не зміг дозволити собі й подумати, чи допустимий такий подарунок, та й взагалі чи подарунок це? Розум відганяв можливість виникнення такого запитання, хоча воно виникало, інакше не мелькало б у голові й не прокидався б часом серед ночі від Страшного крику. Але – пізно: вже кричи – не кричи, ніхто тепер не поможе, «ставки зроблено, ставки зроблено, ставки зроблено, панове!»)

Коли Брежнєв, піднявшись з попелу, переїхав до Москви, напередодні жовтневої змови проти кукурудзника, який посмів замахнутися на пам’ять Вождя, Цвігуна заздалегідь направили головою КДБ Азербайджану: пора шукати вірних людей і там; пролетарський інтернаціоналізм народжується не на пустому місці, а з прізвищ вірних інородців, приведених штабом Першої Особи на ключові пости.

У Баку ліпив свого заступника Гейдара Алієва; йому ж віддав крісло, коли Брежнєв порекомендував Андропова в КДБ.

Призначення було трохи несподіваним:

– Я цієї будівлі боюся, – посміхнувся Андропов, ледь пополотнівши.

Брежнєв кивнув:

– Саме тому ми вас туди й призначаємо. Нічого, кадрами допоможемо, дамо орлів на допомогу…

Першим орлом був Цвігун, другим – Циньов, паладини Брежнєва; пастка; кришка закрилась…

…Столичне життя було для Цвігуна нове. Спочатку він відчував себе незатишно, але поступово прилучився до світу культури – змалку відчував шанобу до артистів: покійного Алєйнікова інакше як «Ваня Курський» не називав, ідентифікуючи художника і роль, яку він зіграв. Познайомився з письменниками, режисерами, сценаристами, заворожено слухав їхні розповіді. Говорити спочатку соромився, боявся бовкнути щось не те, однак умів підтримувати розмову доброзичливою зацікавленістю і вигуками, які ні до чого не зобов’язували. Попросив відповідну службу послухати, що про нього говорили нові знайомі; виявляється, відзивалися добре й багато, гордовито ділилися з приятелями особливо в редакціях і на кіностудіях) про свою дружбу з «першою людиною в чека». Того, хто занадто амікошонствував, помалу від себе відтручував; тих, хто знав міру, уважно оглядав, прикидаючи, яка користь може з цього вийти, ще не розуміючи до пуття потаємного смислу свого задуму – щось хистке поставало перед ним, ще не оформлене в чіткий план заходів. Якось рискнув розповісти фронтовий епізод – воював чесно, пройшов фронт з першого дня й до останнього; підлипайла зойкнули захоплено: «Ваше істинне покликання – література!» Не він, а вони, без будь-якого примусу, від сердечного, завмираючого перед золотопогонством рабства, запропонували записати його застільні історії прозою; але він мріяв про сценарій, щоб фільм був, щоб усе, як по правді; зліпили сценарій. І – пішло-поїхало! Читав написане співавторами, як своє, поступово дедалі більше й більше відштовхуючи від себе правду: «Невже це я, Господи!» Почалося повільне роздвоєння особистості; часто сидів до ранку, черкаючи написане професіоналами, бо хотів наблизитися до ідеалу – його, Семена Цвігуна, літературного ідеалу. Неначе німий, він чув у собі мелодію, але не міг її висловити; він тільки відчував, що – можна й добре, а що —. не можна, тобто погано.

…Ставши першим заступником Андропова, він не міг курирувати дев’ятку, бо традиційно вона не виходила за межі голови, але спрокволу, неквапливо Цвігун добився того, що став впливати на кадрову політику і в цьому підрозділі, заздалегідь поговоривши про це з благодійником.

У ту пору Леонід Ілліч увійшов у силу, дивуючись з того, як легко Косигін і Підгорний віддали йому своє безкрає верховенство, добровільно, без особливого, а тим більше видимого натиску перемістившись у його тінь; але ж допомагав Суслов, раз у раз повторюючи, що російському народові потрібен державний символ, нічого не вдієш, така традиція, а в традиції закладена мудрість сивої старовини, не нам її міняти, гріх; «культ особи відзначався перегинами, спровокованими оточенням, тоді як у нас тепер немає ніяких підстав до таких страхів – Леонід Ілліч росіянин і оточують його вірні друзі, отже знущання над нацією, спровоковані інородцями, виключені самі по собі».

Ось тоді Брежнєв і сказав Цвігунові:

– Треба знати все про всіх… І ще: щоб не тріпали ім’я дітей! Цього не прощу. Вони великосердні, як і я, цим легко скористатися: народець наш батіг шанує, добротою – гребує…

Коли «брудні плітки» про дітей Першої Особи невтримним шквалом покотилися по Москві, Цвігун подзвонив дружині благодійника: «Що робити?»

Конкретних рекомендацій не дістав, тому зробив так, що діти – спочатку син, потім дочка – самі запросили його на вечерю; говорив з кожним окремо, по-батьківськи, але водночас підставляючись для удару й жарту: був би ріднею – одна справа, а так – треба тримати дистанцію, не забуваючи ні на мить, хто ти, а хто вони.

Діти сміялись:

– Не в поліцейській державі живемо! Що ж нам, списки приносити на затвердження – з ким можна зустрічатися, а з ким не можна?!

Саме тоді він відчув себе молотом на ковадлі: діти не хотіли міняти свого способу життя – вольготного й богемного, а до благодійника з цим не підеш, не зрозуміє…

Саме тоді він до кінця поринув у творчість – єдине заспокоєння…

Правив свої рукописи, записані професіоналами, частіше почав з’являтися на люди, немов хотів цим відмити манеру поведінки дітей Першої Особи; тоді ж і підкинув Леоніду Іллічу ідею про написання ним своїх спогадів.

З мовчазного благовоління вождя підібрав кандидатури «колективних брежнєвих»; у тому, що мовчатимуть – не сумнівався, правила гри у державі відомі всім, нагадувати не треба, навчені.

Коли якось хтось із охорони все-таки рискнув доповісти, що один з контактів дітей «зв’язаний з кримінальним світом», він роздратовано відповів:

– То розв’яжіть…

Нехай думають. Зрештою за охорону Першої Особи відповідає Андропов, пора навчитись вишкірятись, з добрих мотузки крутять.

Нарешті про скандали дітей спитав і Голова.

– Юрію Володимировичу, – відповів Цвігун, – я не смію вторгатися не в свою прерогативу… Якщо доручите мені курирувати охорону Леоніда Ілліча і сім’ї – наказ виконаю. Інакше – не хочу, щоб мене неправильно зрозуміли. – І натиснув: – Є ж люди, які неодмінно спекулюватимуть нашими стосунками з генеральним, понад чверть віку разом…

Андропов тоді нічого не відповів, але невдовзі після цього розписав йому інформацію, що надійшла на дочку і Щолокова: присвоєні дорогоцінності з Держхрану країни, унікальні картини, гоночні машини, подарунки вождю до дня народження: на афінажній фабриці замовили план Москви і на тій трасі, де проїздив благодійник з Кремля на дачу – зробили світлофори з топазів, смарагдів і сапфірів, вони підсвічувались лампочками, диво, а не іграшка!

Цвігун відчув тоді безвихідь, тривогу й рвучкий тягар у грудях: сказати про це можна лише Брежнєву, але чи зрозумів?! Якби Леонід Ілліч не був такий добрий, якби він хоч крихітку взяв з манери сталінської суворості, а то ж ні!

Немає в нього цього, спитується правити людьми Хазяїна добром. Не можна! Вони тільки сталінський страх розуміють, слово для них не закон, на них батіг потрібен… Чому він зволікає?! Чому не віддає господарство?! Хто, як не я, відданий йому?! Так, правильно, Андропов підконтрольний, але все одно останнє слово за ним, а раптом не встежиш?! Тоді що?

Згадав інформацію про розмову Юлії Хрущової з друзями: «Коли б Микита Сергійович не пожертвував Сєровим – на догоду тим, хто начебто вболівав за престиж лідера, коли б не думав, що йому докорятимуть за потурання співробітникові Лаврентія Павловича – ніколи Брежнєв із Сусловим не захопили б влади, Сєров був вірний сім’ї до останньої краплі крові…»

Ох, якби і цей розшифрований запис підслухування можна було доповісти благодійникові! Але ж тепер інші правила: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати!

Він згадав слова одного з своїх знайомих письменників, який цитував Біблію: «Во многия знання многие печали».

Отже, менше знатимеш, легше спатимеш.

…Він зрозумів, що Андропов поставив його під невідмивний удар, передавши йому, Цвігунові, рішення згори особисто затримати академіка Сахарова й вивезти його на заслання.

Завдяки своїй службі він знав, та й зобов’язаний був знати, що Брежнєв викликав до себе Щолокова й без усмішки сказав йому:

– Ти припини посиденьки в себе з музикантами влаштовувати! Очкарик твій, що на великій скрипці пиляє, – Растрапович, чи як там?! – на еміграцію подає… І нехай собі! А за тобою через це Андропов стежить! І взагалі будь розбірливий з тими, кого наближаєш…

Цвігун знав, що відтоді благодійник не приймав Щолокова; хоч він розумів, що саме Щолоков справжній йому друг, як-не-як разом починали в Молдавії. Такий працівник, та ще й на ключовому охоронному посту, солодкий, але хіба може йому бути союзником той, хто тепер щодня дзвонить Голикову, помічникові Вождя, й слізно благає, аби той улаштував йому зустріч з Леонідом Іллічем, а Стратег був непохитний.

Він болісно шукав виходу, – а про це ж ні з ким не поговориш, – шукав і не міг знайти його, бо треба було приймати самостійні рішення, а роки, проведені в апараті, відучують людину бути самим собою, і знову важкий сплін безнадійної депресії давив на нього гранітом страшного надгробка, коли начебто й дихаєш, ходиш, смієшся, тиснеш чиїсь руки, а заглянеш у душу – мертвий, відспівують…

Викликав Суслов, напав на нього грубо:

– Ви взялися оберігати сім’ю Леоніда Ілліча, а до чого де призвело?!

Цвігун кинувся дзвонити Брежнєву; не з’єднали; сім’я також відмовилась підтримати його; упав у ще важчу депресію; а тут Андропов додав, сказавши на колегії, публічно:

– Усе пишеш, письменнику? Може, професію пора міняти? Хто замість тебе справи робитиме?!

…Щолокова пасли; збирали компромат безперервно; як зупинити це?!

За дочкою Першої Особи також стежили невідступно; доповіли про її нові контакти – нібито зустрічалася з актрисою Зоєю Федоровою, котрій знову відмовили у виїзній візі до США; сиділа за одним столом з двома дисидентами; клопоталася перед батьком за якихось цеховиків, що попросилися в Тель-Авів, вимагала присудження Борису Буряці державної премії.

Що робити? Як бути йому?

Андропов усмішливо мовчить; Суслов зривається на фальцет, кричить, полотніє його обличчя; Брежнєв не виходить із кінозалу на дачі, немовби вимкнув себе з життя країни, – хай усе йде, як іде…

Саме того дня він відчув – як і в п’ятдесятому – шкірою, кінчиками пальців: хтось без упину стежить за ним, за всіма, кого він любить, щось страшне готують проти нього, і він сів до столу – писати листа Леоніду Іллічу про змову, яка ввижалася тепер йому повсякчас – виразно й застрашливо…

Але нічого не виходило з листом: він звик працювати з секретарями, помічниками й консультантами, котрі готували тексти виступів і записок. Він навчився легко забувати літераторів, які писали для нього сюжети романів та сценаріїв, бо вважав, що обкладинку, пропахлу ледерином, з його ім’ям на корінці створив він сам. Він тому й розгубився, коли відчув своє безсилля висловити те, що краяло серце й розривало мозок, і знову важка, немов мокра ватяна ковдра, туга навалилася на нього, і він поїхав за місто, а потім попросивсь у Барвиху, на лікування, думав, що там зможе закінчити свій лист-обвинувачення.

Але його безперестану викликав Суслов, і безжально-вимогливо дивилися в його перенісся голубі очі Андропова, і відчувалася порожнеча навкруги – з кожним днем зловісніша. І він зрозумів тоді, що життя, яке тільки-но почалося, котиться в прірву.

Чим частіше Семен Кузьмич прокидався серед ночі – снотворне вже не діяло, – тим очевидніше він розумів, що діяти проти корупції, проти тих людей, імена яких то там, то тут проскакували по сусідству з недоторканними, та й не тільки з ними, немислимо, бо призведе до непередбачених наслідків, коли треба буде називати чорне чорним і приймати рішення, а хіба це можливо?!

Кому вірити, думав він, охоплений жахом; кому відкрити серце, у кого поради просити?! Немає довкола людей, пустеля; затаєна, льодяна, окаянно-задушлива, з низькою чорнодимною хмарою, в якій рояться вороги, що вже давно готові кинутися на спину, розпластати на льодовій паморозі й знайти гострими різцями слабеньку синяву сонної артерії…

Кожного ранку він вставав з безсонного барвихінського ліжка пригнічений, ждучи чергового дзвінка Суслова: «Що у вас нового у справі Федорової? Що з Буряцею? Чи q інформація про те, де саме справжній штаб, що фабрикує ці мерзенні чутки про сім’ю того, хто такий дорогий радянському народові?»

Ну що, що відповідати цій страшній людині, що?!